Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
                            І
               &
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Переклад за Робертом Рождєствєнским: "Неправда, час не відходить!"
В хаосі рукописних паперів при переїзді на нову оселю я виявила свій студентський зошит з авторськими текстами. Там мою увагу привернули спроби перекладів відомих тоді в країні російських поетів. Переклад з російської на українську - це була форма вишколу літературної майстерності у літстудії "Франкова кузня" при Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди я потрапила відразу після вступу на українське відділення філологічного факультету. На своїй сторінці я неодноразово згадувала про цей творчо-плідний етап мого студенства, що згодом приніс мені і публікації в газетах та часописах, а зрештою і першу поетичну збірку "Дзеркала", що вийшла у видавництві "Каменяр" 1991 року. Вірші, видрукувані у "Дзеркалах" визрівали довго - з останніх класів школи до року випуску збірки, отож, більше ніж 10 років. На першу книжку у видавництві був встановлений розмір і кількість сторінок, вона позбулася 2 розділів і звичайно переклади, як форма навчання ритміки і стилістики, до неї не ввійшли.
Тепер, перечитуючи їх, я розумію, як це було потрібно для періоду росту. Думаю, вони теж заслуговують на вашу увагу.
Цей переклад РОБЕРТА РОЖДЄСТВЄНСКОГО здійснено на останню сторінку року в Клубі Творчої Молоді Львова в часі десятиліття 80-90-их, коли Клуб був на вершині свого піднесення.
РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.
Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді
Роберт Рождественский
Неправда, что время уходит...
Неправда, что время уходит.
Это уходим мы.
По неподвижному времени.
По его протяжным долинам.
Мимо забытых санок посреди сибирской зимы.
Мимо иртышских плесов с ветром неповторимым.
Там, за нашими спинами,—
мгла с четырех сторон.
И одинокое дерево, согнутое нелепо.
Под невесомыми бомбами —
заиндевевший перрон.
Руки, не дотянувшиеся до пайкового хлеба.
Там, за нашими спинами,—
снежная глубина.
Там обожженные плечи деревенеют от боли.
Над затемненным городом
песня:
«Вставай, страна-а!..»
«А-а-а-а...» — отдается гулко, будто в пустом соборе.
Мы покидаем прошлое.
Хрустит песок на зубах.
Ржавый кустарник призрачно топорщится у дороги.
И мы на нем оставляем
клочья отцовских рубах
и надеваем синтетику, вредную для здоровья.
Идем к черте, за которой —
недолгие слезы жен.
Осатанелый полдень.
Грома неслышные гулы.
Больницы,
откуда нас вынесут.
Седенький дирижер.
И тромбонист,
облизывающий пересохшие губы.
Дорога — в виде спирали.
Дорога — в виде кольца.
Но —
отобедав картошкой или гречневой кашей —
историю Человечества
до собственного конца
каждый проходит по времени.
Каждый проходит.
Каждый.
И каждому — поочередно —
то солнечно, то темно.
Мы измеряем дорогу
мерой своих аршинов.
Ибо уже установлено кем-то давным-давно:
весь человеческий опыт —
есть повторенье ошибок...
И мы идем к горизонту.
Кашляем.
Рано встаем.
Открываем школы и памятники.
Звезды и магазины...
Неправда, что мы стареем!
Просто — мы устаем.
И тихо отходим в сторону,
когда кончаются силы.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Тим, що у небі високім лишились навічно..."