Останній сценарій останнього сезону «Хождєніє по муках слуги народу – Гівнобородька».
(короткий метр)
Інавгурація.

Гівнобородько стоїть на трибуні Верховної Ради.
В одній руці булава, друга рука лежить на торі.
Десь далеко другим планом звучить Хава Нагіла.
В залі мертва тиша.

Очі в Гівнобородька, тобто зіниці розширенні, як це часто бувало, до самих до окраїн.
Булава у руці легенько, але помітно трясеться. Щоб її трясця вхопила…
Хор імені Верьовки, неждано раптово врізав вступ Гімну України.
Гівнобородько аж присів від страху, ховаючись за трибуну.
Через хвилину злякано виглянув, переконавшись, що все тихо, натягнув на носа свою маску неперевершеного блазня, знову таки на теренах «до самих до окраїн», одягнув посмішку, випростався у весь свій величезний зріст і тільки но хотів включити свій знаменитий погляд - а мені все пох….ю, як почали звучати слова Гімну « згинуть наші воріженьки, як трава на сонці»…

У середині залу, виступив у прохід один із самих радикальних радикалів крайньо-правого спрямування, з-під вишиванки вихопив, УЗІ, точно такий, якими Гівнобородько трохи раніше розстріляв Парламент, підійшов ближче до трибуни, спокійно прицілився…. Крупний план Гівнобородька - очі на лобі, піт градом, челюсть (скула) потихенько відвісає, він піднімає руку, мов хоче захиститись,...

далі
в кадрі, в сповільненній зйомці бачимо, як палець спокійно, повільно натискає на курок, гашетку, як кому більше подобається, лунає страшенний тріск, шум, гам, вибух, залп!!!

Щось вдарило Гівнобородька у груди, той як підкошений повалився під трибуну…
У залі стало зовсім тихо.

Було чути, як десь пролетіла муха ZE-ZE. (можливо то вирвалась душа).

Хор замовк, усі парламентарі зіщулились, де хто продовжував пісяти…

Правий крайній радикал, спокійно підійшов до трибуни, глянув на лежачого Гівнобородька, задоволено хмикнув, кинув на нього УЗІ, і спокійно пішов до виходу з зали Парламенту.

Йому ніхто не заважав.

Хвилиине оціпеніння продовжувалось сто років самотності, але точно що, не більше віку, що тягнувся цілий день.

Перші прийшли до тями зубожілі лікарі, які також знаходились у цій залі, їх можна було відрізнити від інших парламентарів по стареньких, запраних, але чистих медичних, не першої свіжості і не дуже білих халатах.

Вони кинулись до Гівнобородька, щоб надати йому першу, а може й останню допомогу.
Пульс на шиї біля правого і тим більше лівого вуха - не прослуховувався. Гівнобородько лежав весь мокрий, у воді, яка ще тоненькою цівочкою виливалась з рівного дула водяного пістолета.

Гівнобородько був мертвий!

Як потім з’ясувалось серце не витримало радості завершенності і набуття чинності президентства, що так і не переросла із віртуальності у реальність.

Поряд валялись, якісь візитки, чи то правих крайніх радикалів, чи зовсім злівачених, але не переможних – центристів.

Десь на другому плані заграла тужлива єврейська мелодія…
На екрані монітора, чи то табло для результатів голосування розігрувалася трагікомедія під назвою втрата свідомості і падіння від курячого яєчка.

Затемнення.
Титри:

Путін посмертно нагородив Гівнобородька званням заслуженого артиста росії.
Того хто стріляв, так і не знайшли, Тай його і не дуже шукали.
Але тільки в кулуарах, на кріслі лежала акуратно складена – вишиванка.

Під час зйомок ні одна тварюка не постраждала.
Всі співпадіння з реальними подіями є випадковими.

09.04.2019 р. від Народження Христа.
Амінь
Слава Україні!

Він ще не встиг розплющити очі, як на нього з усіх боків накинулися спогади вчорашнього вечора. Спочатку вони нападали досить хаотично, але згодом вишикувалися за тимчасовим цензом, і тільки інколи картинка спогаду, що зазівалася, розштовхуючи всіх, і вносячи невелике сум'яття, ставала, як їй здавалося на своє місце…
Спогади накочували хвилями із завидною постійністю, при цьому занурюючи його, то в жар, то в холод.
Був ранній тьмяний осінній ранок. На роботу йти було ще рано, але заснути не давали ці самі спогади, які дзижчали, як нав'язливі мухи наприкінці серпня.
Він встав і попрямував у ванну кімнату… Шелестіння води, запах мила і смак зубної пасти не допомогли змити або хоча б заспокоїти тривогу через перегляд картинок вчорашнього вечора.
А так все добре починалося… Це перша позитивна думка, яка прорвалася до нього після пробудження…
Швидко одягнувшись, він вискочив надвір і попрямував у бік роботи, але з кожним кроком його рухи ставали все повільнішими і не зовсім впевненними. Різні та суперечливі думки не давали йому зосередитися. Він вирішив викурити цигарку. Присівши на найближчу лавку - дістав з кишені пачку «Марльборо».
Взагалі то він курив інші сигарети і те, що в нього у кишені, виявилися сигарети цієї марки, говорило про те, що він дозволив собі вчора «трохи» розслабитися і отримати повний комплекс задоволень, який не так часто траплявся в його повсякденному житті.

Перша затяжка важким обухом опустилася на його голову і перед очима попливли яскраві світлі круги.
Він здогадався, що нікотин звузив судини і тепер його бідному мозку не вистачає кисню. Але такий стан тривало недовго і наступні затяжки приносили певне задоволення, хоч і сумнівного характеру.
Він згадав «одна затяжка і веселіше думи ... курити хочеться, ах як курити хочеться, але треба вибрати дерев'яні костюми ...». Так співав Висоцький...
Дерев'яний костюм вибирати ще, начебто, було рано і тому думка почала працювати в іншому напрямку… Як поправити становище, стан та здоров'я?
З-за хмари визирнуло тьмяне сонце і підсвітило золото листя. Стало трохи веселіше.
Він підвівся і пішов... Але вже не в бік роботи. Хоч і рішення ще не було прийнято, але ноги впевнено несли його до найближчого ґанделика, який служив пристанню та базою дозаправки та ремонту всім тим, хто зазнав невеликої катастрофи напередодні.
Ще було зарано і база була закрита, тому він купив пляшку пива в найближчому кіоску, сів на лавочку, закурив і почав чекати заповітних восьми годин...
Невдалині від нього, в скверику, на інших лавках сиділи, стояли поруч, переступаючи з ноги на ногу і не знаходили собі місця інші, такі ж скривджені, надто раннім ранком – люди…
Багато хто курив, і неохоче, вів тиху спокійну розмову на абстрактні теми, хоча на обличчях читалося напружене, неспокійне очікування.
Він майже допив пиво, але належного полегшення не отримав, хоча думки вже не так тяжко й хаотично крутилися в його голові. І перша твереза думка говорила про те, що треба подзвонити на роботу і здатися хворим. По суті, так воно й було.
До нього підійшов один із тих, хто чекав, попросив сигарету, і вони розговорились.
Зі спілкування він дізнався, що тітка Моня, так називали господиню кафешки, може затриматися на невизначений час, і тому було вирішено скинутися і послати надійного гінця з тих, хто чекає за омріяним продуктом.
Так і вчинили.
Він дав колегам левову частку вартості і приєднався до товариства, що зібралося. Незабаром гонець повернувся, народ пожвавішав, напружені маски на обличчях змінилися, розмова набула веселішого тону…

Життя, здавалося, налагоджувалося!
Але продукт дуже швидко, буквально розчинився, не залишивши по собі, як здавалося навіть сліду.
Тепер він сам запропонував зробити другий дубль чи захід, але доповнити продукт мінералкою, і хоча б якимось пиріжком чи бутербродом. Надійний гонець знову розчинився серед перехожих, які чинно, але швидко прямували до найближчого метро.
Цього разу довелося чекати трохи довше, оскільки друга частина замовлення, а саме пиріжок чи бутерброд, вимагала додаткового часового ресурсу.
Після того, як другий продукт так само швидко закінчився і навіть був закушений, усі неспішно закурили, утворивши окремі зібрання за інтересами, де й вели вже, спокійну, розмірену розмову про сенс і мінливість буття.
Хтось помітив наближення довгоочікуваної тітки Моні, але ніхто з компанії не схопився і не поспішив зайняти першу чергу. Всі спокійно, продовжуючи свою розмову, чинно і майже велично прямуючи до вже відчинених дверей кафешки.
Кафешка являла собою просторе приміщення з бетонними, сірими підлогами, дерев'яно-залізними столами, прикрашеними бляшаними банками з-під пива, замість попільничок. Столи були присунуті до стінки з великим на всю стіну вікном, закритим поліетиленовою плівкою замість скла.
У протилежному кутку стояли один на одному стільці, яким не вистачило місця біля столиків, якісь бочки та картонні коробки, походження та призначення, яких було невідомо. Враження було не найкращим, але тут це нікого не бентежило. А навіть навпаки створювало якусь ауру невибагливості, простоти та доступності.
Тітка Моня дуже чітко і точно наливала, розігрівала і подавала завсідникам їхні не хитрі замовлення, одним оком встигаючи стежити в маленькому телевізорі за ранковим серіалом.
На вітрині, за давно не митим, склом - красувалася різноманітна їжа, тут були і сандвічі з салом покритим квашеним огірком, і подоба пиріжка з м,ясом, і смажені курячі ніжки та крильця, котлети та всілякі соуси з гірчицею.
А з напоїв була вода, пепсі, пиво одного сорту на розлив …і горілка, яка так і називалася «горілка» - ціна така то…
Відвідувачі одразу розділилися на дві частини, одна – стала в чергу до тітки Моні, інша по хазяйськи попрямувала до столиків, розставляючи стільці, поправляючи столи та розкладаючи нехитру принесену з дому закуску.
Одна частина людей, що зайшла до кафешки, були пенсіонери, ще одна частина цілком працездатні пролетарі, і ще частину можна було віднести до різночинців невизначеного віку та занять. Були тут і морські вовки, колишні матроси підводники, підкорювачі цілини, будівельники Бама та багато відставних військовослужбовців.
Усіх їх зібрала, згуртувала і спаяла спрага. Жага життя і проста банальна спрага, яка настає, як відомо, під ранок, навіть після невеликого вечірнього зловживання, вже не кажучи, після перебору, що й читалося на багатьох обличчях.
Він влаштувався за столиком однієї компанії, яка вже давно відбулася, і швидко знайшов з ними спільну мову. І як виявилося, це було зробити зовсім не важко, тому що їх усіх поєднувало одне спільне нещастя, мати щастя народитися і вирости в одній країні, а продовжувати свій шлях зовсім в іншій, зовсім з протилежними цінностями та ідеалами.
Спілкування йшло легко та не нав'язливо, хтось приносив нові пляшки, хтось забирав порожні. Вже чути сміх і веселі розмови. Тон голосів підвищувався і скоро злився в якийсь загальний, густий, нероздільний гул.
Йшли поправили здоров'я, нові, деякі з тремтячими руками й очима повними страждання, осушували першу склянку, мовчки закурювали, чекали, коли впаде жадана волога, омиє всі рани і відкриє життєві чакри. І лише через деякий час включалися в спільну розмову, мова їх ставала виразною і рівною.
Вони вже могли жартувати, розповісти анекдот чи згадати цікаву історію, що сталася з ними на попередній п'янці, не далі ніж учора.
За поліетиленовим вікном, так само кудись поспішали люди, падали кругячись листки. Сонце дарувало свої останні теплі осінні промені. Пролітало нечутне бабине літо. Птахи, що ожили й зігрілися, веселим хором гасали між деревами. Ставало тепло, спокійно, радісно на душі і хотілося цим усім із кимось поділитися, вилити всю свою душу, розповісти щось хороше, позичити комусь грошей, почастувати, заспокоїти, поспівчувати.

Творець – досконалий!
Творіння ж його –ні! Інакше всі були б святі.
Такої задачі не було.
Але ж все таки Він прагне певної або повної досконалості, (Не сповіданні шляхи Господні.) тому існує Смерть.
Щось пішло не так і Господь зупиняє, перериває (життя), це стосується дітей.
Або доросла, (людина) вичерпала себе, це не обов’язково для старих людей. Молоді, порівняно, також можуть іти у своєму розвитку не туди, або не так, або зупинитись і, в продовженні його (життя) існування немає сенсу!!!
Що відбувається далі?
А далі, народжується нова людина (тіло), але пам’ять попередної спроби - відсутня.
Інакше, людина – наполовину - гомо сапіенс, кожен раз, через невеличке невдоволення своїм становищем, тілом, обставинами, кольором шкіри, чи очей – переривала б (зупиняла) творила Суіцид) своє життя і жадала б нової версії, спроби, дубля і тд…
(не Нобелівський лауреат нЕ.Требла )

Очі чорні.


Дійові особи:
– Наталя Іванівна, (Елеонора Леопольдівна) –( в минулому актриса).
- Соломон Іванович Вернидуб (мистецтвознавець, за сумісництвом – сантехнік).


Пісні можуть супроводжуватись картинками на екрані…

1 дія

Сцена перша... 3-4 шафи, як книжкові, що обертаються навкруги своє і осі, видаючи потрібне оформлення. В першій дії шафи з глечиками, у другій з книгами...
Перше. Шафи наповнені глиняними глечиками ... В центрі сцени гончарний круг.


(Соломон іде глядацькою залою, одягнутий в спец одяг сантехніка, в руках … мольберт –скринька…
Звонить мобільний телефон.)

- Так Нінель Іванівна, добридень, слухаю вас. Так, майже вільний, а що? Заглянути до вашої подруги. А, це до тієї колишньої актриси? Так можу, я уже давно мрію з нею поближче познайомитись., а що в неї кран потік? …Та ні, ні… Я просто у вільний час підробляю сантехніком, ви ж знаєте яка у нас тепер платня.
Картини подивитись? ….Горщики? А вона що, перейшла на гончарний бізнес? О, навіть так. Не знав. Добре, добре, обов”язкого зайду і оціню. Сподіваюсь.., десь о другій, влаштує? Я запам”ятаю, кажіть. Так будинок № 6 квартира, яка - №5?. Ні, ні не забуду і нічого не переплутаю. Можете бути спокійні все буде на найвищому рівні. Дрес код – смокінг? А це ще навіщо? Ну добре, добре, домовились...
Обов”язкого потім зателефоную. І так будинок № 5, квартира, 6... Що..що...Навпаки...А ну так, так.... добре, все запам”ятав. Що?.....

(В цей час виймає якийсь папірець з кишені, роздивляється його),
- Так, так, добре, тим більше що мені якраз потрібно зробити один візит у сусідній будинок... До побачення Нінель Іванівно, обовязково передзвоню...Бувайте.

Соломон виходить.

Наталя - (дівчина-жінка, дві косички по боках, в джинсах і чоловічій сорочці...все заляпано глиною) сидить за гончарним кругом, ваяє черговий глечик і співає: ..... на столі поряд стоять готові і не зовсім вироби з глини..

- пісня? «Заквітчали дівчатонька» або «Чарівна скрипка» Ю.Рибчинського, якась інша сумна пісня…

Пісня без паузи переходить в плач- монолог...

Наталя – Як сумно та не весело… і що далі? Що? Ну наліплю я ще сотню або дві отаких ось горшків. І що? Кому вони потрібні? Хто їх побачить. Хто оцінить. Хто купить? ...Що ж мені робити, як далі жити? І навіщо я кинула театр, грала б собі престарілих тіток, а потім бабусь...Можливо ще й у кіно б якесь запросили, чи серіал?
Ой мабуть ні.... Та й театр уже не…, куди поділись метри режисери, де корифеї...? А кіно.?..все це мильні бульбашки, а не кіно...я вже не кажу про що вони, або стрілялки, або про нових попелюшок, а де вони такі декорації беруть..? хороми, палаци, басейни... що вже немає комуналок, хрущовок... малосімейок, в яких живуть, виживають баготодітні? Невже покращення настільки ввійшло в наше життя?,
чи воно поки що тільки до кіно і дошкандибало, а до людей ще і не збиралось.?
........................... а актори, а актриси… усі як один - схожі, з серіалу в серіал, з вистави у виставу... однакові, типові, без хоча б маленької родзинки, відрізнити не можливо їх, я вже не кажу запам,ятати....тютютю....утютютю.... і знову ж таки - одним все , а іншим тільки – «кушать подано», і про яку ви ( до залу) справедливість і покращення говорите? Ось і ходять по світу маленькі люди і маленькі артисти... а я маленька, маленька я , так що ж мені робити тепер?
Ніхто не розуміє нас, маленьких, ось мабуть тільки Вертинський і розумів...

(З,являється П,єро з акордеоном)

Наталя співає пісню «Я знаю этих маленьких актрис»

(У відчаї кидає недороблений глечик на підлогу, ....дивиться на П,єро...проганяє його... встає, бере глечик і ще раз зпересердя кидає і починає його топтати і потихеньку заспокоюється).

Наталя - Нікому, нікому... я уже нікому не потрібна, як той старий тріснутий глечик! Ні молока випити, ні води зачерпнути... Ну чому у всіх все так просто – дім, робота, чоловік, діти? А в мене дім-робота, діти-робота, чоловік..? І де ж той чоловік? Навіть крани нікому відремонтувати... а діти, ох діти, діти..де вас подіти?..Вони вже самостійні, тепер рано стають самостінними і я їм уже не потрібна. Я уже нікому! Нікому не потрібна... Боже, Боже..., як я постаріла. Ой як... постаріла...

(кидається зхвильовано до дзеркала, критично себе оглядає...настрій змінюється, покращується)

-Хоча... ще може бути...ось, які очиська...Влюбитись мені може, чи що? Але ж в кого, де тепер ті женихи? Та й і їм подавай – молодих та довгоногих, та й щей і машину,… вілла щоб булла… а у мене тільки вила, та й ті заіржавіли без потреби…а як хочеться, як хочеться…
-Що хочеться?
(До дзеркала…)- Що, що… влюбитись хочеться, обійняти когось, приголубити і щоб мене…..

(під час монолога глиною підводить собі під очима тіні...крутиться перед дзеркалом, усміхається сідає за круг і співає пісню...)

Пісня... (Бессаме мучо)


(Під час пісні з-за куліс тихо виходять гітарист і акордионист у великих сомбреро і пончо, акомпонують... Вона спочатку з подивом дивиться на них, потім підморгує і продовжує по справжньому співати. Після останіх акордів, музиканти так само тихо виходять, Наталя наче прокидаєсться, роздивляється навкруги нічого не розуміючи, годинник б,є другу годину...Наталя приходить до тями, швидко встає...)

Наталя - Господи, господи, скоро має прийти оцінювач, а я ще зовсім не готова...Подруга домовилась, що він подивиться мої картини і горщики, може щось і купить, а може й влаштує (замріяно) і.... виставку...Як же його звати? Чи то Соломон, чи то Савелій? Ойойой зовсім голова дурна стала, нічого не пам,ятаю..

(Бігає, повертає шафи, розкладає як небудь картини, гончарний стіл відсовує в куток, ставить два стільці, журнальний столик…
Лунає дзвінок у коридорі.)

Наталя ( злякано) – Хто там?

Соломон – Соломон Іванонович.

Наталя – Заходьте, заходьте, будь ласка...двері відчинені...я тільки
перевдягнусь...одну хвилиночку...

(Наталя вибігає. Заходить Соломон Іванович.Соломон одягнений як денді, високий, статний, кремезний, мова його майже вичурна, голос поставлений, як у актора старої школи, в руках у нього стара дивна валіза).

Соломон – Добридень вам.

(Роздивляється навкруги, здивовано, але зацікавлено. Бере до рук деякі горщики, крутить їх, постукує, дивиться на світло, ставить на місце і т.д. )

Соломон – гарно, дуже гарно, цікаво...

Входить Наталя майже у вечірній сукні, величезна шляпка, сигарета у довжелезному мундштуці...з маскою посмішки на обличчі.

Німа сцена....

Соломон – Доброго дня вам...добродійко...Мене звуть Соломон Іванович Вернидуб.
Наталя – Дуже, дуже приємно, а я Наталя Іванівна...

(Подає йому руку…)

Соломон - Я прийшов оглянути вашу проблему...

Наталя - (трохи не розуміючи, переводячи погляд то на Соломона, то на його валізу) Я знаю, знаю...Ось будь ласка дивіться... це майже все, що є....з нових...(показує на картини і горщики)...

Соломон знову роздивляється також нічого не розуміючи..дістає якийсь папірець, читає. пауза затягується...

Наталя– Кави, а може кави? Для початку. Я зараз, я швидко (вибігає).
Соломон роздивляючись, відкриває валізу дістає розвідний ключ, ще якісь інструменти...
Наталя вбігає з кавою...здивовано дивиться на ключі...

Наталя – (запинаючись) ну як вам, що скажите? Щось сподобалось? Вам каву з цукром? Я готую за особливим рецептом...Спробуйте, сідайте, сідайте будь ласка.

Соломон – Мабуть ви заплатили багато грошей, щоб придбати такі гарні речі..

Наталя – (нерозуміючи) Я, я їх не придбала, тобто не купувала!? Це мої…

Соломон – Так, так! Дуже добре , я вам вірю, я цілком вам вірю...( все ще не зовсім розуміючи, що відбувається)

Наталя – Та сідайте ж, пийте каву. Я зараз все розтавлю, щоб ви краще змогли розгледіти.... і лампу включу, щоб...а щоб тебе ..

Лампа не хоче нормально працювати, то включиться, то виключиться.
Соломон сідає, знову дістає папірець, щось читає, Наталя бігає, розставляє картини та горщики.

Наталя – А ви знаєте, що твори мистецва, краще роздивлятись і сприймати коли звучить музика!?
А яку музику ви любите? Чи може пісні? Ось наприклад ця картина, з якою музикою вона вам асоціюється, або – ця...(На картині зображений Паризький пейзаж з вежею.)

( не даючи Соломону сказати слова, починає тихо наспівувати французький шансон). Пісня про Париж...
( можна «шербурские зонтики», Жака Бреля – Вальс, «Под небом Парижа», пісня Ів Монтана - Париж)

(З протилежного боку виходить акордеоніст у шляпі, з довжелезним шарфом на
шиї...акомпонує...)
.
(з останіми аккордами акордеоніст, так само тихо непомітно щезає)

(Пісня закінчується, всі неначе прокидаються від якогось сну...)

Соломон – (Дивлячись на картину з Парижським пейзажем) А ви давно були в Парижі?

Наталя – я?.. О так?.. Давно, тоб то, ні...

Соломон – Що ні, недавно?

Наталя – (ніяково) та ні, ніколи не була.

Соломон – ( змінюючи тему) А у вас чарівний голос. Скажіть, я не міг десь вас уже чути, чи бачити, може у якомусь театрі?

Наталя –(швидко)- О ні, ні...ні! Ніколи! Ніколи! ( невпевнено, більше для себе) А може...колись... в попередньому житті

Соломон – Ну добре, це добре. Дякую вам за каву, дійсно незвичайна... А тепер давайте до справи...де у вас ванна кімната? (бере розвідний ключ)

Наталя – (зовсім здивовано) Там... ось прошу, там... ось ці двері.....

Соломон бере валізу, ключі і виходить...Вона дивиться йому у слід..

Наталя – Дивний якийсь, нічого не сказав... сподобалось йому, чи ні? Чи купить щось? Дивний, дуже дивний...

Дивиться на свої твори, на себе в дзеркало, поправляє зачіску... перставляє чашки на столі...

Соломон входить – Ну ось і все, я замінив прокладки, крани не течуть, вода зливається, гарантую нормальну роботу на цілий рік. Можете на мене покластися.

Вона – хотіла щось сказати..

Соломон – Ні, ні..грошей не потрібно, достатньо було кави та пісні...Ну все, прощавайте, на все добре мадам...Оревуар...(швидко виходить)...

Вона, досі не розуміючи, що це було...

– Пішов...нічого так і не сказав...ні добре, ні погано...нічого...значить...дуже погано!!! Так все ясно, я бездарна, я зовсім бездарна, і стара шкапа...все пропало...все пропало...

(сідає на підлогу і вдає що гірко плаче, потім помалу заспокоюється і вже з іронією продовжує)

піду я у садочок наїмся хробачків...ні, піду втоплюся..(веселіше). піду втоплюся у річку...о..глибоку...(ще веселіше) Піду втоплюся у річку глибоку....(і переходить у пісню...

з куліси виходить босий акомпоніатор...гітара.)...або...




2 дія

Таж кімната. Біля мольберта Вона. Малює. Може і співати.

Телефонний дзвінок. Вона витирає ганчіркую руки, бере телефон.

Наталя – Так я. ..привіт Ніно...(роздратовано).Ні не приходив...Ніхто не приходив. Ну я ж кажу, що ніхто....

Так була цілий день вдома..... Та ні, не спала...Працює у мене дзвінок, працює... ні не перевіряла...Звідки знаю?....Та заходив якийсь тут.... сантехнік.... .....Ні, не викликала....Чому так думаю? Тому що він крани полагодив... правда, грошей не взяв...І взагалі дивний він.... Ну високий, кремезний такий....як на мене то дуже гарний...
Та не пам.ятаю я...як для сантехніка то дуже добре,...майже у смокінг. ...Чому, чому? тому що у нього валіза була з інструментами всякими і кран він полагодив!!!
Соломон..здається...не памятаю....чи Підопригора, чи Вернигора... ..Так так...може й і Верни-иду-уб...Так.....Що???Та ти що???...Та не вже....Та не може бути?....(Кидає трубку)

- О Господи... Що ж я наробила, що ж я його так відпустила....Де ж тепер його шукати?
(Думає)
- О точно, потрібно у ЖЕК подзвонити, вони зобов,язані знати своїх працівників, так де це мій телефонний довідник…
(виходить)

...................

(Двері тихенько прочиняються, видно голову Соломона. Боязко, не сміливо проходить на середину кімнати, роздивляється... одягнутий в старі джинси, куртку, але з дорогим кейсом)

Соломон – І як я міг так наплутати? Але ж ці будинки такі схожі. А де ж гоподиня? ....
.....

( Входит Наталяь, не помічає Соломона, щось говорить...потім виразно )

Наталя -Дивно, ЖЕК такого не знає... дивно, дуже дивно..Ну де, ну де мені його тепер шукати, цього царя Соломона ?

(Раптом помічає Соломона, кидається назад в іншу кімнату...тихенько виглядає з-за дверей, несміливо знову входить, мовчить, тільки дивиться якось дивно...)

Соломон – Двері були відкриті, от я і зайшов... Не впізнали? Злякались?

Наталя – (приходячи до тями) – Так.. ні...чому ж? Тоб то...(розізлившись), яке це має значення... Ви...ви...
Ви забули свою валізу, чи інструменти?

Соломон- Ні я зовсім в іншій справі прийшов, я, я і тоді приходив щоб...

Наталя (роздратовано) – Щоб, що...

Соломон (ніяковіючи, видно, що вигадує на ходу)

– Та ні, нічого…. Просто… я хотів сказати вам, що... що у мене є знайомий... мій давній приятель, він мистецтвознавець... художник, і я... тобто він, міг би подивитись ваші малюнки і черепки... може йому здасться щось варте уваги...
(більш впевнено і з іронією продовжує)

- Ви ж, як я зрозумів, хочете продати щось із своїх шедеврів? Чи може виставку влаштувати?....

Наталя (уже зовсім нічого не розуміючи) – То ви не....

Соломон- Я сантехнік... за сумісництвом... Крани не течуть?

Наталя – Ні, а?...А що?

Соломон – Та ні, нічого...То я піду. І якщо хочете, пришлю мого колегу, тобто приятеля, хай подивиться ваші крани, ой тобто картини, добре?

Наталя ( вже зовсім не розуміючи, що відбувається) – Та йдіть собі...

Соломон виходить....

Наталя – Нічого не розумію, то хто ж він такий? Може Нінка щось наплутала.
(кидається до телефону, набирає)
- За межею досяжності... От біда!



3 дія

Соломон іде глядацькою залою.
Звонить телефон.
Соломон – Так слухаю. Так я. А, Нінель Іванівна, радий вас чути. Як справи? Що?
Та не вже, не може бути. Як я міг так помилитись. Ви знаєте, зараз, стільки замовлень, стільки… Так добре, по обіді обов”язкого зайду, у мене якраз є вільна година...так, так, записую, будинок № 5 квартира №6 Наталія Іванівна, записав..., що , знов навпаки, так я ж кажу будинок № 6 квартира № 5…так..?
Ні, ні, на цей раз не переплутаю...а ви знаєте вона дуже симпатична жіночка..і роботи її також цікаві.... Ну Добре, добре, обов”язкого вам відзвонюсь. Дякую, дякую. На все добре...

- От біда, як це ж я так наплутав...(виходить)



Та ж кімната.
Дзвонить телефон, входить Наталя. Бере трубку.

Наталя – Так слухаю. А Ніночко, привіт, привіт, які новини?... Навіщо мені сантехнік? У мене вже був один….
Він не сантехнік? А хто ж тоді?...
Он як… А мені він сказав, що у нього товариш мистецтвознавець, художник…
То це він і є!!????
Нічого не розумію…
І що мені тепер робити? Добре, Ніночко, добре, нехай ще раз приходить…Сьогодні о другій?… ну добре. Дякую, дякую, кажу, стільки тобі клопотів зі мною, гаразд потім зателефоную… бувай Нінуся.

(. кладе трубку, задумалась…)

І що, що тепер? Я уже йому все показала!?... І чому він мені зразу не сказав, що це він мистецтвознавець? Про якогось приятеля наплів. Значить йому самому нічого не сподобалось…або він щось задумав???

(на обличчі промайнула страшна здогадка)

Ой Господи, яка ж я дурна... я все зрозуміла (сідає на стілець), ….так ось що ти надумав…
- Так, так… так ти мене розіграти хочеш, посміятися з мене… Ну добре, добре… ач який аматор-гуморист-сантехнік знайшовся, ну я тобі влаштую, я тебе навчу, як знущатись над бідною, самотнюю жінкою… ти диви який…я тобі покажу концерт з виставою, а може і цирк з клоунадою. Будеш ти у мене в партері сидіти…Я тобі зіграю і заспіваю. А що ж? Не даремно я колись була акрисою, і кажуть навіть не поганою…і як би не ця «пєрєстрєлка с пєрєстройкой» я б уже народною можливо стала б ….
Ну стережись…

Пісня…Я не здамся без бою…адаптована для жінки…

Наталя - Ще подивимось, хто з кого посміється.

Наталя біжить до шаф, розвертає їх книгами вперед, забирає гончарний круг, ставить журнальний столик, покриває скатертиною. Приносить друкарську машинку, ховає картини та глечики…зупиняється перед картиною з Ейфелевою вежею, перевішує її на інше місце, але не виносить з …вибігає з кімнати і через хвилину з,являэться в перуці і
та окулярах .

Наталя сидить за друкарською машинкою, лунає дзвінок від вхідних дверей.

Наталя – (дуже низьким зміненим голосом) Заходьте, відчинено!

Входить Соломон і зупиняється, як вкопаний.
Німа сцена.

Соломон – доброго дня вам… А…Наталя Іванівна?....(дістає папірець з кишені, читає) це 5 квартира ?
Наталя - Так
Соломон – Будинок номер шість?
Наталя – Так…
Соломон – (оглядаючись) А де Наталя Іванівна?
Наталя – Яка Наталя? А Наталя… вона, вона поїхала….виїхала…
Соломон – Куди?
Наталя - Мені вона не звітувалась,,,…
Соломон – Давно?
Наталя –Давно…тобто…недавно…вчора… А ви, даруйте, хто будете…і навіщо вам ця Наталя?
Соломон – ( знову навкруги оглядаючись) Я мав оглянути її картини та гончарні…мені здається, що цю картину я уже бачив…
Наталя – (збентежено) яку картину? Ах, цю… та …(швидко) я її купила… разом з квартирою… у неї…
Соломон – якщо не секрет, скільки ви заплатили?
Наталя – за що?
Соломон – звісно за картину…
Наталя – Секрет, а вам навіщо?
Соломон – я також хотів її купити у Наталі Іванівни, тому і зайшов сьогодні…
Наталя – (зацікавлено) якщо не секрет, скільки ви хотіли заплатити?
Соломон – секрет, а вам навіщо?.. Гаразд, гаразд…. я не такий утаемничений, як ви, і можу вам сказати.
Наталя – то скажіть…
Соломон – (підійшов до картини, уважно її роздивився ) …500 доларів!
Наталя – ( Запнувшись) скільки, скільки? Доларів? (неприховуючи здивування, сказала своїм звичним ніжним тоненьким голосом, але швидко оговтавшись додала) – А я всього за 500 гривень..
Але все таки, хто ви такий і що вам тут потрібно?
Соломон – Вибачте, вибачте…Якось так все не сподівано…раптово….Я Соломон Іванович Вернидуб – художник, мистецтвознавець..
Наталя – Ах художник, мистецтвознавець… І що тепер….?
Соломон – Я…мені…та я вже вам казав…у Наталі Іванівни… вона художниця була…
Наталя – а чому була?
Соломон – та ні…ви мене не так зрозуміли… у неї були дуже цікаві роботи, як живописні так і гончарні..
Наталя – ось така мазня ? (показує рукою на картину)
Соломон – ну добродійко ви зовсім не праві… або ви взагалі не розбираетесь у живописі... До речі, А як вас звати-величати..
Наталя – Я…мене?
Соломон – Так вас, вас…
Наталя – (запинаючись) Елеонора…Елеонора Леопольдівна…я друкарка… тобто редактор…одного товстого журналу (часопису)… а чому це ви мені допит влаштовуєте? По якому праву…Увірвались у квартиру, ображаєте мене… і взагалі…
Соломон – Що взагалі?
Наталя – ну ось знову чіпляєтесь до слів…
Соломон – нічого я не чіпляюсь….Гаразд тоді я піду… На все добре Елеоноро… Леопардівно..
Наталя – Леопольдівна…
Соломон – Ах Вибачте …Леопольдівно…То я іду..
Наталя – (роздратовано і стурбовано одночасно) ідіть собі, ідіть…

Соломон прямує до дверей,

Наталя - (ніяк не може придумати що сказати, щоб його зупинити)
Соломон – (повертається до Наталі) Оревуар мадам…
Наталя – (ніяковово, борячись з собою) А може ви… кави… хотіли б…випити?
Соломон – (наче здивовано) кави? (саркастично)…а ви знаєте якийсь особливий рецепт?
Наталя – я, рецепт? Ні, не знаю, звичайна кава, так будете?
Соломон – З задоволенням, дякую…
Наталя – З задоволенням дорожче…
Соломон - ????? А можна я скористаюсь вашою ванною, помию руки...
Наталя – (біжить до дверей ванни) – о ні ні, там не прибрано... тобто води не має,.. нам відключили сьогодні... я дам вам вологі серветки…
Сідайте до столика, я швидко. (виходить)
Соломон – щось мені здається, що я десь її бачив, манери, інколи голос, Потрібно якось скинути з неї цю маску, а цікаво, що вона приховує у ванній кімнаті? (іде до дверей)

(Входить Наталя з тацею, на ній дві чашки кави)

Наталя – (здивовоно) ви щось загубили?
Соломон – о ні.ні, я хотів на картину подивитись з іншого боку, змінити так би мовити ракурс…ви може знаєте, як інколи змінюється сприйняття картини і взагалі предметів, залежно від світла і кута зору та навіть від музики, яка створює особливий фон для сприйняття…...

Наталя – (саркастично) та звідки ж мені це може бути відомо, я ж ваших університетів не закінчувала, майстер класи не відвідувала..

Соломон – і даремно, даремно… знайшли чим пишатися.

Наталя – (роздратовано) ви знову за своє... пийте каву..

Соломон – а чому ви сердитесь? Та й взагалі, таке враження, що ви дуже схвильовані, не у своїй тарілці?!

Наталя – вам здалось (вдавано любязно) пийте каву добродію, як вас там, я забула...Цезар Іванович?

Соломон – Соломон Іванович

Наталя – Ах так так ...вибачте? Пийте каву Соломоне Івановичу.

(деякий час вони мовчки п,ють каву)

Соломон – Елеонро....
Наталя – Леопольдівна... у вас що провали в пам,яті бувають?
Соломон – ні, ніколи... Навіть більше того я вам скажу, якщо я побачив людину, то вже ніколи її не забуду, знаете такий собі професійний погляд художника...
Наталя – (стурбовано, бере зі столика віяло - прикривається) та не вже?
Соломон – вже... і мені дуже здається...
Наталя – що здається?
Соломон – здається, що я вас десь уже бачив....а ну дайте свою руку..
Наталя - (ще більше стурбовано, ховає руки за спину) а навіщо вам...ви що ще й ворожите, гадати можете?
Соломон – о… і не тільки, в моїх венах тече справжня циганська кров...а ви що боїтесь? Чи вам не подобаються цигани?
Наталя – ні.ні...навпаки, я ...я ...(швидко) мені дуже подобаються, особливо циганські романси.... хочете заспіваю? Ось послухайте…

( не даючи заперечити починає співати)
(Романс «Очи чёрные» з-за куліси виходить скрипаль і гітарист в циганському строї)


Соломон – браво, браво, у вас дуже приємний голос...і таке враження, що я десь вже чув його...а до речі ви знаєте хто написал слова цього романсу?

Наталя – (ніяковіючи) ну... та це ж.... народний.... циганський...

Соломон – і зовсім це не так!

Наталя – ви знову мене хочете принизити, ... впіймати на невігластві....

Соломон – ні, ні... зовсім не хочу, так дайте ж вашу руку...

Наталя – не дам...


Соломон- (підходить до неї, бере її руку, їх погляди зустрічаються...і ...Наталя не витрумує – опускає очі, хоче вирвати руку, але якось не дуже наполегливо....)

Наталя – ну що, що ви там побачили?
Соломон - (після значущої паузи) о .... і скільки ж тут усього намішано...

Наталя – і що там може бути намішано? (все ж вириваючи руку)

Соломон – по перше – в минулому ви були актрисою..

Наталя – (щоб приховати хвилювання, сміючись іде до столика) а по друге?

Соломон – по-друге?... по друге, я бачу в вас свою колегу...

Наталя – (здивовано) Сантехніка, ой я хотіла сказати художника?

Соломон – (не зважаючи) так , так художника, і навіть більше...

Наталя – тобто як.. це... більше?
Соломон – все дуже просто, подивіться на вашу руку ( Наталя інстиктивно дивиться на руку)

Наталя – і що там, я нічого не бачу...

Соломон – а ви уважніше придивіться, бачите там лінію по середині долоні , це лінія, яка вказує приналежність вас до творчого цеху....але це ще не все, вона у вас розгалуджується, а це означає, що ви маєте декілька різнопланових таланів...одна артистична, а друга вказуює на вашу причетність до образотворчого, тобто малярського виду мистецтва....

Наталя – і коли це ви все встигли там прочитати, як у книзі..

Соломон – а це і є книга, книга життя!!! Там все написано, що було і що – буде...

Наталя- і що ж буде?

Соломон – (......) та це ж елементарно...вас в недалекому майбутньому чекає творчий успіх і зустріч з цікавою людиною...( і не дуже впевнено) і можливо ця зустріч кардинально змінить ваше життя...

Наталя – чи не звами зустріч?

Соломон – (таємниче) хто знає, хто знає...

Наталя – а подивіться но, може там і ім.я написене ( простягує Соломону руку, але щвидко, передумавши відсмикує її) – так ви так і не розповіли про історію романсу?

Соломон – а так так,( дивиться на годинник) а давайте якось іншим разом, це цікава, але довга історія, а мені уже час іти...

Наталя –(розчаровано) так швидко...? (зпохватившись) добре, ну добре, ідіть собі, ідіть, гарного вам дня...

Соломон – на все добре, дякую за каву, (грайливо) але у Наталі Іванівни, вона була краща...

Наталя- (роздратовано) ну то ідіть до своєї Наталі....

Соломон –( задоволений собою) іду іду, до побачення... то я зайду ще?...

Наталя – навіщо?

Соломон – Але ж ви хочете…почути історію написання романсу?

Наталя – як хочете...
(Соломон вклоняючись виходить)

Наталя – (стоїть розгублена)Боже, що це було?... Знову я щось не так зробила...навіщо я це все придумала? От дурна...ну (інстиктивно іде до дзеркала поправляє перуку, потім знімає окуляри, критично оглядає себе, знімає переку, поправляє волосся)

І навіщо я затіяла цей маскарад? Що мені це дало? Тільки ще більше все заплутала...
_ а якщо він мене впізнав, розгледів своїм поглядом художника.... що він про мене подумає? Не сповна розому, тай годі....
Але ні, не може бути, я добре зіграла...але ж він також – міцний горішок...ох і не простий цей Соломон...як здається на перший погляд, і звідки він все знає – про актрису, про художницю...не вірю я в цю хіро...хіромантію...
Потрібно подзвонити до Ніни та й розпитати все докладно про цього премудрого ЦАРЯ СОЛОМОНА...
Дзвонить…
Наталя – за межами досяжності…. Всі ми за межами, а хто досяжний, той не потрібний, ось так жавжди, парадокс якийсь. І що мені робити, як далі житии, навіть нема з ким порадитись не те що на чиюсь руку спертись. А цей Соломон, такий гарний, кремезний, розумний, та ще й талановитий….ну звичайно талановитий, крани ж зумів відремонтувати, а картинки малювати і дурний може ( я ж можу) от би такого чоловіка мати… Я б йому борщ варила, пісень співала, я б його доглядала, одягала і ….роздягала…я б його так любила…Господи, зроби так щоб Він ще хоть один раз прийшов, я йому все скажу, я йому усе розповім, я нікуди його уже не відпущу….Я ж не така уже й стара, і руки в мене ростуть звідки потрібно…а як мене дістала самота…

Дія 4

Соломон (ідучи по залу з букетом польових квітів) - Алло, Ніно Іванівно, так це я. Так був, дивився...ні ні все дуже цікаво, але я в іншій справі...навіть і не знаю з чого почати...Скажіть Ніно Іванівно, а Наталя Іванівна дійсно самотня жінка, тобто, не заміжня? Ні ні....Справа не в тім, роботи її мені дуже сподобались ...одним словом... вона, тобто Наталя Іванівна, мені ще більше сподобалась...чому ви смієтесь, що я не можу і закохатись? ....от тому то я і я хотів вас запитати, чи можу я розраховувати на взаємність?...Що?що? любить квіти?...польові? от і добре, я вгадав...вгадав кажу....(весело) дякую дуже дякую, так я побіг...до побачення...

(Наталя переставляє меблі, входить Соломон

Соломон –(здивовано) Наталя Іванівна. Добрий день вам
(Наталя від несподіванки відскакує)
Соломон – а ви ніколи не замикаєте дверей?
Наталя – (через деяку паузу) Замикаю. ...налякали ви мене, а ви завжди з,являєтесь так несподівано....
Соломон – це ви не сподівано...мені сказали що ви переїхали, тобто продали цю квартиру???
Наталя – продала? А так, так продала, я просто зайшла деякі речі забрати, що не встигла...
Соломон – Ах речі...
Наталя – так речі...а що це ви з квітами?...Не гаєте часу...
Соломон – ??? а що не можна?
Наталя –та ні, чому ж, можна, на здоров,я
Соломон – а де Елеонора Леопольдівна?
Наталя –ба, навіть ім,я запам,ятали....( і дуже швидко) а навіщо вам вона?
Соломон – а у мене справа є до неї..
Наталя – і швидкий же ви... справа в нього.... зараз покличу...(виходить)

Соломон – ну що ж пограємось в кішку та мишку, головне не стати мишкою... Ах яка жінка...яка жінка... та ще й з перчиком, ойойой головне тут не переграти...так так, але як мені їй сказати все що я надумав, щоб не відлякати, і щоб не сприйняла мене за якогось старомодного ловеласа... А може зупинити всю цю гру? Ні ні, хай буде що буде...
(на останніх словах входить Елеонора )

Елеонора – добридень вам, Соломоне..е..
Соломон – Іванович
Елеонора – так так, Соломоне Івановичу, що це ви самі з собою розмовляєте?
Соломон – я? Хіба...(простягує квіти) це вам..
Елеонора – мені? Дякую, дякую...несподівано...
Соломон – я зайшов, ....може я невчасно? я вас не затримую?
Елеонора – о ні, ні не хвилюйтесь..... чому це ви такий знервований?, як не у своїй тарілці...(ставить квіти у вазу глиняну, Соломон дуже зацікавлено дивиться на вазу)
Елеонора – а я її теж купила...
Соломон – що?
Елеонора – вазу...
Соломон – ну і що?
Елеонора – пояснюю вам, бо ви дуже прискіпливо дивитесь на неї...
Соломон – на кого?
Елеонора – та на вазу..
Соломон – на вазу...? вам здалось...
Елеонора - (втрачаючи терпіння) ну добре, залишимо в спокої вазу, так чим я зобов,язана такій вашій увазі?
Соломон – та... ми ж домовились з вами, тобто ви дозволили мені якось зайти до вас, щоб розповісти історію романсу...
Елеонора- романсу? Якого романсу?
Соломон – забули, не пам,ятаєте? Ну добре, добре, ви також сьогодні не в гуморі, не буду вам тоді заважати, якось іншим разом ,...я піду...тільки...
Елеонора – тільки що?
Соломон – тільки ... я хотів би попрощатись з Наталією Іваноною...
Елеонора - ??? а ви що знайомі? А так так, я й забула...вона ще готує смачну каву...так...
Соломон - ...так, то ви покличите ?
Елеонора – кого? А ну звичайно, зараз, зараз...(виходить)

Соломон – ох яка жінка, а яка витримка, яка точність...справжня актриса...ну нічого, нічого, подивимось чи надовго її вистачить....
Я ж здаватись так просто також не збираюсь

Наталя (входить) – ви хотіли мене бачити?
Соломон – так, хотів... хочу попрощатись... і запитати, то може ви дасте мені вашу нову адресу, та я якось зайшов би до вас...
Наталя – навіщо?
Соломон - подивлюся більш уважно ваші роботи?
Наталя – та ви ж їх бачили, вони не змінились з того часу...кракелюру ви не помітите, ще зарано...ось так через сотню другу років – можливо... дочекаєтесь?
Cоломон – а в якому музеї будуть виставлені ваші картини?
Наталя – в музеї?...
Соломон – ну звичайно в музеї, ваші картини мають не аби яку художню цінність....
Наталя – не підлещуйтесь так відверто....
Соломон – ну тоді я хотів би купити у вас деякі картини... і один глечик....
Наталя – глечик?
Соломон – так глечик...а що вас так дивує, я запримітив того разу один, мені дуже підійшов би...кажуть, що козяче молоко довше зберігається в глиняному глечику і не кисне...
Наталя – (розізлившись, але швидко опановує себе) – козяче молоко!!!??? А ну так так , у вашому віці потрібно слідкувати за своїм здоров,ям , щоб підтримувати форму, бо скоро і квіти не допоможуть...
Соломон – так так у нашому віці....ви абсолютно праві..
Наталя – а ви не дуже люб,язні, як хочете здаватись, це зовсім не шляхетно .з вашого боку нагадувати жінці про її вік..
Соломон - о перепрошую.. я зовсім не хотів вас образити...
Наталя – хотіли, хотіли...і вже не вперше...
Соломон – ви чомусь упереджено до мене ставитесь...
Наталя - (бере аркуш паперу ручку, щось пише, подає Соломону) – ось вам мій телефон, якщо не загубете і не переплутаєте ще з якоюсь своєю натурщицею..., - подзвоніть...
Соломон – дякую, дякую за довіру, вас ні з ким не переплутаєш... обов,язкого виправдаю ваші сподівання...
Наталя – щось ще?
Соломон – так, хотів би попрощатись з Елеонорою Леопольдівною...
Наталя – ???!!!! а...ну звичайно ж , як же без ... зараз покличу...(виходить)
Соломон – до скорої зустрічі Натальо Іванівно...
Наталя – (в дверях зупиняєтья, повертається, дивно дивиться...і не кажучи ні слова виходить...


(Входть Елеонора, але в її одежі щось не так)
Елеонора – ви хотіли попрощатись?
Соломон – ну звичайно, було б дуже не чемно з мого боку піти не попрощавшись...
Елеонора – ну що ж прощавайте, бувайте здорові... ( різко відвертається, іде до книжкової шафи)
...............................
.................................
Соломон – Наталя Іванівно?.
Наталя (в образі Елеонори) (Обертається) – що,... ви ще тут...тобто...це ви до кого?
Соломон (підходячи до Наталі) – до вас, Наталя Іванівно, до вас...вам ще не набридло? ( бере її за руки)
Наталя – що набридло? Що ви собі дозволяєте?
Соломон - (довго дивиться їй в очі(окуляри) , потім знімає окуляри...
Наталя – що ви, що ви робите...
(Соломон незважаючи, знімає з неї перуку...).
Наталя - що ви собі дозволяєте, зараз же відпустіть мене...!?...
Соломон притягує її до себе, цілує... вона спочатку відбивається, а потім тихинько замовкає в його обіймах...
Соломон – а тепер моя черга вам заспівати, хоча я не професіонал, Але надіюсь на вашу милість і підтримку….

Пісня.. Кохана ...(починає Соломон, другий куплет Наталя і потім дует)
(може бути танець)???

Зорі як очі дивляться скрізь на нас
Серце не хоче щоб промайнув цей час
……………………………………..

Кохана,(коханий) сонце і небо,
Море і вітер - це ти, це ти.

(дві останні стрічки закінчують дуетом....)

Наталя – (стурбовано) а ви, часом, не.?..
Соломон – Що не?
Наталя – розігруєте мене,....а може ви професійний ловелас, або шлюбний аферист, а може ви жонатий, і у вас є купа дітей….у вас же такі можливості....моделі, натурщиці, шанувальниці....? І взагалі...
Соломон – я? О ні ні. Розігрувати? Це й приорітет ми залишим вам....і я теж холостяк....але не затятий....
Наталя -?????
Соломон – а в мене пропозиція
Наталя – яка?
Соломон – а давайте вип,ємо на брудершафт шампанського...
Наталя -( ніяково) а у мене не маєєє...
Соломон – зато у мене є чарівна валіза!!...(бере валізу)
Наталя – ви що знову крани хочете ремонтувати, вони не течуть....
Соломон – Натяля Іванівна..(.відкриває валізу , дістає пляшку шампанського)...- а келихи у вас хоть є?
Наталя – є...але хочу вас попередити..
Соломон – про що?
Наталя – шампанське на мене якось дивно діє... і мені ....хочеться....танцювати...
Соломон – а хто вам забороняє
Наталя – ну дивіться, я вас попередила
(приносить келихи)
(Соломон відкриває пляшку, наповнює бокали, передає один Наталі)
Наталя – а можна я на правах господині скажу тост ...
Соломон – ну звичайно..
Наталя – я хочу підняти цей келих за найкращого сантехніка....
Cоломон - о ні, нущо ви
Наталя – серед мистецтвознавців....
Соломон – а ну хіба що...
Наталя – і за справжнього денді...
Соломон – та який з мене денді?
Наталя – та серед сантехніків.... японською це звучалоб , як – сандендітехніксан...
Соломон – ну ви й закрутили... ...тоді алаверди..., за ваш художній талант, за ваш акторський талант, за ваш талант перевтілення, і, за ваші чудові чорні очиська, що здатні будь-кого втопити у своїй безмежності..
Наталя – ну годі, годі...а то загорджуся..
а ви, до речі обіцяли розповісти історію написання романсу «Очи черные»

Соломон - ну добре, якщо ви і справді не знаєте... тоді слухайте.
Якось наш український поет Євген Гребінка завітав, зауважте, за деякими свідченнями разом з Тарасом Григоровичем, до свого приятеля поміщика, це було на Полтавщині, і там познайомився з його донькою, чаріною і дуже розумною дівчиною Марією, з невимовно гарними чорними, як ніч очима . І звичайно він без тями закохався у неї, а через тиждень на світ з,явились вірші «Очи черные», що згодом і стали всесвітньо відомим романсом... А вже наступного року Марія та Євген одружились і шлюб їх був напрочуд щасливий....ось така романтична історія...

Наталя – а пізніше Шаляпін дописав ще декілька рядків, і також присвятив їх уже своїй дружині....і в його виконанні увесь світ дізнався про це дивовижне кохання....
Соломон – то ви все знали...айайай як не гречно з вашого боку...та нехай...я вас прощаю...
Наталя – (весело) і я вас...
Соломон – а мене защо?
Наталя – (підходячи до Соломона) за те що ви так довго десь ходили (підводить до нього очі, раптом повні сліз) ну де ви...де ви були... увесь цей час...де?
Соломон – (обіймає заспокоює Наталю..вона виривається і знову майже весело)
Наталя – я всеж хочу випити, випити за мистециво, за музику, за поезію, за все все все...
а ви сподіваюсь не забули...
Соломон – (злякано) про що ще...
Наталя – що після шампанського мені хочеться танцювати...

Соломон – та наздоров,я... тоді пропоную тост,
«за випадкову зустріч»...
Наталя –ні ні, я хочу випити за чорні очі….
П,ють на брудершафт, цілуються, і починає звучати музика «Я танцевать хочу»........
Затемнення.....

Можливі варіанти.....
....................................

Ви прокинулись!
Зробили перший усвідомлений вдох, відкрили очі, або не відкрили,
не важливо. Подякуйте Богу чи Долі, хто як звик називати це чудо…
Не скигліть, не нийте, не бурчіть зранку.
Випийте свою чергову каву, або не пийте каву. Випийте чай, воду – накінець. Не бурчіть.
Спокійно збирайтесь, якщо вам повезло і потрібно іти на роботу, а ні то - ні.
Подивіться на сонце, якщо воно видне з-за хмар, а не видно, так і не потрібно. Подивіться на хмари вони бувають різні.
Все добре, або не дуже погано.
Ви вже прокинулись. А хтось не прокинувся. Усвідомили.
Не скигліть ви ідете на роботу, ідете, їдете. Самі їдете.
Вас не везуть у швидкій, а ще краще у катафалку. І це добре, бо все що почалось, колись має обов,язково закінчитись на щастя. Чому на щастя? Ну це вже інша історія.
А зараз ви, просто ідете, самі - на свою грьобану роботу. У вас вона є, а у когось нема. Він більш лінивий ніж ви.
І це також добре.
У вас ще не все втрачено. Тобто роботу можна втратити, але поки що вона (робота) у вас - є, чи ви у неї, не важливо.
Світить сонце, чи йде разом з вами дощ, вітер в обличчя неприємно кидає залишки осінніх листків, або вас дістають ранкові запахи (пахочі, як кому більше подобається) розквітлого травневого бузку, чи червневої акації, що не дає вам СОСРЄДОТОЧІТСЯ, навіває всякі цікаві і не дуже бажання.
Але ж ви продовжуєте іти, і ідіть мовчки, а хочете мугичте, наспівуйте щось, якщо у вас є слух… і вчергове дякуйте, просто дякуйте, Собі, Богу, Долі, Мамі, Дружині, Чоловіку, Брату, Сестрі, Сонцю, Ранку, Коту, що вас проводжав до порога і мовчки запитував, коли ви вернетесь?
Дякуйте, ідіть, і дякуйте, і не нарікайте. Відчуйте цю мить, вона ніколи не повториться. І це добре…

Він курив. Стояв і курив. Він ніколи не курив на ходу. Йому подобалося курити спокійно, не поспішаючи, отримуючи задоволення від процесу, хоч він і розумів, що задоволення досить сумнівне, але тим не менше, це дозволяло йому перевести дух, подумати, заспокоїтися і навіть трохи розслабитися.
І ось одного разу, в такий перекур, до нього прийшла одна Думка. Коли він курив, різні думки відвідували його, але ця виявилася досить нав'язливою.
Спочатку вона (думка) виглядала, невизначеною, як дим. Потім її обриси проступали все чіткіше, вони розширювалися і поглиблювалися, заповнюючи всю його свідомість, а межі цієї думки губилися десь далеко і були чи то у диму, чи то у тумані.
Йому завжди хотілося дістатися до кінця цієї Думки, але закінчувалася сигарета і він повертався в реальний світ, контури якого були чітко і точно окреслені - часом, простором і ще чимось незрозумілим, але таким же точним і чітким.
А Думка - власне, це була навіть не думка, скоріше Питання. Питання про вибір. Як завжди про вибір. І, на перший погляд, здавалося таке просте Питання, але за ним тягнувся шлейф інших більш складних питань, які все множилися і ускладнювалися. І кінця цим питанням не було видно.
Це ставало схоже на казку про Змія Горинича, якому відрубували голову, але з'являлося у нього дві нових ...
Так ось, перше запитання було приблизно таким, - що б він вибрав, якби йому запропонували прожити останню хвилину і викурити сигарету, або дві хвилини, але не курити !?
Не довго думаючи, і розуміючи мізерну різницю, він віддав перевагу першому варіанту ...
Але тут Думка, або що це таке було, ускладнила завдання, - п'ять хвилин і курити, або десять і не курити ?
Трохи повагавшись, він знову вибрав перший варіант.
Але Думка не вгамовувалася, - одну годину з сигаретами, і вином, або дві години без цих атрибутів!?
Подумавши - він знову вибрав перший варіант!
Думка виявилася наполегливою, - шість годин - сигарети, вино, спілкування з друзями і добу без цих сумнівних задоволень?
Після деяких сумнівів і коливань, він знову вибрав перший варіант!
Однак Думка виявилася куди хитрішою і підступнішою. Вона запропонувала новий варіант.
Але тут треба зробити невеличкий відступ або ремарку.
Він - був пересічний, простий, нормальний чоловік. І як прийнято говорити, нічого людське йому не було чуже. Він не був атеїстом, і не був релігійним настільки, що б вважати себе остаточно врятованим або загубленим.
В його житті було намішано багато такого, що він хотів би забути, але так само, і були моменти, якими він – пишався.
Він щодня ходив на роботу, зустрічався з друзями, дивився футбол, любив веселі компанії, в яких грав не останню роль, був веселим, і навіть інколи не передбачуваним. Іноді, всесвітній сум та туга накочували на нього, і він ходив чорніше чорної хмари. (Банальне порівняння). А іноді відчуття щастя переповнювало його, зовсім від дріб'язкової причини, наприклад, через запах свіжого сіна, або від теплого сонячного дня, або просто без жодної видимої на те причини. Він любив тварин, найбільше котів і кажанів. Перших - через свій мякий, але собі на умі - характер, а других - через їх древню і містичну ауру, якою люди наділили цих дивних, цікавих і незвичайних тваринок. (Чудо). А ось всілякі таргани, скорпіони і гусениці - викликали у нього почуття відрази. (Гидота).
Так ось, наступне питання, що зформулювала Думка, звучало приблизно так: що він вибере, всіляке спілкування з собі подібними або усамітництво, яке принесе кілька додаткових років життя?
Тут він попросив більш чітко сформулювати умови, так як йому не зовсім були зрозумілі контури Питання або Завдання, яке потрібно було вирішити. Тому що Вибір вже не здавався йому таким простим і легким.
Але Думка, раптом, почала наполягати, наголошуючи на тому, що все і так просто і зрозуміло і що, якщо він не в змозі відповісти на таке просте Питання, то Вона знайде собі більш достойного, хто міг би давати Їй Відповіді на Її прості Питання.
Боротьба тривала недовго, так як Думка наперед знала всі його аргументи і в кінці кінців, йому довелося змириться, і таки дати свою Відповідь на поставлене Питання ...
Можливо, ця Відповідь була трохи спонтанна, спровокована конфліктом з Думкою і не зовсім точно відповідала його почуттям і відчуттям в даний час, але він знову вибрав перший варіант!
Думка від такої Відповіді анітрохи не збентежилась. І здавалося навпаки, Вона була готова до такого плану Відповіді. Вона уже не раз спілкувалася з іншими Думками, що приходили в його голову, тому приблизно могла припустити розвиток ситуації або хід хіміко-біологічних перетворень у його голові, що приводять його до тих чи інших висновків та вчинків.
Їй хотілося знову ускладнити та швидко поставити нове Питання, але раптом Вона зрозуміла, що у нього в голові, відбувається щось не так. Що працює тільки чисто фізичний, матеріальний комплекс, що складається з хімічних і електричних перетворень, які, як Вона не раз вже переконалася, видають не завжди адекватні результати.
Було зрозуміло, що треба терміново змінити тип Питання, щоб він не зациклився і не закрився у своїй шкаралупці. І щоб витягти його з цього хибного кола, де немає місця душі і почуттям, а є тільки зримі, доступні, банальні, прості й тупі, як обух сокири - відчуття.
Але де взяти таке Питання, щоб розставив всі крапки над «і». І чи потрібні ці крапки ставити саме зараз?
Можливо спочатку дати йому можливість вирішити, якусь просту життєву задачу?
І поки, Вона так довго думала, пройшло всього кілька тисячних мілісекунди.
А він докурив сигарету і зайнявся своїми справами.
Робота у нього була не складна, йому потрібно було приймати замовлення, передавати їх іншим співробітникам, а потім просто контролювати їх виконання. Тому його голова була майже завжди вільна і її відвідували всякі різні, іноді не найдостойніші, як йому здавалося, думки.
З деякими він розправлявся швидко і просто, відправляючи їх в найдальші і потім важко доступні куточки своєї пам'яті. Деякі брав до уваги, деякі - до виконання.
Але ця, остання Думка, якось змогла затриматися у його близькій пам'яті та завжди могла з”явитись у самий невідповідний момент, коли він хотів просто розслабитися або зайнятися банальним спогляданням навколишнього світу. Ось і тепер він знову, відчув Її присутність і виразно почув чергове Питання. Воно було не таке, як колишні, але в Ньому відчувалась якась, чи то підступність, чи приховане подвійне дно.
Воно звучало приблизно так:
- Чому ти зупиняєшся біля пораненого з перебитим крилом птахом, намагаючись допомогти, але проходиш повз лежачої серед натовпу людини !!?
Спершу, здавалося, що можна було б відповісти просто, привести масу аргументів для пояснення таких своїх дій, але щось йому заважало однозначно відповісти на це Питання. Він відчував, він сам намагався докопатися до істини, і тому всі його відповіді здавалися формальними, розпливчастими і не давали точного уявлення про можливу сутність його вчинку.
Але в кінці кінців, він якось зумів задовольнити, пояснити, розклавши відповідь і Питання на дрібні складові, і Думка залишила його у спокої.
Але осад залишився у нього в душі. І хоча він, знову перемістив розгляд цієї проблеми більш скрупульозно подалі, відклавши її на невизначений термін, пообіцявши собі, обов'язково повернуться до неї, але все ж, щось продовжувало його хвилювати і не давати налаштуватися на звичайний, простий, всепояснюючий і всепрощаючий життєвий ритм, який він так важно вибудовував останнім часом.
І Думка, ніби відчуваючи його стан, і щоб не дати йому розслабитися і схаменутися, вирішила поставити чергове Питання. Але, боячись знову зустріти неприйняття або небажання проникнути у серйозність і глибину проблеми Питання, задала просте, зрозуміле і однозначне Питання.
Воно звучало приблизно так:
Чи вистачить у нього сили волі або почуття міри, а може того й іншого разом, якщо при збігу певних обставин, на нього впаде немислима можливість придбання або отримання всіляких матеріальних благ на постійній основі, зупинитися на певному етапі чи рівні, і на якому саме !? Іншими словами, скільки грошей йому потрібно та у який період для повного відчуття щастя?

Йому навіть стало трохи смішно. Він згадав Остапа Бендера і Шуру Балаганова, і його відповідь на майже таке ж питання. Відповідь, йому здавалось була проста і зрозуміла, тим більше, що він не раз задавав собі подібні питання. І в залежності від деяких обставин Відповідь була майже завжди одного рівня його намагань. Але він зрозумів, що тут не вдасться відбутись жартом, і тому відповів прямо і точно, сказавши, що так, зуміє на якомусь етапі сказати: «Все! Стоп! Досить! » Хоч і не зовсім точно уявляв, де і коли цей момент настане ...
Він прекрасно розумів жадібну природу людини, його ненаситність і всеядність. Благо за прикладами далеко ходити не доводилося. Можна було їх черпати із «Фауста» і «Шагреньєвої ...», і природно з життя дорвавшихся і зарвавшихся у владі та багатстві, колишніх комсомольських безсрібників ... Та й з власного досвіду він знав, що чим більше маєш, тим більше, чомусь , ще хочеться і хочеться!
Не можна сказати, що Думка залишилась повністю задоволена такою Відповіддю, але вона так само розуміла, що це не таке вже важливе Питання і що можна більш поблажливо поставитися до цієї відповіді і прийняти її.
Але тепер Думка вирішила, що вже можна ускладнити правила гри, так як побачила, що він перебуває у якомусь філософсько-абстрактному настрої, і здатний, можливо, сприйняти більш складне Питання. Вона не хотіла повертатися до Питань порівняльного характеру, тому на цей раз вибір випав на Питання зовсім іншого плану.
Але перед цим Думка запропонувала йому зіграти в бліц питання-відповіді.
Він погодився.
-І так, вважаєш ти себе достойніше інших?
- Так. Багатьох, але не всіх!
- Ти хочеш, щоб стан речей змінився?
- Так.
- А що ти для цього робиш?
- Нічого.
- Чому?
- Тому що не можу змінити обставини.
- І що далі?
- Буду вдосконалюватися.
- Щоб змінити обставини?
- Ні. Спробую змінити ставлення до них! ..
Навіщо?
- Тому що не можу змінити обставини ....
Думка зрозуміла, що вони зайшли в глухий кут. Але визнала можливим озвучити своє Питання, так як порахувала розминку все ж успішною.
Воно було сформульовано приблизно так:
-Чи втратить він для себе друга, з яким вони разом починали, але він (друг), не володіючи твоїми талантами, знаннями і працездатністю, не докладаючи, як здавалося ніяких зусиль, обійшов тебе в кар'єрних перегонах, і став багатшим та успішнішим?

... Треба сказати, що у кожної людини, ймовірно, є такі випадки або він їх просто собі придумує, вважаючи себе розумнішими за інших. Але як кажуть американці: - Якщо ви такі розумні, то чому такі - бідні? Значить, причина тут криється в чомусь іншому. У більш тонкій матерії, ніж просто - розум!
У нього теж був такого плану досвід, як з одного, так і з іншого боку. Але йому якось вдалося зуміти зберегти і в одному, і в другому випадку - дружні стосунки. А там де спостерігалося деяке охолодження у відносинах, він намагався виправдати більшою зайнятістю або ще якимось важливими на його погляд причинами.
Його друзі залишилися для нього друзями назавжди і він був готовий почати або продовжити їх відносини з тієї коми, яка виникла в їхньому спілкуванні. Він всіх давно виправдав, зрозумів, увійшов в їхнє становище і не тримав образ. Так що відповідь в цьому випадку була однозначна. - Ні! Не втратить!
Думка на хвилинку задумалась, аналізуючи відповідь, і дійшла висновку, що він трохи лукавить і, ймовірно, з самого початку. Але так як не могла вловити причину і сенс, то їй нічого не залишалося, як знову задовольнитися такою відповіддю.
Знаючи його, Думка передбачала, що він спробує будь-яке питання помякшити, перенаправити, зрізати гострі кути, а якщо вийде, і як роблять всі люди, вихолостити і навіть перевернути Питання. Розбити його на дрібні складові, що б потім, як віник по гілочці зламати, нівелювати, позбавити сенсу, і тому, відповідь теж буде приглаженою, легкою, тихою і у загальному - безглуздою.
Але Їй все ж хотілося поставити своє головне питання. Але разом з тим Вона розуміла, що чесної гри не вийде, якщо йти прямо в лоб, на пролом. Можливо, треба його вивести з благодушного, спокійного, всерозуміючого і все приймаючого настрою?
Але тоді він міг впасти в іншу крайність. Закритися, наїжачитися, розлютитися і в підсумку, відповідь буде, вимарана тільки однією чорною фарбою! Ситуація стала близька до патоваї!
І тут він, як ніби відчуваючи сумніви і не рішучість Думки - перейшов в контрнаступ. Перше, він звинуватив Думку в тому, що Вона занадто багато на себе бере, що не дає відпочити і розслабитись, а своїми безглуздими і дитячими питаннями збиває з пантелику і позбавляє можливості як слід подумати про хліб насущний. Своєю абстрактністю і туманністю ламає чіткі, усталені правила його життя. Намагаючись за допомогою цих самих Питань, як Їй здається, наставити його на шлях істинний ... але він вже не хлопчик. І де вона була раніше? І взагалі він все розуміє. Але на жаль він став собакою Павлова. Та й не він один.
Потім він трохи заспокоївся, але продовжував по інерції бурмотіти, посилаючись на поганий настрій, осінню депресію, брехню політиків, бездарний вітчизняний футбол, і неадекватність начальства. А тим не менше він готовий знову вислухати дитячий лепіт Думки.
Але, як не дивно, він не почув і не відчув ні слова зверненого до нього !? Він закурив ще одну сигарету, але так і не вловив присутність Думки. Він продовжував палити сигарету за сигаретою, його вже починало нудити від них, але ніякі, навіть дуже зубожілі думки не промайнули у нього в голові. Йому стало самотньо і сумно. Дощ змивав останнє листя з дерев, птахів не було видно і чутно. І тільки темні рвані хмари носилися по небу ... Неподалік, у новому високому, щойно збудованому будинку раптом загорілося одне вікно. Одне вікно на весь величезний, здавалося зовсім чорний порожній і не живий будинок. І… йому стало тепло, світло і добре. Можливо через маленький промінчик світла, яке лилося з вікна, а може через людей, які там за склом ... «может пьют вино, может так сидят» ... І Він все зрозумів, навіть не зрозумів, відчув, почув ... його Думка перетворилася у Світло!..
Він побачив Світло, що горить незважаючи на негоду, тупість начальства, продажність політиків, зими і осені, ночі і сутінків, болю, страху і смутку ...
Воно освітлює шлях додому, воно полегшує страждання, воно приносить заспокоєння, воно дає Життя ... Потрібно тільки зуміти побачити, почути, відчути, зрозуміти Його і ... Повірити !!!

Ви прокинулись!
Зробили перший усвідомлений вдох, відкрили очі, або не відкрили,
не важливо. Подякуйте Богу чи Долі, хто як звик називати це чудо…
Не скигліть, не нийте, не бурчіть зранку.
Випийте свою чергову каву, або не пийте каву. Випийте чай, воду – накінець. Не бурчіть.
Спокійно збирайтесь, якщо вам повезло і потрібно іти на роботу, а ні то - ні.
Подивіться на сонце, якщо воно видне з-за хмар, а не видно, так і не потрібно. Подивіться на хмари вони бувають різні.
Все добре, або не дуже погано.
Ви вже прокинулись. А хтось не прокинувся. Усвідомили.
Не скигліть ви ідете на роботу, ідете, їдете. Самі їдете.
Вас не везуть у швидкій, а ще краще у катафалку. І це добре, бо все що почалось, колись має обов,язково закінчитись на щастя. Чому на щастя? Ну це вже інша історія.
А зараз ви, просто ідете, самі - на свою грьобану роботу. У вас вона є, а у когось нема. Він більш лінивий ніж ви.
І це також добре.
У вас ще не все втрачено. Тобто роботу можна втратити, але поки що вона (робота) у вас - є, чи ви у неї, не важливо.
Світить сонце, чи йде разом з вами дощ, вітер в обличчя неприємно кидає залишки осінніх листків, або вас дістають ранкові запахи (пахочі, як кому більше подобається) розквітлого травневого бузку, чи червневої акації, що не дає вам СОСРЄДОТОЧІТСЯ, навіває всякі цікаві і не дуже бажання.
Але ж ви продовжуєте іти, і ідіть мовчки, а хочете мугичте, наспівуйте щось, якщо у вас є слух… і вчергове дякуйте, просто дякуйте, Собі, Богу, Долі, Мамі, Дружині, Чоловіку, Брату, Сестрі, Сонцю, Ранку, Коту, що вас проводжав до порога і мовчки запитував, коли ви вернетесь?
Дякуйте, ідіть, і дякуйте, і не нарікайте. Відчуйте цю мить, вона ніколи не повториться. І це добре…

Останній сценарій останнього сезону «Хождєніє по мукам слуги народу – Гівнобородька».
(короткий метр)
Інавгурація.

Гівнобородько стоїть на трибуні Верховної Ради.
В одній руці булава, друга рука лежить на торі.
Десь далеко другим планом звучить Хава Нагіла.
В залі мертва тиша.
Очі в Гівнобородька, тобто зіниці розширенні, як це часто бувало, до самих до окраїн.
Булава у руці легенько, але помітно трясеться. Щоб її трясця вхопила…
Хор імені Верьовки, неждано раптово врізав вступ Гімну України.
Гівнобородько аж присів від страху, ховаючись за трибуну.
Через хвилину злякано виглянув, переконавшись, що все тихо, натягнув на носа свою маску неперевершеного блазня, знову таки на теренах «до самих до окраїн», одягнув посмішку, випростався у весь свій величезний зріст і тільки но хотів включити свій знаменитий погляд - а мені все пох….ю, як почали звучати слова Гімну « згинуть наші воріженьки, як трава на сонці»…
У середині залу, виступив у прохід один із самих радикальних радикалів крайньо-правого спрямування, з-під вишиванки вихопив, УЗІ, точно такий, якими Гівнобородько трохи раніше розстріляв Парламент, підійшов ближче до трибуни, спокійно прицілився…. Крупний план Гівнобородька - очі на лобі, піт градом, челюсть (скула) потихенько відвісає, він піднімає руку, мов хоче захиститись,... далі
в кадрі, в рапіді бачимо, як палець спокійно, повільно натискає на курок, гашетку, як кому більше подобається, лунає страшенний тріск, шум, гам, вибух, залп!!!
Щось вдарило Гівнобородька у груди, той як підкошений повалився під трибуну…
У залі стало зовсім тихо.
Було чути, як десь пролетіла муха ZE-ZE. (можливо то вирвалась душа).
Хор замовк, усі парламентарі зіщулились, де хто продовжував пісяти…
Правий крайній радикал, спокійно підійшов до трибуни, глянув на лежачого Гівнобородька, задоволено хмикнув, кинув на нього УЗІ, і спокійно пішов до виходу з зали Парламенту.
Йому ніхто не заважав.
Хвилиине оціпеніння продовжувалось сто років самотності, але точно що, не більше віку, що тягнувся цей день і час.
Перші прийшли до тями зубожілі лікарі, які також знаходились у цій залі, їх можна було відрізнити від інших парламентарів по стареньким, запраним, але чистим медичним, не першої свіжості і не дуже білим халатам.
Вони кинулись до Гівнобородька, щоб надати йому першу, а може й останню допомогу.
Пульс на шиї біля правого і тим більше лівого вуха - не прослуховувався. Гівнобородько лежав весь мокрий, у воді, яка ще тоненькою цівочкою виливалась з рівного дула водяного пістолета.
Гівнобородько був мертвий!
Як потім з’ясувалось серце не витримало радості завершенності і набуття чинності президентва, що так і не переросла із віртуальності у реальність.
Поряд валялись, якісь візитки, чи то правих крайніх радикалів, чи зовсім злівачених, але не переможних – центристів.
Десь на другому плані заграла тужлива єврейська мелодія…
На екрані монітора, чи то табло для результатів голосування розігрувалася трагікомедія під назвою втрата свідомості і падіння від курячого яєчка. Затемнення.
Титри:
Путін посмертно нагородив Гівнобородька званням заслуженого артиста росії.
Того хто стріляв, так і не знайшли, Тай його і не дуже шукали.
Але тільки в кулуарах, на кріслі лежала акуратно складена – вишиванка.
Під час зйомок ні одна тварюка не постраждала.
Всі спів падіння з реальними подіями є випадковими.
09.04.2019 р від Народження Христа.
Амінь
Слава Україні!

«Женщина - это призма, которая позволяет мужчине видеть мир в цвете! Но при этом ломает его через колено...»

Весеннее воскресенье



Воскресный день выдался по-летнему теплым. Поэтому я даже обрадовался, когда мой сын Ваня подошел и, глядя в глаза, с надеждой спросил:
- Папа, ты сегодня не очень занят? Пойдем, погуляем?!
Ване шел девятый годок, и он заканчивал третий класс английской гимназии. Как мне говорили преподаватели, мальчик был не по годам рассудительный.
- А это выход! - подумал я, отвлекусь от невеселых мыслей, связанных с последними событиями, смогу, наконец, побыть с ребенком.
Итак, решили: прогуляемся по Приморскому проспекту, вдохнем свежий теплый весенний соленый воздух, послушаем крики чаек, дадим возможность солнцу закрепить в растущем организме сына витамин Д, а я – разомну свою стареющую плоть.
На улицах города гуляющего народа было не очень много. Может тепло пришло слишком рано и неожиданно, а может не безызвестные события не благоприятствовали появлению праздно гуляющего, как местного, так и приезжего люда. Скорее всего, и то и другое вместе взятое.

Из-за этих событий, в городе появилось много военных: солдат, различных дружинников и даже не совсем легкой военной техники. И у меня от этого стало, как то не очень, мягко говоря, спокойно на душе. Зато моего сынишку все происходящее вокруг ни сколько не тревожило, и даже наоборот.
Не каждый день ему приходится видеть столько солдат, необычных машин и танков, которыми он так любит ещё играть, а тут в полный рост, да ещё и самые всамделишные.

Я старался отвлечься от своих тревожных мыслей, и поэтому мы не спеша шли, болтая о чем-то незначительном, наслаждаясь теплом и солнцем. Казалось, что ничего не предвещает каких- то особенных и судьбоносных событий.
И вдруг мой сын, остановился и, глядя на группу солдат в масках, с огромными автоматами, которые, совсем мирно, охраняли несколько деревьев, готовых уже выпустить свои первые нежные зеленые листочки спросил:
–Сегодня будет парад?
–Нет, - ответил я, - сегодня парада не будет.
–А что тогда здесь делают эти солдаты?
Он задумался на секунду, потер лоб:
–У нас в гимназии все говорят, что будет война!

Я внимательно посмотрел на сына, и вдруг отчетливо вспомнил тот год, когда мне было столько, сколько сейчас Ване.
Это был в 68 - м. Моего отца призвали в армию. Он был капитаном запаса медицинской службы. Я им очень гордился.
–Мой папа военный! Он защищает меня, маму и нашу страну от врага!
Когда мы с мамой приезжали к нему в воинскую часть, я с интересом рассматривал его военную форму. Особенно мне нравились его капитанские погоны - четыре маленькие звездочки и значок-символ медицины « чаша со змеей».
Я навсегда запомнил запах начищенных хромовых сапог, которые выдавались офицерскому составу, запах новой полевой формы и, конечно, запах и вкус военной каши, которой нас угощал отец.
Но особой радостью было надеть папину пилотку с красной звездочкой. Мне было все интересно и даже весело.

Но когда мы возвращались домой, совершенно непонятно почему мама плакала и молилась приговаривая:
–Лишь бы не было войны.
И войны не было. У нас не было!

Тогда я не знал: что, почему и как происходило в далекой для нас Чехословакии. Я не знал что советская армия «на корню» задавила и растоптала первые ростки Пражской Весны. Что погибли мирные люди, защищающие свой выбор жить свободно, думать свободно, и самим решать: как и куда им идти, и как жить в своей стране.
Потом, уже много позже, когда стала доступна информация, я узнал правду о жестоких событиях, той, теперь далекой весны.
Я вспомнил то время и сравнил с теперешней ситуацией. Разница была лишь в том, что сейчас я и моя семья оказалась в самом «эпицентре» событий и по эту сторону «баррикад».

Но что я мог объяснить своему маленькому сыну?
Как ему ответить, чтобы он понял?
И я решил сказать полусерьезною, полуофициально декларированную версию ввода российских войск в Крым:
– Нет, не бойся. . Войны не будет. А солдат прислали сюда, чтобы нас защищать и, чтобы я мог тебе свободно рассказывать русские сказки, читать на русском языке Пушкина, Лермонтова, Гоголя.
Ваня внимательно посмотрел на меня:
– Но ты мне и так читаешь!? А от кого они нас будут защищать?
Тут я, конечно, не знал, что ему сказать, так как официальная причина ввода такого количества войск была абсурдна. Абсурдна и непонятна не только мне, но и большинству жителей Крыма.
Сын ждал ответа, нетерпеливо дергая меня за руку.
Я лихорадочно подбирал в уме слова, чтобы не испугать ребёнка и объяснить, что давно мучит меня.
Истолковав мое молчание по- своему, после небольшой паузы Ваня опять спросил:
– А «Маугли» мы тоже на русском языке будем читать?
Это его любимая книжка еще из детского сада.
–И «Маугли» тоже, - ответил я, не ожидая подвоха.
–Но я хотел бы прочитать его на английском языке! Нам учительница обещала.
–А что она еще вам обещала, - я не нашелся, что ответить.
– Она нам сказала, что лучше книги читать на языке оригинала.
– Во дает, -подумал я, точно мальчик развит не по годам, а вслух, чтобы перевести разговор, спросил:
–А, что такое язык оригинала?
Мой сын остановился от неожиданности – он не верил, что я такой большой, и не знаю, что такое язык оригинала.
Ваня пристально смотрел на меня, пытаясь понять, не шучу ли я. А затем с большим наслаждением почти менторским тоном попытался восполнить пробел в моем образовании.
Сын, явно получал от этого удовлетворение, которое, наверное, повысило его самооценку. Но сомнения все же не покидали его. Это было похоже на то, как он не верил, что я могу «проморгать» его атаку, в наших шахматных баталиях. Ваня не любит, когда я поддаюсь.

– И что же вы, на языке оригинала читаете, – спросил я.
– «Золотого петушка» – на русском, « Котыгорошко» – на украинском, а « Маугли» будем читать на английском. А, что, теперь всё нужно будет читать только на русском?
Я оказался в довольно затруднительном положении. Не знаю, как с английским, но с украинским, наверное, точно придется распрощаться. Некоторым государственным деятелям Украины так и не удалось освоить этот язык. Один Азаров чего стоит, из-за своих «перлов» получивший новую фамилию в народе «Азиров».

Что бы было немного понятнее, я вам должен рассказать немного о нашей семье
Семья у нас не очень однородна, в смысле не только с гендерной стороны, но и с национальной тоже.То есть моя жена – женщина, я же – мужчина. Моя жена – украинка, я – русский. Жена прекрасно разговаривает на украинском, и так же свободно на – русском, я же говорю, в основном на русском, на украинском - реже , но намного лучше некоторых наших политиков. Супруга, конечно, постаралась, надо отдать ей должное.
У нас в семье, получилось так, что я с сыном говорю на русском, с мамой Ваня разговаривает на украинском. А все вместе говорим на том языке, на котором задан вопрос или сказано первое слово. И я иногда ловлю себя на том, что не помню на каком языке мы только что говорили. Нам это совсем не важно.

Кстати и имя сыну мы дали Иван, потому что оно устраивало нас со всех сторон, и даже со стороны решения национального и языкового вопроса. Так что эта проблема в отдельно взятой семье у нас был решена полюбовно. Жена называла Ивана – Иванко, Ивась, я же –Ваня.
А Ваня, маму называл мамой, а меня – папой или татом, в зависимости от языка, на котором в данную минуту мы говорим.

Так вот, мы немного отвлеклись. А мне нужно что-то отвечать сыну.
– Нет, не думаю. Всё должно быть, как и раньше, – попытался я успокоить сына и сам себе не поверил.
Сын же, как и полагается, поверил своему отцу.

Мы продолжали наш путь. Хотели спустится к морю, посмотреть на памятник погибшим морякам, но нам преградили дорогу солдаты, и мы вынуждены были вернуться обратно.
– Папа, почему сейчас так много солдат везде? Почему нас не пропускают? И почему солдаты совсем не похожи на наших матросов?
– Их просто поставили охранять порядок.
– А разве у нас был беспорядок?- не унимался Ваня.
– Понимаешь Ваня, – начал я и задумался, как бы это все попроще и поточнее объяснить ему. Хотя и сам себе еще не все до конца объяснил. Но, я знаю, что детям врать нельзя, потом аукнется, и я продолжил:
– Ты же знаешь, что мы живем в Крыму, а Крым входит в состав Украины. Но когда-то давно Крым принадлежал России, а еще раньше, Турции, а еще – Татарам и даже Греции. Так вот теперь Россия сказала, что Крым это – исконно русская земля.
– И что теперь?
–Теперь Россия хочет вернуть Крым себе.
-– А Турция?
–Что Турция?
– Турция, тоже хочет вернуть Крым?
–Я не знаю, вроде не хочет.
– А Греция?
– Нет, Греция точно не хочет.
– А почему все не хотят, а только Россия – хочет?
– Ваня. Это очень не простой вопрос. Однозначно я тебе не смогу объяснить, чтоб ты понял.


Ваня как то странно посмотрел на меня, подумал немного и сказал:
– Значит это русские солдаты? И они пришли, чтобы забрать себе Крым?
То, что восьмилетний мальчик сможет выстроить такую логическую цепочку, я не ожидал:
– Да, российские, – поправил я его. – Но у нас они и раньше были, ты же знаешь?
Я специально упустил вторую часть вопроса, но это меня не спасло от дальнейших расспросов.
– Да, знаю, но они раньше были не такие страшные. И без автоматов. А почему эти в масках? Как в кино бандиты! Они боятся, что их узнают? Значит, они делают, что-то плохое раз боятся?
– Они говорят, что поступают правильно, поэтому и стоят, чтоб не было беспорядков, - я попытался, как можно больше упростить систему координат, но оказалось, что сам себя загнал в угол.
Мы прошли еще немного по направлению к Графской пристани, и Ваня задал очередной, как мне показалось совсем алогичный вопрос, хотя как знать, «устами младенца – глаголет истина».
– Папа, а солдаты могут прийти и к нам домой?
Я удивленно посмотрел на Ивана,
– Нет, а зачем к нам домой?
И тут я услышал вопрос, который хоть и не отличался железной логикой, но заставил меня серьёзно задуматься:
– Ну как зачем? Вы иногда с мамой спорите, и мама говорит, что у нас дома беспорядок, а она не успевает постоянно за ним следить.
–Нет, ну это мама образно говорит, и когда сердится. Ты же знаешь, порядок – это когда всё на своих местах, вещи не разбросаны по всей квартире, как твои игрушки и книжки. Они должны лежать на определенном месте, и везде было чисто и прибрано, понимаешь?
– Это-то я понимаю, – многозначительно ответил Ваня, и мы от пристани зашагали обратно, так как и там нас завернули какие-то люди в камуфляже – не то солдаты, не то дружинники.
Некоторое время мы шли молча, я думал о том, что же все-таки нас всех ждет впереди. Судя по озабоченному лицу моего сына, он тоже решал вселенские проблемы. И скоро я понял, что в своих предположениях был абсолютно прав, когда услышал очередной вопрос. Хотя с первого взгляда это был самый простой и банальный вопрос:
– Папа, - спросил Ваня, – если я купил игрушку в магазине, она моя?
– Ну конечно, что за вопрос, - удивился я.
–Но раньше то, эта игрушка принадлежала дяде продавцу?
–В общем-то, да, – ответил я, так и не поняв, куда же клонит мой вундеркинд.
– Значит, он может прийти ко мне и сказать, чтобы я отдал ему игрушку, потому что она когда-то принадлежала ему.
– Да нет же, Ваня. Ты же её купил, ты за неё заплатил, и теперь она твоя, навсегда.
Ваня опять задумался, что-то никак не связывалось у него.
– Пап, а Крым – это же Украина. Да?
– Ну, в общем да. Но когда-то она принадлежала России.
– И Украина его купила?
Я уже начал понимать, к чему подкрадывается мой Иван.
– Нет, она его не купила, - сказал я, - это все намного сложнее, когда-нибудь поймешь. Будешь изучать историю и будешь всё знать.
А про себя подумал, что все зависит, по каким учебникам и в какой стране он будет изучать эту историю. Как сейчас оказалось - у каждого народа своя история, или, по крайней мере, видение этой истории.
Мы шагали дальше, нам на встречу шли разные люди, солдаты и моряки, многие имели знаки отличия российской армии, многие без каких либо опознавательных знаков. Лица у всех были сосредоточенные, их не радовала ни весна, ни солнце, ни шум моря. Украинских моряков я не заметил. Но углубится в свое осмысление ситуации, мне не дал Ваня, задав свой очередной вопрос,
– Папа, но ты мне не ответил, эти солдаты пришли забрать себе Крым?
–Вероятно, что да. Только это называется не забрать, а присоединить.
– А Украина?
– А что Украина?
–Она отдаст? Или продаст Крым?
– Уж лучше бы продала. Но у нее не покупают…
–Я зрозумів, - вдруг Ваня перешел на украинский язык, - Ці солдати хочуть щоб була війна? Вони злі і погані!
– Та ні, яка війна? А солдати тут ні до чого, вони не вірішують, вони виконують.
–А якщо ми не захочемо жити в Росії? Я нікуди не хочу їхати, тут мої друзі, гімназія!
– Не хвилюйся, подивимось що буде далі.

Мы уже прошли театр, впереди показался Макдональдс, и я подумал, что не плохо бы было нам подкрепиться и перевести наш не очень веселый разговор на гастрономическую тему. Я спросил:
–Гамбургер или чизбургер?
Ваня без всякого энтузиазма воспринял мое предложение - раньше за ним такое не наблюдалось.
Мы присели за одним из столиков, которые уже поставили на улице. И принялись с удовольствием поглощать вкусную, но вредную для здоровья еду.
Ваня ел хоть и с удовольствием, но мысли его явно витали где-то далеко.
– Пап, –вдруг, оторвавшись от гамбургера, спросил Ваня, –А что сделала Украина плохого России, что она хочет забрать у нее Крым?
Вопрос застал меня врасплох.
– Да ничего, - пробормотал я, проглатывая свой кусок чизбургера.
–Так почему они хотят забрать себе наш Крым?
– Ваня, это очень сложно. Они, наверное, и сами не знают зачем.
Мы закончили с поеданием вкусняшек, предложенных нам Макдональдсом. Ваня получил шарик с триколором, и мы отправились на остановку маршрутки, что бы ехать домой.
Прогулка и разговор с сыном не отвлекли, а наоборот разворотили тот ком сплетенных мыслей, переживаний, который не давал ни спать, ни жить, ни работать в привычном, отлаженном жизнью ритме.
– Вань, давай отойдем в сторону, я покурю.
Глаза сына округлились:
– Папа, ты же не куришь?!
В ответ я только горько улыбнулся.
Купив в ближайшем киоске пачку сигарет и зажигалку,мы отошли подальше от остановки, и я привычно сделал первую затяжку.
- Не то, - промелькнуло у меня.
Но я все таки докурил и как-будто успокоился. Ваня молчал, только понимающе похлопал меня по руке. Я даже не удивился его жесту.
Мы молчали, но недолго.
– Пап, а ты же русский?
– Да?
– А мама украинка, да?
–Да.
–А я тогда кто?
– Ваня, вот ты вырастишь и сам решишь, кем ты хочешь быть.
В это время подъехала седьмая маршрутка. Всю дорогу ехали, молча, каждый думал о своем.

Выйдя из маршрутки, Ваня забежал наперед и, развернувшись ко мне лицом, тут же задал свой хорошо, вероятно, обдуманный вопрос:

– Папа, а можно тебя спросить? Только не обижайся, ладно.
– Ладно, спрашивай. Почему я должен обижаться?

Ваня еще какое-то время молча глядел себе под ноги, а потом резко поднял голову, как будто отважился прыгнуть с высокой скалы в море, и глядя мне прямо в глаза тихо, но твердо сказал:
– Пап, а можно я буду УКРАИНЦЕМ!........

В этих мальчишеских глазах было всё: и любовь, и упрямство, и решимость, и ещё много всего, но только страха в них не было!
Мой сын вырос! Вдруг вырос! – мелькнуло в голове. И я молча, по-взрослому, сильно пожал его маленькую, но уже мужественную руку.
Он сделал свой выбор!
24.03.2014 Ю.В.Н.Н.

«Уважаемые граждане пассажиры» - эту фразу, наверное, довелось слышать многим и не раз, когда парни и девушки, беременные и не очень, молодые и старые люди, идут по вагонам и предлагают купить разные не хитрые, нужные или тоже не очень – товары.
Это могут быть пластыри, шарики, ножницы, булавки-заколки, магниты и магнитики, ну в общем все то что может пригодится в хозяйстве.

У меня к вам большая, и может даже, вам покажется, странная просьба. По возможности, если у вас в кармане завалялась лишняя гривна, рубль, доллар… купите себе пластырь, ручку или что ни будь другое. Может вам в хозяйстве и пригодиться, а нет, так – нет. Вам все равно, и с вас не убудет, а тому, кто продает, не просто приятно, а – необходимо.

Иногда жизненно необходимо. Ведь они не подаяния просят, они пытаются работать, и совсем не важно, что они избрали такого рода бизнес. Нас это не касается, ведь они не просят, они РАБОТАЮТ. Мы не знаем почему был сделан такой нелегкий выбор.

Так вот, купив у них что ни будь, вы на минуту поднимаете значимость человека в своих глазах, ну хоть чуть чуть, не важно, а кроме того, что он получит какую то копейку, он еще и морально подрастет, потому что не даром ходит, и не просто просит, а продает.
А на эти деньги, он (она) сможет купить себе поесть, ребенку мороженное, маме хлеб или конфет, девушке – букетик цветов. И она ему улыбнется в ответ. И он (она) на минутку забудет о проблемах, и уйдет общественное
одиночество, которым он вооружен, чтоб ходить по вагонам.

И уже он (она), в свою очередь, проходя мимо раздающего бесплатно рекламки, не отмахнется и не пошлет куда подальше, а возьмет, и возможно с улыбкой, и скажет : «Спасибо», и не важно, что выбросит через пару метров, это не важно.
Главное произошел обмен энергиями, и все подарили друг другу капельку своего тепла и добра и мир от этого, возможно, стал тоже, хоть ненамного, но точно - добрее!!!!
20.05.2014 Ю.В.

Cпокойней надо быть, спокойней-
Всему приходит свой конец.
Мы видим дерево, не корни,
Цветок ведь вовсе не венец!
Мы тщимся, бегаем, сгораем,
Забыв про бренность бытия…
Мы не живем, а лишь страдаем-
Да, жизнь - борьба, но не война…


Воскресный день выдался по-летнему теплым. Поэтому я даже обрадовался, когда мой сын Ваня подошел и, глядя в глаза, с надеждой спросил:
- Папа, ты сегодня не очень занят? Пойдем, погуляем?!
Ване шел девятый годок, и он заканчивал третий класс английской гимназии. Как мне говорили преподаватели, мальчик был не по годам рассудительный.
- А это выход! - подумал я, отвлекусь от невеселых мыслей, связанных с последними событиями, смогу, наконец, побыть с ребенком.
Итак, решили: прогуляемся по Приморскому проспекту, вдохнем свежий теплый весенний соленый воздух, послушаем крики чаек, дадим возможность солнцу закрепить в растущем организме сына витамин Д, а я – разомну свою стареющую плоть.
На улицах города гуляющего народа было не очень много. Может тепло пришло слишком рано и неожиданно, а может не безызвестные события не благоприятствовали появлению праздно гуляющего, как местного, так и приезжего люда. Скорее всего, и то и другое вместе взятое.

Из-за этих событий, в городе появилось много военных: солдат, различных дружинников и даже не совсем легкой военной техники. И у меня от этого стало, как то не очень, мягко говоря, спокойно на душе. Зато моего сынишку все происходящее вокруг ни сколько не тревожило, и даже наоборот.
Не каждый день ему приходится видеть столько солдат, необычных машин и танков, которыми он так любит ещё играть, а тут в полный рост, да ещё и самые всамделишные.

Я старался отвлечься от своих тревожных мыслей, и поэтому мы не спеша шли, болтая о чем-то незначительном, наслаждаясь теплом и солнцем. Казалось, что ничего не предвещает каких- то особенных и судьбоносных событий.
И вдруг мой сын, остановился и, глядя на группу солдат в масках, с огромными автоматами, которые, совсем мирно, охраняли несколько деревьев, готовых уже выпустить свои первые нежные зеленые листочки спросил:
–Сегодня будет парад?
–Нет, - ответил я, - сегодня парада не будет.
–А что тогда здесь делают эти солдаты?
Он задумался на секунду, потер лоб:
–У нас в гимназии все говорят, что будет война!

Я внимательно посмотрел на сына, и вдруг отчетливо вспомнил тот год, когда мне было столько, сколько сейчас Ване.
Это был в 68 - м. Моего отца призвали в армию. Он был капитаном запаса медицинской службы. Я им очень гордился.
–Мой папа военный! Он защищает меня, маму и нашу страну от врага!
Когда мы с мамой приезжали к нему в воинскую часть, я с интересом рассматривал его военную форму. Особенно мне нравились его капитанские погоны - четыре маленькие звездочки и значок-символ медицины « чаша со змеей».
Я навсегда запомнил запах начищенных хромовых сапог, которые выдавались офицерскому составу, запах новой полевой формы и, конечно, запах и вкус военной каши, которой нас угощал отец.
Но особой радостью было надеть папину пилотку с красной звездочкой. Мне было все интересно и даже весело.

Но когда мы возвращались домой, совершенно непонятно почему мама плакала и молилась приговаривая:
–Лишь бы не было войны.
И войны не было. У нас не было!

Тогда я не знал: что, почему и как происходило в далекой для нас Чехословакии. Я не знал что советская армия «на корню» задавила и растоптала первые ростки Пражской Весны. Что погибли мирные люди, защищающие свой выбор жить свободно, думать свободно, и самим решать: как и куда им идти, и как жить в своей стране.
Потом, уже много позже, когда стала доступна информация, я узнал правду о жестоких событиях, той, теперь далекой весны.
Я вспомнил то время и сравнил с теперешней ситуацией. Разница была лишь в том, что сейчас я и моя семья оказалась в самом «эпицентре» событий и по эту сторону «баррикад».

Но что я мог объяснить своему маленькому сыну?
Как ему ответить, чтобы он понял?
И я решил сказать полусерьезною, полуофициально декларированную версию ввода российских войск в Крым:
– Нет, не бойся. . Войны не будет. А солдат прислали сюда, чтобы нас защищать и, чтобы я мог тебе свободно рассказывать русские сказки, читать на русском языке Пушкина, Лермонтова, Гоголя.
Ваня внимательно посмотрел на меня:
– Но ты мне и так читаешь!? А от кого они нас будут защищать?
Тут я, конечно, не знал, что ему сказать, так как официальная причина ввода такого количества войск была абсурдна. Абсурдна и непонятна не только мне, но и большинству жителей Крыма.
Сын ждал ответа, нетерпеливо дергая меня за руку.
Я лихорадочно подбирал в уме слова, чтобы не испугать ребёнка и объяснить, что давно мучит меня.
Истолковав мое молчание по- своему, после небольшой паузы Ваня опять спросил:
– А «Маугли» мы тоже на русском языке будем читать?
Это его любимая книжка еще из детского сада.
–И «Маугли» тоже, - ответил я, не ожидая подвоха.
–Но я хотел бы прочитать его на английском языке! Нам учительница обещала.
–А что она еще вам обещала, - я не нашелся, что ответить.
– Она нам сказала, что лучше книги читать на языке оригинала.
– Во дает, -подумал я, точно мальчик развит не по годам, а вслух, чтобы перевести разговор, спросил:
–А, что такое язык оригинала?
Мой сын остановился от неожиданности – он не верил, что я такой большой, и не знаю, что такое язык оригинала.
Ваня пристально смотрел на меня, пытаясь понять, не шучу ли я. А затем с большим наслаждением почти менторским тоном попытался восполнить пробел в моем образовании.
Сын, явно получал от этого удовлетворение, которое, наверное, повысило его самооценку. Но сомнения все же не покидали его. Это было похоже на то, как он не верил, что я могу «проморгать» его атаку, в наших шахматных баталиях. Ваня не любит, когда я поддаюсь.

– И что же вы, на языке оригинала читаете, – спросил я.
– «Золотого петушка» – на русском, « Котыгорошко» – на украинском, а « Маугли» будем читать на английском. А, что, теперь всё нужно будет читать только на русском?
Я оказался в довольно затруднительном положении. Не знаю, как с английским, но с украинским, наверное, точно придется распрощаться. Некоторым государственным деятелям Украины так и не удалось освоить этот язык. Один Азаров чего стоит, из-за своих «перлов» получивший новую фамилию в народе «Азиров».

Что бы было немного понятнее, я вам должен рассказать немного о нашей семье
Семья у нас не очень однородна, в смысле не только с гендерной стороны, но и с национальной тоже.То есть моя жена – женщина, я же – мужчина. Моя жена – украинка, я – русский. Жена прекрасно разговаривает на украинском, и так же свободно на – русском, я же говорю, в основном на русском, на украинском - реже , но намного лучше некоторых наших политиков. Супруга, конечно, постаралась, надо отдать ей должное.
Уу нас в семье, получилось так, что я с сыном говорю на русском, с мамой Ваня разговаривает на украинском. А все вместе говорим на том языке, на котором задан вопрос или сказано первое слово. И я иногда ловлю себя на том, что не помню на каком языке мы только что говорили. Нам это совсем не важно.

Кстати и имя сыну мы дали Иван, потому что оно устраивало нас со всех сторон, и даже со стороны решения национального и языкового вопроса. Так что эта проблема в отдельно взятой семье у нас был решена полюбовно. Жена называла Ивана – Иванко, Ивась, я же –Ваня.
А Ваня, маму называл мамой, а меня – папой или татом, в зависимости от языка, на котором в данную минуту мы говорим.

Так вот, мы немного отвлеклись. А мне нужно что-то отвечать сыну.
– Нет, не думаю. Всё должно быть, как и раньше, – попытался я успокоить сына и сам себе не поверил.
Сын же, как и полагается, поверил своему отцу.

Мы продолжали наш путь. Хотели спустится к морю, посмотреть на памятник погибшим морякам, но нам преградили дорогу солдаты, и мы вынуждены были вернуться обратно.
– Папа, почему сейчас так много солдат везде? Почему нас не пропускают? И почему солдаты совсем не похожи на наших матросов?
– Их просто поставили охранять порядок.
– А разве у нас был беспорядок?- не унимался Ваня.
– Понимаешь Ваня, – начал я и задумался, как бы это все попроще и поточнее объяснить ему. Хотя и сам себе еще не все до конца объяснил. Но, я знаю, что детям врать нельзя, потом аукнется, и я продолжил:
– Ты же знаешь, что мы живем в Крыму, а Крым входит в состав Украины. Но когда то давно Крым принадлежал России, а еще раньше, Турции, а еще – Татарам и даже Греции. Так вот теперь Россия сказала, что Крым это – исконно русская земля.
– И что теперь?
–Теперь Россия хочет вернуть Крым себе.
-– А Турция?
–Что Турция?
– Турция, тоже хочет вернуть Крым?
–Я не знаю, вроде не хочет.
– А Греция?
– Нет, Греция точно не хочет.
– А почему все не хотят, а только Россия – хочет?
– Ваня. Это очень не простой вопрос. Однозначно я тебе не смогу объяснить, чтоб ты понял.


Ваня как то странно посмотрел на меня, подумал немного и сказал:
– Значит это русские солдаты? И они пришли, чтобы забрать себе Крым?
То, что восьмилетний мальчик сможет выстроить такую логическую цепочку, я не ожидал:
– Да, российские, – поправил я его. – Но у нас они и раньше были, ты же знаешь?
Я специально упустил вторую часть вопроса, но это меня не спасло от дальнейших расспросов.
– Да, знаю, но они раньше были не такие страшные. И без автоматов. А почему эти в масках? Как в кино бандиты! Они боятся, что их узнают? Значит, они делают, что-то плохое раз боятся?
– Они говорят, что поступают правильно, поэтому и стоят, чтоб не было беспорядков, - я попытался, как можно больше упростить систему координат, но оказалось, что сам себя загнал в угол.
Мы прошли еще немного по направлению к Графской пристани, и Ваня задал очередной, как мне показалось совсем алогичный вопрос, хотя как знать, «устами младенца – глаголет истина».
– Папа, а солдаты могут прийти и к нам домой?
Я удивленно посмотрел на Ивана,
– Нет, а зачем к нам домой?
И тут я услышал вопрос, который хоть и не отличался железной логикой, но заставил меня серьёзно задуматься:
– Ну как зачем? Вы иногда с мамой спорите, и мама говорит, что у нас дома беспорядок, а она не успевает постоянно за ним следить.
–Нет, ну это мама образно говорит, и когда сердится. Ты же знаешь, порядок – это когда всё на своих местах, вещи не разбросаны по всей квартире, как твои игрушки и книжки. Они должны лежать на определенном месте, и везде было чисто и прибрано, понимаешь?
– Это-то я понимаю, – многозначительно ответил Ваня, и мы от пристани зашагали обратно, так как и там нас завернули какие-то люди в камуфляже – не то солдаты, не то дружинники.
Некоторое время мы шли, молча, я думал, о том, что же все- таки нас всех ждет впереди. Судя по озабоченному лицу моего сына, он тоже решал вселенские проблемы. И скоро я понял, что в своих предположениях был абсолютно прав, когда услышал очередной вопрос. Хотя с первого взгляда это был самый простой и банальный вопрос:
– Папа, - спросил Ваня, – если я купил игрушку в магазине, она моя?
– Ну конечно, что за вопрос, - удивился я.
–Но раньше то, эта игрушка принадлежала дяде продавцу?
–В общем-то, да, – ответил я, так и не поняв, куда же клонит мой вундеркинд.
– Значит, он может прийти ко мне и сказать, чтобы я отдал ему игрушку, потому что она когда-то принадлежала ему.
– Да нет же, Ваня. Ты же её купил, ты за неё заплатил, и теперь она твоя, навсегда.
Ваня опять задумался, что-то никак не связывалось у него.
– Пап, а Крым – это же Украина. Да?
– Ну, в общем да. Но когда-то она принадлежала России.
– И Украина его купила?
Я уже начал понимать, к чему подкрадывается мой Иван.
– Нет, она его не купила, - сказал я, - это все намного сложнее, когда-нибудь поймешь. Будешь изучать историю и будешь всё знать.
А про себя подумал, что все зависит, по каким учебникам и в какой стране он будет изучать эту историю. Как сейчас оказалось - у каждого народа своя история, или, по крайней мере, видение этой истории.
Мы шагали дальше, нам на встречу шли разные люди, солдаты и моряки, многие имели знаки отличия российской армии, многие без каких либо опознавательных знаков. Лица у всех были сосредоточенные, их не радовала ни весна, ни солнце, ни шум моря. Украинских моряков я не заметил. Но углубится в свое осмысление ситуации, мне не дал Ваня, задав свой очередной вопрос,
– Папа, но ты мне не ответил, эти солдаты пришли забрать себе Крым?
–Вероятно, что да. Только это называется не забрать, а присоединить.
– А Украина?
– А что Украина?
–Она отдаст? Или продаст Крым?
– Уж лучше бы продала. Но у нее не покупают…
–Я зрозумів, - вдруг Ваня перешел на украинский язык, - Ці солдати хочуть щоб була війна? Вони злі і погані!
– Та ні, яка війна? А солдати тут нідо чого, вони не вірішують, вони виконують.
–А якщо ми не захочемо жити в Росії? Я нікуди не хочу їхати, тут мої друзі, гімназія!
– Не хвилюйся, подивимось що буде далі.

Мы уже прошли театр, впереди показался Макдональдс, и я подумал, что не плохо бы было нам подкрепиться и перевести наш не очень веселый разговор на гастрономическую тему. Я спросил:
–Гамбургер или чизбургер?
Ваня без всякого энтузиазма воспринял мое предложение - раньше за ним такое не наблюдалось.
Мы присели за одним из столиков, которые уже поставили на улице. И принялись с удовольствием поглощать вкусную, но вредную для здоровья еду.
Ваня ел хоть и с удовольствием, но мысли его явно витали где-то далеко.
– Пап, –вдруг, оторвавшись от гамбургера, спросил Ваня, –А что сделала Украина плохого России, что она хочет забрать у нее Крым?
Вопрос застал меня врасплох.
– Да ничего, - пробормотал я, проглатывая свой кусок чизбургера.
–Так почему они хотят забрать себе наш Крым?
– Ваня, это очень сложно. Они, наверное, и сами не знают зачем.
Мы закончили с поеданием вкусняшек, предложенных нам Макдональдсом. Ваня получил шарик с триколором, и мы отправились на остановку маршрутки, что бы ехать домой.
Прогулка и разговор с сыном не отвлекли, а наоборот разворотили тот ком сплетенных мыслей, переживаний, который не давал ни спать, ни жить, ни работать в привычном, отлаженном жизнью ритме.
– Вань, давай отойдем, сильно хочется курить.
Глаза сына округлились:
– Папа, ты же не куришь?!
В ответ я только горько улыбнулся.
Выкурив сигарету, я как будто успокоился. Ваня молчал, только понимающе, как-то по-взрослому похлопал по руке.
Молчание продлилось недолго.
– Пап, ты же русский?
– Да?
– А мама украинка, да?
–Да.
–А я тогда кто?
– Ваня, вот ты вырастишь и сам решишь, кем ты хочешь быть.
В это время подъехала седьмая маршрутка. Всю дорогу ехали, молча, каждый думал о своем.

Выйдя из маршрутки, Ваня забежал наперед и, развернувшись ко мне лицом, тут же задал свой хорошо, вероятно, обдуманный вопрос:

– Папа, а можно тебя спросить? Только не обижайся, ладно.
– Ладно, спрашивай. Почему я должен обижаться?

Ваня еще какое-то время молча глядел себе под ноги, а потом резко поднял голову, как будто отважился прыгнуть с высокой скалы в море, и глядя мне прямо в глаза тихо, но твердо сказал:
– Пап, а можно я буду УКРАИНЦЕМ!........

В этих мальчишеских глазах было всё: и любовь, и упрямство, и решимость, и ещё много всего, но только страха в них не было!
Мой сын вырос! Вдруг вырос! – мелькнуло в голове. И я молча, по-взрослому, сильно пожал его маленькую, но уже мужественную руку.
Он сделал свой выбор!
24.03.2014 Ю.В.Н.Н.

Вот теперь хорошо. Мы подготовились к серйозному разговору – серйозно.
Взяли бутылочку, еще пивка, помидорчики, огурчики и охотничьи сосиски.
Знаете как их готовить? Да очень просто, кладёшь в металлическую миску (тарельку) значит, обливаешь чуть-чуть спиртом 96,6 оборотов (spiritus vini) и поджигаешь, помешивая, две-три минуты и сосиски готовы, вкуснятина, ещё та.
Ну вот, мы налили, выпили и стали закусывать и думать. Думать, отчего же наши и не наши женщины – не счастливы.
Всё это происходит, как я говорил ранее на берегу озера, где шумят вербы, у берега плещется мелкая рыбёшка, группы таких же отдыхающих – отдыхают, как умеют.

Я начинаю первым, спрашиваю:
- Так что им (женщинам) не хватает?
Мой приятель, тщательно дожевав очередную сосиску, залил это всё обильно пивом сказал:
- Ну вот смотри, есть женщина, в меру красивая, смотрит она на себя в зеркало и видит, грудь у нее, что надо, а вот нос, чуть длинноват. Всё – проблема. Неудовлетворенность. Или нос маленький, такой, классный, и грудь – маленькая. Эффект – тот же. Может даже и сильнее. Но допустим и грудь большая, и носик, что надо, а ноги короткие… Слёзы от вселенской несправедливости.
О каком счастии тут можно говорить?
- Нет, - отвечаю я, - но есть же умные женщины, которые могут нормально оценить и воспринять всё вокруг, и себя на каком-то приемлемом уровне. Ну, на худой конец, сделают себе пластику, что-то урежут, а что-то добавят.
- Ха, умные, ты их много видел? И если они есть, то прячутся, и где не известно.
Правда недавно министр образования сказал приблизительный адрес, мол все умные, но не красивые сидят по аспирантурам и другим таким же научным конторам и разгрызают гранит…
При этом у них портится осанка, зрение и адекватность восприятия бытия. И они постепенно, если не скачкообразно переходят в разряд очень не счастливых женщин.
- А почему очень…?
- А потому, что умные. Они реально видят в зеркале очки, и на, даже хорошем носике, на пять- шесть диоптрий. Позвоночник – как трасса для слаломистов, а параметры стремятся к 60-90-60…это еще в лучшем случае. Ну ты меня понял!
- Понял, то понял, но умные-то должны понимать, что надо собой заниматься, там фитнесы всякие, бассейны, массажи и массажисты…о шопингауэрить иногда…
- Ух ты, какое слово-то придумал.
- Понимаешь, друже, - сказал приятель, - а поговорить? Вот о чем с тобой можно умной бабе поговорить?
- Ну, знаешь, - я сделал вид, что обиделся, - о стихах и о погоде, и вообще о чём угодно, - легко ввернул я строчку из одной песенки.
- Да, да, знаю я тебя, будешь разводить свою философию, а ей умной, уже надоели все умники, эрудиты и творцы вечного, мудрого и высокого…
- А что же ей нужно? Да ты сам себе противоречишь.
- Нисколько. А ты не знаешь, вот она тебя так, послушает, послушает…схватит за шкирку и у койку…
- Ну так я о философии, как прелюдии…
- На кой ей твоя прелюдия, ей концерт нужен, с тарелками, барабанами, литаврами, но не арфами и стихами.
- Ладно, давай выпьем по пятьдесят, а то что-то…
Мы разлили по пятьдесят в пластмассовые стаканчики живительной влаги, которая обещала обострить наши чувства и вывести - на дорогу к истине, недаром же говорят – истина в вине.
Выпили молча, каждый о своём, но мысли наши витали в одном философском квадрате, а скорее кубе. Вот почему Малевич написал квадрат, а не – куб, а?
- Вот посмотри, - сказал приятель, - видишь под той вербочкой отдыхают две очень не плохие особи, давай их спросим пусть разрешат нашу спор-дискуссию!
Я и сам давно уже наблюдал за ними, и видел, что они время от времени поглядывают в нашу сторону.
- Ладно, давай, - сказал я и мы поднявшись, направились к барышням.
Вежливо и вкратце, без особого цинизма мы объяснили девушкам предмет нашего разговора, и предложили присоединиться к нам, что бы стать если не третейскими судьями, то хоть немного внести ясность в наш спор.
Маша и Даша, так звали наших новых знакомых, переглянувшись, быстро согласились.
Толи время уже было такое, то ли конкуренция так повлияла на их решение,( вокруг было много всяких и разных пар, как разнополых, так и одной стати), но они перебрались к нам и приняли сначала активное участие в поглощении сосисок с пивом.
У них тоже было с собой, какой-то коньяк или бренди, но это мы, посовещавшись, оставили на потом.

И первый тост был за взаимопонимание.
Без ложной скромности Даша и Маша, осушили предложенную дозу до дна и Маша, сказала, что мы очень примитивно, однобоко, узко и даже извращенно подходим к такому вопросу.
Увидев в наших глазах по большому знаку вопроса, она продолжила:
- Что такое счастье?
- Ну, это совпадение желаний и возможностей, это все знают, - ответил я.
- И вовсе это не так, - парировала Маша.
- Ну не совсем так, - добавила Даша.
Девушки переглянулись. По всему было видно, что единства мнений по этому поводу у них не было.
- А как,- почти в один голос спросили мы.
Повисла, пауза. Толи театральная, толи от незнания предмета, а может просто дамы жили не парясь, не утруждая себя погружением в столь виртуальные и размытые понятия.
И тут Маша перешла в наступление:
- А для вас, что такое счастье?- спросила она.
- Ну, это элементарно, вовремя поесть, попить, всласть поспать, и не одному…, - попытался отшутиться я.
- Нет, нет не уходите от вопроса.
- Вот те на, - подумал я, - мы их пригласили, чтоб обсудить их, проблемы, а они быстро и с лёгкостью переложили всё на нас. Не так не пойдет.
Мой приятель думал, наверное, точно, как и я, по этому сказал:
- Не, без пятидесяти капель тут не обойтись!
Мы дружно схватили наши стаканчики, наполнили и сказав, - Будьмо, - так же дружно опрокинули.
Напиток, быстро, уже по проторенной дорожке, всосался в верхних отделах желудка, попал в кровь, и подхваченный потоком, ворвался в мелкие нейро сосуды головного мозга.
Сосуды еще более расширились, давая возможность насытить кислородом и ионами кальция и натрия, всяческие нейроны и синапсы, что в свою очередь привело к некоему возбуждению всю ЦНС, что и должно в конечном итоге простимулировать мыслительный процесс и не только…

Сосиски оказались хорошим подспорьем в споре или разговоре и приняли на себя временно удар, то есть разговор зашел немного о кулинарных изысках, но потом опять же вырулил на старую, волновавшую всех тему.
Приятель сказал, что счастье, понятие эфемерное, в чистом виде ни кем не выделенное, так как период его полураспада очень маленький, это как бозон Хиггса, все что-то слышали…но еще не поймали, надолго.

Девушки не слышали о бозоне, им были ближе – бизоны, красивые и сильные животные, обитающие в северной Америке.
А я, в свою очередь, тоже не хотел отставать от приятеля и постарался блеснуть сравнением, сказал:
- Счастье, это как отсутствие сахара, сколько не говори слово – сахар, слаще от этого во рту не станет.
Приятель внимательно посмотрел на меня, как бы анализируя, можно мне еще наливать, или пора остановится.
Разговор на минуту расклеился, кто-то думал о бизонах, кто-то о бозонах, кто-то о сахаре.
И в друг Маша или Даша, сказала, цитируя одного известного киношного персонажа:
- А хотите большой и чистой любви?
- А кто ж её не хочет, - ответили мы в тон, не сговариваясь, в унисон.
Маша, то ли Даша, удивленно посмотрела на Дашу или Машу. Но промолчала, ожидая что же будет дальше….

А дальше – будет…

Жила была себе девочка.
И все у неё было хорошо.
У нее были родители. И она хорошо училась и была красива.
Также была у неё квартира и в квартире. Была машина и в машине.
Потом появился - муж и дети и даже внуки. И опять всё было хорошо.
Она зимой летала в тёплые края, а летом строила дом.
У нее было много друзей, её ценили на работе, и она даже влюблялась.
Но, вдруг… она обиделась…
Сначала ушел муж. Потом умерли родители. Ушли, переженившись, дети.
И внуки редко приходили к ней в гости.
Она оставила работу и была стеснена в средствах.
А как-то утром по дороге на рынок, она подала нищему, и оказалось, что это были её последние деньги!
Придя, домой она горько заплакала…
Но слёзы, каким-то непонятным способом омыли её душу… и она простила всех!..
В обеденное время, идя со школы, зашла к ней внучка. И принесла пирожков.
Через пару дней пришли её дети и устроили веселый пир.
А на утро ей позвонили с работы и предложили должность, от которой она не смогла отказаться…
А к лету, на её огороде, расцвёл великолепный жаркий подсолнух…
28.02.2012 Ю.В.

Он проснулся от долгого и настырного звонка…Часы показывали семь тридцать утра.
«Хорошо начинается первый день отпуска» - подумал он, и пошлёпал открывать двери.
Щелкнул замок, дверь распахнулась и… на него уставились четверо глаз, заставив его попятится назад. Одни – были ему хорошо знакомы и принадлежали его приятелю и соседу по улице, других он раньше никогда не видел. Не дай Бог такие глаза встретить среди ночи. Они были большие и круглые, какого-то желтого цвета, а вокруг глаз росла чёрная шерсть. Но, тем не менее, глаза светились умом, дружелюбием и любопытством.
Он отошел в сторону, давая возможность ранним визитёрам проследовать в его комнату.
Надо сказать, что жил он в большущей квартире, в которой было семь или восемь комнат, огромный длинный коридор и большая кухня. Потолки были на высоте около четырех метров, и это обстоятельство всегда вызывало зависть у его друзей. Комната была тоже большая, светлая и просторная с двумя окнами и балконом, который выходил на людную, веселую и шумную улицу. Пол покрыт дубовым, тёмным паркетом, на котором лежал ковёр. Это была коммуналка.
Один из пришедших сразу развалился на этом ковре, другой уселся в кресло, закурил и начал свой рассказ…
Толик, так звали его приятеля, как всегда утром шёл на работу, и не далеко от своего дома вдруг встретил это чудо… Оно металось по улице, перебегая с одной стороны на другую, заглядывало встречным людям в глаза, а потом провожало их долгим, непонимающим взглядом, и снова начинало бегать туда сюда… Он, Толик, набравшись смелости, подошел и спросил его: «Кого Оно ищет?» Но Оно не ответило, а только посмотрело на него совсем грустным и упавшим взглядом, но слегка дружелюбно вильнуло хвостом. Толик всё понял… Оно потерялось, или его потеряли. Но как можно было потерять большую, красивую собаку??? Да еще и дога. Как потом выяснилось – догиню…
Толик решил спасти или помочь бедной заблудившейся собаке, и где-то пристроить её на время. И у него сразу же созрел великолепный план – продать её. Но так как у него дома уже жила маленькая, пушистая и белоснежная болонка, он не решился привести в дом еще и огромную догиню. Она и вправду, на первый взгляд имела довольно устрашающий вид. Вероятно, Собака Баскервилей, была именно такой породы и размеров. Но грустные, светло-желтые её глаза, излучали доброту, спокойствие, и ни капли агрессии.
Вот такую предисторию поведал ему Толик. А так как он жил по дороге, по которой Толик ходил на работу, то и решил собаку пока пристроить у него, а когда найдет достойного покупателя, а такой уже был у него на примете, заберет её.
Честно сказать, перспектива остаться один на один с огромной собакой, и хоть и не злой с виду, даже на не очень продолжительное время, его не обрадовала. Тем более, что собак он, не то чтоб недолюбливал, скорее побаивался… Но деваться было некуда и он согласился до обеда, если можно так выразится, постеречь догиню…
Имя ей Толик дал – Лола. И как не странно, собака реагировала и отзывалась на него…
Перед тем как уйти, по его просьбе, Толик привязал собаку к трубе отопления, благо ошейник у неё был, а верёвка нашлась у него в комнате.

Часы показывали восемь – утра. Новый день. Первый день отпуска. Можно спокойно еще поспать. Он забрался под одеяло и …но не тут то было. За ним неотступно следила пара любопытных глаз. И что было в голове носившей эти глаза, догадаться было довольно трудно… Сначала он решил не обращать внимание на присутствие собаки, тем более что она была привязана. Но вот незадача. Поводок был не очень короткий, что позволило Лоле дотянутся к краю разложенного дивана и и положив на него голову, не мигая уставится своими желтыми глазищами в его серые испуганные глаза. Так продолжалось довольно долго. И он понял, что в такой нервной обстановке ему больше уснуть не удастся. Он встал, перешел в кресло и закурил, пытаясь успокоится и трезво оценить обстановку, чтоб выработать какой то свой новый алгоритм поведения, ранее ему не свойственный, но явно нужный, в возникшей ситуации…
Сварив для себя кофе и докуривая энную сигарету он никак не мог сосредоточится. Что то ему явно мешало, и наверное это что то сидело у окна и неотрывно следило за ним своим жёлтым, немигающим взглядом. Он пару раз попытался заговорить с собакой, но должного результата это не принесло, а собственно, на какой результат он мог рассчитывать? Когда он вставал, Лола тоже вставала, он садился и она садилась. Складывалось впечатление, что она или чего-то ждет, или просто издевается над ним, понимая, что он её боится… Так прошел почти час. Он все так же не знал, что ему делать, как вдруг опять раздался звонок у входной двери. «Еще одну собаку привели» - с иронией, подумал он и направился в коридор открывать дверь.
На этот раз это был его старый добрый друг и совершенно один. Он был невысокого роста, коренастым, чем иногда напоминал невысокий крепко сбитый шкаф. Нрав у него был лёгкий, живой и веселый. В прошлом цирковой артист-акробат, тренер по футболу, режиссер, постановщик сцен движения… и так далее, легче было перечислить, кем он не был, чем вспомнить и назвать все профессии, которыми он владел или занимался. Он всегда был душой любой компании. Лучшего рассказчика, выдумщика, юмориста было не сыскать. Он всегда и со всеми мог найти общий язык, даже казалось бы совсем с без языкими и не далёкими людьми. Ему всегда и везде были рады. У него была масса приятелей, а просто хороших знакомых было – не счесть. По улице с ним было очень сложно идти, так как постоянные приветствия, и «какдела», существенно влияли на скорость движения. Но это, наверное, было единственное неудобство, которое исходило от него…Так вот,
войдя в комнату, Владимир, а это был именно он, можно сказать, что ничуть не удивился, увидев здоровенную собаку. Мало кто мог у его друга остаться ночевать!
Усевшись в кресло, и не обращая особого внимания на Лолу, он безмятежно закурил и изъявил желание послушать историю появления здесь, этого великолепного экземпляра, рода друзей человека, но предложил это совместить с чашечкой кофе. Хозяин комнаты ушел на кухню варить кофе, а когда вернулся в комнату!!! То застал душераздирающую картину. На своем веку, хоть и не очень долгом он повидал не мало, но то что предстало перед его испуганным взором, ввергло его сначала в ступор, потом он хотел закричать, бросится на помощь, или бежать… звонить по всем знакомым ему телефонам, начиная с 01… При этом он чуть не выронил чашки с кофе, ударился лбом о косяк, споткнулся, и наконец замер, продолжая с ужасом следить за происходящим….


А перед ним проносились картинки одна страшнее другой. Он это все видел, как будто в замедленной съемке, и только некоторые моменты, как 25 кадр, врезались и оставались в его памяти, а дальше опять всё продолжало мелькать, рычать, падать, вставать, опять падать, кататься по полу, и казалось, что конца этому не будет никогда!
Но вдруг, всё внезапно остановилось и затихло... Перед ним предстала страннейшая картина.
Оба, или обе... в общем нечто, скульптурная группа во весь рост из человека и собаки. Собака стояла на задних лапах, причем передние лапы оной лежали на плечах Владимира, голова её была на голову выше его, и они с недоумением, повернув головы в сторону дверей, глядели своими разными, но весёлыми глазами, на стоящего в дверях и пытающегося войти или убежать, хозяина комнаты...
Установилась дикая тишина, казалось, что время остановилось, и только звяканье чашек на подносе, как тиканье часов, говорило о том, что время, все таки, продолжало своё спокойное и размеренное теченье…
………………………………………………………………………………………………….
Они сидели, курили и пили кофе. Лола спокойно лежала на коврике, глядя поочерёдно то на Володю, то на хозяина квартиры. Володя слушал рассказ о появлении собаки, и чем ближе рассказ подходил к концу, тем менее весёлым он становился. В конце рассказа совсем загрустил, вероятно отматывал назад все произошедшее в комнате, живо себе представляя, что могло бы быть, после того как его друг ушел на кухню. А было следующее, он встал, смело подошел к собаке, думая, что это своя, знакомая, нормальная, ручная, домашняя псина, и по своему обыкновению, как он поступал и с людьми, начал шутить с ней, трепать за уши, требовать лапу…потом начал бороться с ней, благо соперник был достойный и так далее. А так как он не встретил возражений со стороны собаки, то в конце была та картина, которая так напугала и удивила хозяина.
Выслушав молча всё до конца, Володя только и сумел что выжать из себя:-«Предупреждать надо!?»
Вскоре Владимир ушел по своим делам, оставив их дальше играть в гляделки один на
один!

И тут он (хозяин квартиры) почувствовал что , что то в их отношениях, если можно так выразится, в корне изменилось. И первая трезвая и разумная мысль, которая пришла к нему, что собаку надо покормить! Но чем и как? Не долго думая и особо не заморачиваясь, он быстро слетел в низ, благо гастроном был на первом этаже, купил полкило докторской колбасы, хлеба, себе пива и быстро вернулся в квартиру.
Он не успел еще выпить и стакан пива, как Лола уже проглотила половину всей колбасы, и уставилась своими непревзойдёнными глазами на него, на стол, на часть колбасы, которую он оставил себе и на которую тоже, кстати, рассчитывал, но делать было нечего. Вторая часть полетела на коврик. Чуть позже в суповую тарелку была налита вода, которая так же быстро исчезла, как и колбаса…
Неумолимо приближалось время выгуливания собаки! Он еще не представлял себе, как
это будет происходить, но к тому времени уже не так сильно боялся и к тому же, вроде, сытой собаки, но его смущал поводок, на котором предстояло выводить её и отсутствие намордника, все таки собака была не самая маленькая… Поглаживая черную жесткую шерсть, он не так успокаивал Лолу, как самого себя. Собака время от времени смотрела ему прямо в глаза и ободряюще виляла остатком хвостика.
И так, привязав верёвку к ошейнику, он внутренне собрался и покинул квартиру. Без приключений преодолел лестничную клетку и оказался на улице. Собака вела себя вполне пристойно и спокойно.
Они шли по многолюдной улице и он невольно ловил на себе многозначительные, одобряюще-уважительные взгляды. Он чувствовал, как благодаря присутствию Лолы, осанка его приобрела чуть большую стройность, чем обычно, и он важно шагал с высоко и гордо поднятой головой, совсем не прилагая к этому особых дополнительных усилий, но при этом делал вид, что это было ему обыденным, рутинным, каждодневным делом. И это всё происходило с ним как-то само собой.
Ему уже начинало нравится быть хозяином столь великолепной и большой собаки. (Маленькая собака, вряд ли смогла бы ему так польстить и поднять его самооценку.) Более того, она была довольно послушна, не рвалась, не гавкала, только иногда время от времени озиралась по сторонам, как будто бы кого-то искала.
И тут у него в голове начали рождаться новые, ранее ему не присущие и неизвестные мысли. А что если эту собаку оставить себе??? И сразу же рой противоречивых мыслей закружил хороводом в его голове.
-Где она будет жить?
-На коврике.
-Чем кормить?
-Не проблема, не ты первый…
-На какие деньги?
-Бросишь курить…если не хватит, еще что-то бросишь…
-Кто с ней будет гулять?
-Наконец-то будешь ночевать дома.
-А отпуск?
-Придумаешь что-то.
-А…а….а….а? Столько проблем!
Противоречия рвали его на части. Да он терял свободу, но приобретал нечто большее. Ну не жениться же это! И потом – все таки живая душа. Друг человека. Да еще и какой друг.
Чаши весов всё неуклоннее сдвигались в строну – ОСТАВИТЬ!
-Ладно всё, оставляю, никому её не отдам и продать не дам, если надо – заплачу какую то сумму компенсации Толику за доставку собаки на дом. Всё решено! Оставляю!
Как гора с плеч с него свалился груз нерешительности и принятия решения. Дело сделано.
И сразу стало легко и свободно, весело и приятно, он с нескрываемой радостью теперь смотрел на свою собаку, поглаживал её, что то ей говорил, и казалось, что она его понимала и отвечала ему. Вообщем вокруг расцвели радуги и цветы, дальнейшая жизнь приобретала новы, доселе неведомый смысл, всё вокруг стало голубым и зелёным, как пелось в одной старой песенке.
«Уф…Как хорошо» - сказал он себе и они направились домой.

…По дороге домой он зашел в магазин, купил еще колбасы и каких-то костей для Лолы.
Ошейник и намордник (какое грубое слово, он впервые это прочувствовал) можно было купить только на «Птичке» или в специализированном магазине.
«Потом» - решил он и они наперегонки с собакой бросились к подъезду. На третьем этаже он остановился, доставая ключи, чтоб открыть дверь, но Лола с недоумением смотрела на него и всем своим видом показывала, что надо идти дальше, то есть – выше. А так как у него не было большого опыта общения с собаками, ну разве что пару случаев, когда други человека его пару раз нехотя, без злобы покусали, по этому он совсем не понял этот собачий взгляд.
После небольшого перекуса он и собака отдыхали - она на коврике, он в кресле. Но похоже мысли у них были почти об одном и том же, судя по тому как они оба вскочили и навострили уши, когда опять раздался звонок у входной двери!..
На лестничной клетке стоял здоровенный мужик. Он пришел забрать собаку. Пришлось впустить его в комнату предложить кофе и спокойно объяснить, что увы, собака не продается или уже продана. Но посетитель так просто не хотел сдаваться, тем более увидев это лежащее чудо на коврике, он стал расписывать, какие замечательные условия в деревне, у леса будут созданы для Лолы.
Хозяин комнаты и уже собаки живо представил себе, как Лола сидит на тяжеленной цепи, в деревянной будке, на земле, в холод и зной, в снегопад и дождь и, категорически отказался вести какие либо дальнейшие переговоры о продаже или передачи собаки.
Он снял трубку, набрав Анатолия, объяснил и ему свою новую позицию по отношению к собаке, предложив детали изложить при встрече, вечером, когда Толик по дороге домой зайдет навестить его и Лолу.
Посетитель, сожалея и ничего не понимая, но видя что, что-то произошло не так, но не теряя надежды, оставил на всякий случай свой телефон и направился к выходу.
Через час после его ухода, к ним заглянул еще и Володя, удостовериться что все живы и никто никого не покусал. На Лолу он уже реагировал не так живо, не приставал и не игрался с ней.
Лола все это время вела себя спокойно и была со всеми посетителями добра и учтива. И показала себя, как довольно воспитанная и умная собака.
Вечером пришел Толик, и они быстро нашли общий язык в понимании сложившийся ситуации. По обоюдному решению собака оставалась здесь и становилась полноправной сохозяйкой большой комнаты.
Попивая кофе и покуривая, оба удовлетворённые тем, что приняли доброе участие в судьбе собаки, и что не отдали её не понятно куму, строили дальнейшие планы собачей жизни. Толик, как опытный собачник, давал разного рода советы, как вести себя, учить, кормить, выгуливать Лолу.
В окно из-за листвы каштана пробилось вечернее солнышко, и они решили втроем прогуляться, тем более что Толику уже надо было возвращаться домой, где его тоже ждала собака, жена и ребенок.


…Был тихий теплый летний вечер. Сумерки, как всегда на ночь, заботливо окутывали своим звездным покрывалом дома и деревья, а в скверах и парках - лавочки заполнялись веселыми парами и группами, молодых и разных людей…. В окнах домов уже зажигались первые огни. И жизнь из контор, магазинов и офисов перемещалась в уютные и не очень квартиры. Где люди, сбросив с себя усталость и груз дневных забот, собравшись на кухнях – спокойно, - разговаривая или молча, пили чай, читали газеты и смотрели телевизор. Улица постепенно сиротела.
В такие минуты, когда он оставался один, его голову заполняли разные непотребные мысли о смысле бытия, своей ничтожности и ни кому ненужности. Какое то необъяснимое чувство змеёй вползало в его душу, усиливая ощущение одиночества и безысходности.
Но на этот раз, с гордостью поглядывая на свою великолепную спутницу, он впервые за долгое время не ощутил эту щемящую, еле уловимую, тремолу печали.
Он теперь точно знал, что уже кому-то действительно нужен, и что дома его, какие бы с ним не случились беды, всегда будет ждать красивая и верная подруга…его Лола.
Но опять же, возможно из-за того, что он стал в ответе за это существо, которое шло с ним рядом и время от времени бросало на него недоумённые, но полные благодарности взгляды, появилось новое странное раньше неведомое ему, чувство тревоги и беспокойства, и к тому же это чувство, со временем, только нарастало.
И тут произошло то, что вероятно и должно было произойти. Любая сказка имеет свое начало и конец. Так впоследствии думал он, смиряясь с произошедшим…

На него, уже почти у подъезда, как будто бы с неба налетела стайка галдящих девчушек. Из их криков и возгласов, радости и злости, он ни как не мог понять что происходит, и что им нужно от них. Но постепенно смысл слов и даже претензий начал доходить до него!
Он был обвинён и уличён в воровстве собаки!
Она пропала накануне вечером. Они целый день её искали, а зовут её Лота!!!
Наконец то , холодный душ смысла, полностью смыл его благодушное настроение. Сумерки сразу показались гуще, в окнах забегали какие-то странные тени. Слов для возражений и оправданий не было!
Лола, увлекаемая девчушками, бросила на него странный, уже совсем ничего не понимающий взгляд и исчезла со всеми за дверями подъезда. Они жили этажом выше.
Он так и остался стоять там где его встретили и лишили возможности что то изменить в своей жизни, а так же желания – быть хоть кому то нужным…
Мимо проходили какие то люди, по дороге проносились безучастные машины. И только высоко в небе зажигались новые звёзды, как бы говоря, что нет ничего вечного, и даже они, когда-то догорят и упадут, хоть и вряд ли это кому-нибудь нужно…
Он вспомнил строчки, которые теперь ему показались очень понятными и близкими…» и какая-то общая звериная тоска плеща вылилась из меня и расплылась в шелесте…»
Эпилог.
Лола-Лота, когда её хозяева выводили гулять, еще продолжительное время, вдруг, останавливалась у дверей на третьем этаже, к чему-то прислушивалась…как будто бы ждала, что двери сейчас откроются и…

2012 Ю.В.

Разговариваю с моим приятелем. Солнышко светит, птицы поют, настроение хорошее.
У нас есть рыбка к пиву, и оно тоже есть… Сидим в тенёчке у озера. Летают чайки, такие маленькие, озерные, не то что морские монстры. Лягушки, которые жабы – квакают, наверное, что-то хотят вставить в наш разговор. Кузнечики, время от времени ржут и скачут, скачут и ржут, тоже наверное что-то хотят… В общем все хорошо. Казалось, ничего не сможет омрачить наше общение.
И тут мой приятель говорит мне:
- А ты знаешь, старче, что все женщины несчастливы!!!
- Во,- отвечаю, - попал пальцем в небо.
- А откуда такое умозаключение,- спрашиваю.
- Ну сам подумай, - говорит.- Не замужняя – несчастливая, так как хочет замуж, замужняя – не счастливая – потому что вышла без любви, не за того, и вообще он – козёл…
- Да, но можно и по любви, и не за козла.
- Нельзя!
- Это еще по чему?
- Потому что все мужики – козлы. Так сами женщины и говорят, по этому нельзя…Нет других. Если умный, то не качок, если качок – то дурак.
Ну асли, вдруг, так сошлись звезды, что и умный и качок, тогда он – бедный… Опять – несчастье.
- Хорошо, но если, как ты говоришь звезды еще раз, как то хитро так соберутся, что будет и умный, и богатый, и качок.
- Ладно, хоть это уже из области фантастики, а мы с тобой реальные пацаны, то он будет уже – женат, на какой-нибудь дуре, которая будет тайно влюблена, в бедного, но гордого пингвина, который не отвечает ей взаимностью, по тому, что бедный, но гордый пингвин.
- Ну хорошо, а не могут так сойтись звезды, что все четыре составляющих совпадут. То есть будет еще и взаимность чувств.
- Ок, отвечаю. Но мы же с тобой реальные пацаны?
- Да!
- Так вот, она будет страдать, что ей уже не восемнадцать, не двадцать, не двадцать пять, тридцать…. И так до бесконечности.
- Ну и что, так это ж жизнь.
- Да, но ей это мешает, не дает покоя…и она опять не счастлива.
- Но можно же ведь и в восемнадцать удачно сходить за муж!
- Может, но за каково-то старого борова, с мешком денег, одышкой, подагрой, и сидящего на Виагре.
- А как же « с милым и рай в шалаше»?
- Нормально, пока в шалаш не залетит первый комар и не укусит её за не самое, или даже самое интересное место.
- И что?
- И всё!
- Что всё?
- Счастье начинает чесаться, краснеть, распухать и т.д. И потом, какое счастье в шалаше, когда подруга, школьная, типичная двоечница, а заслуга её состоит лишь в том, что она имеет четвертый размер, где-то выше пояса, и ноги у нее от ушей, сидит в это время в Бентли?
- ???!!!. Ну, хорошо, а может она, наконец быть самодостаточной, умной, красивой, молодой и богатой.
- Может?
- Ну вот.
- Да, но не счастливой.
- Да почему же??!!
- Элементарно, она же не имеет право, а наверное и не может, любить того, кого любит… её же никто не любит, а только завидуют, и мужики – тоже, или к ней боятся подступиться, или безбожно льстят, и хотят заарканить, как оленя с золотыми рогами.
-Да уж, тяжело с тобой.
- Это не со мной. Смотри, пиво кончилось, давай повысим градус, а то мы этот ребус никогда не разгадаем?
…мы в магазин…ждите…
11.07.2012 Ю.В.

Я шел вдоль берега, по узкой песчаной золотой полоске, которая заканчивалась в буйстве трав и верболоз. Рядом со мной семенила моя Мотька, время, от времени поглядывая на меня, как бы спрашивая: « Долго ли еще вот так топтаться, и для чего? А может, я соображу на руки её взять, ведь песок то мокроватый!?»
Я делал вид, что не вижу её укоризненных, просящих взглядов и продолжал свой не спешный путь, наслаждаясь теплом, солнцем, легким ветерком, прекрасным речным видом, который мог поспорить даже с морским пейзажем.
Приблизительно в ста метрах впереди, навстречу нам шел мужчина, а рядом с ним важно ступал красивый высокий эрдельтерьер. Я не придал этому должного внимания, так как мы с Мотькой, мне казалось, совсем мирные и спокойные, не собирались ни с кем ссорится, тем более драться. Но вероятно я что-то не учел.
Эрдель был хоть и очень высокий, но еще вероятно щенок, по-этому заводной и игривый.
Увидев Мотьку, ему захотелось познакомиться или поиграть с ней, и он весело подпрыгивая и повизгивая, бросился к моей Мотьке!
Я не сразу сообразил, что тут произошло, но вероятно, Мотька просто испугалась такого напора и невоспитанности в поведении здоровенной собаки, тем более не знакомой, что отреагировала быстро и просто. Она высоко подскочила, нет, взвилась вверх, и задними лапами хлёстко ударила собаку поносу.
Жалобный визг огласил окрестности, разбудив дремавший разомлевший от летнего тепла берег. Собака, повизгивая и потирая на ходу лапой ушибленный нос, побежала к своему хозяину пожаловаться на такой, не совсем дружелюбный, как ей показалось, приём со стороны моей Мотьки.
Я же стоял как вкопанный, не до конца осознав, что же все-таки произошло, а Мотька спрятавшись за мои ноги, и с любопытством поглядывала то на удаляющуюся собаку, то на меня, словно оправдываясь: « А чего она, то есть собака, бросилась, на меня! Я её не трогала. Я и сама испугалась, вон как дрожу».
Я погладил Мотьку и на сколько смог успокоил её.
Хозяин же собаки нервно обследовал своего питомца, пытался предъявить мне претензии в неадекватности поведения моей Мотьки. Мол, испортили ему собаку, теперь она будет всех и вся боятся!
На что я спокойно и вежливо ответил, что надо водить таких боязливых собак на поводке, чтоб не дай Бог их куры не обидели.
На этом инцидент был исчерпан.
Мы разминулись, и каждый продолжил путь в свою сторону, но собаке при этом пришлось зайти в воду, так как она боялась, близко приблизится к моей Мотьке.
Я шел всё так же безмятежно и не спеша, напевая какую то популярную песенку. Мотька тоже, наверное, уже совсем успокоившись, но все же старалась не отставать от меня далеко.
Солнце освещало красивый залив речки и берег поросший вербой и какими то кустарниками. Весело пели птицы. Время от времени на берег накатывали не большие волны от проплывшей не далеко моторки. Настроение было тихим и прекрасным.
Но вот мы потихоньку дошли до края полуострова, и нам предстояло перебраться на другой берег по воде метров так двадцать. Там был красивый золотой пляж, где уже давно ждали нас мои друзья.
Я на ходу быстро снял шорты и пошел в воду. Глубина здесь была не большая, где-то по пояс, по-этому плыть мне не надо было. Я уже прошел метров пять - шесть, как услышал, сзади какую-то непонятную возню. Я оглянулся, и увидел, что Мотька стоит по коленки, по свои коленки в воде, и жалобно вопрошает ко мне, чтобы я взял её на руки и перенес на другой берег. Я укоризненно помотал головой, пытаясь пристыдить её, мол, огромной собаки не испугалась, а тут ленишься.
В голос я приободрил её сказав,
- Давай, давай, плыви. Доплывешь ко мне, возьму на руки.
Мотька не поверила, уже зная меня, но еще пару минут пыталась уговорить, все же надеясь на мою доброту, но в итоге сдалась и, отфыркиваясь от маленьких волн, поплыла за мной.
На том берегу, мои друзья, уже зная, а случайные зрители повскакивали со своих мест и стали удивленно и заинтересовано наблюдать за столь странной переправой.
Я первым выбрался на берег, взял полотенце, которое бросил мне кто-то из моих товарищей и стал ждать приближение Мотьки. Через минуту запыхавшаяся Мотька выбралась из такой противной ей воды, отфыркиваясь и отряхнувшись, с укоризной посмотрела на меня своими супер голубыми глазами, говоря,
- Ну что, доволен? Повеселил народ? Теперь давай быстро вытирай меня от этой гадкой мокроты.
Я поднес к Мотьке большое махровое полотенце, которое было под цвет её глаз, она благодарно посмотрела на меня и быстро прыгнула в его самый центр. Мне показалось, что эту скорость я где-то уже видел.
Я укутал Мотьку, как ребенка, и стал нежно растирать и подсушивать ее гладкую красивую чуть пепельно-коричневую шерсть.
Мотька старалась сначала мне помогать, вылизывая открывающиеся участочки шёрстки, но потом успокоилась, и окончательно простив меня, доверившись, полностью отдалась в мою власть. Время от времени, поглядывая на меня, и томно закрывая глаза – блаженно замурлыкала…..

23.10.2012 Ю.В.

Он всю неделю работал. Что-то записывал, писал кому-то письма, с кем-то говорил по телефону, спорил, доказывал, оправдывался. Куда-то ездил, что-то сдавал, получал, отвозил и привозил. Делал ещё кучу всяких нужных и не очень – дел. По дороге пил кофе, курил, встречался с друзьями, опять курил и пил кофе.
Каждое утро у него начиналось с будильника, музыку которого он ждал, давно проснувшись, и молча лежал с закрытыми глазами.
Быстро вскочив, он как слаломист преодолевал расстояние к ванной, между детьми, которые тоже собирались, потом на кухню, потом туда-сюда, одевшись… выскакивал на улицу…
Полный спокойный вдох чистого утреннего воздуха наполнял его кровь живительным кислородом, все органы и системы начинали чётко работать… и он спешил на работу… Шел он быстро, хоть и не опаздывал. Он всегда ходил быстро, и не любил опаздывать.
Дорога шла через пустырь. Летом было весело от стрекотания цикад и сверчков, пения птиц, и золотого солнца, которое светило в левый глаз… зимой – было холодно, сыро и частый ветер срывал шляпу, которую он никогда не носил…
Мысли в голове были спокойны, чисты и трезвы. Он радовался солнцу, теплу и зелени трав, или отворачивался от дождя, снега и ветра. Впереди шел банальный, обычный день и он не старался его обогнать… Так было, почти всегда, и так будет, он надеялся, еще довольно долго. На работу он ходил пешком, и это была одна из его мечт, которая сбылась. Ну, представьте себе, многомиллионный мегаполис…расстояния …ох…а он пешком…
И так каждый Божий день… Пешком. Туда сюда. Потом телефон, комп, ручка, еще такие есть…кофе, бутерброд, сигарета, кофе, комп, сигарета, ручка,
телефон…разговор…встреча…и т.д.
Вечер… путь домой…та же дорога, только наоборот, но солнце упрямо светит в левый глаз…Потом - ложка, может быть вилка, тарелка, кофе, сигарета, комп, телевизор, телефон, иногда книжка, дети, жена, дети, телевизор, телефон, жена, дети, сигарета, кофе или чай…подушка…Ночь…Телевизор…телеви…тел…БУДИЛЬНИК… УТРО…
Дорога…та же. Мыслей нет… иногда, промахиваешь, не замечая…Круг, а может быть спираль, но иногда, кажется, что шар, как на море, что надутый, а в нем стараются идти…барахтаясь…
И так пять дней, потом еще, и еще…и понимаешь, надо бы остановится, но как? И только встал, а тебя чем-то тяжелым по голове…вроде водки с пивом, как шандарахнет…
Будильник – не всчет…утро – туманное… собираешь остатки или останки мозгов… а их нет, по крайней мере вчерашних…Ау…нетути… Голову руками сяк так привел в шарообразное состояние, шкуру сменил и…в зависимости от дня недели, начинаешь куда-то передвигаться… Но без зависимости, пытаешься как-то помириться или примириться с сосудами, нейронами, бронхами, альвеолами и даже с пещеристым телом и почечными лоханками… но как бы ты это всё вышеперечисленное не уговаривал, договориться очень трудно, по всяким там причинам, не будем щас об этом, не станем усугу блять…
В общем, эта неравная борьба может продолжаться долго, правда есть радикальный метод, к которому я не рекомендую прибегать, так как им надо пользовать очень умело, и не каждому это удается…даже мне…иногда…
Поэтому, если руки не очень дрожат, надо взять себя ими, обеими… и держать. Конечно, хорошо бы, где-то на полянке соловья послушать, в тенёчке, и чтоб никто, ну никто не беспокоил, и спокойно, заняться своими нейронами…это важнее всего. Они же такие мааааленькие, такие беззащитные….их надо утешить, успокоить, уговорить…а потом они уговорят все остальные альвеолы с капиллярами…
В конце концов, вы с вашей памятью, вернее с её остатками подписываете договор о временном не нападении, и всем становится легче…я имею в виду нейроны и более крупные телесные образования. В этом состоянии проходит день, а то и два…все устаканивается и обретает свой нормальный банальный чёткий ритм…Туда, Сюда. Прыжок в сторону, дающий глоток свежих эмоций, обогащение кислорода, возможно некое сожаление, даже раскаивание, но жизнь идет, продолжает свой бег, не обращая внимание на нюансы, на потери и приобретения, на радости и печали…туда, вперед, где маячит вконце Свет, который невозможно разложить на составляющие другие цвета, в котором всё померкнет и поблекнет, где не будет тени…но увы… Не каждая птица долетит до середины Реки под названием Лета…..


01,02,2012 Ю.В.

Как то раз однажды, шёл я по городскому саду. Была осень, то есть октябрь. Со мною рядом шёл легкий, но навязчивый дождь.
Я никуда не спешил, и он, по-видимому – тоже.
У меня не было зонтика, и струйки теплого дождя весело катились мне за шиворот, от этого на душе становилось тепло, светло и весело.
Рядом кружили серые кленовые листья, которых обгоняли красные и золотые, но дубовые.
- Странно, - подумал я, но не стал вникать в метаморфозы бытия листьев, - наверное, начитался чего-то не того.
По бокам разбитой, кирпичной дороги, то там, то тут валялись какие-то странные люди. Они копошились в теплой и мягкой листве, а их лица выражали полное удовлетворение своим состоянием.
- Пьяные,- снова подумал я. Но не стал заострять на этом внимание, и продолжал, потихоньку свой дождливый путь.
Вдруг из-за куста, с визгливый лаем, вылетел ёжик. На его иголках весёлой радугой играли капли росы. Он странно покосился на меня, и важно поплелся к ближайшей лавочке, уселся на неё, потирая передние лапки, толи пытался согреется, толи от предвкушения чего-то самого банального.
- Ладно, - опять пронеслось у меня там, что было ниже зонтика, если бы он был у меня.
- Ну и что? Пусть сидит себе.
Настроение моё ничуть не изменилось и я продолжал свой ненавязчивый путь. В богатых кронах, из почерневших веток, кублились (гнездились) вороньи кубла (гнёзда). Они были пусты, наверное, их обитатели улетели на юг.
По прогнозам там должен был выпасть первый снег. По-этому, говорили, там идет вовсю торговля велосипедами…
Из-за туч и деревьев пробивались неясные очертания чего-то. Это особенно было интересно, так как на улице стало совсем темно, потому что часы уже шли по двухзначной полосе. Но какая именно цифра времени была - видно не было, так как часов я не носил.
А носил я на ботинки на толстой подошве. В таких ботинках было очень удобно месить болото, которое, почему-то толстым, жирным слоем покрывало асфальт, или что там было…
Я не обращал на это пристального внимания, меня занимал сам процесс углубления осени в процесс созерцания самого себя в это всё.
Это Всё скороговоркой проносилось мимо меня, так что я никак не мог уловить хотя бы частичку запаха памяти. Вероятно она была однобокой, как писал классик.
Вдруг мне дорогу перегородил здоровенный амбал, нарисовав на своем лице страшную рожу, он сказал: «С праздником вас».
Я ничуть не удивился, но все же спросил, - с каким?
- С днём железнодорожника, - безмятежно ответил амбал.
- А почему вы решили что я железнодорожник?
- А вот у дерева велосипед висит…
-???!
Настроение у меня сразу ухудшилось, захотелось в Ялту, подышать холодным морским бризом, услышать карканье ворон, насладится обещанным снегом.
Но я с упорством умника, продолжил свой непутёвый путь и вскоре оказался именно там куда шёл.
Настроение сразу повысило свой градус, ведь это было как раз то, что не знаю что. Но я точно чувствовал, что это было именно - То…
Я оглянулся, мне захотелось кого-то обнять, сказать что-то тёплоё, может развести огонь, или подпалить это всё к чертям собачьим. Но я никого не увидел, ёжик, наверное, уехал на велосипеде. Амбал присоединился к воронам, а листья упорно не хотели опадать с деревьев.
- Всё равно хорошо, - чуть было не подумал я, и пошел дальше…

Ю.В. 10 октября 2012г.

Он шел на работу быстро. Было раннее утро. В голове кружились обрывки вчерашних фраз, не нужные и важные номера телефонов. Ему хотелось все расставить по местам, разложить по полочкам, но чем больше он вливался в людской поток, тем сложнее это было сделать. Как будто чужие мысли, которые витали в воздухе, создавали помехи и мешали сосредоточиться… Он начал отвлекаться, глядя на лица, спешащих, как и он людей. Это его всегда успокаивало. В толпе он не чувствовал себя одиноким, более других неудачным, сирым, простейшим одноклеточным организмом – здесь все были такими… Вероятно чужая отрицательная энергия, исходившая от людей, превращалась в нём в нечто позитивно влияющее, на его чуть уставшую душу.
Он шел на работу… Солнце уселось на крышу дома и казалось, что там и останется на целый день, а вечером просто упадёт в закат…
Была осень, со своими постоянно падающими желтыми листьями, с перемежающейся хромотой дождей, с ярким холодным солнцем, со злым, пронизывающим ветром, с тучами и тусклым рассветом, с посеребрённой инеем травой и холодной рябью волн. Всё это было и всё это будет потом…
А пока, он шел на работу… Людей становилось всё больше. Чувствовалось приближение Метро, где извечная невеселая мясорубка вбирала и выбрасывала из себя новые порции свежих и не совсем, спрессованных вагоно-тел.
Монотонно безликий голос диктора предупреждал, наставлял, указывал. Ему вторили предупреждающие надписи на стеклах, дверях, столбах, такие же сухие и лаконичные, к которым уже все привыкли и воспринимали, как необходимое зло. Он вспомнил, как остановки Метро когда то объявляли дети… и на минутку ему стало приятно и тепло, от тех детских задорных, веселых и не безразличных голосков… Тогда в вагонах почти все улыбались…но старшие тёти и дяди, решили, что это плохо… Что плохо? Наверное, это были те тёти и дяди, которых всегда раздражает детский смех и они решили по «просьбе» народа восстановить статус кво, и отдали предпочтение серым, простым, безликим голосам.
Он шел на работу. И так как проделывал это уже очень давно, то заметил некую часовую закономерность. В ранние часы метро и троллейбусы, заполняли люди более серые и угрюмые. Может на них так действовало раннее утро? И одеты они были соответственно, во что то непонятного цвета или скорее без цвета. В балахонистые, почти, одинаковые - одежды. Наверное, всё это шилось тоже ранним утром и такими же уставшими людьми. Он иногда себя чувствовал чужаком в этой толпе сереющих одежд, хотя нельзя сказать, что одевался он чересчур вычурно или выглядел неким денди. Но чувство неловкости почему то всегда присутствовало. Как будто он был виноват в безвкусии людей, крахе лёгкой промышленности , тупости дизайнеров, зашоренности художников и портных.
Чуть попозже, когда сереющую массу разбавляли разного рода менеджеры, ставало чуть веселей. А когда в серую массу вливались разнаряженные, вкусно и безвкусно, студенты и школьники становилось совсем весело иногда даже доходило до внутреннего гомерического смеха, так как отсутствие меры и вкуса, желание выделится не всегда соответствовало внутренней наполненности индивида или было просто безвкусно и тупо. Иногда казалось, что стоит задача, чем - хуже, тем – лучше…
Он шел на работу. Ему не хотелось думать о том, что сейчас предстоит делать. Всё или почти всё уже доведено до автоматизма. Ничего героического в его работе не было. Обычная простая, монотонная, надоевшая, набившая оскомину работа. Хорошо знакомая и не очень сложная. Только иногда возникали збои по разным причинам, и тогда нужно было включать часть, не до конца, отупевшего интеллекта. Ну и конечно возможное общение с разного рода начальниками, не додавали ни капли оптимизма в серое расписание рабочего дня…
И так было изо дня в день. Менялись только маршруты по которым он ездил, название фирм, люди с которыми приходилось общаться по долгу службы, добавлялись или изменялись обязанности, но неизменна была смена времён года. Всё также за постылой зимой приходила свежая весна, с её надеждами и верой, потом – весёлое лето с запахом скошенной травы, клубникой и морем, и так же быстро переходило, незаметно, словно крадучись в осень, иногда резко - в дожди и холод, иногда медленно с пьянящим запахом осыпавшихся яблок, с круженьем бабьего лета, с птичьими стаями, которые размерено и точно тянулись где то туда, где всё время – лето… А после отлета птиц, прилетали серые тяжёлые тучи, натягивали сети дождей, обмывая запыленные деревья и обрывали старые листья. Некоторые, одинокие листья, пытались сопротивляться дождям и ветрам, и многим это удавалось, и они мертвые, желто-коричневые так и оставались на деревьях до весны, пока свежая струя деревянной крови не сбрасывала их навсегда…
Он продолжал свой путь. Толкался, когда его толкали, иногда извинялся, иногда улыбался в ответ, иногда просто не обращал внимание. И в этой толпе идущих, бегущих, спешащих никогда не было видно лиц…
Только лица нищих! Которые стояли, сидели, горбились, на колясках и без, с костылями и открытыми протезами, кто с сумой, кто с банкой или пластиковым стаканчиком, с записками на груди написанными от руки с массой грамматических ошибок, в спец одежде, с гармошками и баянами, с кошками и собаками, всё это должно окончательно разжалобить людей и заставить их потянуться за кошельком.
Он иногда бросал мелочь, купюры, иногда пролетал мимо, успокаивая себя тем, что не все нищие – нищие, и что все равно всем не поможешь. Но всегда ему было не по себе, толи от обилия нищих, толи от мелочного подаяния, толи от того, что страна не может помочь, если хоть не вылечить, то хотя бы похоронить…
Он двигался дальше. Спеша не спешил. Смотрел на обшарпанные дома, покосившиеся ларьки, заклеенные и заплеванные остановки, сверкающие стеклом высотки, лоснящиеся, как хорошо откормленные коты – дорогие автомобили, в которых, почему то чаще всего сидели голливудской внешности длинноногие или пышногрудые дамы, хотя и попадались рефлексирующие, астеничные с лицами-масками бизнес вумен, и конечно крутошеие заплывшие, толстенные дядьки, с маленькими ничего не отражающими глазами…
Сверкали витрины, пестрели машины, реклама призывала стать миллионером, надо только купить билетик за одну гривну, кричали и плясали бигборды, а на одном - такой же дядька, как в авто, говорил, что жить сегодня он стал уже лучше, и это была правда!!?…
Он шел на работу, и понимал, что идет на работу, чтоб заработать деньги, чтоб завтра опять пойти на работу… И так изо дня в день… Он уже не знал, он работает для того, что бы жить, или живет, что бы работать? Но он никогда глубоко не задумывался над этим, это было не важно. Он уже всё давно понял, но ни кому не мог об этом рассказать, так как все это тоже знали, и тоже ходили на работу.
Он вышел из автобуса, немного прошел вперёд и оказался на мосту. Под ним величаво перекатывались тёмные волны большой реки. Где то очень далеко, наверное в лесу маленькой струйкой, из земли пробивается весёлый ключ, там родился ручеек, он ни о чём не думает и не знает, никуда не спешит, и ничего не хочет, с ним сливаются другие маленькие и весёлые ручейки, и они бегут наперегонки, смеются и играют своей искристой, кристальной, свежей и живой водой! Но по дороге он захватывает всё больше и больше воды, разливаясь по полям, уносит с собой соль труда, кислотные дожди отравляют его, ил закрашивает его волны в серый тон. Но он уже не обращает на мелочи внимания, он сильный и могучий. Весной вырывает деревья из земли, затапливает поля, ломает мосты, ему нельзя останавливаться и оглядываться назад, а тем более сожалеть о чем то. Он спешит, побольше воды, побыстрее ход, помощнее вал! Вперед, вперед!...вперёд? Он не знает, что впереди его ждет море или океан, и что он растворится в необъятности без остатка, и исчезнет на всегда! И что океан даже не заметит, что поглотил его…
Так думал он, глядя на перекаты волн большой, мутной, холодной, осенней реки…