«Людський дух, жадний на правду і поступ, вічно посилає і слатиме нових і нових творців, що й самі без упину йдуть до світла й правди і ведуть усіх, хто так само не задовольняється буденщиною й прагне вищих форм щиролюдського життя. В цьому безупинному шуканні маємо гарантію нашого розвитку у прийдущі часи».
Сергій Єфремов

– Тема сьогоднішнього уроку з української літератури – «Громадянська лірика Івана Франка. Програмний вірш «Гімн» («Замість прологу»)», – оголосила вчитель української літератури учням 10 класу, записавши її на дошці. Поруч зазначила дату – 22 листопада 2004 року.
А за вікном ранкове сонце пробивало своїми променями пелену хмар, вилискувало іскрами на гіллі дерев, покритих тонким шаром інею, і, врешті, заворожувало погляди перехожих.

Вічний революцьонер –
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя, волю, –
Він живе, він ще не вмер, –
полинули класом вічні слова-заклик до спротиву злу та неправді. Усі уважно слухали.
– Як ви розумієте слово “поступ”? – запитала вчитель.
– Поступ – це крок чи рух суспільства вперед, до кращого життя, – було відповіддю.
– Хто ж такий вічний революціонер?
– Людина-борець. А дух вічного революціонера – це бажання людей йти до правди, до любові і добра. Це також бажання громадян будувати гармонійне суспільство.
– Так. Гармонійне суспільство, – повторила вчитель за учнями і подумала про вчорашні вибори: «Уже, мабуть, оголосили сьогодні зранку результати. Треба на перерві розпитати про новини».
А школа гуділа.
Так, у цей день неповторним уроком для учнів, і для вчителів також, стала Помаранчева революція, яка саме розпочалася.
– Знову фальсифікація виборів!
– Студенти виходять на мітинги протесту!
– Уся країна в помаранчевих стрічках!
Старшокласники гуртувалися надворі. Вони пов’язували руки і голови стрічками помаранчевого кольору, вимахували прапорцями.
Звичайно, вчора вони не голосували, бо ще неповнолітні. Але… Шановні дорослі, почуйте нас! Де та правда, якої ви навчаєте нас з дитинства?! – вирувало в серцях.
А вголос:
– Йдімо до Жовкви на мітинг!
– Так, ідімо! Це недалеко!
– Ні! Йдімо до Львова!
– До Львова?! Та це ж кілька десятків кілометрів!
– До Львова! До Львова!
Очі горіли вогнем, завзяттям. Рух! Енергія! Життя!
Директору школи вже було повідомлено від вчителів про те, що учні десятих та одинадцятих класів збираються йти до Львова.
На шкільному подвір’ї – неспокій. Одні навпроти одних – стривожена зрілість і нестримна юнь. Вісімдесят сім учнів – фіксувала пам'ять.
… Притихли. А в очах – впертість та вогонь. Наперед виступив Максим.
– Ми не можемо бути байдужими тоді, коли повстала вся країна. Ми йдемо до Львова на мітинг.
– Пішки?
– Так, пішки. Це наш вияв протесту фальсифікаціям.
– Ми мусимо підтримати тих, хто бореться з несправедливістю.
Директор відчула душею, що в цю мить наставником оцих дівчат і хлопців є не вона як досвідчений педагог, не вчителі школи, а саме життя, велике і сильне, яке диктує свої правила.
Вирішили: учні підуть у супроводі дорожнього патрульного автомобіля міліції, а також повідомлять батьків. Так і вчинили. Директор приєдналася до супроводу.
І діти, ні – дорослі діти, вирушили в путь. Та хіба вони йшли? Вони летіли на крилах, не зважаючи на мокрий сніг під ногами, на морозне повітря, на великий кілометраж. Вони летіли, немов стріла, що має досягнути цілі. Чи хоча хтось із них захворів? Ні! Чи були втомленими? Напевне. Та чи хто відчуває фізичну втому тоді, коли горить у душі вогонь пориву та наснаги?
…Біля дороги – схилена хатина. Поруч – така ж бабуся.
– Та куди ж ви, діточки?
– Боротися за правду, бабусю.
Шорсткою долонею старенька витерла солону сльозу і тричі перехрестила подорожніх.
«І де ж та правда?» – ледь прошепотіла сухими вустами.
Автомобілі вітали юних революціонерів гудками. Львів – стрічками. Люди – усмішками.
… Учитель присіла в задумі на край стільця у порожньому класі. Перед нею – розгорнутий підручник з української літератури.
Неначе вперше, із хвилюванням читала пророчі слова Каменяра:
Вічний революцьонер –
Дух, наука, думка, воля –
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
А за вікном гарячим помаранчевим полум’ям вилискували стрічки, прив’язані учнями до гілок дерев.