Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Голівоньку морочить.
Не клич мене, я не прийду
До тебе серед ночі.
Тепер мені по бузині,
Кого ти там щасливиш —
Готую джем у вихідні —
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.
Ці вершники на трьох шалених конях
Кривавляться рубці серпа і молота.
Чужі й свої у ордах поєдналися,
Шматують хижо те, що позасталося.
Ненавидять чи люблять - то однаково
І кожен постріл в груди й спину - знаковий.
Смакують кров і нею упиваються
може і ніяким
те дитинство та село
і коти й собаки
при колодязі цебро
грядка з огірками
бур’яни уздовж і проз
силосної ями
Жив був юнак на ім’я Рокі Ракун
Раз його подруга втікла із якимось зухвальцем
І, звісно, Рокі страждав
Мовби заціпило геть
Казав ”Найду, хай там як“
Оце, прибувши до міста, він
Зняв собі кут у місцевім сал
Я бачу, що, як кубками на таці, -
Гранчасті бані храмів і дзвіниць
В проміннях сонця пишно золотяться.
А вище них - незміряна блакить,
Жива і чиста, ніби милість Божа, -
Красою заохочує так жить,
Що просьбі я відмовит
твій запізнілий - з-поміж хмар - літак.
- Привіт. Це ж ти!
- Ну, звісно, ж я - та годі
стояти тут - ходім усім увспак.
А потім ще було: і раллі й кросинг,
і казино, і казинаки, і..
Стрибок у невідоме, оновлення душі.
Вона тебе підносить у простір первозданний,
А збоку вболівають замерзлі спориші.
Ти не втечеш, напевно, від лютої юдолі,
Від фатуму, що висне, немов небесний карб,
Від то
Вислизну на глибину із рук.
На шалені витівки ще здібна
Лиш, коли почую серця стук.
Есемески сиплються горохом,
Синь у бороду, а біс в ребро.
Аватарку виклали нівроку,
Та з перини сиплеться перо.
Позбуваюсь надій,
Бо з невірною музою
Я уже сам не свій.
Більш її не затримую,
Не продовжую гру, -
Сам справляюся з римами
І помалу творю.
Зупинився збентежений час.
Вiн собi не дозволив любити,
Аби вогник в душi не погас.
Сонце й мiсяць за руки взялися,
Танцувавши на небi щодня.
"На шляху, тiльки не помилися", -
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнув би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй сьогодні: "Дзуськи!"
Є перевтіленням бар’єру срібних сфер,
Бомонд малих отих у спогляданні грифів
Є узбережжям всесвіту вогню без барвників,
Та те що бачить він – не бачимо допіру -
Так мабуть треба, в тому радості нема,
Тікай до ске
То мимохіть торкаєш неба.
В захмарних розсипах думок
Знаходиш завжди щось для себе.
Виходити нікуди, хоч убий,
Іти в полон до золотої ночі
Чи відбивати виклики юрби.
У цьому домі радість безумовна
І безкінечна, ніби океан.
Прозріння незглибиме, неспростовне
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Переклад за Робертом Рождєствєнским: "Неправда, час не відходить!"
В хаосі рукописних паперів при переїзді на нову оселю я виявила свій студентський зошит з авторськими текстами. Там мою увагу привернули спроби перекладів відомих тоді в країні російських поетів. Переклад з російської на українську - це була форма вишколу літературної майстерності у літстудії "Франкова кузня" при Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди я потрапила відразу після вступу на українське відділення філологічного факультету. На своїй сторінці я неодноразово згадувала про цей творчо-плідний етап мого студенства, що згодом приніс мені і публікації в газетах та часописах, а зрештою і першу поетичну збірку "Дзеркала", що вийшла у видавництві "Каменяр" 1991 року. Вірші, видрукувані у "Дзеркалах" визрівали довго - з останніх класів школи до року випуску збірки, отож, більше ніж 10 років. На першу книжку у видавництві був встановлений розмір і кількість сторінок, вона позбулася 2 розділів і звичайно переклади, як форма навчання ритміки і стилістики, до неї не ввійшли.
Тепер, перечитуючи їх, я розумію, як це було потрібно для періоду росту. Думаю, вони теж заслуговують на вашу увагу.
Цей переклад РОБЕРТА РОЖДЄСТВЄНСКОГО здійснено на останню сторінку року в Клубі Творчої Молоді Львова в часі десятиліття 80-90-их, коли Клуб був на вершині свого піднесення.
РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.
Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді
Роберт Рождественский
Неправда, что время уходит...
Неправда, что время уходит.
Это уходим мы.
По неподвижному времени.
По его протяжным долинам.
Мимо забытых санок посреди сибирской зимы.
Мимо иртышских плесов с ветром неповторимым.
Там, за нашими спинами,—
мгла с четырех сторон.
И одинокое дерево, согнутое нелепо.
Под невесомыми бомбами —
заиндевевший перрон.
Руки, не дотянувшиеся до пайкового хлеба.
Там, за нашими спинами,—
снежная глубина.
Там обожженные плечи деревенеют от боли.
Над затемненным городом
песня:
«Вставай, страна-а!..»
«А-а-а-а...» — отдается гулко, будто в пустом соборе.
Мы покидаем прошлое.
Хрустит песок на зубах.
Ржавый кустарник призрачно топорщится у дороги.
И мы на нем оставляем
клочья отцовских рубах
и надеваем синтетику, вредную для здоровья.
Идем к черте, за которой —
недолгие слезы жен.
Осатанелый полдень.
Грома неслышные гулы.
Больницы,
откуда нас вынесут.
Седенький дирижер.
И тромбонист,
облизывающий пересохшие губы.
Дорога — в виде спирали.
Дорога — в виде кольца.
Но —
отобедав картошкой или гречневой кашей —
историю Человечества
до собственного конца
каждый проходит по времени.
Каждый проходит.
Каждый.
И каждому — поочередно —
то солнечно, то темно.
Мы измеряем дорогу
мерой своих аршинов.
Ибо уже установлено кем-то давным-давно:
весь человеческий опыт —
есть повторенье ошибок...
И мы идем к горизонту.
Кашляем.
Рано встаем.
Открываем школы и памятники.
Звезды и магазины...
Неправда, что мы стареем!
Просто — мы устаем.
И тихо отходим в сторону,
когда кончаются силы.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Тим, що у небі високім лишились навічно..."
