Роки? Дев’яності, коли народилась омріяна здавен держава – незалежна соборна Україна.
Домініканський монастир у Жовкві знову почав жити своїми давніми турботами – літургіями, сповідями, молитвами до Бога. Скільки проминуло літ, відколи тут правилась остання Служба Божа? Напевне, п’ятдесят. За роки радянської влади в келіях розміщувались різні інстанції: паспортний стіл (як кажуть у народі), райвно, бюро інвентаризації. Навіть військова частина. Правда, і тепер монастир не відновив ще своїх функцій. Лише його складова частина – костел Святого Йосифа – здійняв руки в молитві, що полинула у святочному співі до неба.
Сьогодні тут празник. За кілька хвилин розпочнеться Урочиста літургія. З молитвою на устах входять парафіяни, хрестяться, стають на коліна перед вівтарем, щоби засвідчити смирення і свою любов до Бога.
Помолившись, звертаю погляд на стінний розпис, недавно завершений. Костел відновлює свою діяльність. Громада активно цьому сприяє.
Миттєві спомини, немов дзвони з минулого, торкаються чола. Роки? Вісімдесяті.
…Отак стою (я – школярка) посередині цього храму (вперше) і розглядаюся довкола. Від споглядання морозом обдало… Бачу зранені пострілами стіни, оббиту штукатурку, на долівці – мотлох. Що тут відбувалось, у цьому храмі пошани до Всевишнього? Чи не було вже отого смирення і любові? Стало моторошно, здалося, що хтось зараз вистрелить у спину. Оглядаюсь.
До мене підбігають схвильовані однокласники:
– Світлано, що ми тобі розкажемо! Слухай! Надя оступилась у тому підвалі й ледве не впала… але присіла на щось… на якийсь чи то ящик, чи що… оперлась руками і наткнулась, слухай… знаєш на що?.. на череп. Хлопці сірниками присвітили – дійсно череп, людський.
– О Боже! Та ви що!
– Агов! Ідіть усі сюди! – гукають до нас Андрій та Олег із, напевне, десятиметрової висоти. Вони стоять на пристінному уступі, що обрамлює вівтар.
– Впадете! Не просувайтеся далі! Там обрив! – застерігають їх дівчата.
– Ідіть сюди! Тут є прохід! Треба навпочіпки лізти!
І ми, охоплені цікавістю, юнацькою енергією і трохи страхом, посуваємося на колінах отим проходом чи, так би мовити, пролазом. Потім, піднявшись догори дерев’яною драбиною, опиняємося … під куполами. Крізь проріхи між дошками можна було побачити рідне місто з н-метрової висоти (скільки ж то має монастир?).
Жовква… Давня і завжди молода. Немов королева, спокійна у своїй величі. Яко вічний паломник, велична своїм спокоєм.
Чотири шляхи на чотири сторони світу біжать від її серця, площі Вічевої, і повертаються назад, до оборонних стін Жовківського замку, і ведуть зі собою прочан до церкви Святої Трійці, до костьолу Святого Лаврентія, до Василіанського монастиря Різдва Христового, до синагоги, до Домініканського монастиря, до церкви Різдва Богородиці на Винниках. Та лише нема доступу прочанам до цих святинь. Зачинено. Радянська влада у Бога не вірить.
Призахідне сонце зачепилося за гілля дерев на горі Гарай, блиснуло мінливим промінням по вежі міської ратуші, погладило зруйновані Глинську і Звіринецьку брами і помалу почало хилитися до землі.
– Красиве наше місто, – було думкою. – Та час повертатися.
Ми вийшли з костелу тим же ходом, що і зайшли, – через зруйновану стіну в підвалі з боку внутрішнього подвір’я. На вулиці Львівській зупинилися. З якимось незрозумілим тягарем на серці глянули на сірий обдертий монастир. Він видався нам закам’янілим похмурим велетнем. Ось стоїть і поглядає з-під насуплених брів на другу сторону вулиці, де пишається-величається своєю напудреною красою білий дім райкому партії. І чи не дарма це – один навпроти другого?

Та на цьому наша паломницька одіссея ще не закінчилася.
Наближався Великдень. Чи готувалися люди до свята? Напевне. Але ніхто дуже про це не говорив. Тихцем, таємно несли кошички з паскою на освячення. І то: хто ніс, а хто і ні. Адже не можна! Радянська влада до Бога не допускає, зачинила всі брами та двері церков. Хто піде? Ну хіба там яка бабця на схилі літ поплентається. То вже на тому і закінчиться та їхня віра (так вважала влада). Люди повинні вірити… У що, шановні товариші ідеологи? –У комунізм.
А коли розпач у душі і вже нема до кого звернутися, нема на кого надіятися, хіба лише на Бога?
Наближався Великдень. А це значило, що у православній церкві ( колишній василіанській), єдиній, де ще дозволяли проведення літургій, буде правитись усю ніч. Нам хотілося прилучитися до цього святкового дійства, діткнутися душею величі Христового Воскресіння.
Ще звечора біля церкви чергували вчителі, щоби не впустити туди учнів (гірка освітянська правда – такі були вказівки «зверху»). Ми, такі «несвідомі» школярі, домовилися зустрітись опівночі.
Велична ніч. Тепла, наповнена таємничістю. Хвилювання переповнює душу. А серце так колотиться в грудях, що, напевне, його стукіт чути всім довкола. Вчителів на сторожі вже не було. Ми ввійшли в церкву.
Чи можна зараз словами описати той стан душі? Чи можна згадати думки? Було осягнення тоді. Є осягнення тепер.
Давні розписи на стінах, великі лампади, мерехтіння свічок, величальний спів на хвалу Божу. Роздуми. Роздуми над «чи вічним?»: людина і Бог, людина і людина, людина і її буття у Всесвіті.

Людина і її діяння…
Погідний, на диво, листопадовий день 2006 року. На площі Вічевій вишукувався ряд… трун. Шістдесят! У них – останки двохсот сімдесяти невинно убієнних людей.
Пізніше преса напише: «25 листопада у Жовкві відбулося масове захоронення останків жертв політичних репресій. Дорослі та діти були розстріляні та закатовані у повоєнний період в підвалах монастиря отців Василіян.
Згідно інформації комісії Головного бюро судово-медичної експертизи України, яка проводила судово-медичні дослідження скелетованих залишків з 11 лютого по 30 лютого 2003 року, на 22-ох черепах було виявлено кульові вогнепальні пошкодження, з яких 16 спричинені пострілами з малокаліберної зброї. У переважній більшості постріли були в потиличну зону голови. На 11-ти черепах виявлено пошкодження, зумовлені ударами тупих предметів.
Комісією встановлені кістки 270 людей, серед яких дорослі й діти. За отриманими даними, із них не менше 50-ти жінок та 61-на дитина у віці від 1 до 15 років.
Згідно архівних даних, у зазначений період тут розташовувалися 88-ий прикордонний загін, 2-га рота 585 полку 231-ої стрілецької дивізії та провокаційна спецбоївка НКВС. Скоріше за все, це і є жертви цих структур, які намагалися приховати від людського ока свої криваві злодіяння.
На території Домініканського монастиря також зафіксовано останки людських тіл. Період смерті – післявоєнний. Похоронна процесія останків жертв сталінських репресій розпочалася панахидою за померлих».
А потім – обурення насильством людей над людьми, слова, слова.
Немов цвяхом у пам'ять : “Це злочин, який не підлягає терміну давності”.
Людина і її діяння… Терміну давності немає.
“Є я і ти. І є тривання Бога”.*
Іноді розказую дітям : уявіть собі, що на небі в Бога є великий-превеликий комп’ютер. І лише від одного дотику до нього пальчиком, а може, лише думкою, на екрані з’являється усе твоє життя, людино, твоїх діянь і навіть мислей.
… Розпочиналася Святкова літургія. Спогади відійшли, наче хвиля, щоби повертатися знову і знову.
Адже немає терміну давності в бутті твоєму, людино.


* “Є я і ти. І є тривання Бога” – цитата з поезії Маріанни Кіяновської

2012