Він очікував на попутне авто. Навпочіпки. Коли вже здалеку замріло "Пежо", потягнув за собою худий рюкзак, втомлено змахнув рукою. Саме так: втомлено, якось-то знехотя.Був по-молодецьки підтягнутим, жилавим, як вовк, але виснаженим. Вона, оця втома, сиділа в його очах, розпустила свої щупальця по тілу, тьмяніла відчаєм і сумом.
– До Крехова підкинете? – кинув коротко.
– Так. Сідайте, - разом відповіли водій та його дружина.
– Христос воскрес! – привітався уже в салоні авто.
– Воістину воскрес!
Та й – по розмові. Пильнували дорогу. Розглядали зелені поля, придорожні кущі, горбисте плато, вкрите широколистим лісом. Дорога стрімко слалася під колеса, вишкірюючись час від часу вибоїнами з водою. Автомобіль намагався оминути їх і тоді гойдався, як корабель на хвилях, а коли все-таки потрапляв у яму, то брикався, як норовистий кінь. Проминали знайомі ставки, дороги та доріжки.
А ось і одинока тополя. Струнка та висока, опоетизована. Більше таких у цім краї і не зустрінеш. Хоч ні – є у Жовкві, біля костелу, її посестра, горда, розкішна і самотня.
Лагідно-сонячно сьогодні. Божа днина! Перед селом – ряд верб, гостинних господинь, що споконвіку, напевне, відколи Крехів, зустрічають гостей.
– Ви не скажете, будьте ласкаві, де тут монастир? – порушив мовчанку пасажир, тільки-но в’їхали в село.
– Ми теж туди, – відповів зичливо водій.
– От і добре. Дякую.

***
Крехівський монастир. Земля обітована. Давнє пристанище двох схимників, Сильвестра і Йоіля , що знайшли собі затишок у печерах серед густого лісу. Що то за предивні витвори – оті печери! Напевне, сама природа давно вже чекала на тих відлюдьків – чи все-таки божих людей – заздалегідь подбавши про їхнє житло: дві кам’яні брили з видовбаними порожнинами всередині, вирізьбленими водою, вітрами чи то самими духами Всесвіту, одна – церква з вівтарем, друга – кімната для відпочинку. Чверть віку провели тут перші монахи у молитвах, у розмові з Богом, лісом, своєю душею. А розмовляти є про що, ой є про що! Про безконечну (а може, ні) людську жадобу і ворожість, про марноти світу та пориви духу, високості, про кров невинно убієнних і про те, що вічним є лише небо. Чи так, Боже? Навчи нас, твоїх дітей, як маємо жити.
Потім зводили храм, монастир неподалік печер. А потім були набіги захланників, невситимих золотом і кров’ю, пожежами, смертю, смертю. І – дзвони до неба, молитви, молитви… Боже!
Чи можна сховатися від отого в’їдливого людського світу, якому все мало, який женеться за тобою, здатен вкусити, удушити, висмоктати усі живі соки з тіла, з душі, а може, найперше з душі, ефемерної болючої субстанції; здатен витягнути Її, голу, беззахисну, витягнути на поглум, на розтерзання, на земні муки.
Нарешті трохи той світ відступився, давши спокій монастирю. Приходить помолитися, напитися води з джерела, пороздумувати про безконечно вічне. То, може, нарешті світ отямився?

***
Відчували, як кожна клітинка тіла наповнюється спокоєм, а може, небом, хоч знали – Богом. Їхали за цим доторканням до небес, верховіть, щебету маленьких грудочок-пташок, однотонного шуму джерела, споглядання і наповнення. Сиділи у храмі Святого Миколая, а потім в примонастирському лісі, як оті древні скіфські кам’яні баби, зачаровані, заворожені, слухали небо, землю, воду, Бога. Піднімалися на гору Побіну (ой було тут, бито тут, побито люду), з котрої видно села, села, далеко, далеко – Крехів, Руда, Бір, Кунин, ген-ген – навіть Хитрейки і Добросин. Краю наш! Летіли, яко птахи, понад, понад…

***

Поверталися умиротворені. Повні-повні світла.
Він, знайомий незнайомець, стояв на узбіччі.
– Нам знову по дорозі? – спинилися, пропонуючи підвезти.
– О, дякую, – здавався розгубленим. – Це ви? Я… Бачте… Запізнився на останню маршрутку.
– Ми раді Вам допомогти. Чи то така доля.
– Гм… Доля…
Дивно прозвучало це слово і якось ураз обірвало початок розмови, що готова була потекти тоненьким струмочком. Про що говорити? Незнайомі люди. Так собі, подорожні. Що кому одне до одного? Зайняті кожен своїми думками.
І знову мимо бігли верби, верби, поля, поля. А ось – лелека посеред трав. Йде-походжає, наполовину захований у зелень. При кожному кроці витягує вперед довгого дзьоба. Сполошився, полетів.
– Ви знаєте, а мене не прийняли до монастиря, – зненацька порушив тишу незнайомець. – Просився. Не взяли. Куди ж мені тепер подітися? Дружина вже давно в Італії, на заробітках. Зателефонувала недавно, мовляв, не приїде, має Антоніо, каже: шукай собі супутницю… Донька вийшла заміж. А я, бачте, став молодій парі на заваді. Виганяє мене з дому. Як це? Я ж виховував її, допомагав з навчанням. Куди мені?
І все. І знову – тиша. На цей раз – криклива. Не задавали запитань. Розуміли: там, у душі, боляче. Дуже.
Щоби якось полагіднішало, жінка почала було:
– А ми ходили до джерела. Там так затишно.
Без відповіді.
Залишалося ще кілька хвилин спільної дороги.