Байка, шо блискає і гримит… і відик наш згорів. Байка! Инча є біда. Грим вдарив у наш клен коло бужарки і вивернув їго кленову душу. Здаєтси, вна вже полетіла в сірину дошшьового неба, скьинувши з дерева пару гілок. Я лечю до клена кризь дошшьові отави. Аж оскома на зубах вид холоду і жєлю… Не журиси, мий кленику, ця шарґа пройшла, хоть і пробила твою душу з громами, йик ґралі сіно.
— Йой, йик мені кьигне ноги і крутит пальці на ці дошші, — приповідала баба, поїдаючьи йикіс зелепухи. — І в боці так коле, тре розторопші попити…

Я ж обнімаю клена і, здаєтси, виджу їго душу, йика сидит на хмарі в райтках і боксових чьоботах. Баба ж тим чєсом уже зачьила сапати, певно, на збитки говорила про свої болєчки, аби хтос їй помиг. О! Вже ходит у квітнику, минтрожит спідницев низкі квіти, пахає свої півонії і пужіє комашину в півниках. Лиш би мене зараз баба не ківала …
— Ану ківай у собі кров, Ульо. — Баба читає у квітнику мої думки, йикі збилиси в лаю . — Йди, шос розкажу!

Я заходжу в квітник — і гейби хтос иглов штрикає мені в ніс і в груди вид тих пахощів. Але півонія… Півонія пришиває мої очі тов невидимов иглов д’собі.
— Лиш ціхо ! Не пужій мені півонії. Давно я не кімую такого, аби всі сорти си вродили. — Баба пестит їх стебла і мовит далі таке… А я вам.

Казка про Півонію

Се було давно, після того, як велика вода вступилася з гір. Коли ще всюди росли гігантські верби — як перші дерева, як стовпи, на яких трималося Боже кобальтове небо.
Се було на світанку, тоді, коли половик сердито розриває горобців. А чорний янгол міряє своїми ще чорнішими чобітьми сніги в Чорногорі…
У лютому лютні дівка Півонія гнала свої вівці через чорно-білу пашу, колись, було, зелененьку, на водопій до срібної ріки.
Позаздрила Півонієвій вроді сама Завійниця-Хвища. Дула їй холодом у лице, снігом у потилицю, а потім вхопила саму дівку і кинула до каменів коло ріки.
Замекали вівці, примружились, дивлячись у скляні вічі Завійниці-Хвищі і… розбіглися плаями.
Ніхто не міг знайти красиву Півонію. Ні дєдя, ні мамка, ні брат, ні сестриця, ні чужа-чужаниця.
Аж по весні, коли зійшов сніг і ріка побігла стрімголов, люди знайшли тіло Півонії, все синє від студені…
Сплакалася рідня. Обгородила те страшне місце воринами, засадила барвінком і поставила хрест білюський.
А десь у коморі Зими мучилася Завійниця-Хвища. Занапастила Півонію, але й сама не стала вродливішою. Покарана Зимою, сидить у чорному кутку і ридає.
Брат Вихор пошкодував Завійницю-Хвищу і вирішив її чорну журу відбілити.
Вийшов Вихор на царинку, закрутив світ і понаносив на могилу Півонії предивне насіння.
Прийшли на могилу доньки дєдя і мамка й очам своїм не повірили… Усе довкола попід ворини зацвіло біло-рожево-червоними квітами, яких ще світ не бачив.
Вийшов Травень, за ним Червень на ті квіти подивитись, вдихнути їхній аромат і доземно їм уклонитись.
Як вчула про це Завійниця-Хвища, то аж стрепенулась. Прохала все Зиму пустити її з комори, аби на ті дивні квіти на Півонієвій могилі поглянути.
Прилетіли Вихор і Завійниця-Хвища на могилу дівчини, так усі люди навколо і заклякли…
На предивні квіти Півонії падав чорний сніг, а потім у квітковій завії виднівся силует дівчини.
Відтоді ці квіти назвали на честь Півонії. А на межі травня і червня, подейкують, під Чорногорою випадає чорний сніг…
А чи то лиш вигадка?
Усяке може трапитися з тими, хто йде з вівцями в далекі полонинки. Недалечко від того місця, де чорний янгол своїми ще чорнішими чобітьми може міряти сніги в Чорногорі.

Казка зашуміла бабиним голосом над верхами… І майнула, відай, аж до Чьорногори, до ватри пастухів, до наїдженої отари і навіть у забуті шопи з хлопчішями-чьортами, йикі дої овец. І доки вна летит, вечєр борзо завиваєтси в пелюстє півонії, а я, бабина молочна дитина, про гризоту з кленом забуваю… Думаю вже лиш про півонії в нашім квітнику і про всі инші півонії на сім білім світі, і бирше ні про шо. Баба ж далі порпаєтси мижи ними і вимичує бур’єни, хоть каже, шо дуже ув’єла. А я… шє капочьку, шє крішєчку там стою і лечю у вечєр, шо ропухов чалапає чьос у нашу хату.