Юстина любила собак. Відчувала якусь спорідненість з ними. Чи тому що, за гороскопом, народилася в рік Собаки, чи тому, що завжди шукала в людях правдивості, чесності: якщо ти друг мені, то друг до повної самовіддачі, якщо ворог, то вже ворог до останку, а знаходила все це в собаках, які знали одне правило життя: господар – друг, а всякий зайшлий чужинець – ворог.
Юстина навіть розмовляла зі собаками, ну начебто з людьми, зі собі рівними. Була балакучою жіночкою, потребувала все наболіле виговорювати, виривати із душі, як бур’ян. Мусив же хтось її слухати. Слухав чоловік, мовчазний, інтелігентний мужчина. Але коли вже вода виходила з берегів, тобто було того словесного потоку аж забагато, то Юрій, так його звали, йшов до гаража, відкривав капот машини і мовчки, інколи наспівуючи якусь мелодію, крутив-перекручував болти і гайки. Тоді жінка вже знала: чоловікові треба дати спокій.
Йшла годувати курей. Але то були невдячні вуха. Вона намагалася розповідати про своїх дітей та онуків, хвалилася їхніми успіхами в навчанні та на роботі, зітхала, бо давно не бачила їх, хоч це могло бути всього два тижні тому. Та кури лише заклопотано метушилися, зайняті своїм. Ні тобі погляду всерозуміючого, ані кивка на знак згоди. І тоді залишався Добрий – дві пари всеслухаючих вух, уважні лагідні очі, густий баритон голосу, який інколи проривався помежи слів на знак солідарності з господинею.
Добрий був великим білим собакою, породи сенбернар, з тих, що розуміє людей, рятує їх, допомагає. Юстина пам’ятала, як син Роман обережно поклав білий оберемок, який виявився малим собачам, ще зовсім безпорадним і тому смішним:
– Мамо, тату, це Джонні або як ви там собі його назвете. Любіть його. Він вам віддячить сторицею.
Юстина схопилася до нього, як до малого людського немовляти. Він тицьнув мордочку їй у пазуху та й так і завмер, вбираючи людське тепло й любов.
Роман часто телефонував, давав поради, як виховувати цуценя, бо ж порода! І Добрий ріс на славу, встигай годувати. Юстина і не нарікала. Виховували, як дитину. А назвала Добрим, хотіла бачити таким, та він таким і був: ані голосу не подасть, ні не огризнеться. Юрій виходив на прогулянку з поважним собакою, йшли спокійно, розмірено карбуючи кроки, якраз під уже хворе, навіть опероване людське серце та флегматичний собачий темперамент. Найважче чоловікові було підніматися догори, на якийсь пригірок. Тоді Добрий зупинявся й терпляче чекав. Розумів не те, що з півслова чи півпогляду, а з півподиху. До свого білого окрасу мав кілька брунатних плям: на правому вусі та по тілу. Коли прислухався до Юстининої балаканини, то мав собі за звичку трішки припідняти те вухо і так застигнути. На таких тварин, що добре все розуміють, люди кажуть: « Мало що не говорить».
Юстина була вдячна синові за такого собаку, бо вже навіть справдилися його слова: «Він віддячить вам сторицею». Цю пригоду вона переповідала родичам, сусідам, знайомим сотні раз. І кожен раз із щораз більшою емоційністю та вдячністю своєму Доброму: «То вже був вечір. Я була вдома сама. Ну тобто я і наш собака. У Юри був концерт, звітний. Ну ви знаєте: в Школі мистецтв. Приїхав син з жінкою і дітьми та й дочка з чоловіком і своєю малечею. Ми мали всі йти, а мені голова розболілась. От я і не пішла. Сидимо собі тихенько з Добрим, в’яжу сякий-такий джемпер на зиму. Мовчимо, бо Добрий закуняв, поклав голову на лапи, то я його й не тривожу. Аж тут зауважую, що його праве вухо припіднялося. З чого би то? – думаю. Раптом Добрий зривається на лапи і йде до вхідних дверей, крадькома, принюхуючись. Я глип на двері – а ключ, застромлений в замок зісередини, повертається. Значить хтось його перекручує зі зовнішнього боку. У мене серце – в п’яти. Боже, допоможи! Добрий став супроти дверей в очікуванні. Чую, як у мого собаки народжується голос десь зі самої глибокої горлянки, наростає, наростає, як ото баси в роялі чи у великому бубні. А потім як гаркне! Раз, другий, третій. Я про що? Та Добрий взагалі то не гавкає. Рідко коли. Так той злодій ( ну бо хто би то закрадався?) зразу й пропав. Ось так наш песик нас порятував.
При тому Юстина потріпувала праве вухо сенбернара, він же мовчки терпів лагідні «знущання».
– Ну ось, Добрий, скажи, що би ти робив, якби той злодюга таки відчинив двері? Нападав би на нього, правда ж? Ти би його повалив за одним махом. А далі що? Невже би кусав? А якби, не дай Боже, у нього був би ніж? Це дуже розумно, що ти його налякав голосом. Мудрагелю ти наш, – жебоніла і жебоніла жінка, ще довший час будучи стривоженою тою пригодою.
Була в Юстини, окрім домашнього господарства, ще одна важлива справа: город. Це навіть можна було би назвати «сродною працею», як ото казав наш мудрець Григорій Сковорода, тобто працею по духу, по роду, по любові. Дбала про свої десять сотиків, як про рідну дитину, щоби було не гірше за інших: і вчасно посаджено, і вчасно прополено, і щоб жуків тих колорадських ані-ні. І було на тому клаптику всього: окрім найголовнішого – картоплі, не тільки огірочків, капусти, моркви, кабачків, буряків, гарбузів, цибулі, квасолі, кукурудзи, а й маку та й квітів нагідок та чорнобривців, яких дбайливі господині переважно висівали побіля хати. Ну і нехай! Ще й тут буде красиво. Чоловік звик до витребеньок жінки і мовчки виконував її забаганки. Та й сам любив бути на полі. Дихалося легко. Під час неважкої роботи наспівував собі якусь арію. Юстина теж собі підтягувалася до наспівування. І так обоє тішилися, розгортали свої душі, потихенько сапаючи рядочок-другий. А одного року, коли Юру «серце взяло» і було тоді не до городу, все позаростало такими лабазами, що аж прискіпливий Федь, що ото ходить та й оглядає всі городи, поставив їм «трійку». Ось так в очі й сказав: «На трієчку у вас цього року». Юстину аж дух сперло. Що то вона вже не нажалілася чоловікові, дітям, сусідам і родичам. Але нічого, якось пережилося.
Інколи брала на поле і Доброго, коли не було спеки. Він клав морду на лапи і прислухався до мишей або розглядав хмари, які мінилися під час заходу сонця, сині, червоні, знову сині. Одного разу він зірвався на лапи, насторожився в сторону недалекого лісу, навіть прокотив горлом гарикливі хрипи.
– Ти чого це? – спитала Юстина.
Собака помалу заспокоївся. Додому йшли, як завжди, розміреним кроком.
– І чого це ти був похопився? – ще раз допитувалася жінка.
Ще через кілька днів Юстина знову збиралася на поле, надвечір, коли вже по спеці. Йшла одна, бо та погода ані для Юри, ані для сенбернара. Добрий тицявся головою їй в руки і глухо хрипів. Юстину здивувала така його поведінка. Списала все на те, що він хоче пити. Налила води. Собака ліг в брамі.
– Ну чого ти? Я тебе сьогодні не візьму зі собою. І не проси.
Вислизнула крізь шпарку напіввідчиненої хвіртки, швидко її закрила, чула ще деякий час, як Добрий чогось здуру шкріб кігтями закриту браму.
Хотіла прополоти моркву, встигнути би до заходу сонця. Уже один раз полола. А після дощів рослинність так потягнулася вгору, що й не видно було попередньої її роботи. До поля дійшла швидко, зразу й накинулася на ту моркву, як голодний на їжу. Якось і не розглядалася, чи працює ще хто поруч, по сусідству. Морква мала ще тоненькі ниточки-стебелиночки, які губилися серед того бур’яну, тому потребувала уважного розглядання. Працювала дуже зосереджено, лише раз встала, розправила плечі. Кинула оком на небо. Довга синя хмара перерізала червоногаряче сонце, аж потемніло трохи. Не мала часу навіть на роздумування. Було тихо. Може, то на дощ?
Було надто тихо. Ця тиша чомусь насторожила. Відчула, здалося, що хтось за нею спостерігає. Скинула швидкий погляд. Хух… Собаки. Відлягло від серця. П’ять собак сиділо перед нею. Як це вона не почула, коли вони прийшли? Але не злякалася, зовсім. Де би не стикалася з ними, вміла говорити. Як до старих знайомих.
– Ну невже так можна лякати? – накинулася на них з докорами. – Що вам роботи нема? І взагалі де ви тут взялися? Ідіть. Ідіть. Я не маю на вас часу, – лила і лила звичний свій словесний потік, як ріку, тиху і погідну, що тече широким плесом.
Одразу й не зауважила, що вони однакові. Сонце вивільнилося з полону перистої хмари і сипнуло ще трохи проміння, якраз на лискучі хребти тварин. Усі сірі, з красивим полиском. Одна собака трохи більша. Вона сиділа навпроти Юстини пильнувала кожен її рух і неначе вислуховувала кожну ноту в словах. Врешті піднялася, у її очах блиснув один з останніх сонячних променів, і вона пішла. За нею попрямували інші четверо. Один за одним, слід в слід. У напрямку лісу. Юстина подивилася вслід: « А й справді, звідки це вони прийшли?
_ …у напрямку лісу, а не якогось села, – завершила свою розповідь Юстини вдома за вечерею, погладжуючи коротку шерсть Доброго. Собака поклав їй на коліна свою морду і наче так завмер.
Саме приїхав син з дітьми та жінкою. Навідався і кум при нагоді. Усі уважно слухали розповідь, не перебивали, притихли.
– Кажеш: усі сірі? – перепитав кум і тоді: – Це були вовки. Мати з виводком. Вона вивела їх на полювання.
– Вовки?
– Так. Просто вовчиця не відчула в тобі флюїдів страху . От і не накинулась.
– Тепер я розумію, чому Добрий не хотів мене впускати на поле.
Юрій взяв руку жінки у свою:
– Тобі допомогла твоя велика любов до всього живого.
Десь там, у глибині гортані великого білого собаки заклекотало, загурчало. Вільною рукою Юстина погладила Доброго по голові.