Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Світлана Ковальчук (1967)



Художня проза
  1. Цукерка в білочки
    Вікторія любить розглядати малюночки в книжках. Але не сама, бо ще маленька, а з мамою чи бабусею.
    – Ось котик, він гойдає дитинку. Каже: «А-а-а». І це котик. І це. І це.
    – А ось вишеньки. Гм… Вони лежать на снігу.
    – А це білочка. Вона має цукерку. А їжачок має печиво.
    Дівчинка росте, а з нею росте і добра книжечка. Це як? А так: дівчинка стає щораз вищою, знає більше і більше слів, а книжка не перестає бути цікавою, бо схожа на криницю з водою, з якої черпаємо і черпаємо воду.
    – Котики заколисують дитинку. Яку пісеньку вони співають?
    – А-а-а.
    – А ще таку: «Котику сіренький, котику плямистий…»
    – А це мама-мишка читає своєму мишенятку книжечку, як і я тобі.
    – А ці слоники бавляться чим? – запитує дорослий.
    – М’ячиком.
    – Правильно. Вони грають у футбол.
    – Скажімо книжечці «па-па». Нехай вона відпочиває на поличці, поки ми знову прийдемо до неї за порадою.
    Коли книжка добре виспалася на поличці, то й сама прийшла до Вікторії, а дівчинка вже ось яка велика, їй два з половиною рочки.
    – Ось на першій сторінці хто це? Так, дитина молиться. А позаду неї – Ангел. «Любий ангелику мій, коло мене завше стій…» – такі її слова.
    – А ось і вишеньки. Це ж твої улюблені ягоди. Давай поїмо їх!
    Вікторія бере пальчиками вишеньку, неначе бере, (ви ж розумієте?) і підносить до рота:
    – Ням-ням-ням. І ти їж.
    – Добре.
    Гра. ЇЇ Величність Гра запалює в дитячих очах вогники, оживляє радістю, сміхом.
    – Які смачні вишеньки! Ням-ням-ням. Як їх багато! І апельсинка є! Ням-ням!
    – А тут ще яблучка є! Ням-ням!
    – А ось тут білочка має цукерку! Ням-ням! – дорослий теж входить в азарт гри.
    – Не забирай в білочки цукерку!
    Вікторія зупиняє гру й ще раз, зі серйозним виразом на обличчі, повторює:
    – Не забирай в білочки цукерку!
    Спантеличений дорослий одержує урок від дитини. Уважно дивиться в її голубі очі й бачить там небо, чисте, без грозових хмар і річкових намулів.
    – Добре, добре! Так, правду кажеш: не можна забирати в когось його речі, іграшки, солодощі. І в білочки, і в їжачка.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Апуко
    Брукована доріжка стелилася аж до кінця вулиці, до краю міста. Маленька Діаночка їхала на візочку й розглядала нові для неї краєвиди: незнайомі будинки, кущі, дерева. А ось і великий обшир: перехрестя за містом, а довкола – поле з високим і низьким різнотрав’ям. Дорогами із шумом і посвистом пролітали автомобілі, але ось тут, побіля крайніх осель, сонячний затишок, таке собі осоння.
    Свіжий літній ранок, після дощу. Сонце, звичайно, уже давно зійшло, але не встигло ще висушити рясної роси. Вона виблискує на широких листках, та особливо помітна й красива на павутинні, що його старанно розвісили павуки то поміж ялинових гілочок, то де-не-де на кущах.
    Тут, на цьому веселому осонні, бабуся зупиняє візок і Діанка, з якої вже вивітрились залишки сну, здіймає рученята догори, аби їй дали побігати по доріжці. Дівчинка дуже любить бігати, стрибати, гойдатися, видряпуватися на якісь підвищення, устигай-но лише її пильнувати й ловити, аби не набила собі гуль. Бабуся ставить дитину на ноги, але тримає за ручку, бо ж поруч, по дорозі, час від часу прошмигують машини.
    Мала непосида вже знайшла собі два камені біля брами, раз – і вже вершина одного здолана, і зістрибує, раз – і другу вершину переможено, і стрибок донизу. З брами виходить господар, пильно розглядає гостей-перехожих, усміхається. Дорослі вітаються, взаємно бажаючи один одному доброго дня і доброго здоров’я. Чоловік прямує собі в сторону міста. Діанка ж, вкотре зістрибнувши з підвищення, зауважує на бордюрі якусь білу кульку. Тягне бабусю до неї.
    – Абуко! – стверджує, попередньо пильно розглянувши.
    Маленька біла кулька, менша за вишеньку, має якісь чудернацькі ріжки і дуже повільно, майже непомітно, кудись повзе.
    Бабуся розуміє, чому такий висновок робить дитина, якій ще немає двох рочків і в лексичному запасі якої поки що до вибору саме це слово. Жінка вкотре зворушена розвитком дитини, отим процесом мислення, аналізу й синтезу, що проходить у малій голівоньці, зіставленням круглої форми яблука з будинком равлика, геніальним висновком, який своєю простотою та оригінальністю завжди дивує батьків.
    – Це не яблуко, – повчає доросла людина. – Це равлик. Ось у нього є ріжки. Він ними нюхає, слухає, розглядає, куди повзти. Бачиш, як ворушить ріжками, повертає їх в різні сторони.
    Малятко вбирає в себе кожне слово, звук і почуття, з яким воно промовлене.
    Увага, дорослий! Іде процес осмислення, перетравлення цього великого світу дитиною. Умій витримати паузу та підібрати доречні слова.
    Неподалік Діана зауважує ще одного равлика, поруч – ще одного. «Лавл», – тягне бабусю за руку. А за хвилю вони знаходять цілу колонію цих маленьких істот, що вигріваються на сонечку тут же ж, на оберемку висохлого зілля, кинутого в канаву біля паркану. Справді, вони схожі на білі яблучка, що їх натрушено з дерева. Де-не-де поміж них – більші сірі кульки, напевне, батьки. «І як ми такого дива одразу не зауважили?»
    Діанка простягає пальчики до найближчого створіннячка. Але що це? Розчавлений кимось равлик. Власне, це лише уламки його хатинки в мокрому місиві.
    – Лавл! Буба! – дитина тримає на долоньці кусок панцира й запитально дивиться на бабусю.
    Що скажеш, дорослий? Як ти поясниш дитині жорстокість світу?
    Довкола – ой леле! – як багато ще таких мокрих плям на тротуарі. Це неуважні перехожі роздавили равликів, що виповзли на середину доріжки.
    Жінка не розказує дитині, що це. Іншого разу, коли та трішки підросте. Зате (вкотре!) раптова думка, викликана якимось вчинком чи словом дитини, обпікає душу. В одній легенді розповідається про єдинорога. Кажуть, він умів ходити так, що не наступав на жодну, навіть найдрібнішу істоту на землі. Чому ми, люди, такі неуважні, байдужі, жорстокі не тільки до братів своїх менших, а й один до одного? Давимо, чавимо, обпікаємо душі ближніх у своєму поспіху до ефемерного щастя, у своїй гордині, прагненні вивищитися одне над одним.
    Бабуся забирає уламок з долоньки внучки.
    – Так, моє сонечко. Равлик має бубу. Йому болить. Давай покладемо його під листочок. Він там буде спати.
    Так і зробили. Далі йшли обережно, щоб не роздавити дрібних істот. Ласкаве сонечко та ніжний вітерець обіцяли лагідний день.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Страх

    Велосипед набирав швидкість. Цьому сприяв хоч невеликий, але все ж таки спуск, а також асфальтована дорога. Яна любила такі рідкісні моменти в житті. Любила рух, мандри, їзду на велосипеді, оцей пружний вітер. Від нього дихалося легко. У грудях зростало відчуття польоту, простору, широчіні, зрештою – щастя. Ось воно поблискує золотими сонячними промінчиками на рулі, гойдається-посміхається на білому, вивернутому тополиному листочку, манить крайнебом. А що там, за ним?
    Розглядаючи краєвиди, Яна незчулася, як опинилася на ґрунтовій дорозі. І коли це вона звернула вбік? Чи може, асфальт закінчився, та й не зауважила. Їхати стало важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки велосипед не почало підкидати на якихось ямках. Усе. Стоп. Зупинка. Що за ямки? Якісь сліди звірів. Навіть утоптана стежка. Дивно. Де це вона? Яна розглядається доокола. Краєвид чітко фіксується в пам’яті: ґрунтова дорога, по обидві сторони – ліс, високі сосни та ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Стає моторошно. Аж до холоду в спині. Оглядається. Позаду велике оранжеве сонце сідає на землю, щоби невдовзі от-от закотитися, заховатися, щезнути. А на тлі цього великого помаранчу зір вихоплює дві чорні горбаті тіні. Вони простують стежкою звірів, одне за одним, крок в крок, з якимось гнітючим мовчанням насуваються на дівчину. Пекуча здогадка прошиває мозок: вовки!Яна панічно хапається за руль велосипеда, намагається їхати, але… застрягає в піску. Перед нею – горб, ціла висока піщана гора, тут не поїдеш, тут треба дряпатися догори, тягнучи за собою залізне рам’я з двома колесами. Пісок настільки сипкий, що (о Боже!) вже перший подоланий метр висоти перетворюється на жахливе з’їжджання донизу. Через півгодини настане темрява… Що буде з нею? Накинуться вовки і почнуть шматувати тіло? В уяві враз постають картини переглянутих колись фільмів. І нащо вона їх дивилася? Дівчина відчуває, як страх, немов липкий спрут, прилипає до тіла, проникає всередину, наповнює кожну клітинку, чомусь залягає саме в шлунку чи то під серцем і повільно висмоктує душу.
    …У тілі, скованому страхом… Яна просинається. Сон? Мозок ще працює над тим, як врятуватися. Яна знає, що вовки і не поспішають, вони бачать жертву, вони без поспіху насуваються на неї, вичікуючи, поки сяде сонце і настане темний морок. Вони винюхують страх, отой солодкий страх перед смертю. О, вони дуже добре знають цей запах. А що, як Яна все-таки витягнеться на гору ще до темноти, а тоді велосипедом донизу – мов на крилах. По піску? По піску запоре і – сальто через руль – та й на землю. А що як на дерево? Не встигне. Не вміє. Ха-ха. Дівчина бачить перед собою ошкір зубів і… зривається з ліжка. Іде до кухні, вмикає світло. Душевний, та й тілесний, ступор помалу проходить. Лише четверта ночі. Таки ночі, бо темно ще. Знову ця година. Завжди о цій порі такі сни. Зла сама на себе. Але треба ще до ранку знову снити? Розглядати продовження пригоди? Чим це закінчилось? Такий собі внутрішній хробачок, десь там у шлунку чи під серцем висуває голову і питає: «А все-таки чим це закінчилось?» Тьху! Ну ні! Дзуськи! Врешті вона сама собі панна у своїх снах. І продовження не буде.
    ***
    – Я запізнююся. Виїжджайте без мене. Наздожену, – утовкмачувала комусь Яна, тримаючи мобільний телефон біля вуха.
    – Добре. До зустрічі, – було відповіддю.
    Наздоганяти намірилася поза містом, по об’їзній дорозі. А там – на бокову. Кілька останніх будинків – і розшир поля. Набирала швидкості. Легкий шурхіт коліс не заважав відчувати лету. Ну ось неначе ти птиця: хочеш – летиш у широкому просторі, а хочеш – сідаєш на землю біля соняшників, дихаєш ними, думаєш ними, живеш ними. Ловила вітер. Це не фразеологічний зворот. Насправді ловила вітер. Лицем. Грудьми. Душею. Була птицею, мала крила, небо, простір.
    У якусь мить здалося, що попереду майнула командна футболка, зеленого кольору. Ану! Ще швидкості, щоб наздогнати свою команду туристів. Та ні. Здалося. Дорога пішла вгору. Тут важче їхати, перемкнула передачу. Та ось вже й плакуча верба на пагорбі з гіллям, що лежить на траві. Красуня верба! Пишна, наче пава яка! А за нею – дорога набік, до лісу.
    Оддалеки вітер наніс приємний сосновий запах. Але попри оту приємність Яна відчула якусь невеличку тривогу, якийсь холодок у грудях. Ну неначе туди заліз гробачок і шпортав там, і дихав холодом: «Ну і де вони? Де вся команда? Навіть якщо вони гнали по асфальту і я не могла наздогнати, то тут, по ґрунту… Не всі так швидко їздять, є й повільніші».
    …Їхати стало ще важче. Навіть так: кожен наступний метр землі давався зі щораз більшою натугою. Яна глянула під колеса: пісок. Твердий, битий, але пісок. Ще трохи їхала, поки…
    …не зробила реверансу велосипедом: заднє колесо посунуло вбік, а переднє стало впоперек. Зіскочила. Таке буває на дуже сипкому піску.
    Поруч – сліди. Велосипедні сліди. Але ж які вправні! Ні щоб де тобі хто запоров, як ото вона щойно, ані щоб де просто йшов, ведучи транспорт, бо тяжко їхати все-таки по отих піщинках, що мають властивість розповзатися в боки, коли ти на них тиснеш вагою.
    З обох сторін дороги – ліс: високі сосни, ялини стоять густою стіною, простягнувши своє гілля, неначе які лапи, очікують чогось. Яні стало моторошно. Аж до холоду в спині. І чого б це? Адже не вперше отак, самій, лісом. А тут так, ніби вже була в цій ситуації: дорога, велосипед, ліс, ялинові лапи, сипкий пісок… Боже, згадала: сон. Сон в руку? Всміхнулася. Криво всміхнулася. Та які тут вовки! Хоча береженого Бог береже. У грудях потягнуло пекучим холодком самотності, знову заповз отой хробачок страху. І звідки він береться? Пам’ятала його відтоді, як ото ночами гриз душу, коли хворіла мама. Відтоді не могла вигнати з душі. Зрештою, змирилася. Напевне, так воно повинно бути: жити з ним. Ось же ж і яблука якось живуть. Хоча…
    І ось зараз цей хробак страху таки змусив Яну оглянутися. Сонце, жовтогарячий м’ячик, висіло високо в небі, адже саме пообіддя. А на овиді дівчина таки побачила дві тіні. Вони швидко наближалися. Що це? Хто це? Супроти сонячного блиску неможливо було розгледіти. Врешті у тіней з’явилися руки, що тримали рулі, ноги, що крутили педалі, і широкі посмішки. «Ну от і сон в руку. Вітаю вас, рідні мої вовки!» – злетіло з уст Яни, хоча ніхто того не почув.
    – От де наша згуба! А ми думали: не поїхала! – вигукували.
    – Виявляється, ти нас обігнала. Але де?
    – Напевне, на об’їзній.
    – Ну так, ми ще були затримались. Підкачували колеса декому.
    – А де інші?
    – Ще там, волочать велосипеди по піску.
    – А ви?
    – А ми швидкі та невгамовні.
    Сміялися. Жартували. Хробачок втишився і заповз у свій сховок.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Ляляки
    Ви знаєте, що таке «ляляк»? Звичайно, що не знаєте, тому що це слово народилося лише сьогодні на вустах маленької дівчинки. А потім досліджувалося пильним поглядом і дрібненькими пальчиками. Від їхнього доторку «ляляк» сховався у свою мушлю-хатинку і скотився з рук. Упав під паркан.
    – То равлик.
    – Ляляк, – повторила дитина.
    – Ляляк, – повторила і я, усміхаючись.
    Це слово якось так зразу розлилося в мені літнім теплом і відчуттям дивовижі в пізнанні світу. Зі слизького пожирача ягід «ляляк» ураз перетворився на симпатичну цікаву маленьку істоту, боязку, по суті майже нічим не захищену від жорстокого навколишнього світу, окрім отієї своєї мушлі-хатинки, яку легко можна розчавити, розтоптати, переїхати.
    Здавалось би, проста гра звуків у дитячій мові, яка раптом перевертає дорослий світ з ніг на голову. Чи, може, навпаки? Ось так воно і приходить, оте відкриття, несподівано, негадано. І ти на мить завмираєш у зачудуванні, приймаєш, всотуєш у себе нові істини, які були поруч, а не бачив їх, не розумів. А провідником до нового є мале дитя зі своєю безпосередністю. Дякую тобі, Боже, за щастя по-новому бачити світ, крізь призму незаангажованого, не затлумленого ніякими повчаннями та досвідом дитячим світом. Дякую тобі, дитинко, моє золотяточко, що ведеш мене стежинами радості життя, відкриття нового у вже давно відкритому, стежинами такої душевної близькості, яка іменується людьми словами «щастя» і «любов».
    Над синіми дзвониками загудів джміль, великий, волохатий. Завис непорушно, неначе який розвідник-гелікоптер, а тоді по-діловому заліз усередину квітки і почав господарювати. Дзвоник від того розгойдався, туди-сюди...
    – Гойда-да. То джміль, – розказую.
    Вікторія пильно видивляється на те чорне жужало, яке викарабкалося з однієї квіточки і саме застигло навпроти іншої. Врешті жук заліз усередину, і довго його не видно. Ну що ж, чекати – це не для дитини. Слово «джміль» та й сам джміль відкладається на подальше дослідження.
    Заглядаємо під паркан.
    – Де? Де? – сині оченята потребують негайної відповіді.
    – Равлик?
    – Ляляк.
    Заглядаємо за паркан, видивляємося за «ляляком».
    – А є! – тішиться дівчатко і плескає в долоньки.
    Маленький равлик помалу виповзає з-під листочка. Зразу й не зауважиш, якби не жовтий панцер. Тіло «ляляка» перекочується, переливається з однієї стебелини на іншу. Ріжки-антени нашорошені.
    – Нехай повзе, – кажу.
    Вікторія погоджується і біжить до яблуньки, яка нахилила свої зелені м’ячики-яблуньчата аж до землі, неначе кличе діточок: «Ану ж бо, побавтеся зі мною.»
    Той день можна було би назвати равликовим. Ні, не тому, що він був таким повільним, як равлик, якраз навпаки. А тому, що і книжечці теж був равлик, правда в капелюшку, і по телебаченню, у мультфільмі – також, та не один. Вікторія одразу впізнала. Поглянула на екран і: «Ляляки». Ну так, ріжки равлика ні з чим не сплутаєш. Я ж разом зі своїм дорослим світом знову застигла в подивуванні: ось так з ходу, одним поглядом на екран, де сучасно модернізовані равлики вирішували глобальні проблеми, і – творення дитиною множини: «ляляки». Мені ж залишалося на подальше дослідження: що це за мультик і які проблеми розв’язували равлики? А ви знаєте?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Яблука

    Яблука вже не падали. Лежали всі на землі. І не яблука, а великі кулі чи навіть поважні планети, поборені земним тяжінням. Це був просто один із етапів переходу – з однієї форми матерії в іншу, з яблука – у грунт, потім – знову в яблуко.
    Вони ще зберігали в собі тужавість і блиск, ще внутрішньо продовжували вигойдуватися, як ото на гіллі, але всемогутній час брав своє: он те сокоточить надбитим боком, а те взялося плямами. Їх час від часу торкала трава, лоскотала пучками пальців.
    Осеніло. Жовтогарячим полум’ям красувалися чорнобривці. Понад усім, понад усе. Від їхнього життєрадісного вогню ставало тепло і радісно на душі. Осеніло. Повільно, непомітно, але невпинно і наполегливо.
    Маленька дівчинка бавилась яблуками. Спочатку по-діловому плескала по чубку. Ану ж: що ти таке? Потім брала в руки і піднімала догори. Одне велике яблуко – якраз на дві дитячі долоньки. Воно потрапляло саме в сніп сонячних променів і справді мало вигляд великої незвіданої планети. Врешті всі планети-яблучка одна за другою поперекочувались у траву і продовжили свою справу – переходити з однієї форми матерії в іншу.
    Сонце було пообіднє, навіть підвечірнє. У саду дійсно можна було побачити діагоналі його променів, що перетинали поріділе листя, помилуватися його грою на віконному склі чи просто потішитися лагідним теплом «бабиного літа». І баба, хм…прабаба, тішилася. І теплом, і внучкою, і дарованим Богом днем. Дякувати Богові й до прабаби дожилася. Чула в собі великий світ любові до оцього дитяти, чула, як саме він тримав ще її при житті, як розливався по грудях дивинною благодаттю. Тішилася цвітом чорнобривців. А в квітів це як? Теж правнуки? Пам’ятає, як ще її мама (царство їм небесне) насипали в жменю насіння: «Посій, доню, біля хати». І сіяла, і садила яблуні разом з чоловіком (нехай з Богом спочиває), і плекала-доглядала оцей сад. Пучок сонячних променів упав на її руки. «Ну, погладь хоч ти, сонєчку, погрій, бо он бачиш, уже ж такі, як те ябко, скоцюрблене, у траві».
    На поріг вибігла мама дитини. Усміхнулася малятку, бабі, сонечку, та й, заклопотана, шусть – у хату. Дитя здійняло ручки й намірилося заплакати. Аж тут, де не візьмись, – подмух вітру. І на дитячі долоньки плавно, неначе який чарівний човник, опустився листочок. Він і справді був схожий на човника: краї закручені, гострий ніс догори. Дитина забула про плач, бо ж – таке диво. Човник був невагомим, він ледь торкався дитячих пальчиків і був готовий знову злетіти. І ось з нього випурхнули маленькі… «лялі»?, такі, як у дитячій книжечці, гарні дівчатка й хлопчики із прозорими крильцями. Вони, тримаючись за руки, кружком, здійнялися над головою маляти, зісипали якогось невидимого сяєва, перелетіли на руки старої жінки, від чого ті зробилися аж якимись легшими, і шкіра розгладилась, і за мить чарівні істоти розтанули в пучку вечірнього осіннього сонця.
    На руках у дитини ще гойдався листочок.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Вулиця
    Ще не розплющувала очей. Вслухалася. Те, що випав сніг, відчула насамперед шкірою. Відчула сяйво. Воно пробивалося крізь цупку тканину штор, крізь шпарини, дисонувало з відчуттям часу.
    Сніг? Сніг! Метнулася до вікна – сніг. Довгоочікуваний. Нарешті. Майже перший серйозний сніг. У лютому.
    Ця зима, крихка і полохлива,
    натривожить, назсипає дива, –
    сколихнулося в душі.
    Справді, сніг в останні зими почав ставати дивом. А ще такий ось, щедрий, повний, гінкий. Він наповнював собою все подвір’я, вулицю, місто, цілий світ. Був іще синім, неоновим. Промовисто контрастував із нічною темінню, переборював її.
    Олеся вбирала в себе його сяйво і наповнювалася спокоєм, якого завше було їй замало, адже біле несе спокій. Білий сніг несе спокій. Починала це розуміти, відчувати, знати.
    Була неділя. Біла неділя. Снігова. Святкова.
    Раптово нахлинула потреба руху, ходи, власне, свіжого дихання, простору і якось разом з тим – розмислу, медитації, храму.
    Збиралася швидко, навіть аж похапцем, неначе боялася, що сніг враз промине, потьмяніє, щезне…
    …Але ні, не зник, ще біло і казково. Найперше на душу – це вишні, її улюблені. Вони стікали рікою, каскадом, срібним дивовижжям. Вихоплювала їх очима з-поміж усього іншого і плила з ними від неба до землі, перебирала тонкорунне біле плетиво і вдячно вбирала, всотувала в себе неосяжну гармонію спокою, яку зіслало на землю небо.
    Згадала про фотоапарат. Хапливо виклацувала перші світлини. Врешті заспокоїлася, так неначе мусила взяти собі того свята природи, хоч крихту, бо ж проминає.
    Оком художника відзначила довершену графіку яблунь і груш. Лінії гілок прості й навіть гострі. Якщо вишні – це романтика, то яблуні та груші – саме графіка. Це особливо увиразнював сніг. Он і бузок. Який він? Не такий, як улітку. Його щетина вперта у вись, наче хто підстриг його і тою гривою підпер хмару. Насолоджувалася цим уявним малюванням.
    Тихо. Нікого. Лише тонка стежка, лише колія коліс. Здалеку – вогник з ночі, жовтий, немов розхристана кульбабка.
    Олеся зауважила, що вулиця начебто видовжилася, випросталася, простяглася до центру. І все це – сніг, омана білого. Але тішилася тим. Хотіла йти, йти, надихатися, набутися з помислами. Час від часу виловлювала об’єктивом скороминущість. Розглядала свою нову стару вулицю. Скільки ж то тут ходжено, мислено? Колись, уперше, вела її, малу, мама до нового будинку. Якою ж довгою була тоді ця дорога! І тішилась, і мучилась тією довготою, яка стала частиною життя. Оці вже звичні будинки, старі, дуже старі, новіші – частина життя. Ось ці дерева, сусідська височезна груша, п’янкі виногради у вересневому достиганні, декоративне фасолиння, що звішувалося через зелений тин і було причиною поетичних дописів, – частина життя. Не раз, не два вихоплювалася з фотоапаратом. Ось горіх! ви бачите, якою охрою покрився горіх, он через дорогу?! – а який лапатий яблуневий цвіт, ну неначе гігантські метелики обсіли дерево!– а тюльпани! невже це тюльпани?! це ж весняні келихи, наповнені рубіновим вином! ви зауважили це, як і я? – а ось на ганку цього дерев’яного будинку вирізьблені дракони, справжні зелені дракони з довгими хвостами! респект господарям, бо старовина, бо не розвіяли по вітру! – а ця вишенька, що вибігла поза паркан глянути на вулицю, але ж чепурненька, але ж зграбна, уся в крапочку і квіточку!
    Олеся любила свою вулицю, своє місто. Любила отой перелив церковних дзвонів, що ось навіть тепер виповнював ранкову тишу величністю і славою буття. Було в цьому щось таємничо-радісне, коли звуки розливалися вулицями міста, їх було чути скрізь, вони проникали навіть у найдальші містечкові закутки, і від того на душі робилося повно й широко.
    Ішла до церкви. Її було видно здалеку. Як віху. Це було особистим відкриттям Олесі: звідки би не йшла чи не їхала, зауважувала, що кожна дорога в місті мала попереду себе церкву, кожна свою – Серця Христового, Святої Трійці, Домініканський костел чи костел Святого Лаврентія. Дивовижне планування міста. Для людей. З любов’ю до людей.
    Зрештою, це основа життя (чи не так?) – з любов’ю до людей. Зненацька думка перелилась у ще одне відкриття: а що ти знаєш про людей, що ходять твоєю вулицею? Їм одне ім’я – перехожі, ну інколи сусіди чи знайомі. Що ти про них знаєш? Адже кожна людина – особливий, дивовижний світ, кожен – зі своїми дорогами та галактиками, розкритими чи ні, зрозумілими чи ні, забутими одразу чи трохи пізніше.
    Ось, наприклад, отой дев’яностолітній дід з вицвілими підсліпуватими очима, у пальті тої самої барви, що й очі.
    – Помаленьку, молоденька! – це було його звичне.
    І тоді Олеся усміхалася, втямлювала, що життя – це не лише постійний поспіх, а ще й спокій та роздум. Подумки і вголос дякувала цьому мудрому чоловікові, що постукував палицею по бруківці й до кожного мав що доброго сказати.
    Не знала про нього нічого, хіба лише чула те, що був за крок до смерті ще молодим, коли «добрі» люди вели до розстрілу. Тішилась, коли бачила його після довгої важкої зими, навесну. Йшов вулицею, тягнувся до центру міста, бо ж усе-таки рух – це життя. Який-то світ міститься в цих вицвілих очах? – думала, але не питала.
    Проминалося. І люди. І дерева. І будинки. Їх було декілька, отих проминальних будинків, тобто не житлових, не життєвих, замкнених, покинутих людьми. Це були пустки, привиди, мари. Часом Олесі здавалося, що там оселилася недобра сила. Сторожко оглядала побиті вікна, надщерблений дах, глухі бур’яни і спішила оминути ці місця. Оминала і думала: скільки-то людей без даху над головою, а тут…
    Боліла Олесі її вулиця. Боліла кожною ямою, кожною надщербленістю, вічною своєю неремонтованістю, як болять виразки, рани, шрами й більма. Врешті як болить душа.
    А сніг падав і падав. Нехай. Нехай будуть сріблясто-урочистими оці ріки вишень, бездоганна графіка яблунь, довгий сувій вулиці, сьогодні – рівний і гладкий, без ям та вибоїн, бо ж – сніг.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Помста

    Славко Кутній плекав у своєму серці помсту. І то не на кого-будь, а на дикого кабана. Вепра, дика (чи як там ще його), на ту тупу свиню, що знову (вкотре!) зрицькала його город, перевернула все догори дригом. Уже йшов копати бульбу, а тут – на, маєш. Цілу весну та літо доглядав, пестив, угноював, садив, підгортав, кропив жуки. Мав бути добрий урожай, бо ж і стебла на то показували: були грубими, міцними. І то за ніч сталося, бо ще звечора оглядав город, покосив бадилля, погромадив, щоб то чистенько собі копати. А зрання – на тобі: зрито, пожовано, потовчено. По слідах видно: кабанячі. Славко лише вдарив руками об поли та кинув спересердя відрами. Не захотів навіть перебирати та дозбирувати те, що залишилося. Спротивив собі. Слава Богу, мав ще інше поле. А тут, попід лісом, давно не садив бульби. Тобто батьки не садили. А чому – і не питався, поки був пацаном. То вже тепер оженився, розгосподарився. Хата їхня була попід лісом, на Куті. От і Кутні.
    Село їхнє все у лісах, що розкинулися аж до Крехова, аж до Майдану, попри Мокротин, Журі, Копанку, Стару та Нову Скваряви. Хоч який то тепер ліс?! Увесь повирубуваний. А колись, кажуть, тут пани гарцювали, такі лови влаштовували за отими кабанами. А ще, напевне, за косулями, зайцями. Та і тепер часом буває.
    І раптом (як то кажуть: про вовка помовка) за Славковим парканом захурчав джип, на високих колесах. Саме так: джип. Нічим іншим тут і не проїдеш. Бо ж глина! Після осінніх дощів вона – як розтоплене масло на мокротинських дорогах. Ще якби ж то рівнорозмазане, а то горбами, ямами, розгвадзяне, нарите машинами. Із джипа вискочило четверо, веселих, здорових, з рушницями за плечима.
    – Прошу пана, агов! Доброго дня!
    – Слава Ісусу Христу!
    – Слава Богу!
    – Чи то ми добре їдемо? Нам би трохи веприків постріляти.
    У Славковій голові аж прясніло: «Ось, ось вона, нагода помсти. Так тобі і треба, мій дикий кабанчику довгопиский, картоплепожирачу. Най тебе вистріляють. Будеш знати, як чуже жерти.»
    – Добре, добре їдете. Догори, догори, а там уже піде рівніше. Та вам то запросто на такому вогирі, – кивнув на джипа.
    – Ги-ги-ги.
    Славко сперся на паркан, спостерігаючи, як отой «вогир» хвицає задніми колесами, як назусібіч летять кавалки глини, як дорога перетворюється у свіжовирите русло брудних потоків, вимішаних із кусками льоду, бо ж як-не-як,, а грудень. Новий рік на носі. Новий рік на носі! Славко хвицьнув себе по чолі. Згадав, що власне збирався по ялинку до лісу. Діти просили. Глянув на небо, устелене сірою пеленою хмар. Звичайна груднева погода. Добре, що без вітру. Напевне, потім піде сніг. Аби не дощ, бо ще й таке може бути. Поляскав себе по кишенях. Мобільний взяв? Є. Ще сокирчину – і гайда.
    Тут не дуже й далеко. Кілометрів зо три. Ще був з літа нагледів собі ялиночку. Невисоку, акуратненьку, на людський зріст. Навіть дивно, що вона змогла вирости, бо ж не дадуть, таких охочих, як він, – хмара. І не те, що собі, а на продаж. Усе тут на продаж – гриби, ягоди, дерева. Увесь ліс – на продаж.
    – Ба-бах, – гарикнуло здалеку.
    «Пішов перший, – Славка з несподіванки аж пересмикнуло в плечах. – Ну нічого». Вишукував яку сухішу землю, обминав калабані, повні води, болота, глини, льоду. Чіплявся за кущі, аби не впасти. «Нічого, догори, догори, а там буде рівніше. Не вперше».
    – Б-бах.
    Славко саме ввійшов уже в ліс. «Ніби зовсім поруч стріляють. Аж страшнувато. Мали би знати, що село недалеко. Ну ще такого не було, щоби людину підстрелили», – бадьорився. Вдихав свіже морозне повітря, дихав на повні груди. Любив ліс. У будь-яку пору року. Любив.
    Грудневий. Передноворічний. Святковий. Зачаєний в собі. Припудрений білим сніжком. Ані дихне. Ані шелесне. (Якби не оте чуже бабахкання!) Прозорий, аж легкий. Де-не-де здійметься з гілочки сніжиночка, кружляє, невагома, неначебто душа чия. Зблисне супроти якого променя, що десь-таки прорвався крізь хмаровиння та гілля, знову зблисне та й ляже собі тихенько на білий настил чи на бурий, з опалого листу. Зненацька розгойдається жовтий листочок, з тих, що не покинули ще гілочки, а так і засохли, завмерли, а тепер світяться помежи чорним стовбуринням, нагадуючи про проминулу осінь. Стихне, заспокоїться. Тихо.
    Тоді Славко відчував, як у душі кублиться любов. Вона обов’язково схожа на маленьке зайченя, що згорнулося в клубочок, притисло вуха і надслухує ліс. Великий святковий ліс. Тоді чоловік несе оте зайченя-любов своїм дітям, Михасику і Настуні, тоді спроможний навіть поцілувати їх у світлі голівоньки і підняти на руках високо-високо до неба.
    Ялинонька росла серед густого чагарника. Але тепер, Славко зауважив, було щось не так. Ялинка була. А от довкола… Тобто поруч купа хмизу та листя. Та це ж кубло кабана… кабанів. Саме зараз вони шукають собі пари. Он шерсть на стовбурі сосни. Он сліди від ратиць. «Отож ти облюбував собі місце біля ялинки? Але я в тебе її заберу. Ти ж не питався в мене дозволу, коли рив мою бульбу».
    Замахнувся на деревце.
    – Б-бах! – але то був не удар, то знову був постріл.
    «Вони змушують мене здригатися!» – знервовано подумав Славко і з усієї сили вдарив сокирою по стовбурцю. Срібні блискітки осипали чоловіку руки. Ще раз. Ще. Деревце м’яко, навіть без шерхоту похилилося, спочатку оперлося на своє гілля, а потім діткнулося верхівкою до землі. Славко заткнув сокиру за пояс, схопив деревце та й поволік. Хоча «поволік» було потім, бо спочатку потрібно було його вишпортати з того хмизу та чагариння. Своїм вершечком деревце малювало позад себе тоненьку цівочку там, де траплялося трохи незамерзлої землі, а де ні – то й ні.
    Славко чув у душі якийсь неспокій. «І чого би то? – думав. – Добре, що кабана нема. А то я би і ялинки не зрубав, і мусив би рятуватися від нього. Напевне, його хлопці погнали чи налякали».
    Стихло. Пострілів уже не було чути. Чи далеко поїхали, чи не можуть знайти яку дичину. А минулого разу, повідав сусід, як приїхали, як настрілялися, то після них такий собі його знайомий з Копанки, з присілка, що ото недалеко, знайшов був забитого кабана, притягли ще з якимось родичем, то й мали на свята. Щастить декому. Та скоро Славкові думки перескочили на інше. Уявив собі, як зрадіє Настуся ялиночці, як буде плескати в долоньки, а Михасик насупить по-діловому брови, витягуючи з шухляди новорічні прикраси.
    Спереду ніби посвітліло: ліс закінчувався. Дорога скочувалася вниз і пірнала в село. А згори здавалося: вона текла в небо. Біла дорога – у темне небо. А воно напливало на неї, обкутувало собою, врешті ковтало її.
    Славко зупинився, поклав ялинку, розминав натомлену руку, плечі. На мить замилувався фантасмагорією зимового неба і вечора, бо таки вже надходив вечір, швидкий, як ота хмара на горизонті.
    Ні, не почув, швидше відчув спиною оту лють, що котилася на нього, наздоганяла, хрипіла і давилася кров’ю. Рвучко оглянувся. Усе, що вихопив у миті погляд – налиті безумом очі і білі ікла. Чи то кинувся бігти, чи то махати крильми. Що накотилося першим: хмара насупроти чи удар з пекучим болем, що звалив його на місиво глини з льодом?
    Перше, що побачив, коли розплющив очі, це лапаті білі сніжинки. Хмари вже ніби і не було, лише суцільна біла пелена сніжинок. Вони не кружляли, вони наштовхувалися одна на одну, збивалися у великі паляниці і так ляпали на землю, на кущі, на його руки, витягнуті вперед. Потім він наткнувся на його очі чи то на погляд, що витікав з-під дротяної щетини. І якось він не злякався того погляду, не сахнувся від нього. Якось так, ніби потрапив в інший вимір. Можливо, в оту синю хмару, що ковтала дорогу, а тепер і їх проковтнула. І лежать вони, не в змозі ні поворухнутися, ані встати, і видивляються один одному в очі ще з незапам’ятних часів, відколи тут лунали мисливські лови або навіть від часів Старого Завіту, бо ж око за око…
    Привів до тями Славка телефонний дзвінок. Лагідна різдвяна мелодія проривалася з кишені крізь цупку тканину. Чоловік ледь стис в кулак закляклі пальці і – біль був нестерпним. Зрушився і супротивник. Зіп’явся на передні ноги. Славко побачив під ним калюжу крові. «Поранений, – пульсувало здогадом. – Може знову нападати». Шукав поглядом сокиру. Кабан підсунув і задні ноги. Стояв хитаючись. Славко ткнувся головою в землю, не дивився, аби не збентежити звіра, наслухував кожен його порух. Той зробив кілька кроків і тицьнувся довгим мокрим рилом у руку людини. Врешті зібрався зі силами і повільно, крок за кроком, поволікся до дерев, помежи дерев, маркуючи свою, напевне, останню стежину кров’ю.
    Знову хтось видзвонював Славка. Уже безперервно і настирливо. «Соломія. Дружина», – знав, намагався досягнути рукою до кишені. Бачив: руки цілі. Нестерпний біль пропікав спину, ноги, здавалося, усе тіло. Стиснувши зуби, вивернув руку, ковзнув по місцю удару. Кров, липка кров. Страшний здогад: «Кабан проткнув іклом спину. Може, навіть зачепив нирки». Ставало тяжко дихати. Останніми зусиллями дотягнувся до телефона. « Алло… Соломійко… Я тут, у лісі… Ні, на дорозі… На горбі… Бачу нашу хату». І знемігся.
    Падали лапаті сніжинки, неначе паляниці. Такі колись пекла його мати. Клала тісто прямо на плиту, воно спочатку шипіло, шкварчало, потім стихало. Мама брала дерев’яну лопатку і р-раз, перевертала іншим боком. Паляниці були гарячими, пекли в руки. Славко дмухав на них, дмухав, перевертав з боку на бік. А там, за вікном, лунала різдвяна мелодія. А під вікном росла пухнаста ялинка і вкривалася лапатим снігом. І так було хороше. Так було хороше. «Славку», – кликала його Соломія і брала за руки.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Юстина
    Юстина любила собак. Відчувала якусь спорідненість з ними. Чи тому що, за гороскопом, народилася в рік Собаки, чи тому, що завжди шукала в людях правдивості, чесності: якщо ти друг мені, то друг до повної самовіддачі, якщо ворог, то вже ворог до останку, а знаходила все це в собаках, які знали одне правило життя: господар – друг, а всякий зайшлий чужинець – ворог.
    Юстина навіть розмовляла зі собаками, ну начебто з людьми, зі собі рівними. Була балакучою жіночкою, потребувала все наболіле виговорювати, виривати із душі, як бур’ян. Мусив же хтось її слухати. Слухав чоловік, мовчазний, інтелігентний мужчина. Але коли вже вода виходила з берегів, тобто було того словесного потоку аж забагато, то Юрій, так його звали, йшов до гаража, відкривав капот машини і мовчки, інколи наспівуючи якусь мелодію, крутив-перекручував болти і гайки. Тоді жінка вже знала: чоловікові треба дати спокій.
    Йшла годувати курей. Але то були невдячні вуха. Вона намагалася розповідати про своїх дітей та онуків, хвалилася їхніми успіхами в навчанні та на роботі, зітхала, бо давно не бачила їх, хоч це могло бути всього два тижні тому. Та кури лише заклопотано метушилися, зайняті своїм. Ні тобі погляду всерозуміючого, ані кивка на знак згоди. І тоді залишався Добрий – дві пари всеслухаючих вух, уважні лагідні очі, густий баритон голосу, який інколи проривався помежи слів на знак солідарності з господинею.
    Добрий був великим білим собакою, породи сенбернар, з тих, що розуміє людей, рятує їх, допомагає. Юстина пам’ятала, як син Роман обережно поклав білий оберемок, який виявився малим собачам, ще зовсім безпорадним і тому смішним:
    – Мамо, тату, це Джонні або як ви там собі його назвете. Любіть його. Він вам віддячить сторицею.
    Юстина схопилася до нього, як до малого людського немовляти. Він тицьнув мордочку їй у пазуху та й так і завмер, вбираючи людське тепло й любов.
    Роман часто телефонував, давав поради, як виховувати цуценя, бо ж порода! І Добрий ріс на славу, встигай годувати. Юстина і не нарікала. Виховували, як дитину. А назвала Добрим, хотіла бачити таким, та він таким і був: ані голосу не подасть, ні не огризнеться. Юрій виходив на прогулянку з поважним собакою, йшли спокійно, розмірено карбуючи кроки, якраз під уже хворе, навіть опероване людське серце та флегматичний собачий темперамент. Найважче чоловікові було підніматися догори, на якийсь пригірок. Тоді Добрий зупинявся й терпляче чекав. Розумів не те, що з півслова чи півпогляду, а з півподиху. До свого білого окрасу мав кілька брунатних плям: на правому вусі та по тілу. Коли прислухався до Юстининої балаканини, то мав собі за звичку трішки припідняти те вухо і так застигнути. На таких тварин, що добре все розуміють, люди кажуть: « Мало що не говорить».
    Юстина була вдячна синові за такого собаку, бо вже навіть справдилися його слова: «Він віддячить вам сторицею». Цю пригоду вона переповідала родичам, сусідам, знайомим сотні раз. І кожен раз із щораз більшою емоційністю та вдячністю своєму Доброму: «То вже був вечір. Я була вдома сама. Ну тобто я і наш собака. У Юри був концерт, звітний. Ну ви знаєте: в Школі мистецтв. Приїхав син з жінкою і дітьми та й дочка з чоловіком і своєю малечею. Ми мали всі йти, а мені голова розболілась. От я і не пішла. Сидимо собі тихенько з Добрим, в’яжу сякий-такий джемпер на зиму. Мовчимо, бо Добрий закуняв, поклав голову на лапи, то я його й не тривожу. Аж тут зауважую, що його праве вухо припіднялося. З чого би то? – думаю. Раптом Добрий зривається на лапи і йде до вхідних дверей, крадькома, принюхуючись. Я глип на двері – а ключ, застромлений в замок зісередини, повертається. Значить хтось його перекручує зі зовнішнього боку. У мене серце – в п’яти. Боже, допоможи! Добрий став супроти дверей в очікуванні. Чую, як у мого собаки народжується голос десь зі самої глибокої горлянки, наростає, наростає, як ото баси в роялі чи у великому бубні. А потім як гаркне! Раз, другий, третій. Я про що? Та Добрий взагалі то не гавкає. Рідко коли. Так той злодій ( ну бо хто би то закрадався?) зразу й пропав. Ось так наш песик нас порятував.
    При тому Юстина потріпувала праве вухо сенбернара, він же мовчки терпів лагідні «знущання».
    – Ну ось, Добрий, скажи, що би ти робив, якби той злодюга таки відчинив двері? Нападав би на нього, правда ж? Ти би його повалив за одним махом. А далі що? Невже би кусав? А якби, не дай Боже, у нього був би ніж? Це дуже розумно, що ти його налякав голосом. Мудрагелю ти наш, – жебоніла і жебоніла жінка, ще довший час будучи стривоженою тою пригодою.
    Була в Юстини, окрім домашнього господарства, ще одна важлива справа: город. Це навіть можна було би назвати «сродною працею», як ото казав наш мудрець Григорій Сковорода, тобто працею по духу, по роду, по любові. Дбала про свої десять сотиків, як про рідну дитину, щоби було не гірше за інших: і вчасно посаджено, і вчасно прополено, і щоб жуків тих колорадських ані-ні. І було на тому клаптику всього: окрім найголовнішого – картоплі, не тільки огірочків, капусти, моркви, кабачків, буряків, гарбузів, цибулі, квасолі, кукурудзи, а й маку та й квітів нагідок та чорнобривців, яких дбайливі господині переважно висівали побіля хати. Ну і нехай! Ще й тут буде красиво. Чоловік звик до витребеньок жінки і мовчки виконував її забаганки. Та й сам любив бути на полі. Дихалося легко. Під час неважкої роботи наспівував собі якусь арію. Юстина теж собі підтягувалася до наспівування. І так обоє тішилися, розгортали свої душі, потихенько сапаючи рядочок-другий. А одного року, коли Юру «серце взяло» і було тоді не до городу, все позаростало такими лабазами, що аж прискіпливий Федь, що ото ходить та й оглядає всі городи, поставив їм «трійку». Ось так в очі й сказав: «На трієчку у вас цього року». Юстину аж дух сперло. Що то вона вже не нажалілася чоловікові, дітям, сусідам і родичам. Але нічого, якось пережилося.
    Інколи брала на поле і Доброго, коли не було спеки. Він клав морду на лапи і прислухався до мишей або розглядав хмари, які мінилися під час заходу сонця, сині, червоні, знову сині. Одного разу він зірвався на лапи, насторожився в сторону недалекого лісу, навіть прокотив горлом гарикливі хрипи.
    – Ти чого це? – спитала Юстина.
    Собака помалу заспокоївся. Додому йшли, як завжди, розміреним кроком.
    – І чого це ти був похопився? – ще раз допитувалася жінка.
    Ще через кілька днів Юстина знову збиралася на поле, надвечір, коли вже по спеці. Йшла одна, бо та погода ані для Юри, ані для сенбернара. Добрий тицявся головою їй в руки і глухо хрипів. Юстину здивувала така його поведінка. Списала все на те, що він хоче пити. Налила води. Собака ліг в брамі.
    – Ну чого ти? Я тебе сьогодні не візьму зі собою. І не проси.
    Вислизнула крізь шпарку напіввідчиненої хвіртки, швидко її закрила, чула ще деякий час, як Добрий чогось здуру шкріб кігтями закриту браму.
    Хотіла прополоти моркву, встигнути би до заходу сонця. Уже один раз полола. А після дощів рослинність так потягнулася вгору, що й не видно було попередньої її роботи. До поля дійшла швидко, зразу й накинулася на ту моркву, як голодний на їжу. Якось і не розглядалася, чи працює ще хто поруч, по сусідству. Морква мала ще тоненькі ниточки-стебелиночки, які губилися серед того бур’яну, тому потребувала уважного розглядання. Працювала дуже зосереджено, лише раз встала, розправила плечі. Кинула оком на небо. Довга синя хмара перерізала червоногаряче сонце, аж потемніло трохи. Не мала часу навіть на роздумування. Було тихо. Може, то на дощ?
    Було надто тихо. Ця тиша чомусь насторожила. Відчула, здалося, що хтось за нею спостерігає. Скинула швидкий погляд. Хух… Собаки. Відлягло від серця. П’ять собак сиділо перед нею. Як це вона не почула, коли вони прийшли? Але не злякалася, зовсім. Де би не стикалася з ними, вміла говорити. Як до старих знайомих.
    – Ну невже так можна лякати? – накинулася на них з докорами. – Що вам роботи нема? І взагалі де ви тут взялися? Ідіть. Ідіть. Я не маю на вас часу, – лила і лила звичний свій словесний потік, як ріку, тиху і погідну, що тече широким плесом.
    Одразу й не зауважила, що вони однакові. Сонце вивільнилося з полону перистої хмари і сипнуло ще трохи проміння, якраз на лискучі хребти тварин. Усі сірі, з красивим полиском. Одна собака трохи більша. Вона сиділа навпроти Юстини пильнувала кожен її рух і неначе вислуховувала кожну ноту в словах. Врешті піднялася, у її очах блиснув один з останніх сонячних променів, і вона пішла. За нею попрямували інші четверо. Один за одним, слід в слід. У напрямку лісу. Юстина подивилася вслід: « А й справді, звідки це вони прийшли?
    _ …у напрямку лісу, а не якогось села, – завершила свою розповідь Юстини вдома за вечерею, погладжуючи коротку шерсть Доброго. Собака поклав їй на коліна свою морду і наче так завмер.
    Саме приїхав син з дітьми та жінкою. Навідався і кум при нагоді. Усі уважно слухали розповідь, не перебивали, притихли.
    – Кажеш: усі сірі? – перепитав кум і тоді: – Це були вовки. Мати з виводком. Вона вивела їх на полювання.
    – Вовки?
    – Так. Просто вовчиця не відчула в тобі флюїдів страху . От і не накинулась.
    – Тепер я розумію, чому Добрий не хотів мене впускати на поле.
    Юрій взяв руку жінки у свою:
    – Тобі допомогла твоя велика любов до всього живого.
    Десь там, у глибині гортані великого білого собаки заклекотало, загурчало. Вільною рукою Юстина погладила Доброго по голові.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Ріка
    Цього разу Рата була спокійною, усеприймаючою, із внутрішньою глибинною прозорістю, як ото буває душа після очищаючих сліз і спокути. Здавалося, ріка відчувала мій настрій і навіть прислухалася до нього. Її живе тіло рухалося, перекочувалося плавким пластиліном, пульсувало, дихало. А я старалася не ранити його.
    Весло ввійшло м'яко.. Здалося: ріка зітхнула. Здалося: вона чекала нас, як чекає мати своїх дітей, щоби нічого, тільки аби приїхали. Стало совісно за свої попередні слова: "Що? Знову на Рату?"
    Коли було потамовано перше хвилювання від зустрічі, ріка простелила зеленаву скатертину, наставила жовтих глечиків, повних золотого вина, яке ще дегустували сині бабки, легкі й прозорі, як сама вода; невдовзі явилися і гуси; вони ставали в позу, витягували довгі шиї, плескали в долоні: "Просимо! Ласкаво просимо!"
    Байдарки діловито задерли носи: "Ну! Як тут?", тицяючи їх то в густий очерет, то в плетиво довгих водоростей. Попри високі чорні покручі-ікебани пропливали мовчки. А що, як то і не дерева, сухі та побиті, а якісь зачакловані почвари чи динозаври? Он той, з довгою шиєю, об'їдає листя з дерев, а цей, леле, навіть пащу на нас роззявив. Байдарки не дихають, вони ледь шурхотять гладкою поверхнею: "Тш-ш-ш".
    - Ха-ха-ха-ха-ха! - аж виляски. Це почвара схопила когось, лоскоче і тягне у свою нору. Ото тільки не зрозуміло, хто це регоче: оте страховисько чи його жертва. Врешті щаслива жертва виривається з чіпких обіймів і далі насолоджується пригодами.
    Ріка веселіє: хлюпоче хвильками, підстрибує на білих камінцях, ніби молода кізонька, виляскує золотою рибкою: "Ану! Спіймай!" - " А от і спіймаю".
    Байдарки і собі підгопкують на хвильках: "Дя-дя-ку-ку-є-є-мо-мо". Сміється ріка.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Чому злякалися джмелики?

    У неї широко розплющені очі, таких собі два блакитних озерця, у які вливається світ, одразу весь: блакитне безмежжя неба, пелехаті квіти, крислата яблуня з густо натиканими на неї яблучками, які чомусь заповзялися по черзі стрибати додолу, на траву, і ще стільки всякої дивовижі, що одразу і не запам’ятаєш. Вікторія міцно вчепилася кулачками за мій одяг, аби не впасти ("Маленька, я ж тебе тримаю!") і всотує, вбирає в себе весь довколишній світ.
    У неї широко розплющені очі, обрамлені віночками м’яких вій. Здивовані. Бо вона – немовлятко. Вона сама – цілий великий світ, щойно відкритий і непізнаний нами, дорослими. Пригортаю це дитя до себе, притуляюся так, неначе би хотіла перейти з однієї планети на іншу, з одного світу в інший, влитися в нього, розчинитися, ввібрати в себе кожен подих і погляд; забути навіть про свої очі, а вбирати довкілля отими широко розплющеними здивованими озерцями немовляти.
    Три важких волохатих джмелі діловито порпаються у дзвониках, розгойдуючи їх.
    – Гойда-да! – наспівую в такт отого розгойдання і тішуся, просто так, бо легко в душі.
    Вікторія, уважно роздивляється джмелів. Вона вже знає оте «гойда-да», бо й на каруселці так. Усміхається лише кутиками вуст. Ну неначе вона – доросла, а дитя – я.
    – Гойда-да! – виколисую візочок, вмощуючись у затінку.- Люлі-лю, моє золоте внучатко.Люлі-лю...
    І приходить до мене світ широким, безкраїм полем. І росте висока трава, по пояс, по плечі, понад голову. І я, мала, дивлюся знизу вверх. Грицики, буркун, петрові батоги торкаються хмар і гойдають їх, гойдають, гойдаються самі, а я клацаю фотоапаратом, виловлюю сонячні зблиски і зайчики, а потім сама розчиняюся в тому гойданні, перетворюючись на рослину-стебелину. Яке ім’я тобі до вподоби: Шавлія? Медунка? Чемериця?
    Чую, як душа перетікає у те зелене хитаве сотворіння, уже мої ноги – то корені, що тягнуть із землі живущі соки, очі – не очі, а зіркоподібні квіти, а руки – то в’юнкі ліани, вони виловлюють нитки, що позвисали з неба і розгойдують чи то хмари, чи то білі подушки…
    …чи то джмелів. Їхнє монотонне гудіння увиразнюється в якусь мелодію, причепливу, вимогливу, схожу на…
    …телефонний гудок. Схоплююся:
    – Алло!
    Тон розмови –голосний, офіційно-діловий, тон владних богів Всесвіту.
    Вікторія вихоплює чужі їй хвилі і резонує здриганням. Блакиткі озерця розхлюпують сонливу погідність, що вже було торкалася-хилилася. Зі синіх дзвоників випорскують джмелі й зникають у білому мареві літа. Дитятко схлипує, схлипує…
    – Ні-ні, моя пташечко, усе добре. Спи-спи. Люлі-лю. Це просто ми так ... розмовляємо.
    «Ми так розмовляємо, побрязкуючи зброєю колючих і холодних слів», – ця думка раптово обпікає мою свідомість. – Це тон нелюбові, який відчула дитина, тон байдужого дорослого світу».
    – Люлі-лю, люлі-лю.
    Знову шукаю оті нитки, що розгойдують хмарини, що я їх розгубила. Допоможи мені, моє золоте немовляточко. Ти знаєш краще за мене, як дихають трави, куди біжать хмаринки, чому злякалися джмелики і полинули шукати інших квітів.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Як ми ходили до неба

    Оті лапаті ялини. Вони з розгону вганяються в небо і лише ледь-ледь помахують гіллям, ну неначебто крильми.
    - Розглядаєш свої черевики? – насміхаються, зауваживши мій погляд, пильно прикований до стежки.
    - Ой, ні-ні. Це так. Я теж до неба.
    - Го-го-го-го-го, – це вже Прут. Він перескакує з каменя на камінь, здіймаючи гуркіт і біле шумовиння. Оддалік здається, що це якийсь звір женеться крізь хащі, ламаючи і трощачи все на своєму шляху. Інколи він буває сумирний, не дуже шумливий. А цьогоріч он як розперезався! Повноводий, повносилий!
    - Го-го-го-го-го! – відлунює!
    - Чекай-но, чекай! Я ще спробую твоєї сили. Ось тільки сходжу до неба – і назад, – усміхаюся, набираюся бадьорості.
    Вдихаю запах опалої глиці, вимішаної зі снігом. Запах снігового вина. Пили коли-небудь таке?
    – Го-го-го-го-го, – гогоче Прут.
    Перескакую з каменя на камінь, як і він, лише не вниз, а вверх. Люблю такі серпантинні переходи, оцю фантасмагорію верховинного лісу.
    Ну бо хіба це коріння дерев повилазило із землі? Та ж очевидно: це змії повигинали свої спини та й так і закам’яніли від доторків ранкових сонячних променів.
    А он гойднулася гілка малої деревинки. Думаєте, випадково? Напевне, що це нявка стежить за нами, захеканими чужаками, які й стежок добре не знають і не відають до пуття законів лісу. Кого б це зманити в глушину? Але ні. Чугайстир не дасть. Он він там, за поваленим стовбуром причаївся. Його нечесана, скуйовджена чуприна схожа на гілля. Я знаю: він добрий. Але все-одно страшнувато. А може, то і не він. Може, це Арідник, злий дух лісу. Тьху-тьху-тьху. Пришвидшую хід.
    Усе ж підніматися стає щораз важче і важче.
    Чую у спину подихи вовків. Вони наздоганяють тихо і швидко. Завмираю. Зараз… Восьмеро їх. Переганяють легко, майже не торкаючись землі. Ноги в них до колін перемотані коричневим скотчем, аби не намочити їх. Вгадую у цих постатях справжніх гуцулів, карпатських легінів, опришків. Ото тільки що замість топірців – невеликі рюкзаки. Ще мить – і юнаки зникають за поріділою товщею лісу. А може, то вони перетворилися на птахів і злетіли на вершину в один помах крил.
    – Го-го-го-го-го! – десь там внизу вже глухо Прут.
    Нарешті ліс вивільняє нас зі своїх обіймів. Як то в комп’ютерних іграх? Перший етап подолано. «Ні! Так не можна говорити! – скажуть бувалі в бувальцях верхолази. – Не ти здолав гору, а вона ласкаво прийняла тебе».
    Зупиняємося на невеликій галявині, такій собі розлогісті перед наступним крутим підйомом. Традиційне перше відхекування. Погляд у небо. Що воно нам дарує сьогодні? Адже буває по-всякому: то сіра похмурість і снігомети, то туман, за два кроки не видно. А сьогодні небо настелило білих простирадл і килимів. Тихо. Лагідно. Ну і добре. Дякуємо.
    Стежина вторована. Ідемо слід в слід. Кроки першопроходців – ого! – широкі, розмашисті – справжніх снігових людей.
    – Тату, а де вершина Говерли? – мале хлоп’я задерло голову і свердлить білий простір неба голубими очима.
    – Ще не видно, Дмитрику. Ось як вже піднімемося на її плече, тоді…
    – Плече?
    – Там трохи відпочинемо.
    – А вже зі самого верху я побачу всю Україну?
    – Побачиш, синку.
    – І навіть наш Київ?
    Мама і тато переглядаються. Усміх ув очах, молоді, натхненні.
    – Мамо, поглянь: а на небі синя латочка з’явилася. О! І сонечко є! Ходімо вже швидше!
    Врешті розгортається широка панорама і погляд ковзає верхівками смерек і ялин, усе далі і далі. Широчінь і краса яка, аж дух спирає! А до неба залишилося ще зовсім трохи. Ну, помах крил – і можна буде доторкнутися долонею до гладкого його шовку. Може, холодного, а може, теплого. Не знаю.
    Поодинокі деревця, напівголі, обвіяні вітрами, супроводжують завзятців. Та… Що це? Плита. Напис: «Тут зупинилося серце туриста Маслакова Анатолія…» Боже! Тут! Переводжу подих. Думки перескакують одна через одну.
    Погляд зачіпається за людську вервечку, прокладену до самої вершини.
    – А для чого вам туди?
    – Молитися.
    – Здалеку ви – як мурахи.
    – А й справді. Мурахи. Ланцюжком до неба. Молитися.
    – А ще – вилущити зі себе отой дріб’язок буденності, вимести його з душі, вивітрити вітрами.
    Унизу гогоче, гуркоче Прут. Він знає, що вже народилися води, якими він омиє завзятців опісля натхненної молитви на горі, опісля розпростертих рук-крил і летючого спуску з вершини. Він знає, якою священною буде ця крижана купіль і якими легкими будуть людські тіла, надихнені духом високого неба, верховинної води і вогнем завзятості, надихнені до життя земного.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Повернення до себе


    Вибираю трав’янисто-грунтовий шлях, не зманюючись на бічні стежечки і доріжки, аби не зійти на манівці. Велосипед з холодного куска металу перетворюється на живу істоту. Відчуваю: стаю одним цілим із ним, отим двоколісним імпульсом-рікою, що м’яко поглинає в себе спориші, пісок, ожину, небо, небо разом із червоним диском сонця на західному горизонті. Світи – грайливих беріз, жовтогарячих маслин, пташиних базарів на електродротах – один за другим проминають-минають, мигтять, летять, манять. Врешті-таки зваблює мене фіолетово-мрійливий світ вересу. Зупиняюся, гладжу рукою розлогий килим, зітканий із дрібнесеньких квіточок на цупких стеблах. Разом зі мною їх голубить сонце. Тиша, така глибока, що, здається, чути, як дихає хтось невидимий, може, моя душа, а може, цієї, що поруч, осики.
    Уже знаю: ще довго-довго у пам’яті триматиму цю мить, а можливо, вона буде тримати мене, коли життєвий шлях ляже над прірвою зневіри (не дай Боже!).
    Котимося: я і дорога, я і сонце, я і… лисиця. Вона! Пишний рижий хвіст трубою. Це вперше, ота зустріч. Уперше бачу руду схимницю, вільну, легку, майже прозоро-невагому і миттєву. Усміхаюся. Ось він – доторк. До глибинного, чуттєвого, до Бога.
    Котимося – затишок нахилених в’язів, буків, тополь над скромним асфальтованим відтинком шляху, навіть не дуже пораненим ямами. На розвилці – символічний хрест, високий, з написом «Дорога до неба». Що ж. Вічна філософія вибору.
    Котимося…
    Два мости – над старим і новим руслом невеличкої, такої знайомої-невідомої ріки. Цікаво: чому два русла? Неначе відкриваю для себе новий світ, входжу в розріз земної кори, немовби…
    …Колись…Давно… Чи ні… У студентські роки. Повертаюся додому зі, здавалося, світів-світів – Балтійське море, Волга, Крим. А за вікном потяга – уже рідні краєвиди.
    – І звідки, і куди? – сідає навпроти не дуже тверезий чоловік.
    – Додому. З Балтійського моря, – намагаюся бути чемною і навіть ще й похвалитися.
    – Ага. То куди ти літала, пташечко?
    – До Криму, Херсону, Москви…
    – Гм... А в селі Гійче під нашою Равою була?
    – Ні.
    – О! А в Потеличі славному, нашого ж краю, Бишкові, Забір’ї?
    – Ні.
    – Ну то ти, кралечко, ніде не була і нічого не бачила.
    Відтоді – як шпилькою в душу. А може, і не відтоді. А може, лише тепер виринуло, виплило з минулого і повисло німим запитанням: «Хто ти? Де ти? Для чого?»
    Здаюся тепер собі блудним сином, що повертається до Отця.
    Здалеку куполів майже не видно за височезними соснами-охоронцями, що стоять на чотирикутному валу довкруж церкви. Входжу у цю безконечність, здіймаючи руки . «В ім’я Твоє…» Зупиняється річка попід валом, наслухають вітри, завмерло у диханні гілля. «Простіть мене за блукання». Не дивуються. Повипинали свої старечі корені-пальці, гріючись на сонці; мовчать, несучи на горбах своїх вічність.
    Прикладаю долоні до пошерхлих дубових ребер-стін, висушених вітрами, і відчуваю, як м'яке тепло входить у моє тіло, розливається благодаттю і спокоєм. Вдихаю запах глиці, сушених трав і сонця. Так пахне церква.
    – Гарні наші Бесіди?
    – Гарні.
    – Хто ти?
    – Де ти?
    – Чи прийдеш?
    – Прийду.
    …З придорожнього дерева зривається яблуко, котиться до колеса, кладу його в рюкзак. Філософія вибору? Знову?
    Неділя. Село відпочиває: завтра – до праці. Лише десь уривчасто промекає козеня та глухим відгомоном – удари м’яча і хлопчачі перегуки.
    Декілька корів бреде додому. За ними – дивний дебелий юнак у куцих штанях. Майже порожній маршрутний автобус коливається на вибоїнах. Одна корова (як правило, у таких випадках) починає повільно переходити дорогу прямо перед авто. Чекаємо. Корова повагом спускається в рів, м’якими губами зриває лопуха й урочисто, навіть зі зневагою до навколишнього поспіху, жує. Вбачаю у цьому всьому дійстві найвищу поетичну прозу, адже душа моя вже вщерть наповнена розгойданням, медитацією, поезією.
    Котимося: дорога – я – велосипед – місяць. Він якось так зненацька з’явився над нами, можна руку простягнути і доторкнутися до нього. Але боюся, що проткну в ньому дірку або розірву необережно, бо він – витинанка, біла, легка, невагома, з якимись химерними візерунками. Ну невже там сюжет Каїна та Авеля? Не вірю. Не бачу. Не хочу бачити.
    Село врешті обривається акордом перехрестя, траси, вогнів сучасної корчми і водночас тихої каплички.
    Хтось невидимий заховав місячну витинанку, натомість підкинув у небо жовтий м’ячик, бавиться ним, перекидаючи через дорогу, понад миготливими автомобілями, що не тямлять себе від шаленого бігу.
    Котимося: я – Земля – м’ячик – моя незвідана дорога.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Подорожні
    Він очікував на попутне авто. Навпочіпки. Коли вже здалеку замріло "Пежо", потягнув за собою худий рюкзак, втомлено змахнув рукою. Саме так: втомлено, якось-то знехотя.Був по-молодецьки підтягнутим, жилавим, як вовк, але виснаженим. Вона, оця втома, сиділа в його очах, розпустила свої щупальця по тілу, тьмяніла відчаєм і сумом.
    – До Крехова підкинете? – кинув коротко.
    – Так. Сідайте, - разом відповіли водій та його дружина.
    – Христос воскрес! – привітався уже в салоні авто.
    – Воістину воскрес!
    Та й – по розмові. Пильнували дорогу. Розглядали зелені поля, придорожні кущі, горбисте плато, вкрите широколистим лісом. Дорога стрімко слалася під колеса, вишкірюючись час від часу вибоїнами з водою. Автомобіль намагався оминути їх і тоді гойдався, як корабель на хвилях, а коли все-таки потрапляв у яму, то брикався, як норовистий кінь. Проминали знайомі ставки, дороги та доріжки.
    А ось і одинока тополя. Струнка та висока, опоетизована. Більше таких у цім краї і не зустрінеш. Хоч ні – є у Жовкві, біля костелу, її посестра, горда, розкішна і самотня.
    Лагідно-сонячно сьогодні. Божа днина! Перед селом – ряд верб, гостинних господинь, що споконвіку, напевне, відколи Крехів, зустрічають гостей.
    – Ви не скажете, будьте ласкаві, де тут монастир? – порушив мовчанку пасажир, тільки-но в’їхали в село.
    – Ми теж туди, – відповів зичливо водій.
    – От і добре. Дякую.

    ***
    Крехівський монастир. Земля обітована. Давнє пристанище двох схимників, Сильвестра і Йоіля , що знайшли собі затишок у печерах серед густого лісу. Що то за предивні витвори – оті печери! Напевне, сама природа давно вже чекала на тих відлюдьків – чи все-таки божих людей – заздалегідь подбавши про їхнє житло: дві кам’яні брили з видовбаними порожнинами всередині, вирізьбленими водою, вітрами чи то самими духами Всесвіту, одна – церква з вівтарем, друга – кімната для відпочинку. Чверть віку провели тут перші монахи у молитвах, у розмові з Богом, лісом, своєю душею. А розмовляти є про що, ой є про що! Про безконечну (а може, ні) людську жадобу і ворожість, про марноти світу та пориви духу, високості, про кров невинно убієнних і про те, що вічним є лише небо. Чи так, Боже? Навчи нас, твоїх дітей, як маємо жити.
    Потім зводили храм, монастир неподалік печер. А потім були набіги захланників, невситимих золотом і кров’ю, пожежами, смертю, смертю. І – дзвони до неба, молитви, молитви… Боже!
    Чи можна сховатися від отого в’їдливого людського світу, якому все мало, який женеться за тобою, здатен вкусити, удушити, висмоктати усі живі соки з тіла, з душі, а може, найперше з душі, ефемерної болючої субстанції; здатен витягнути Її, голу, беззахисну, витягнути на поглум, на розтерзання, на земні муки.
    Нарешті трохи той світ відступився, давши спокій монастирю. Приходить помолитися, напитися води з джерела, пороздумувати про безконечно вічне. То, може, нарешті світ отямився?

    ***
    Відчували, як кожна клітинка тіла наповнюється спокоєм, а може, небом, хоч знали – Богом. Їхали за цим доторканням до небес, верховіть, щебету маленьких грудочок-пташок, однотонного шуму джерела, споглядання і наповнення. Сиділи у храмі Святого Миколая, а потім в примонастирському лісі, як оті древні скіфські кам’яні баби, зачаровані, заворожені, слухали небо, землю, воду, Бога. Піднімалися на гору Побіну (ой було тут, бито тут, побито люду), з котрої видно села, села, далеко, далеко – Крехів, Руда, Бір, Кунин, ген-ген – навіть Хитрейки і Добросин. Краю наш! Летіли, яко птахи, понад, понад…

    ***

    Поверталися умиротворені. Повні-повні світла.
    Він, знайомий незнайомець, стояв на узбіччі.
    – Нам знову по дорозі? – спинилися, пропонуючи підвезти.
    – О, дякую, – здавався розгубленим. – Це ви? Я… Бачте… Запізнився на останню маршрутку.
    – Ми раді Вам допомогти. Чи то така доля.
    – Гм… Доля…
    Дивно прозвучало це слово і якось ураз обірвало початок розмови, що готова була потекти тоненьким струмочком. Про що говорити? Незнайомі люди. Так собі, подорожні. Що кому одне до одного? Зайняті кожен своїми думками.
    І знову мимо бігли верби, верби, поля, поля. А ось – лелека посеред трав. Йде-походжає, наполовину захований у зелень. При кожному кроці витягує вперед довгого дзьоба. Сполошився, полетів.
    – Ви знаєте, а мене не прийняли до монастиря, – зненацька порушив тишу незнайомець. – Просився. Не взяли. Куди ж мені тепер подітися? Дружина вже давно в Італії, на заробітках. Зателефонувала недавно, мовляв, не приїде, має Антоніо, каже: шукай собі супутницю… Донька вийшла заміж. А я, бачте, став молодій парі на заваді. Виганяє мене з дому. Як це? Я ж виховував її, допомагав з навчанням. Куди мені?
    І все. І знову – тиша. На цей раз – криклива. Не задавали запитань. Розуміли: там, у душі, боляче. Дуже.
    Щоби якось полагіднішало, жінка почала було:
    – А ми ходили до джерела. Там так затишно.
    Без відповіді.
    Залишалося ще кілька хвилин спільної дороги.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. Без терміну давності

    Роки? Дев’яності, коли народилась омріяна здавен держава – незалежна соборна Україна.
    Домініканський монастир у Жовкві знову почав жити своїми давніми турботами – літургіями, сповідями, молитвами до Бога. Скільки проминуло літ, відколи тут правилась остання Служба Божа? Напевне, п’ятдесят. За роки радянської влади в келіях розміщувались різні інстанції: паспортний стіл (як кажуть у народі), райвно, бюро інвентаризації. Навіть військова частина. Правда, і тепер монастир не відновив ще своїх функцій. Лише його складова частина – костел Святого Йосифа – здійняв руки в молитві, що полинула у святочному співі до неба.
    Сьогодні тут празник. За кілька хвилин розпочнеться Урочиста літургія. З молитвою на устах входять парафіяни, хрестяться, стають на коліна перед вівтарем, щоби засвідчити смирення і свою любов до Бога.
    Помолившись, звертаю погляд на стінний розпис, недавно завершений. Костел відновлює свою діяльність. Громада активно цьому сприяє.
    Миттєві спомини, немов дзвони з минулого, торкаються чола. Роки? Вісімдесяті.
    …Отак стою (я – школярка) посередині цього храму (вперше) і розглядаюся довкола. Від споглядання морозом обдало… Бачу зранені пострілами стіни, оббиту штукатурку, на долівці – мотлох. Що тут відбувалось, у цьому храмі пошани до Всевишнього? Чи не було вже отого смирення і любові? Стало моторошно, здалося, що хтось зараз вистрелить у спину. Оглядаюсь.
    До мене підбігають схвильовані однокласники:
    – Світлано, що ми тобі розкажемо! Слухай! Надя оступилась у тому підвалі й ледве не впала… але присіла на щось… на якийсь чи то ящик, чи що… оперлась руками і наткнулась, слухай… знаєш на що?.. на череп. Хлопці сірниками присвітили – дійсно череп, людський.
    – О Боже! Та ви що!
    – Агов! Ідіть усі сюди! – гукають до нас Андрій та Олег із, напевне, десятиметрової висоти. Вони стоять на пристінному уступі, що обрамлює вівтар.
    – Впадете! Не просувайтеся далі! Там обрив! – застерігають їх дівчата.
    – Ідіть сюди! Тут є прохід! Треба навпочіпки лізти!
    І ми, охоплені цікавістю, юнацькою енергією і трохи страхом, посуваємося на колінах отим проходом чи, так би мовити, пролазом. Потім, піднявшись догори дерев’яною драбиною, опиняємося … під куполами. Крізь проріхи між дошками можна було побачити рідне місто з н-метрової висоти (скільки ж то має монастир?).
    Жовква… Давня і завжди молода. Немов королева, спокійна у своїй величі. Яко вічний паломник, велична своїм спокоєм.
    Чотири шляхи на чотири сторони світу біжать від її серця, площі Вічевої, і повертаються назад, до оборонних стін Жовківського замку, і ведуть зі собою прочан до церкви Святої Трійці, до костьолу Святого Лаврентія, до Василіанського монастиря Різдва Христового, до синагоги, до Домініканського монастиря, до церкви Різдва Богородиці на Винниках. Та лише нема доступу прочанам до цих святинь. Зачинено. Радянська влада у Бога не вірить.
    Призахідне сонце зачепилося за гілля дерев на горі Гарай, блиснуло мінливим промінням по вежі міської ратуші, погладило зруйновані Глинську і Звіринецьку брами і помалу почало хилитися до землі.
    – Красиве наше місто, – було думкою. – Та час повертатися.
    Ми вийшли з костелу тим же ходом, що і зайшли, – через зруйновану стіну в підвалі з боку внутрішнього подвір’я. На вулиці Львівській зупинилися. З якимось незрозумілим тягарем на серці глянули на сірий обдертий монастир. Він видався нам закам’янілим похмурим велетнем. Ось стоїть і поглядає з-під насуплених брів на другу сторону вулиці, де пишається-величається своєю напудреною красою білий дім райкому партії. І чи не дарма це – один навпроти другого?

    Та на цьому наша паломницька одіссея ще не закінчилася.
    Наближався Великдень. Чи готувалися люди до свята? Напевне. Але ніхто дуже про це не говорив. Тихцем, таємно несли кошички з паскою на освячення. І то: хто ніс, а хто і ні. Адже не можна! Радянська влада до Бога не допускає, зачинила всі брами та двері церков. Хто піде? Ну хіба там яка бабця на схилі літ поплентається. То вже на тому і закінчиться та їхня віра (так вважала влада). Люди повинні вірити… У що, шановні товариші ідеологи? –У комунізм.
    А коли розпач у душі і вже нема до кого звернутися, нема на кого надіятися, хіба лише на Бога?
    Наближався Великдень. А це значило, що у православній церкві ( колишній василіанській), єдиній, де ще дозволяли проведення літургій, буде правитись усю ніч. Нам хотілося прилучитися до цього святкового дійства, діткнутися душею величі Христового Воскресіння.
    Ще звечора біля церкви чергували вчителі, щоби не впустити туди учнів (гірка освітянська правда – такі були вказівки «зверху»). Ми, такі «несвідомі» школярі, домовилися зустрітись опівночі.
    Велична ніч. Тепла, наповнена таємничістю. Хвилювання переповнює душу. А серце так колотиться в грудях, що, напевне, його стукіт чути всім довкола. Вчителів на сторожі вже не було. Ми ввійшли в церкву.
    Чи можна зараз словами описати той стан душі? Чи можна згадати думки? Було осягнення тоді. Є осягнення тепер.
    Давні розписи на стінах, великі лампади, мерехтіння свічок, величальний спів на хвалу Божу. Роздуми. Роздуми над «чи вічним?»: людина і Бог, людина і людина, людина і її буття у Всесвіті.

    Людина і її діяння…
    Погідний, на диво, листопадовий день 2006 року. На площі Вічевій вишукувався ряд… трун. Шістдесят! У них – останки двохсот сімдесяти невинно убієнних людей.
    Пізніше преса напише: «25 листопада у Жовкві відбулося масове захоронення останків жертв політичних репресій. Дорослі та діти були розстріляні та закатовані у повоєнний період в підвалах монастиря отців Василіян.
    Згідно інформації комісії Головного бюро судово-медичної експертизи України, яка проводила судово-медичні дослідження скелетованих залишків з 11 лютого по 30 лютого 2003 року, на 22-ох черепах було виявлено кульові вогнепальні пошкодження, з яких 16 спричинені пострілами з малокаліберної зброї. У переважній більшості постріли були в потиличну зону голови. На 11-ти черепах виявлено пошкодження, зумовлені ударами тупих предметів.
    Комісією встановлені кістки 270 людей, серед яких дорослі й діти. За отриманими даними, із них не менше 50-ти жінок та 61-на дитина у віці від 1 до 15 років.
    Згідно архівних даних, у зазначений період тут розташовувалися 88-ий прикордонний загін, 2-га рота 585 полку 231-ої стрілецької дивізії та провокаційна спецбоївка НКВС. Скоріше за все, це і є жертви цих структур, які намагалися приховати від людського ока свої криваві злодіяння.
    На території Домініканського монастиря також зафіксовано останки людських тіл. Період смерті – післявоєнний. Похоронна процесія останків жертв сталінських репресій розпочалася панахидою за померлих».
    А потім – обурення насильством людей над людьми, слова, слова.
    Немов цвяхом у пам'ять : “Це злочин, який не підлягає терміну давності”.
    Людина і її діяння… Терміну давності немає.
    “Є я і ти. І є тривання Бога”.*
    Іноді розказую дітям : уявіть собі, що на небі в Бога є великий-превеликий комп’ютер. І лише від одного дотику до нього пальчиком, а може, лише думкою, на екрані з’являється усе твоє життя, людино, твоїх діянь і навіть мислей.
    … Розпочиналася Святкова літургія. Спогади відійшли, наче хвиля, щоби повертатися знову і знову.
    Адже немає терміну давності в бутті твоєму, людино.


    * “Є я і ти. І є тривання Бога” – цитата з поезії Маріанни Кіяновської

    2012


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. Дух поступу


    – Тема сьогоднішнього уроку з української літератури – «Громадянська лірика Івана Франка. Програмний вірш «Гімн» («Замість прологу»)», – оголосила вчитель української літератури учням 10 класу, записавши її на дошці. Поруч зазначила дату – 22 листопада 2004 року.
    А за вікном ранкове сонце пробивало своїми променями пелену хмар, вилискувало іскрами на гіллі дерев, покритих тонким шаром інею, і, врешті, заворожувало погляди перехожих.

    Вічний революцьонер –
    Дух, що тіло рве до бою,
    Рве за поступ, щастя, волю, –
    Він живе, він ще не вмер, –
    полинули класом вічні слова-заклик до спротиву злу та неправді. Усі уважно слухали.
    – Як ви розумієте слово “поступ”? – запитала вчитель.
    – Поступ – це крок чи рух суспільства вперед, до кращого життя, – було відповіддю.
    – Хто ж такий вічний революціонер?
    – Людина-борець. А дух вічного революціонера – це бажання людей йти до правди, до любові і добра. Це також бажання громадян будувати гармонійне суспільство.
    – Так. Гармонійне суспільство, – повторила вчитель за учнями і подумала про вчорашні вибори: «Уже, мабуть, оголосили сьогодні зранку результати. Треба на перерві розпитати про новини».
    А школа гуділа.
    Так, у цей день неповторним уроком для учнів, і для вчителів також, стала Помаранчева революція, яка саме розпочалася.
    – Знову фальсифікація виборів!
    – Студенти виходять на мітинги протесту!
    – Уся країна в помаранчевих стрічках!
    Старшокласники гуртувалися надворі. Вони пов’язували руки і голови стрічками помаранчевого кольору, вимахували прапорцями.
    Звичайно, вчора вони не голосували, бо ще неповнолітні. Але… Шановні дорослі, почуйте нас! Де та правда, якої ви навчаєте нас з дитинства?! – вирувало в серцях.
    А вголос:
    – Йдімо до Жовкви на мітинг!
    – Так, ідімо! Це недалеко!
    – Ні! Йдімо до Львова!
    – До Львова?! Та це ж кілька десятків кілометрів!
    – До Львова! До Львова!
    Очі горіли вогнем, завзяттям. Рух! Енергія! Життя!
    Директору школи вже було повідомлено від вчителів про те, що учні десятих та одинадцятих класів збираються йти до Львова.
    На шкільному подвір’ї – неспокій. Одні навпроти одних – стривожена зрілість і нестримна юнь. Вісімдесят сім учнів – фіксувала пам'ять.
    … Притихли. А в очах – впертість та вогонь. Наперед виступив Максим.
    – Ми не можемо бути байдужими тоді, коли повстала вся країна. Ми йдемо до Львова на мітинг.
    – Пішки?
    – Так, пішки. Це наш вияв протесту фальсифікаціям.
    – Ми мусимо підтримати тих, хто бореться з несправедливістю.
    Директор відчула душею, що в цю мить наставником оцих дівчат і хлопців є не вона як досвідчений педагог, не вчителі школи, а саме життя, велике і сильне, яке диктує свої правила.
    Вирішили: учні підуть у супроводі дорожнього патрульного автомобіля міліції, а також повідомлять батьків. Так і вчинили. Директор приєдналася до супроводу.
    І діти, ні – дорослі діти, вирушили в путь. Та хіба вони йшли? Вони летіли на крилах, не зважаючи на мокрий сніг під ногами, на морозне повітря, на великий кілометраж. Вони летіли, немов стріла, що має досягнути цілі. Чи хоча хтось із них захворів? Ні! Чи були втомленими? Напевне. Та чи хто відчуває фізичну втому тоді, коли горить у душі вогонь пориву та наснаги?
    …Біля дороги – схилена хатина. Поруч – така ж бабуся.
    – Та куди ж ви, діточки?
    – Боротися за правду, бабусю.
    Шорсткою долонею старенька витерла солону сльозу і тричі перехрестила подорожніх.
    «І де ж та правда?» – ледь прошепотіла сухими вустами.
    Автомобілі вітали юних революціонерів гудками. Львів – стрічками. Люди – усмішками.
    … Учитель присіла в задумі на край стільця у порожньому класі. Перед нею – розгорнутий підручник з української літератури.
    Неначе вперше, із хвилюванням читала пророчі слова Каменяра:
    Вічний революцьонер –
    Дух, наука, думка, воля –
    Не уступить пітьмі поля,
    Не дасть спутатись тепер.
    Розвалилась зла руїна,
    Покотилася лавина,
    І де в світі тая сила,
    Щоб в бігу її спинила,
    Щоб згасила, мов огень,
    Розвидняющийся день?
    А за вікном гарячим помаранчевим полум’ям вилискували стрічки, прив’язані учнями до гілок дерев.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. Чарівна хустинка (казка-не-казка для дітей)

    У дівчинки Мар’янки є чарівна хустина. Така, як у казках. Не вірите? Ось, наприклад, у казках є чарівний килим, чоботи-скороходи, яйце-райце, плащ-невидимка, тобто різні незвичні речі. А це – хустинка-порадниця. Саме так і треба її називати, бо ж вона така собі непроста, тобто чудодійна!
    Подарувала ж цю хустину Мар’янці її мама, а мамі – бабуся, а бабусі – прабабуся.
    – Мар’яночко, – втаємничено та урочисто промовляла мама, пов’язуючи хустину на голову доньки.- Ця хусина - оберіг нашого роду. З нею ти станеш доброю господинею.
    Від здивування великі сині Мар’янчині очі зробилися ще більшими. Дівчинка розуміла всю важливість події.
    Дев’ятирічна господинька побігла глянути на своє відображення в дзеркалі. Біленька хустинка, з віночком дрібненьких блакитних квітів по краю, дуже личила дівчинці. Мар’янка покрутилась-повертілась туди-сюди. Але ж…
    – Але ж, мамо, нічого чарівного не відбувається!
    – Слухай мене уважно, доню, – повчала мати. – Ця хустина допомагає лише старанним і працьовитим дівчаткам, а лінивим – ні. Коли візьмешся готувати обід чи в хаті прибирати, то спочатку пов’яжи хустину та скажи: «Хустинко, хустинко, варімо борщик смачненький!» або «Хустинко, хустинко, приберімо в кімнаті швиденько!» – і починай працювати, а вона вже тоді і порадить, і допоможе.
    – Як у казці! – дивувалася дівчинка.
    Наступного дня, зранку, як завжди, батьки пішли на роботу, а Мар’яна зі старшим братом Назарієм – до школи. І, звичайно ж, уроки закінчувалися швидше, ніж мамина і татова робота. Отже…
    Отже, дівчинка вирішила приготувати для сім’ї вечерю, а заодно й випробувати чарівну хустину.
    Що ж? За яку страву взятися? Це для недосвідченої куховарочки було проблемою. Вона відчинила дверцята холодильника і задумалась… Ага! Еврика! Сирнички! Це легко. Вона спостерігала колись, як готувала їх мама.
    – Так, беремо сир… А далі що? Ой, забула!
    А далі було пов’язування хустини перед дзеркалом. У цей час із школи повернувся Назарій. Побачивши приготування сестрички, він не міг не стриматися від жарту:
    – Шановна господине, коли влаштуєш пожежу, не забудь зателефонувати. Номер – 101.
    Мар’янка лише посміхнулась у відповідь, бо як тільки пов’язала хустину, то зразу згадала весь рецепт: збити міксером три-чотири яйця; пропустити через м’ясорубку півкілограма чи трохи більше сиру, щоб не було грудочок; добавити півсклянки цукру, склянку борошна, чайну ложечку соди, погашеної оцтом; усе добре перемішати і пекти сирнички на олії в сковорідці.
    «Та це ж моя порадниця мені допомагає», – здогадалася дівчинка.
    І щойно лиш Мар’янка виставила в ряд усі продукти, як сталося диво: міксер сам почав збивати яйця, ложка вимішувала сир із цукром і борошном, на газовій плиті зблиснув жвавий вогник, залишалося лише поставити на нього сковорідку і пекти кругленькі диво-сонечка для сім’ї. А може, це лише здавалося дівчинці, адже робила вона все дуже швидко і вправно.
    Коли додому повернулися батьки, Мар’янка вже домивала забруднений посуд, на столі красувалися своєю жовтогарячою скоринкою духмяні сирнички, а товстобокий чайник свистів довгим носом, звіщаючи про вечерю.
    – Запрошую всіх до столу! – усміхалася дівчинка.
    – О-о-о! – лише зміг вимовити здивований Назар. – І без пожежі обійшлося.
    Мама з татом цілували доньку, називаючи її помічницею, сонечком і юною господинькою.
    Сирнички виявилися справжніми смаколиками.
    – Це мені хустинка допомогла їх приготувати. Вона чудодійна, – зізналася Мар’янка.
    – Так, доню, я знаю, – підморгнула мама.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -