
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.21
17:06
Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
2025.06.21
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ілюзія
О
Ілюзія
О
2025.06.21
15:16
Маючи за плечима 12 років досвіду роботи в психіатрії та 9 — у психотерапії, я щодня стикаюся зі складністю людських переживань. Поряд із цією професійною діяльністю моє життя завжди супроводжує любов до поезії — як до читання, так і до написання. Нерідко
2025.06.21
12:57
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
2025.06.21
05:06
Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
2025.06.20
21:58
Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
2025.06.20
15:51
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
2025.06.18
22:44
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Рожеві метел
Рожеві метел
2025.06.18
21:33
Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Уляна Маляр (2014) /
Проза
/
Думки на папері
"Клематісова хатчина"
Розвиднілоси. Корова гордо румиґає сей останній ранок липня. Невкритна вчорашня ніч губить чорні запаски у променях сонця. А як пахне чебрецем, розмарином і вчорашньою раптівкою… М-м-м. Вам теж?
— … Йой, та колис молода була йик чічя, а не то шо зараз, — оповідала моя бабця сусідці Камінецькій.
— Йо, любенькі, та то шє є, шо не берут шлюб, не йдут до церкви. Отако собі жиют на віру, — одказувала подружка.
— До чього цес світ дійшов? У віно не передают ні вишиті подушки, ні перину, ні вовнєні ковдри, — нервувалась моя старенька.
— Та йике, ти виділа, йик гуляют на весілю? Не по парах, а отако в колі, йик жиди.
— То скоро всі гріхи той витрісе зи свого мішка на нас. Увидиш, ми себе почьили забувати. — Моя баба таки щось знала.
Я, мала, до пуття не слухала тих бесід. Мені в голові? Я хочу на весілля. Музику з ґрунів уже добре чути… Де той вечір? Ох! Мус пережити цей день з бабою у смиренні й покаянні, а инакше забере з весілля зразу після застілля. Я знаю, лиш музики заграли першу гуцулку, а баба: «Ульо, т’хаті, маржинку годувати, зраньи до церкви!». Та й по весілю, по відриґаню.
Зирк! На порозі баба лишила ніж і квіти серцецвіту, мабуть, готувала букет на весільи. Клематіси свої не чіпала — і не дивно, лиш зацвіли і чи не найулюбленіші тепер. Усі наші хати пообростали тими фіолетовими квітами. Ще трохи, і будуть у хаті рости. Он одна квітка вчепилася за фіранку, уже прендитси… до креденсу лізти хоче. А в инших, знадвору, коло ринв, метелики причаїлися… А може, то якась лісна? Зрештою, у тих квітах може ховатися що завгодно. Хоч дика козиця! Колись баба оповідала, що лісні можуть жити і під людськими хатами… під мурами. А ще лісні мають дві «мертві монети», аби розплатитися за конче потрібний їм крам: квіткові мантії (щоб сховати відсутність спини). Звідки це все моя бабця знала? Гм, мабуть, коли вона була маленькою, то до неї підбігла добра лісна і подарувала їй особливий дар бачити і розуміти всіх инчих лісних.
Жєсні стали наші гори: сонце сіло за небокрай, смереки почорніли і ґайди ще більше брешуть. Темніє. Перепуджена і спіла грушка б’є гіллям по дахівці… Чєс збиратиси мені, малій кньигині, на весільи!
— Й-й-йой, йика-с делькатна! Вже-м би, певно, си віддавала, йо? — жартома спитала мене баба.
— Та де… Я кньизя встидаюси, — почервоніла я, як єгода.
Баба ніжно усміхнулася. Вона знала, що як пара надумалася женити, то вже ніхто нікого не встидається, навпаки — припирають всі слупи вночі і привселюдно за руки тримаються. Любов не встидається, ні… Вона тебе охоплює, як лєцті бур’яни город чи то пак як іван-чай голе поле. Себто від любові нікуди не дітися. Встидайси, не встидайси.
— Ти шо, взула таки ці чєрвоні мешти? Вони ж тебе тиснут, — перепитала мене баба.
— Ба, але вони такі гарнесенькі і так мені пасують… розношу.
— Ну дивиси, бо йик будеш гуляти?
— Нічьо, йикос буде!
Наша клематісова хатчина никла в темряві, як намальована: була і нема. А десь там під стріхою, знаю, повилазили лісні, аби послухати, як грають музики до стрічі. Ми з бабою несемо букет серцецвіту, торт, прикрашений малиною та шпараґусом, а разом із тим уже й повницю (баба в неділю в церкві, головна касирка села, йике весільи потім?!). Тим часом місяць поставив свого капелюха на зорі — не видко їх. А десь, певно, відкрив парасолю, бо страшно гримит… У Снідавці, йо! Головне, не в Буківці. А ми що ближче підходимо до данцовні, то краще чуємо гуцульських співанок та вівкань дружок. Кажуть, що їх не менше сорока вкупі. Брали багато дружбів і дружок, аби весільи зійшлоси.
Ох, набудуси нині, мо’, кньизя найду…
Ає!
Червоні мештики так нагризли, що йикас далека моя вуйна мусила налити оковитої на зморщені дитячі ноги, ну, аби стало трохи легше… Ледве дочекалась, коли кухарки дадуть масний бануш із форелькою, а баба наговориться із сусідами й увидит кньизя і кньигиню за строкатим весільним деревцем. Так що Уляна босоніж попленталася до хати ще до танців… Найпершішу гуцулку горе-дівка вже вчула, коли відмочувала ноги в череді, а баба поїдала грушки та й шкіриласи з мене. З нею шкірилиси і лісні, що гуляли навколо клематісової нашої хатчини.
Йика файна гуцулка,
легонька, легонька,
А нашу дівчьиноньку
больи ноги й голівонька.
И-и-и-ий…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Клематісова хатчина"
Розвиднілоси. Корова гордо румиґає сей останній ранок липня. Невкритна вчорашня ніч губить чорні запаски у променях сонця. А як пахне чебрецем, розмарином і вчорашньою раптівкою… М-м-м. Вам теж?
— … Йой, та колис молода була йик чічя, а не то шо зараз, — оповідала моя бабця сусідці Камінецькій.
— Йо, любенькі, та то шє є, шо не берут шлюб, не йдут до церкви. Отако собі жиют на віру, — одказувала подружка.
— До чього цес світ дійшов? У віно не передают ні вишиті подушки, ні перину, ні вовнєні ковдри, — нервувалась моя старенька.
— Та йике, ти виділа, йик гуляют на весілю? Не по парах, а отако в колі, йик жиди.
— То скоро всі гріхи той витрісе зи свого мішка на нас. Увидиш, ми себе почьили забувати. — Моя баба таки щось знала.
Я, мала, до пуття не слухала тих бесід. Мені в голові? Я хочу на весілля. Музику з ґрунів уже добре чути… Де той вечір? Ох! Мус пережити цей день з бабою у смиренні й покаянні, а инакше забере з весілля зразу після застілля. Я знаю, лиш музики заграли першу гуцулку, а баба: «Ульо, т’хаті, маржинку годувати, зраньи до церкви!». Та й по весілю, по відриґаню.
Зирк! На порозі баба лишила ніж і квіти серцецвіту, мабуть, готувала букет на весільи. Клематіси свої не чіпала — і не дивно, лиш зацвіли і чи не найулюбленіші тепер. Усі наші хати пообростали тими фіолетовими квітами. Ще трохи, і будуть у хаті рости. Он одна квітка вчепилася за фіранку, уже прендитси… до креденсу лізти хоче. А в инших, знадвору, коло ринв, метелики причаїлися… А може, то якась лісна? Зрештою, у тих квітах може ховатися що завгодно. Хоч дика козиця! Колись баба оповідала, що лісні можуть жити і під людськими хатами… під мурами. А ще лісні мають дві «мертві монети», аби розплатитися за конче потрібний їм крам: квіткові мантії (щоб сховати відсутність спини). Звідки це все моя бабця знала? Гм, мабуть, коли вона була маленькою, то до неї підбігла добра лісна і подарувала їй особливий дар бачити і розуміти всіх инчих лісних.
Жєсні стали наші гори: сонце сіло за небокрай, смереки почорніли і ґайди ще більше брешуть. Темніє. Перепуджена і спіла грушка б’є гіллям по дахівці… Чєс збиратиси мені, малій кньигині, на весільи!
— Й-й-йой, йика-с делькатна! Вже-м би, певно, си віддавала, йо? — жартома спитала мене баба.
— Та де… Я кньизя встидаюси, — почервоніла я, як єгода.
Баба ніжно усміхнулася. Вона знала, що як пара надумалася женити, то вже ніхто нікого не встидається, навпаки — припирають всі слупи вночі і привселюдно за руки тримаються. Любов не встидається, ні… Вона тебе охоплює, як лєцті бур’яни город чи то пак як іван-чай голе поле. Себто від любові нікуди не дітися. Встидайси, не встидайси.
— Ти шо, взула таки ці чєрвоні мешти? Вони ж тебе тиснут, — перепитала мене баба.
— Ба, але вони такі гарнесенькі і так мені пасують… розношу.
— Ну дивиси, бо йик будеш гуляти?
— Нічьо, йикос буде!
Наша клематісова хатчина никла в темряві, як намальована: була і нема. А десь там під стріхою, знаю, повилазили лісні, аби послухати, як грають музики до стрічі. Ми з бабою несемо букет серцецвіту, торт, прикрашений малиною та шпараґусом, а разом із тим уже й повницю (баба в неділю в церкві, головна касирка села, йике весільи потім?!). Тим часом місяць поставив свого капелюха на зорі — не видко їх. А десь, певно, відкрив парасолю, бо страшно гримит… У Снідавці, йо! Головне, не в Буківці. А ми що ближче підходимо до данцовні, то краще чуємо гуцульських співанок та вівкань дружок. Кажуть, що їх не менше сорока вкупі. Брали багато дружбів і дружок, аби весільи зійшлоси.
Ох, набудуси нині, мо’, кньизя найду…
Ає!
Червоні мештики так нагризли, що йикас далека моя вуйна мусила налити оковитої на зморщені дитячі ноги, ну, аби стало трохи легше… Ледве дочекалась, коли кухарки дадуть масний бануш із форелькою, а баба наговориться із сусідами й увидит кньизя і кньигиню за строкатим весільним деревцем. Так що Уляна босоніж попленталася до хати ще до танців… Найпершішу гуцулку горе-дівка вже вчула, коли відмочувала ноги в череді, а баба поїдала грушки та й шкіриласи з мене. З нею шкірилиси і лісні, що гуляли навколо клематісової нашої хатчини.
Йика файна гуцулка,
легонька, легонька,
А нашу дівчьиноньку
больи ноги й голівонька.
И-и-и-ий…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію