СУБОТА, 28-е вересня! Вітаю...

ДОРОГА ПИСЬМЕННИЦЬКА БРАТІЄ! У мене ВЕЛИКЕ СВЯТО... Сезон ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ, вересневих ОСІННІХ ДОЩІВ та раннього БАБИНОГО ЛІТА відкриває з'ява моєї довгожданої післяювілейної збірки ВИБРАНОЇ ЛІРИКИ, яка вийшла в двох обкладинках (уявіть собі, і таке буває!) у видавництві "СПОЛОМ", з яким я незмінно співпрацюю з 2013-го (теж ювілейного)!..

А називається вона... ммм... і не повірите: "ОСІНЬ... ПАДАЄ ЛИСТЯ... ДОЩ..., або ПОРА ОПАДАНЬ..."

Цікава вона тим, що поєднує мою поезію різних років про Осінь разом з дивовижними світлинами-вкладками доні Златоусти (Усті) з її авторської сторінки Інстаграм Zlata_Vovk
Щоб наблизити Вас до емоційного настрою сприйняття моєї улюбленої пори року, публікую тут у якості презентації свою передмову і коротеньку "летючу" імпровізацію...

СЯДЕ ОСІНЬ НА ПАГОРБІ…

(передслово)

…Коли приходять ювілейні дати, хочеться озирнутися і побачити себе наче з відстані Часу, наче ти мчиш у надзвуковому поїзді з різними обличчями у вікнах… Ті обличчя – твої власні, рідні – але ти вглядаєшся в них і з легким сумом розумієш, що вони піддаються неминучим змінам. Ти вихоплюєш на швидкості лету якісь окремі риси своїх власних облич і несамовито вигукуєш: «Це я… Боже, це я…» Біля тебе у цьому поїзді спочатку вирізняються силуети знайомих тобі людей – батьків, родини, друзів, але поїзд безупинно мчить далі і силуети несподівано розтають у непроглядному тумані майбутнього. Це не завершений процес… Поїзд не зупиняє своєї ходи, можливо, лише швидкість дещо сповільнюється… Далі буде нова дорога… нова мета… І обличчя твої власні будуть щоразу іншими, і силуети довкола тебе набуватимуть нових форм… Лишається незмінним бажання рухатися вперед, не зупинятися на півдорозі…Це головне!

…Тепер про поезію Осені – вона така ж різноманітна відтінками, як і ті обличчя в вікнах надзвукового поїзда. А надто, коли про Осінь, свою улюблену пору року пише Та, що народжена восени… Так, я вереснева – і тому Осінь для мене завжди особлива… багатозвучна і багатобарвна, живописна і музично окреслена… Так і народився задум зібрати в єдине творче полотно все, що стосується Осені… Плавне погасання літнього Сонця і м’який перехід палючого спекотного Літа в теплу золоту Осінь… Кружляння падучого листя… Дощі – спочатку меланхолійні, а потім все більш строгіші, з крижаними нотками. Ключі відлетних птахів у високості… Похмурі ранки… Аж до перших заморозків… До останнього осіннього листочка, залишеного Осінню на прощання на фасадному уступі твого вікна…

«Сяде Осінь на пагорбі, обійме коліна –
і впаде у її поділ останній листок осінній…»
(З народного).

Це не назовсім… А лише через Зиму – до наступної Весни…

***
…і не змовкає музика ота,
Де літо і ожитнені літа…
Де дощ паде під звуки «Сарабанди»,
Де ще цвітуть улюблені троянди…
Де по дощі – невинна неба просинь…
Де між ожин налитих – Тепла Осінь,
Нагріту землю, мрійну, соковиту,
Оберне в дар знеможеному Літу…
Де Сонце тоне в шурхотливім листі,
А листя – то метелики барвисті…

Авторка – Ірина Вовк.

З БОГОМ!... У ВЕЛИКИЙ СВІТ!..

М. ЛЬВІВ

…А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
На все життя – до праці й до меча?!
Чи Мельпомена, дівка прехороша,
Зронила шалю з білого плеча?..
Чи Ангел-херувим на полі бою
Прослав до ніг кирею золоту:
Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
Посіяв в чолах пресвяту мету!
Корінф чекав… Корінф благав: – Юначе,
Відпий цю чару, цей гранат гіркий!
Допоки серце в ранах не заплаче,
Не звідаєш, АКТОРЕ, хто такий…

Явилися… Підступність і кохання…
…І Він прийшов… Отелло і Макбет…
Пан Возний… Яго… - (видива туманні!) –
Інспектор Гуль… Жевакін… Президент…
Причулися нізвідки Небилиці,
Промовилися мудро Байкарем…
Множинні лики, характерні лиця –
Сальєрі і Пилат – (і нерв, і трем!)…

І ті жінки… Марія Заньковецька,
Пантера Чорна в очі зазира…
(Химерна Пані – Доленька мистецька!
Химерна тінь на кінчику пера)!
Окраденої Анни зойк тривожний –
Назустріч їй Микола Задорожний.
А там – у маскарадних масках Ніна,
Арбєніна кохана половина…
Магічне коло – в танцювальнім русі
Гусари й Дами, Зосі і Жабусі…
Сеньйори… Бургомістри… Невідомі…
Аж ген – Тартюф сміється у Содомі!...
А в небесах, що виснуть, як мана,
Як скарб безцінний – шабля Богуна!

І все оте – Твоє гірке причастя:
Професії АКТОРА тихе щастя.
Немов Орфей в передчутті обнови –
За дар душі – ВІНЕЦЬ ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ.
Орфея чудо начебто й просте:
ВІНЕЦЬ ТЕРНОВИЙ ЛАВРОМ ПРОРОСТЕ!

…За чашу ту, що Богом ниспослана,
Бо творча доля – ноша нелегка! –
У Храмі Слова возвістим: ОСАННА!
Ars longa… За БОГДАНА КОЗАКА!

(цикл історичних портретів за «Княжою славою» Антона Лотоцького)

"СВЯТОСЛАВ ЗАВОЙОВНИК"

"Чужого забажаєш, своє втратиш" -- надпис на чаші печенізького хана, зробленої з черепа київського князя Святослава Хороброго, Ольжиного сина.*

... Ото вам Святослав. А то -- Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...

... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров, чи, може, кров, як сік!

... "Чужого забажаєш, втратиш кревне", --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби** божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...

... Куриться дим на руськім жальнику.***
Повнúться череп в золотій оправі --
двосічний меч по князю Святославі.

---------------------------------------------
* Святослав Ігорович загинув у 972р. Поблизу Чорної Скелі на о.Хортиця біля Дніпровських порогів.
** треба --- жертвоприношення.
*** жальник --- язичницький цвинтар, що на ньому ховали урни з попелом тіл померлих русинів.
***

"ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВІВНА І ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ"
... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат -- яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.

'Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.

... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...

... А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі, види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає "ордою"...

... Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...

... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...

Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина -- єдина княжна 'Лисавета.

... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...

... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.

----------------------------------------------
* Косови́ця -- Смерть у міфології язичників-слов’ян.
** Оби́да -- дохристиянська богиня Злої Долі.
*** Облу́да -- злий Дух, що зводить на манівці, на блуканину.
**** Валга́лла -- бенкетна зала богів, куди потрапляли покійні вікінги після обряду трупоспалення. Тіло померлого вкладали на палубі його корабля і спалювали разом із ним.
***

"ДО ПОРТРЕТА ЧИНГІСХАНА"

... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...

А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!

... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!

Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...

... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!

Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...

... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...

------------------------------------------
* Блискучий Поріг -- архаїчна назва оселі хана. У час кочової доби ханський намет вирізнявся з-поміж інших лишень оздобами і високим блискучим порогом. За цією ознакою згодом стали називати султанський, або ханський палац.
***

"КАЛКА.* ТРИ МСТИСЛАВИ"

"... тоді перед вели три Мстислави:
князь Києва -- Мстислав Романович,
князь Козельська -- Мстислав Всеволодич,
князь Галича -- Мстислав Мстиславович.
-- Три Мстислави ведуть нас, перемога мусить бути наша!"
***
"... страшно замучили татари князів, що попалися їм у полон.
Поклали на них дошки. На дошках посідали і так бенкетували.
("Княжа слава". Уроки історії).


... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:

-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...

... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!

... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...

Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."

... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!

... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...

... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!

------------------------------------------
* Калка -- трагічна сторінка літопису монголо-татарської навали. Бій відбувся у середу 31 травня 1223р.
** згадується епоха великого переселення народів, (VI -- VII ст.н.е., Придунав`я). Вказані кочові племена принесли багато лиха не тільки слов`янам, але й Візантії.
*** баба -- праіндоєвропейське: пращурка, вужче тюркське: мати.
**** ага -- тюркське: старшина на чолі відсіку татарського війська; ширше -- старійшина, пан.
***** "баба ... яга" -- гра слів, версія утворення східнослов`янської і руської, зокрема, "баби Яги".
***

"ГАЛИЧ. ПОВЕРНЕННЯ"

Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...

А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...

Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.

Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!

Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!

У чім... і по чім...

---------------------------------
*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає».
***

"ОСТАННІ ЛОВИ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА"

Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!

… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
***

"НАСТЯ ЧАГРІВНА. ПОПЕЛИЩЕ"

... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...

Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).

Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..

... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище ...

... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...

"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...

... Черлене сонце сходить по весіллю ...

... Встеляє попіл золоте шиття ...

– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)

... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!

... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...

... Чагрівна у танку перед веде ...

-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.

** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.
***

"ОЛЕГ - ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧІ. ДВОБІЙ"

Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…

Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !

Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.

------------------------------
*Олег Чагренко - позашлюбний син Ярослава Осмомисла і княженко Володимир - син від шлюбної дружини, княгині Ольги. Якось так склалося, що у взаєминах між Ярославом Осмомислом і княгинею Ольгою не було родинного тепла, бо слухалася вона порад боярської верхівки, навіть у справах сімейних. До того ж, Ярослав дуже хотів мати спадкоємця престолу - сина, а перші дві дитини - були дівчатками. Отож, коли Ярослав покохав Настю з половецького роду Чагрів, і вона стала "непраздна", себто чекала на первістка, лиха Доля-Обида зіграла з Ярославом злий жарт - майже в той самий час (на місяць швидше) "непраздною" стала і княгиня Ольга. Народилися в обох - сини, ясна річ шлюбний син Володимир - трохи раніше від Олега Чагренка. Проте засліплений коханням, Ярослав віддав перевагу новій сім'ї - і тяжко за це поплатився... Боярська рада, підбурювана княгинею Ольгою, здійснили свою "чорну справу" - спалили Настю Чагрівну живцем на вогні, а князя Осмомисла повели до церкви на присягу вірності. Князь до кінця життя не оправився від болю втрати - він знищив усіх змовників, а княгиня Ольга і княженко Володимир змушені були втікати від розправи за межі Галича у польські володіння, а згодом і в російські... Ольга закінчила свої дні у монастирських стінах міста князя Володимира-Суздальського. Втративши Настю, Ярослав Осмомисл робить Олега Чагренка своїм спадкоємцем, залишаючи Володимиру лише намісництво у Перемишлі. Та не так сталося, як гадалося Ярославу. Відразу по його смерті, на другий же ж рік - бояри отруїли Олега. Щодо княженка Володимира, що став опорою матері супроти батька, то відомо, що примандрував він у Путивль-град, у маєтки своєї сестри, знаменитої княжни Ярославни, що в 14 років була віддана в законні дружини князю Новгород-Сіверському - Ігорю. Коли ішов Ігор у похід на половців і був узятий в полон, хан Гзак у відповідь штурмував стіни Путивля-граду. І на обороні його стояла дружина Ярославна з своїм братом Володимиром. Звідси є припущення, що імовірним автором "Слова о полку Ігоревім" є саме княженко Володимир - безпосередній учасник цих подій. У вірші акценти розставлені не за княжими рангами - бо, звісно, серцю не прикажеш!..
***

ЄВПРАКСІЯ І."СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ"

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…
***

ЄВПРАКСІЯ ІІ. "ДВІЧІ ВІНЧАНА"

Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.

----------------------------
* У 1106 році під іменем Адельгейди Євпраксія постриглася у черниці. Похована у соборі Успіння Богородиці у Києві.

***
"ЛЕВ У ЛАВРОВІ*. СВІТЛО І ТІНІ"

Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.

Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...

... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!

... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...

Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,

тоді -- в и с о к а, благородна смерть!

... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)

... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.

-----------------------------------------
* Лаврів -- місцевість у Старосамбірщині. У Спаському монастирі князь Лев Данилович провів три останні роки життя. Помер 1301 року. Похований там же.

...в моєму житті було багато крику
і тому я навчилась розмовляти пошепки,
і навіть більше -- " про себе"...

24.01.24

Пропоную переслухати поетичну радіовиставу за віршами Василя Стуса, записану до 75-ліття поета в 2013 році на Львівському радіо "ВОСКРЕСІННЯ". Вона зберігається в Архіві Радіо "Воскресіння", в авторських тегах ІРИНА ВОВК.
Вірші декламують Ірина Вовк і диктор Роман Гринько. У виставі використані записи пісень на вірші Василя Стуса у виконанні сестер Тельнюк

Я виростала під пісні легендарного"Тріо Мареничів". Тоді кожна з цих пісень ставала популярним хітом, себто її співали на гостинах, весіллях, родинних учтах за столом. Ця старовинна пісня -- "Скрипливії ворітечка" --у період мого дитинства пройшла повз мене непоміченою. На відстані майже з пів століття вона раптом вразила мене і текстом. і чудовою мелодійністю. Даю посилання на інтернет-ресурс - послухайте, це тиха душевна насолода...

Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде́,
На кого ж ви набрешете,
Як нас тут не буде́…

Брешіть, брешіть, воріженьки,
Набрешете злиха́…
А ми з тобою, миленький,
Кохаймося стиха́.

Любімося, кохаймося,
Щоб мати не знала.
Прийде пора – розстаньмося,
Як чорная хмара.

Чорна хмара наступає,
Дрібний дощик іде…
А з нашого коханнячка
Нічого не буде́…

Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде́…

22 вересня -- за давнім місяце-сонячним календарем -- День Осіннього рівнодення. До цього часу у народі казали про Перше раннє "Бабине літо" (з 11 вересня по 22 вересня). З 23 вересня починалася календарна осінь -- вечори довшали, ночі та ранки холоднішали. Мама Лідія-Надія любила співати дитячі пісеньки, відомі в Галичині, що їх можна віднайти в "Українському дошкільнятку" (видання 1939 р.), от хоча б такі:


-- Осінь, осінь,
лист жовтіє.
Часто дрібен-дощик сіє.
Несе осінь темні хмари,
а за те дає нам дари.
Грушок, сливок повні міхи,
Повно гамору і втіхи...
Діти бігають по полю,
печуть собі бараболю!


-- Не тепер, не тепер
по гриби ходити.
А в четвер, а в четвер,
як будуть родити.
Пішла баба по гриби,
а дід по опеньки.
Баба свої посушила --
дідові сиренькі.


--Через гай, через гай,
та й через горбочок --
їде бджілка запряжена,
тягне вісім бочок.

***


"ЯСНОЛИЦЯ ТІТКА ОСІНЬ"

Яснолиця тітка Осінь
Дітям кошики розносить:
Тим, хто помагає мамі,
Сипле яблука рум’яні.
Тим, хто дуже любить тата,
Принесе грушок багато.
І опеньки, і лисички –
Тим, у кого є сестрички,
В кого ж братики молодші –
Тому ягід найсолодших...

От така-то тітка Осінь.
Натрудила ноги босі,
Щоб тепер малій дитинці
Дарувати по гостинцю.

РІЗДВ'ЯНЕ (тексти-маніфести)

Вітаючи з Українським Різдвом писемницьку громаду, зроблю витяги найважливіших літературних тематичних побажань і традиційних віншувань, сьогодні як ніколи актуальних...

Почну, мабуть, з улюбених дощечок вікопомної "Велес-книги", обминаючи дискусії науковців про її автентичність.

Дощечка 3
«Тримайтесь, браття наші, плем’я за плем’я,
рід за рід, і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим…»

«… Се ж бо ми є русичі, славці богів наших.
Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх. Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї
і товчем до неї, аби по смерті міг стати
перед Марморею і щоб сказала:

«Не маю винити того, який є повен землі
і не можу його відділити од неї».

І боги, будучі там, доречуть від себе:

«Єси русич і пребудеш ним, бо взяв єси
землі до рани своєї і приніс її до Нав’я.»

Дощечка 7Ж
"...Течуть ріки великі на Русі,
і многі води їх журчать, співають стародавнє.
Про тії боляри, якії не боялися… і літа многії
боролися о вольність руську.

Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого,
– тако ріки о них берегинять. І вітри буйні
гасають над ними, плачуть восени,
а в зимі студеній гурлихають по них.
І голублять дівоньки і ті це говорять,
як погибли тії у славі, а не оставили
землі своєї ворогам.
Ніби є ми, синове, також потомки
і не лишимо ми також землі нашої…"

Дощечка 8
«Боронись, земле руська, і борони сама себе,
а щоб інші не були на твоїх крячах,
а тобто ворогам не далася охомитана
і до воза прив’язана, аби тягла той,
куди хотять чужії влади,
а нібито ти хочеш іти сама».

Дощечка 7А
«Єсьми многі, а вороги не суть такі многі,
як ми єсьми, русичі, а ворогів не стільки, як у нас.
А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і це на нас стараються,
і ці старання їхні марні будуть,
як вони були і в старі часи отців наших".

- На Русі течуть ріки великі,
в ріках води журчать многоликі.
Ріки «многая літа» співають,
а роки все течуть, все минають.
Отчі лики в синах не загинуть, –
тако ріки о них берегинять,
а вітри буйно віють над ними,
плачуть в осінь, гурлихають в зими.
І голублять голубки – дівчата
тих, що в ноги не вміли крячати,
ще й тягти на крячах своїх воза
в хомутах до чужого обозу.
Єсьми руси і суть такі многі,
що нікому не падали в ноги,
а де падали в битві суровій
там земля наша кровна від крові.
Бережіть свої руки від крові!
Будьте, внуки, живі і здорові!

(І.В. - себто авторське)
***

Олекса Стефанович і його поезія "Просто"
"Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.

Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
А вдалині — мета.

Чорно кругом чи біло,
Не зупиняти рух.
Може зламатись — тіло,
Але ніколи — дух".

Прага, 1936

І, нарешті, традиційно різдв'яне, але забарвлене в новий колір воєнного лихоліття:

"Весела ніч, весела година –
Ісус народився, маленька дитина.
Хоче вам слово Боже сказати,
Благословення принести до хати.
Може, в тій хаті кого бракує?
Може, в тій хаті хтось гірко сумує?
Кого бракує не забувайте,
Хто гірко сумує – розвеселяйте!
Разом з Ісусом маленьким на сіні
Христос ся Рождає на Україні"!

Це віншування є неодмінною складовою щорічної коляди і вертепного дійства у Молодіжному Експериментальному Театрі Аматорів "МЕТА", з яким пов'язаний мій життєпис з середини 80-их років минулого століття.)))

Отож, співаймо славу Українському і Праукраїнському Різдву, як це робив Григорій Савич Сковорода:

"Ангели знижайтеся,
ко землі зближайтеся.
Христос-Бог, сотворший віки,
живе нині з человіки.
Станьте хором
всі собором,
веселітеся,яко з нами Бог!

Се час ісполняється,
се син посилається.
Се літа прийшла кончина,
се Бог посилає Сина.
День приходить,
Діва родить,
веселітеся, яко з нами Бог!

Ми ж тобі рожденному,
Гостеві блаженному
серця всіх нас отверзаєм,
в дом душевний призиваєм.
Піснь співаєм,
восклицая,
веселящеся. яко з нами Бог!"

- СЛАВА УКРАЇНІ!
-ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!

Слова: Микола Вороний
Музика:Ярослав Ярославенко
Рік написання: 1917

Текст пісні «О Україно, о рідна ненько!» написав поет та один з засновників Української Центральної Ради Микола Вороний навесні 1917 року, невдовзі після Лютневої революції. Того ж року її опубліковано в одному з перших номерів «Народної волі», а невдовзі — і в стрілецьких часописах (1922-го — з нотами). Музичну обробку згодом здійснив Ярослав Ярославенко.
Мелодія її сягає корінням до церковної композиції «Многая літа», відомої з часу XVIII ст., а згодом у дещо відредагованому варіанті пісня виконувалася спочатку в Галичині, а потім по обидва боки Дніпра в період визвольних змагань Січового Стрілецтва, як улюблена заклично-переможна пісня-марш.
За часів української Незалежності мелодія на мотиви «О Україно!» Миколи Вороного поруч із «Червоною калиною» Степана Чарнецького довгий час були офіційними фанфарами Президента України. Слова з твору — «За Україну, за її волю» вишито на бойових прапорах частин Збройних Сил України.

О, Україно! О люба ненько,
Тобі вірненько присягнем!
Серця кров і любов,
Все тобі
віддати в боротьбі…
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!

Яре́мні пута ми вже пірвали
І зруйнували царський трон.
З-під ярем і тюрем,
Де був гніт --
ідем на вольний світ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!

За Україну, з вогнем-завзяттям,
Рушаймо, браття, всі вперед!
Слушний час кличе нас,
Ну ж бо враз
сповнять святий наказ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!

Вперед же браття, прапо́р наш має,
І сонце сяє нам в очах.
Дружній тиск, зброї блиск,
Кари гнів
і з ним побідний спів...
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!

P/S яре́мні пута - невільні пута
прапор має- прапор майорить.

Кожен з нас, співаючи рідною українською мовою "многая літа", водночас співає "многая літа" неньці-Україні. Многая літа нашій рідній Землі, Її вірним Синам і Доням, що об'єднались духом супроти ворога! ТРИМАЙМО СТРІЙ! ПЕРЕМОГА ЗА НАМИ!

- СЛАВА УКРАЇНІ!
- ГЕРОЯМ СЛАВА!

- Христос народився!

В переддень Старого Нового року згадуються знайомі обличчя, яких уже нема серед нас, зокрема, нашого кума Василя, до якого йшли з вітаннями на Старий Новий рік театральною громадою з костюмованим вертепом, співаючи староукраїнських коляд та щедрівок.
Давню щедрівку "Ой рано-рано кури запіли..." (один із її численних варіантів) знали всі (укупі з Василем), хто належав до Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", що виник у Львові в 1979 році як єдиний україномовний аматорський театр, і існує по сьогодні у потрійному вигляді - до "старої" "МЕТИ" додалися наші діти: "Нова МЕТА" і "Юна МЕТА". Це саме "стара" "МЕТА" відроджувала у 1988-1989 рр. вертепи і грала Купала в горах Нижнього Синевидного, заповіднику Львівського Знесіння, в Гідропарку на Дніпрі на запрошення Леопольда Ященка і навіть в Ченстохово, на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ.
Отож, виспівуючи щедрувальні тексти "Ой рано-рано кури запіли...", вітаю усіх, хто має старокняже ім'я ВАСИЛЬ, що у слов'янській міфології асоціюється з Місяцем.

"Ой рано-рано кури запіли,
А ще раніше пан Василь встав.

Ой устав, устав, три свічки зсукав.
При першій свічці - личко вмивав.

При другій свічці - одежу вбирав,
При третій свічці - коня сідлав.

А вибирав си він в гір по дівку,
Він в гір по дівку, ще й по вірмінку.

Вона до него переказала:
– Пане Василю, не труди коней.

Не труди коней, та не шли бо́яр,
Бо я до тебе сама приїду.

Через поля йшла перепілко́ю,
Через ліси йшла чорной галко́ю.

До хати ввійшла маківочко́ю,
А за стіл сіла невісточко́ю".

З НАСТУПАЮЧИМ СТАРИМ НОВИМ РОКОМ, з Меланкою та Василем!

Щедрості Божої та Миру!

- Дай же Вам, Боже,
при хаті ситно -
хлібно і питно,
а в дім - прибитно.

Дай же Вам, Боже,
при хаті зілля,
при хаті зілля -
в хату весілля!

Дай, Боже!

Сьогодні День закоханих, а завтра велике релігійне свято - Стрітення і день народження моєї юної доні Устини, у якої подвійне ім'я - Златоуста. Я називаю її "Злоті Устонька".
Я теж святкую - бо мене по-батькові - Валентинівна. Але історія моєї сім'ї не зовсім райдужна, бо мама народила мене після вкрай складної операції - відкритої форми туберкульозу - на далекому березі Криму, у приморській Ялті. Батько Валентин - військовий зв'язківець, що працював на горі Ай-Петрі, був і залишився для мами казковим принцом молодості, романтичним героєм, який не витримав випробування дійсністю. Перед весіллям йому шепнули на вушко, що мама після такої операції не зможе вродити, а якщо і народить - то незадовго помре. Отож, розписки не відбулося. Весільна фата і живий вінок із зеленого барвінку залишилися не вдягані. Але життя склалося, я виросла при мамі і її родині, мама прожила довге життя.
З огляду на цю життєву історію, я розчулено передивилася фільм 1975 року "Остання жертва"/"Последняя жертва", знятого за однойменною драмою Олександра Островського режисером Петром Тодоровським, де наскрізною ниткою звучить романс Булата Окуджави "У старому саду"/"В нашем старом саду" на музику Ісаака Шварца. Романс надзвичайно чуттєвий, мені захотілося його переспівати навіть "з варіаціями", бо два останні рядки в куплетах оригіналу повторюються.

У старому саду,
Там де тіні тривожні,
То ж чому ти слова
мені мовиш порожні?
То ж чому ти слова
промовляєш преложні?..

У старому саду
Листя пізнєє падає з клена?
А тепер ти чому
Не взираєш любовно на мене?
А тепер ти чомусь
Не взираєш любовно на мене…

В дорогому лиці –
Все знайоме й суворе…
Ласк - малі промінці,
А печалі, ах… море…
Ласк - дрібні промінці,
А печалі, ах… море…

У старому саду,
Де тебе, милий друже, зустріла.
Хіба серце своє
Я тобі, наче дар, не відкрила?
Хіба серце своє
Я тобі не відкрила?..


14 лютого 2021, День закоханих,
Імпровізація

Ох же, жіночі ті палати,
І біль образ, і просто біль…
Стиснувши зуби, як солдати
Дівчата тут приймають бій.
Свій перший на життєвім полі,
А перший – то найважчий бій.
Життя на рани сипле солі
І болем убиває біль.
Хірург працює вправно, вміло
І тіло стратою спива.
Та тіло все-таки півділа –
Лишилася б душа жива.
Так, я про тих, хто втратив милих,
У кого горе – за вину…
Вже світло медсестра згасила,
Дівчаточко лежить без сну.

Я їм бажаю перемоги,
В одну із тих важких хвилин
Пізнать, що вбогі ті, хто зводить,
Але не ті, кого звели…

З раннього.

РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.

Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді

Трохи ретро-історії з зимового передноворічного Львова...
Львів кінця 80-их - початку 90-их бурлив: відроджувалися аматорські народні вертепи, дуже популярним був Театр Естради "Не журись", який мав статус неформального: співав і проголошував зі сцени злободенні гасла, при тому вбравши їх у дуже вишукану творчу форму, переважно гумористичну, ба навіть батярську. Так у Львові "народився" відомий сатирик і журналіст Юрко Винничук, виростав і мужнів як бард Тарас Чубай, ставав улюбленцем публіки покійний уже, на жаль, пісняр Андрій Панчишин, мужнів своїм чудовим неперевершеним пісенним талантом Василь Жданкін. Мені поталанило бути серед них зовсім поруч, знати їх особисто, товаришувати і навіть брати участь в одному з творчих проектів: Вертеп на сцені естрадного театру " Не журись" 1989 року, де я несподівано для себе зіграла Рахиль під чудовий супровід колядки " Не плач, Рахиле", а в кінці дійства віншувала як колядничка текстом, записаним мною на археологічних розкопках давнього Крилоса, що неподалік від Галича:

"Пчілка, худібка най вам ведеться.
най божа ласка дощиком ллється.
Плоди стократні, дай Бог збирати -
радуйся-радуй, Божая Мати!"


Щоб ви відчули атмосферу Різдвяного Львова у часовороті кінця 80-их, скажу що ці Вертепні вистави мали 28 аншлагів, а на останній виставі юрба вибила двері Львівської філармонії і стояла в проходах, насолоджуючись дійством і зовсім не переживаючи за скоєне)))...

Хочу познайомити читачів сайту з ліричною-ностальгійною піснею про "Чортове колесо" Андрія Панчишина - як пам'ять про ті дорогі обличчя, яких уже з нами нема...

"ЧОРТОВЕ КОЛЕСО"
Слова і музика Андрія Панчишина

В парку культури і відпочинку
Крутиться колесо.
Без перестанку, без відпочинку
Крутиться колесо.

Двадцять копійок, більше не треба
Крутиться колесо.
І без зупинок їдеш на небо -
Крутиться колесо.

Люди ж маленькі, наче мурашки -
Крутиться колесо.
Автомашини - наші ігра́шки -
Крутиться колесо.

Наша дорога - замкнуте коло,
Крутиться колесо.
Спочатку в гору, потім додолу
Крутиться колесо.

Ми би хотіли ще раз злетіти -
Крутиться колесо,
Місце для інших треба звільнити -
Крутиться колесо.

Ми відпочили, йдемо додому,
Крутиться колесо,
А за плечима в небі пустому -
Крутиться колесо.

Сьогодні нашому старенькому котику Сивульці 17 років і 10 місяців. Чотири дні тому у нього був тяжкий приступ (давні проблеми з травленням), після якого він майже перестав їсти і різко схуд, п'є дуже мало - водичку, а рідке яєчко і молочко від вчора даємо піпеткою, бо зрозуміли, що повністю впав зі сил.

На сайті я вже писала про нього, коли святкували його 17-річчя.

http://maysterni.com/publication.php?id=136657

Ми вже два місяці як переїхали, іде глибокий ремонт в іншому домі - і Сивулька, який тяжко пережив сам переїзд, почав по-тихеньку освоюватися на новому місці. Спокоєм і впевненістю дихають старий диван, фотель, ліжко, де спить доня Устя, годинник з боєм і старенька книжкова шафа, якій наші коти (Сивулька з кицею Ласочкою) неймовірно зраділи, коли вона стала в центрі кімнати і почала заповнюватися книжками.

Ми боремося за його життя - оточили його неймовірною ласкою, любов'ю, бо він - довголітній член нашої сім'ї, знав Устоньку ще 8-літнім дитям, знав покійну уже 7 рік маму, пережив кілька тривалих у часі ремонтів родинної хати. Пригадую дивний випадок, коли ми обклеїли кухню обоями і розширили її, розбивши стіну коридора. Сивулька ліг на дубову табуретку і просидів у новій кухні через цілу ніч, а потім вже не боявся її, вона була для нього вже "своя".

Сивулька - наш третій кіт, попередніх двох Лапчиків спіткала трагічна доля і вони загинули, Перший - у 9-місячному віці, другий - в рік і 9 місяців. Сивульку ми вже не випускали на вулицю, і тепер, коли на новій хаті маємо внутрішній двір практично увесь наш - Сивулька його не відчуває так, як молода Ласочка, яка годинами хоче бути на природі.

Зате Сивулька і доня Устя нерозлийводи, от і зараз він, слабо тримаючись на ногах і стогнучи при кожному намаганні самостійно попити воду, спить в її обіймах. Він пам'ятає її гру на скрипці в музичній школі і дуже любить класичну музику - фортепіанну та скрипкову.

Моє найбільше побажання йому сьогодні - ВИЖИТИ і ЗУСТРІТИ З НАМИ РІЗДВО, бо він дуже любить присутність ялинки у хаті, її запах і новорічну метушню.

ЛЮБІМО ТВАРИН, ВОНИ НАШІ НЕЗРАДЛИВІ ДРУЗІ - ТАК ЗРАДіТИ ПРИХОДУ ДОДОМУ СВОЇХ ДОМОЧАДЦІВ МОЖЕ ТІЛЬКИ ДОМАШНЯ ТВАРИНА!!!

Серце обливається слізьми, дивлячись, як горить Нотр-Дам...

"Notre Dame de Paris"

www.maysterni.com/publication.php?id=126261

Роде наш, вслухайся: то співає Мати-Берегиня колискову Новонародженому Сонцю. А може, то промовляє словами одкровення чи молитви до нас, земних, втілена Оранта-Богородиця, сповиваючи сина Ісуса, своє Небесне Немовля – «Світло від Світла».
Живе пісня, живе віра, поїть коріння нації пам’яттю її предків. Сьогодні вони при нас за святвечірнім столом, добрі духи – хоронителі роду, що наповнюють оселю любов’ю і злагодою, прощають гріхи, звільняють від боргів. Ми частуємо їх кутею, запалюємо ритуальну свічку, бо так вже ведеться, що на Святий вечір вогонь горить від зорі до зорі. А потім збираємо для них у далеку дорогу вираю їстивну офіру «коляду», а вони, у гомінливих масках ряджених щедро посівають світлицю зерном, віншуючи «сійся-родися…». А ще, дбаючи про наш статок, ведуть по хаті «Козу», бо за повір’ям, ця козовидна істота не що інше, як Душа Лану, котру переслідують завзяті женці, а вона ховається в останньому снопі. Ось він, різдвяний Дідух, у святому куті, під образами…
І святочна хата – вже не просто хата, а храм, де нема місця поганій мислі, поганому слову, поганому вчинку. Тут батьки в пошанівку у дітей, тут у мирі родина, а коли хто відсутній, тому хай легенько згадається, де він здоров повертається, бо, за вкраїнським звичаєм, велике для чоловіка горе – не поспіти додому на Багату Кутю.
Чуєте, як урочо лине у різдвяну ніч колядка, сповіщаючи хатнім і подорожнім про уродини Бога. Тож пильнуйте колядку та веселітеся, українці! Сьогодні Він з нами – Той, хто окрилить наші душі, вознесе їх до неба, очистить від скверни, наділить святістю і благородством; хто оберегами пісні, легенди, повір’я розповість про перемогу світла над темрявою, добра над злом. Він завітає в господу вертепом і Вифлеємською зіркою, що зійде з неба, благословляючи нас на щастя, здоров’я і многая літа.

«Мовит батечко, мовит:
- Най Вас Бог благосло́вит
Вифлеємською тов звіздою,
Тов Різдвяною Колядою!

Мовит матінка, мовит:
- Най Вас Бог благосло́вит
Місяцем, зірочками –
Краснов жо́нов та діточками!»

-Христос ся раждає!
-Славімо Його!

Сьогодні нашому сивенькому котику СИВУЛЬЦІ
17 РОКІВ!!!

Колись, 17 років тому, мала 8-илітня Устонька - моя донечка придумала про Сивульку приказку:

"Сивоушко-Сивух-Сив
сиву бороду носив".


Вітаючи нашого улюбленця з його 17-им днем народження, хочу перефразувати стару українську колискову на наш родинний лад - про усіх котиків, яких з 1999 року і по сьогодні знала наша хатка:

"А-а, а-а, котки два,
шарі-бурі обидва.

Один пішов на миші,
другий - Устю колише.

А ти, коте Сивий,
вимети нам сіни.

А ти, коте Рудьку,
витопи нам грубку.

Ти, Чорно-Біленький,
люляй веселенько.

А ти, коте Чорний,
сідай в срібний човен.
Сідай в срібний човен,
Лови рибки повен."

Довідка:
Кіт Чорно-Біленький - Лапчик (перший), 9 місяців.
Кіт Рудько - Лапчик (другий), 1 рік і 9 місяців.
Кіт Сивий - Сивулька, 17 років, живий-здоровий!!!
Кіт Чорний - Ясь, мале котеня!

А ще в найлютіші березневі морози у нас прижилася киця Ласочка - їй уже 10 місяців:

"Киця Ласочка,
будь чемна, будь ласочка"!

- ось і вся невечірня казочка...

Ох, як малеча чекає це свято!..
З мандаринками, шоколадними цукерками, новорічними кульками та дощиком, що вже чекають на ялинку, м'якими іграшками, теплим одягом, святковими піснями, віршами та молитвами до Святого Миколая...
А як дорослі чекають на це свято - чекають Благословення Миколаївської доброї руки - аби при хаті всі були живі та здорові, а Вкраїна - МИРНА!

Отож, не гріх при Миколаї розпочати віншування зимово-різдвяні з співаними мотивами староукраїнських коляд, от хоча б із "Саду божественних пісень" Григорія Савича Сковороди"

"Ангели знижайтеся, ко землі зближайтеся,
Господь-Бог, сотворший ві́ки,
живе нині з челові́ки...

Станьте хором, всі собором,
веселітеся, яко з нами - Бог!

Се час ісполяється, се Син посилається,
се літа прийшла кончина,
се Бог посилає Сина.

День приходить, Діва родить,
веселітеся, яко з нами - Бог!

Ми ж тобі рожденному, Гостеві блаженному,
серця всіх нас отверзаєм,
в дом душевний призиваєм!

Піснь співаєм, восклицая,
веселящеся, яко з нами - Бог!

Цю староукраїнську колядку Львівський народний Театр "МЕТА", вкупі з моїм голосом, співав на площах рідного міста і в кожній оселі, де побував з вертепом, починаючи з 1979 року. Ця коляда звучала і в мене на ювілейному творчому вечорі 5 грудня (по Введенню) і знаменувала початок зимових календарних свят. Докладаю до цієї колядки ще тепле авторське віншування і гайда з хати, розносити "миколайчики" своїм уже дорослим похресникам!

"СВЯТИЙ МИКОЛАЙ, НА ВСЯКИЙ ЧАС ПОМАГАЙ!!!"

Рвійно і граційно, наче німфи білі,
на порозі стануть сніжні заметілі...
Новоріччя кличе - олені в упряжках
заглядають в вікна в розмаїтих стяжках.
Любий Санта Клаусе, щедрий, добрий Діду,
не шкодуй при святі ситного обіду,
молока парного Духу домовому,
радості премного - бідному й малому.
Веселися, Роде! - Рождеству вклонися...
Веселися, Мати! Хато, веселися!..
Хай горить-не гасне свічечка офірна:
буде Бог - при хаті, а Вкраїна - МИРНА!

Готуюся до творчого вечора, який пройде 5 грудня о 16.00 у виставковій залі (історичній Трапезній колишнього Домініканського монастиря) Львівського музею історії релігії.
Аби створити відповідну атмосферу, готую декламацію віршів під звуки органу старенького органіста Віталія Півнова, а також кличу до себе на вечір артистів Львівських театрів, естрадних виконавців та хор "Осанна", - з усіма ними пов'язана давньою міцною творчою дружбою. Виконавці будуть співати пісні на мої тексти. Завершиться вечір фрагментом вистави про Шептицьких "У прихистку Божої ласки: Мати і Син", де я є одночасно автором сценарію і виконавицею ролі Графині Софії з Фредрів-Шептицької. Ця вистава створена мною у 2015 році і за ці чотири роки набула великої географії і широкого розголосу, ми відіграли її з чоловіком Романом Гриньком, виконавцем ролі Сина Романа-Андрея, та хором "Осанною" під орудою Володимира Беня, понад 80 разів.

До збірки "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ" писалися і передмови, і післямови - серед них ось такі...

ТВОРЕННЯ СВЯТА БЛАКИТНОГО СОНЦЯ І ПІСНІ ЖИТТЯ

Поезія Ірини Вовк – це своєрідний романтичний світ, у якому живуть: міфічний образ Єдинорога; бог тварин і лісів, покровитель мандрівників Велес; міфи давніх слов’ян; повір’я наших пращурів; народні традиції, що збереглися й понині.
Прочитавши ці поезії, ніби занурюєшся в магію незвичайного, казкового, міфічного, це ніби напій із цілющих вод, що веде нас за ниткою часу з тисячоліття в майбутнє.
Разом з поетесою ми потрапляємо в свято на колісниці часу, де «Дух Різдва малює дарчі скрині», де звучать староукраїнські щедрівки і громовержець Ілля і собі на весняній летить колісниці. Нас кличуть «хмарин білі пущі несходжені», бо прокидаються Блакитні сонця, бо спить приручений дракончик у мохах волохатих… Звичайно, ці образи нас ведуть у казку, де панує Дух світла і свободи, де в ній є теж пульс сучасності, бо авторка скорбить над Небесною Сотнею, бо:

«Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова».

І коли «небо на землю паде» у вірші «…бо війна – війною», по-материнськи хочеться за авторкою повторити, коли морок регоче, оскаливши зуби: повертайтесь живими!

«…тільки що це?.. Роздираючи Смерті кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…

… пісня має бути доспівана…
«…гайта-вйо, вісьта-вйо…».

Споконвічні пісенні мотиви , колискові, роздуми про жіноче щастя, туга за нейздійсненним, прекрасним властиві цій поезії. Скільки ніжності і любові у магічних словах:

«люлі-люлі, дівчаточко, люлі –
повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа у шлюбній кошулі,
у косицях зірки́ потонулі…
…доня спати не хоче…».

Про кохання поетеса пише трепетно, чуло і відсторонено, питаючи у нас: «Чи вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця. Що приходять укупі з гримавою силою весняного пробудження?» І сама ж відповідає, перелічуючи перечитані міфи любовних історій. Роздумуючи над ними, поетеса пише:
«У житті, повнім підступів грізних, нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і воро́ння, і втечі…
Чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
Що в смутних закамарках душевних жар дива розбудить…»

Вона зауважує, що в Любові «люди, як і бо́ги, безсмертні», тому в її поезії є стільки радості і оспівування жаги кохання, а ще туги за досконалістю і красою почуттів.

Поетесі Ірині Вовк затишно і тепло у створеному нею світі. Тут вона щаслива, бо у себе вдома. Їй милі серцю усі створені образи: Вужа-Домовика і Вужихи-Домахи, Змії-Цариці, Духових Криниць, Долини Єдинорогів, Червоного Півня… І все це для того,
«аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…

…і вустами – квітучими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…».

Розділ «Мої каріатиди» - інтимний, болючий, бо тут авторка розкрила себе, свої пориви і тривоги, і зуміла в читача викликати співпереживання, бо оголила своє поетичне «я», яке кленовим листочком просить його зігріти. Освідчуючись у любові беззахисному опалому листю, «порі опадань», поетеса зізнається:

«У мені ностальгія свій жар рознесе, аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється,
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах».

Не залишить нікого байдужим вірш «Майдан: на 4-і роковини з присвятою Ромчику Гурику, герою Небесної Сотні», а також «Пісня Життя», присвячена матері.
І. як пише поетеса, «ми усі на землі – в нетрях часу лишень подорожні», та звучить і не минає Пісня Життя. Надіюсь, що залишається з людським серцем і Поезія, бо вона вміє розказати світові про таємниці буття, про любов і тугу, про щастя і розкіш – жити на цій землі…

Марія Людкевич,
15.06. 2018,
Львів


"СТУГІН ОДНОРОГА"

…ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже люди, як фенікси,
з попелу в тіло вертають…
І. Вовк

Пошук у поезії – далеко на завжди експеримент.
Легко експериментувати з видимою формою вірша; а от форма внутрішня, яка й могла б претендувати на повне представлення речі, для більшості експериментаторів невловна; вона дається тим небагатьом, чий пошук спрямований углиб – до джерел!
Авторка «Туги за Єдинорогом» Ірина Вовк, без сумніву, одна із них. З огляду на засяг углибання в істоту речі – унікальна. Видається, що метою її пошуку є джерело особливе, єдине – пра-пра-праджерело. (Моє потрійне «пра-» мало б підказати й інші, трохи доступніші глибини, що над ними застановляється українська поезія, – психологічні, ментальні, світоглядні). В геометричній проекції воно рівновіддалене од будь-якої планетарної точки, чим скасовує простір як такий. А в синкретичній проекції щось подібне – стосовно того джерела – відбувається з часом: він утрачає свої вектори…
Відтак непорційована одність «пра-», недосяжна й тактильна водночас, стає творчою ідефіксою поетки. Що світоглядно вельми близьке до монотеїстичних верховин, однак, враховуючи християнство, зосереджується на корінній, мітологічній частині духовної вертикалі.
…І як далеко слід відійти од звичного трибу життя, щоб наблизитися до незвичайності (надзвичайності!)?
І як повно можна охопити (обійняти!) цілісність, щоб затримати її для сучасності?
Зрештою – як, живучи, по суті, в «казці», енергійно долучатися й до реальності?
…По прочитанню «Туги» відчуваю насамперед стугін.
Сонця, вітру, зливи, землі.
Крові. Мислі.
Музики. Пісні…
То ніби приклав ухо до спіднього дека невідомого музичного інструмента, про якого тільки й знаєш, що його – такі різні! – струни звучать самі по собі. Або ж ніби вселенська тиша геть-чисто позбулася фізичних ознак…
Якраз тоді згадую про Однорога; у формі «Єдиноріг» закладено охоту дворожжя, а цей міфічний екзот (?) породжений значно більшим за просте бажання – тугою; назва книжки лише (?) суміщається зі своєрідним архетипом – випадок, що випадає, мов золотий дощ…
Одноріг, бачу, – саме та істота, яка об’єднує цивілізаційно розрізнені феномени. Він самохіть приходить до ловців чистих, як діва, і мужніх, як меч духовний. То потужний натуро-культурницький сплеск, здатний еволюціонізувати статику статей, перемежувати розмаїті мистецтва, сконцентрувати субстанцію правдивої моральності (упійманий Одноріг – як прийнятий у серце Христос; його голос дзвонний – «…Так спрагло дзвони б’ють…»).
Звісно, без численних малярських зображень цієї істоти важко було б її уявити, але, гадаю, тільки в поезії вона набуває належної універсальності.
Одноріг – передовсім прообраз поетичного всеохоплення. І якби Однорога не існувало, то для цієї книжки його треба було б вигадати…
Зачувши стугін, найкраще не обмежувати його умовностями – чи фізичними, чи метафізичними. Тоді з реалії початкової він переходить у тривалу. Саме поезія дарує таку змогу. Замість фрагментарності, привабливої обіцянкою жвавого діалогу між автором і читачем, оприявнюється суцільний потік словотворчих істотностей: автохтонні, «кровоносні» ритми; архетипічні, прищеплені на вітті «єдиного древа», образи; здебільша розтрушені, розгублені на шляху, що пронизує світову культуру, рими; золотоносна лексична архаїка… Усе – для вроджено глибинного сприйняття.
Оті «стугонічні» визначення підперті – цитування гнучке – «Духом Різдва», що «малює дарчі скрині», «чорноземом ласки», Купайлом, Ладою (Україна); «вбраним у криваве світанком», «палкими жіночими устами» (більше Франція з її Марсельєзою); «блакитними сонцями» (Всесвіт, у тім числі ліричний); «прирученим сонним дракончиком» (надземно-хтонічно-психологічне); «первозданними пущами» кохання – «в любовнім жару, ми, як і бóги, безсмертні» (Еллада), історіософічного, натурфілософського й теософічного думання – «обри» тощо, «І беззахисне листя опале – без тями люблю», «Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені, Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог»; ойкуменічним «…Не стріляйте в сонячного зайчика»; вільно переспіваною давньоєгипетською «Сповіддю заперечення», що перегукується з Мойсеєвими скрижалями і, як на те, дає обумовлення усій цій коловерті: «Я не зупиняв Воду в пору її».
І я не зупиняю прибутного… Талановито знайденого, пережитого, осмисленого й переосмисленого.
Надто ж цікаво помічати, як природно вписує поетка у стугонічні письмена «гарячу» українську сучасність – речитативи-плачі по убієнних у боротьбі за «світло прийдешності» (саме тут стогін, «кривду, як стяг, перейнявши», переливається у стугін), власні самозречні рухи й відрухи. Скажімо, особисті утрачені речі (коралове намисто…) набувають у неї первинної символічності й асоціюються з утратами онтологічними («…Немає в поезії щастя… нема…»…). Чи не тому, до слова, поетичний шлях авторки такий опрічний, що прагне вона не творчої самореалізації – радше реалізації через себе природно-цивілізаційних феноменів. Яке ж то щастя, в розхожому розумінні?..
А що без щастя не прожити, то воно стугонить – переклад авторки – у пісенній старослов’янщині й заповідях «Велес-книги» («Того не забуваймо завжди, а як єсьми сини отців наших, маймо любов до пам’яті їх…»), у Ґетевій «зупиненій миті» як земно-небесному апофеозі ріднизни: «…Щоб я побачив в силі пречудовій Мій вільний край і мій щасливий люд».
Згідно з високими людинотворчими засадами трактує поетка ситуації «свобода» і «без свободи», «сказати правду», інші. І вільна брати на себе патетичне запевнення: «…Я лишу по собі лиш серце, що горить!..», – позаяк упевнена у своїй нелукавості (варто сказати, що сердечний вогонь, породжуючи доброту, воднораз спалює негативну емоційність).
Тож маємо, попри все й завдяки всьому, не поезію, тим паче не вірші, і навіть не коштовну тугу, а – дзвонний стугін Однорога.

Богдан Смоляк
Червень 2018 р.,
Львів

Хочеться вірити, що ця збірка-альбом матиме щасливе і довге читацьке життя - думаю, що це мрія кожного автора, що вкладає у кожну зі своїх книжок потужну енергію власного серця.

Мова піде про спільну творчу роботу - пісню, слова до якої написав Микола Петренко, патріарх Львівської письменницької братії, а музику - Ірина Вовк, себто я...
Сталося це у 2000 році у травні, коли поховали Ігора Білозіра - довголітнього пісняра, легендарного керівника ВІА "Ватра", кумира української публіки, особливо галицької та львівської зокрема.
Тоді в газеті "Літературна Україна" почали видруковувати спогади творчих побратимів Ігоря Білозіра, серед них - Богдана Стельмаха, що як автор текстів найтісніше був із ним пов'язаний і ще... Миколи Петренка про одну спільну творчу ідею, якій не суджено було зреалізуватися.
По смерті одного з членів родини, а саме батька Ігора Білозіра, - сум і туга за ним спричинили бажання сина посвятити йому пісню, текст до якої Ігор замовив Миколі Євгеновичу Петренку. Микола Євгенович перейнявся цим Ігоревим пережиттям - так були написані слова "Батьківського щему". Як авторський текст, він був самодостатній без музики і все ж... Це мала бути пісня. Ігор Білозір не встиг її написати - спочатку не міг! - надто сильною була травма втрати, а потім із ним самим трапилося лихо, яке раптово забрало його життя.
Так залишилися слова до недописаної пісні, які Микола Петрено уже тепер переадресовував самому Ігору Білозіру.
Я прочитала текст, мене він вразив глибиною і мудрістю - так може писати лише людина з неабияким поетичним даром і багатим життєвим досвідом. Мене цей текст почав переслідувати - і якось, сівши вдома за фортеп'яно, я щось почала награвати, музика прийшла легко, без надтуги.
Вперше прозвучала вона " а капела" у виконанні церковного хору Свято-Іванівської Лаври "Осанна" під орудою Володимира Беня в мене на ювілейному вечорі до 50-ліття у історичній Трапезній Львівського музею історії релігії, вдруге - на 90-літті Миколи Петренка у тому ж виконанні на сцені Львівської філармонії.
Віддаючи шану пам'яті Ігора Білозіра, хочу скерувати всіх читачів Поетичних Майстерень до посилання, де відео відтворить хвилююче звучання пісні на ювілейному вечорі Миколи Петренка, а також видрукувати текст пісні "Батьківський щем".

БАТЬКІВСЬКИЙ ЩЕМ

Слова: Микола Петренко
Музика: Ірина Вовк

Хотілося мчати - за гори, за доли, за обрій,
Підковами креше мій коник, а поїзд гуде:
Провів до порога: - Мій сину, в цім світі недобре,
Там зло і сваволя, а правди не знайдеш ніде.

Рука затремтіла, і скроні посріблились русі:
Вже син у польоті - літак із єдиним крилом.
Там друзі й недрузі, там віра, пісні і спокуси,
І батьків урок за добро віддавати добром.

Ніколи не пестив, ховалась любов за суворість,
Лиш руку підвів - і бджола біля неї бринить.
Та якось незримо плила попід серцем спадковість:
Любить Україну, і пісню, і правду любить.

Стрічались нечасто - листів недописаних зграйка
Сідала на плечі, про все повідала сама.
А вже твої очі покрила червона китайка,
Вже зірка твоя в небесах догоріла - нема...

Прилине душа до небесної вічної брами,
Там ангели стрінуть - і кожен свій смуток хова.
Відкриє Петро всі замки золотими ключами:
Ти щось поспішивсь, - а Вкраїна твоя ожива!..

Ніколи не пестив - а як тобі буде ще треба
Єдиного слова, що зніме зневіру і щем.
Лиш зоряний хрест проплива у високому небі,
Та з білої хмари крапну́ло солоним дощем.

Видрукувано листівкою з нотами у видавництві "Ліга-Прес", 2000.

ЖАГА ПРАДАВНІХ ДЖЕРЕЛ
Ми живемо у суспільстві, яке з прадавніх часів змушене було віками лише мріяти про власну Державу – проте якимось незбагненним дивом жило державницьким життям!
Я над цим роздумую, перечитуючи книгу своєрідної поетеси Ірини Вовк. Так от: саме у її творах я постійно знаходжу ту пильну увагу до нашої одвічної звичаєвості, до традицій, забобонів і заклять, молитов і зичень, та й багато чого іншого. І це непросто посилання на відомі чи майже невідомі прадавні тексти – вони в Ірини набираютьваги свідчень своєрідних божеських правил, канонів, законів нерушимих, за якими жили наші предки. І тим викликали подив навіть у нас самих: як же це ми, бездержавні, живемо за тими конституційними приписами, чому вони непорушні на всьому етнічному обширові, чим дорогі, наче правдиві заповіді Божі?
У поезії Ірини Вовк глашатаями цих прадавніх звичаєвих істин стають казково достовірні герої – від Мавок і Лад, Лелів і Перунів, до безіменних носіїв таїни…

(з передмови до ювілейного видання Львівських ПЕГАСІВ
«Вовчі іменини». – Львів: Ліга-Прес)

Микола Петренко


РІЗЬБЛЕНА МАВКА

Монолог скульптора, який мав би вирізьбити поетесу в образі Мавки, зіграному нею в студентському театрі.

Кусень брили від скелі відламано -
Чи не витешу Мавку із каменю?

Чи не вирізьблю, чи не виріжу -
Мені в камені тім залишену?

Бачу ж усміх твій, чую твій голос -
Щоб лиш зайве від брили кололось.

Чую подив, а в подиві пісню -
це ж різьблю тебе знану й незвісну.

Вірю в слово, що ти проказала
На Купала, в ту ніч на Купала.

Ти предивна, захована в брилу -
сто сім раз притупилось зубило.

Та проте - ти видніша й видніша,
Ти подоба - чи пісні, чи вірша.

Чи вітрила, чи ватри, чи квітки,
Ти до мене сяйнула - а звідки?

Ні розради, ні втіхи нема мені -
Є лиш вибита Мавка у камені!..

Микола Петренко


ВОВЧЕ ІМЕННЯ

Намарно споконвік в нас не дають імен:
Ось ти - Ірина, так? Для когось ти - Ірен.

Та не один із нас запевнить поспіша:
У імені твоїм уся твоя душа.

Тож в пращурів своїх ти запитай, коли
Їх за звірячий дух вовками нарекли?

Ти мрійна і палка, ти ніжна, наче шовк,
Ти не вовчиця, ні - ти поетичний Вовк!

Микола Петренко

НИТКА

Тамую спрагу ненаситну -
А це немов на рану бинт:
Це що - це нитка з лабіринту?
Чи може - нитка в лабіринт?

А ти - невже ти Аріадна?
З весняним шумом не збагнеш:
Така зваблива і принадна -
Куди, куди мене ведеш?

Однак - ні краплі остороги,
Веди, щоб я повірить зміг:
Куди б не йшов - усі дороги
Ведуть, куди нема доріг.
***

Володимир Бондаренко

ШЕСТИКУПЛЕТТЯ ПРО ІРИНУ ВОВК

Збірки поезій Ірини Вовк: "Дзеркала", "Самоцвіти сокровення, "...І все ж - неопалима", "Семивідлуння"

Чомусь перед дощем
думки - мов кастаньєти...
Антонич був хрущем,
а потім став поетом.

Ірина Вовк вовків
не бачила ні разу
і навіть їх слідів
на стежці до Парнасу.

В ній інша дивина:
крізь урвища й провалля
у світ поезії вона
прийшла із задзеркалля.

Як пілігрим ішла
дорогами натхнення,
Коштовності знайшла
для сокровення.

У пралісах лексем
і зрима, і незрима,
опалена вогнем
"...І все ж - неопалима".

А доки йдуть роки
та десь тече Замбезі -
Хай множаться рядки
окрилених поезій.
***

Богдан Чепурко

ГАЛИЦЬКИЙ КЕЛИХ

Світанок в Ялті - полудне в Львові:
в дзеркалах сонце колише тишу.
У самоцвітах душа колише
Семивідлуння зірвиголове.

Барвистоцвітно й неопалимо
квітне елегій галицький келих.
Троянди в'януть, і вітер стелить
темне пелюстя на білі зими.

З джмелем на пару джмілка захоче
Густи-джмеліти понад потоком.
Стиснулось серце - кров тихо ойкне:
горять сузір'їв вологі очі.
***

Володимир Олейко

ДІВЧИНІ В БІЛОМУ

Дівчино в білому... Колір цей личить тобі.
Тільки твоя неприступність була ще біліша.
Хочу повірити в твій непідроблений біль.
Навіть повірю. На хвилю. На білу. Не більше.

Довше не втримаєш хвилю у плині юрби,
Що білизну́ розтерзає на тисячі клаптів.
Може, я справді лиш колір твій білий любив,
Не розумівши, крім себе, нікого насправді?..

Я став жорстким у жорстокому плетиві днів.
Я ще повірю. Я потім тобою запла́чу.
Тільки хоч зараз не треба прощати мені.
Хай відійду я від тебе таки не пробаченим.
***

Віктор Неборак

З далеких студентських років, із горнила "Франкової кузні"

- Ірочко! Вітаю тебе з Весною, якої всі ми так чекали, бажаю тобі всього-всього-всього, а особливо - стати неперевершеним науковцем, найвідомішою серед новітньої генерації українських поетес, а ще бажаю, незважаючи на всі ті високі титули, залишатися завжди такою ж товариською і ліричною, якою ми всі тебе знаємо зараз.

...Небо повне ірами тріпотіло крилами
а на очі падали пальці наче ангели
п р о кохання і п р о гай ротик п р о читай...
***

Богдан Смоляк

ІРИНІ ВОВК,
ім'я якої означає мир, злагоду, гармонію

Хоч так, на жаль, з-перед віків:
З вовками жить -
по-вовчи вить... -
Прийшла із миром між вовків -
Поезією повнить світ!
***

Петро Шкраб'юк

ФРАШКА
(на збірку Ірини Вовк "Обрані Світлом")

Душа моя розквітла,
бо й Ірина Вовк - обраниця Світла.

Петро Шкраб'юк

ІМПРОВІЗАЦІЯ
звітно-виборні збори у письменників Львівщини

Сидить Іра в капелюшку,
срібні кульчики у вушку.

Файна Іра, файна днина -
хоч життя і швидкобіжне...
І не Вовк вона Ірина,
тільки Вовченятко ніжне!
***

Микола Петренко

ПЕРО З КАПЕЛЮШКА
"Я намалюю пташку (за Превером!)
Я намалюю пташці зелен-трави...
Я намалюю пташці подих вітру...
Я намалюю жар-перо для пташки"...

Ірина Вовк, вірш "Малюнок з пташкою"

А та пташка наставила вушка
на ліричні твої голоси:
- Те перо - із твого капелюшка?
Не даруй, вже сама доноси!...
***

«Хороводи одкриваються з весною, коли небо вступа в шлюбну злуку з землею – і кличе до такої ж свяченої спілки й людину.»/7, 27/
«Хоровод взагалі має зв’язок з представленням сонця як божества, що запліднює землю – під образом колеса. Ще в давній час хороводи мали значіння супроводити зародження любови межи обома полами, любови, що знаходила своє здійснення у шлюбі. Власне, ця ідея любови й наступного за нею шлюбу є головний мотив, розвинений у хороводах…» /7,50/

Щойно торкнеться легка весняна хода Землі, розкутої «рибою-щукою», щойно перший промінь Ярила обійме Її-Кохану, як серце людини переповниться радісним щемом і виникне бажання приєднатися до шлюбного розвою Природи. Піднесений настрій пронизає наскрізь численні весняні обряди – і втілиться у цілому ряді народних грищ:

«Ой не ходи, качуро́ньку, в горохо́вім вінку.
Вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку»!

«Вербовая дощечка, дощечка, дощечка -
по ній ходить Насточка, Насточка,Насточка.
Де ти, Насте, бувала,бувала,бувала,
як діброва палала,палала,палала»…

- Горю-горю пень!
- Чого гориш?
- Красної дівки хочу!
- Якої?
- Тебе молодої!

Так зазивали у сиву давнину своїх обраниць наші далекі предки, коли збиралися на веселі гаївки у заповітних гаях Красних Гір, довкола священних дерев бога Перуна. Свято Красної Гірки, або Красної Лелі,дзвеніло над урочими гаями 22 квітня у день «Юної,чи то Ранньої Весни», коли за спостережливим оком старожитніх природолюбів починав цвісти ясен. А ще такі дерева, в яких цвіт і листя з’являються одночасно. Щодо Красних Гір – то на Україні ще й досі зберігаються старі урочища, здебільшого високі горби з однойменною назвою. Лісисті гори – колиска людського житла. Виходить, що люди і рослини мають спільні долі.
З літопомної «Влес-книги» дізнаємося, що первісно Красну Гірку «діяли на спомин гори Карпатської. У той час іменувалися роди наші карпени, яке придбали ми, бувши в лісах, тим іменем звалося дерево…»/1, 39 /. Дерево,що особливо полюбляв громовержець- Перун і пускав у нього блискавки-стріли. Про таке дерево казали: «красне», або «перуневе». До «Перуневого дерева» приходили усім родом,на чолі зі старійшинами – співати хвалу богові першого весняного грому, воєводі війська небесного, свідка перемог і самозреченої доблесті наших пращурів. Тут силу двожилу показували юнаки, а тих юнаків проводжав Перун до січі кривавої. Колір крові теж був «красним», уподібненим до яскравих язичків незгасимого Вогню. До слова,старожитній бог Підземного Вогню – Сварог- Зодіак, господар Небесних Лук, де спочивали у вічній радості та цвітінні душі померлих, кілька разів на рік давав можливість цим душам покинути країну Ірію (Вирію) і відвідати Землю. Перший раз – на свято Красної Гірки, потім на Радуницю – Проводницю, далі на Навин День.
Навесні, коли Красна Леля бенкетує, покійні виходять «у світ Яви»(на «цей світ») та в часи весняного похмілля розважаються разом з живими.

«Красна Гірка – погуляння,
Проводниця – проводжання.
Радуниця – сади садить,
Сади садить – поливає,
Столи з хлібом-сіллю ставить,
Старих людей поминає.
На Радуницю весінню
Мертві і живі радіють!»/4,136/

Чи не тому дівчата-відданиці виводили гаївки саме на могильних горбах Красних Гір, можливо,звідси походить і назва «гробки», а парубки тут же вели свої грища, щоб не обділити родичів чоловічої статі.
«Рисою поганської обрядності являється двоїстість святошних уособлень та двоїстість у вдачі обрядів – з одного боку веселих, гульливих, з другого – сумних, і оплакування потоплених чи схоронених колишніх поганських богів. Це ніби єднання представлень про весняного могутнього бога Світла і про неминуче його осінньо-зимове обмирання»./2,286/
Обряд поховання Зими-Смерті у вигляді «Морени», що морила Землю стужею, а людину хворобою і голодом , сповнений глибокого драматичного змісту. Солом’яне опудало Зими клалося у труну, яку з плачем несли до річки, кидали у воду і топили:

«Прийшли до Морени чотири дівоньки,
Принесли Морені чотири кубоньки,
Спи, Морено, спи!»/4,131/

За слов’янським міфом, несли води Морену до русла сонячної Ра-ріки, туди, де Земля межувала з Небом. Там зустрічала Морена душі померлих, що теж перепливали Ра-ріку і вертали на небесні луки Сварога-Зодіаку, захопивши з собою у Вирій грудочку живої рідної землі. Мовляв, блаженний той, хто є повен землі своєї , бо неможливо його відділити від неї!
На честь померлих родичів святкували праукраїнці урочисту тризну з жертвоприношеннями.

«Обряд тризни супроводився в старовину грищами… З людською істотою по смерті відбувається ніби обертання, заміна однієї форми іншою – і народ одзначив свідомість про це обертання в широкім вжитку перебирання в похоронних обрядах. Супроводили похоронний обхід грища мирної вдачі, хоч і вразливі широкою гульнею. Так на Україні заховався звичай… веселитися над умерлими, співати та грати на жоломійці – як повелось у давнину на тризні»./2,296/

«- Уже несемо Смерть із села!
- А нове Літо в село!
- Здорове будь, Літо ласкаве!
- Здорове будь, багатство зелене!»/4,130/

«Святий Юрій, божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю, випусти живу травицю,
а на трави, на новії, пусти роси медянії!»/4,136/

Так сповнивши обряди смутку та пам’яті за померлими, проводивши «на той бік» стужу та Смерть, давня спільнота починала виводити ритуальний живопліт «Шума» - що був не чим іншим, як заворожуванням шуму зеленої весни: листя на деревах, соковитої трави на луках, вруну на полях…

« - Ой нумо, нумо!
В зеленого Шума.
Шума заплетімо,
гуляти ходімо…»

І не тільки про «виплітання шуму» йшлося у весняних магічних ритуалах, згадаймо з дитинства знайомі нам ігри-хороводи: «а ми просо сіяли…», «край долини – мак…», «ой посадим грушечку», «ой питала мати в дочки, чи посієм огірочки…», «розлилися води на чотири броди…», «соловеєчку,сватку-сватку…», «ти,бджілонько яра, вилети з-за моря…» і багато-багато інших.
Ото розбудили усі стихії,усі надземні і підземні сили Природи, подбали про літо рослинами буйне, про злаки і городину, що Мати-Земля трудовому люду у дар принесе. про плоди соковиті,що з дерев упадуть долу, про меди духмяні, що ріками у світ потечуть – і нумо дбати про втіхи подружні, аби наш прадавній рід не перевівся, аби було кому на цьому дивному,прекрасному світі ряст топтати:

«Волочився Ярило та й по всьому світу -
Полю жито родив, людям діток плодив!»/4,133/

Ой же, Ярило – Сонечко Весняне -- у білу льолю та золоту кирею вбране, вінком з польових квітів уквітчане, з царським посохом у руках. Вдарить об землю – зерно проізростає, торкнеться людини – запалає Любов’ю невситимою…

« - Ой воротар – воротарчику,
утвори нам воротонька!
А що там, а що там за пан іде?
А що там, а що там за дар несе?»/4,124/

«- Їде Весна,їде,
їде Красна Пані -
на золотім коні,
в золотім жупані!»/4,116/

Коли ж уже Весна «приїхала» – люди святкують «маївки» (у маю, себто у травні), замаюють житло і свій побут, їздять на весняні ярмарки, дбають про дітей та старших у роді, аби їм було ситно і весело...

Тоді, 18 травня, коли у церковному календарі День святої Ірини – себто у День мого Ангела, у музейної спільноти (автор цих рядків теж себе до неї причисляє, бо з 1987 року незмінно топче стежечку до Львівського музею історії релігії!) – професійне свято – не тільки в Україні, а й по всьому світу. Об’єдналися духовно – та й закарбували у календарі дату: МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ МУЗЕЮ!
У цей особливий для музейників день року Божого 200(…) у вічноюному Львові на площі Музейній перед Божим храмом «топтали ряст» дрібонькі діточки з зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце»,а навчила їх стародавніх гаївок – Світлана Костянтинівна Стефан. Вчила вона водити гаївочки і мою донечку Устоньку, коли вона у 3 рочки переступила поріг «Джерельця», навчена бабциних пісень – «ку-ку, ку-ку, чути в ліску», «вишла жабка спацероваць», «вже дзвіночок кличе нас, до забави час-час-час»…
Прислухаймося до дитячих дзвінких голосочків, придивімося, що за давню магію для нас – людей мистецтва і культури – вони сповняють:

«Заспіваєм коломийки та й при файній днині —
Міжнародний день музею святкуємо нині.

Заспіваєм коломийки , піде луна гаєм --
всіх музейників у Львові красно привітаєм.

Ой пролягла доріженька по старій бруківці –
а ми весну прикликаєм у старій гаївці.

Нумо шума заплетімо,мости розведімо,
та й на площу, на Музейну,гуляти ходімо!

Ой чи файна коломийка, я ся не питаю –
а я площу перед храмом ніжками топтаю:

--Топчу, топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть.
І ще буду топтати,
щоб на той рік діждати…

Дзвени наша гаївочко, при щасній годині –
Міжнародний день музею святкуємо нині»!*


*Гаївчані хороводи виводила, площу перед храмом топтала та новітні тексти творила – Ірина Вовк

З книжки дружніх присвят "ВОВЧІ ІМЕНИНИ" з серії "ПЕГАСИ": Львів, Ліга-Прес,2013.

***

19 січня на Йордан у Надвірній в Івано-Франківщині народився цікавий для Львівської громади чоловік - колекціонер старожитностей українського етносу Іван Михайлович Гречко. На другий рік (у 2019) йому виповниться 90!
Моє знайомство з Іваном Гречком та його домашнім музеєм строїв, писанок, рукописних ікон на шклі, різної старожитньої утварі українців - трисвічників, посуду, різьби, ліпки, саморобних ялинкових прикрас - розпочалося в далекому 1988 році, коли я, як молодий працівник Львівського музею історії релігії, монтувала свою першу різдвяну виставку з приватної колекції Івана Гречка.
Скільки радості принесла мені (і в ті роки Львівському мистецькому товариству) ця пам'ятна виставка з елементами відтворення куточка сільської хати, прикрашеної до Різдва. На старому дерев'яному столі стояли: трисвічник із запаленими свічками, велика миска з кутею, власноруч приготована мною, глиняний розписаний посуд, наповнений пиріжками, яблуками та горіхами. На лаві, покритій веретою, поруч стола лежали українські давні сорочки, кептарі з коралями, кожухи з хустками.
А на стінах - унікальні ікони на шклі, що їх пан Іван Гречко носив на голові крутими гуцульськими горами-долами, аби не побити. Більшість їх власників, корінних гуцулів, за особливу прив'язаність до рідних серцю звичаїв та обрядів, радянська сталінська влада виселяла на "Сибірські гаразди́"...
Цю виставку приїхали подивитися Московські журналісти програми "Время" і знімали про неї сюжет, бо на той час такі сюжети були рідкістю!
З того часу Іван Гречко став постійним незмінним другом всіх музеїв Львова, особливо музею історії релігії, Національного та Львівського музею етнографії - саме там, де час-від-часу відчували потребу в його великому досвіді і знанні українського світського та духовного мистецтва.

Отож, коли приходить дата 19 січня, і пан Іван Гречко святкує уродини на Йордан (він по гуцульськи каже "на Ардан"!), то музейники всіляко вимудровують способи віддячити цій дорогій людині).

Пропоную Вам власний текст щедрівок для Івана Гречка, проспіваний йому під склепіннями комплексу Домініканського монастиря і собору, що тепер належить церкві Пресвятої Євхаристії, а у 80-90-их роках належав як єдиний архітектурний ансамбль Музею історії релігії у Львові. На фасаді Домініканського собору висічені слова латиною «Soli Deо honor et gloria», що в перекладі українською означає "Єдиному Богу честь і хвала".



Ми з віншівками до Гречка із музейного містечка.
«Soli Deo…», пане Гречко, несем тобі письменечко –
Про твої скарби душевні, про набутки твої ревні –
Про стежини Гуцулії, що за ними серце мліє,
Де Батьківська Віра бродить – Гречка за собою водить,
Де робітніх рук малярство, ще й родинне писанкарство,
де ікони в кожній хаті і трисвічники при святі…
Де жиють на Божі святки ялинкові янголятки,
Де мальовані тарелі – в них вареники веселі,
Де вкраїнці, в стрій убрані, знай, щедрують на Ардані!

«Як на річці на Йордані там Пречиста ризи прала,
Там Пречиста ризи прала – Йвану долю замовляла:
На дай Боже, тому Йванку - з Надвірної вишиванку!
На дай Боже, Гречку Йвану – Долю шовком вишивану…
На дай Боже, в ясен-чоли – щоб жили в душі янголи.
Щедри-ведри, на всі луки – щоб ішли ікони в руки.

Брала Діва святу воду – Гречку Йвану Древо Роду.
На тім Древі пташка піє – душка мами Євдокії.
Пташка зліва, орел справа – душка брата Ярослава.
А живая б’ється в стрісі – душка сестрінки Орисі.
А четверта в хаті стала – батька Міхала згадала,
Гречка Йвана Древо Роду – брала Діва святу воду…»

Чолом тобі, пане Йване, наш гуцульський отамане,
Що знайшов те Євшан-зілля, що дає душі привілля…
І привілля, і Обнову – пісню давню… колискову.
Наш гуцульський Патріарше, а щедруй собі як завше –
На морози-сніговії, під опікою Марії…
А щедруй собі охоче, як Пречиста Діва хоче,
Доки Бозя ласку сіє, а і з нев Свята Софія,
Із родинов, із братами, ще й музейними устами:
«Soli Deo…» - чара ллється, най пан Гречко засміється!

Гречка Йвана Древо Роду – нема йому переводу.
Дай же, Боже, зелен-бору – Василині й Теодору…
Дай же, Боже, зелен-цвіта – Гречку Йвану многа літа!

-Христос хрещається!
-В ріці Йордані!

Марію Йосипівну Людкевич пам’ятаю з кінця 80-их років минулого століття. Нас, творчих підлітків, об’єднала з нею створена у ті часи при газеті «Молода Галичина» обласна літературна студія «Гроно». До неї ввійшло понад 200 обдарованих молодих людей Львівщини, серед них опинилися поруч мене, восьмикласниці, і вже трохи старші студенти львівських вузів - Марія Шунь, Володимир Олейко, Віктор Неборак, Василь Терещук, Олекса Вільчинський, Олесь Дяк, Надія Мориквас,Василь Куйбіда, і покійний уже нині прозаїк Василь Левицький, та багато інших творчих особистостей мого покоління. Марія Людкевич перейняла естафету керівництва літстудією «Гроно» після Василя Іванишина та Романа Качурівського (обидвох уже немає поміж нас!). Засідання «Грона» відбувалися кожен останній четвер місяця на 11 поверсі Будинку Преси у Львові. Обговорювали прилюдно творчі дописи за місяць, читали нове і тут же слухали враження про написане. Це був дуже потужній стимул до самовдосконалення, коли хтось поруч звучав сильніше за тебе! До того ж були перші публікації в газеті «Молода Галичина» і звіти Марії Йосипівни про роботу «Грона» під відповідно ілюстрованою рубрикою, де були прописані наші імена, згодом були презентації і наших перших збірок… Хіба забудеш тодішні щорічні Львівські «Поетичні Весни», творчі подорожі районами Львівської області, а також творчу мандрівку на Схід України від поетичної секції Клубу Творчої Молоді у період його найвищого розквіту, а також поїздку в Польщу 1989 року, що зібрала в одне мистецьке ціле і львівську юну поезію, і молодіжну естраду… Пригадую, як ми виступали великою українською делегацією в місті Кракові:на відкритті Художньої Галереї у Центральній міській бібліотеці, де зібрався польський бомонд, серед них відомі на той час артисти, письменники, співаки. Потім було урочисте прийняття, мені поталанило сидіти навпроти молодого ще тоді і знаменитого після «Потопу» та «Прокаженої» кіноактора Лєшека Телєшинского. Це був підйом наших творчих потужностей – зараз згадується про це неодмінно з теплим щемом ностальгії. Марія Йосипівна була хорошим керівником – не диктатором, а порадником. Вона була зацікавлена у нашому зростанні. Проте до статусу членів Національної спілки письменників України доросло з учасників «Грона», мабуть, трохи більше десятка (природній відбір!). Завдяки практиці літстудії «Грона» ми пройшли творчий вишкіл у відповідний, дуже зручний для початківців період фахового навчання, до того ж, як правило, середовище гронівців було сформоване з молоді гуманітарного спрямування, хоча час-від-часу траплялися серед нас-«ліриків» і «фізики» теж. Відрадно одне: з когорти літстудії «Грона» ніхто не став графоманом.
Щодо Марії Йосипівни, то набуті нею в час керівництва «Гроном» педагогічні та організаційні навики знадобилися їй згодом, а саме упродовж великого і плідного творчого періоду керування літстудією «Джерельце» при газеті «Галицьке юнацтво». Не одне покоління літературно обдарованої молоді завдяки Марії Людкевич прийшло у новітню українську літературу – і всі вони мають свій особливий голос, своє індивідуальне творче обличчя.
Пам’ятаю свої враження відпрочитаної першої поетичної збірки Марії Людкевич «Червнева повінь». Один з віршів «Ніжність» мені тоді поклався на музику – співаю його і досі, коли приходить хвиля спогадів:
«…Як тремкі дерева осінні
Ми тримались на злих вітрах.
Тільки ніжністю, мов корінням –
Той листок, відлетілий птах.
Гнізда, наче, самотні душі,
Тихо вищали над усім.
Ми любити безмірно мусили,
Щоби вірилось краще їм»…

Моє творче покоління пам’ятає Марію Людкевич молодою, енергійною творчою ентузіасткою. Вона навчила нас вірити, що наша праця комусь потрібна, що бути ПОЕТОМ – це Доля щасливих!
Я відчуваю вдячність за творчий неспокій, бо належу до тої когорти учениць, які пов’язані з Марією Людкевич спілчанськими клопотами пожиттєво. Отож,
«топчем, топчем ряст-ряст,
Бог здоров’я дасть-дасть,
Дай Біг діждати
і на той рік топтати»…

…І на той рік, і на другий… і на ще багато років вперед!..

МАРІЇ ЙОСИПІВНІ ЛЮДКЕВИЧ
"Ми стояли на нитці променя
Під шаленим крилом грози,
Де сховатися не було мені
Від печалі і від сльози.
Не боялися тиші сніжності,
Що вихлюпувала з очей.
Це не повінь, а пізня ніжність,
Що до нас і між нас тече".
М. Людкевич.Зі збірки «Червнева повінь»

Ми стояли на нитці променя під шаленим крилом грози,
Літ п’ятнадцять тоді було мені – золоті молоді часи…
Вам, Маріє, в різдвяну чашу сипле Божа Родина вік –
На просвітлену творчість Вашу рідне слово Пан-Біг прирік.
На довіру життя побільшало – ми чужі, а рідніш нема!
Запечалені очі віршами – наші душі єдна зима…
В Грона зібрані лиця і постаті, проміж нами ріка тече –
Теплі гнізда чекають в розквіті, слово глодом терпким пече…
Повінь тиха червнева повниться, сніжна ніжність хлюпоче в нас –
Лист осінній багряно рониться, рік-за-роком спливає Час…
Як тремкі дерева осінні стоїмо на семи вітрах -
Божевільні й любов’ю зцілені, з словом зболеним на устах…
Стежко дивна, навіки обрана – Божа страта і Божий дар,
Не спішімо сідати в човен, ще під нами Жива Вода!
Поки весни лелечо сіються, риба-щука збиває лід,
Хай і повниться й світло мріється й білоусо зростає Рід…
Легко так і просторо, і вільно – ці слова як відлуння душ…
Творчу стежку топтати спільно – з Божим проводом – кроком руш!


Увійшло до книжки "Марія Людкевич.Життя і творчість".-Львів:"Сполом",2018.

"Всемогучий Боже і Царю всесвіту, спасителю наш, Ісусе Христе, що всім серцем любиш увесь людський рід і своїм безмежним промислом опікуєшся кожним народом зосібна!
Споглянь милосердно і на наш український нарід, і на кожний інший нарід, що з повною надією припадає до Тебе, як до свого найліпшого Отця і премудрого Царя. Ми, діти цього народу, покірно послушні Твоїй святій волі, любимо всі народи, що їх Ти відкупив своєю святою кров'ю на хресті, а передусім любимо щирою християнською любов'ю наш український нарід. Тим то з любови до нього, а радше з любови до Тебе, наш Боже, благаємо:
Прости йому всі провини, поправ всі його злі нахили, а скріпи добрі нахили; змилосердися над ним у всіх його потребах. Борони його перед усякою кривдою і несправедливістю ворогів.
Зливай на нього безнастанно Твоє щедрее благословення.
Благаємо Тебе, наш Боже, про особливу опіку і поміч для нашого народу, щоб серед усіх переживань і спокус з боку світу, диявола і його слуг він міг завжди зберегти небесне світло віри, перемагати витривалістю у добрім всякі труднощі і завжди належати до благословенного Твого Божого Царства, і тут на цім світі, і в небесній батьківщині.
Дай нам ласку, щоб ми всі до одного, залучені єдністю віри і союзом любови під Твоїм проводом і проводом святої Вселенської Церкви, йшли завжди дорогами правди і справедливості, любови та спасення. Пішли українському народові святих, великих своїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного й громадського життя.
Провідникам нашого народу дай світло Твоєї премудрости з неба, дай йому численне і добре та святе духовенство!
Заопікуйся його молоддю, щоб не тратила ласки святого Хрещення, щоб одержувала в родині й школі основне християнське виховання і виходила на пожиточних синів свого народу. Благослови всі наші родини, щоб батьки були зразковими й певними християнами, а матері визначались мудрістю, побожністю й дбайливістю у вихованні дітей. Заохоти багатьох із нашого народу до життя досконалішого, до святости. Поклич багатьох, у кожному поколінні, до монашого стану, до геройських жертв за справи Церкви й народу.
Просвіти всіх нас, нахили всі серця, щоб усі якнайліпше пізнавали й цінили святу католицьку віру і, визнаючи її, почували себе щасливими, стояли в ній непохитно, хоч би треба було понести й мученичу смерть та й щоб по законам святої віри уладжували своє життя.
Благослови також і дочасне добро нашого народу.
Дай йому волю, щоб міг свобідно розвивати свої природні, Тобою дані сили. Обдаруй його правдивою незіпсованою просвітою. Благослови його працю на всіх ділянках науки, мистецтва й добробуту та благослови всіх і все, щоб наш нарід, живучи мирно та щасливо, міг добре Тобі служити, а з Твоєю поміччю одержати вічну небесну Батьківщину.
А Ти, Пресвята Богородице, Непорочно-Зачата, Мати і Царице України, Святий Обручниче Йосифе, покровителю Вселенської Церкви, святий Архангеле Михаїле і ви всі, покровителі українського народу, опікуйтеся завжди цим народом, щоб він став народом святим, щоб сповнив своє Боже післанництво, щоб навернув увесь Схід до світла віри, щоб причинився до світлого добра людського роду, щоб був поміччю і потіхою святої Вселенської Церкви та щоб приносив Вічному Цареві Безперестанну славу, честь і поклін на віки вічні. Амінь".

1933 рік.

Микола Євгенович Петренко знав мене ще нескладним дівчатком у косичках, «гидким каченям», що полюбляло писати вірші – і топтало стежечки до знаменитої у творчих колах Львова школи №28, де вчилися діти Петренків, Лучуків, Ступків, Стригунів... Те, що «гидке каченя» (читайте: «вовченя»!) перетворилося чи то у «лебедівну», чи швидше всього у «зубасту літературну вовчицю» великою мірою спричинилася його надзвичайно тепла, батьківська опіка. Це Микола Євгенович завжди був поруч у цікавих подорожах дорогами Львівщини із творчими бригадами Клубу Творчої Молоді, а також на поетичних фестивалях, таких як незабутня «Львівська поетична весна», що у часі переросла у «Галицьку літературну осінь». Це ж той самий Микола Петренко, поруч із Оксаною Сенатович (укупі із Володимиром Лучуком) і Миколою Ільницьким благословили мій прихід у Спілку письменників, не кажучи вже про творчу співдружність із моїми театральними побратимами із Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «МЕТА», що продовж 80-90-их років відроджував традицію різдвяних вертепних ходів вулицями Львова, Купальських забав у мальовничих куточках природи (львівсько-карпатської і не тільки), а також національно окреслених вистав «опальних» класиків української літератури і обов’язкового вечора поезії на «останній сторінці» театрального року. Пам’ятаю презентацію першого видання «Молитви отця Зенона» Миколи Петренка у виконанні акторів «МЕТи» (і себе серед них) у холодних зимових стінах Домініканського костелу…
Микола Євгенович, жартуючи, каже, що ми з ним розминулися у часі і просторі, на що я з радістю заперечую, що, Богу дякувати, таки не розминулися – у тому і щастя, адже відбувся спадкоємний ланцюг поколінь.

МИКОЛІ ПЕТРЕНКУ

«От жив. Нічого. Скупо та убого,
І все ж - нічого. Рай там, чи не рай.
Аж тут душа стає з києм на Бога -
Давай мені завіщене. Давай!

Давай мені в цім пеклі Україну,
а чи мене до неї відпусти.
Лицем у сніг. А снігу - по коліна,
А снігу вище над усі світи.

Годуєш снігом долю нетерплячу.
А що ж іще... А що? - не знаю сам.
Вхоплю сокиру. І пущу в Авачу.
Давай мені Вкраїноньку.

- Не дам».

Микола Петренко.
(Зі збірки «Молитва отця Зенона»)

Давай мені Вкраїноньку, Миколо!
Як не сьогодні, то уже й ніколи.
А як не даш – візьму кия, та й годі –
Давай мені Вкраїноньку у згоді!
А як не даш – вхоплю мерщій сокиру –
Давай мені Вкраїноньку із миром!

Вирує, повноводиться Авача –
Химерна, бачу, у Миколи вдача.
Ріка бурхлива як Душа Поета –
З перепустками в рай не спішно, де там…

Микола посміхається у вуса:
- Таку, як є, бери її, Ірусю!


Ірина Вовк

За ювілейною книжкою "Микола Петренко. Життя і творчість". - Львів:Сполом,2015.