Не лишьий мене, Боже!
Ці слова я зчаста кажу, і саме діалектом тієї землі, де народилася. Вперше їх мовила в дитинстві, восени, в пізній вечір, мандруючи через сніжний ліс на весілля наших родичів у Снідавці. "Не лишьий мене, Боже!" — прошепотілось під далеке виття вовків. І Він не лишив. І весілля три дні гуляла в Снідавці.

Не лишьий мене, Боже!
Прохала, коли впала з аличі на штахети і лікувала пів місяця свій роздертий живіт бабиним «Тройним одеколоном»; коли летіла в татовій ниві в урвище, спершись об дорожні троси; коли зупинилась, аби зав'язати шнурівки за секунду до страшного ДТП біля метро Лісова; коли орендувала квартиру з якоюсь потороччю; коли забігла в ожинник з гадюками; коли мене оббріхували; коли мене зраджували; коли стійко стояла на Майдані і тікала від тітушок...

Не лишьий мене, Боже!
Лунало щосекунди в моїй голові, коли їхала в далеку дорогу; коли народжувала сина; коли почалась війна і я не могла визначитись, що найперше варт класти у валізу: улюблену синову іграшку, вишиту сорочку чи старі зручні кеди; коли почула про перші смерті невинних; коли знову, мандруючи сніжним лісом, просто кричала... від безсилля, від несправедливости. Але потім, повторюючи магічну фразу з дитинства, заспокоювалась.

Не лишьий мене, Боже!
Слова, які завше мене рятують від чорної жури. Не дають безумцем сновигати тим сніжним лісом з власними страхами у пазусі і кишенях. І... може навіть не самі ці слова рятують, а віра в них! Велика віра, що мов якір тримає мене на землі. Велика віра від великого небесного корабля за штурвалом якого сам пан Біг. Не лишьий мене...Не лишьий зараз ні мене, ні усіх нас, Боже. Не лишьий!

(с) Уляна Маляр