Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Переклад за Робертом Рождєствєнским: "Неправда, час не відходить!"
В хаосі рукописних паперів при переїзді на нову оселю я виявила свій студентський зошит з авторськими текстами. Там мою увагу привернули спроби перекладів відомих тоді в країні російських поетів. Переклад з російської на українську - це була форма вишколу літературної майстерності у літстудії "Франкова кузня" при Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди я потрапила відразу після вступу на українське відділення філологічного факультету. На своїй сторінці я неодноразово згадувала про цей творчо-плідний етап мого студенства, що згодом приніс мені і публікації в газетах та часописах, а зрештою і першу поетичну збірку "Дзеркала", що вийшла у видавництві "Каменяр" 1991 року. Вірші, видрукувані у "Дзеркалах" визрівали довго - з останніх класів школи до року випуску збірки, отож, більше ніж 10 років. На першу книжку у видавництві був встановлений розмір і кількість сторінок, вона позбулася 2 розділів і звичайно переклади, як форма навчання ритміки і стилістики, до неї не ввійшли.
Тепер, перечитуючи їх, я розумію, як це було потрібно для періоду росту. Думаю, вони теж заслуговують на вашу увагу.
Цей переклад РОБЕРТА РОЖДЄСТВЄНСКОГО здійснено на останню сторінку року в Клубі Творчої Молоді Львова в часі десятиліття 80-90-их, коли Клуб був на вершині свого піднесення.
РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.
Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді
Роберт Рождественский
Неправда, что время уходит...
Неправда, что время уходит.
Это уходим мы.
По неподвижному времени.
По его протяжным долинам.
Мимо забытых санок посреди сибирской зимы.
Мимо иртышских плесов с ветром неповторимым.
Там, за нашими спинами,—
мгла с четырех сторон.
И одинокое дерево, согнутое нелепо.
Под невесомыми бомбами —
заиндевевший перрон.
Руки, не дотянувшиеся до пайкового хлеба.
Там, за нашими спинами,—
снежная глубина.
Там обожженные плечи деревенеют от боли.
Над затемненным городом
песня:
«Вставай, страна-а!..»
«А-а-а-а...» — отдается гулко, будто в пустом соборе.
Мы покидаем прошлое.
Хрустит песок на зубах.
Ржавый кустарник призрачно топорщится у дороги.
И мы на нем оставляем
клочья отцовских рубах
и надеваем синтетику, вредную для здоровья.
Идем к черте, за которой —
недолгие слезы жен.
Осатанелый полдень.
Грома неслышные гулы.
Больницы,
откуда нас вынесут.
Седенький дирижер.
И тромбонист,
облизывающий пересохшие губы.
Дорога — в виде спирали.
Дорога — в виде кольца.
Но —
отобедав картошкой или гречневой кашей —
историю Человечества
до собственного конца
каждый проходит по времени.
Каждый проходит.
Каждый.
И каждому — поочередно —
то солнечно, то темно.
Мы измеряем дорогу
мерой своих аршинов.
Ибо уже установлено кем-то давным-давно:
весь человеческий опыт —
есть повторенье ошибок...
И мы идем к горизонту.
Кашляем.
Рано встаем.
Открываем школы и памятники.
Звезды и магазины...
Неправда, что мы стареем!
Просто — мы устаем.
И тихо отходим в сторону,
когда кончаются силы.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Тим, що у небі високім лишились навічно..."
