Про актуальність на сучасному етапі проблеми фіксації і видання спогадів «шістдесятників» як одного з джерел до вивчення ще не дуже далекої, але такої що з кожним роком стає все віддаленішою, радянської дійсності ( наслідки якої ми пожинаємо сьогодні), наголосив Юрій Винничук у одній зі своїх статей, присвячених відходу у вічність Романа Лубківського. Він з сумом констатує що, переходячи у інший вимір такі особи забирають з собою «свої таємниці». І тих, які написали свої спогади є за його словами «дуже мало». Зокрема це Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Світлана Короненко, Віталій Коротич, Роман Іваничук, Юрій Смолич, Павло Загребельний [2, с.1]. До цього переліку слід додати ще і спогади Івана Низового (1942-2011), українського письменника, публіциста, громадського діяча, який 45 літ свого життя віддав на розбудову українства на Луганщині. І як зазначила його донька Леся Низова в одному з інтерв’ю про батька, він жив у лігві ворога, але не скорився [17, с.9].
Постать Івана Низового цікава вже насамперед тим, що він належить до того кола українських письменників і громадських діячів, які при усіх сучасних їм владах не приховували свого українського патріотизму. А ще поважний письменницький і публіцистичний доробок І.Низового налічує понад 6 тисяч творів, які опубліковані у понад 100 книгах [4, 15, 7]. Суттєвим «недоліком» яких є хіба те, що видавалися вони (особливо останні) дуже малими тиражами, за свій кошт, і, за фактично зруйнованої в українських реаліях системи книгорозповсюдження, залишилися відомими вузькому колу читачів на регіональному рівні.
А шкода, адже І.Низовий - член Національної спілки письменників України з 1972 року, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Лауреат премій імені Бориса Горбатова, Микити Чернявського, братів Богдана і Левка Лепких, Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір — ораторію «Лелече» (музика Богдана Климчука), Нагороджений медаллю «Будівничий України» [4, с.1].
Деякі аспекти літературної творчості І.Низового, а саме символіка і семантика його образних елементів та ономастика Луганщини у його творах вже були предметом наукових досліджень учених з Луганщини [5,16]. Також є опубліковані біографічні та бібліографічні матеріали про нього на паперових носіях та на електронних ресурсах [1,4, 6,7,8,11,14,15], у підготованому до друку 5-томнику «Вибране», який наразі перебуває у домашньому архіві доньки письменника. Однак поза теренами свого слобожанського оточення, на загальноукраїнському рівні, а тим більше на Заході України про нього відомо мало. Зокрема електронний каталог Інституту літератури ім.Т.Шевченка не видає жодного посилання за запитами щодо персоналії І.Низового, чи його творів. Ресурс наукової бібліотеки ім.Вернадського дає тільки 5 позицій видань його творів (чотири за 1970-1990 рр.. один – за 2007 рік). Така ж ситуація і на ресурсі Наукової бібліотеки ім.Стефаника у м.Львові (5 позицій за 1960-90 рр.). Перелічені позиції – це, в основному, окремі поетичні збірки І.Низового, видані у радянський період. Натомість відомостей про дослідницькі матеріали про нього, ані його публіцистики чи спогадів, згадані ресурси не мають.
Тому, метою нашої статті є привернути увагу наукового загалу до факту існування спогадів Івана Низового і дати аналіз на предмет їхнього фактологічного наповнення щодо реалій радянського повсякдення, як у матеріальному так і у міжособистісному вимірах.
Фактично три твори «А Марківка - як Маківка»(2011), «Мене ж сам Бог охороня» (2011) та «Зустрічі без прощань» (2003) [9,13,12] висвітлюють у хронологічному вимірі життєвий шлях автора від народження, через становлення світогляду до активної творчої і життєвої позиції.
У перших двох з переліку автор намагається віднайти свої пракорені і досліджує історію заселення тієї частини Слобожанщини, де знаходиться його рідне село Марківка Білопільського району Сумської області. І таки докопується до відомостей про переселення поміщиком - військовим відставником російської царської армії майже цілого села з Черкащини на «пожалувані» йому Слобожанські землі. Ця гілка роду Низового по матері на прізвище Великород і відіграє найбільше виховне значення у його духовному становленні. Адже це була родина з міцними козацько-господарськими традиціями, яка за своє кровно напрацьоване майно зазнала розкуркулення. А за іронією долі саме до тих активістів-більшовиків, які займалися розкуркуленням і належав батько автора – Данило Низовий. Оця амбівалентність образу батька з одного боку як рідної людини, а з іншого - як представника нелюдської системи, що завдала кривди усій його родині, та й українству взагалі, простежується у багатьох і прозових, і поетичних творах письменника. З тексту ми дізнаємося багато подробиць про перенесені ним жахіття війни, окупації, радянського звільнення, воєнного і повоєнного голодного і холодного дитинства, про раннє сирітство, бабусине виховання, взаємини з однолітками, шкільні реалії, отримаємо яскраві портрети-характери односельців, змальовані юначі спроби самостійного заробітку у колгоспі, на комсомольських будовах в Сибіру і Казахстану, службу в армії. І все це описано з подробицями щодо змалювання помешкань, у яких доводилося жити, одягу, який мав можливість носити і харчів, якими підтримував своє існування.
У третьому творі автор оповідає про своє літературне становлення, про знайомство з Петром Скунцем, який став хрещеним батьком Низового щодо його шляху у літературу, оскільки запримітив талант у солдата-строковика і допоміг йому видати його першу збірку. З дотепністю і гумором, і в той же час майже з бухгалтерською точністю розповідає Низовий про свій перший гонорар, який він як автор-початківець, отримав за свою першу збірку, і скільки всього він міг придбати на нього (одяг, взуття, харч, квитки на дорогу).
А далі – вступ на факультет журналістики Львівського університету ім.Франка і входження у коло львівської творчої патріотичної еліти. Як писав сам Низовий: «У місті Лева й до сьогодні маю багато друзів-літераторів. Це, перш за все, сліпий з дитинства поет Микола Красюк, дуже любий моєму серцю Роман Качурівський, іще три Романи – Іваничук, Лубківський та Кудлик, Іван Гущак, Марія Барандій, Любов Горбенко (до речі, родом з Лисичанська), Володимир Каліка, Микола Петренко. Не випали з моєї пам’яті покійні вже Ростислав Братунь, Андрій Волощак, Володимир Лучук. Згадуються й ті, з ким мене познайомила онука Івана Франка Віра Петрівна: Ігор Калинець, Дмитро Герасимчук, Ірина Стасів-Калинець... Залишилось у пам’ятку й гостювання в сім’ях Ірини Вільде (з її невісткою Антоніною я вчився на одному курсі та в одній групі), Володимира Лучука та Оксани Сенатович. У Львові ж започаткувалася моя багаторічна дружба з Анатолієм Тараном… Добрі стосунки зав’язалися і з … Григорієм Донцем, Володимиром П’яновим, Богданом Горинем, Миколою Вінграновським...» [12, с.10-11].
Для дослідників життєвого і творчого шляху багатьох видатних постатей української культури цінним первинним джерелом можуть послужити детальні і образні описи-замальовки Низового своїх зустрічей з Василем Стусом, Григорем Тютюнником, та іншими, з якими його зводила письменницька діяльність. Ось як він пише про Василя Стуса: «Найяскравішою постаттю серед молодих “геніїв” був, звичайно ж, Василь Стус, посланець шахтарського Донецька. І не тому, що вирізнявся досить високим зростом чи худорлявим, наче вирізьбленим з дикого каменю, обличчям. Привертали увагу його спокійні рухи, зваженість поведінки, розсудливість і впевненість у собі, якесь зверхнє, але не образливе, ставлення до своїх молодших, менш досвідчених колег. Ні, він не повчав, не нав’язував своїх думок і переконань, не хизувався своїми різнобічними знаннями – він переконливо говорив те, що знав і в що доконечно увірував, обстоював свої позиції, своє бачення світу. Мені це імпонувало, тож я з глибокою повагою прислухався до Василевих слів і трохи соромився за своє невігластво. Справді, Василь Стус був для мене неабияким авторитетом…» [12 , с.9-10]. І хоч спогад про В.Стуса не є дуже об’ємним – всього дві сторінки, все ж для дослідника кожна подібна згадка є неабиякою знахідкою.
Постаті свого багатолітнього друга Григорія Чубая І.Низовий присвячує значно більше сторінок у своїй книзі – вісім [12,с.15-22], на яких з гумором і дотепністю, а згодом з сумом і жалем переповідає реалії та психологічну атмосферу їхнього побуту на Вищих літературних курсах у Москві, сімейні негаразди Григорія та багато іншого. Змальовуючи середовище свого буття та героїв своїх спогадів, автор, у більшості випадків, колоритними мазками дає інформацію про зовнішність персонажа, про екстер’єр та інтер’єр приміщення, де відбувається подія, про те, що їли, пили, тощо.
Іван Низовий прожив 69 років, помер у 2011 році від важкої онкологічної хвороби, похований на одному з луганських цвинтарів на території, яка зараз знаходиться під контролем сепаратиської псевдореспубліки «ЛНР». Його дружина і донька, рятуючись від переслідувань, дислокацією свого вимушеного переселення обрали Львівщину, як край, який найбільше, поряд зі своєю рідною Сумщиною, любив їхній чоловік і батько. Завдяки старанням Л.Низової і громадсько-культурних активістів у м.Городку (де поселилися Низові), у Львові та у м.Судова Вишня впродовж осені 2014 та 2015 рр. було проведено декілька літературних вечорів пам’яті І.Низового, завдяки яким деяке коло наших земляків вже познайомилися з творчістю цього митця [3, с.1]. Ще до переселення, відразу по смерті батька, Леся Низова взялася за упорядкування його творчої спадщини і самотужки підготувала 5-томне видання (кожен том має обсяг понад 800 сторінок), яке потребує тільки коштів на оплату поліграфічних витрат. Властиво 4-й том під назвою «Мені давно не все одно» вміщує понад 20 рубрик, у яких погруповано публіцистичні і прозові твори, та проаналізовані вище спогади.
Загальну назву п’ятитомнику - «Бути народом», дала епохальна для подальшої долі І.Низового смілива громадсько-політична стаття у луганській газеті «Молодогвардієць» від 23 січня 1988 року, у якій автор вперше на повний голос заявив про утиски української мови на Донбасі, і окреслив найважливіші проблеми і завдання, виконання яких мало б зберегти українську присутність у тому краю [10, с.3].
Епохальна, оскільки після неї активна громадська діяльність і патріотична українська позиція автора була одним з факторів, який сприяв підтриманню проукраїнських настроїв у значної частини тамтешнього люду, що і дало позитивний результат на Всеукраїнському референдумі 1991 року. Епохальна ще і тому, що після неї почалися приховані і відкриті нападки на автора з боку проросійсько налаштованих осіб. На те, що відбувалося потім у часи незалежної України, коли Схід України був відданий на відкуп місцевим чиновникам, Іван Низовий і коло його однодумців з «Просвіти» та інших громадських організацій без фінансової і ідеологічної підтримки з центру, з Києва, на місцевих владних рівнях вплинути не могли. Тому і сталося там те, що сталося. Однак приклад Івана Низового і його однодумців – патріотів української ідеї на Слобожанщині та Донбасі (Володимира Просіна, Олексадра Стешенка, Василя Леоненка, Сергія Зятєва, Надії Кошель, Романа Рибнікова та інших) показує, що та частина України, є таки українською, хоч і дуже поруйнованою радянським та новітнім проросійським тоталітаризмом, і таки сучасна боротьба за неї є доцільною і необхідною.

Галина Виноградська 19.02.2016

Література
1. Болонська Л. Іван Низовий: " Я зробив багато і зроблю іще..." [Текст] / Л.Болонська // Вечерний город. – Луганск. – 2010. – № 2 . – С.6.
2. Винничук Ю. Подзвін по динозаврах [Текст] / Юрій Винничук // Режим доступу: http://zbruc.eu/node/42921.- 23.10.2015 .
3. Виноградська Г. Український Донбас: Вечір пам'яті Івана Низового (26.04.2015, Львів) Г.Виноградська // Режим доступу: http://maysterni.com/publication.php?id=110095 .
4. Іван Данилович Низовий [Текст] // Режим доступу: http://www.ounb.sumy.ua/index.php?page=nz .
5. Колесникова Л. Слово-символ як один з образних елементів поезії Івана Низового [Текст] / Л. Колесникова // Вісник ЛДПУ ім. Тараса Шевченка. – 2000. – № 9 (29). – С. 190-193.
6. Неживий О. Поет праці [Текст] / О.Неживий // Ракурс-плюс . – 2007 . – № 1 . – С. 7.
7. Низовий Іван Данилович [Текст] // Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Низовий_Іван_Данилович .
8. Низовий Іван // Режим доступу: http://maysterni.com/user.php?id=5537 .
9. Низовий І. А Марківка - як маківка: до історії роду-родини і рідного села. Спогади, вірші. [Текст] / Іван Низовий. – Луганськ, СПД Рєзніков В.С. , 2011. – 160с.
10. Низовий І. Бути народом! [Текст] / Іван Низовий // Молодогвардієць. – № 10 (4755). - 23 січня 1988.- С.3
11. Низовий Іван [Текст] // Жайвори над Луганщиною : Літературні портрети членів Луганської обласної організації Національної спілки письменників України: в 2 ч.– Луганськ: Світлиця, 2004. – Ч. 1.– С. 197-210
12. Низовий І. Зустрічі без прощань: Літературні спомини. [Текст] / Іван Низовий . – Луганськ: «Луга-принт», 2003. – 84 с.
13. Низовий І. Мене ж сам Бог охороня / Іван Низовий // Цим дорожу – СПД Рєзніков В.С. , 2011. – 352 с. – С.283-343
14. Низовий Іван Данилович // Письменники Луганщини: біобібліографічний словник / Упоряд. та авт. передм. О. І. Неживий. – Луганськ : Шлях, 2000. – C. 16-17.
15. Низовий Іван Данилович [Текст] // Письменники Радянської України 1917-1987: бібліографічний довідник. – К.: Рад. письменник, 1988. – С. 436.
16. Терновська Т. П. Власні назви в поезії Івана Низового [Текст] / Т. П. Терновська // Сучасний ономастичний простір Луганщини. – 2008 . – С.181-185.
17. Чорняк Г. Жити у лігві ворога і не скоритися [Текст] / Галина Чорняк // Народна думка. Часопис Городоччини. - 2014. - № 45 (1948). – С.8-9.