Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.10
09:31
Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?
І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
2026.01.10
01:52
Якщо вам нічого «сказать»
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
2026.01.10
00:16
Олеся сиділа на балконі пізно ввечері, обгорнута пледом. Вона тримала в руках горнятко з чаєм, яке вже охололо, і стомленим поглядом дивилася на мерехтливі вогні міста.
У голові постійно звучав гучний хор: слова матері, глузування сестри, знецінення ліка
2026.01.09
21:12
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
2026.01.09
19:33
Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.
І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.
І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
2026.01.09
19:03
У затишку м’яких перин і покривал,
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.
2026.01.09
18:28
Він сорок літ водив їх по пустелі:
Непослух батьків тому причина.
Не вірили, що для Всевишнього
Немає недосяжного і неможливого.
Покарані були за одностайну недовіру,
Кістками лягли в пустелі всі ,як один,
Нащадків їх розпорошено по всьому світі…
Непослух батьків тому причина.
Не вірили, що для Всевишнього
Немає недосяжного і неможливого.
Покарані були за одностайну недовіру,
Кістками лягли в пустелі всі ,як один,
Нащадків їх розпорошено по всьому світі…
2026.01.09
16:01
Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.
Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
2026.01.09
15:25
це завжди про те
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
2026.01.09
13:09
Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.
Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.
Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.
2026.01.09
11:16
Ти все сказав і я сказала!
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.
Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.
Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця
2026.01.09
10:35
Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.
Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.
Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
2026.01.09
07:59
Мій батько був колись штангістом, а тоді його рекрутували в савєцьку армію та зробили водолазом.
Чому та навіщо я не знаю. Я переказую вам переказане, та після того довго мною стулене, наскільки змога.
На той час (після Другої світової) ув армії служили
2026.01.08
22:10
Вночі навідавсь посланець. На ліжка край присів,
Одна лиш шкіра та кістки, очі запали вглиб.
Тепер я знала: розваливсь старий і вутлий міст,
Що поміж «був» і «має буть» руки часу сплелись.
Страхав мене кулак худий, вчувавсь глузливий сміх…
Нехай же б
Одна лиш шкіра та кістки, очі запали вглиб.
Тепер я знала: розваливсь старий і вутлий міст,
Що поміж «був» і «має буть» руки часу сплелись.
Страхав мене кулак худий, вчувавсь глузливий сміх…
Нехай же б
2026.01.08
19:20
Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похваля
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похваля
2026.01.08
17:19
Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.
Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.
Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Поплавський (1960) /
Проза
прогулка или какой сегодня праздник?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
прогулка или какой сегодня праздник?
Как то раз однажды, шёл я по городскому саду. Была осень, то есть октябрь. Со мною рядом шёл легкий, но навязчивый дождь.
Я никуда не спешил, и он, по-видимому – тоже.
У меня не было зонтика, и струйки теплого дождя весело катились мне за шиворот, от этого на душе становилось тепло, светло и весело.
Рядом кружили серые кленовые листья, которых обгоняли красные и золотые, но дубовые.
- Странно, - подумал я, но не стал вникать в метаморфозы бытия листьев, - наверное, начитался чего-то не того.
По бокам разбитой, кирпичной дороги, то там, то тут валялись какие-то странные люди. Они копошились в теплой и мягкой листве, а их лица выражали полное удовлетворение своим состоянием.
- Пьяные,- снова подумал я. Но не стал заострять на этом внимание, и продолжал, потихоньку свой дождливый путь.
Вдруг из-за куста, с визгливый лаем, вылетел ёжик. На его иголках весёлой радугой играли капли росы. Он странно покосился на меня, и важно поплелся к ближайшей лавочке, уселся на неё, потирая передние лапки, толи пытался согреется, толи от предвкушения чего-то самого банального.
- Ладно, - опять пронеслось у меня там, что было ниже зонтика, если бы он был у меня.
- Ну и что? Пусть сидит себе.
Настроение моё ничуть не изменилось и я продолжал свой ненавязчивый путь. В богатых кронах, из почерневших веток, кублились (гнездились) вороньи кубла (гнёзда). Они были пусты, наверное, их обитатели улетели на юг.
По прогнозам там должен был выпасть первый снег. По-этому, говорили, там идет вовсю торговля велосипедами…
Из-за туч и деревьев пробивались неясные очертания чего-то. Это особенно было интересно, так как на улице стало совсем темно, потому что часы уже шли по двухзначной полосе. Но какая именно цифра времени была - видно не было, так как часов я не носил.
А носил я на ботинки на толстой подошве. В таких ботинках было очень удобно месить болото, которое, почему-то толстым, жирным слоем покрывало асфальт, или что там было…
Я не обращал на это пристального внимания, меня занимал сам процесс углубления осени в процесс созерцания самого себя в это всё.
Это Всё скороговоркой проносилось мимо меня, так что я никак не мог уловить хотя бы частичку запаха памяти. Вероятно она была однобокой, как писал классик.
Вдруг мне дорогу перегородил здоровенный амбал, нарисовав на своем лице страшную рожу, он сказал: «С праздником вас».
Я ничуть не удивился, но все же спросил, - с каким?
- С днём железнодорожника, - безмятежно ответил амбал.
- А почему вы решили что я железнодорожник?
- А вот у дерева велосипед висит…
-???!
Настроение у меня сразу ухудшилось, захотелось в Ялту, подышать холодным морским бризом, услышать карканье ворон, насладится обещанным снегом.
Но я с упорством умника, продолжил свой непутёвый путь и вскоре оказался именно там куда шёл.
Настроение сразу повысило свой градус, ведь это было как раз то, что не знаю что. Но я точно чувствовал, что это было именно - То…
Я оглянулся, мне захотелось кого-то обнять, сказать что-то тёплоё, может развести огонь, или подпалить это всё к чертям собачьим. Но я никого не увидел, ёжик, наверное, уехал на велосипеде. Амбал присоединился к воронам, а листья упорно не хотели опадать с деревьев.
- Всё равно хорошо, - чуть было не подумал я, и пошел дальше…
Ю.В. 10 октября 2012г.
Я никуда не спешил, и он, по-видимому – тоже.
У меня не было зонтика, и струйки теплого дождя весело катились мне за шиворот, от этого на душе становилось тепло, светло и весело.
Рядом кружили серые кленовые листья, которых обгоняли красные и золотые, но дубовые.
- Странно, - подумал я, но не стал вникать в метаморфозы бытия листьев, - наверное, начитался чего-то не того.
По бокам разбитой, кирпичной дороги, то там, то тут валялись какие-то странные люди. Они копошились в теплой и мягкой листве, а их лица выражали полное удовлетворение своим состоянием.
- Пьяные,- снова подумал я. Но не стал заострять на этом внимание, и продолжал, потихоньку свой дождливый путь.
Вдруг из-за куста, с визгливый лаем, вылетел ёжик. На его иголках весёлой радугой играли капли росы. Он странно покосился на меня, и важно поплелся к ближайшей лавочке, уселся на неё, потирая передние лапки, толи пытался согреется, толи от предвкушения чего-то самого банального.
- Ладно, - опять пронеслось у меня там, что было ниже зонтика, если бы он был у меня.
- Ну и что? Пусть сидит себе.
Настроение моё ничуть не изменилось и я продолжал свой ненавязчивый путь. В богатых кронах, из почерневших веток, кублились (гнездились) вороньи кубла (гнёзда). Они были пусты, наверное, их обитатели улетели на юг.
По прогнозам там должен был выпасть первый снег. По-этому, говорили, там идет вовсю торговля велосипедами…
Из-за туч и деревьев пробивались неясные очертания чего-то. Это особенно было интересно, так как на улице стало совсем темно, потому что часы уже шли по двухзначной полосе. Но какая именно цифра времени была - видно не было, так как часов я не носил.
А носил я на ботинки на толстой подошве. В таких ботинках было очень удобно месить болото, которое, почему-то толстым, жирным слоем покрывало асфальт, или что там было…
Я не обращал на это пристального внимания, меня занимал сам процесс углубления осени в процесс созерцания самого себя в это всё.
Это Всё скороговоркой проносилось мимо меня, так что я никак не мог уловить хотя бы частичку запаха памяти. Вероятно она была однобокой, как писал классик.
Вдруг мне дорогу перегородил здоровенный амбал, нарисовав на своем лице страшную рожу, он сказал: «С праздником вас».
Я ничуть не удивился, но все же спросил, - с каким?
- С днём железнодорожника, - безмятежно ответил амбал.
- А почему вы решили что я железнодорожник?
- А вот у дерева велосипед висит…
-???!
Настроение у меня сразу ухудшилось, захотелось в Ялту, подышать холодным морским бризом, услышать карканье ворон, насладится обещанным снегом.
Но я с упорством умника, продолжил свой непутёвый путь и вскоре оказался именно там куда шёл.
Настроение сразу повысило свой градус, ведь это было как раз то, что не знаю что. Но я точно чувствовал, что это было именно - То…
Я оглянулся, мне захотелось кого-то обнять, сказать что-то тёплоё, может развести огонь, или подпалить это всё к чертям собачьим. Но я никого не увидел, ёжик, наверное, уехал на велосипеде. Амбал присоединился к воронам, а листья упорно не хотели опадать с деревьев.
- Всё равно хорошо, - чуть было не подумал я, и пошел дальше…
Ю.В. 10 октября 2012г.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
