Ще не розплющувала очей. Вслухалася. Те, що випав сніг, відчула насамперед шкірою. Відчула сяйво. Воно пробивалося крізь цупку тканину штор, крізь шпарини, дисонувало з відчуттям часу.
Сніг? Сніг! Метнулася до вікна – сніг. Довгоочікуваний. Нарешті. Майже перший серйозний сніг. У лютому.
Ця зима, крихка і полохлива,
натривожить, назсипає дива, –
сколихнулося в душі.
Справді, сніг в останні зими почав ставати дивом. А ще такий ось, щедрий, повний, гінкий. Він наповнював собою все подвір’я, вулицю, місто, цілий світ. Був іще синім, неоновим. Промовисто контрастував із нічною темінню, переборював її.
Олеся вбирала в себе його сяйво і наповнювалася спокоєм, якого завше було їй замало, адже біле несе спокій. Білий сніг несе спокій. Починала це розуміти, відчувати, знати.
Була неділя. Біла неділя. Снігова. Святкова.
Раптово нахлинула потреба руху, ходи, власне, свіжого дихання, простору і якось разом з тим – розмислу, медитації, храму.
Збиралася швидко, навіть аж похапцем, неначе боялася, що сніг враз промине, потьмяніє, щезне…
…Але ні, не зник, ще біло і казково. Найперше на душу – це вишні, її улюблені. Вони стікали рікою, каскадом, срібним дивовижжям. Вихоплювала їх очима з-поміж усього іншого і плила з ними від неба до землі, перебирала тонкорунне біле плетиво і вдячно вбирала, всотувала в себе неосяжну гармонію спокою, яку зіслало на землю небо.
Згадала про фотоапарат. Хапливо виклацувала перші світлини. Врешті заспокоїлася, так неначе мусила взяти собі того свята природи, хоч крихту, бо ж проминає.
Оком художника відзначила довершену графіку яблунь і груш. Лінії гілок прості й навіть гострі. Якщо вишні – це романтика, то яблуні та груші – саме графіка. Це особливо увиразнював сніг. Он і бузок. Який він? Не такий, як улітку. Його щетина вперта у вись, наче хто підстриг його і тою гривою підпер хмару. Насолоджувалася цим уявним малюванням.
Тихо. Нікого. Лише тонка стежка, лише колія коліс. Здалеку – вогник з ночі, жовтий, немов розхристана кульбабка.
Олеся зауважила, що вулиця начебто видовжилася, випросталася, простяглася до центру. І все це – сніг, омана білого. Але тішилася тим. Хотіла йти, йти, надихатися, набутися з помислами. Час від часу виловлювала об’єктивом скороминущість. Розглядала свою нову стару вулицю. Скільки ж то тут ходжено, мислено? Колись, уперше, вела її, малу, мама до нового будинку. Якою ж довгою була тоді ця дорога! І тішилась, і мучилась тією довготою, яка стала частиною життя. Оці вже звичні будинки, старі, дуже старі, новіші – частина життя. Ось ці дерева, сусідська височезна груша, п’янкі виногради у вересневому достиганні, декоративне фасолиння, що звішувалося через зелений тин і було причиною поетичних дописів, – частина життя. Не раз, не два вихоплювалася з фотоапаратом. Ось горіх! ви бачите, якою охрою покрився горіх, он через дорогу?! – а який лапатий яблуневий цвіт, ну неначе гігантські метелики обсіли дерево!– а тюльпани! невже це тюльпани?! це ж весняні келихи, наповнені рубіновим вином! ви зауважили це, як і я? – а ось на ганку цього дерев’яного будинку вирізьблені дракони, справжні зелені дракони з довгими хвостами! респект господарям, бо старовина, бо не розвіяли по вітру! – а ця вишенька, що вибігла поза паркан глянути на вулицю, але ж чепурненька, але ж зграбна, уся в крапочку і квіточку!
Олеся любила свою вулицю, своє місто. Любила отой перелив церковних дзвонів, що ось навіть тепер виповнював ранкову тишу величністю і славою буття. Було в цьому щось таємничо-радісне, коли звуки розливалися вулицями міста, їх було чути скрізь, вони проникали навіть у найдальші містечкові закутки, і від того на душі робилося повно й широко.
Ішла до церкви. Її було видно здалеку. Як віху. Це було особистим відкриттям Олесі: звідки би не йшла чи не їхала, зауважувала, що кожна дорога в місті мала попереду себе церкву, кожна свою – Серця Христового, Святої Трійці, Домініканський костел чи костел Святого Лаврентія. Дивовижне планування міста. Для людей. З любов’ю до людей.
Зрештою, це основа життя (чи не так?) – з любов’ю до людей. Зненацька думка перелилась у ще одне відкриття: а що ти знаєш про людей, що ходять твоєю вулицею? Їм одне ім’я – перехожі, ну інколи сусіди чи знайомі. Що ти про них знаєш? Адже кожна людина – особливий, дивовижний світ, кожен – зі своїми дорогами та галактиками, розкритими чи ні, зрозумілими чи ні, забутими одразу чи трохи пізніше.
Ось, наприклад, отой дев’яностолітній дід з вицвілими підсліпуватими очима, у пальті тої самої барви, що й очі.
– Помаленьку, молоденька! – це було його звичне.
І тоді Олеся усміхалася, втямлювала, що життя – це не лише постійний поспіх, а ще й спокій та роздум. Подумки і вголос дякувала цьому мудрому чоловікові, що постукував палицею по бруківці й до кожного мав що доброго сказати.
Не знала про нього нічого, хіба лише чула те, що був за крок до смерті ще молодим, коли «добрі» люди вели до розстрілу. Тішилась, коли бачила його після довгої важкої зими, навесну. Йшов вулицею, тягнувся до центру міста, бо ж усе-таки рух – це життя. Який-то світ міститься в цих вицвілих очах? – думала, але не питала.
Проминалося. І люди. І дерева. І будинки. Їх було декілька, отих проминальних будинків, тобто не житлових, не життєвих, замкнених, покинутих людьми. Це були пустки, привиди, мари. Часом Олесі здавалося, що там оселилася недобра сила. Сторожко оглядала побиті вікна, надщерблений дах, глухі бур’яни і спішила оминути ці місця. Оминала і думала: скільки-то людей без даху над головою, а тут…
Боліла Олесі її вулиця. Боліла кожною ямою, кожною надщербленістю, вічною своєю неремонтованістю, як болять виразки, рани, шрами й більма. Врешті як болить душа.
А сніг падав і падав. Нехай. Нехай будуть сріблясто-урочистими оці ріки вишень, бездоганна графіка яблунь, довгий сувій вулиці, сьогодні – рівний і гладкий, без ям та вибоїн, бо ж – сніг.