Помста
Славко Кутній плекав у своєму серці помсту. І то не на кого-будь, а на дикого кабана. Вепра, дика (чи як там ще його), на ту тупу свиню, що знову (вкотре!) зрицькала його город, перевернула все догори дригом. Уже йшов копати бульбу, а тут – на, маєш. Цілу весну та літо доглядав, пестив, угноював, садив, підгортав, кропив жуки. Мав бути добрий урожай, бо ж і стебла на то показували: були грубими, міцними. І то за ніч сталося, бо ще звечора оглядав город, покосив бадилля, погромадив, щоб то чистенько собі копати. А зрання – на тобі: зрито, пожовано, потовчено. По слідах видно: кабанячі. Славко лише вдарив руками об поли та кинув спересердя відрами. Не захотів навіть перебирати та дозбирувати те, що залишилося. Спротивив собі. Слава Богу, мав ще інше поле. А тут, попід лісом, давно не садив бульби. Тобто батьки не садили. А чому – і не питався, поки був пацаном. То вже тепер оженився, розгосподарився. Хата їхня була попід лісом, на Куті. От і Кутні.
Село їхнє все у лісах, що розкинулися аж до Крехова, аж до Майдану, попри Мокротин, Журі, Копанку, Стару та Нову Скваряви. Хоч який то тепер ліс?! Увесь повирубуваний. А колись, кажуть, тут пани гарцювали, такі лови влаштовували за отими кабанами. А ще, напевне, за косулями, зайцями. Та і тепер часом буває.
І раптом (як то кажуть: про вовка помовка) за Славковим парканом захурчав джип, на високих колесах. Саме так: джип. Нічим іншим тут і не проїдеш. Бо ж глина! Після осінніх дощів вона – як розтоплене масло на мокротинських дорогах. Ще якби ж то рівнорозмазане, а то горбами, ямами, розгвадзяне, нарите машинами. Із джипа вискочило четверо, веселих, здорових, з рушницями за плечима.
– Прошу пана, агов! Доброго дня!
– Слава Ісусу Христу!
– Слава Богу!
– Чи то ми добре їдемо? Нам би трохи веприків постріляти.
У Славковій голові аж прясніло: «Ось, ось вона, нагода помсти. Так тобі і треба, мій дикий кабанчику довгопиский, картоплепожирачу. Най тебе вистріляють. Будеш знати, як чуже жерти.»
– Добре, добре їдете. Догори, догори, а там уже піде рівніше. Та вам то запросто на такому вогирі, – кивнув на джипа.
– Ги-ги-ги.
Славко сперся на паркан, спостерігаючи, як отой «вогир» хвицає задніми колесами, як назусібіч летять кавалки глини, як дорога перетворюється у свіжовирите русло брудних потоків, вимішаних із кусками льоду, бо ж як-не-як,, а грудень. Новий рік на носі. Новий рік на носі! Славко хвицьнув себе по чолі. Згадав, що власне збирався по ялинку до лісу. Діти просили. Глянув на небо, устелене сірою пеленою хмар. Звичайна груднева погода. Добре, що без вітру. Напевне, потім піде сніг. Аби не дощ, бо ще й таке може бути. Поляскав себе по кишенях. Мобільний взяв? Є. Ще сокирчину – і гайда.
Тут не дуже й далеко. Кілометрів зо три. Ще був з літа нагледів собі ялиночку. Невисоку, акуратненьку, на людський зріст. Навіть дивно, що вона змогла вирости, бо ж не дадуть, таких охочих, як він, – хмара. І не те, що собі, а на продаж. Усе тут на продаж – гриби, ягоди, дерева. Увесь ліс – на продаж.
– Ба-бах, – гарикнуло здалеку.
«Пішов перший, – Славка з несподіванки аж пересмикнуло в плечах. – Ну нічого». Вишукував яку сухішу землю, обминав калабані, повні води, болота, глини, льоду. Чіплявся за кущі, аби не впасти. «Нічого, догори, догори, а там буде рівніше. Не вперше».
– Б-бах.
Славко саме ввійшов уже в ліс. «Ніби зовсім поруч стріляють. Аж страшнувато. Мали би знати, що село недалеко. Ну ще такого не було, щоби людину підстрелили», – бадьорився. Вдихав свіже морозне повітря, дихав на повні груди. Любив ліс. У будь-яку пору року. Любив.
Грудневий. Передноворічний. Святковий. Зачаєний в собі. Припудрений білим сніжком. Ані дихне. Ані шелесне. (Якби не оте чуже бабахкання!) Прозорий, аж легкий. Де-не-де здійметься з гілочки сніжиночка, кружляє, невагома, неначебто душа чия. Зблисне супроти якого променя, що десь-таки прорвався крізь хмаровиння та гілля, знову зблисне та й ляже собі тихенько на білий настил чи на бурий, з опалого листу. Зненацька розгойдається жовтий листочок, з тих, що не покинули ще гілочки, а так і засохли, завмерли, а тепер світяться помежи чорним стовбуринням, нагадуючи про проминулу осінь. Стихне, заспокоїться. Тихо.
Тоді Славко відчував, як у душі кублиться любов. Вона обов’язково схожа на маленьке зайченя, що згорнулося в клубочок, притисло вуха і надслухує ліс. Великий святковий ліс. Тоді чоловік несе оте зайченя-любов своїм дітям, Михасику і Настуні, тоді спроможний навіть поцілувати їх у світлі голівоньки і підняти на руках високо-високо до неба.
Ялинонька росла серед густого чагарника. Але тепер, Славко зауважив, було щось не так. Ялинка була. А от довкола… Тобто поруч купа хмизу та листя. Та це ж кубло кабана… кабанів. Саме зараз вони шукають собі пари. Он шерсть на стовбурі сосни. Он сліди від ратиць. «Отож ти облюбував собі місце біля ялинки? Але я в тебе її заберу. Ти ж не питався в мене дозволу, коли рив мою бульбу».
Замахнувся на деревце.
– Б-бах! – але то був не удар, то знову був постріл.
«Вони змушують мене здригатися!» – знервовано подумав Славко і з усієї сили вдарив сокирою по стовбурцю. Срібні блискітки осипали чоловіку руки. Ще раз. Ще. Деревце м’яко, навіть без шерхоту похилилося, спочатку оперлося на своє гілля, а потім діткнулося верхівкою до землі. Славко заткнув сокиру за пояс, схопив деревце та й поволік. Хоча «поволік» було потім, бо спочатку потрібно було його вишпортати з того хмизу та чагариння. Своїм вершечком деревце малювало позад себе тоненьку цівочку там, де траплялося трохи незамерзлої землі, а де ні – то й ні.
Славко чув у душі якийсь неспокій. «І чого би то? – думав. – Добре, що кабана нема. А то я би і ялинки не зрубав, і мусив би рятуватися від нього. Напевне, його хлопці погнали чи налякали».
Стихло. Пострілів уже не було чути. Чи далеко поїхали, чи не можуть знайти яку дичину. А минулого разу, повідав сусід, як приїхали, як настрілялися, то після них такий собі його знайомий з Копанки, з присілка, що ото недалеко, знайшов був забитого кабана, притягли ще з якимось родичем, то й мали на свята. Щастить декому. Та скоро Славкові думки перескочили на інше. Уявив собі, як зрадіє Настуся ялиночці, як буде плескати в долоньки, а Михасик насупить по-діловому брови, витягуючи з шухляди новорічні прикраси.
Спереду ніби посвітліло: ліс закінчувався. Дорога скочувалася вниз і пірнала в село. А згори здавалося: вона текла в небо. Біла дорога – у темне небо. А воно напливало на неї, обкутувало собою, врешті ковтало її.
Славко зупинився, поклав ялинку, розминав натомлену руку, плечі. На мить замилувався фантасмагорією зимового неба і вечора, бо таки вже надходив вечір, швидкий, як ота хмара на горизонті.
Ні, не почув, швидше відчув спиною оту лють, що котилася на нього, наздоганяла, хрипіла і давилася кров’ю. Рвучко оглянувся. Усе, що вихопив у миті погляд – налиті безумом очі і білі ікла. Чи то кинувся бігти, чи то махати крильми. Що накотилося першим: хмара насупроти чи удар з пекучим болем, що звалив його на місиво глини з льодом?
Перше, що побачив, коли розплющив очі, це лапаті білі сніжинки. Хмари вже ніби і не було, лише суцільна біла пелена сніжинок. Вони не кружляли, вони наштовхувалися одна на одну, збивалися у великі паляниці і так ляпали на землю, на кущі, на його руки, витягнуті вперед. Потім він наткнувся на його очі чи то на погляд, що витікав з-під дротяної щетини. І якось він не злякався того погляду, не сахнувся від нього. Якось так, ніби потрапив в інший вимір. Можливо, в оту синю хмару, що ковтала дорогу, а тепер і їх проковтнула. І лежать вони, не в змозі ні поворухнутися, ані встати, і видивляються один одному в очі ще з незапам’ятних часів, відколи тут лунали мисливські лови або навіть від часів Старого Завіту, бо ж око за око…
Привів до тями Славка телефонний дзвінок. Лагідна різдвяна мелодія проривалася з кишені крізь цупку тканину. Чоловік ледь стис в кулак закляклі пальці і – біль був нестерпним. Зрушився і супротивник. Зіп’явся на передні ноги. Славко побачив під ним калюжу крові. «Поранений, – пульсувало здогадом. – Може знову нападати». Шукав поглядом сокиру. Кабан підсунув і задні ноги. Стояв хитаючись. Славко ткнувся головою в землю, не дивився, аби не збентежити звіра, наслухував кожен його порух. Той зробив кілька кроків і тицьнувся довгим мокрим рилом у руку людини. Врешті зібрався зі силами і повільно, крок за кроком, поволікся до дерев, помежи дерев, маркуючи свою, напевне, останню стежину кров’ю.
Знову хтось видзвонював Славка. Уже безперервно і настирливо. «Соломія. Дружина», – знав, намагався досягнути рукою до кишені. Бачив: руки цілі. Нестерпний біль пропікав спину, ноги, здавалося, усе тіло. Стиснувши зуби, вивернув руку, ковзнув по місцю удару. Кров, липка кров. Страшний здогад: «Кабан проткнув іклом спину. Може, навіть зачепив нирки». Ставало тяжко дихати. Останніми зусиллями дотягнувся до телефона. « Алло… Соломійко… Я тут, у лісі… Ні, на дорозі… На горбі… Бачу нашу хату». І знемігся.
Падали лапаті сніжинки, неначе паляниці. Такі колись пекла його мати. Клала тісто прямо на плиту, воно спочатку шипіло, шкварчало, потім стихало. Мама брала дерев’яну лопатку і р-раз, перевертала іншим боком. Паляниці були гарячими, пекли в руки. Славко дмухав на них, дмухав, перевертав з боку на бік. А там, за вікном, лунала різдвяна мелодія. А під вікном росла пухнаста ялинка і вкривалася лапатим снігом. І так було хороше. Так було хороше. «Славку», – кликала його Соломія і брала за руки.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-