Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.16
17:55
Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
2025.12.16
06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
2025.12.15
21:19
Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
2025.12.15
20:55
Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
2025.12.15
20:27
Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
2025.12.15
19:55
Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
2025.12.15
19:00
Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
2025.12.15
14:41
цьогоріч ми всі гадали,
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
2025.12.15
11:12
Кришталики снігу вкривають подвір’я.
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
2025.12.15
08:16
Ви можете писати папірці,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Апуко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Апуко
Брукована доріжка стелилася аж до кінця вулиці, до краю міста. Маленька Діаночка їхала на візочку й розглядала нові для неї краєвиди: незнайомі будинки, кущі, дерева. А ось і великий обшир: перехрестя за містом, а довкола – поле з високим і низьким різнотрав’ям. Дорогами із шумом і посвистом пролітали автомобілі, але ось тут, побіля крайніх осель, сонячний затишок, таке собі осоння.
Свіжий літній ранок, після дощу. Сонце, звичайно, уже давно зійшло, але не встигло ще висушити рясної роси. Вона виблискує на широких листках, та особливо помітна й красива на павутинні, що його старанно розвісили павуки то поміж ялинових гілочок, то де-не-де на кущах.
Тут, на цьому веселому осонні, бабуся зупиняє візок і Діанка, з якої вже вивітрились залишки сну, здіймає рученята догори, аби їй дали побігати по доріжці. Дівчинка дуже любить бігати, стрибати, гойдатися, видряпуватися на якісь підвищення, устигай-но лише її пильнувати й ловити, аби не набила собі гуль. Бабуся ставить дитину на ноги, але тримає за ручку, бо ж поруч, по дорозі, час від часу прошмигують машини.
Мала непосида вже знайшла собі два камені біля брами, раз – і вже вершина одного здолана, і зістрибує, раз – і другу вершину переможено, і стрибок донизу. З брами виходить господар, пильно розглядає гостей-перехожих, усміхається. Дорослі вітаються, взаємно бажаючи один одному доброго дня і доброго здоров’я. Чоловік прямує собі в сторону міста. Діанка ж, вкотре зістрибнувши з підвищення, зауважує на бордюрі якусь білу кульку. Тягне бабусю до неї.
– Абуко! – стверджує, попередньо пильно розглянувши.
Маленька біла кулька, менша за вишеньку, має якісь чудернацькі ріжки і дуже повільно, майже непомітно, кудись повзе.
Бабуся розуміє, чому такий висновок робить дитина, якій ще немає двох рочків і в лексичному запасі якої поки що до вибору саме це слово. Жінка вкотре зворушена розвитком дитини, отим процесом мислення, аналізу й синтезу, що проходить у малій голівоньці, зіставленням круглої форми яблука з будинком равлика, геніальним висновком, який своєю простотою та оригінальністю завжди дивує батьків.
– Це не яблуко, – повчає доросла людина. – Це равлик. Ось у нього є ріжки. Він ними нюхає, слухає, розглядає, куди повзти. Бачиш, як ворушить ріжками, повертає їх в різні сторони.
Малятко вбирає в себе кожне слово, звук і почуття, з яким воно промовлене.
Увага, дорослий! Іде процес осмислення, перетравлення цього великого світу дитиною. Умій витримати паузу та підібрати доречні слова.
Неподалік Діана зауважує ще одного равлика, поруч – ще одного. «Лавл», – тягне бабусю за руку. А за хвилю вони знаходять цілу колонію цих маленьких істот, що вигріваються на сонечку тут же ж, на оберемку висохлого зілля, кинутого в канаву біля паркану. Справді, вони схожі на білі яблучка, що їх натрушено з дерева. Де-не-де поміж них – більші сірі кульки, напевне, батьки. «І як ми такого дива одразу не зауважили?»
Діанка простягає пальчики до найближчого створіннячка. Але що це? Розчавлений кимось равлик. Власне, це лише уламки його хатинки в мокрому місиві.
– Лавл! Буба! – дитина тримає на долоньці кусок панцира й запитально дивиться на бабусю.
Що скажеш, дорослий? Як ти поясниш дитині жорстокість світу?
Довкола – ой леле! – як багато ще таких мокрих плям на тротуарі. Це неуважні перехожі роздавили равликів, що виповзли на середину доріжки.
Жінка не розказує дитині, що це. Іншого разу, коли та трішки підросте. Зате (вкотре!) раптова думка, викликана якимось вчинком чи словом дитини, обпікає душу. В одній легенді розповідається про єдинорога. Кажуть, він умів ходити так, що не наступав на жодну, навіть найдрібнішу істоту на землі. Чому ми, люди, такі неуважні, байдужі, жорстокі не тільки до братів своїх менших, а й один до одного? Давимо, чавимо, обпікаємо душі ближніх у своєму поспіху до ефемерного щастя, у своїй гордині, прагненні вивищитися одне над одним.
Бабуся забирає уламок з долоньки внучки.
– Так, моє сонечко. Равлик має бубу. Йому болить. Давай покладемо його під листочок. Він там буде спати.
Так і зробили. Далі йшли обережно, щоб не роздавити дрібних істот. Ласкаве сонечко та ніжний вітерець обіцяли лагідний день.
Свіжий літній ранок, після дощу. Сонце, звичайно, уже давно зійшло, але не встигло ще висушити рясної роси. Вона виблискує на широких листках, та особливо помітна й красива на павутинні, що його старанно розвісили павуки то поміж ялинових гілочок, то де-не-де на кущах.
Тут, на цьому веселому осонні, бабуся зупиняє візок і Діанка, з якої вже вивітрились залишки сну, здіймає рученята догори, аби їй дали побігати по доріжці. Дівчинка дуже любить бігати, стрибати, гойдатися, видряпуватися на якісь підвищення, устигай-но лише її пильнувати й ловити, аби не набила собі гуль. Бабуся ставить дитину на ноги, але тримає за ручку, бо ж поруч, по дорозі, час від часу прошмигують машини.
Мала непосида вже знайшла собі два камені біля брами, раз – і вже вершина одного здолана, і зістрибує, раз – і другу вершину переможено, і стрибок донизу. З брами виходить господар, пильно розглядає гостей-перехожих, усміхається. Дорослі вітаються, взаємно бажаючи один одному доброго дня і доброго здоров’я. Чоловік прямує собі в сторону міста. Діанка ж, вкотре зістрибнувши з підвищення, зауважує на бордюрі якусь білу кульку. Тягне бабусю до неї.
– Абуко! – стверджує, попередньо пильно розглянувши.
Маленька біла кулька, менша за вишеньку, має якісь чудернацькі ріжки і дуже повільно, майже непомітно, кудись повзе.
Бабуся розуміє, чому такий висновок робить дитина, якій ще немає двох рочків і в лексичному запасі якої поки що до вибору саме це слово. Жінка вкотре зворушена розвитком дитини, отим процесом мислення, аналізу й синтезу, що проходить у малій голівоньці, зіставленням круглої форми яблука з будинком равлика, геніальним висновком, який своєю простотою та оригінальністю завжди дивує батьків.
– Це не яблуко, – повчає доросла людина. – Це равлик. Ось у нього є ріжки. Він ними нюхає, слухає, розглядає, куди повзти. Бачиш, як ворушить ріжками, повертає їх в різні сторони.
Малятко вбирає в себе кожне слово, звук і почуття, з яким воно промовлене.
Увага, дорослий! Іде процес осмислення, перетравлення цього великого світу дитиною. Умій витримати паузу та підібрати доречні слова.
Неподалік Діана зауважує ще одного равлика, поруч – ще одного. «Лавл», – тягне бабусю за руку. А за хвилю вони знаходять цілу колонію цих маленьких істот, що вигріваються на сонечку тут же ж, на оберемку висохлого зілля, кинутого в канаву біля паркану. Справді, вони схожі на білі яблучка, що їх натрушено з дерева. Де-не-де поміж них – більші сірі кульки, напевне, батьки. «І як ми такого дива одразу не зауважили?»
Діанка простягає пальчики до найближчого створіннячка. Але що це? Розчавлений кимось равлик. Власне, це лише уламки його хатинки в мокрому місиві.
– Лавл! Буба! – дитина тримає на долоньці кусок панцира й запитально дивиться на бабусю.
Що скажеш, дорослий? Як ти поясниш дитині жорстокість світу?
Довкола – ой леле! – як багато ще таких мокрих плям на тротуарі. Це неуважні перехожі роздавили равликів, що виповзли на середину доріжки.
Жінка не розказує дитині, що це. Іншого разу, коли та трішки підросте. Зате (вкотре!) раптова думка, викликана якимось вчинком чи словом дитини, обпікає душу. В одній легенді розповідається про єдинорога. Кажуть, він умів ходити так, що не наступав на жодну, навіть найдрібнішу істоту на землі. Чому ми, люди, такі неуважні, байдужі, жорстокі не тільки до братів своїх менших, а й один до одного? Давимо, чавимо, обпікаємо душі ближніх у своєму поспіху до ефемерного щастя, у своїй гордині, прагненні вивищитися одне над одним.
Бабуся забирає уламок з долоньки внучки.
– Так, моє сонечко. Равлик має бубу. Йому болить. Давай покладемо його під листочок. Він там буде спати.
Так і зробили. Далі йшли обережно, щоб не роздавити дрібних істот. Ласкаве сонечко та ніжний вітерець обіцяли лагідний день.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
