Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
У минуле моє.
А в прямому етері
Час, цинічний круп'є
Презентує новини,
Вщент усе розтрощив...
Кожна з них - домовина
Аж білів, коли копійку діставав з мошни.
Хоч багатства мав чимало: вже і сам надбав
Та й від предків своїх скупих теж чимало мав.
І країну мав безмежну, і багатства в ній.
Та сидів на тих багатствах, нач
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можли
Ймення Мойого боїться,
зійде Сонце Правди… Мал. 4:2
Ілля прибув на Україну,
Блага є вість початку Дня –
єднає серце батька й сина
і зцілена в краях рідня.
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.
Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі
Член НСПУ, журналіст, талановитий поет, співак, композитор, чуйний, добрий, емоційний, справедливий. Величезна вт
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.
Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.
Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.
Аж хочеться, від відчаю, завити.
Живе ж на світі довго різне стерво,
А кращі і на Небі в дефіциті.
9.04.2026
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.
Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
(Ох, мені погано - принесіть відерце),
Весело гуляли на весільнім герці:
Стрелив з арбелета тамаді у серце.
але нормально взагалі
пасхальний зайчик
білий кролик
що усього всього
ворожого на тлі
не треба рими
почервонілі очі голубі
Без запахів, без звуків і без зблисків, -
Лише сіріє непроглядна мла
І всюди мокро та підступно слизько.
Мов сонний сум весь простір оповив
І тишу заколисує навмисно,
Щоб понад лугом не лунав мотив
Веснянками за
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!
Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.
Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
що їх
фоліанти
та я
записую далі
слово за словом
на кухні чи
сидячи на унітазі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Переклад за Робертом Рождєствєнским: "Неправда, час не відходить!"
В хаосі рукописних паперів при переїзді на нову оселю я виявила свій студентський зошит з авторськими текстами. Там мою увагу привернули спроби перекладів відомих тоді в країні російських поетів. Переклад з російської на українську - це була форма вишколу літературної майстерності у літстудії "Франкова кузня" при Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди я потрапила відразу після вступу на українське відділення філологічного факультету. На своїй сторінці я неодноразово згадувала про цей творчо-плідний етап мого студенства, що згодом приніс мені і публікації в газетах та часописах, а зрештою і першу поетичну збірку "Дзеркала", що вийшла у видавництві "Каменяр" 1991 року. Вірші, видрукувані у "Дзеркалах" визрівали довго - з останніх класів школи до року випуску збірки, отож, більше ніж 10 років. На першу книжку у видавництві був встановлений розмір і кількість сторінок, вона позбулася 2 розділів і звичайно переклади, як форма навчання ритміки і стилістики, до неї не ввійшли.
Тепер, перечитуючи їх, я розумію, як це було потрібно для періоду росту. Думаю, вони теж заслуговують на вашу увагу.
Цей переклад РОБЕРТА РОЖДЄСТВЄНСКОГО здійснено на останню сторінку року в Клубі Творчої Молоді Львова в часі десятиліття 80-90-их, коли Клуб був на вершині свого піднесення.
РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.
Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді
Роберт Рождественский
Неправда, что время уходит...
Неправда, что время уходит.
Это уходим мы.
По неподвижному времени.
По его протяжным долинам.
Мимо забытых санок посреди сибирской зимы.
Мимо иртышских плесов с ветром неповторимым.
Там, за нашими спинами,—
мгла с четырех сторон.
И одинокое дерево, согнутое нелепо.
Под невесомыми бомбами —
заиндевевший перрон.
Руки, не дотянувшиеся до пайкового хлеба.
Там, за нашими спинами,—
снежная глубина.
Там обожженные плечи деревенеют от боли.
Над затемненным городом
песня:
«Вставай, страна-а!..»
«А-а-а-а...» — отдается гулко, будто в пустом соборе.
Мы покидаем прошлое.
Хрустит песок на зубах.
Ржавый кустарник призрачно топорщится у дороги.
И мы на нем оставляем
клочья отцовских рубах
и надеваем синтетику, вредную для здоровья.
Идем к черте, за которой —
недолгие слезы жен.
Осатанелый полдень.
Грома неслышные гулы.
Больницы,
откуда нас вынесут.
Седенький дирижер.
И тромбонист,
облизывающий пересохшие губы.
Дорога — в виде спирали.
Дорога — в виде кольца.
Но —
отобедав картошкой или гречневой кашей —
историю Человечества
до собственного конца
каждый проходит по времени.
Каждый проходит.
Каждый.
И каждому — поочередно —
то солнечно, то темно.
Мы измеряем дорогу
мерой своих аршинов.
Ибо уже установлено кем-то давным-давно:
весь человеческий опыт —
есть повторенье ошибок...
И мы идем к горизонту.
Кашляем.
Рано встаем.
Открываем школы и памятники.
Звезды и магазины...
Неправда, что мы стареем!
Просто — мы устаем.
И тихо отходим в сторону,
когда кончаются силы.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Тим, що у небі високім лишились навічно..."
