Вибираю трав’янисто-грунтовий шлях, не зманюючись на бічні стежечки і доріжки, аби не зійти на манівці. Велосипед з холодного куска металу перетворюється на живу істоту. Відчуваю: стаю одним цілим із ним, отим двоколісним імпульсом-рікою, що м’яко поглинає в себе спориші, пісок, ожину, небо, небо разом із червоним диском сонця на західному горизонті. Світи – грайливих беріз, жовтогарячих маслин, пташиних базарів на електродротах – один за другим проминають-минають, мигтять, летять, манять. Врешті-таки зваблює мене фіолетово-мрійливий світ вересу. Зупиняюся, гладжу рукою розлогий килим, зітканий із дрібнесеньких квіточок на цупких стеблах. Разом зі мною їх голубить сонце. Тиша, така глибока, що, здається, чути, як дихає хтось невидимий, може, моя душа, а може, цієї, що поруч, осики.
Уже знаю: ще довго-довго у пам’яті триматиму цю мить, а можливо, вона буде тримати мене, коли життєвий шлях ляже над прірвою зневіри (не дай Боже!).
Котимося: я і дорога, я і сонце, я і… лисиця. Вона! Пишний рижий хвіст трубою. Це вперше, ота зустріч. Уперше бачу руду схимницю, вільну, легку, майже прозоро-невагому і миттєву. Усміхаюся. Ось він – доторк. До глибинного, чуттєвого, до Бога.
Котимося – затишок нахилених в’язів, буків, тополь над скромним асфальтованим відтинком шляху, навіть не дуже пораненим ямами. На розвилці – символічний хрест, високий, з написом «Дорога до неба». Що ж. Вічна філософія вибору.
Котимося…
Два мости – над старим і новим руслом невеличкої, такої знайомої-невідомої ріки. Цікаво: чому два русла? Неначе відкриваю для себе новий світ, входжу в розріз земної кори, немовби…
…Колись…Давно… Чи ні… У студентські роки. Повертаюся додому зі, здавалося, світів-світів – Балтійське море, Волга, Крим. А за вікном потяга – уже рідні краєвиди.
– І звідки, і куди? – сідає навпроти не дуже тверезий чоловік.
– Додому. З Балтійського моря, – намагаюся бути чемною і навіть ще й похвалитися.
– Ага. То куди ти літала, пташечко?
– До Криму, Херсону, Москви…
– Гм... А в селі Гійче під нашою Равою була?
– Ні.
– О! А в Потеличі славному, нашого ж краю, Бишкові, Забір’ї?
– Ні.
– Ну то ти, кралечко, ніде не була і нічого не бачила.
Відтоді – як шпилькою в душу. А може, і не відтоді. А може, лише тепер виринуло, виплило з минулого і повисло німим запитанням: «Хто ти? Де ти? Для чого?»
Здаюся тепер собі блудним сином, що повертається до Отця.
Здалеку куполів майже не видно за височезними соснами-охоронцями, що стоять на чотирикутному валу довкруж церкви. Входжу у цю безконечність, здіймаючи руки . «В ім’я Твоє…» Зупиняється річка попід валом, наслухають вітри, завмерло у диханні гілля. «Простіть мене за блукання». Не дивуються. Повипинали свої старечі корені-пальці, гріючись на сонці; мовчать, несучи на горбах своїх вічність.
Прикладаю долоні до пошерхлих дубових ребер-стін, висушених вітрами, і відчуваю, як м'яке тепло входить у моє тіло, розливається благодаттю і спокоєм. Вдихаю запах глиці, сушених трав і сонця. Так пахне церква.
– Гарні наші Бесіди?
– Гарні.
– Хто ти?
– Де ти?
– Чи прийдеш?
– Прийду.
…З придорожнього дерева зривається яблуко, котиться до колеса, кладу його в рюкзак. Філософія вибору? Знову?
Неділя. Село відпочиває: завтра – до праці. Лише десь уривчасто промекає козеня та глухим відгомоном – удари м’яча і хлопчачі перегуки.
Декілька корів бреде додому. За ними – дивний дебелий юнак у куцих штанях. Майже порожній маршрутний автобус коливається на вибоїнах. Одна корова (як правило, у таких випадках) починає повільно переходити дорогу прямо перед авто. Чекаємо. Корова повагом спускається в рів, м’якими губами зриває лопуха й урочисто, навіть зі зневагою до навколишнього поспіху, жує. Вбачаю у цьому всьому дійстві найвищу поетичну прозу, адже душа моя вже вщерть наповнена розгойданням, медитацією, поезією.
Котимося: дорога – я – велосипед – місяць. Він якось так зненацька з’явився над нами, можна руку простягнути і доторкнутися до нього. Але боюся, що проткну в ньому дірку або розірву необережно, бо він – витинанка, біла, легка, невагома, з якимись химерними візерунками. Ну невже там сюжет Каїна та Авеля? Не вірю. Не бачу. Не хочу бачити.
Село врешті обривається акордом перехрестя, траси, вогнів сучасної корчми і водночас тихої каплички.
Хтось невидимий заховав місячну витинанку, натомість підкинув у небо жовтий м’ячик, бавиться ним, перекидаючи через дорогу, понад миготливими автомобілями, що не тямлять себе від шаленого бігу.
Котимося: я – Земля – м’ячик – моя незвідана дорога.