Розвиднілоси. Корова гордо румиґає сей останній ранок липня. Невкритна вчорашня ніч губить чорні запаски у променях сонця. А як пахне чебрецем, розмарином і вчорашньою раптівкою… М-м-м. Вам теж?

— … Йой, та колис молода була йик чічя, а не то шо зараз, — оповідала моя бабця сусідці Камінецькій.
— Йо, любенькі, та то шє є, шо не берут шлюб, не йдут до церкви. Отако собі жиют на віру, — одказувала подружка.
— До чього цес світ дійшов? У віно не передают ні вишиті подушки, ні перину, ні вовнєні ковдри, — нервувалась моя старенька.
— Та йике, ти виділа, йик гуляют на весілю? Не по парах, а отако в колі, йик жиди.
— То скоро всі гріхи той витрісе зи свого мішка на нас. Увидиш, ми себе почьили забувати. — Моя баба таки щось знала.
Я, мала, до пуття не слухала тих бесід. Мені в голові? Я хочу на весілля. Музику з ґрунів уже добре чути… Де той вечір? Ох! Мус пережити цей день з бабою у смиренні й покаянні, а инакше забере з весілля зразу після застілля. Я знаю, лиш музики заграли першу гуцулку, а баба: «Ульо, т’хаті, маржинку годувати, зраньи до церкви!». Та й по весілю, по відриґаню.
Зирк! На порозі баба лишила ніж і квіти серцецвіту, мабуть, готувала букет на весільи. Клематіси свої не чіпала — і не дивно, лиш зацвіли і чи не найулюбленіші тепер. Усі наші хати пообростали тими фіолетовими квітами. Ще трохи, і будуть у хаті рости. Он одна квітка вчепилася за фіранку, уже прендитси… до креденсу лізти хоче. А в инших, знадвору, коло ринв, метелики причаїлися… А може, то якась лісна? Зрештою, у тих квітах може ховатися що завгодно. Хоч дика козиця! Колись баба оповідала, що лісні можуть жити і під людськими хатами… під мурами. А ще лісні мають дві «мертві монети», аби розплатитися за конче потрібний їм крам: квіткові мантії (щоб сховати відсутність спини). Звідки це все моя бабця знала? Гм, мабуть, коли вона була маленькою, то до неї підбігла добра лісна і подарувала їй особливий дар бачити і розуміти всіх инчих лісних.

Жєсні стали наші гори: сонце сіло за небокрай, смереки почорніли і ґайди ще більше брешуть. Темніє. Перепуджена і спіла грушка б’є гіллям по дахівці… Чєс збиратиси мені, малій кньигині, на весільи!
— Й-й-йой, йика-с делькатна! Вже-м би, певно, си віддавала, йо? — жартома спитала мене баба.
— Та де… Я кньизя встидаюси, — почервоніла я, як єгода.
Баба ніжно усміхнулася. Вона знала, що як пара надумалася женити, то вже ніхто нікого не встидається, навпаки — припирають всі слупи вночі і привселюдно за руки тримаються. Любов не встидається, ні… Вона тебе охоплює, як лєцті бур’яни город чи то пак як іван-чай голе поле. Себто від любові нікуди не дітися. Встидайси, не встидайси.
— Ти шо, взула таки ці чєрвоні мешти? Вони ж тебе тиснут, — перепитала мене баба.
— Ба, але вони такі гарнесенькі і так мені пасують… розношу.
— Ну дивиси, бо йик будеш гуляти?
— Нічьо, йикос буде!
Наша клематісова хатчина никла в темряві, як намальована: була і нема. А десь там під стріхою, знаю, повилазили лісні, аби послухати, як грають музики до стрічі. Ми з бабою несемо букет серцецвіту, торт, прикрашений малиною та шпараґусом, а разом із тим уже й повницю (баба в неділю в церкві, головна касирка села, йике весільи потім?!). Тим часом місяць поставив свого капелюха на зорі — не видко їх. А десь, певно, відкрив парасолю, бо страшно гримит… У Снідавці, йо! Головне, не в Буківці. А ми що ближче підходимо до данцовні, то краще чуємо гуцульських співанок та вівкань дружок. Кажуть, що їх не менше сорока вкупі. Брали багато дружбів і дружок, аби весільи зійшлоси.
Ох, набудуси нині, мо’, кньизя найду…
Ає!
Червоні мештики так нагризли, що йикас далека моя вуйна мусила налити оковитої на зморщені дитячі ноги, ну, аби стало трохи легше… Ледве дочекалась, коли кухарки дадуть масний бануш із форелькою, а баба наговориться із сусідами й увидит кньизя і кньигиню за строкатим весільним деревцем. Так що Уляна босоніж попленталася до хати ще до танців… Найпершішу гуцулку горе-дівка вже вчула, коли відмочувала ноги в череді, а баба поїдала грушки та й шкіриласи з мене. З нею шкірилиси і лісні, що гуляли навколо клематісової нашої хатчини.

Йика файна гуцулка,
легонька, легонька,
А нашу дівчьиноньку
больи ноги й голівонька.
И-и-и-ий…