ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.30
14:08
Струмки шукають виходу із ринв,
збігаються до склепу річки Либідь,
не чує небо молитовних злив,
якщо не чує, певно, і не треба.
Почайна обернулася на Стікс,
ріка Монашка всохла у скорботі,
скоро й Дніпро поверне не в той бік,
стає тісніше і душі у
збігаються до склепу річки Либідь,
не чує небо молитовних злив,
якщо не чує, певно, і не треба.
Почайна обернулася на Стікс,
ріка Монашка всохла у скорботі,
скоро й Дніпро поверне не в той бік,
стає тісніше і душі у
2024.05.30
09:40
Вам тут сподобається. На вибір багато міст.
Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.
До пари – поети, злочинці, верховні правителі,
Посадовці із міністерств,
Чи хтось із демократичної більшості.
Безліч вулиць, кафе, філософських концепцій, танців.
До пари – поети, злочинці, верховні правителі,
Посадовці із міністерств,
Чи хтось із демократичної більшості.
2024.05.30
08:50
Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
2024.05.30
05:00
Хоч мав безліч інших справ, –
Лікувальний душ прийняв,
Адже мав надію,
Що волосся відросте
Кучеряве та густе,
Й чорне, як на віях.
Потім дощик – кап-кап-кап
На відкритий мій пікап
Лікувальний душ прийняв,
Адже мав надію,
Що волосся відросте
Кучеряве та густе,
Й чорне, як на віях.
Потім дощик – кап-кап-кап
На відкритий мій пікап
2024.05.30
02:13
Моє терпіння стегнами її,
Здається, спокушає сам диявол.
Спокійна зовні, хоч веде бої
З собою без пощади та без правил.
Де битий шлях в нікуди з усіма,
Їй ближче одиноке бездоріжжя.
Яскраве світло, затишна пітьма…
Здається, спокушає сам диявол.
Спокійна зовні, хоч веде бої
З собою без пощади та без правил.
Де битий шлях в нікуди з усіма,
Їй ближче одиноке бездоріжжя.
Яскраве світло, затишна пітьма…
2024.05.30
00:37
Зелений оксамит... Він міг би стати
Обкладинкою, сутністю та змістом,
Настільки неспаплюженим та чистим,
Що налякав би злодія чи ката.
Нав'язливий, оманливий туман
Перемогла б нечувана прозорість,
Коханням міг завершитись роман.
Обкладинкою, сутністю та змістом,
Настільки неспаплюженим та чистим,
Що налякав би злодія чи ката.
Нав'язливий, оманливий туман
Перемогла б нечувана прозорість,
Коханням міг завершитись роман.
2024.05.29
22:05
Вічне повернення, вічне повернення.
Бог покладе на ті ж самі місця
Атоми гніву і атоми ствердження.
Атоми серця в долонях митця.
Вічне повернення в обрії вічності,
Де розпадається вся марнота.
І на полях первозданної вірності
Бог покладе на ті ж самі місця
Атоми гніву і атоми ствердження.
Атоми серця в долонях митця.
Вічне повернення в обрії вічності,
Де розпадається вся марнота.
І на полях первозданної вірності
2024.05.29
21:53
Редакціє!
З огляду на вашу підтримку тих авторів ПМ, які протягом тривалого часу дозволяють собі вкрай некоректні вислови на мою адресу (на превеликий жаль, не тільки мою, а й інших колег, зокрема жінок), прошу вас:
- більше не розміщувати моїх творів
2024.05.29
21:48
І
Ідуть одні за одними роки
і плентаються у майбутнє люди,
якого і немає, і не буде
у течії усохлої ріки,
де ми ще доживаємо, таки,
до перемоги і бодай – до суду.
ІІ
Ідуть одні за одними роки
і плентаються у майбутнє люди,
якого і немає, і не буде
у течії усохлої ріки,
де ми ще доживаємо, таки,
до перемоги і бодай – до суду.
ІІ
2024.05.29
21:27
Я не знаю, де ночує день,
Чи проводить ніч яскраві дні.
Ниций кат винищує людей…
Хтось шукає в цьому праведність…
Може сонце сходить уночі?
Чи щасливе в темряві життя?
До причастя черга покручів,
Чи проводить ніч яскраві дні.
Ниций кат винищує людей…
Хтось шукає в цьому праведність…
Може сонце сходить уночі?
Чи щасливе в темряві життя?
До причастя черга покручів,
2024.05.29
14:18
Навчи мене, моє Крислате Древо,
висотувати з прірви цятку тверді,
як ти черпаєш зо земського чрева -
глибокі сили – тайності одверті,
як тягнешся коріннями цупкими
до втаєного в надрах водочару,
хай і мені – поміж сухої рими –
висотувати з прірви цятку тверді,
як ти черпаєш зо земського чрева -
глибокі сили – тайності одверті,
як тягнешся коріннями цупкими
до втаєного в надрах водочару,
хай і мені – поміж сухої рими –
2024.05.29
09:06
Розлітався білястий пух тополиний -
Повівав літній вітер-пустун.
Серед квітів бджолине чулось гудіння,
Джміль мохнатий над ними чаклун.
І світилась душа від літньої днини.
Ти "кохаю" сказав уперше.
Незабутнього дня щаслива хвилина,
Повівав літній вітер-пустун.
Серед квітів бджолине чулось гудіння,
Джміль мохнатий над ними чаклун.
І світилась душа від літньої днини.
Ти "кохаю" сказав уперше.
Незабутнього дня щаслива хвилина,
2024.05.29
07:32
А знаєш, де вітер гніздиться? У вОсковім листі
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люля
Старих осокорів, що хмарам почухують боки,
Коли ті, буває, затягують небо імлисто.
А він просинається, і вилітає зі свистом,
І падає з тріскотом долу гніздів'я високе -
Обламане глянцеве гілля, що люля
2024.05.29
07:13
Нехай сьогодні пахне миром
війною зранена земля
і сонечко орієнтиром
з небес ясних слугує для
натомлених сердець звитяжців,
які рятують білий світ
наразі труд бійців найтяжчий
і найпотрібніший з усіх.
війною зранена земля
і сонечко орієнтиром
з небес ясних слугує для
натомлених сердець звитяжців,
які рятують білий світ
наразі труд бійців найтяжчий
і найпотрібніший з усіх.
2024.05.29
04:52
Я люблю береги придніпрові
І дніпрові глибини люблю
За натхнення оце загадкове,
Що підкорює волю мою.
Вздовж ріки ідучи обережно,
Й позіхаючи ледь після сну, -
Я вслухаюся в шум прибережний
Та вглядаюся в далеч ясну.
І дніпрові глибини люблю
За натхнення оце загадкове,
Що підкорює волю мою.
Вздовж ріки ідучи обережно,
Й позіхаючи ледь після сну, -
Я вслухаюся в шум прибережний
Та вглядаюся в далеч ясну.
2024.05.29
00:44
Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Повернення до себе
Вибираю трав’янисто-грунтовий шлях, не зманюючись на бічні стежечки і доріжки, аби не зійти на манівці. Велосипед з холодного куска металу перетворюється на живу істоту. Відчуваю: стаю одним цілим із ним, отим двоколісним імпульсом-рікою, що м’яко поглинає в себе спориші, пісок, ожину, небо, небо разом із червоним диском сонця на західному горизонті. Світи – грайливих беріз, жовтогарячих маслин, пташиних базарів на електродротах – один за другим проминають-минають, мигтять, летять, манять. Врешті-таки зваблює мене фіолетово-мрійливий світ вересу. Зупиняюся, гладжу рукою розлогий килим, зітканий із дрібнесеньких квіточок на цупких стеблах. Разом зі мною їх голубить сонце. Тиша, така глибока, що, здається, чути, як дихає хтось невидимий, може, моя душа, а може, цієї, що поруч, осики.
Уже знаю: ще довго-довго у пам’яті триматиму цю мить, а можливо, вона буде тримати мене, коли життєвий шлях ляже над прірвою зневіри (не дай Боже!).
Котимося: я і дорога, я і сонце, я і… лисиця. Вона! Пишний рижий хвіст трубою. Це вперше, ота зустріч. Уперше бачу руду схимницю, вільну, легку, майже прозоро-невагому і миттєву. Усміхаюся. Ось він – доторк. До глибинного, чуттєвого, до Бога.
Котимося – затишок нахилених в’язів, буків, тополь над скромним асфальтованим відтинком шляху, навіть не дуже пораненим ямами. На розвилці – символічний хрест, високий, з написом «Дорога до неба». Що ж. Вічна філософія вибору.
Котимося…
Два мости – над старим і новим руслом невеличкої, такої знайомої-невідомої ріки. Цікаво: чому два русла? Неначе відкриваю для себе новий світ, входжу в розріз земної кори, немовби…
…Колись…Давно… Чи ні… У студентські роки. Повертаюся додому зі, здавалося, світів-світів – Балтійське море, Волга, Крим. А за вікном потяга – уже рідні краєвиди.
– І звідки, і куди? – сідає навпроти не дуже тверезий чоловік.
– Додому. З Балтійського моря, – намагаюся бути чемною і навіть ще й похвалитися.
– Ага. То куди ти літала, пташечко?
– До Криму, Херсону, Москви…
– Гм... А в селі Гійче під нашою Равою була?
– Ні.
– О! А в Потеличі славному, нашого ж краю, Бишкові, Забір’ї?
– Ні.
– Ну то ти, кралечко, ніде не була і нічого не бачила.
Відтоді – як шпилькою в душу. А може, і не відтоді. А може, лише тепер виринуло, виплило з минулого і повисло німим запитанням: «Хто ти? Де ти? Для чого?»
Здаюся тепер собі блудним сином, що повертається до Отця.
Здалеку куполів майже не видно за височезними соснами-охоронцями, що стоять на чотирикутному валу довкруж церкви. Входжу у цю безконечність, здіймаючи руки . «В ім’я Твоє…» Зупиняється річка попід валом, наслухають вітри, завмерло у диханні гілля. «Простіть мене за блукання». Не дивуються. Повипинали свої старечі корені-пальці, гріючись на сонці; мовчать, несучи на горбах своїх вічність.
Прикладаю долоні до пошерхлих дубових ребер-стін, висушених вітрами, і відчуваю, як м'яке тепло входить у моє тіло, розливається благодаттю і спокоєм. Вдихаю запах глиці, сушених трав і сонця. Так пахне церква.
– Гарні наші Бесіди?
– Гарні.
– Хто ти?
– Де ти?
– Чи прийдеш?
– Прийду.
…З придорожнього дерева зривається яблуко, котиться до колеса, кладу його в рюкзак. Філософія вибору? Знову?
Неділя. Село відпочиває: завтра – до праці. Лише десь уривчасто промекає козеня та глухим відгомоном – удари м’яча і хлопчачі перегуки.
Декілька корів бреде додому. За ними – дивний дебелий юнак у куцих штанях. Майже порожній маршрутний автобус коливається на вибоїнах. Одна корова (як правило, у таких випадках) починає повільно переходити дорогу прямо перед авто. Чекаємо. Корова повагом спускається в рів, м’якими губами зриває лопуха й урочисто, навіть зі зневагою до навколишнього поспіху, жує. Вбачаю у цьому всьому дійстві найвищу поетичну прозу, адже душа моя вже вщерть наповнена розгойданням, медитацією, поезією.
Котимося: дорога – я – велосипед – місяць. Він якось так зненацька з’явився над нами, можна руку простягнути і доторкнутися до нього. Але боюся, що проткну в ньому дірку або розірву необережно, бо він – витинанка, біла, легка, невагома, з якимись химерними візерунками. Ну невже там сюжет Каїна та Авеля? Не вірю. Не бачу. Не хочу бачити.
Село врешті обривається акордом перехрестя, траси, вогнів сучасної корчми і водночас тихої каплички.
Хтось невидимий заховав місячну витинанку, натомість підкинув у небо жовтий м’ячик, бавиться ним, перекидаючи через дорогу, понад миготливими автомобілями, що не тямлять себе від шаленого бігу.
Котимося: я – Земля – м’ячик – моя незвідана дорога.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Повернення до себе
Вибираю трав’янисто-грунтовий шлях, не зманюючись на бічні стежечки і доріжки, аби не зійти на манівці. Велосипед з холодного куска металу перетворюється на живу істоту. Відчуваю: стаю одним цілим із ним, отим двоколісним імпульсом-рікою, що м’яко поглинає в себе спориші, пісок, ожину, небо, небо разом із червоним диском сонця на західному горизонті. Світи – грайливих беріз, жовтогарячих маслин, пташиних базарів на електродротах – один за другим проминають-минають, мигтять, летять, манять. Врешті-таки зваблює мене фіолетово-мрійливий світ вересу. Зупиняюся, гладжу рукою розлогий килим, зітканий із дрібнесеньких квіточок на цупких стеблах. Разом зі мною їх голубить сонце. Тиша, така глибока, що, здається, чути, як дихає хтось невидимий, може, моя душа, а може, цієї, що поруч, осики.
Уже знаю: ще довго-довго у пам’яті триматиму цю мить, а можливо, вона буде тримати мене, коли життєвий шлях ляже над прірвою зневіри (не дай Боже!).
Котимося: я і дорога, я і сонце, я і… лисиця. Вона! Пишний рижий хвіст трубою. Це вперше, ота зустріч. Уперше бачу руду схимницю, вільну, легку, майже прозоро-невагому і миттєву. Усміхаюся. Ось він – доторк. До глибинного, чуттєвого, до Бога.
Котимося – затишок нахилених в’язів, буків, тополь над скромним асфальтованим відтинком шляху, навіть не дуже пораненим ямами. На розвилці – символічний хрест, високий, з написом «Дорога до неба». Що ж. Вічна філософія вибору.
Котимося…
Два мости – над старим і новим руслом невеличкої, такої знайомої-невідомої ріки. Цікаво: чому два русла? Неначе відкриваю для себе новий світ, входжу в розріз земної кори, немовби…
…Колись…Давно… Чи ні… У студентські роки. Повертаюся додому зі, здавалося, світів-світів – Балтійське море, Волга, Крим. А за вікном потяга – уже рідні краєвиди.
– І звідки, і куди? – сідає навпроти не дуже тверезий чоловік.
– Додому. З Балтійського моря, – намагаюся бути чемною і навіть ще й похвалитися.
– Ага. То куди ти літала, пташечко?
– До Криму, Херсону, Москви…
– Гм... А в селі Гійче під нашою Равою була?
– Ні.
– О! А в Потеличі славному, нашого ж краю, Бишкові, Забір’ї?
– Ні.
– Ну то ти, кралечко, ніде не була і нічого не бачила.
Відтоді – як шпилькою в душу. А може, і не відтоді. А може, лише тепер виринуло, виплило з минулого і повисло німим запитанням: «Хто ти? Де ти? Для чого?»
Здаюся тепер собі блудним сином, що повертається до Отця.
Здалеку куполів майже не видно за височезними соснами-охоронцями, що стоять на чотирикутному валу довкруж церкви. Входжу у цю безконечність, здіймаючи руки . «В ім’я Твоє…» Зупиняється річка попід валом, наслухають вітри, завмерло у диханні гілля. «Простіть мене за блукання». Не дивуються. Повипинали свої старечі корені-пальці, гріючись на сонці; мовчать, несучи на горбах своїх вічність.
Прикладаю долоні до пошерхлих дубових ребер-стін, висушених вітрами, і відчуваю, як м'яке тепло входить у моє тіло, розливається благодаттю і спокоєм. Вдихаю запах глиці, сушених трав і сонця. Так пахне церква.
– Гарні наші Бесіди?
– Гарні.
– Хто ти?
– Де ти?
– Чи прийдеш?
– Прийду.
…З придорожнього дерева зривається яблуко, котиться до колеса, кладу його в рюкзак. Філософія вибору? Знову?
Неділя. Село відпочиває: завтра – до праці. Лише десь уривчасто промекає козеня та глухим відгомоном – удари м’яча і хлопчачі перегуки.
Декілька корів бреде додому. За ними – дивний дебелий юнак у куцих штанях. Майже порожній маршрутний автобус коливається на вибоїнах. Одна корова (як правило, у таких випадках) починає повільно переходити дорогу прямо перед авто. Чекаємо. Корова повагом спускається в рів, м’якими губами зриває лопуха й урочисто, навіть зі зневагою до навколишнього поспіху, жує. Вбачаю у цьому всьому дійстві найвищу поетичну прозу, адже душа моя вже вщерть наповнена розгойданням, медитацією, поезією.
Котимося: дорога – я – велосипед – місяць. Він якось так зненацька з’явився над нами, можна руку простягнути і доторкнутися до нього. Але боюся, що проткну в ньому дірку або розірву необережно, бо він – витинанка, біла, легка, невагома, з якимись химерними візерунками. Ну невже там сюжет Каїна та Авеля? Не вірю. Не бачу. Не хочу бачити.
Село врешті обривається акордом перехрестя, траси, вогнів сучасної корчми і водночас тихої каплички.
Хтось невидимий заховав місячну витинанку, натомість підкинув у небо жовтий м’ячик, бавиться ним, перекидаючи через дорогу, понад миготливими автомобілями, що не тямлять себе від шаленого бігу.
Котимося: я – Земля – м’ячик – моя незвідана дорога.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію