Не лишьий мене, Боже!
Ці слова я зчаста кажу, і саме діалектом тієї землі, де народилася. Вперше їх мовила в дитинстві, восени, в пізній вечір, мандруючи через сніжний ліс на весілля наших родичів у Снідавці. "Не лишьий мене, Боже!" — прошепотілось під далеке виття вовків. І Він не лишив. І весілля три дні гуляла в Снідавці.

Не лишьий мене, Боже!
Прохала, коли впала з аличі на штахети і лікувала пів місяця свій роздертий живіт бабиним «Тройним одеколоном»; коли летіла в татовій ниві в урвище, спершись об дорожні троси; коли зупинилась, аби зав'язати шнурівки за секунду до страшного ДТП біля метро Лісова; коли орендувала квартиру з якоюсь потороччю; коли забігла в ожинник з гадюками; коли мене оббріхували; коли мене зраджували; коли стійко стояла на Майдані і тікала від тітушок...

Не лишьий мене, Боже!
Лунало щосекунди в моїй голові, коли їхала в далеку дорогу; коли народжувала сина; коли почалась війна і я не могла визначитись, що найперше варт класти у валізу: улюблену синову іграшку, вишиту сорочку чи старі зручні кеди; коли почула про перші смерті невинних; коли знову, мандруючи сніжним лісом, просто кричала... від безсилля, від несправедливости. Але потім, повторюючи магічну фразу з дитинства, заспокоювалась.

Не лишьий мене, Боже!
Слова, які завше мене рятують від чорної жури. Не дають безумцем сновигати тим сніжним лісом з власними страхами у пазусі і кишенях. І... може навіть не самі ці слова рятують, а віра в них! Велика віра, що мов якір тримає мене на землі. Велика віра від великого небесного корабля за штурвалом якого сам пан Біг. Не лишьий мене...Не лишьий зараз ні мене, ні усіх нас, Боже. Не лишьий!

(с) Уляна Маляр

Торкнись до мого обличчя лагідно кольором ягідним і обійми легко і трепетно, наче птах своє пташеня. Закрий своїми крильми від навколишнього холоду, приправ поцілунки новим смаком, наприклад - ромашково-мандариновим чи то смородиново - горіховим. По струнах мого серця розпели мед солодко-липовий, а в руки влий черешнево-агрусову воду. Нап’юся її і сп’янію, наче від міцного, добре витриманого вина. Захмелію: від смаку, від подиху малинового, від слів з запахом винограду і порічок. Зомлію від дотику тіл, що обплетені ароматами настурцій і лілій.
Розщепи на спині замочок моєї вишуканої, зеленої сукні. Зніми її і одягни мій домашній з запахом молока і астрометрій сарафан. А ти - зніми свій коричневий піджак, що пропах натовпом і чорною вулицею, занурся спокоєм у оселю наших мрій. Зніми і сорочку, і штани, і все решта…Я вберу тебе у халат з запахом ванілі і жасмину.
У кімнату увійшла мангова спокуса. Нові меблі відразу від сорому почали повертатися до нас задом, тільки строгий і старезний годинник відверто дивитиметься нам у анфас. Він давно усе знає про кохання… Та й він звик. Усі. Усі, хто мешкають у нашому тюльпановому домі звикли до відвертих ароматіві смаків кохання.

Казка від баби про першу земну війну: як Бджоли і Мухи воювали

Небо на всі боки, але не тут. Велика жовта веретільниця сидить на тому боці. Кажуть, на самому сонці, від того така і жовта. А на опаленій землі стоїть великий чорний баран, на ньому ще й чорніший грак із черленим дзьобом. Вони єдині дивляться на ту жовту веретільницю і в час великих бід на землі одночасно бекають-гракають.Такого ви ніде не побачите, бо там відкривається дорога до самого пекла... Чорти постійно водять грішні душі тією дорогою. А ще, кажуть, їх, грішників, не меншає з віками, навпаки — більшає. І так страшно на те дивитись, особливо коли за грішниками летять мухи.

— А шо на инчому боці світу, ба?
Небо на всі боки, але тут воно вже любо нависає. І живодайна вода потихеньку тече річками, і великий небесний верстат сам тче хмари… Тут сам Бог іде ромашковим полем, а за довгою білою ризою біжать ненароджені діти. І лиш іноді чуються крики матерів, що своїх діточок втратили, але їх ніхто не чує… Отак віками ті діточки біжать, хапаючись за Божі ризи. Хто зловив — стане ангелом, а ні — вічно бігатиме тим ромашковим полем, слухаючи бджолині історії про квіти.
— А чього ті діти ненароджені?
— Їм не дала вродитиси війна…
— А війна — це страшно?
— Це найпудніший сон, йикий би скіко чєсу не говорив на воду, а николи не забудеш…
— Ба, а чього Бог допускає війну?
— Казали наші предки — для очишшіньи. Сидьи по два боки світу на дубових тронах добро и зло і вичікуют… Йик колис бджьолів і мух.
— Бджьолів і мух?
— Йо, бо то з них почьиласи перша земна війна.

Як Бджоли і Мухи воювали

Колись Бог, сидячи у сузір’ї Великої Пасіки, мислив: створити на світі одну людину чи пару? І відіслав Бджолу таємно дізнатися, що про це думають земні, небесні та водяні тварі. Бджола покірно послухала Бога: полетіла, сіла між небом і водою й підслухала думки всіх. Лиш летіти назад… як тієї ж миті її зловив зміїним сачком диявол, що часто зазирав у Божий світ. Він допитував Бджолу про Божі наміри і думки всіх инчих, але Бджола мовчала... Тоді пекельник своїми олов’яними очима випалив на Бджолиному золотому тільці чорні рани. Ледве вона вирвалася зі зміїного сачка, вернулася на своє полечко, сіла на квітку і загуділа.
Колись диявол, сидячи на спіралі проклятої комети, мислив: створити одного демона чи сотню? І відіслав Муху таємно до Бога, щоб та дізналася, що Він про це думає. Муха оторопіло послухала диявола: полетіла, сіла Богові на плече і підслухала Його мудрі слова. Лиш летіти назад… як тут Бог її уздрів і лагідним поглядом поклав собі на долоню, а потім… дзвінко зареготав. Від сорому блакитна Муха аж почорніла. Ледве вилетіла з божественних лотосових хоромів, вернулася на свої болота, залізла у гній і задзижчала.
А через кілька зим і літ та Бджола і та Муха зустрілися. Почали одна одну сварити та сперечатися, що краще: квітка чи гній, вільне полечко чи зелені болота. Сварилися довго, вже й цілі рої Бджіл та Мух назлітались. Очевидячки, намагалися справити враження одні на одних — у кого рій більший. Від баченого всі кидались і жахались: Бджоли з Мухами воювали.
Тоді з превеликих дубових тронів, які по обидва боки світу, встали Янголи Добра і Зла. І не воліючи того, почали судити першу земну війну між Бджолами та Мухами. Судили Янголи їх від літа до зими, а коли вчули колядникові роги і древню коляду від самого берези, вмить усе збагнули:

Росте смерічка тонка, висока,
Тонка, висока, в корінь глибока.
А в коріненьку мухи чьорнії,
А в середині бджілки ярії.
Ой, дай Боже, шоби росли всі
І на вершічьку пташечки свєті.
Росте дубочьок грубий, високий,
Грубий, високий, в корінь глибокий.
А в коріненьку мухи чьорнії,
А в середині бджілки ярії.
Ой, дай Боже, шоби росли всі
І на вершічьку пташечки свєті.
— А ось і відповідь, — гукнули Янголи. — У цьому світі, у великому світовому дереві, що від пекла до раю, в кожного своє місце та місія. Не гоже вам воювати, Бджоли та Мухи, слід поважати одне одного. Летіть ви, Бджоли, на своє просторе полечко у квіти. А ви, Мухи, летіть до зелених боліт та до гною. Не порушуйте світові порядки… Миріться! — гучно виголосили Янголи на тому страшному суді.
Помирилися пригнічені Бджоли та Мухи і більше між собою так не ворогували. Бо знають: ті, хто на своїх місцях і розуміють своє призначення, ніколи і нізащо не будуть воювати. Та й без бджоли чи мухи, квітки чи гною, вільного полечка чи зеленого болота цей світ не буде таким прекрасним і різним.

— Ой, дай Боже, аби святі не забирали розуму, а лукавий не подавав дурним зброю, — тихо мовила моя Федиха.
— Ой, дай Боже, аби бджола була веселою, а муха — не противною, — підтримала я.
— И шоби ни було бирше війни…
— Та, може, вже таких дурних не буде?!
— Та коби…

Казка записана 24.02.2008 р.
Коляда від Василини Столащук з с. Яворів

Вечір заснув на узбіччі серед кущів дикої, червоної троянди. Він стомився, бо цілий день йшов, щоб не спізнитись у гості до ночі. І ти спішив до мене, дивний чоловік, в якого на підвіконні ростуть дифінбахії і фіалки. Предивний чоловік, який трактує мене, як божество. Я ж , тебе вивчаю і досі, як енциклопедію чи то ще якусь розумну книжку. Ти добре знаєш, де святе письмо перестає бути святим і перетворюється у фантастику, історії поп – арту. Ти, слухаєш водночас важкий рок і опери Бізе, Моцарта і Верді. Ти, читаєш напам’ять вірші іронічного Віньйона і імпровізуєш на старому фортепіано П’яцоллу. Ти…Ти - різний.
Від дисонансів почуттів з навколишнім світом, ти стаєш надзвичайно схвильований, агресивний, а подекуди стаєш, навіть, неврівноважений. Від твого спротиву довкілля набуває готично – сюрреалістичного чи то романтично – футуристичного стилю буття. Ти садиш квіти і пишеш вірші, вивчаєш історію, релігію, кіно, а по вихідних п’єш міцні напої і палиш найдорожчі цигарки. Ти навчив мене готувати, грати в доміно і шахи, слухати блюз і джаз. Хоча, я і так це все уміла, але ти мене навчив не так.Незвичайний ти, однак.
По дивних коридорах життя іду до тебе, наче по лабіринту. Мандрую, мов серед царства людей - примар, що шукають цілий час щастя двері. І я шукаю ті двері, заросших диким виноградом і лавром до тебе, дивний чоловік. Чоловік, що має дивні очі, та ні, твої очі дивовижні, як кавовий наперсток – маленькі куски коричневого скла. Нестерпний, невіруючий, безпардонний, маньякальний романтик, з семантичною параноєю і зовсім не скромний у своїх діях і словах, ти хвилюєш мене.
Ранок застане нас у соснах, можливо, навіть і голими. Ти щосили притискатимеш мене до себе і я не опиратимусь. Звідусіль злітатимуться ранкові газети, з запахом кави і кориці, нагадуючи, що день уже настав. Ох, як соромно, що він побачив нас голими…Але, ти як і вчора будеш мене заспокоювати і говорити, що не має нічого призирливого у почутті двох божевільно закоханих людей. Ти назвав сьогодні мене своїм янголом, але ж крила маєш тільки ти, і ти вже мене ними міцно обійняв.
Вечір заснув на узбіччі серед кущів дикої, червоної троянди…

Розвиднілоси. Корова гордо румиґає сей останній ранок липня. Невкритна вчорашня ніч губить чорні запаски у променях сонця. А як пахне чебрецем, розмарином і вчорашньою раптівкою… М-м-м. Вам теж?

— … Йой, та колис молода була йик чічя, а не то шо зараз, — оповідала моя бабця сусідці Камінецькій.
— Йо, любенькі, та то шє є, шо не берут шлюб, не йдут до церкви. Отако собі жиют на віру, — одказувала подружка.
— До чього цес світ дійшов? У віно не передают ні вишиті подушки, ні перину, ні вовнєні ковдри, — нервувалась моя старенька.
— Та йике, ти виділа, йик гуляют на весілю? Не по парах, а отако в колі, йик жиди.
— То скоро всі гріхи той витрісе зи свого мішка на нас. Увидиш, ми себе почьили забувати. — Моя баба таки щось знала.
Я, мала, до пуття не слухала тих бесід. Мені в голові? Я хочу на весілля. Музику з ґрунів уже добре чути… Де той вечір? Ох! Мус пережити цей день з бабою у смиренні й покаянні, а инакше забере з весілля зразу після застілля. Я знаю, лиш музики заграли першу гуцулку, а баба: «Ульо, т’хаті, маржинку годувати, зраньи до церкви!». Та й по весілю, по відриґаню.
Зирк! На порозі баба лишила ніж і квіти серцецвіту, мабуть, готувала букет на весільи. Клематіси свої не чіпала — і не дивно, лиш зацвіли і чи не найулюбленіші тепер. Усі наші хати пообростали тими фіолетовими квітами. Ще трохи, і будуть у хаті рости. Он одна квітка вчепилася за фіранку, уже прендитси… до креденсу лізти хоче. А в инших, знадвору, коло ринв, метелики причаїлися… А може, то якась лісна? Зрештою, у тих квітах може ховатися що завгодно. Хоч дика козиця! Колись баба оповідала, що лісні можуть жити і під людськими хатами… під мурами. А ще лісні мають дві «мертві монети», аби розплатитися за конче потрібний їм крам: квіткові мантії (щоб сховати відсутність спини). Звідки це все моя бабця знала? Гм, мабуть, коли вона була маленькою, то до неї підбігла добра лісна і подарувала їй особливий дар бачити і розуміти всіх инчих лісних.

Жєсні стали наші гори: сонце сіло за небокрай, смереки почорніли і ґайди ще більше брешуть. Темніє. Перепуджена і спіла грушка б’є гіллям по дахівці… Чєс збиратиси мені, малій кньигині, на весільи!
— Й-й-йой, йика-с делькатна! Вже-м би, певно, си віддавала, йо? — жартома спитала мене баба.
— Та де… Я кньизя встидаюси, — почервоніла я, як єгода.
Баба ніжно усміхнулася. Вона знала, що як пара надумалася женити, то вже ніхто нікого не встидається, навпаки — припирають всі слупи вночі і привселюдно за руки тримаються. Любов не встидається, ні… Вона тебе охоплює, як лєцті бур’яни город чи то пак як іван-чай голе поле. Себто від любові нікуди не дітися. Встидайси, не встидайси.
— Ти шо, взула таки ці чєрвоні мешти? Вони ж тебе тиснут, — перепитала мене баба.
— Ба, але вони такі гарнесенькі і так мені пасують… розношу.
— Ну дивиси, бо йик будеш гуляти?
— Нічьо, йикос буде!
Наша клематісова хатчина никла в темряві, як намальована: була і нема. А десь там під стріхою, знаю, повилазили лісні, аби послухати, як грають музики до стрічі. Ми з бабою несемо букет серцецвіту, торт, прикрашений малиною та шпараґусом, а разом із тим уже й повницю (баба в неділю в церкві, головна касирка села, йике весільи потім?!). Тим часом місяць поставив свого капелюха на зорі — не видко їх. А десь, певно, відкрив парасолю, бо страшно гримит… У Снідавці, йо! Головне, не в Буківці. А ми що ближче підходимо до данцовні, то краще чуємо гуцульських співанок та вівкань дружок. Кажуть, що їх не менше сорока вкупі. Брали багато дружбів і дружок, аби весільи зійшлоси.
Ох, набудуси нині, мо’, кньизя найду…
Ає!
Червоні мештики так нагризли, що йикас далека моя вуйна мусила налити оковитої на зморщені дитячі ноги, ну, аби стало трохи легше… Ледве дочекалась, коли кухарки дадуть масний бануш із форелькою, а баба наговориться із сусідами й увидит кньизя і кньигиню за строкатим весільним деревцем. Так що Уляна босоніж попленталася до хати ще до танців… Найпершішу гуцулку горе-дівка вже вчула, коли відмочувала ноги в череді, а баба поїдала грушки та й шкіриласи з мене. З нею шкірилиси і лісні, що гуляли навколо клематісової нашої хатчини.

Йика файна гуцулка,
легонька, легонька,
А нашу дівчьиноньку
больи ноги й голівонька.
И-и-и-ий…

Байка, шо блискає і гримит… і відик наш згорів. Байка! Инча є біда. Грим вдарив у наш клен коло бужарки і вивернув їго кленову душу. Здаєтси, вна вже полетіла в сірину дошшьового неба, скьинувши з дерева пару гілок. Я лечю до клена кризь дошшьові отави. Аж оскома на зубах вид холоду і жєлю… Не журиси, мий кленику, ця шарґа пройшла, хоть і пробила твою душу з громами, йик ґралі сіно.
— Йой, йик мені кьигне ноги і крутит пальці на ці дошші, — приповідала баба, поїдаючьи йикіс зелепухи. — І в боці так коле, тре розторопші попити…

Я ж обнімаю клена і, здаєтси, виджу їго душу, йика сидит на хмарі в райтках і боксових чьоботах. Баба ж тим чєсом уже зачьила сапати, певно, на збитки говорила про свої болєчки, аби хтос їй помиг. О! Вже ходит у квітнику, минтрожит спідницев низкі квіти, пахає свої півонії і пужіє комашину в півниках. Лиш би мене зараз баба не ківала …
— Ану ківай у собі кров, Ульо. — Баба читає у квітнику мої думки, йикі збилиси в лаю . — Йди, шос розкажу!

Я заходжу в квітник — і гейби хтос иглов штрикає мені в ніс і в груди вид тих пахощів. Але півонія… Півонія пришиває мої очі тов невидимов иглов д’собі.
— Лиш ціхо ! Не пужій мені півонії. Давно я не кімую такого, аби всі сорти си вродили. — Баба пестит їх стебла і мовит далі таке… А я вам.

Казка про Півонію

Се було давно, після того, як велика вода вступилася з гір. Коли ще всюди росли гігантські верби — як перші дерева, як стовпи, на яких трималося Боже кобальтове небо.
Се було на світанку, тоді, коли половик сердито розриває горобців. А чорний янгол міряє своїми ще чорнішими чобітьми сніги в Чорногорі…
У лютому лютні дівка Півонія гнала свої вівці через чорно-білу пашу, колись, було, зелененьку, на водопій до срібної ріки.
Позаздрила Півонієвій вроді сама Завійниця-Хвища. Дула їй холодом у лице, снігом у потилицю, а потім вхопила саму дівку і кинула до каменів коло ріки.
Замекали вівці, примружились, дивлячись у скляні вічі Завійниці-Хвищі і… розбіглися плаями.
Ніхто не міг знайти красиву Півонію. Ні дєдя, ні мамка, ні брат, ні сестриця, ні чужа-чужаниця.
Аж по весні, коли зійшов сніг і ріка побігла стрімголов, люди знайшли тіло Півонії, все синє від студені…
Сплакалася рідня. Обгородила те страшне місце воринами, засадила барвінком і поставила хрест білюський.
А десь у коморі Зими мучилася Завійниця-Хвища. Занапастила Півонію, але й сама не стала вродливішою. Покарана Зимою, сидить у чорному кутку і ридає.
Брат Вихор пошкодував Завійницю-Хвищу і вирішив її чорну журу відбілити.
Вийшов Вихор на царинку, закрутив світ і понаносив на могилу Півонії предивне насіння.
Прийшли на могилу доньки дєдя і мамка й очам своїм не повірили… Усе довкола попід ворини зацвіло біло-рожево-червоними квітами, яких ще світ не бачив.
Вийшов Травень, за ним Червень на ті квіти подивитись, вдихнути їхній аромат і доземно їм уклонитись.
Як вчула про це Завійниця-Хвища, то аж стрепенулась. Прохала все Зиму пустити її з комори, аби на ті дивні квіти на Півонієвій могилі поглянути.
Прилетіли Вихор і Завійниця-Хвища на могилу дівчини, так усі люди навколо і заклякли…
На предивні квіти Півонії падав чорний сніг, а потім у квітковій завії виднівся силует дівчини.
Відтоді ці квіти назвали на честь Півонії. А на межі травня і червня, подейкують, під Чорногорою випадає чорний сніг…
А чи то лиш вигадка?
Усяке може трапитися з тими, хто йде з вівцями в далекі полонинки. Недалечко від того місця, де чорний янгол своїми ще чорнішими чобітьми може міряти сніги в Чорногорі.

Казка зашуміла бабиним голосом над верхами… І майнула, відай, аж до Чьорногори, до ватри пастухів, до наїдженої отари і навіть у забуті шопи з хлопчішями-чьортами, йикі дої овец. І доки вна летит, вечєр борзо завиваєтси в пелюстє півонії, а я, бабина молочна дитина, про гризоту з кленом забуваю… Думаю вже лиш про півонії в нашім квітнику і про всі инші півонії на сім білім світі, і бирше ні про шо. Баба ж далі порпаєтси мижи ними і вимичує бур’єни, хоть каже, шо дуже ув’єла. А я… шє капочьку, шє крішєчку там стою і лечю у вечєр, шо ропухов чалапає чьос у нашу хату.

«Дорогі дівчата, жінки! Прошу вас, не дурійте, не фанатійте від того, хто нагло вбиває ваші почуття. Будьте гордими, майте собі ціну! Кожна з вас заслуговує бути щасливою» - так починалася перша промова лікаря– психолога, панни Сюзани Бочкаренко. Таке їм’я їй дала матір, яка просто його обожнювала. Ідеальна порода: Сюзана була високою, величної зовнішності. Гострі риси обличчя, які ще більше підкреслювали її строгість і зверхність і чорне волосся, що спадало з плечей чорними зміями, які наче обплітали всю Сюзану майже до колін. Глибокі чорні очі магнетизували кожного, мовби ніч, пронизуючи гострим, тострим кинджалом швидкого погляду. Її руки були зовсім не жіночні: здавалось, саме такими руками і душив Отелло Дездемону. В свій бальзаківський вік, вона, розуміла чи не розуміла, але, принаймні, щиро намагалась зрозуміти проблеми всіх осіб жіночох статі: і дівчаток зі своїм ще дитячим максималізмом, і поважних «прокурених» дам, і статечних жіночок, і навіть добрих, просвітлених життєвою мудрістю бабусь. Добрішою Сюзанну робив лишень її приємний, м’ який та теплий тембр голосу. Той, хто слухав її лекції - 100 умовних одиниць за курс, не забуваймо!, - сидів на стільці наче приворожений. Здавалось своїм голосом вона вводила весь присутній люд у колективний гіпноз. Чари розсіювались лише тоді, коли курс закінчувався, окрилені знання жіночки із вогнем в очах бігли “ставати щасливими”, а вона прямувала підкорювати інше місто, «в якому жили нещасливі або просто дурні жінки» - саме так думала сама Сюзана, слухаючи всі історії знедолених жінок...

“Я люблю бути самою собою. Хоча мушу бути більш фальшива, - ледве вимовляючи слова, написані на листку, стверджувала перша жертва чоловічого цинізму і перша на спасінні у Сюзанни - Я люблю в глуху ніч дивитися на зорі, вдихати запах повітря після літнього дощу, люблю аромат кави і жасмину, люблю довіряти людям, не задумуючись, що вони можуть зробити щось погане…”, - так ще дуже довго розказувала перша пацієнтка Оксана у сукні від Chanel - не питайте, чи справжньої, і туфлях, придбаних на ринку .
В такі моменти, коли кожен описував себе, Сюзана просто відключала свій мозок, вдаючи, звісно, що вона всіх уважно слухає, а насправді… насправді всередині міцно спала. Напевно, тому ніколи близько до серця нічого не брала. Та й професійне вигорання ніхто не відміняв. Вона спала. Головною метою її навчання було – «підвищити самооцінку цих жінок і довести, що жінки варті тільки найкращого!» Зазвичай проблеми у тих жінок, які приходили до неї на курси були однакові або майже однакові. «Дешеві мелодрами і годі» - так думала Сюзана. У її житті не було глобальних мелодрам чи великих романів, у її житті були: один невдалий шлюб, маршрутка і насичене життя жінки–психолога. Колись, у свої 20 років вона вийшла заміж за однолітка Бориса, а через кілька років подружжя переїхали зі Львова мешкати в село Набік, у зв’язку з дисонуючо-пролетарською професією Бориса – лісника. Все було чудово – жили, як то кажуть, душа в душу. Та одного пречудового вечора, повертаючись пізно зі Львова від батьків, Сюзана застала свого голого чоловіка танцюючого ламбаду біля п’яної сусідки Лариси. Завершилась та історія тим, що чоловік був зв’язаний - не забуваймо про руки Сюзанни!, - і сидів до ранку в комірчині голий, а Лариса завдяки Сюзані зажила репутацію місцевої дівчини по виклику. Принаймі так про неї на сайті для знайомств написала наша Сюзанна:”Недорого і якісно, масаж всього тіла, жриця дня і ночі – Малена»!
Єдине, що з того часу-спогаду Сюзана ще пам’ятала - її поїздка з Набоку додому, до Львова. По дорозі у напіврозваленій маршрутці з кількома валізами жінка зрозуміла, аж тепер, що вона у «повній алярмі», то так з місцевого говору перекладається тривога. Адже, як вона тепер без чоловіка буде, що скажуть батьки, родичі, друзі?! Та врешті-решт із зрадником жити Сюзана собі не дозволила б, та й люди жили у тому селі «дуже альтернативні”, якщо бути політкоректними. І чоловік Борис не був винятком. Коли на курсах її запитували, ким був її колишній чоловік, вона уважно вдивляючись кожній із пань у очі, красиво говорила: “Якщо б у мого колишнього чоловіка був кінь, а у нього тоді були лиш кури і свиня, я була б з його конем. Він був і залишається донині рідкісним антикваріатом тупості»
- “Любов зла, полюбиш козла”, - збоку якась жіночка, схлипуючи сказала.
- “Щоб не любити козла, не треба бути козою”! – хтось вигукнув із заднього ряду.
- “ Тихо! Панянки, зберігаймо субординацію! Без образ! А зараз не про мій “скарб” йдеться! Я Вас слухаю!” – так різко Сюзана переводила тему на інших.
Так, всі скиглення про «скарби» тривали по 3 години кожного дня, окрім суботи і неділі протягом 2 тижнів. Була надія, що за цей невеликий термін всі вилікують свої зболілі душі! Свою ж душу Сюзана швидко вилікувала тією ж епохальною мандрівкою-втечею маршруткою з Набоку до Львова 15 років тому. Поки всі по черзі розказували про себе і свої біди, Сюзана чомусь пригадала і свою трагіко – комедійну історію. А було діло так:
Зранку Сюзана розв’язала свого Дон Жуана. Зібрала речі. І наостанок - Борису сказала - трохи пафосно, звісно, але інакше і бути не могло: “Всі документи надішле мій адвокат, і скоро ми будемо вільні!» Як не вмовляв чоловік і й не просив пробачити “дурня, на якого вона сама скочила”, Сюзана не бажала чути ні слов. Швидко одягнулася і вийшла з дому. До зупинки було рукою подати. Швидко до автостанції прибула стара, синьо–жовта маршрутка. Жінка квапливо зайшла до неї, тягнучи за собою дві великі валізи. Поки їхала, сусід Мишко все розпитував, куди то так Сюзана зібралася і чому вона Ларису - кохання всього його життя, - так вчора гнала по селу всіма земними і неземними матюками. Сюзана мовчала як партизан. Мишко зрозумів, що допитатись щось в неї буде просто неможливо, тому й затих, бідолаха. Проїхавши кілька сіл, слухаючи вже по 3 кругу пісню Наталі «Ветер с моря дул» до маршрутки зайшов п’яний, як ніч чоловік. Чорна кепка, потерті джинси, голий, волохатий верх, брудні руки й зношені кеди фірми Adidas зовсім не надавали йому привабливості. Рвучко всівся на сидіння перед Сюзаною і почав балакати про сенс буття. Скаржився на владу, на дороги, на своє холостяцьке життя і все би нічого..Та коли чоловік розмовляв, вся його слина летіла прямо на обличчя Сюзани. Потерпівши кілька хвилин, жінка зробила зауваження:
- Пане, я перепрошую, ви би могли прикривати рукою рота, коли розмовляєте, ваша слюна летить прямо мені на обличчя, - сказала і відвернулась до вікна.
- А слина тепла чи студена? - ледве вимовив чоловік.
- Тепла – студена і бактеріальна – відказала Сюзана.
- Неправда, я сьогодні дизинфі…, дизи.., дж…, короче я вбив сьогодні бактерії, - відповів той.
- Головне, щоб потім ця бактерія не вбила вас! - зухвало відказала Сюзана.
- Шо?Шо, ти сказала? - і нахилився до неї, - Мимра ти з намальованими губааааами! - прошепотів чоловік.
- Ах так! Алкоголік!
- Мимра! – кричав на весь салон чоловік.
- Алкоголік! - верещала вона.
- Я не алкоголік, я вільний поет - Вася!
- Вася – алкоголік, – насміхаючись відказувала жінка.
- А... а ти, все одно мимра!
- Придурок!
- А це обідно... Дура!
- Неадерталець!
- Я цим, може, і горжусь! Дура!
- Ви, ви ніхто!
- Шо, та я…я тобі зараз докажу, хто тут ніхто! – і накинувся на свою жертву. Півмаршрутки реготало, а друга половина боронила Сюзану від Василя. Чоловік вчепився у волосся жінки і повторював: «Я Вася, син Божий», а жінка вчепившись за ремінь штанів, кричала “Придурок!». Завершилась ця імпровізована битва гладіаторів висадкою обох наших героїв – Сюзани і Васі.
До наступної зупинки треба було йти далеко, отже трохи втихомирившись, ще півгодини тому двоє запеклих ворогів вирішили примиритися.
- Значить так, ти допоможеш мені донести речі до наступної зупинки і на цьому наше помилкове знайомство завершиться - твердо сказала Сюзана.
- Мимрочка, а може ти все сама донесеш?Га?- просив Василь.
- Вася, не той во! А то я зараз кину у тебе каменем!
- Окей, мимрочка. Я тобі допоможу!
- Ще би!І не називай мене мимрочка! Я – Сюзана, - гордо сказала вона.
- Ха! Мимрочка тобі більше йде! – засміявшись мовив Вася.
- Неси! А то…- замахнувшись крикнула Сюзана.
- Не хвилюйся! Я ж мужик!

Ішли довго – 2 години у супроводі чуть не всього репертуру Цоя у виконані Васі. За цей час Сюзана по – новому глянула на край, де колись вони прожили у шлюбі з Борисом. Високі похилі від жолудів дуби, ошатні смереки, стрункі, мов пави смерічки, розкішні й мовчазні верби й осокори. Стрімка і рвучка змійоподібна річка. Тиха і красива природа панувала серед зовсім не тихих і приязних людей. Прийшовши на зупинку, Василь швидко кинув валізи і побіг щодуху з криком «Па – па, мимра Сюзана»! Після цього моменту Сюзана зрозуміла, що всі чоловіки, які мають хоч якесь наближене відношення до села Набік, у них не все в порядку, здавалося їхній мозок функціонував на один бік. Особливо, після того випадку, як помітила, що Вася викрав її копію паспорта і фотографію, де вона у піжамі. Після цієї пригоди жінка вирішила зайнятися психологією і допомогати тим жінкам, яких образили Бориси і всякі Васі. Так, за короткий термін Сюзана стала чи не найкращим доктором – психологом у країні. Вона розуміла всіх і все, знаходила потрібні слова, щоб допомогти кожній жінці. Вона свято вірила в те, що їй чоловік не потрібен, допоки у її квартиру не пролунав дзвінок,а перед нею постав він, з букетом троянд і словами – «Вибач, люба Сюзана». Крига скресла. Сюзана знову була з чоловіком і навіть щаслива.

Поки Сюзана була у своїх роздумах, лекція на тему “Історії жінки з темним минулим» мало - помалу від спеки – «світлішала». У переповненій аудиторії не було нічим дихнути. Всі уважно слухали і водночас задихались. Сюзана зрозуміла, що потрібна перерва, отже треба було зробити невелику промову для своїх пацієнток. Вона піднялася зі стільця, поправила декольте своєї зеленої оксамитової сукні і промовила:
“Для жінки нестерпною є самотність, іноді здається, що вона не мине. Самотність приходить тоді, коли не відчуваєш внутрішнього спокою, відчуваєш духовне зубожіння, або ж взагалі іноді нічого не відчуваєш…Здається падаєш в прірву, але падаєш не тому, що безсила, а тому що десь переоцінила свої сили, можливості. Жінкам не властиво бути завжди сильними і розумними, жінці потрібно бути просто коханою! – тут в цей момент в натовпі всі почали підтакувати – Так, коханою!” “Здається заплуталась в лабіринті, коловороті свого маленького життя – продовжувала Сюзана, - Ви не замислювались, може це депресія? А може - це какофонія думок стомленої жінки!Або ж це вічно триваюче почуття на літеру - «К»!!!Вам треба самим зрозуміти, що з вами насправді відбувається ! Витримавши театральну паузу Сюзана сказала: «Оголошую перерву».

Пролунали оплески. Всі швидко зірвались зі своїх місць, обговорюючи, що насправді діється у глибинах жіночих сердець. Пролунали варіанти і стомленої жінки – треба на Кіпр, і почуття на літеру »К» - треба їй повернути Степана, але трішки перевиховати, і навіть «депресняк»…”Треба терміново на шопінг до Італії!” - казала жінка місцевого мера. Всі пригощалися тістечками,пили каву, курили цигарки, хтось посміхався, а хтось просто вдивлявся у чужі сережки - справжні Swarovski! і по - тихому заздрив. Сюзана була задоволеною, все йшло як по маслу - всі були задоволені і потребували її порад і настанов. Не допивши і півфіліжанки кави, була змушена відповісти на мобільний дзвінок: “Алло! – ніжно сказала Сюзана, - Так, Вася, я зрозуміла. Твоя мимрочка ще працює. До вечора. Ага! Цілую!”
«Шановні дами, через півгодини продовжимо наше заняття. Знайте, ми варті кращого! Вірте у свої сили!Хай краще буде у голові какофонія думок, ніж їх відсутність!», - це була ще одна улюблена, «геніальна» фраза Сюзани, принаймі так сама вона і думала.

Червень червоний червоним обіймає за плечі, ховає в флакони в червоні комори людськії сни.
А під чорною подушкою нічка тримає сонце, золотить ним волосся і запалює трильйони небесних зіниць.
Я бачу мерехтіння тих зіниць через фіранку, і заколисую свою амарантову кімнату у напівтиші.
А-а-а-а а-а-а-а
У кватирці зморене літо знімає суницеві перстені, кладе їх на полицю і робить суницеву пляму на стіні…
А на ґанку сірий вечірній кіт ловить серпантинову нитку місяченька, намотує клубочок срібно-золотий.
І амарантові тіні лізуть на голе тіло, лишають сироти шепоти облесні і страшні…
Ш-ш-ш-ш ш-ш-ш-ш
Легіт залізає у вчорашній дощовий слоїк, шепоче заклинання про кохання у тривку ніч
І закохана зірка падає приречено у водопадик, на вудку її ловить мій амарантовий принц
Я нині не засну, амарантових снів не бачитиме моя зажурена у суничних плямах кімната
З безодні зірку мій принц витягатиме аж до рання, червень червоний повисне червоною мантією на моїм плечі.

(с) Уляна Маляр

Крізь шибку день до ночі переліз і під ковдру теплу, без одежі, біля неї тихесенько приліг. Приніс день коханій півонії і ружі, запашні матіоли і рясний первоцвіт. Залунав тоді ноктюрн закоханої ночі, як злились у поцілунку їхні полуничні вуста. Шепотіла дню нічка про своє кохання, а він обіцяв кохати її весь вік. Обіймались, ніжились, воркотіли, наче нерозлучні голуби. Він обіймав її палко і ненаситно, зриваючи з неї сукню з полину і вінок з незабудок. Вдивлявся у очі предивні, пестив її стомлені руки. Вона для нього була нічка – квітка, а він для неї – бешкетний день. Сині очі, жовте волосся і добре, жарке серце – сонце. Кохались день і нічка наче вже останнє, у пристрасті роздирали ковдру з нагідок і подушки з волошок. Стомившись - заслухались раннього солов’я, посмакували терпкого, виноградного вина. А коли сонце відбилось у келиху їхнім, день вискочив із ліжка, поцілував свою темну нічку і розчинився за вікном…

кімнаті ілюзій наповнюється ароматами запашної кави і абрикосового варення. Промені сонця на сумнім підвіконні ніжно леліють наш вазон орхідей. Ти покинув мене, назавжди, у розбитому затишку щойно побілених стін. Наче електричним струмом у моє тіло вривається пустота, зриваючи з моїх плечей кохання крила. Зігріває лиш тепло мовчання від останнього нашого побачення. Хмари дифузій літають над знівеченою душею, ностальгії додає платівка Елли Фіцджеральд. Згасає, наче свічка надія на рятунок. Наллю до кави коньяку, може стане легше?! …Гербери і астромерії подаровані тобою милують око, хоч вони вже й давно зів’ялі. Запах кохання і втоми нагадують мені про тебе... Калюжа червоного вина на підлозі нагадує мені, який ти божевільний. Похилена ікона на стіні, доказує, який же ти все таки грішний. Наші демони і янголи розірвали свій договір, ми втратили любові дар.
Полудень …Її величність самотність і я.

Красень

Особлива його прикмета: красень. Так, так, справжній красень. Коли я дивлюсь на нього – шаріюся відразу. Весь виблискує, навіть пахне тією красою і шармом. Коли вперше почула його голос, виникло відчуття, що звук йде навіть не від нього, а від небес. Сильний, вольовий, пристрасний, бравурний, а водночас легкий, летючий і неземний…Наша перша зустріч відбувалась, коли мені було всього лише 3 роки. Велич його форм і глибина голосу закохали мене відразу, я наче той маленький метелик летіла на його міні – звук чи зітхання. Він для мене все. Через нього я забула про навчання в школі, втекла від батьків у 14 - річному віці з містечка у мегаполіс, цілий час слухала в аудіо записах його неповторний голос, роздивлялась фото, (правда вчилась «цього» з іншими), щодень пломеніла і мріяла про нашу зустріч!
Цей день – я бачу його!Це він! Я щаслива лише від того, що його бачу. Перше знайомство. Дотик. Голос. Радість. Щем. Любов. Тепер, я ніколи його не залишу і ніколи нікому не віддам. Він мій!Мій!
Ми живемо вже 20 років. Щасливі. Мені 36, йому – 50. Вік - це не перепона для справжніх почуттів. Кожного ранку і ночі ми з ним спілкуємось про мистецтво, особливо - музику. Я завжди сідає біля нього і п’ю міцну каву з лимоном, вдивляючись у позавіконне життя. Він в цей момент мовчить, можливо дрімає, а може й мріє. Я, як закохана жінка від нього в захваті ще і досі. Він - чудовий!
Ми разом 40 років. Я навпомацки вже відчуваю кожну його болячку, відчуваю коли йому радісно, а коли сумно. Він як ніхто відчуває мене. Я впевнена - він мені вірний. Коли ніч приходить в наше місто і лягає між будинками, я дивлюсь на нього і бачу на нім місяця. Він – мій величний, чорний місяць. Я проходжу повз нього, дивлюсь і розумію, він точно не з цієї планети.
60 років. 60 років?60 років!О Боже, 60 літ і в моєму житті тільки він?!...і як я, стільки часу з ним?Та все ж таки, він - моя єдина любов і стихія, крім якої я не зазнала іншої, ну…хіба, що моєї любові «удостоїлися» фруктові тістечка, що продає дівчинка напроти консерваторії. Так, щодо мого кохання – він як завжди чудовий, він давно певно «продав свою душу», адже на відміну від мене зовсім не старіє. Тільки іноді струни серця барахлять, але вмілий доктор за пару гривень його виліковує. Шкода, що мені той доктор не допомагає. Але я не здаюсь, я повинна жити! Коли мене питають, як моє здоров’я?»Я відповідаю: «Не дочекаєтесь»! Ось так, ми існуємо – я і мій благовірний!»
Його вічна особлива прикмета: красень. Мій красень – чорний рояль. І моя вічна особлива прикмета: одружена з красенем. Прохання, якщо ви це читаєте і готуєтесь піти на той світ, скажіть Богу, що ви мене не знаєте і ніколи про мене чули. Я мушу пережити того німецького красеня, во ім’я єврейського народу!