У 2018 році минає 135 років з часу, коли в Галичині у 1883 році був висвячений на священика отець Іван Кипріян, чиє життя і трагічна мученича смерть є прикладом подвигу і посвяти материнській Греко-Католицькій Церкві. Отож, про його духовну місію йтиметься у цій статті. До світлої дати з життя отця Івана Кипріяна додасться і сумнозвісна дата століття з часу заснування совєтською владою Рад (у 1918 р. з наказу «великих гуманістів» Лєніна і Троцького) перших концентраційних таборів, що своєю бутністю увірвуться в життя мільйонів український людей і залишать свій кривавий слід в історії становлення Української держави.

До Дня пам'яті жертв політичних репресій

У 1918 році з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися УГА, і отець Іван Кипріян, залишивши свою парохію в містечку Немирові Рава-Руського повіту, стає польовим духівником УГА. З нею пройшов о. Іван весь її героїчний і трагічний шлях. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16-18 липня 1919 року, а також у дні страшної трагедії у «чотирикутнику смерті» (район Вінниця-Браїлів-Жмеринка-Немирів): з півночі українських вояків тоді оточили більшовики, зі сходу - Добрармія, з заходу – польські війська, а з півдня – румунські, тоді отець Іван Кипріян, боячись потрапити в один із польських концтаборів, змушений був перейти кордон до Чехослословаччини. В листопаді 1920 року о. Іван Кипріян був викладачем на курсах матури в Ліберці. З середини грудня 1920 року його призначають у Ліберці катехитом. Існує опис о. Івана тих часів: «сумний, задуманий старший чоловік у вилинялому однострої воїнів УГА». [1, с.13] В кінці січня 1921 року о. Іван Кипріян згадується як диригент співацько-музичної секції. Одразу ж після переселення табору з Ліберця до Йозефова його ім’я перестає називатися у списках ліберецьких викладачів.
Після поразки національно-визвольних змагань отець Іван Кипріян повертається на короткий час на терени Західної України, в Галичину до Львова. Та покликання духівника кличе його до праці на Велику Україну. Вражений руїною, бажаючи присвятити себе справі відбудови та соборності, о.Іван Кипріян вирушає на капеланську службу на український схід. Заарештовано його в 1921 році, хоч у «Мартирології Українських Церков» читаємо, що о. Іван Кипріян був заарештований чекістами на початку 30-их років ХХ століття.
У таборах ГУЛАГу, де у 20-их роках лютував на повний розмах весь жахітливий перелік людиноненависницьких методів знущання над «політичними» в’язнями - т.зв. «врагами народа», український священик пережив голод, хвороби та фізичне катування більшовицьких садистів. Згадує про о. Кипріяна побратим отець Кухарик: «Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8986»… Вся його історія пов’язана з понурою трагедією концентраційних таборів на далекому Сибірі, де голод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва.» [1, с.13]
Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть найменших дітей. У бараці №332 для зовсім немічних, себто таких, з котрих уже не можна було витиснути ніякої користі для «соціалістичного будівництва», де перебував 68-літній о.Іван Кипріян, утримували також 70 діточок, які мали нещастя народитися в таборі і ставали його в’язнями від народження до 5-річного віку. Це були табірні діти «врагов народа», чиї батьки були знищені. Після 5-річного віку дітей кудись вивозили – вочевидь, в дитбудинки чи колонії для дітей політв’язнів. До п’ятирічного віку, як свідчать очевидці (о.Кухарик), мало хто з цих маленьких мучеників доживав, бо ці нещасні дітлахи отримували лише залишки їжі, що лишалася після роздачі харчів дорослим в’язням. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвороби і голод косили їх десятками. Були в бараці й божевільні, й спаралізовані діточки, й покриті струпами та з роз’їденими ранами, такими, які ніколи не гоїлися. Єдиною «нянькою» й опікуном цій малечі був отець Іван. Він озивався до них ласкавим словом, брав на руки, пригортав до грудей, розповідав їм байки та біблійні історії, вчив молитися. Шістдесятивосьмирічний священик випрошував для них їжу у дорослих в’язнів, носив помираючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі, гірко ридаючи, виносив з бараку самотужки на власних руках малі мертві тілечка, і ревно молився, аби душечка малолітнього страдника знала, що й за нею хтось побивається на цій землі і віддає, за християнських приписом, її тілу шану і почесть.
Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свою частку віддавав дітям. Згадує отець Кухарик: «Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна християнської любові».[1, с.13]
Про побут отця Івана Кипріяна у таборі було відомо дуже мало. Знали, що гризла його невигойна печаль за сином Віктором, що його розстріляли більшовики у 1920 році. Знали також, що був у таборі поруч нього друг – полковник (очевидно, білогвардієць) на прізвище Калядін, який спорудив у бараці під нарами для паралізованих і душевнохворих дітей престол, на якому отець Іван служив літургію, молебні за болящих та панахиди за покійних. Сюди, в цей найжахливіший відділок бараку, навіть вартові гидували наближатися.
Усі дорослі в’язні глибоко поважали отця Івана Кипріяна і допомагали оберігати дітей. У бараці всі знали закон, що час-від-часу з бараку забирали тих в’язнів, яких треба було знищити. Забирали й дітей. Із розповідей свідків тих жахливих подій, можна було довідатися, що виводили приречених із бараку десь увечері, до відбою, а розстрілювали перед світанком, бо, як свідчили очевидці, існувала на території табору якась будка чи огорожа без даху (у спогадах в’язнів вона зветься «кліткою»), куди зачиняли смертників перед розстрілом. Будка ця була в полі зору вартових на вежах, і підійти до неї було неможливо. Тому отець Іван Кипріян зі своїм другом-полковником Калядіним прорили підземний хід, крізь який священик проповзав до приречених, щоб дати їм останнє благословення та відпущення гріхів.
Одного разу отцеві Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 хворих, остаточно ослаблених дітей не для медичного огляду, а на розстріл і закрили їх у «клітці». Нещасні діти голосно плакали і кликали отця Івана, та садисти не звертали на це ніякої уваги. Невдовзі почалася жахлива хуртовина.
Згадує о. Кухарик: «Страшна сніговія лютувала надворі. Здається, нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, її названо пургою. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду».[1, с.14]
В таку «розгурхану» ніч діти (згадаймо – до 5 років!) залишилися просто неба самі, безпорадні.
Отець Іван Кипріян постановив піти до лазу. Він приготував для голодних дітей ласощі – у жменях ніс янголяток з цукру (вочевидь, події розгорталися в період різдвяних свят). Допоміг вірний полковник Калядін. Ступаючи в хід, отець Іван спершу вклякнув і потонув у недовгій молитві, по ній наказав Калядіну знищити престол під нарами. Він знав, що не повернеться. Обернувшись востаннє, мовив неголосно: «Мир всім!» – і коли полковник погасив жарівку, зник у лазі.
«Заметіль тривала чотири дні і розстріл відложено на пізніше. Чотири дні ніхто не підступав до загорожі смертників. Як метелиця скінчилася, то сторожа побачила в клітці замерзле тіло отця Івана Кипріяна, обліплене задубілими дитячими трупиками. Ручку одного з хлопчиків отець тримав у своїй задубілій долоні, а поміж їхніх рук був затиснутий цукровий ангелик». Так свідчив про смерть в’язня №8986 отець К. Кухарик – очевидець цих подій, побратим отця Івана Кипріяна, в’язень тих часів, у часописі «Голос Христа Чоловіколюбця», №9,1958 р., Канада. [1, с.15]
«Кажуть, як істинний українець отець Іван дуже любив білу одежу, яка традиційно супроводжує українця в найурочистіші хвилини життя: до причастя, на сівбу та зажинки, на свято, до шлюбу й на смерть – в останню Божу дорогу. Отець Кипріян скінчив свій земний шлях у брудному, смердючому лахмітті, серед таких же брудних, обдертих малят. І лише люта сибірська зима виявилася «милосердною», і мовби вдовольнивши тугу великого серця за білизною та чистотою, покрила мучеників чистим-пречистим, неторкнуто білим саваном». [2, с.5] Сталася ця трагедія у 1924 році, по шести роках від часу створення в Країні Рад перших у світі концентраційних таборів. До слова, перший із них «на просторах родины чудесной» був створений у 1918 році на пустирищі під Архангельськом.
Хто ж він, отець Іван Кипріян, що про нього, як про легенду, розповідав ще малолітньому (в майбутньому відомому поетові-дисиденту) Ігорю Калинцю його дядько-священик, пан Ігор згодом назвав отця Івана «героєм своїх дитячих літ» у статті-спогаді «Як написати казку» [3]
У «Записках Наукового Товариства ім. Шевченка (том ССХХVІ, Львів,1933, с.226) є видрукувана стаття про тогочасних діячів української музичної культури, серед них ім’я Івана Кипріяна. Принагідно довідуємося, що Іван Кипріян народився 27 жовтня у 1856 році в місті Сокалі на Львівщині, що до одруження та висвячення вивчився у Львові на композитора та диригента. У тогочасному музичному світі Іван Кипріян був знаний як автор першого підручника українською мовою «Основи музики», виданого у 1880 році власним коштом, де розробив українську музичну термінологію, що й досі не втратила своєї актуальності; а також як автора одного з перших у Галичині «Підручника початкових відомостей музики й співу». Пізніше, вже носячи священичий сан, видав «Партитуру співів церковних та світських» українського композитора ХVІІ віку Бортнянського. Збирав народні українські пісні та публікував записи у музичних та етнографічних збірниках, що їх видавав Порфирій Бажанський («Русько-народні галицькі мелодії»,1906-1907). Будучи парохом у Немирові, створив прекрасний хор, що виступав на багатьох святах та концертах з виконаннями творів Д.Бортнянського, О.Нижанківського, А.Вахнянина, Ф. Колесси та інших українських композиторів. В його доробку: «Утреня в святу й велику неділю Пасхи», «Молитва для сопрано й альта з фортепіано». У 1889 році в Лондоні побачив світ збірник церковних пісень, і десять з них належать Івану Кипріяну. Завдяки його публікаціям у історії тогочасного музикознавства залишилися імена українських композиторів Вікентія Середнія та Людвига Седляка. Отець Іван Кипріян написав музику до гімну на честь скасування кріпацтва в Галичині.
Та недовго тривала культурологічна діяльність о.Івана на ниві української церковної музики та хорового співу. Життя молодої Української Держави вимагало захисту. Із книги «Польові духівники УГА», що вийшла в 1963 році у Вінніпезі, знаходимо спогади про отця Івана Кипріяна о. Івана Лебедовича, референта духівництва І корпусу УГА. У спогадах наголошується, що о. Іван добровільно вступив до Української Галицької Армії і пройшов із нею як польовий духівник всіма тернистими шляхами. «Це святий капелан, що ділив долю й недолю частин І корпусу», - згадує отець Іван Лебедович.- Не дістаючи допомоги, блокована державами Антанти, УГА втратила через епідемію тифу 70% своїх бійців. За один лише тиждень від 23 по 31 жовтня 1919 року відійшло до лікарень понад дві тисячі недужих на тиф, себто 10 відсотків усієї армії. І день у день нові відсотки недужих кидали бойові ряди». [4, с.24]
У інших еміґрантських виданнях містяться спогади вояків УГА про те, як о. Іван Кипріян працював у тифозних бараках, раз-по-раз наражаючись на небезпеку інфекції. «Як гарно вмів він піддержувати нас на дусі, хоч, наближаючись до нас, щораз наражався на захворювання», - пише у вже згадуваному «Голосі Христа Чоловіколюбця» один з колишніх воїнів УГА, що в страшну зиму 1919-1920 року пережив три напади поворотного тифу.
«Був це великий патріот і народний діяч, що свідомив національно цілу Немирівщину», - свідчить про о. Кипріяна ще один його сучасник – отець Марко Гіль. – Був відомий з різних виступів на вічах у Равщині та сусідніх повітах… За його стараннями започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітню платню». [5, с. 38]
«…Невдовзі о. Івана Кипріяна почали називати «наш гайдамака», бо з приходом на немирівську парафію Раво-Руського повіту він почав вести метричні записи виключно українською мовою, очолив «Просвіту», до якої вчащали мешканці з довколишніх сіл. На тих зібраннях звучала українська поезія, організовувались театральні українські вистави, читали лекції з історії, економіки, навіть рільництва. Діяли ощадна та позикова каси й навіть якийсь час крамниця під дуже поширеним свого часу гаслом «свій до свого по своє!».
Чудовий промовець, він став послом до Галицького сейму від Рава-Руського повіту, працював над відкриттям «селянської бурси»...» [6, с. 69]
Такий охват різнобічної діяльності просвітника-народовця і духівника криється у родинних коренях о. Івана Кипріяна, про це окрема розповідь у спогадах його нащадка – головного художника Львівського державного драматичного театру ім. Марії Заньковецької, лауреата Державної премії ім.. Т.Шевченка Мирона Кипріяна. Це зараз у нього перебуває весь творчий і родинний архів о. Івана.
Почнімо з шляхетного роду Кипріянів, що мав свій родовий герб – три червоні розетки на поперечній білій смузі через голубий щит. [ 7, с.11-13]
Пан Мирон Кипріян розповідає: «Рід Кипріянів – це давній український шляхетський рід, коріння якого сягає глибини ХІV століття. Покинувши Італію і власне невеличке князівство під Неаполем, родове Дерево Кипріянів розділилось на кілька ліній. Одні осіли в Прусії, інші в Інфлянтах, де заснували місто Борхів, недалеко Риги, інші переїхали в Галичину, осівши в Кудринецькім замку, Сокалі, Ярославі, що у Польщі. Один з прапрадідів на ім’я Кипріян СYPRIAN DUCA BERRONISSI COMES BORCH, одружившись з православною княжною Анною Козика (часи Брестської унії), перейшов з римо-католицького на греко-католицький обряд. В середині минулого віку багато представників української аристократичної інтелігенції під впливом демократичних ідей почали відмовлятись від свого дворянського походження, йдучи «в народ», зближуючись з представниками «різночинного» та селянського походження. Саме такий шлях обрали і представники родини Кипріянів, батьки Івана Кипріяна – Францішик Кипріян та Марія з роду Шамборських.» [8, с.2]
У річищі народництва шляхетні батьки Івана Кипріяна, що володіли чималою маєтністю, відмовилися від титулів і назвалися «селянами», «зарібниками». В сім’ї Францишика та Марії було ще двоє синів – Мартин і Дмитро. В цій родині діти змалечку виховувалися в особливій атмосфері поваги до людей праці та до національних українських традицій. Можна припустити, що в дитинстві Іван разом з родиною переїжджав з місця на місце, оскільки родина володіла маєтками поблизу міст Стрия, Чорткова, Сокаля, Перемишля. Початкову освіту, ймовірно, здобув, проживаючи в маєтку Барані Перетоки біля Сокаля, або в Геншельдорфі біля Стрия. Пізніше навчався у Ставропігійській гімназії, яку закінчив у 1879 році; був учнем Анатоля Вахнянина. З 1879 по 1883 рік навчався в Перемишльській Духовній Семінарії. На жаль, особова справа студента Перемишльської Семінарії Івана Кипріяна була втрачена. Зберігся лише табель з дописом наставників: «Добре обдарований, працьовитий у навчанні молоді церковному співові». [8, с.5] У 1882 році курс богослов’я вивчав у Духовній Семінарії Львова. По закінченні курсу богослов’я у Львові ще недовго вчився на регента і композитора, по тій науці – одружився з Марією Геншель, дочкою Едварда Ґеншеля і Кароліни з роду Роговських-Сіцінських (одруження відбулося у Львові, ймовірно в 1883 році) , а по тому – 9 листопада 1883 року владика Іоан Ступницький рукоположив Івана Кипріяна на священика. Інакше й бути не могло: релігійна християнська атмосфера сім’ї виховала в Іванові любов до Бога, до рідних українських народних звичаїв та пісень, що пізніше відобразилося в його священицтві, народницькій діяльності та музичній творчості.
Починаючи з 22 листопада 1883 року, о. Іван скерований на парафію в м. Добромиль. Згодом, від 15 квітня 1884 року до 10 листопада 1888 року із сім’єю о. Іван Кипріян проживав в селі Шум’ячі біля Турки. 1 вересня 1884 року в молодій сім’ї Кипріянів народився старший син Володимир. За період проживання у Шум’ячах у Кипріянів народилися ще дві доні – Ольга та Стефанія.
З 18 листопада 1888 року о. Іван стає парохом міста Немирова біля Рави-Руської. У Немирові з 1890 по 1906 рік в о. Івана та Марії Кипріянів народилися діти: Іван, Еміліан, Віктор-Костянтин, Марія, Юліан, Премислава-Євфрозинія, Наталія та Ірена. На парохії в Немирові, у трьохпрестольній церкві Зіслання Святого Духа та в мурованій капличці Успення Пресвятої Богородиці на околиці міста, правив о. Іван аж до 1919 року, будучи народником і просвітянином (течію цю в той час по-простому називали «хлопоманією»).
У своєму передньому слові до книжки про отця Івана Кипріяна, його родич Мирон Кипріян написав так: «Народником в Росії був Лев Толстой, в Галичині – о. Іван Кипріян, ціль і мета в житті яких була одна – все для народу (ми народ)». [8, с.2]
Про о.Івана Кипріяна написано не так уже й багато. Серед дослідників-біографів найбільш повно висвітлив священичу і капеланську працю о. Івана Кипріяна отець Олег Жаровський, колишній випускник Львівської духовної семінарії Святого Духа. У своїй праці «Життя та діяльність отця Івана Кипріяна» о. Олег Жаровський наголошує: «Сьогодні, коли стало можливим вивчати історію Української Греко-Католицької Церкви, все частіше виходять друком історичні розвідки про різні періоди життя Церкви, по-новому відкриваючи імена діячів, які своїм життям послужили її розбудові. Особливе місце серед них займають постаті мучеників, що стали світильниками християнського благочестя для вірних Церкви». [9, с.194]
На завершення хочеться зацитувати слова отця доктора Богдана Праха, ректора Львівської духовної семінарії Святого Духа: «Приклад о. Івана Кипріяна, ясно показує нам, що маємо ким гордитися і можемо показувати світові ті незвичайні постаті, яких – на жаль – самі ще не знаєм». [9, с.193]

Література:
1. о. К. Кухарик. «Пам’яті о. Івана Кипріяна» // «Голос Христа Чоловіколюбця», Канада, 1958, №9. – С.13-15.
2. Могильницька Галина. «В’язень №8986» // «Нація і держава», №33, 7 жовтня 2008 р.. – С.5.
3. Калинець Ігор. «Як написати казку» [Електронний ресурс] //Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів / Ігор Калинець. – Режим доступу: http://www.ji-magazine.lviv.ua/Promovy_laureativ_premii_Antonovychiv/Kalynets.htm
4. о. Іван Лебедович «Польові духівники УГА». – Вінніпег, 1963. – 84 С.
5. Федик Ігор. «Українські патріоти: синтез духу і чину». – Львів, 1998. – 138 С.
6. Околітенко Наталя. «Кому близький закон жертовності» // «Жінка», 2013, №1. – С.6-7.
7. «Отець Іван Кипріян та його рід» // «Патріарх», №9, 1998 р., Нью-Йорк. – С.11-13.
8. Кипріян Мирон. «Отець Іван Кипріян, священик, диригент , композитор, автор музичних підручників». – Львів, 2012. –59 С.
9. Жаровський Олег. Життя та діяльність отця Івана Кипріяна // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавства. – Випуск 2. – Львів, 2002. – С.192-211.