З авторського циклу "ЗА НАШИМ ЗВИЧАЄМ БОГА ВЕЛИЧАЄМ: ВЕСНА" (у рукописі)

До Міжнародного дня музею

«Хороводи одкриваються з весною, коли небо вступа в шлюбну злуку з землею – і кличе до такої ж свяченої спілки й людину.»/7, 27/
«Хоровод взагалі має зв’язок з представленням сонця як божества, що запліднює землю – під образом колеса. Ще в давній час хороводи мали значіння супроводити зародження любови межи обома полами, любови, що знаходила своє здійснення у шлюбі. Власне, ця ідея любови й наступного за нею шлюбу є головний мотив, розвинений у хороводах…» /7,50/

Щойно торкнеться легка весняна хода Землі, розкутої «рибою-щукою», щойно перший промінь Ярила обійме Її-Кохану, як серце людини переповниться радісним щемом і виникне бажання приєднатися до шлюбного розвою Природи. Піднесений настрій пронизає наскрізь численні весняні обряди – і втілиться у цілому ряді народних грищ:

«Ой не ходи, качуро́ньку, в горохо́вім вінку.
Вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку»!

«Вербовая дощечка, дощечка, дощечка -
по ній ходить Насточка, Насточка,Насточка.
Де ти, Насте, бувала,бувала,бувала,
як діброва палала,палала,палала»…

- Горю-горю пень!
- Чого гориш?
- Красної дівки хочу!
- Якої?
- Тебе молодої!

Так зазивали у сиву давнину своїх обраниць наші далекі предки, коли збиралися на веселі гаївки у заповітних гаях Красних Гір, довкола священних дерев бога Перуна. Свято Красної Гірки, або Красної Лелі,дзвеніло над урочими гаями 22 квітня у день «Юної,чи то Ранньої Весни», коли за спостережливим оком старожитніх природолюбів починав цвісти ясен. А ще такі дерева, в яких цвіт і листя з’являються одночасно. Щодо Красних Гір – то на Україні ще й досі зберігаються старі урочища, здебільшого високі горби з однойменною назвою. Лісисті гори – колиска людського житла. Виходить, що люди і рослини мають спільні долі.
З літопомної «Влес-книги» дізнаємося, що первісно Красну Гірку «діяли на спомин гори Карпатської. У той час іменувалися роди наші карпени, яке придбали ми, бувши в лісах, тим іменем звалося дерево…»/1, 39 /. Дерево,що особливо полюбляв громовержець- Перун і пускав у нього блискавки-стріли. Про таке дерево казали: «красне», або «перуневе». До «Перуневого дерева» приходили усім родом,на чолі зі старійшинами – співати хвалу богові першого весняного грому, воєводі війська небесного, свідка перемог і самозреченої доблесті наших пращурів. Тут силу двожилу показували юнаки, а тих юнаків проводжав Перун до січі кривавої. Колір крові теж був «красним», уподібненим до яскравих язичків незгасимого Вогню. До слова,старожитній бог Підземного Вогню – Сварог- Зодіак, господар Небесних Лук, де спочивали у вічній радості та цвітінні душі померлих, кілька разів на рік давав можливість цим душам покинути країну Ірію (Вирію) і відвідати Землю. Перший раз – на свято Красної Гірки, потім на Радуницю – Проводницю, далі на Навин День.
Навесні, коли Красна Леля бенкетує, покійні виходять «у світ Яви»(на «цей світ») та в часи весняного похмілля розважаються разом з живими.

«Красна Гірка – погуляння,
Проводниця – проводжання.
Радуниця – сади садить,
Сади садить – поливає,
Столи з хлібом-сіллю ставить,
Старих людей поминає.
На Радуницю весінню
Мертві і живі радіють!»/4,136/

Чи не тому дівчата-відданиці виводили гаївки саме на могильних горбах Красних Гір, можливо,звідси походить і назва «гробки», а парубки тут же вели свої грища, щоб не обділити родичів чоловічої статі.
«Рисою поганської обрядності являється двоїстість святошних уособлень та двоїстість у вдачі обрядів – з одного боку веселих, гульливих, з другого – сумних, і оплакування потоплених чи схоронених колишніх поганських богів. Це ніби єднання представлень про весняного могутнього бога Світла і про неминуче його осінньо-зимове обмирання»./2,286/
Обряд поховання Зими-Смерті у вигляді «Морени», що морила Землю стужею, а людину хворобою і голодом , сповнений глибокого драматичного змісту. Солом’яне опудало Зими клалося у труну, яку з плачем несли до річки, кидали у воду і топили:

«Прийшли до Морени чотири дівоньки,
Принесли Морені чотири кубоньки,
Спи, Морено, спи!»/4,131/

За слов’янським міфом, несли води Морену до русла сонячної Ра-ріки, туди, де Земля межувала з Небом. Там зустрічала Морена душі померлих, що теж перепливали Ра-ріку і вертали на небесні луки Сварога-Зодіаку, захопивши з собою у Вирій грудочку живої рідної землі. Мовляв, блаженний той, хто є повен землі своєї , бо неможливо його відділити від неї!
На честь померлих родичів святкували праукраїнці урочисту тризну з жертвоприношеннями.

«Обряд тризни супроводився в старовину грищами… З людською істотою по смерті відбувається ніби обертання, заміна однієї форми іншою – і народ одзначив свідомість про це обертання в широкім вжитку перебирання в похоронних обрядах. Супроводили похоронний обхід грища мирної вдачі, хоч і вразливі широкою гульнею. Так на Україні заховався звичай… веселитися над умерлими, співати та грати на жоломійці – як повелось у давнину на тризні»./2,296/

«- Уже несемо Смерть із села!
- А нове Літо в село!
- Здорове будь, Літо ласкаве!
- Здорове будь, багатство зелене!»/4,130/

«Святий Юрій, божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю, випусти живу травицю,
а на трави, на новії, пусти роси медянії!»/4,136/

Так сповнивши обряди смутку та пам’яті за померлими, проводивши «на той бік» стужу та Смерть, давня спільнота починала виводити ритуальний живопліт «Шума» - що був не чим іншим, як заворожуванням шуму зеленої весни: листя на деревах, соковитої трави на луках, вруну на полях…

« - Ой нумо, нумо!
В зеленого Шума.
Шума заплетімо,
гуляти ходімо…»

І не тільки про «виплітання шуму» йшлося у весняних магічних ритуалах, згадаймо з дитинства знайомі нам ігри-хороводи: «а ми просо сіяли…», «край долини – мак…», «ой посадим грушечку», «ой питала мати в дочки, чи посієм огірочки…», «розлилися води на чотири броди…», «соловеєчку,сватку-сватку…», «ти,бджілонько яра, вилети з-за моря…» і багато-багато інших.
Ото розбудили усі стихії,усі надземні і підземні сили Природи, подбали про літо рослинами буйне, про злаки і городину, що Мати-Земля трудовому люду у дар принесе. про плоди соковиті,що з дерев упадуть долу, про меди духмяні, що ріками у світ потечуть – і нумо дбати про втіхи подружні, аби наш прадавній рід не перевівся, аби було кому на цьому дивному,прекрасному світі ряст топтати:

«Волочився Ярило та й по всьому світу -
Полю жито родив, людям діток плодив!»/4,133/

Ой же, Ярило – Сонечко Весняне -- у білу льолю та золоту кирею вбране, вінком з польових квітів уквітчане, з царським посохом у руках. Вдарить об землю – зерно проізростає, торкнеться людини – запалає Любов’ю невситимою…

« - Ой воротар – воротарчику,
утвори нам воротонька!
А що там, а що там за пан іде?
А що там, а що там за дар несе?»/4,124/

«- Їде Весна,їде,
їде Красна Пані -
на золотім коні,
в золотім жупані!»/4,116/

Коли ж уже Весна «приїхала» – люди святкують «маївки» (у маю, себто у травні), замаюють житло і свій побут, їздять на весняні ярмарки, дбають про дітей та старших у роді, аби їм було ситно і весело...

Тоді, 18 травня, коли у церковному календарі День святої Ірини – себто у День мого Ангела, у музейної спільноти (автор цих рядків теж себе до неї причисляє, бо з 1987 року незмінно топче стежечку до Львівського музею історії релігії!) – професійне свято – не тільки в Україні, а й по всьому світу. Об’єдналися духовно – та й закарбували у календарі дату: МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ МУЗЕЮ!
У цей особливий для музейників день року Божого 200(…) у вічноюному Львові на площі Музейній перед Божим храмом «топтали ряст» дрібонькі діточки з зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце»,а навчила їх стародавніх гаївок – Світлана Костянтинівна Стефан. Вчила вона водити гаївочки і мою донечку Устоньку, коли вона у 3 рочки переступила поріг «Джерельця», навчена бабциних пісень – «ку-ку, ку-ку, чути в ліску», «вишла жабка спацероваць», «вже дзвіночок кличе нас, до забави час-час-час»…
Прислухаймося до дитячих дзвінких голосочків, придивімося, що за давню магію для нас – людей мистецтва і культури – вони сповняють:

«Заспіваєм коломийки та й при файній днині —
Міжнародний день музею святкуємо нині.

Заспіваєм коломийки , піде луна гаєм --
всіх музейників у Львові красно привітаєм.

Ой пролягла доріженька по старій бруківці –
а ми весну прикликаєм у старій гаївці.

Нумо шума заплетімо,мости розведімо,
та й на площу, на Музейну,гуляти ходімо!

Ой чи файна коломийка, я ся не питаю –
а я площу перед храмом ніжками топтаю:

--Топчу, топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть.
І ще буду топтати,
щоб на той рік діждати…

Дзвени наша гаївочко, при щасній годині –
Міжнародний день музею святкуємо нині»!*


*Гаївчані хороводи виводила, площу перед храмом топтала та новітні тексти творила – Ірина Вовк

З книжки дружніх присвят "ВОВЧІ ІМЕНИНИ" з серії "ПЕГАСИ": Львів, Ліга-Прес,2013.

***

Список літератури до традиційної весняної обрядовості:

1.Велес-книга. Легенди. Міти. Думи.— Київ: Індоєвропа,7503(1995).
2.О.Веселовський. Старинньій театр в Европе.— Варшава,1895.
3.О.Воропай. Звичаї нашого народу.—Мюнхен,1958 у 2 т.
4.Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі.—Київ,1988.
5.Стешенко І. Історія української драми // Україна.—Київ,1907,т.1.
6.Сумцовь. Религіозно-мифическоє значеніе малорусской свадьбьі //Кіевская Старина,1885.
7.Х.Ящуржинський. Лирическіє малороссийскіє пьсни.— Варшава,1880.