Казка.


Коло одного великого будинку, на окраїні села, коло невеличкого ставка, жив маленький борсучок. Він був хороший хазяїн. Багато працював, мав гарну домівку, запасів харчових підготував влітку на всю зиму. Про все це дізнався борсучок-ледацюга.
Одного дня борсучок-ледацюга, його звали Тимко, прийшов до нори борсучка Лимка та й каже:
-От сидиш ти тут щодня, працюєш, світа божого не бачиш, для чого це тобі? Ця хазяйновитість, цей порядок, для чого він тобі? От у мене життя так життя! Я багато всього бачу, подорожую, сплю… де хочу, їм… де хочу! Я щасливіший за тебе!
-То, може, й так, але мені в праці весело і хороше.
-Та кому потрібні ці твої порядки, кому потрібно так надриватися? Пішли зі мною, погуляєм!
- З тобою, а для чого?- засумнівався борсучок Лимко.
-Як для чого? Я тобі покажу красиві поля, дивні пахучі квіти. Поїмо всього, чого ти тільки захочеш, в лісі є все!
-Та ні, не піду, мені вдома хороше!
-То ти ще й трусливий, Лимко. А я думав ти сміливий, сміливіший за мене, тому й прийшов тебе кликати, щоб подивитися на красиві поля та гарні галявини.
Задумався борсучок Лимко та й міркує:
- Ну, дійсно, що тут такого? Піти трохи розвіятись не гріх! Прогулятись, красоту доріг побачити, що в цьому поганого?
Переодягнувся в гарне чисте вбрання, взяв з собою теплий светрик на всяк випадок; радіє, що Тимко його з собою кличе.
Йшли вони довго.
Аж враз… за великим деревом, коло лісочка, лис притаївся.
Борсучок Тимко знав, що лис полює на здобич, але про таку пастку Тимко не сказав нічого своєму новому товаришу Лимку.
-Он бачиш дерево, бачиш, Лимку, яке воно гарне! Іди до нього, а далі… квіти гарні, ти таких ніде не бачив, грибів на галявині лісній теж багато! А я зараз, я миттю метнусь, ще когось із друзів приведу, не переживай, тут нікого немає, я… та ти! Щоб веселіше було… ще когось покличу!
Не встиг Лимко у відповідь Тимкові і слово мовити, як залишився сам на лісній галявині, Тимко зник, а на Лимка враз напав лис та з’їв його.
Радіє борсучок Тимко, що Лимка лис з’їв, не переживає за нового товариша, а скоріш мчить до нори Лимка, забіг до його хатинки та хазяйнує. Не нарадується, що добро чуже, йому так легко дісталося.
Та не все так сталося, як хотів Тимко. Лис який проковтнув Лимка, почав так кашляти, дихнути не може. Не знав лис, що Лимко чесний та трудолюбивий, а таких з’їсти не просто. Ще разок кашлянув лис та й врешті-решт виплюнув борсучка Лимка. Налякався лис такої чесності та втік в гущу хащі.
Сидить Лимко самітній на лісній дорозі, стряхує з себе неприємні запахи, мало не плаче, бо ще мить, то міг і не зостатися цілим та здоровим. Озирається Лимко навколо, але Тимка ніде не бачить.
Аж от… повзе їжачок Фрол до нього з лісу.
-А що це ти такий липкий і скуйовджений, борсучок ти малий, чи хто ти?
-Та лихо мене спіткало, лис мене зїв, а потім виплюнув. Я мало в його животі не застряг назавжди, ледь-ледь не пропав. Організм лиса мене не сприйняв.
-То живий залишився, і то хвали бога, за таке диво!
-То так і є! – каже, тремтячи, Лимко, бо нанервувався дуже.
-Пішли вже, небіжнику, допоможу тобі до дому прийти.
Йдуть ці двоє не спішачи, прийшли до домівки Лимка, а там вже Тимко хазяйнує.
Їжак дуже розсердився на таку справу, бо про все, що сталося йому борсучок Лимко розказав.
Іжак зашипів, гострі голки підняв...
Як побачив таке Тимко, давай геть з чужого дому тікати, біг так…, навіть не оглядувався.
-Дякую тобі, друже! Їжаче, Фроле, ти справжній! Ти мене до дому довів та ще з мого дому брехуна та злочинця вигнав. Зоставайся тут коло мене жити, будемо вдвох хазяйнувати.
-А чому не залишитися, залишусь.
Так їжак та борсучок подружилися, хазяйнували довго та чесно. Ловили мишей, комах надоїдливих відганяли, та за садом хозяйским, де люди живуть, довго та справно приглядували.

Повесть (фантастика)

Горевшие лампады были единственным утешением Арвилия; тень, от падающего света, мелькала по стенам: можно было прочитать письмена древних, гласящих о вечности и богах. Огромные колонны были похожи на людей, отчаявшихся и непонимающих, зачем и почему их судьбы были вверены вечности и тому, что им предначертано.
Арвилий предчувствовал перемены, но высочайший не мог до конца понять происходящие события. Жреческая каста подтачивала последние силы Арвилия, требовала от него невозможного; только здесь, в храме, он мог отдавать себя всецело Богу, он понимал, что существует колоссальная разница между Богами и жрецами, эта разница больше похожа на пропасть, которую может восполнять только один и это отягощало его. Знание веры, знание Богов, знание жреческой касты – это порой не одно и то же. Есть некий пласт знаний, который в жречестве никто не делил, но было то, что знал только один – это было опасно для этого одного, коим и был он – Арвилий.
Его ноша не приносила ему радости, она открывала ему истину Богов, а люди редко бывали послушны, несмотря на то, что эти люди принадлежали к жреческому послушанию веры. Арвилий всегда видел будущее до малейших деталей, до идеальной точности событий. Он также знал, что будущее изменить невозможно. Каста требовали от него менять время, менять будущее, менять события и дни своих сограждан, они требовали от него ключ к знаниям, которые, как они считали, принадлежали всем, и даны были ему Арвилию для них и через него. Для Арвилия – это было равносильно управлять богами, стать выше их – это было невозможно для Высочайшего, вело к верной гибели Титлиды, огромной цивилизации, находящейся в полном расцвете сил и возможностей. В храме было тихо хорошо и спокойно.
–Почему ты не общаешься с людьми, Арвилий?
–Я служу Богам, а люди далеки от Богов, они не слышат их, все, что им дано – это то немногое, чему научили их жрецы, да… и кто пустит кого–нибудь из смертных в святилище этого храма, стены которого помнят тех, которые привели в движение все, что окружает нас. Банальные ответы, не так ли? Тебе ведь хочется узнать больше, нежели этот ответ, Имрит?
Мальчишка смотрел на Арвилия и внимал каждому слову, но ответ действительно не давал, той полноты картины, которую хотел представить в своей голове Имрит, ему было всего десять лет. Это было и много и мало для знаний.
Выбор Арвилия пал на Имрита не случайно, что хотел передать ему жрец? Тайну своей жизни, тайну Богов, научить тому, что непостижимо для касты жрецов? Эти и многие другие мысли роились в голове мальчика, который быстрее был похож на юношу, нежели на ребенка. Его высокий рост, хорошая атлетическая фигура, его пытливый ум и прекрасная память восхищали Арвилия, жрец понимал, что вложенное в Имрита сознание – божественно. Его внешность притягивала, магнетизм его взгляда, голоса выделял его среди сверстников и приносил ему много проблем.
–Расцвет цивилизации – это опасно или нет?
–Почему ты решил, что это опасно? Изобилие, разве оно может приносить опасность, оно поднимает нас к Богам.
–А разве нужны Боги, когда есть все, возможно все, чего только не пожелаешь? – казалось мальчишка злился.
– Для этой цели у людей есть мы – жрецы и храмы. Они веруют и знают, что мы возносим молитвы Богам, благодарим их за это изобилие, – жрец пристально смотрел на Имрита, который явно с ним не соглашался.
–Но разве Богам этого достаточно? И разве этот расцвет принадлежит Богам, он принадлежит тем, кто богат и тем, кто порой относится к Богам с пренебрежением и насмешками?
–Твои вопросы пугают тебя самого? Ведь ответы могут привести тебя в тупик, – Арвилий отвечал Имриту вопросом. Это еще больше раздражало мальчишку.
–Почему в тупик? Ведь ясность происходящего – это мир души, а отсутствие ясности – суета. Я знаю все ответы, но я хочу услышать от вас истину, и не хочу, чтобы истина постоянно менялась, она не может иметь много платьев, она ведь… не изменчива, как женщина, ей принадлежит постоянство. У нее одно платье и я хорошо его знаю!
–Твоя дерзость неприемлема для людей, но для меня она ясна, – Арвилий смеялся.
Имриту показалось, что с глаз этого странного жреца, вот-вот посыпятся искринки и упадут на пол храма, но вместо этого, огонь в лампадах стал гореть еще ярче.
–Я заметил и понял ваше колдовство, оно не пугает меня. Я тоже могу… как бы это проще сказать, – Имрит запнулся.
Огни лампад играли по стенам, превращаясь в яркие образы, носящиеся, как тени по храму, свет вспыхивал и угасал, как будто устал сражаться с теми, кто стоял возле него рядом.
Мальчишка махнул рукой в сторону лампад и огонь снова вспыхнул.
–Так значит... никто и никогда не нарушал твоего внутреннего равновесия, о, Великий Арвилий. И тебе понятен мир и гармония? – мальчишка спрашивал, лукаво улыбаясь. Ему было весело. Казалось, он развлекался разговором.
– Имрит, я не прячусь в храме, я служу Богам и моя тишина – это тишина Бога. Поэтому ты здесь, сын мой!
Вряд ли ответы Арвилия устраивали Имрита, быстрее, они запутывали его, но он не менял свои суждения, видел истину единой и вечной. Арвилий понимал – Имрит подчинялся только Богам! Мальчишка был упрям и настойчив.
–Арвилий, я не останусь здесь, не стану заложником этих стен, ты не сможешь заставить меня менять мои решения!
–А разве я предлагал тебе здесь остаться, разве я меняю твои решения, ты можешь уйти, когда захочешь, Имрит.
Мальчишка неожиданно для жреца, подошел вплотную к стене, она стала меняться, казалось, что надписи расслаивались, размывались и открывается дверь.
Имрит проник сквозь стену и оказался на том же месте, где на днях встретился с жрецом. Арвилий знал, что их судьбы пересекутся еще много раз, он так же знал, что Боги укажут, когда и где он снова встретится с Имритом. Арвилий не был готов принять то, что мальчишка больше похож на учителя, нежели на ученика.
–Я говорил вам, Высочайший, что мальчишка дерзок, своенравен и всегда поступает по своей собственной воле, – сказал довольно тихо и спокойно слуга Арвилия.
–Кому же он возносит свои молитвы? – задумчиво спросил слуга жреца.
–Этого пока никто не знает. Слава Богам, его сверхспособности пока не раскрыты. Нам неизвестно, чей он ребенок, Боги скрывают от нас это. Он появляется внезапно и у всех создается впечатление, что он не чужой, а просто мальчишка, который только что видел своего отца или мать.
–О, Высочайший, мне, кажется, он не человек.
–Значит, я встретил его на площади не случайно? – тихо произнес жрец Арвилий, – Склир, прошу, оставь меня, я хочу побыть один.
Слуга низко поклонился Арвилию, и бесшумно удаляясь, прячась за колоннами, видел впервые, как его хозяин рыдал, рыдание было глухим, чужим, неведомым ранее Склиру. Это испугало его, и он решил не думать о мальчишке и о Величайшем. Склир – верный слуга Арвилия, он знал о своем хозяине все: много раз убеждался в его величии и человечности. Склиру не нравилось общение Арвилия с Имритом.
–Боги сами разберутся, – сказал тихо Склир, его никто не услышал. Он хотел, еще что-то прошептать, но вместо этого низко склонившись, ступая бесшумными шагами, спрятался в соседнем пространстве огромного храма. Храм был пуст. Сюда никто не смел входить без разрешения Аврилия и богов, в которых он свято верил.

2

–Колесница Бога, спустившаяся с небес, принесла мальчишку, но почему Боги скрыли это от меня, кто он и почему он наделен божественной природой? – голос жреца дрожал, говоря вслух, произнося слова, он слушал себя со стороны. Арвилий не понимал происходящего, его губы шептали молитвы, храм сейчас больше не казался ему таким, как прежде, он видел странное видение, его сознание погружалось в долгожданный привычный транс.
Лицо Арвилия менялось, краски, которые ежедневно наносились на кожу стали еще ярче. Красная полоса на лбу, разделяла огромный лоб на две половины, от этого жрец казался суровее и величественнее. Глаза, подчеркнуты толстыми синими контурами с зеленым напылением, не смывались, контуры были больше похожи на тату, увеличивали глаза, казалось, что тайные блики вселенной вошли в Арвилия и погружали его в будущее, оставляя его тело здесь... дышащим и говорящим с богами.
Амулеты на руках сверкали, длинная широкая мантия расписана серебром, укрывала Арвилия от холода и пропитывалась влагой: роса богов текла по мантии чистыми каплями, падала на пол святилища. Он корчился от боли, которая угасала в его сознании, перенося его в видимые им образы, которые оживали и были абсолютной реальностью.
Склир знал, что нельзя тревожить Арвилия, он знал, что мучения, которые испытывает жрец, подвластны только тем, которые имеют божественную первоначальную природу, простые смертные не в состоянии вынести телесные боли. Это также говорило Склиру, что ад-мучений связан с погружением Арвилия в некие пласты времени, которые закрыты от других жрецов. Пробуждение происходило само по себе, выход из транса был всегда безболезненный и сопровождался улучшением самочувствия Высочайшего, он молодел и наполнялся новой жизненной энергией, казалось, что боги продлевали его жизнь, дарили ему мир и благодати, о которых не знал никто, только Арвилий.
Видения в повседневной жизни не покидали Арвилия никогда, они были легкими, похожими на сновидения, только наяву, но это не было общение с Богами, это быстрее было общение ясновидящего с явью, которая окружала его. Это была реальность о людях и о себе самом, о своем окружении.
Боги звали его редко. Арвилия в храме не было, на полу лежала только его тонкая видимая оболочка, его тело. Боги всегда возвращали Высочайшего. Арвилий воздавал им хвалу за возвращение, а его верный слуга Склир, всегда падал пред ним ниц и считал его Высочайшим, тем, кто говорил с Богами, всегда оставаясь живым и невредимым.
–Cклир, – окликнул довольно тихо своего слугу Арвилий.
Свет вспыхивал в жертвенных чашах, мерцали тени, яркое неведомое свечение освещало святилище, казалось, что само солнце заглянуло в его стены. Арвилий никогда не рассказывал, что говорили ему Боги, само время раскрывало истину. Но в этот раз все было по- другому
–Он вернется к нам... не нужно его искать и преследовать! Все остальное знать не нужно! – голос Высочайшего был тихий и спокойный.
Cклир помог Арвилию приподняться, свет становился слабее, божественный огонь исчезал. Лампады же хранили тепло и освещали стены храма. Склир и Арвилий покинули святилище.
–Высочайший, позвольте мне спросить.
–Спрашивай.
–Знает ли мальчишка, что его сверхсила – дар Богов и то, что она должна быть скрыта от людей?
Арвилий молчал, его молчание говорило Склиру, что ответа не последует.
Длинная аллея, между величественными сооружениями, похожими на плоские пластины, своими верхними острыми наконечниками, устремленными в бесконечное небо, казалось, не заканчивалась. Арвилий поднял свой взор и увидел, как острия пластин выстраивали дорожку, похожую на белый туннель, Арвилий и Склир приподнялись над землей и медленно и плавно зависли в воздухе.
Храм окружал очень плотный слой воздушных масс. Только левитация могла помочь выбраться из плотности биополя, окружавшего храм. Электромагнитные поля, которые окружали храм, были крайне опасны для жизни любого, кто попытается ступить на землю вокруг храма.
Арвилий и Склир парили, передвигаться по воздуху было приятно, наконец, два существа: жрец и его слуга приземлились, острия пластин сомкнулись, открылся вход в покои, где жрец проводил почти все свое время.
О местонахождении святилища, которое они только что покинули, никто не знал, кроме Склира и Высочайшего, проникший в святилище ребенок был неопасен, его торопило время и Боги о которых Аврилий знал много и мало одновременно.
Арвилий знал, что Имрит ступал по земле вокруг храма босыми ногами, размыкая полярные частицы. Его жизни ничто не угрожало. Жрец за свою длинную жизнь видел многое. Он знал, что порой события, время невозможно объяснить. Нет причин и следствий происходящего, отсутствие причино-следственной связи не пугала Арвилия, он был спокоен. Но в этом спокойствии присутствовала некая настороженность, говорить в такие минуты с Высочайшим не стоило. Склир молчал. Он понимал, что Арвилий устал, но он также знал, что Высочайший не имел права расслабляться.
Огромный стол, на котором лежали свитки, говорил о том, что работа, начатая Высочайшим, не была завершена. Ядро галактики находилось под угрозой, нужно было закрыть некоторые пространства, которые открыли жрецы, эта воронка угрожала цивилизации серьезными изменениями, которые могли привести к неминуемой гибели Титлиды.
Склонившись над свитками, он развернул один из них, пересмотрев его, торопливо сделал несколько записей, после чего, также торопливо свернул свиток, перевязав его золотистой тесьмой, узел залил клейковинной жидкостью, поставил большую печать.
–Мой господин, к вам гости, – сказал торопливо Склир, – это Дрон, посланник жрецов, что прикажет, Величайший?
–Зови.
Подняв глаза, Арвилий увидел, посланника жрецов – Дрона. Человек, стоящий перед ним, был невысокого роста, коренастый, смуглый, его большие карие глаза ничего не выражали. Лысина ничем не покрыта, тело окутано темно- синей дряхлой тканью, трудно было разобрать, на что похожи эти лохмотья: на одежду странника, прошедшего пустыню или одежду монаха-жреца, по всей вероятности, самому Дрону было все равно. Изможденность, отчаянье и страх застыли на приятном, но уже немолодом лице Дрона.
–Я приходил к вам много раз, – обратился вошедший к Арвилию, – но сейчас я говорю только то, что должен сказать. Прошу, будьте снисходительны ко мне и моей никчемной роли. Меня переместили в пространстве, к вам о, Высочайший, жрецы нижнего мира.
–Говори, – сказал довольно жестко Арвилий, – и не томи меня своим нытьем.
–Нижний мир находится в рассвете, – начал несмело вошедший, но ваши собратья требуют большего, они требуют перемещение галактики, и они так же знают, что высочайший может нам дать эту магию.
– Дрон, я не звал тебя, мое решение ты знаешь, я не меняю его. Вы живете в изобилии, в мире и любви, вы получили все, как я обещал вам. Перемещение галактики, зачем оно вам, вы хотите иного мира? Вы хотите изменить движение планет, вам необходима власть над Вселенной, но знаете ли вы ее? – гнев старого жреца Арвилия нарастал.
–Убирайся вон! И передай жрецам, я сам выбираю время встречи с вами! Больше вы не получите от меня ничего, ваша алчность и жадность остановит вас самих, рано или поздно. Я больше не буду вмешиваться, нижний мир ваш и власть над ним – ваша, – Арвилий взял со стола свиток и бросил его к ногам Дрона, – на... и передай, что это последнее мое соглашение с собратьями. И больше ты не сможешь пересечь границу этого места, вход будет закрыт для тебя, Дрон навсегда и для жрецов тоже.
Хлопнув в ладоши, Арвилий махнул в сторону стен, которые стали раздвигаться, выстраивая длинный непонятный туннель, в котором оказался растерянный и несчастный посланник Дрон.
Посланник жрецов, низко склоняясь, удалялся. Только что, он стоял так близко возле Арвилия, а теперь Высочайший, был для него непостижим и недосягаем.
Все тело Дрона ощущало невесомость, покои Арвилия выталкивали его сверхъестественным способом, со свитком в руке, он оказался в коридоре туннеля один. В считанные секунды туннель исчез, наполнив Дрона страхами и видениями дальнейшей своей судьбы и судьбы касты, к которой последнее время он испытывал только неприязнь, которую прятал в глубинах своего сердца. Дрон не знал, что было бы для него лучше: остаться в туннеле коридоров Высочайшего или вернуться к собратьям. Его судьбу решали не Боги, а люди, заменяющие Богов. Последнее время его донимали мысли о их вере, о том, насколько собратья близки к Богам. У него возникло желание уничтожить свиток и не вернуться к жрецам нижнего мира. И еще Дрону, казалось, что это желание было у самого Арвилия.
Палило жаркое солнце, дорога была дальняя. Дрон оставался в тупике своих мыслей о происшедшем.
Арвилий жил в старом городе, в городе, где бродили только тени прошлого и тех, кто больше не возвращался к живым. Дрон знал, что жреческая каста, разделена с Высочайшим, не только отрезком пустыни, но и неведомой магией, силой, которая явно принадлежала не самому Арвилию, а Богам.
Дрон много раз приходил к высочайшему, но таким, как сегодня он видел его впервые: непоколебимым и напрочь отказавшимся выполнять требования собратьев.
Дрон соглашался, что жрецы и знать живут в полном достатке, быстрее в изобилии. На сей раз, интуиция подсказывала ему, что он проделал путь напрасно, и что этот свиток, вряд ли принесет кому-нибудь, что-то хорошее.
Раскаленный песок поднимался ветром, начиналась песчаная буря, надо было торопиться, чтобы покинуть пустыню до начала стихии.
Дрон укутывал голову куском ткани, которая висела у него на случай непогоды, на толстом поясе, опоясывающем довольно крепкое тело Дрона. Песок хлестал по лицу, идти было трудно, почти невыносимо.
Неожиданно… Ветер выхватил из рук Дрона небольшой мешок, в котором был свиток, и неистово свирепо, завывая, разорвал в клочья содержимое и саму суму, стремительно унося ее от посланника жрецов, в неизвестное. Вряд ли, кто-либо и когда-либо, сможет соединить куски свитка, унесенного беспощадным и сильным ветром пустыни.
Силы Дрона истощались. Пространство закрывало открытые воронки, ветер собирал песок в спиральные кольца, он неистово пытался втянуть Дрона в них. Посланник жрецов боролся со стихией. Дрону казалось, что старый жрец обрушил на него всю ненависть, накопившуюся у него – Арвилия, на жреческую касту. Стихия свирепствовала.
Дрон очень устал, кто он, зачем он здесь? Пустыня была угрожающим зевом, которая поглощала, возможно, не его Дрона, а тех, которым он больше не верил и больше не принадлежал.
Свитка не было, а без него возвращение к жрецам было немыслимо. Он благодарил небо и Арвилия за это освобождение от жрецов и знати, которая ему давно опротивела. Казалось, что Дрона накрыл некий покров, и теперь его судьба всецело принадлежала неизвестному.
Свитка не было, а значит… – не было и самого Дрона.

3

Арвилий наблюдал за событиями в пустыни, и знал, что время жрецов остановилось. Они не получат ожидаемый свиток и вряд ли, кто-нибудь в ближайшее время переступит черту старого города, который закрыт Богами для жреческой касты, связь с Высочайшим Арвилием была прервана пространством и временем. Арвилий знал, что бесконечность в его власти, но всегда находится тот, кто попытается снова и снова выведать магию движения вечности.
Боги, возможно, изменили судьбу Дрона, свиток разорванный в клочья менял многое. Кроме Дрона дорогу в старый город никто не знал.
Свет пробивался сквозь цветные витражи, огромная комната, в которой находился Арвилий была холодной и неуютной, множество неизвестных предметов заполняли ее, никто кроме Высочайшего Арвилия не знал их значения.
Для того, чтобы видеть происходящее в пустыне, Арвилию не нужны были зеркала, камни, кристаллы этим пользовались жрецы, и… порой… Склиру, казалось, что все эти предметы находятся здесь, только лишь для того, чтобы смеяться над магией жрецов нижнего мира, которой нужны какие-то приспособления; как будто какой-то камень или зеркало может быть выше самого Арвилия, выше его сознания или еще смешнее: дает ему вход в мир видимого и явного в пространстве, которое и так повсеместно открыто для Высочайшего.
Склир находился рядом, как верный страж, наблюдал за Арвилием.
–Боги оставили Дрона в живых, – произнес жрец. Арвилий смотрел вдаль, жрец был здесь, рядом со Склиром только наполовину, помолчав какие-то минуты, он добавил:
– Вряд ли судьба будет щедра к нему, если не вмешается тот, кто знает больше жрецов, но может произойти еще и другое: он получит от Богов наивысший дар – свободу судьбы!
–О, Высочайший, но ведь это опасно, у него нет сверхсилы, он умрет от голода без денег, крова и пищи, он будет независим от жрецов, но у него нет ничего кроме самого себя. Посланник жрецов – Дрон, ведь он ничего не умеет.
–Так решили Боги, к тому же, Склир, мальчишка будет с ним рядом.
–Имрит? О, Боги, но почему? Он тоже в пустыне? Сейчас? Вместе с Дроном? Но Дрон всего лишь посланник жрецов?
–Нас не должен волновать Дрон, у тебя слишком много вопросов, Склир, – голос Высочайшего был тихий и спокойный, все его видения, связанные с пустыней рассеивались, силуэт Дрона исчезал из поля зрения Арвилия.
Арвилий поднялся, он нажал на небольшую фигурку, висевшую на столе, открылась дверь, Склир и Арвилий в мгновение ока переместились в огромное помещение, где их ждали двое слуг, и точная копия Арвилия, которая лежала на небольшой каменной плите.
–Все готово, – сказал один из слуг, – ткани этого тела не будут отличаться от тканей живой материи, мы исполнили все, как вы просили, не отступая от вашей рукописи и указаний, которые были в ней, двойник готов.
Арвилий знал, что жрецы остановятся, но ненадолго, не дождавшись Дрона, они начнут использовать магию, и разблокируют заблокированное пространство, и снова попытаются проникнуть в старый город, необходимо было действовать. Но на этот раз, они встретятся с двойником, с материей неподвластной их разуму и пониманию. Прикоснувшись к двойнику, энергия начнет замыкать круг бесконечности, и они исчезнут, также, как исчез свиток в пустыни.
Теперь Арвилия беспокоил Имрит, мальчишка не подчинялся, он не хотел жить в храме, он стал вмешиваться в жизнь бедняги Дрона.
Арвилий открыл древнюю книгу и стал читать заклинания, через считанные секунды Имрит оказался рядом с Арвилием и Склиром. На сей раз голос жреца был жесткий, а взгляд холодный и проницательный.
– Не нужно состязаться со мной Имрит, я знаю о тебе больше, нежели ты знаешь о себе. Твои сверхвозможности не принадлежат тебе, так же, как и мои не принадлежат мне, не нужно идти против воли Богов. Согласись, со мной, и ты будешь на верном пути. Мне нужна твоя помощь, если ты откажешься, жрецы уничтожат нижний мир.
Имрит молчал, в нем не было сомнения, в нем жил дух бунтарства, а с ним было справиться сложнее всего.
– Боги больше не общаются с тобой, – сказал мальчишка.
–Но они также не общаются и с тобой, мой юный друг. Я знаю больше тебя, ты делаешь первые шаги во времени и пространстве, я нахожусь ближе к богам, нежели ты. Боги смогут открыть нам многое через древние письмена. Например, почему планета управляется жрецами, а не Богами. Это противоречит законам Титлиды, это свидетельствует, что любое неподчинение Богам это угроза планете, это лишь временное затишье, это лишь временное сознание разных сверхвозможностей, всеядностей и всемогущества, которое жрецы причастили себе и требуют еще большего. Боги, мой мальчик, дают нам возможность раскрыться, но это не значит, что они отказались от нас. Они всегда рядом с нами.
Имрит молчал. Он знал, что Арвилий говорит правду, он с трудом понимал свое существование, свои сверхвозможности, он не понимал, зачем они ему, они выделяли его, он понимал, что он должен их прятать. Он должен притворствовать и изображать из себя обыкновенного мальчишку, но ему была противна эта роль. Он хотел быть собой, он хотел делать то, что он мог. Он хотел, чтобы время, место и окружение соответствовало ему. Имрит также знал, что Боги привели его в этот мир и дали ему эту сверхсилу. Сила Арвилия не пугала Имрита, порой его смешил этот могущественный седовласый жрец
В душе мальчишки теплился веселый огонек.

4

–Пойдем, – жрец указал на ступеньки узкой винтовой лестницы. Они поднялись в небольшую комнату, в которой было много света, мало мебели, простота обстановки удивила Имрита.
–Зачем тебе древний мир, Арвилий? – прервал молчание Имрит, – прошлое не всегда истина, в нем много ошибок. Есть цивилизации, которые выше в своем развитии, они опережают Титлиду. Древние тексты хранят тайны, но мы живем в другом времени. Все секреты скрыты во времени и материи. Именно этими пластами ты оперируешь, когда обращаешься к древним свиткам, но при расшифровках, при идеально выполненных действиях, которые указаны в манускриптах, происходит не то, чего все ожидают, ведь так, Арвилий. Ты хочешь знать, почему материя видоизменяется по- другому? Время – вот ответ, ничего нельзя повторить, а если повтор происходит, он несет потери. Древние тексты – это мертвые книги. А если они оживают, стихии крушат все, рождаются больные дети или тянется цепочка ошибок, начинается время безвременья. Магия тоже имеет время, магия сегодняшняя отличается от магии вчерашней. Главное, откуда ты ее черпаешь?
Арвилий был совершенно спокоен, он внимательно слушал Имрита, его лицо не выдавало беспокойства, только лишь на какие-то секунды Арвилию показалось, что Имрит и он одно целое, но это было не так, чем больше Арвилий слушал мальчишку, тем больше он понимал, что их разделяет пропасть, пропасть непринятия и непонимания. В словах Имрита была другая правда, правда, с которой он Арвилий, никогда не сталкивался.
–Ты, Арвилий, пользуешься магией предков и магией Богов, а я не пользуюсь магией вообще, я говорю временем, которое наступит завтра. Боги, к сожалению, Арвилий тоже принадлежат времени: прошлому или будущему.
–Но есть Боги принадлежащие вечности, – возразил Арвилий, – они ни в прошлом, ни в настоящем, они вечные. Боги, которые не существуют в плоскости времени: прошлое, или настоящее, или будущее. И в прошлом, и настоящем, и в будущем, будут те, которые живут вне времени, вне нашего понимания.
–Это тоже иллюзия, все имеет время и вечность тоже. Вечность в прошлом или вечность в настоящем, или в будущем – это важно. Часто происходит замена вечности, о которой ты говоришь, в которую ты веришь – безвременьем, тогда наступает пустота и уничтожение миров. Ваш мир будет уничтожен, хочешь ты этого или нет. Ты не сможешь остановить ход событий, которые не принадлежит тебе, жрец. Пустоты, которые притянули жрецы, опасны, они поначалу дают неимоверную силу, силу бездны, а после, эта бездна просит платы, и она наступает неизбежно. Жрецов интересовала материя безначального, того, что мы называем не имеет начала и конца, того, что мы называем Альфа и Омега. Целостность бесконечного времени, его видоизменение при помощи мысли.
–Откуда ты знаешь? Откуда? – произнес довольно громко Арвилий, он поднялся со стула, но не мог пошевельнуться, его движения сковывала неведомая сила, осмысление происходящего не покидало его. Казалось, он стекленеет, состояние беспомощности сковывало тело Арвилия, секунды и он снова мог пошевельнуть. Его крепкое тело рухнуло на стул.
–Вечность, вечность, что ты знаешь о ней, Арвилий? А может, скажем по-другому, кто знает о ней? Ты или я, или те, кто были до нас? Это всего лишь слова, абстрактность понятия. А если эта вечность – это бездна, где все исчезают. Боги – это иллюзия?
–Замолчи, Имрит, я думал ты поможешь мне, – голос Арвилия был глухой, но звучный.
–Тебя беспокоят жрецы, они глупы и не опасны, Арвилий. Они не найдут дорогу в старый город, я изменил пространство их смысла, но вряд ли это поможет спасти цивилизацию Титлиды.
–Ты хочешь сказать, что они не будут больше искать магию управления? – спросил старец. Имрит молчал, глазах его ничего не выражали.
–Ты хотел спросить о магии? – ирония в голосе мальчишки задевала Арвилия, Имрит продолжал.
–Но ведь… в любой магии есть магия Бога?! Это свесрхвозможности, это совокупность сил Бога и Демона, совокупность причин и следствий мира, это перерождения человека из человеческой формы, превращения человека в высшую субстанцию вневременного изменения формы реальности, и формы содержания его сознания… – казалось, мальчуган злился, было ощущение, что вот-вот он изменит свою оболочку и перед Арвилием появится некто иной, но ничего такого не происходило. Имрит продолжал:
–Магия Бога! Вот что интересно жрецам, ведь так, Арвилий? Но овладевая этой магией, часто жрецы начинают принадлежать демоническим силам, силам зла?! И… тогда… возникает вопрос не находятся ли все в иллюзии о Боге? Ведь Бог Изначальный, Вездесущий… всегда выше добра и зла, света и тьмы, ибо Бог и есть создатель тьмы и света! Отсюда слудует, что все играют миражами.
Глаза Имрита наполнялись печалью, печатью невыносимой боли. Он пугал старца, но интуиция подсказывала, что Имрит не опасен. Арвилий понимал, что мальчуган искренне хочет помочь, но Арвилий также понимал, что они оба не могут объяснить происходящие события, он понимал, что есть нечто, что неподвластно ни ему, ни Имриту. Они оба были во власти ситуации, в которую попали не по своей воле.
– Все ищут ответы, – продолжал Имрит, – ведь многие следовали всему, чему учили их боги, выполняли все, что написано в старинных манускриптах, а в ответ крушения, стихии, распад государств, а самое главное – борьба за власть. Ведь это твои вопросы, Арвилий, – спросил снова с иронией Имрит.
Неожиднно для жреца Имрит исчез, какое-то время седовласый старец молчал, от отчаянья он смотрел на пустой стул, на котором только что сидел мальчишка, который настораживал Арвилия. Жрец позвал Склира.
–Да, мой господин, я видел, он снова исчез. Я порой задаю себе вопрос. Человек ли он вообще? И… его ли это облик и не лучше ли… – Склир осекся, последняя фраза застряла у него в голове, но Арвилий не пропустил ее мимо ушей, он слышал внутренний диалог своего слуги часто, порой мысли Склира были довольно примитивны и глупы, но порой его советы были незаменимы.
–Нет, этого мы делать не будем, мы не будем препятствовать ему ни в чем, он выполняет волю своих Богов, мы не вправе вмешиваться. Есть вещи выше нашего понимания, выше всех наших знаний, знаний по ту сторону жизни, –сказал Жрец.
–Выше богов? Но как это возможно и возможно ли вообще?
– Нет… выше наших представлений о вере и о об отсутствии веры, выше нашего представления о Богах. Выше нашего представления о многобожии и единобожии.
–Но, что это тогда? – спросил слуга Высочайшего.
– Это то, о чем знают те, которые непостижимы для нашего мира сознания и понимания.
–Вы пугаете меня, Мастер! – Склир впервые назвал жреца этим именем, – вы говорите о Конечной Вселенной?
–Я говорю о том, что есть вещи, которые никто и никогда знать не будет... и все, что мы можем и чего мы не можем – это всего лишь наше сознание, выйти за пределы которого невозможно, даже… если мы избранные, даже… если мы можем проходить сквозь стены, даже… если мы можем парить и рассекать пространство и время.
–Мы никогда не говорили об этом, – сказал Склир.
Взгляд Арвилия был суров и холоден. Жрец молчал.
–Мы вернули его к нам при помощи заклинания, мы применили магию, знаешь, Склир, – помолчав какие-то минуты, жрец продолжил, – он пришел только лишь потому, что уважал мою старость, но не потому, что сработала магия. Он изменил пространство смысла касты жрецов. И… еще… он проводит много времени с беднягой Дроном в пустыне.
–Жрецы больше не будут искать старый город? – спросил Склир.
–Сложно сказать, что будет дальше? Склир, я знаю только одно, мы будем жить, как прежде, я не собираюсь ничего менять, пойдем, нас ждут.
– Нужно делать то, что ты умеешь и можешь, то, что ты делаешь всегда, – ответил Арвилий.
Склир впервые не понимал своего господина, не понимал, но сомнения не зарождались в его голове, он верил Арвилию, как себе самому.
–Оставь меня, я хочу побыть один, ясность порой похожа на тьму, она мучит и терзает хуже тьмы, – тихо произнес Арвилий слуге. Склир низко склонился и бесшумно удалился.
Арвилий проклинал свою беспомощность, он лежал на холодном полу древнего храма и тихо шептал:
–Никто не знает грани, истинной грани Бога и Демона, мы знаем только, что есть зло и добро... не более этого. Но порой то, что было злом превращается в добро, а то, что было сотворено злом, превращается со временем в добро. Хотя… кто видит эти превращения внутри человеческой сути, проклятий своей судьбы и времени...
Жрец устал. С мальчишкой он превращался в бесформенный мякиш и этого его сбивало с толку. Арвилия боялись все… ему подчинялись все… кроме Богов…
–Я не пользуюсь магией, Арвилий, – произнес Имрит, – зря ты льешь слезы и клянешь себя, я был рядом, ты всего лишь не видел меня. Магия – это часть вашего мира. Это усилия и действия, я не делаю ни первого, ни второго. Ты просто не видел меня и все, понимаешь, ты не можешь это объяснить.
–Кто ты? Бестелесных я видеть могу! – отчаянно сказал Арвилий.
–Зачем тебе знать, кто я? – с грустью спросил Имрит. –Ты не знаешь меня, не знаешь время моей материи, вряд ли я смогу тебе объяснить то, что не имеет образов, понятий, действий,– сказал упрямец.
–Все так непостижимо… так не бывает, – произнес жрец, он явно не до конца верил в происходящее.
–Я не Бог и не твои демоны, терзающие многих, я не твое отражение, не твое зеркало, как Склир, не твой слуга и не твой раб, я не истина твоего мира, – это все, что я могу тебе сказать. Не зови меня больше, я приду сам или не приду никогда более. Прощай, Арвилий, сказал спокойно Имрит.
Арвилий чувствовал себя уставшим и разбитым, ему казалось, что он теряет тонкие грани, нити происходящего, он с трудом справлялся с собой, со странным, доселе неведомым состоянием, навалившимся на него. Арвилий тоже, как и Имрит, находил эти откровения внутри своего мира, но он никогда ни с кем не делился этим. Но… магия была его верной опорой, она была им самим.
–Имрит не применяет магию, он органически ее не выносит, смеется над ней, тогда как же он проходит сквозь стены, исчезает и появляется? Сила, которую невозможно остановить, откуда она в нем и кто он вообще? Он подобен Богам… в этом нет сомнения, есть нечто новое, чего я не знаю и не понимаю, с этим нужно согласиться, таков мир… таковы его законы, знать все невозможно, – произнес тихо вслух Арвилий.
Жрец долго молчал, потом добавил:
– Возможно… есть миры, где моих Богов нет… и он… с другого мира? Он неведом нам…
Всю жизнь Арвилий служил Богам, следовал тому, чему его научили его предшественники: он выполнял ритуалы, повторял изо дня в день многие заклинания, выполнял все молитвы в храмах и это давало ему силу, делало его таким, каким он был. Его боялись жрецы, он знал много того, чего не мог знать никто, и вдруг... мальчишка смеется над ним, и он не может справиться с этим.
Арвилий знал четырехмерное пространство, он знал, как работает материя четвертого измерения, но Имрит был совершенно иным. Опасения за Титлиду возрастали не только у жреца, но и у странного непонятного Имрита. Но… увы… мальчишка был дерзок и неуправляемым… Арвилий понимал, что причина разрушения цивилизации окончательно не известна, но все же, частично, многое лежало на совести жрецов, а также он понимал, что Имрит не был его врагом. Было нечто выше бытия, выше любого сознания в целом.
Все попытки спасти Титлиду Арвилием были напрасны. Магия начинала работать в обратном направлении.

5

Стихии разрушали города, стирая все на своем пути: раскаленные лавы, огромные потоки воды, льющиеся отовсюду поглощали все живое. Пустоты заполняли все вокруг, энергия безвременья свирепствовала. Живая жизнь поглощалась неведомым...
Титлида исчезала, а с нею исчезали жрецы и их магия. Мир стал заполнялся иным, новым, непостижимым пластом будущего…
Сознание Арвилия оставалось в пространстве бездны… Пески пустыни поглощали время. Имрит видел кольцо силы, которое сворачивалось в спираль и медленно рассеивалось. Дрон по-прежнему оставался с ним рядом, ему ничего не угрожало…

Казка

Жила була сова мудра-премудра, така стара, що навіть ніхто не знав скільки їй років.
Так от!
Ходили всі до тої сови за порадою. Дім у неї був простий, чистий, невеличкий. Та дуже незвичайний, коли хтось приходив маленький – дім зменшувався, а коли великий – збільшувався. В домівці cови – світло та просто.
Кого прийме сова, пояснить, що до чого, а кого і вижене. Та рідко, коли таке бувало, щоб виганяла, хіба якихось людей злих та зухвалих. І вже дуже сова п’яничок не любила. Бо зовсім вони пропащі. П’яних в дім геть ніколи не пускала.
От одного разу прийшов до тої сови один чоловік і каже:
–Як нам з жінкою бути? Наш маленький син щодня так сильно плаче, так плаче, що не знаємо, що з ним і вдіяти. Плаче вдень та й вночі сильно плаче. А йому вже третій рік, а що ж буде далі? Ми вже втомилися його крики слухати. Що не робимо, як не втішаємо – нічого не допомагає.
Послухала сова, помовчала, а далі і промовляє людською мовою:
–Візьми ніж, чоловіче, та поклади його дитяткові під подушку, бо навколо дитини зла сила ходить, тому і плаче, от ніж і буде його охороняти. Плакати перестане дитя, не турбуйся за нього. Тільки зроби, як кажу!
Хотів чоловік сові гроші дати, а сова грошей не бере.
–Коли виросте синок, тоді і заплатиш мені чоловіче, – тільки і сказала сова, помахала крилами і зникла.
Чоловік оглядається, наче була хатинка з совою, а наче і не була. Пішов до дому та зробив, як сова казала. Син плакати перестав і виріс гарний і здоровий.
Прийшла до сови одна жінка і каже:
–Допоможи мені добра, совонько, бо в мене дочечка така гарна-прегарна, а заміж вийти не може. В дівках засиділася, а всі женихи мимо проходять, хоч би один залицявся до доні, посватався.
–Та то пусте діло, та й не важке, через пару неділь доню твою засватають, та й заміж вийде, в дівках не засидиться! За порядного і хорошого парубка заміж піде. Тільки треба з вашого дому, жінко, весь часник, котрий пропав та протрухлявів по скриням, викинути. Бо ти ж його повсюди понатикувала. Порозводила трухлявість по всьому домі. От ця трухлявість і відганяє женихів.
Згадала жінка, що по кутикам часничок ховала, років так три, чотири тому назад, та й забула про нього. Від молі часник розпихувала по полицям.
Питає жінка сову чим їй віддячити. А сова каже:
–Іди собі, жінко, впорядкуй все, а час прийде заплатиш.
Пішла та жінка до дому та й понаходила трухлявий часник, весь дім прибрала, все зробила, як сова казала, та й дійсно, найшовся жених донці та ще й такий гарний, моторний, роботящий хлопець виявився, засватайся та й оженився.
Прийшов до сови старий дід та й каже:
– Пропала в мене корова з хліва. Увечері була, а на ранок пропала. Я як мені без корівки жити?
–Іди, чоловіче, на огород, в самий його кінець, там твою корову злодії до дерева прив’язали, день другий почекати хочуть, а потім на базар поведуть. То спіши, чоловіче, бо ще не встигнеш, не дай Бог, раніше поведуть на продаж.
Хотів дід віддячитись, а сова гроші не бере, каже так, як і всім казала:
– Потім віддячишся, спіши за корівкою, а то ще і не встигнеш.
Побіг дід бігцем, швидко-прешвидко, коли бачить його корову вже злодії на мотузку в’яжуть, як побачили злодії діда та давай тікати.
Прийшла до сови одна дівчина – гарна-прегарна та каже, що хлопець її в дальніх краях пропав, ніхто не знає куди дівся.
Допоможи, совочко, бо дуже по ньому сумую.
–Ти, красуне, прийди до дому та загляни в стару скриню, може, матуся твоя листи твого коханого і ховає, – тільки і сказала сова, як зникла, наче її і не було.
Старенька ставала сова, втомилася людям допомагати.
Дівчина хотіла віддячити сові та чомусь опинилася на вулиці, коло самого свого дому.
Прийшла дівчина до дому, відкрила скриню, а там листи від коханого і адреса є, написала йому листа та через пару недільок отримала відповідь.
Всі дивуються звідки ця сова про все і про всіх знає, але ніхто із людей і не знає, що сказати, не знає правди ніхто. Не людського розуму справа.
Йшов час, всі до сови ходять – всім допомагає, а за допомогу грошей совонька не бере.
Старенька стає, с кожним днем все більше і більше, вже ледве ходить. Держеться з останніх сил. Треба аби їй хтось допоміг, а в неї окрім неї самої, в хаті ніхто і не живе. Все своє життя сова людям допомагала. Та така стара стала, що ледь на ногах тримається. То думає cова:
– Мабуть, прийшов час, щоб і люди мені допомогли.
Зібралася потихеньку та й пішла з дому. Прийшла спочатку до того чоловіка у якого дитина плакала, та він сову на поріг не пустив, та ще й сказав, що його син і сам без сови плакати перестав, що нічого в його гарному і красивому домі старим подихом все псувати. Дуже розбагатів той чоловік. Ситий став.
Пішла старенька сова до жінки, котра дочку заміж не могла видати. Та жінка теж прикинулася дурною та нерозумною.
–Не знаю я тебе! Вперше бачу таку сову, щоб людською мовою говорила, та ще й людям допомагала. Вперше вас бачу і грошей в мене немає, геть з нашого двору! – прокричала невдячна.
Вже сова ледь на ногах стоїть. Пішла до старого, у якого корову мало не вкрали, та старого не знайшла, бо вже його на білому світі і не було, а син його сказав, що нічого про таку справу не знає. Але все-таки кинув сові, як отій жебрачці, стару-престару непотрібну монету. Бо все ж таки налякався, що батько його з раю небесного божого побачить і засмутиться, або ще чого доброго прокляне, бо і таке бувало. Бо ті, які в іншому світі божому, все про всіх знають і бачать.
Пішла нарешті сова до дівчини, яка коханого шукала. Дівчина та давно не дівчина, а заміжня пані, і вона не пустила сову до хати. Вигнала, навіть і ворота у двір і не відкрила.
Ходила бабуся-сова від одної хати та до другої, та люди чогось всі злі та жорстокі стали, не пускають стареньку до хати – допомогти не хочуть. Дуже люди сову злом змучили.
Сіла старенька, коло дерева та й чекає, може, хтось допоможе. Зжалилось дерево над старенькою, не просте деревце було, дало бабусі сили-силенні і омолодило її дерево, перетворило на дівчину красиву. Навколо дерева тільки пір’ячко сови в повітрі і літає.
–Дерево, дерево, нащо мені дівчиною бути? Одиноко мені буде жити, нікого я тут… в людському світі не знаю. Люди мене не люблять, користуються мною, за добро – злом платять. Як совою мене зробити не можеш, тоді перетвори мене краще на твої верхівця, на ті гілочки, котрі коло самого неба, буду все бачити, та тобе про вітер та про непогоду попереджати.
Виконало дерево прохання дівчини, (бо вже ж вона не сова була: на гарну дівчину деревом була перетворена). Не дівчина вона тепер і не сова, а верхівцятка, тоненькі гілочки дерева, все бачить, все чує, і з людьми більше не спілкується.
А дерево їй щодня дякую каже, та соки свої сильні та міцні на самий верх і посилає. Небо малює кольорами різними гарними, картини кольорові та щасливі вимальовує небо для сови, яка деревом в дівчину спочатку перетворена була, а потім з дівчини в верхівцятка гілочок створена.
Люди за своє зло, за черствість і безсердечність покарані: осталися без мудрої сови, без мудрості взагалі осталися. Бо якби пустили в свої домівки сову, то жила б сова вічно і допомагала б людям вічно, а так тільки дереву вірою та правдою служить.
Ходять тепер люди по світу і шукають відповіді на свої питання, шукають сову, щоб допомогла справитися з проблемами та ніде сови тої мудрої більше немає.

Казка



На окраїні одного великого-превеликого села жила зла-презла відьма, а через два городи від неї, жив злий-презлий відьмак. Правді бути, ніхто не знав, що ці двоє відьомством зайняті щодня. То, що вони чорні відьмаки – це одне діло, а от те, що вони завжди сперечалися чиє відьомство краще, – це вже діло було друге. Біди від них людям було багато!
Коли вони один на одного накидувалися, сперечалися, то піднімався такий порох навколо по дорогах, що навіть видно нічого не було – морок та сморід стояв страшезний.
Люди вже поливали дороги водичкою, поливали та поливали, земля все втягує і наче пороха на дорогах і немає, але на якісь хвилини і тільки! А як ці двоє вдруге чи втретє посваряться, то стоїть тоді такий чорний порох, що нічогісінько не видно: ні направо, ні наліво, тільки чорна-пречорна кіпоть стоїть, дим один та й годі. Але ж ніхто не знав в селі, що причина такого чорного клопоту – відьмаки.
Так от…
Якось один великий ґазда вирішив, що біда в тому, що немає асфальту в селі, то дав гроші великі в сільраду і всі дороги заасфальтували, та порохи все рівно збиралися над селом чорні-пречорні, бо оті двоє – відьма і відьмак, все рівно сварилися та вихвалялися один перед одним. І знову біда: порох стоїть після їх сварки аж до самого неба.
Вночі ці двоє літали на віниках, літали та заглядали у вікна людські: все про всіх знали. І любили ці двоє не тільки сваритися і силою мірятися, а любили вони ще красти в людей різні гарні вміння, крали вони у людей різні-прерізні здібності.
Уявіть собі, дорогі друзі!
На ранок, той чи інший житель села, виявляв, бачив, що в нього чогось не хватає: то слух музикальний пропадав у когось, то голос красивий та дзвінкий зникав, то ще якісь красиві людські якості пропадали, у людей різних та всяких зникало по дещо, і в молодих пропадало щось, і в старих, і навіть у діток маленьких щось крали ці двоє: злі-презлі, чорні-пречорні відьмаки. А, як вкрадуть у людей духовне добро, то вихваляються, один перед одним, що вкрали, та для чого вони це добро, та ці красоти духовні вкрали.
– А я нині у тої Марисі, що коло магазину, книжкового живе, голос музикальний вкрала, хоч послухати, Лупуку? – кричить своєму сусіду відьмаку відьма Тупука.
Висить відьма в повітрі над селом, а в руці у неї музикальний голос Марисі, в невеличкому мішечкові. Потрусила мішечком і голос почав співати гарну-прегарну пісню.
– Ну то й що? Кому потрібний той голос твоєї Марисі? От я у коваля Петра вкрав – так вкрав! Уміння мечі кувати, зрозуміла, Тупука! Мечі тепер у мене будуть такі гарні-прегарні, яких у тебе ніколи не було і не буде ніколи! Як на мене ще разок крикнеш, то я тобі мечем от цим, голову враз і відтяпаю, з твоєї чиї.
– А… от так, Лупуку! – зареготала відьма, – тоді в мене для тебя от який сюрприз! Я у самого сильного чоловіка, в нашому селі, силу вкрала! І на твої доброти, на твої мечі мені чихати!
Потрусила Тупука ще одним мішечком і подув вітер сильний та чорний, блимнула блискавиця та така сильна та чорна, що мало не вбила Лупука-відьмака. Затаївся відьмак Лупука, замовк, бо бачить, що сусідка-відьма хитра і все наперед пронюхала.
–От, відьма-чортова, видно побачила, що я в коваля мечі вхопив та його вміння ковальське вкрав, то майнула до сільського силача та вкрала силу в нього, бо сила в нього мов блискавиці, мов громовиці, мов вітер сильний-пресильний! – пробубонів знесилений відьмак Лупука.
Політав-політав ще трохи в повітрі відьмак, наче принишкнув, затаївся, але ненадовго, потім зненацька підлетів до Тупуки ззаду, хотів її з віника на землю кинути та знову не зумів з відьмою Тупукою справитись.
І знову... ще раз ці двоє посварилися. А вже, як посварилися, то так кричали, що знову в небі над селом, порохи темні-темні піднялися, всі які тільки є у світі позбиралися.
Вранці люди попросинались, бачать – тумани такі стоять над селом страшні, чорні-чорнісінькі. Всі дороги заасфальтовані, а пилу та пороху знову нанесло стільки, що аж страшно. І ніхто не знає звідки вже той порох,сморід береться, бо всі ж дороги впорядковані!
Так от…
Так розсердився на таку справу той пан-ґазда, який гроші на асфальт дав, вирішив він вияснити, хто таку біду до їх села накликає та притягує, бо у всьому на світі ж причина є!
Пішов пан-Іван до попа в церкву, бо куди ще іти? Попросив, щоб піп благословив на добру справу. Бо здавалося тому хазяїну, що якась нечиста сила, до села такі чорні тумани притягує. А без Божої допомоги з чорними силами не справитися однозначно.
– Справу добру ти затіяв, пане-господарю, благословляю, на таке добре діло! Господь тобі у поміч! – сказав піп отець-Федір та перехрестив віруючого пана-Івана тричі, на добру справу.
Пан Іван, звісно, що за село вболівав, та вболівав і за свою сім’ю та за своїх дітей. Розсудив пан так, якщо гроші має і має ситу долю, то чого би не допомогти собі та й всім в селі людям. Долю пан-Іван мав хорошу. Не мав на що і пожалуватися. Бізнес мав великий, жінку-красуню мав, діток гарних та розумних мав, грошей багато-пребагато теж мав: мав все, що тільки забажати міг.
Ото ж вийшов пан-Іван із церкви, перехрестився, розмірковує сам собі. Іде по дорозі, міркує і бачить: сидить, коло великого старого бука, лисичка-невеличка, скрутилася, трясеться та так сильно, що аж дивитися боляче.
–Пане-Іване, заговорила лисиця людською мовою, – допоможіть мені, бо відбилася я від своїх, поранена в мене лапа, ви мені допоможете, то, може, і я вам допоможу, бо всі мимо проходять, кого не попрошу ніхто допомогти не хоче.
Якусь хвилину пан-Іван роздумував, а потім вирішує, то чого ж не допомогти, якщо лисичка така хвора, знесилена, та ще й така худенька, і сама допомоги просить. Взяв на руки лисицю, приніс він її до дому. Перебинтував їй лапку, напоїв, накормив. І так він сім днів, коло лисички ходив, бо дуже знесилена звіринка була. Поїв, годував. Пішла лисиця на поправку, окріпла і знову заговорила людською мовою, бо сім днів мовчала.
–На от тобі, пане-Іване, за твою доброту чарівну гілочку. Що в неї не запитаєш про все тобі розкаже, що не попросиш у всьому допоможе, а мені пора до дому.
Тільки і промовила лисиця, як перетворилася на стару-престару бабцю-старицю. Про яку люди чули, знали, але бачити не бачили. Наче свята, а наче і стариця. Таємниця, хто та бабця є насправді, не відкривається нікому і панові-Іванові теж не відкривається. Але відчуває пан-Іван, що сили за цею бабцею добрі та милостиві – сили Божі, милосердні.
– Бачу, пане-Іване, зі злом хочеш справитись. То дивись, не використовуй чарівну гілочку в своїх цілях. Послухаєш мене, то все буде, як ти попросиш! –
тільки і промовила дивна старенька і враз пропала. Наче її і не було, тільки на полу гілочка і залишилася.
Взяв пан-Іван ту гілочку крутить її в руках та й думає, що ж йому в неї, в цієї гілочки чарівної попросити. Спочатку хотів попросити, щоб перенесла його та його сім’ю ця гілочка подалі від села, де така біда коїться, та згадав, про слова бабці сивої.
–Не для своєї користі даю тобі цю чарівну гілочку!
Налякався пан-Іван своїх думок, перехрестився. А вже діло до вечора іде. Ні сім’ї своїй, ні своїм дітям, ні жінці, ні друзям, ні сусідам пан-Іван ні про лисичку, ні про те, як він її спас, ні про те, як її виходжував не розкував нікому. То звісно і про гілочку чарівну нікому не розказав, бо має пан-Іван вияснити, чому в їх селі такі чорні порохи стоять, такий сморід понад ранками стоїть, коли навколо гарна природа мала би красуватися, бо край гарний-прегарний.
От нарешті пан-Іван тихенько промовив:
–Гілочко-чарівна, а покажи-но мені, що вночі в нашому селі діється. Чому у моїх односельчан ще й до всього пропадають всілякі вміння, гарні та корисні.
Не встиг пан-Іван доказати своє слово, як враз піднявся в повітря, наче в нього крила є, оглянув пан-Іван себе, а в нього і справді крильцята, мов у янголів, зверху ще і плащ прозорий накинутий, ніхто пана-Івана бачити не може. Піднявся пан-Іван над селом і літає невидимий.
Побачив пан-Іван як двоє поряд з ним на віниках літають, б’ються, сперечаються. Побачив пан-Іван відьмаків. А пана-Івана відьмаки не бачать і не чують. Літає пан, коло цих двох, літає час, других. Аж на третьому часі побачив, як ті двоє, в різні сторони порозліталися. Розгубився пан-Іван від такого і не знав, що й робити. Та не довго думаючи, спочатку за відьмою полетів, і побачив, як вона у дівчинки Оленки украла хист – малюнки гарні малювати.
Потім пан Іван майнув за відьмаком і побачив, як той у бабусі Ірини вкрав вміння килими ткати. А потім побачив пан-Іван як ці двоє відьмак та відьмачка хвалилися в кого що краще і чого в кого більше.
–Моя картина незвичайної краси! Кольорова, сама красива, в тебе, телепню-Лупуку, такої немає!
–Е… ні, мій килим з квітами та водограями кращий, Тупуко! – кричав відьмак.
–Ні, ні, мої картини кращі! – верещала відьма.
Всю красу ці двоє відьмаків створювали при допомозі того, що у людей крали. Зрозумів пан нарешті, що в селі діється та все ж не все ще скінчилося.
Як почали ці двоє вже в який раз вередувати, вже в який раз сперечатися… та вже й битися бралися. Відьма злилася та кривлялася, реготала гидко і мерзотно. Нарешті… вхопила килим відьмака та розірвала його на шматочки. А свою картину зі злістю на землю кинула, поки до землі картина летіла, вся геть і згоріла.
Аж ось… тричі півні по селу закукурікали.
Вмить відьмаки зникли. І все навколо знову в пилу та в кіпоті, в чорному тумані тане. Пан-Іван політав ще трохи в повітрі, що міг де пороздивлявся, та ледве через той чорний морок до дому і долетів.
Пан-Іван дуже зажурився, але згадав слова дивної бабусі, що чарівна гілочка, може, допомогти у всьому. Прожив день пан-Іван тривожно, аж от і вечір. Взяв пан Іван гілочку чарівну та знову просить:
–Прошу, чарівнице, гілочко, допоможи мені тих двох відьмаків піймати та назавжди наше село від чорної сили звільнити.
Не встиг доказати слово пан-Іван, як коло нього, на підлозі, мішок дивний, світлий, прозорий лежить.
–От тобі, пане-Іване, міх чарівний. Дочекайся, коли ці двоє на перехресті доріг стрітяться! Відкрий міх чарівний! Піймаєш цих двох у цей міх, то наступить у вашому селі спокій, всі здібності, всі вміння до всіх повернуться та порохи чорні всі враз і зникнуть, – тільки доказала чарівна гілочка і змовкла.
Сім днів і сім ночей пан-Іван ганявся за цими двома: за відьмою та відьмаком. Добре, що ці двоє не бачили пана-Івана, бо гілочку хазяїну доброму, не спроста стара милосердна провидиця дала. Прозорий пан-Іван був такий темний та невидимий, як сама ніч. Ніхто його не бачив.
Аж нарешті, на сьомий день, підлетіли ці двоє до перехрестя доріг, а пан-Іван на них чарівний міх раз… і вмить… і накинув. І як тільки ці нечисті, чорні відмаки, в міх попали, то всі здібності, вміння духовні, до людей хороших і талановитих і повернулися.
–І з’явилася знову перед паном-Іваном дивна стариця та каже:
–Ну… то що, пане-Іване, бачу, що любиш ти своє село, то забираю я цих відьмаків собі, разом з цим міхом чарівним. Бо все, що ти робив, робив не для себе, старався для людей та їх майбутнього. А ми вже там, в світах чарівних, вирішимо, що з цими двома робити, – тільки і сказала бабця-стариця як пропала, наче і не бувало навколо пана-Івана нікого.
–Перехрестився пан-Іван та бачить зоря займається. Півні радісно закукурікали.
Оглядається пан-Іван, а навколо краса дивна-предивна: поля чисті, долини золотом сонячним, малиновим вкриті. Огороди навколо – зелені, повітря – чисте, прозоре та таке свіже, що аж в грудях солодко. І порохів та чорного смороду, як і не бувало.
Попрямував пан-Іван до церкви знову. Постояв коло іконки одної, другої, помолився Богу за рідну землю, за край красивий, за поля чисті, та за народ свого села щедрий та талановитий. З отцем-Федором Богу помолився.
Іде пан-Іван по селу та чує, як співають птахи. Бачить як в кузні ковалі працюють, побачив які гарні бабуся Ірина килими витворює. Радується пан-Іван, бо живуть люди добре.
Попрямував пан-Іван до свого дому щасливий.
–Тепер і за свої справи прийнятись можна! – сказав пан-Іван, і побачив своїх діточок і жінку свою, які до нього стрімголов летіли, бо навколо краса, чистота стала. Квіти при дорогах росою ранковою вкрилися, свіжим повітрям дихають.
А з тими двома сталося так, як і мало статися!
Потрясла бабця-стариця міх сірий та прозорий, по закону святих світів потрясла, перетворилися ці двоє: відьмак-Лупука і відьма-Тупука на порох та на пил невидимий, розвіявся чорний сморід по горах далеких, чорних, де їм і місце!
По ріках чистих прозорих перетворився цей порох в ніщо! І ніде його більше не видно і ніде його більше не найти!

Новела


1

Гримів грім… було страшно. В хаті горіла одна свічка. Всі вже давно полягали спати, тільки матуся стояла на колінах і тихенько молилася. Молитву чули діти, які ніяк не могли вгомонитися, бо непогода лютувала своїм вереском і раннім весняним капризом, вона примхливо турбувала всіх цієї ночі.
–То… тихіше вже! Хоч ви вже, діти, спіть! – крикнув строго батько.
–То ж… неможливо, гримить он як сильно, – озвався хтось із дітей.
–Мовчіть! – знову гримнув чоловяга. Кріпкий, здоровий, сильний.
Злива не вщухала з самого ранку, а зараз, тепер, під саму ніч, непогода зовсім розлютилася і стала бити по шибкам бубном злим та вкрадливим: він, той бубен-неба, то затихав, то ховався, а коли змовкав, то замість свого гримання, посилав блискавки грайливі та надокучливі; тримтіли шибки на вікнах, вітер зло cкиглив, розкати грому трясли не тільки небо, але й землю. Блискавка спалахувала зненацька… і тут же… раптово гасла, вона успівала налякати людей, які ховалися в своїх домівках.
От і в домі Семена діти вовтузилися, хрестилися, бубоніли: всі в домівці не спали.
В цю саму пору, в двері хтось гучно постукав, стук почули в хвилинній тиші, яку втішливо пропонувала непогода тому, хто стояв за дверима.
Мати на якусь мить перестала молитися, піднялась, щоб піти відкрити двері, бо стукіт бряцав замком, та ґазда, встиг піднятися перший. Він відчинив двері, в привідкритий дверний отвір засвистів зло і похабно вітер. Господар вийшов на ганок, до дітей долинали скудні фрагменти розмови двох чоловіків.
–Степане, це я Іван, до дому далеко, а непогода лютує, пусти до хати. Прошу… бо до дому не доплентаюсь… ще десь впаду, так виє… та трясеться все навколо… дуже страшно: дерева падають, – сказав знайомий голос.
–То… заходь, тільки скоріш, Іване, ото ж такої…, так ти ж… та… нічого собі…, то з тебе юшка стікає! – Семен уважно розглядав сусіда, – що це ти в таку пору тут вештаєшся, – власник великого дому говорив невпопад.
Іван та Семен не були друзями, вони не були навіть приятелями. Сусіди далекі. Держалися в хороших стосунках і тільки. Семен був добрий ґазда, багатий, роботящий. Він мало кого пускав до себе в душу, а до хати, тим більше. Держався осторонь усіх. Люди гомоніли про Семена всяке та різне. Хтось вірив, а хтось і ні!
У нього була дуже красива жінка, всі в селі казали, що то і є причина його одинокості.
Іван – напідпитку, це зразу відчулося; він йшов з шинку, в цьому теж не було сумніву. Це був здоровенний чолов’яга. Йому під сорок, а може трохи більше. Виглядав Іван на всі п’ятдесят з лишком. Важка робота, тяжка доля зробили своє діло, журба та праця забрали в нього красу, дану йому Богом та природою. Великі карі очі змарніли, темне волосся де не де сивіло, сильні руки та плечі були вже не такі міцні, як колись: та не дивлячись на втомлений та підпиткуватий вигляд, в очах Івана все ж горів вогник надії. Здавалося, що не тільки непогода пригнала цього чолов’ягу до Семенової хати, а ще щось інше було у Івана на думці.
Іван не був п’яницею, навіть навпаки, його ніколи ніхто не бачив в такому стані, в якому бувають невдахи-п’янчуги щодня.
–Щось видно сталося, – майнула думка в голові Семена. Він уважно оглядав нічного гостя.
–Катерино, гість іде до хати! Прибирись… та клади на стіл чарки, та закуски. Бо на ганку не діло стояти! Ми з Іваном трохи посидимо, погонимо. Та хутчій, жінко, бо злива ж на вулиці, йому б зігрітися, просушитись, змок до нитки чолов’яга. Агов, чого мовчиш, Катю?
–То чую-чую, Семенчику! Я хутко, не переживай, – відповіла Катерина. Вона ще молода та гарна. Її лице біле, очі – світлі, сірі, глибокі. Хустина прятала волосся. Вона молодша за Семена на п'ятнадцять років. Заміж вийшла рано. Одна дочка у батьків. Її врода малювалась прекрасним талановитим художником – генетикою, природою.
На вулиці люто, шалено скалився вітер, грім продовжував вибивати своїм дощовим бубном, блискавка танцювала по небу, здавалося хизувала, чимось зло тішилася, або навпаки – попереджала. Дерева гнулися додолу, немов просили припините це безглузде вітрове виття, безглузде завивання.
Нарешті… двері скрипнули. В хаті тепло, вогонь мерехтів слабкенько – груба нагрілася давно, тепло було нічним та сонливим. Ось в такий вечір завітав до хати Семена Полія Іван Смерека. Семена в селі знали всі: багатий, небідний, для такого глухого села як Грушівка – пан, а для міста так собі – сільський господар, бо мав свою землю і немалий шмат, троє дітей – синів, та гарну жінку Катеринку. Ґаздував, владував сам собі, не любив інших панів, та й взагалі… нікого не любив. Семен завжди в розмові клав грань між собою і тим, хто ліз до нього з балачками, плітками, бесідою.
Свою жінку Катерину не любив коханням палким, та майже не любив нікого, він тішився, що вона найгарніша від інших. Грубий він був до всіх, та одне приваблювало в ньому – його хазяйновитість. В селі всі знали, що у Cемена водяться гроші. Була у нього добра худоба, та й немалої кількості, велика хата притягувала заздрість сусідів. Земля – єдина пристрасть Семена. Припадав до неї, шептався з нею, мов з коханкою, цілував, коли давала багатий урожай, лютував, як врожаю не було. То, може, й землю не любив, а всім навколо користувався, та всіма, хто був йому рідний та близький. Дехто в селі держався від Семена осторонь. (І той хтось… був правий). Дома його теж всі побоювалися, підкорялися його волі, примхливому норову. Як до нього відносилися люди в селі – Семен знав добре, йому навіть подобалося, що його недолюблювали і побоювалися. Семен не був щедрим, майже скупий, мовчазливий та похмурий. Таким його знали всі. Тому, коли Семен побачив гостя, та ще в таку пору, він зразу зрозумів, що неспроста до його хати прибився Іван Смерека.
Семен першим присів на лавку, кивком голови наказав Іванові теж присісти. Мовчання було тягучим, якимось незручним для обох. Мерехтіла свічка, вона товста, велика, добротна. Катеринка поклала на стіл чарки давно, та до столу не спішили. Обидва наче принюхувалися один до одного, влізали в нутро. Тишина застила моторошним павутинням, яке було важко стряхнути. Семен порушив мовчання:
–Ну то… що? Поближче сядем… до столу, чи як? Бо бачу ти геть змерз.
–То наче б то… як скажеш, Семене. Зігрівся трохи я, спасибі. Злива дивна, зла така, наче сварлива жінка. Хоч… я й сам не знаю, які то жінки сварливі, бо моя Олеська добра, Бог милував, живемо добре, мирно.
–Ну то й порівняння в тебе, Іване. Злива, як злива, до чого тут жінки?
–То так, може, й твоя правда, Cемене – смутився Іван.
–Жінки то не небо і не злива, то зовсім інше. Ну добре! Не сиди так, скрутився, нехай йому грець, в три погибелі! На… випий! Давай, давай, до столу! Випий! Та вже не трясися! Бо дивитися на тебе… брр… холодно стає, – смішливо сказав Семен і щедро налив із великої склянки, – хлибни… та добре, бо весь трясешся! Давай, давай, не тягни кота за хвіст, – щедрість Семена була незвичною.
–І то правда, змерз, як цуцик, – Іван перевернув чарку, випив залпом, – ой, спасибі, Семене! Добре пішло! – Іван смішнувато потрясся.
–То бачу не тільки непогода привела тебе до мого дому? Пий ще! Та кажи, чого вже прителіпався, перепрошую, прийшов до моєї хати. Бо все ж до свого дому міг таки доповзти! – Семен прищурювався, свічка мерехтіла ніяково, в’яло.
Іван випив, закусив цибулиною, іншого нічого зі столу не брав. Їсти йому не хотілося, почував він себе ганьбливо, п’яніти ще більше йому не дуже хотілося. Та відмовлятися від випивки не міг. Іван озирнувся, двері в іншу кімнату були привідкриті. Іван став якось дивно вовтузитись, крутитись, нервував.
–То я прикрию двері, не переймайся, сусіде, – зрозуміло кивнув Семен, – не переживай, не хочеш, щоб хтось чув? То пусте, не бійся. Тут я голова, як скажу… так і буде! – Семен та Іван мовчали, переглядалися. – То слухаю, кажи, що хотів, – промовив скоромовкою Семен. Він підганяв Івана, бо хотілося спати. Ніч на дворі.
–Слухай, Семене, – нарешті несміло розпочав гість, – купи мою землю, що недалеко коло тебе, ти ж знаєш, я не жебрак, земелька теж є: дві ділянки, я б одну тобі продав, саму велику, гарну, плодовиту, бо гроші дуже треба. У мене сили є коло неї ходити, та діло не в тому… Тобі продати хочу, бо ти ґазда! У добрі руки землю продати хочу, – Іван пив та не п’янів, здавалося навпаки, ставав тверезіший… він говорив внятно, розсудливо.
–Жінка моя… Олеська… хвора дуже, слаба стала. Мені ліки треба, – Іван помовчав хвилю, та доказав нарешті, що хотів сказати давно, – на лікування гроші . Пан доктор каже лікувати потрібно, чим скоріш, тим краще, а в мене окрім землі нічого немає. Одні ми з Олеською – сироти. Родини нема, спадщина от невеличка, від моїх досталася, від батьків, та ти, Семене, про нас все знаєш! То, може, нам, хоч це допоможе, маю на увазі, гроші ж поможуть!
–То випий ще, Іване, – сказав Семен напружливо, він розглядав уважно п’яненького сусіда і щось сам собі хитро міркував, – а то… весь трясешся, змерз. Дивись, на тобі вся одежина мокра.
Іван якусь мить став уважно розглядував себе і розсіянно слухав Семена: він провалювався в підпидкуватий стан, який для нього був незвичний.
–То ти ж без свого воза, Іване? Так приплентався з шинку, мабуть? – питав Семен.
Він наче хизувався з сусіда, інтонації видавали його, бо вже задумав погане, а от зовні, Семен був привітний, чутливий.
–Та так, Семене, без воза, – оживився Іван і знову перехилив злощасну чарку, вже й не першу і не другу.
–Та… ти їж, їж, закуси чимось! Та розказуй, може, й куплю земельку, чого не купити, бо одне, що люблю на цьому світі, то землю хорошу, плодовиту, запашну!
Нарешті Іван почув відповідь Семена, в голові у нього все гуділо.
– Твоя земля, Іване, плодовита! Не наврочено там, твоя правда, добра земля, хазяйська! Ситна! Куплю! Чого не купити!

2

Іван оженився на сироті. Олеська завжди бліденька, квола, слабка, родила йому донечку та двох синочків, жили добре, дружно, та все ж важко. Донечка – красунечка у Івана, хоча ще й дівчатко, а вроди гарної, струнка, білолиця, здорова, не в матір пішла, а в Івана, синочки теж здорові були.
Іванова жінка слабла, ґаздиня вона була хороша та нещодавно зовсім злягла. Та все ж надія була, треба було грошей на ліки. Іванові після батьків земля досталася, земля годувала. Бо село, а що в селі? Дорожче землі – немає нічого!
Шмат Іванової землі був біля Семена, тому і подумав Смерека, а чому би не продати земелю батьківську за гарні гроші: можна лікаря з міста привезти, вилікувати жінку, яка була для Івана найдороща на світі. Кохав ніжно, світло, беріг, як міг.

–Семене, купи землю, прошу, – просив пяний Іван, повторював моторно одні і ті слова, – гроші треба… на лікаря… уже ж казав, а ти… мовчиш, а, може, що й казав, та я вже набрався добре…, в голові паморочиться, гудить, погано запам’ятовую. Оп’янів я міцно, кріпка горілка у тебе, Семене, – сказав Іван, гість Семена ледве язиком волочив, слова булькали, смішно хлюпали, ковталися.
На вулиці блиснула зло блискавиця, злива вщухла дивно, з неба не падало ні краплини, тільки гудів вітер, він був вже м’якший… спокійніший. Семен зухвало заглянув в очі Іванові, та тихенько підбурював:
–То ти, Іване, пий-пий! То рахуй , я в тебе землю купив! Пий, не журися! Та йди вже до дому! Чуєш, тихо стало, тиша для тебе! Злива замовкла! – Семен пригощав, сам не пив, він дуже радів з такої дивної нагоди: тепер він зможе втілити свою давню мрію, бо земля була хороша, вже давно хотів її пригарбати, та не знав як.
–То ти вже просох, зігрівся, по рукам, купив я твою землю, рахуй, купив! Іди вже! Іди, Іване, бо рано вставати! Спати хочу! Вже майже світає.
Іван підвівся, подав руку ґазді, потис її міцно; якось незграбно, швидко, хвилясто поплівся до дверей.
За воротами чулося чавкання та хлюпіт. Щось упало, знову чавкіт, захлюпотіло. Щось завизжало десь далеко, наче кішка; гавкнула десь псина. По небу промайнула остання скупа яскрава полоса. Все стихло…
–От дурень, прийти до мене, вночі, та ще й пити, – подумав Семен, та вголос нікому нічого не сказав? – ну, слава Богу, звалив вже до свого дому, майже, доплівся, а як десь впав? Не моє діло, – думка була солодка.
Семен хлепнувся коло Катерини в ліжко гучно, нахабно, злорадно. Діти вже давно міцно спали, їх сопіння чулося з іншої кімнати – тихе, мирне, дитяче.
Семен великою жадною рукою доторкнувся до повних, тугих грудей Катерини. Він болюче стискав їх. Жінка мовчала. Катруся не спала, млявий скрипіт уривками стрімко заколихався по кімнаті… Шепотіння не було ніякого…
Вітер на дворі втих, вже не чути було і не бачити блискавиць, грім теж пропав, на вулиці – сиро, злива кудись поділася і так дивно, хутко, враз, наче її і не було.
Запівніч була моторошна і мокра. Якась гірка і примхлива. Небо ховало зірки, наче закрило їх кудись навмисно і не випускало. Місяця теж не було видно. Дивний сірий туманний мотлох завис над селом. Весна тільки днів кілька, от-от розпочалась. Зимовий холод ще був тут, поряд, він не відступав, здавалося, що понад ранок, на калюжах, на широких сільських болоттях забринить прозорий скляний просвіт, та сил в зими вже не було, тої сили, що була неділю другу, третю назад.
Остаток ночі Семен не спав, він пішов від Катерини швидко, сидів на холодному ганку сам. Майже, взагалі не спав, потім надовго замлів за столом, свічка догоріла, вже давно почало сіріти. Ранок розпочався стрімко. Семен гучно порушив тишу своєї домівки:
–Катерино, я купив землю у Івана, – голосно та гучно сказав Cемен.
–Семене, то ти ж… чоловікові грошей не дав, а кажеш, що купив? – питала сонно безпечна жінка. Катерина теж не спала.
–Ти чула, що сказано! Я землю купив! І гроші йому дав, то він п’яний був! Та все-все по дорозі розгубив! Ти мене почула, – Семен луснув по столу незграбною кулачиною.
–Семене, бійся Бога, то так неможна!
Катеринка приходила до себе. Жінка вскочила з ліжка, впала на коліна та стала просити, щоб чоловік не робив таке зло з невинним чоловіком. Семен злився і скаженів:
–Я вб’ю тебе, Катюхо, як скажеш ще слово проти! Чуєш, я йому гроші дав! Так собі і затям. А свідка, я і без тебе найду на цю справу! – Семен гримнув хатніми дверима, його шовгання почулися на вулиці.
Катерина впала перед іконою і стала молитися, вона молилась тихо, довго плакала та хрестилася, недобра звістка забирала у неї спокій. Діти теж чули сперечання батьків, та хто піде проти свого батька – замалі ще, хто піде проти свого чоловіка? Семен в домі – хазяїн він всім править.
Коли всі діти Семена та Катерини піднялися, батька в хаті не було. Семен подався до землі, яку щойно вкрав, він все продумав. У нього знайдеться пару невдах, які засвідчать, а з сільським головою домовитись не проблема.

Злива замісила землю наче добре тісто, земля була волога, жирна, ситна. Вітер то з’являвся, то зникав: віяв то зло, то весело, сильно, тихо, легенько та холодно. Він один чув нинішні подумки Семена. А, може, він – вітер… чув думки багатьох, може, вітер зна, яка в кого суттєвість, та чи правдива вона, на то він і стихія примарлива, капризна, незрозуміла, щоб все знати. Нині він грайливий, наче в змові з Семеном, не тільки з Семеном, але й зі злом, яке вештається завжди поряд людей, які іноді такі хиткі і м’які, як глина, чи якийсь інший матеріал, що годиться до ліпки. З цього м’якіша людської суті можна ліпити різне і всяке, був би тільки віртуоз гравець, добрий майстер, який вдихне добро чи зло. Але… іноді люди самі грають собою та своїми долями, своїми забаганками та пристрастями. Ситість та гроші спокусливіші за все… вони причина багатьох проблем… або навіть радощів.

3

–Ото дурень… прийшов грошей прости, а нащо йому гроші давати? – кричав Семен. Кому? Незрозуміло, що може тямити пяний? Засвідчить, нікуди вона не дінеться!
Семен недовго думаючи, запряг сам коней, навіть не чекав своїх небіжок, які йому у всьому допомагали, працювали на нього, він спішив до вкраденої землі, він став орати, він місив землю своїми ногами, бив батогом по коням, наче скаженів від щастя. Земля була волога, вона розпластувалася, як жінка під час спокусливої зустрічі. Але… Місилася, нав’язала, прилипала, та здавалося, що це не мішало Семенові насолоджуватися чужим добром, ця кваша не злила його, а навпаки, радувала. Сусіди заглядували з усіх боків і нічого не розуміли.
–Що витріщаєтесь, моя земля! Купив я, купив щойно у Івана, йому гроші треба… то я у нього купив! – гаркнув зло Семен зівакам.
– Збожеволів… чи що? Шепталися люди… Шепіт розповзався по селу… І долетів і до Івана. Він схопився, похмілля наче і не було, отрезвів враз.
Він вискочив з дому як ошпарений. Була вже добра біла днина. Біг спотикаючись, падаючи, ні про які гроші він не пам’ятав…
–Так, тільки ж домовилися, не більше, – стукало молотом в голові…
Іван біг силоміць, почував себе погано. Болоття непогоди розмило все навколо, вітер не встиг просушити і до того розбиті дороги вулиць. Іван ще здалека крикнув голосно, сварливо… на правах ґазди:
– Семене, то що… ти тут робиш?
– Як то що? Геть звідси, поганцю! Ти, що хочеш, ще грошей, Іване? Не вийде, люди добрі, подивіться на нього, як цьому Іванові не ганьба. Землю вчора мені продав, а сьогодні прибіг, як отой дурень розбиратися! Вгамуйся, та геть звідси! – Семен враз направив на Івана рушницю, яку приготував нещодавно, на всяк випадок.
–Не брав я у тебе грошей, сусіде, тільки мова ж була! – кричав Іван, – тільки мова йшла, а грошей не було! То що з тобою, Семене? На моєму горі хоч розжитися?
–От бачите, що каже цей пройдоха! Мова йшла? Я гроші дав! П’ють, як ті свині, а потім нічого не пам’ятають! Ану… геть з моєї землі!
–То нехай твоя Катруся скаже, – Іванові здалося, що від горя він знепритомніє, та слава Богу, цього не сталося. Але чомусь… сумнів про самого себе, заповзав у душу. Іван зніяковів.
– Мені зараз це ні до чого, бачиш, я землею занятий! Катруся… Катруся… Я занятий! Чи осліп, чи глухий? Геть звідси, – Семен зовсім оскаженів, тримав рушницю на готові.
Іван не розумів і не знав чому? Він якось вмить змовк, тупо, безучасно поплівся до своєї домівки.
Семен до дому не спішив, насолоджувався чужим добром. День видався сонячний весняний, але до тепла було далеко. Нарешті… Семен зупинив коней та пішов по справам, залишив свого служку з рушницею.
На диво всім, Семен швидко впорядкував все з нотаріусом, папірці говорили про те, що земля належить Семену, шмат землі Іванові вже не належав.

Дома було тихо, як у погребі. Заплакані очі Катерини про все розказали. Дітей в хаті не було. Вони десь гасали, бо весна.
–Що мовчиш? Ото добре! Не люблю, коли ти скиглиш і повчаєш мене. Богом не стращай! Я не вірю в твої страхи! Сам знаю, як краще! Та… Ще! Пам’ятай, як прийде знову Іван, поклянешся, що бачила, як я гроші йому дав, зрозуміла? – зло сказав жінці Семен, – документи на землю я вже всі справив.
У Семена очі аж потемніли від злості, лице зробилося дивним, чужим і жорстоким. Невисокого роста чолов’яга був незграбний і страшний.
–Я цього не зроблю, – тихо сказала Катерина.
–От як? То, пам’ятай, приб’ю! І ніхто не дізнається! Згинеш, наче десь пропала і все! – тихо прошипів Семен.
На якусь хвилю жінці здалося, що голос чоловіка, став схожий на шипіння, якогось гада. Семен змінювався: в його зовнішність вповзав, прокрадувався звір: страхітливий та жорстокий.
В двері гучно гримали, Іван пулею увірвався в дім, все навколо відчинено, він стояв посередині тої самої кімнаті, в якій учора було тихо та тепло і так підкупно привітно.
–От і добре, що прийшов, зачекалися, я навіть ворота залишив відкриті, – сказав Семен якмога спокійно і беземоційно, – Катерино, ну-то кажи, гроші цьому пройдисвіту я дав, чи ні?
Катерина мовчала, вона опустила донизу очі, не сміла глянути на свого чоловіка.
–То кажи, що мовчиш?
Жінка, якусь хвилину ще мовчала, та нарешті підвела очі, побачила погляд свого Семена, її злякав вкрай чоловік і вона нарешті покірно промовила.
–Так, Іване, ти вчора пішов не з пустими руками. Семен не бреше. Правда, ти добренько набрався, то вже десь сам… їх кудись і подів…
–От тобі і відповідь! Що ще хочеш? – зло, хизуючи, питав Семен, – а тепер геть, геть з мого дому! Мені тебе і вчора хватило!
Іван стояв, як вкопаний. Він не міг поворухнутися. В хаті окрім них, трьох, нікого не було. Іскри так і сипались з очей Семена. Катерина відвела погляд, мовчала.
По хаті щось замерехкотіло, щось затряслось, то було якусь мить, ніхто нічого не побачив, не зрозумів, якісь чужі дивні тіні тепер оселилися в домі Семена.
–Мабуть, знову буде злива, – весело сказав Семен. Його регіт поповз по хаті.
Іван подивився з відчаєм на сусідів, йому стало так ніяково, здавалося, що його розтоптали, то було, дійсно, так. Він застив, мовчав, подався незграбно до дверей, стискаючи кулаки.
–Я проклинаю тебе, негіднику, і тебе, Катю, теж, – прошептав бідолашний. Його слів ніхто не чув. Регіт Семена поглинав хату. Іван був людиною м’якою, доброю, людяною. Воювати за себе не міг.

4

В цю, другу ніч після зливи, і після проклять Івана, Катерина не спала довго, а ж потім, під ранок, задрімала, сон затягував в глибину.
Дивно, але вона проснулася там уві сні, вона відчула себе реальною, побачила дивну кімнату, якогось іншого незвичайного часу, дивну обстановку: вона не розуміла, де вона.
Навколо було все біле і дуже незвичайне. Вона прошепотіла молитву, страху не було. Вона оглянулася… і побачила у повітрі невеличку іконку Божої Матері, іконка була стара у звичайній рамочці. Сльози котилися не у Катерини, а у іконки, вони були прозорі, здавалося, що образок от-от щось скаже та він мовчав. Катерина уві сні перехрестилася і стала каятись. Світлі ангельські крила, великі і чисті, підхватили образок, він став ще чистіший, наповнявся духом, якого Катерина ніколи не бачила і не відчувала.
–Прости мене, прости! Живу так, чоловіку підкорилася, прости, свою совість загубила. Поможи, бідоласі, прошу, його жінці, дітям, допоможи, – слова Катерини були якісь теплі, милосердні, далекі. Вуста мовчали, вони наче склеєні, але слова все ж вилітали. Катерина там, у своєму сні не розуміла, як таке може бути.
Світлі краски сну стали ще світліші. Кімната здавалася якоюсь неземною незвичайною, в ній не було нічого такого, що би Катерина знала, чи бачила десь, чи колись. Її тіло м’якло, тепліло… Вона ще щось хотіла сказати... та не змогла…
Образок її втішав, наче молився всередині неї самої. Врешті, все кудись заховалося і вона більше нічого не бачила, кудись провалилася, туди, де її не було, де не було нікого…
Сонячне проміння замерехтіло веселим проблиском у віконце, Катерини прохопилася, діти бігали по хаті.
День давно розпочався.
Семена дома не було. Він знову, як одержимий подався до чужої землі, вона тягла його і манила. Він спав всю ніч ривками, сопів, щось бурчав, а потім ні світ ні зоря, вскочив, побіг провіряти, чи немає там Івана – не було.

Життя Івана стало ще важчим. Одна земелька яка зосталась, не давала хіба що померти з голоду, грошей не було, дітей треба було піднімати, а жінка чахла на очах.
Доня Ориська, вона старшенька, допомагала батькові, чим могла, та цього замало. Доля Івана погіршилась, із-за довіри до людини, про яку і так в селі погано говорило. Йшов час…
На диво, через місяць один, другий, жінка Івана потроху викарабкалась, та все ж… по дому мало що могла робити. Її дивного покращення здоров’я, ніхто не міг зрозуміти. На ліки грошей не було – одні молитви доньки та чоловіка зігрівали, бо двоє хлопчаків ще замалі, та все ж одну молитву вони вже знали. Іноді смішно шепотіли її з батьком та сестрою:
– Отче наш, сущий на небесі… Татусю, то ми теж молитись хочемо, учіть і нас, – тоненьким голоском просили двоє близнюків.
– От, молодці! То добре, добре, Бог є, віра свята наша, допоможє! Господь все бачить, все знає! Отче наш, сущий на небесі… – відповідав малим, радісно добрий батько, та хором з малечею продовжував молитву, – хліб наш насущний…

А Семен тим часом насолоджувався собою. Він став ще мовчазливіший, ще жадніший і зліший. Держався в стороні від всіх навколо. Він і до цього був непривітний, а тепер і зовсім знелюднів. Його ніхто не цікавив, навіть свої діти.
Весна пролетіла швидко...
Літо розпочалось теплом лагідним та щедрим. Урожай родив щедро, на вкраденій чужій землі росло красиво, багато.
Семен не міг нарадуватися. Всі навколо дивувалися такому стану речей. Бо на чужому горі щастя строїв. Семен ще й глузував, та злорадно причитав:
–От люди дурні, то все от так можна! Чужа земля… родюча!
Він веселився, говорив потайки сам з собою, озираючись. Дивним став дуже. Зніяковів, від панської його суті, майже, нічого не зосталося. Він не слідкував за собою, навіть в дзеркало рідко заглядував, воно йому було ні до чого. Жінка його теж мало цікавила. Семен дома бував мало, хіба тільки вночі, та до обіду приходив, щоб поїсти чого смачненького, а то все в полі, сам все сам, навіть своїх робітників прогнав. Змінився, дуже посивів, перекосився якось, сам з собою говорити став частіше і довше, шептався про щось щодня сам з собою. І якось страхітливо, подалі частіше озирався. Іноді бачив навіть якихось примар коло себе. Якогось дня… він побачив, коло себе, якесь дивне створіння, воно здалося йому знайомим. Придивлявся, не злякався, бо тяга та жадоба до землі була сильніша страхів.
–Геть від мене, геть, я тебе знаю! Моє нутро страхітливе, я тебе не боюсь! Геть, або сиди в мені або згинь! Моя земелька, моя! – Семен оглядувався, його ніхто не чув. Страхи вже ж робили своє діло. Мариво то приближувалося, йшло, ходило, скакало, коло нього, то тікало ненадовго, потім знову поверталося. Здавалося, що це створіння потойбічного світу хотіло щось від Семена, та він ставив між собою і тим… іншим… незрозумілим великим і страхітливим “Я” стіну, вона була товста, кріпка і бездушна.
–Я відгородився від тебе, не гризи мене сумнівами, совість ні до чого, згасни кажу! Геть… геть… без тебе жити краще! Будиш? Що хочеш? Я в своїх діях не сумніваюсь, іди-іди, – Семен махав руками в повітрі, – я головний, не ти! Я роблю так, як хочу! Чуло, геть!
З жінкою Семена теж діялося дивне. Вона завжди мовчала. До сусідів навіть до тина не підходила. Всього боялася. Гріх чоловіка її мучив і свій теж. Одна радість у неї була – молитва. Плакала, каялась, молилася. Правда, квітів насадила більше, ніж кожного року. І, здавалося, що квіти її чули. Здавалося, вона їм розказувала про свою долю і не тільки про долю, а й про гріх свій теж.
Катеринка була з дуже хорошої сім’ї, її батьки рано покинули світ, сестер та братів не мала, подруг теж, тільки діти та Семен. З дітьми вона боялася вести розмови. Не зрозуміють її, бо ще досить малі. Старшому було тільки тринадцять. Якби ж то в неї доня була, то, може б пошепталася, а так… сини. З синами вона мовчала про правду, бо вони бідолашні й так себе вели не так, як раніше: самі без діла по селу моталися, або дома засядуть і ні з ким не говорять, мовчать, між собою не сварилися, чудакуваті робилися. Хворобливі стали, до школи ходити не хотіли, всі книжки закинули. А раніше читати любили, хоч книг Семен купувати не любив, та якась одна, друга, в хаті все ж таки була.
Сини все знали і про все розуміли. Вони боялися батька та його люті, як і їх бідолашна мати.
Сусіди дивну історію з землею Івана не забули, держались осторонь, бо хто зна, хто правду говорить? Одні свідчили – одне, другі – друге, хто розбере, де правда, де брехня?


5

Літо набирало свою силу. Теплом та квітами пахло навіть вночі. Семен став, на диво, спати добре, тішився собою, сни йому не снилися. А от Катерина не спала частенько. Якість темні тіні вона бачила у вікнах. Іноді вкрадена земля, її було видно з віконця, спалахувала, мерехтіла якимись страхітливими картинами- примарами. Катерина вглядалась у віконце, гра дивних образів затухала, як тільки вона виходила на подвір’я, примари ховалися, зникали. І здавалося, що земля чужа віддалялася, крутилася якимось колом, а то й взагалі, зникала з горизонта. Каті ставало страшно і не по собі.
Життя Катерини і Семена стало іншим. Семен ждав врожаю. Він засіяв жито і пшеницю, соняшник і кукурудзу, картоплі – багатенько: всього досхочу. І все було таке апетитне та велике, що не вірилося, що так буває.
Одного дня, як завжди, Семен вранці пішов до землі врожайної та чужої. Літо палило своїм сонячнім теплом, набирало свою силу.
Семен щодня приходив до зачарованого клаптика землі; здавалося, що Семен божеволів, та ні… він був при своєму розумі, та розум його тепер був другим, іншим. Семен став ще мовчаливішим, ніж був: ні з ким не говорив. Після півночі, годинку через другу, втікав з дому. Сьогодні він прийшов раніше, ніж завжди. Те, що він побачив, його дуже вразило. На його новій, вкраденій землі росли страхітливі кущі, вони були величезні і густі і дуже гидкі зовні. До того, від них тхло болотом та гидотним, злотворним повітрям. Семен пам’ятав, знав, ще вчора цих страхітливих монстрів-кущів тут не було, а що ж сталося зараз?
– Отаке, це що? – злякано зойкнув Семен, – то куди все ділося? Все моє, що я виростив? Вся краса, та весь мій рай та спокій. Де все, де…, де?
Він став хаотично продиратися крізь колючі, страшезні, гидотні кущі. Вони хватали його за ноги, за руки, він впирався, та карапкався далі.
Аж ось… якась незрозуміла холодна сила підняла його в повітря, прокрутила над ділянкою землі,( яка ще недавно була Іванова, а потім стала вкраденою… його Семеновою, плодоносною), і жбурнуло його на землю, яка чомусь зараз, незрозуміло чому для Семена, була вкрита страхітливими гострими каміннями: слизьким, бурими, зеленими, липкими. Семен кричав, та крик його поки…, зараз…, тепер…, ніхто не чув, бо ніхто не бачив того, що з ним коїлось насправді. Він огородив ділянку високим парканом.
Його Катерина, як завжди, була дома, вона виглянула у віконце і побачила вже в який раз якесь тривожне сяйво. Це її не злякало, не здивувало, вона подивилася… і… вмить… все забула, зайнялась хатньою роботою.
Семен кричав та марно, нарешті він побачив, коло себе дивного старця з величезною бородою, у всьому в білому, та одяг старого змінювався так скоро, що Семен не встигав запам’ятовувати зовнішнівсть незрозумілого діда. Всі страхітливі кущі вмить зникли, каміння теж пропало… З’явилося величезне дерево, по якому можна було підніматися до самого неба. Дивний старий кликав, заманював. Семен не міг противитись, протистояти, він став слухняний, обмяк і мовчазливо став підніматися по ступеням великого дерева. Навколо не було жодного звука, жодної птички, жодної живої істоти. Нарешті… вони піднялися на саму височінь, ця висота була страшезна, бо далі іти було нікуди, і повернутися назад… теж було неможливо.
Нарешті… чудні східцята пропали... Драбиноподібних східець більше не було. Під ногами зробилося – пусто, дерево теж пропало. Замість нього з’явилося інше дерево, на ньому шипіли величезні змії, вони обвивали Семена, дотики їх були дивні і теплі. Він не відчував нічого: ні страху, ні болю. Його захоплювала невідома йому сила і тягла в якийсь новий, невідомий для нього тунель. Старця коло Семена не було…
Семен побачив чудернацьку чорну тінь, почув свій регіт, який існував у просторі, величезного дивного неба, сам по собі. Потім… щось неначе розлютилося і скинуло його додолу, він падав довго і стрімко. Йому було нестерпно боляче, його тіло пекло, кололо, різало. Величезні комахи прилипали до нього і кромсали його тіло. Семен не розумів, де він і хто він, в його голові все розмивалося, все перетворювалось в якесь одне коло причин, подій і снів.

Катерина, жінка Семена, наче щось знову почула, подивилася у віконце, і на цей раз, так, як і її чоловік, побачила дивну річ: на тому місці, де була Іванова, нині вже Семенова, вкрадена земля, красувалося величезне дерево. Ніхто такого страхітливого чуда не бачив, тільки Семен, і бачила це дерево зараз Катруся. Воно росло, і росло... Потім вмить… зменшилось і пропало... Бідна налякана жінка, чомусь зразу так і подумала, що Семен там, у тому дереві, чому вона так подумала, Катерина не знала. Катерина бачила те саме, що і її чоловік. (Але з нею сталося інше).

Катерина вискочила з хати і побігла, сонце пекло, наче лютувало жарою. Жінка Семена добігла до величезного шмата землі нескоро, близька дорога наче сміхувалася, Катерина бігла так, наче стояла на місті. Та врешті-решт все таки опинилася, коло врожайного земельного участка, побачене її дуже вразило, від побаченого вона стояла як вкопана: земля була пуста! Врожай пропав, Семена теж ніде не було! Тільки зелена шовковиста трава пахла і росла густо, вона дурманила крикливим ароматом. Дивна пряність відчувалася недовго. Вмить, як тільки Катерина, жінка Семена, хотіла ступити на землю, все зникло: зникли пахощі, на плодючій землі зашипіли змії! Все вкрилося липким камінням. Небога зойкнула, на якісь хвилі знепритомніла, потім… якось сама прийшла до тями.
Жаркий літній день не давав спокою всім. Сусіди звідусіль збігалися, бо дехто… теж вже все бачив. Бачив: як якісь страхітливі, злі, смердючі примари зависали у повітрі, вертілися, танцювали незграбний кульгавий танець, потім зникали і тільки… якийсь гучний, холодний, переляканий вереск зависав у величезному периметрі, вкраденої землі. Клубки чорного зигзагоподібного туману тяглися хвостом, кудись у якусь незрозумілу свою далечінь…

Семена ніде не було. Не було ніде… ніхто не знав, куди він дівся і що з ним сталося. Все, що він посадив, все-все пропало, так само, як і він сам.

Ніхто більше не ступив на цю вкрадену щедру землю! Вона звучала прокляттям, стоном… та чужим горем.В голові Катерини, жінки Семена, колихались слова з її молитовника.

Оточили бідолашну її діти та односельчани; вітер стих, краплі дощу, який щойно розпочався, теплі й незрозумілі, на набі загойдалася невеличка дивна райдуга.

1993р.

Казка

На одній самій високій горі та такій високій, що вище вже не буває, жило собі сімейство громовиць, жили собі поживали самі звичайні громи та їх дітки – маленькі блискавиці. Громів було багато і всі вони різні: великі і яскраві, тихі і стрімкі, швидкі і голосисті.
Були ці громи та громовиці особи незвичайні і дуже відповідальні. Вони мали жити під особливим законом і триматися особливих порядків! Тому що їх робота гриміти і трясти небо – відповідальна і серйозна.
Їх викликав вітер і небо. І тільки тоді, коли це було потрібно, коли потрібна була сильна злива, сильний дощ, потреба ця була не людська, а потрібно це різним стихіям, які жили в просторі великої гори, до якого люди не мають і не мали ніякого відношення. Громи підкорялися повітряному простору, вітрам, небу, кисню. Їх прозорі бубни – сильні, величезні і незвичайні. Бубни громів та громовиць не тільки прозорі, а ще й кольорові та кольори ці видно тільки в велику зливу, в велику грозу, коли небо розверзає свої таємні крила. І от тоді вже громовиці шмигають своїми спектрами і малюють узори незрозумілі і страхітливі для людей.
То зрозуміло, що на цій величезній горі жили з громами і громовицями їх діти – сріблясті блискавки. Вони теж до людей не мали ніякого відношення. Бо з’являлися ці малята на небі тільки іноді, належали вони дощам теплим та літнім.
Так от…
Ці блискавиці, ця малеча жила собі мирно і тихо на високій горі, жили ці маленькі дітки в величезній-превеличезній алмазній скрині. Скриня ця була така красива, що навіть словами не описати. Вся вкрита самими дорогими діамантами, які тільки бувають на Землі, які тільки можливі у земному і повітряному просторі.
Одного разу, коли батьків не було вдома, коли громи та громовиці подалися по своїм справам на землю, це мабуть було восени, коли більше випадає дощів, малі блискавиці ґаздували самі. Їх величезна алмазна скриня була не тільки прозора, вона ще була схожа з повітрям, з неї було легко вийти і легко в неї війти. Та це можливо було тільки блискавкам-дітям та їх родині.
Бо якби хтось із людей, проник на цю гору, або заліз у цю величезну скриню, то вмить перетворився би на краплину води і змерз би враз, став би прозорим кристалом і тоді ніхто не міг би його навіть впізнати. Тільки деякі люди на землі знають цю таємницю повітряного простору. А ті які не знають, вони ніколи не задумуються над питаннями глобальними, щодо утворення земних світил, не задумуються про різне повітряне і надзвичайне, і незрозуміле. Люди теж, скажу я вам, бувають різні: одні завжди копаються в питаннях про землю, небо, космос, їх цікавлять зірки і таємниці простору, а інші не мають час на балачки, вони зайняті важливими щоденними справами.
Так от…
Нещодавно у матусь-громовиць народилося троє маленьких блискавичок. Вони ще зовсім крихітні і майже мало що знають про повітря, про землю, людей, про велику гору, на котрій живуть. Вони мало знають про небо. Але вони вже встигли побачити чарівне дзеркало, в якому красувалися всі простори Землі.
Величезне дзеркало виблискувало яскравим синім спектром. Охороняла його вічна бабуся Сіміла. Вона, до речі, приглядала і за малечею теж. Малим блискавичкам батьки довірили величезний лист з правилами, які вони прочитали нещодавно з бабусею, і мали цим правилам слідувати. Але діти є діти, малі істоти мають дивний внутрішній світ, і з цим ніхто навіть і не сперечається.
Так от… про що це я там розказувала… а-а-а… згадала…
Три малі блискавиці, дивлячись в чарівне дзеркало, уважно розглядали Землю. В дзеркалі видно було все. Бабуся Сіміла – недалеко, майже поряд, її кришталеве плаття виблискувало темно-фіолетовиим кольором, спокійним і красивим.
–Агов, малеча, чого ви всі сюди припхалися? Хіба вам дозволили батьки довго сюди зазирати? Ви ще занадто малі. Дзеркало для дорослих блискавиць та громів. От непосиди малі!
– Ой! Ой-oй! Як тут гарно! А це що таке? Який колір красивий! – прокричала сама маленька блискавиця, вона була дуже неслухняна і цікавилась всім, просто всім-всім, що тільки бачила. Вже з перших днів вона завжди запитувала про все і всіх, і цим іноді трохи сердила татуся і матусю-громовицю, і навіть терпеливу бабусю бентежила теж своїми питаннями або дивними зауваженнями. Але Ося була сама красива і сама маленька блискавка, тому багато чого їй сходило з рук. Одягалася вона теж незвичайно. Ося любила не дорогі речі, а яскраві. Вона завжди сяяла перламутром, блідо-синім спектром і прозорістю. А ще вона любила одівати на свої гострі, трохи підняті вгору сині кучері, дивні, рожево-червоні краплинки свіжої криги, бо цього добра на холодній горі було достатньо. Дві інші сестри завжди носили тільки білі сукні, прошиті зеленими весняними квітами.
– Мала, відійди! Я найголовніша! Я народилася перша! Це, до речі, сама звичайна зелена трава! Ти ще про неї нічого не знаєш! – прикрикнула сама старша блискавичка Ріна.
–А он там що? Он, он там… справа! – не вгамовувалася маленька блискавичка Ося.
–Оце краса! Це майже ліси, вони теж зелені! Красиво! – крикнула знову сама старша блискавичка Ріна.
–О! А це що? Це майже зелене поле з травичкою? – питала маленька Ося, вона швидко всьому вчилася.
–Та… ось-ось, он там-там, дивіться! Ви тільки подивіться на цю красу! Це сади! І які там похощі! Ось від тих рожевих кущів, як пахне, аж сюди чути! – закричала і собі середня блискавичка Тілька. Середня блискавиця теж уважно розглядала красу дерев та кущів.
Вмить вся зелень зникла і блискавиці побачили себе в дзеркалі, вони були прозорі і виблискували біло-рожевим веселим спектром.
– Ну-ну… досить, малі! Досить, геть звідси! Я вам дозволила і так занадто багато! Мені перед батьками вашими про вас звітувати! – прикрикнула старенька. Вона махнула своїм прозорим посохом і блискавички враз відлетіли, вони пурхнули аж під саму стелю великої гори. Дивно і вправно приземлилися, коло своєї незвичайної алмазної скриньки, з якої щойно вибралися.
– Ану, спати, малеча! І хутчіш мені! Ви ще замалі, щоб в дзеркало так довго заглядати! Спочатку вивчіть все, що написано у великому папірці. Вивчіть правила… спочатку! І спати, малеча! І мене не турбувати! Я теж, може, трішечки подрімаю, втомилася з вами! Шебушухи малі!
Не встигла бабуся Сіміла сказати про сон, як малі солодко засопіли.
–Спіть! Поки моя сила над вами, поки не повернуться ваші батьки! А то, чого доброго, захочете ще самі на землю майнути, а тоді шукай вас по хащам, долинам та полям. От проблема, не догледіла, ну… хто міг би подумати, що ці троє рвонуть у секретне дзеркало заглядати, ще ж не підійшов їх час дорослими бути. Ой-ой, хоч би їх не розбудило всевидяще дзеркало і не відправило на поля шпурляти іскорками, всьому ж свій час. То добре, що під моїм контролем в дзеркальце заглядали. Тепер слідкуй за ними, і не подрімаєш! – забідкалась старенька Сіміла.
–Не переживай, старенька, я не таке дурне, як ти думаєш, – поважно сказало велике прозоре дзеркало.
Бабуся трохи заспокоїлася, та й сама чомусь теж захотіла подрімати, але спочатку вона уважно оглянула алмазну скриньку.
–Сплять, ну то добре! Тоді і сама подрімаю.
Старенька зручно вмостилася, коло величезного дзеркальця, на невеличкій прозорій софі і смішно засопіла.
Та все було не так, як побачила старенька. Сама менша блискавичка не спала, вона вилізла із скриньки, тихенько підійшла до прозорого чарівного дзеркальця. Слідом за сестричкою ще дві блискавички пробудилися, вони тихенько випурхнули зі скриньки, замиготіли в повітрі. Кожна блискавичка бачила щось своє у чарівному дзеркальці.
Мала Ося покрутилася навколо бабусі і радісно прошепотіла:
–Ура! Чесна компанія! Наша бабця спить! І навколо нікого! Тільки ми!
Не встигли їй сестрички, щось відповісти, як враз все навколо дуже затремтіло, і в простори житла громів та громовиць залетів дивний пан. Він був фіолетово-рожевий, невеличкий, некрасивий і до всього виблискував дивними червоними діамантами.
–Перепрошую, малі-пані, я до вас! І радий вашому народженню, я друг вашої бабці, друг ваших батьків. І до речі, шановні дітки, у мене до вас термінова справа. Мені потрібно всього шматочок від дзеркальця. Ой-ой, забув представитись. Мене звуть Озор, я повітряний провідник. Тому мені дуже потрібно дзеркальце, вірніше його шматочок! Ваші батьки заблудилися не можуть вернутися до дому, вони мене прислали до вас, щоб ви дали мені те, що я прошу. Та скорше, скорше! – дивний дядечко говорив дуже швидко.
–Я про такого, як ви – ніколи не чула, – сказала сама мала блискавиця Ося.
–Так-так, – підтвердила середня блискавичка Тілька, – і я не чула.
–А я щось наче чула. То вам шматок від дзеркальце? Так… от… беріть! – сказала старша блискавичка Ріна і сонно позіхнула.
–Ні! Ні! – покричала молодша Ося, – без бабусі це неможливо! Вона спить, треба розбудити і спитати! Я читала добре правила, віддавати нічого не можна!
–Пані-блискавичко, Ріно, ви тут старша! Так, чи не так?
–Так, пане-Озор, так! Я старша, – промовила сонно Ріна.
–Ну тоді для чого бабцю будити, вона спить. А ви, діти, ви нині тут самі головні! Дайте всього маленький шматочок дзеркальця! І все! Не ускладнюйте справу! Бо я дуже спішу!
Здавалося, що цей Невідомий Озор починав сердитися. Насправді він був ніякий не друг батьків-громів та громовиць. Це був страшний і небезпечний ворог всіх блискавиць – чародій Озор. Він мріяв украсти дзеркало, щоб зневолити всіх блискавичок, він хотів поневолити всі громи, він хотів правити небом, він хотів правити людьми. Він мав намір визивати громи і блискавиці по своєму бажанню, а ще його цікавили діаманти і алмази прозорої скрині.
–То, малі, давайте скорше те, що я прошу! Залиште бабцю! Робіть те, що я кажу, або я закрию вас у вашій скрині назавжди! – строго сказав Озор.
Озор і сам би міг відірвати шматок від дзеркальця, та тоді шматочок знову би відродився на тому місці звідки його відірвали, а в руках Озора виявився б всього на всього лише кусочок криги, яка б вмить перетворилася на воду. Тому Озор злився і поспішав.
–Негідні діти! Дайте шматок, один єдиний шматок і скорше! – покрикував Озор. Він синів від злості. Озор розумів, що криками, погрозами і страхами нічого не вдіє.
–Бабусю, бабцю! Просинайтеся! – закричала сама мала блискавичка Ося,
Та малу блискавичку ніхто не чув, бо Озор накликав міцний сон на стареньку. Озор знав, що шматок чарівного дзеркальця має дати хтось із блискавиць, які щойно народилися на світ повітряний.
–Вашим батькам погано, вони в біді, дайте шматочок! – причитав Озор, він вмить перетворився в маленьку страждаючу істоту, яку було дуже шкода і тоненьким голоском просив і скиглив.
–То от-от, візьміть, візьміть! – сказала старша блискавиця, і вже хотіла відірвати шматочок від дзеркальця, та мала блискавичка Ося замиготіла, пальнула в сестричку сильний прозорий електричний заряд. Старша блискавиця Ріна відлетіла в cторону. Тоді середня Тілька теж захотіла відірвати шматочок і дати нещасному Озору, але мала Ося знову шпульнула вже в середню сестричку сильним срібним спектром, який зашкоджував і не пускав нікого до дзеркала.
Якби хтось подивився на цю бійку з боку, то геть би налякався, бо поруч спала бабуся, дзеркало бриньчало і змінювало свій колір, а малі блискавиці блимали і сперечалися, билися і миготіли яскравими барвами розрядів, а Озор перетворювався на нещасного і кволого, сивого і старого, на небіжку, який просив жалісно по допомогу.
Аж от дві старші сестрички-блискавички все-таки підкралися близенько до дзеркальця і хотіли вже відірвати шматок, як в повітряному прозорому просторі дуже вчасно з’явився пан-Вітер.
–О! То бачу, Озоре, ти знову за своє! – прокричав пан-Вітер. Він подув і враз Озор прийняв свій вигляд. Його прозора одежина вже не була така гарна і не виблискувала красою, а стала мерзотна і сіра. Вітер подув сильніше і враз проснулася бабуся.
–Ой, лишенько, лишенько, то я ж намить задрімала! – запричитала старенька.
Бабуся вхопила свій прозорий посох і доторкнулася до Озора, він вмить піднявся в повітря, потім стрімголов полетів до низу.
–Ви все рівно зі мною не справитесь! Колись я таки вирву у вас це дзеркальце і ваші діти, ваша малеча все ж мені сама його віддасть! – кричав зло і сердито Озор.
–Геть з нашого простору, Озоре, геть! Згинь навіки, – прокричав гучно пан-Вітер.
Озор мерехтів в небі сірим негарним спектром.
Вітер дмухав ще довго, він розвівав всі розмови, він дмухнув на дзеркало, перепровірив чи ціле воно. Потім уважно подивився на малечу, дмухнув і на них, і навіть дмухнув і на стареньку, та вмить без жодного словечка зник.
На горі, яка аж під самим небом, стало тихо, наче нічого і не було, наче ще хвилин пару не велась тут бійка за чарівне дзеркальце.
– От так, малеча! А-ну, построїтись вряд! – прокричала бабця Сіміла.
–Тобі, мала, подяка! Ося, ти молодець! А от ви двоє, я вами незадоволена, ви довіряєте себе і все навколо, першому, що потрапив до вас. От вам правила! І читати їх, і вивчити всі! І не байдикувати! Перечитати всі наші закони! І знати назубок!
–Так, ми ж знаємо! – прокричали хором Ріна і Тілька.
–Щось я дуже сумніваюся, якби не Ося, ми би всі зараз десь блукали по полям та рікам, як бездомні-страждальці.
Дві старші блискавиці мовчали. Сперечатися з бабусею було нічого – винуваті!
–А ти, мала, зі мною тепер будеш! Мені у всьому ти тепер помічниця! Я подарую тобі ключі від дощових днів, ти перша полетиш з батьком на землю, твої спектри та сила будуть ніжні і добрі, вони нікому не завадять, ні на небі, ні на землі. Ти будеш сама красива і сама справедлива блискавиця. А сестричок ще треба вчити і вчити!
Не встигла це сказати старенька, як на величезну гору поверталися, летіли батьки-блискавиці та громи. Вітер дмухав сильно і схвильовано. Блискавиці приземлялися в свої велетенські поважні крісла тихо і м’яко.
–Шановні, дороге моє сімейство, доповідаю! – прокричала бабця до великих і поважних громовиць, – іспит пройшла тільки молодшенька, іншим ще в дзеркало зазирати не можна! І їх місце ще в скляній скриньці.
–То це було випробовування? Я цього не знала! І сестри теж, – запитала маленька блискавичка.
Але відповіді вона не отримала, батьки піднялися з своїх поважних крісел і стали пурхати в повітрі, навколо самої великої та таємної гори Усесвітів. Вітер їм в цьому допомагав – дмухав енергійно і голосно. Громовиці танцювали веселий щасливий танець: Озор знову вже в який раз потерпів поразку!

Казка

В невеличкому містечку жила одна дівчинка, що правда, вона трохи відрізнялась від інших дітей, тому що вона вміла розмовляти з комахами, птахами, небом, вітром і навіть з дощем.
Алінка розмовляла з різними істотами: і вони не тільки її слухали, але навіть відповідали дівчинці на своїй мові, і Алінка їх розуміла. Правді бути, про цю її здібність мало хто знав. Її внутрішній світ – цікавий та незвичайний. Якось Алінка розповіла про свою розмову з навколишнім своїй старенькій бабусі.
–То добре, онучко, добре, не лякайся цього. В нашій родині таке бувало, це дарунок тобі від тих, про кого ти ще зовсім мало знаєш, від наших предків подарунок. Прийде час, може, більше відкриється, – тільки і сказала старенька своїй онучці, чим її і заспокоїла.
–То ми що феї, бабусю? – спитала дівчинка, її тоненький голосок був приємний.
–Та, що ти, мила, ні-ні, ми не феї! Ми звичайнісінькі люди, і не тільки це! Ми навіть не відьми якісь, а просто ми з поважної, дуже стародавньої родини, от і все! І мабуть природа щедра до нас своєю любов’ю. Це для багатьох людей не зрозуміло, а для нас – звичайнісінькі речі. Розмова з навколишнім світом – хороша справа. Все буде добре, дитинко. Все потім, а зараз вже дуже пізно і краще тобі трохи поспатоньки, – втішливо сказала бабуся, ніжно чмокнула дівчинку в її пухкеньку щічку, тихенько вийшла з кімнати. Як тільки двері за старенькою закрилися, в кімнаті щось весело зашаруділо.
–Агов, мала! То твоя бабця права, не всі можуть з нами поговорити, – весело сказав той, який повз по дерев’яній окраїні ліжка, йому вже давно не терпілося побалакати з Алінкою, – і, до речі, привіт, мала, бо нині ми ще не бачились, і ось, що скажу тобі, все так і є, ми давненько живемо у вашому домі, і все про все знаємо! Хіба тобі погано, що ти нас чуєш? – жваво пропищав невеликий павучок і сів поряд.
–Так і є, чую! Так-так, привіт, Рамику! Бабуся каже про родину, то їй видніше, – відповіла сонно Алінка.
– Бабуся твоя вже дуже старенька і не завжди нас бачить, та й часу іноді немає з нами побалакати, а з тобою нам цікаво спілкуватися. І те, що ти нас чуєш і розмовляєш з нами – це дуже добре, навіть корисно і для тебе і для нас.
–Ну от, знову ти мене втішаєш, Рамику, яке все-таки в тебе дивне ім’я. І постійно повчаєш, даєш дивні поради. Ти мабуть павук-філософ!
–От так, як ти, Алінко, і мій батько каже моїй мамі, але мені моє ім’я подобається, я Рамик – от і все! Це ім’я моя мама мені придумала. А про філософію я нічого не знаю.
–Про філософію я теж, майже, мало знаю. Це щось таке… дуже розумне, роз-суд-ли-ве, – сонно протягнула останнє слово Алінка.
–Так і є розсудливе! – погоджувався маленький павучок.
–А тобі не здається, Рамику, що моя бубуся від мене, щось приховує? – спитала дівчинка і вже в який раз позіхнула.
–Можливо, мала! Світ дорослих і світ дітей – різний. Є речі про які дітям краще не знати. Наше діло – гратися, слухатись і насолоджуватися навколишнім світом.
Може, ці двоє ще довго би шепотіли, якби Рамика не покликала його мати-павучиха. Вона поважно повзала по величезному карнизу і дуже репетувала:
–Рамику, ти де? Знову лишні балачки. Скоріш до дому. Всі вже тебе зачекалися.
– Бувай, мала, бо мама людина строга і дуже відповідальна, а я ще зовсім малий, то сама розумієш, маю слухатися, якщо хочу, щоб все було добре. Тому що дім у вас великий, багато небезпеки, один пил, що тільки значить. Іноді на полицях його так багато, що я потім пчихаю цілісінький день.
–Пил? Ніколи не могла б знати, що пил вам шкодить?
–Так і є шкодить, він густий і іноді дуже приставучий, прилипучий, одним словом, ти мене зрозуміла, мала. Бувай!
–Так-так, то в нас багато пилу, хто би міг подумати? А так… наче не видно. Ми щодня прибираємо…
Оченята малої злипалися, якусь хвилинку вона ще розмірковувала над словами Рамика, а потім тихенько, солодко засопіла. Кольорові картинки хаотично мелькали в голові дівчинки, вони стали прозорі, бульбочки-снів заманювали сновидіннями. Але в якусь мить сновидіння промиготіли і сховалися по кутикам домівки. Сон для того і існує, щоб набратися сил, щоб організм наситився здоров’ям, хорошим настроєм на цілий день. Сон Алінки був спокійний.
Ніч була тиха і зоряна, ранок прийшов швидко і вчасно. Все ж як не як, а літо.
– Мала, мала, то ти мене чуєш, чи як? Ну ти і Сонька-сплюха! Вставай, уже сонечко давно визирнуло! То кого бужу? Піднімайся, годі спати! – пищав павучок Рамик.
–Привіт, привіт, вже чую, чую! Досить тут повзати! І чого так кричати коло мого вуха?
Мала вмить підхопилася, переодягла піжамку і вже готова була йти до столової, бабуся кожного ранку її там чекала. Та аж от Рамик і Алінка почули, як у віконце, хтось тривожно стукав дзьобом.
– Допоможіть, допоможіть, – молив невеличкий сірий горобчик.
Алінка підбігла до віконечка і побачила старого знайомого.
– О! Привіт, Солімку, то чого це ти сьогодні так рано прилетів? І чому це ти так цвірчиш не своїм голосом? Ти навіть умитися мені не дав. І, заради Бога, не стукай так своїм дзьобиком об моє віконце, бо як почує бабуся, то нам обом влетить.
– Так-так, розпирскався тут, – підтвердив Рамик.
– Пропали, пропали, всі мої дітки пропали! І навіть моя Лолочка пропала.
– Це як? – тільки і встигли хором запитати Алінка і Рамик, як Солім почав розказувати все докладно:
– Я вчора трохи забарився, збирав травичку дітворі. Прилітаю, а їх в гніздечкові немає. Я й по сусідам шукав і по всьому дворі. Літо ж на вулиці, ніхто нікуди не ховається і всі про всіх знають. А тут… на тобі! Навіть пір’ячка не залишилося.
– Хіба таке можливо? – питали Алінка і Рамик .
–Нещодавно у мене сутичка з Мурзиком була, він мені пообіцяв, що з’їсть всю мою сім’ю. Він мене шантажував, просив, щоб я для нього добув чогось смачненького. Та ти ж, Алінко, знаєш, він же не ваш кіт, він з чужого двора. Весь такий чорний, він злий і підступний, Хоч у нього і лапки білі, і на шиї велика біла гарна смужка, та він такий ненажера, всім погрожує, і всіх примушує на нього працювати, а праця на нього… це – злодієм стати! Заставляє нас птахів – погане робити. Та і взагалі, як я йому добуту ту ковбасу чи сальце, яке він просить! От, що діється, от які у мене кепські справи. Що робити? Друзі, прошу, допоможіть, бо сам не справлюсь!
– А… як таке буває? Хіба Мурзика не годують вдома? Він же наче у поважної пані живе, у хорошої ґаздині, в достатку і ситості, наче таке про нього чула, – дивувалася Алінка.
–Та я щось теж таке про Мурзика чув. Моя матуся казала, що він такий ненажера, що навіть комах різних, може, з’їсти. І уяви собі, Аліночко, недавно ганявся не за мишами, а за комариками та бджілками, і не грався з ними, а хотів їх знищити, просто так, без всякої на то причини. Його навіть деякі коти бояться. Правді бути, з ним кіт Матрос нещодавно бився, бійку з Матросом Мурзик програв. То трохи, всього на пару днів, чорнявий пропав! І тихо було, і спокійно у дворах. А от тепер… вже чую, що горобчикам погрожує, от зухвалий! – сказав Рамик. Він говорив швидко і тривожно, наче боявся, про щось забути.
–Твоя правда, Рамчику, ніяк цей Мурзик не вгамується. І хитрий такий і підступний, не те слово! Він мені не вперше погрожує, – сказав горобчик, трясучись.
–То, що ж ми тут базікаємо, Солімчику? Пішли шукати твоїх! Може, ще не все так погано, як ми думаємо? – скомандувала Алінка. І вмить помчала зі своєї кімнати.
Алінка стрімголов влетіла до кухні. Чмокнула бабусю в щоку, сказала добрий ранок, схватила пару оладків, майже проковтнула їх, бо так просто з дому без сніданку не підеш, а розповідати бабусі про ранкову розмову з горобчиком Солімочиком не хотілося, та і ніколи. Справа була її, бо за допомогою звернулися до неї. Мала пулею вилетіла із-за столу, вона була, мов швидкий вітер, тільки і встигла подякувати бабусі, як вже опинилася на вулиці.
Сонечко світило яскраво, сонячні ранкові промінці були теплі і ще не дуже гарячі. Рамик вже чекав її на лавиці в садочку. Горобчик Солім шурхотів в повітрі поряд. Він дуже нервував.
Аж враз, перед малою та її друзями, з’явився кіт Мурзик. Кого-кого, а його ніхто не очікував тут побачити, бо простір був не його, все ж чужий сад і все для нього було чуже.
–О, чесна компанія, то ви вже всі тут! Так-так! То невже, Соліме, ти своїх шукаєш таким дивним чином? Ця мала дівчинка і ось цей мізерний павук Рамик, якого постійно розшукує матуся, можуть тобі допомогти? Я ж тобі сказав, притягнеш мені той, невеличкий шматок сала, з коптильні моєї тітки Тамари, то не трону твоє сімейство. Що не зрозуміло? Ану, вперед, за салом! Та за ковбаскою для мене! – промуркотів, войовниче, Мурзик і підстрибнув зло в повітрі.
–Що ти таке верзеш? Ти що шантажуєш Солімка таким брудним чином? Та, як не ганьба? – суворо спитала Алінка.
–Так, мала, ану, мовчи! – шипів Мурзик. Кіт підстрибнув до дівчинки і страшено занявчав. – Мяу-мяу… якщо ви мені не будете підкорятися, то я всі квіти твоєї бабусі зруйную! Всі-всі… зруйную! Переверну тут все у дворі, щоб вона подумала не на мене, а на вас! Бо запах цього смачненького сальця, від тітки Тамариної коптильні мене дуже дратує. А коли я голодний, я дуже злий! То краще вам, смілива компанія, мене добре кормити!
–О, то ти справді погрожуєш, Мурзику? Як не ганьба! Яка зухвалість! То ти не Мурзик, а Мурзище! Геть з нашого садочку! – сміливо прокричала Алінка.
Та кіт Мурзик, наче не чув. Він роздратовано стрибнув на гарненьку бабусину клумбу, і вмить прим’яв всі тюльпани. Потім підскочив зухвало угору і опинився на високому паркані, муркотав так, що чути було по всій вулиці.
– У вас часу до вечора, солодка смішна компанія! Не добудете ковбасу з сальцем, я ваших горобчиків… ням-ням і все! Мяу-мяу! – Мурзик вигибався на паркані, крутив хвостом, бив себе в груди лапою, продовжував підступно муркотіти ще якісь хвили, а потім зник, наче його і не було.
Алінка присіла на невеличку лавицю в садочку, їй треба було трохи попоміркувати над подіями. Всі її думки були про сім’ю Солімчика. Рамик повзав по садовій лавочці туди-сюди нервово, а горобчик шурхотів безтямно в повітрі.
–Отакої! То це ми тепер будемо робити, що каже цей котяра? – запитала Алінка. – Ясно тільки одне, всі твої живі, Солімчику! Або вони самі заховалися від цього котища, або він їх десь заховав! Бо інакше, він би тут так не викручувався своїм шантажуванням!
– Так-так, мала, ти правильно кажеш! – сказав хтось дивним скрипучим голосом, і цей хтось був не хто інший, як пан-їжак Митко. Він зі своєю дружиною і дітками живе у садочку Алінки давненько.
–О, привіт, Митко! І ти в курсі цієї історії? – викрикнула схвильовано Алінка.
– Дивна річ, але я теж все чую! І, скажу вам чесно, цей бешкетний Мурзик і нас би допікав, якби не наші голочки. Вже якось і до мене чіплявся з тими своїми ковбасками! Та ми йому з моєю Толітою відповіли вже достойно! Ми йому учинили достойний опір! То десь недільку не з’являвся тут, а от зараз бачу, за сім’ю Солімчика взявся.
– О, добрий ранок, друзі! Мій чоловік правду каже, дуже ганебні вчинки робить цей Мурзик , – сказала пані-їжачиха Толіта. Вона була трохи меньша за свого Митка, але голочки в неї теж були гострі і небезпечні.
– Так-так, шановні, все це дуже добре! Та, правда, доброго майже немає нічого, бо мої пропали і базікати мені ніколи, – поцвірінькав Солімко і піднявся на якусь мить високо в повітря. Він дуже швидко махав крильцятами.
– То я ж до чого і веду, шановні, я майже знаю, де Мурзик держить твоїх, Солімчику! То краще не пурхай там в небі, а лети сюди і послухай мене! – сказала пані-їжачиха Толіта, скоромовкою.
Всі подивилися на поважну їжачиху з питанням.
–Так-так, тому я і тут з вами, друзі, покинула всі свої справи і от що скажу.
–То кажіть, вже скоріше! Скоріш, куди летіти? Як допомогти? Де вони? – прикрикнув Cолім, він не заспокоювався ні на мить, він ще більше пурхав і нервував.
–Так-так, і то правда, пані Толіто, чому ж ви з цього не почали, якщо в курсі справи? – питала здивована Алінка.
– Так, я хотіла, але ви так галдите, що слово вимовити неможливо.
– То де вони? Кажіть скоріш! – вже хором з нетерпінням прокричали всі.
Якби хтось побачив цю дивну компанію збоку, то йому би навіть в голову не прийшло, що горобчик, два їжака, павучок і мала дівчинка розмовляють про таку кепську справу, як пропажа сім’ї горобчика Солімчика. А чому справа кепська? Та тому, що ясно, що нічого не ясно! Бо цей Мурзик уже всіх дістав.
Але аж ось… до цієї компанії, тихенько прямували великі гусениці, вони повзли з старенької грушки і теж були вже в курсі всього, що коїлося. Та вони все ж не дуже ворухливі особи, вони трохи поприслухалися до такого розмовного клопоту і чомусь знову поповзли до свого високого старого дерева. Мабуть, вони або дуже ліниві, або дуже великі боягузи. Навіть словечка не вимовили і втекли геть. Нарешті, пані-їжачиха Толіта змовницьки прошепотіла:
–Я просто впевнена, що вони там!
–То де вже, заради Бога, кажи, люба, – запитав скрипучим їжачим голосом Митко.
–Де-де? В старому сараї тітки Тамари. Та от, як туди всім пробратися, бо вони всі, тобто двоє малих та пані-горобчиха, вони ой-ой, як то казати бранки, а ні-ні… слово забула, а от… заручники, того зухвалого Мурзика.
–В сараї тіточки Тамари? – спитали всі хором.
–Так і є! Я вчора там трошки нишпорила, коло старого сараю тітки Тамари, там такі яблучка гарні, ото я їх там збираю, для нашої малечі, а ти, Митко, тим часом, за грибочками шнипав. Туди от… в далечінь подався, в долину, а я коло сарайчика була.
–А, що там грибочки є? – запитав здивований Рамик.
–Є-є, малий, не до пояснень зараз! Помовч! – прикрикнула Алінка.
– Звісно, бо долина велика, запашна, там всякого добра хватає, там же далі ставки які! Красота! – протягнув скрипучим голосом свої пояснення пан-їжак Митко
–То я вас молю, досить базікати, гайда вже до того сараю! – махаючи крильцями над компанією, повторював вже в який раз горобчик Солім.
Дім тітки Тамари був недалечко, через одну невеличку садибку. Павук давав корисні поради, бо вже навчився у своєї мами всякого, і знав багато про життя людей, особливо, знав про небезпечне в дворах та в будівлях. Рамик зручно вмостився в кишеньці Алінчиного платтячка.
До цієї компанії, яка складалася з Алінки, двох їжаків і павука, приєдналися декілька бджілок, вони миготіли поряд, про все уважно слухали, та іноді виривалися вперед, показуючи коротку дорогу, не по вулиці, а городами. Дім тітки Тамари був коло самої долини. Сонце вже починало розпікати все навколо, та ще в повітрі відчувалося ледь приємне ранкове повітря.
Друзі минули старі пошкрябані ворота, які були щільно закриті. Оглянули весь паркан, найшли в ньому хибу, і тихенько пролізли через покремсану невелику дощечку, яка була вже давно зламана: ступили до садочку тітки Тамари, пройшли пару кроків і врешті-решт опинилася коло потрібного сараю.
Горобчик майнув наперед, він жваво шурхотів у повітрі і наче почув, як ледь-ледь десь цвіркотить його дружина і двоє малих горобчиків-дітей.
Бджілки летіли поряд з Солімом і дзижчали тоненькими голосочками:
–От сарай, от він! Сюди, сюди! І от вони… Ці бранці тут! Ми бачили, як кіт Мурзик змусив їх сюди потрапити.
–І що було далі, бджілки, кажіть, – молила Алінка.
–Як що? Він схопив спочатку молодшенького, а потім і старшенького, погрожував їх з’їсти! Він змусив пані-горобчиху летіти за ним в цей старий сарай тітки Тамари.
– Товариство, друзі, скоріш! Уже всі навколо знають, що Мурзик злодій і хитрюга, поганище кіт, якого світ не бачив! Вперед! – командувала Алінка і прямувала за бджілками.
– Так-так! Це правда! – проквакала невеличка садова жабка Каміта. Яка вискочила із-під ближнього куща, коло сараю, – я теж все це бачила!
– Ква-ква… він погрожував з’їсти малих горобчиків! І нам проходу не дає! – доповідали жабки.
Три жабки теж приєдналися до Алінки та її друзів. Літо було тепле. Ранок дарував гарні пахощі садів та городів.
Враз… вся компанія притаїлася, Алінка оглянула все навколо. Сарайчик був невеликий, але наглухо закритий. Дівчинка зазирала в великі щілини. Компанія ще більше притаїлася, бо неподалечку, на подвір’ї, коло свого будиночка, з’явилася тіточка Тамара.
Це була хороша і добра господиня. Вона жила сама, її синочок – у місті, а чоловіка в неї давно не було. Вона покликала дзвінким голосом:
–Мурзику, то кого кличу, Мурзику, ти знову бешкетував на горищі, то ти мені все там перевернув? Я вже в який раз тобі повторюю сало, ковбаса… то не по твою душу! В тебе є своя їда! І мишей, друже, ти розвів стільки, що пора тебе геть з дому гнати. Мурзику, от кого я зараз кличу!
Вмить з’явився Мурзик, він занявчав, заластився і здавалося, що він не такий, яким його всі знали, не злий, а навпаки лагідний і добрий.
–Ти мене почув, попробуєш пролізти до коптильні, або на горище, я тебе або вигоню, або так покараю, щоб запам’ятав назавжди… де твоє місце.
Поки тітка Тамара відчитувала Мурзика, в щілинку сараю просковзнули бджілки. Алінка слідом тихенько відкрила сарайчик, ключ висів на гвоздикові, коло сірої старої корзини. Дівчинка ввійшла неохоче, бо все ж чуже є чуже. У відкриту дверну широку щілину, проповзли їжаки, вони почали принюхуватися і все навколо провіряти.
–Тихо. Наче нема нікого. Агов, пані-горобчихо Лолочко, – шепотіла Алінка. Та ніхто не відповідав.
–Мої дітки! Малі! Лолочко, ви де? – цвіркотів горобчик.
Тишина всіх лякала. Пані-їжачиха шурхотіла по підлозі і уважно принюхувалася.
–То кажу ж… тут вони! Тут! Ну не, може, мене підвести мій зір і мій нюх! – промовляла впевнено пані-їжачиха.
Аж от… нарешті… всі побачили, як із-під старої зеленої ковдри, пробивалися, витягували свої кволі тільця двоє горобенят, вони ледь не задихнулися без повітря, поряд з малими була і горобчиха-мати, вона мало не знепритомніла, бо дихати їй вже було нічим, вона своїми крильцятами намагалася виштовхати малих на повітря.
–Ну, слава Богу, ми вас знайшли! – радісно хором прокричали всі.
Бджілки вмить вилетіли із сарайчика, вони вартували зовні, вони літали коло старих перекошених дверцят і попискували:
–То скорше, скорше, бо цей пронира Мурзик має намір сюди іти! Мурзик от-от сюди рване. Тітка Тамара на нього віник взяла! Так-так… От… вона йому вже вліпила разок… другий! От вліпила! А зараз тітка Тамара зайшла в дім, – коментували події бджілки, вони були схожі на коментаторів, на футбольному полі, бо говорили швидко і іноді невпопад.
Алінка вхопила на руки малих горобчиків, а пані-горобчиха Лола, яка вже прийшла до тями і пан-горобчик Солім, зашурхотіли поряд в повітрі. Павучок Рамик сильно вболівав і за всім споглядав з кишеньки Алінки. Він теж щось покрикував та його майже ніхто не чув.
Чотири великих дорослих бджілки прокричали голосно:
–Мурзик!
І враз перед Алінкою виріс як із-під землі чорний кіт Мурзик.
( Тітка Тамара, відчитавши свого кота, за всі його провини, вже пішла з двору і зайнялась своїми хатніми справами. То, безумовно, бачити нікого і нічого не могла).
–О, мала, то ти таки спасла цих нещасних. До речі, я все про тебе знаю! – протягнув кіт, пронирливо нявкаючи, підскочивши упритул до Алінки.
– Мені з тобою нема про що говорити. Ти поганий товариш, а не добрий кіт своєї господині! Шкода, що тітка Тамара, не знає, яке ти страхіття! В от цій… гарній котячій шкірі – і така зухвалість! Хоча ні, все-таки тітка Тамара щось знає, бо віником ти вже нині добряче отримав, – сказала впевнено дівчинка.
–Отаке, мала, то тебе вже проти мене накрутили ці нестерпні малі польові бджоли?
– І ніхто мене не накрутив! Ти сам нещодавно у нашому садочку бабусині квіти нищив, що вже забув? Та ще й мені погрожував!
–Та невже? То що… це твій Рамик тобі допоміг? Він у вас павук-філософ! Все про всіх знає! Він тебе вчить якою бути? І все про все розповідає?
–Та змовчи вже, негіднику! – прокричав Рамик, бо вже теж втомився слухати цього Мурзика.
Павучок Рамик хотів ще щось сказати та кіт провів в повітрі, коло Алінчиної кишеньки, своєю чорною лапою, він хотів скинути павука на землю, але Алінка встигла вчасно відхилитися.
–Або, може, ці тупі бджоли твої друзі?
Мурзик знову, вже не вперше, небезпечно провів величезною чорною лапою в повітрі. Чотири бджілки мало не впали наповал на землю, та все ж дивним чином встигли втекти! Щодуху замиготіти в сторону далекої долини. Роздратований Мурзик став на свої чорні лапи і почав бити себе гордо в груди: він не вгамовувався, крутив хвостом, продовжував залякувати.
–Я кіт Мурзик, гроза всіх котів і всіх, хто тут бовтається поряд. Віддай цих гороб’ят мені, мала! Або тягніть мені сало і ковбаску!
Мурзик вигибався, нявчав, дряпав дощечки сараю, погрожував, вихвалявся, підняв хвіст трубою, замуркотав зло вже в який раз і ледь знову не накинувся на Алінку і Рамика. Та вмить, зненацька, якось невдало прокружився, похитнувся, спіткнувся об невеликий камінець, і впав на голки пані-їжачихи, а потім підскочивши від болі разок другий, якось дивно сіпнувся, і з усієї сили впав прямісінько на голки пана-їжака. Від болі цей невдаха так занявчав, що почула тітка Тамара і не тільки вона. Падаючи, відлітаючи в бік, він розбив великий глиняний глечик. Це був хороший красивий глиняний посуд, яким дуже дорожила тітка Тамара.
Алінка та її друзі хутчій покинули кота, бо їм було не до нього, зникли з простору чужого двора, правді бути, вони все-таки, на якусь мить, затрималися неподалечку.
–А, так ти ще мені шкоду робиш, не втихомирюєшся? – кричала тітка Тамара, вона луснула Мурзика по його товстенній чорній спині невеликим полотенечком, кіт підскочив, але не нявкотів.
Мурзик озирався – навколо нікого. Його хазяйка була до нього налаштована дуже строго.
Алінка, горобчики, павучок і бджілки вже були далеченько, правді бути, вони все ж не тільки почули, як тітка Тамара сварила свого бешкетника-кота, а й побачили, як кіт Мурзик поплівся під стару лавку, скрутився там клубком і замовк. Кіт потерпів поразку.
–От біда з цим Мурзиком, від нього одні неприємності. Піду провірю коптильню, як там моє сальце і ковбаска? – бубоніла собі під ніс тітонька Тамара.
Старенька попрямувала до коптильні і довго звідти не виходила, а мала Алінка разом з друзями, отримавши перемогу над котом, запрямувала через долину до дому.
Попереду Алінки летіли горобчики зі своєю малечею, яка ожила від свіжого повітря: малі розпрямили пір’ячка і радувалися сонечку і літу. Бджілки давно відірвалися від дружної компанії і забулися на білих та червоних маках, яких на долині було багато. Їжаки чимчикували поряд з Алінкою, та теж недовго, бо пан-їжак Митко побачив величезні гриби, біля старого куща, то гріх, як то кажуть, було йому, коло грибочків не зупинитися зі своєю пані-їжачихою, бо Алінці і Рамику вже нічого не погрожувало.
От так майже і закінчилася ця незвичайна історія про Алінку та її друзів. Можу сказати остаточно, що Алінка повернувшись до дому, разом з всім сімейством Солімчика, привела до порядку зіпсовану клумбу бабусі, котом Мурзиком. Горобчики їй в цьому дружно допомагали, Рамик теж був поряд.
–От би дощичка! Щоб квітки росли гарно! – прокричали Алінка, закінчивши роботу біля великої клумби.
– Твоя правда, Алінко, дощик потрібний, але тоді мені прийдеться сховатися.
–Нічого, Рамику, свіжість в повітрі потрібна, бо дуже cпекотно, дощ покрапає і в домі буде хороше. І пилу менше.
– Так-так, дощика! Ми би помили свої крильцята, – прокричали хором малі горобчики. Їх мама-горобчиха і татусь-горобчик були поряд.
Алінка підставила свої маленькі долоньки, невеличкі хмаринки мабуть її почули, бо враз Алінка і Рамик, який визирав з Алінчиної кишеньки, побачили на листочках і пелюсточках квітів прозорі водянисті горошини.
–Дощик, дощик, кап-кап-кап. Полий наші квіточки! – весело просила дружна компанія. Дощик закапав по-літньому тихо і привітно. Всім навколо було радісно і хороше.
Про кота Мурзика стало відомо через днів декілька, що він знову був наказаний тіткою Тамарою, його навіть іноді пристьобували на шкіряну мотузочку, наче якусь собаку, бо тітка Тамара таки не дорахувалася двох колечок ковбаски і одного кусочка сала.
Казав хтось, що вкрали її добро, сусідські коти, та всі підозри пали на Мурзика.
Так кіт Мурзик був наказаний за свою злість та зухвалість, хоча і справді, не мав до пропажі сала і ковбаски ніякого відношення.

Казка-новела
На прозорих неосяжних хмаринках розгойдується дивний міст. Він завис в повітряному просторі, невідомо коли: він існує майже вічно. На цій світлій і чудовій повітряній споруді відбуваються таємні речі. Розміри цього моста величезні. Надзвичайним є те, що тільки обрані можуть відвідувати цей світлий простір, який розтягнувся срібними спіралями високо в небі.
Тільки Боги або ті, яких вони іноді кликали, могли бути тут! Богів – багато! Вони усі різні! Боги живуть далеко! Олімп! Так знають і мислять про Богів люди! Але, повірте мені, не всі знають, що Олімп не завжди те місце, де зустрічаються ці незрозумілі і величні особи. Ось і сьогодні Велична особа квапилася.
– Нині такий хороший день, Міріусе. Мені потрібні мої бистрокрилі коні і швидше, мене чекають! О, Скіфія! Яка вона цікава! Море, річки, степи, долини – невже долини такі прекрасні? Апі стверджує, що ромашки в полях неймовірні, неначе я їх ніколи не бачила? Смішно! І вона так говорить кожного разу, коли ми зустрічаємось! Але це усе така проза життя! Моїх коней сюди! І швидше! – вимовила власно та, якій підкорялося усе земне і небесне.
–Буде виконано! – відповіла істота, одягнена у вогняний плащ, низько схиляючись перед Великою Герою.
– І швидше! Міст не поруч, а далеко! На Олімпі сьогодні спекотно, а там… на небесному мосту – багато прохолоди! Прозорі тумани заспівають мені недоспівану того разу пісню. Я хочу слухати їх спів. Мені обіцяли, що мене чекає сюрприз.
Гера виглядала прекрасно. Її довге волосся шовковисте, хвилясте, воно віддавало перламутром. Обличчя виразне і спокійне. Величезні зелені очі грали загадковим блиском. Від Гери відходило м'яке синє сяйво, але раптом, в секунду, все мінялося: і фіолетова довга сукня, і волосся, і очі перетворювалися на інший силует. Вмить… і Гера закутувалася в інше незвичайне одіяння, виткане самими громовицями; її постать танула в небі, була невидима для простих смертних. Колісниця Гери, запряжена вогняними кіньми, нестримно летіла до місця зустрічі.
Міст спалахував яскравими промінцями зорі. Він розгойдувався, його колихала вічність.

2

–Ну ось… так завжди! Велична завжди спізнюється! – вимовила, трохи хвилюючись Апі, – мало того, що усі мене з нею ототожнюють, плутають, навіть вважають, що я – це вона або, що вона – це я. Ну прошу… я сама вже заплуталася, хто є, хто?! Ось так постійно! І почестей дістається їй більше, ніж мені! І чекаємо ми її довго! Але я не гніваюся. Греки, Еллада… цим все сказано! – вимовила, трохи нервуючи, темноока і дуже емоційна скифська богиня землі – Апі.
–Нас квапить час! А її все нема і нема! Чому вона затримується? – додала, обурюючись, друга миловидна особа. Вона теж трохи хвилювалася.
Її жовта сукня світилася, мерехтіла, величезний довгий шлейф бовтався зигзагоподібно в повітрі. Артимпаса завжди любила і вибирала дивні вбрання. Вони їй йшли. Вона витрачала на свій одяг іноді дуже багато часу. Хоча могла створити цю дію умить. Але очевидно, їй подобалося, будучи богинею, відчувати себе іноді земною жінкою, вибирати одяг у кравців, які живуть не на небі. Але… це вже зовсім інша історія.
–Марно хвилюєтесь! Без нас нічого не станеться. Час його народження в наших руках. А ми ще не все вирішили. І Гера, до речі, в цій справі найголовніша! Ми повинні допомогти цьому славному малюкові народитися, – упевнено вимовила третя богиня, її звали Табіті-веста.
Вона була сувора і відповідальна, навіть її одяг був не такий помпезний, як у її подруг – скіфських богинь: богині землі – Апі і богині зоряного неба – Артимпаси.
–Але, шановні, в мої плани не входило допомагати скіфському цареві і його дружині, у мене і інших справ хватає! – промовила схвильована Апі.
– Чому так, Апі? А… так-так… я зовсім забула. Царські особи тебе не цікавлять, – іронічно сказала Табіти-веста.
–Так! Мені до душі прості люди. Але сперечатися з вами не буду. Якщо йдеться про справу державної ваги: про нові відкриття і про мудрість… Тоді так і бути! Я… як ви, – сказала Апі. Її характер був м'який, але наполегливий. Апі не завжди погоджувалася і багато сперечалася, але раціональне брало верх.
Величезний прозорий міст розгойдувався, його розгойдування було приємне, його рух у прозорому небі – беззвучний.
Три Скіфські Богині говорили, про щось важливе і незвичайне. Вони чекали її – вони чекали Велику Геру!

3

–Міріусе, жени! Жени швидше коней! Ще швидше! Я так люблю швидкість! – зеленоока богиня підганяла вогняну істоту, яка відповідала за її коней.
–Слухаюсь!
Коні несли Геру швидко, вони були моторні і мовчазні. Дорога – чиста,, світла, небесна.
Ніхто не міг стояти на шляху у Гери. Було багато тих, які заздрили їй і, може, навіть ненавиділи її, але вони були безсилі перед цією Величною богинею Олімпу.
Та все ж раптом… коні стрепенулися, Вогняний ледве утримав уздечку. Дивна сиза хмара малювала незрозумілу димчасту щільність.
–Що це, хто це? – обурилася Гера, – як ти посмів стояти у мене на шляху, я кваплюся, мене чекають! Що це я звітую перед тобою! Геть з дороги! – крикнула Гера, вона розсердилася не на жарт.
–Вітаю, о Велика і Яснолиця богине! Дозвольте, поговорити з вами!
–А… це ти! Давно тебе не зустрічала, серед світів, серед туманів і марив неба, – вимовила богиня Гера м'якше, ніж раніше.
Вогняний ледь стримував коней.
–Выслухайте, молю! О, Велика Богине Олімпа, – просив той, хто посмів зупинити Геру, – я скіфський дух, ви знаєте про мене все. Моя батьківщина потребує мудрості. Допоможіть!! Я мандрівник Скіфії, цим все сказано. Я дух Скіфії.
– І тому ти посмів стояти у мене на шляху? Хіба мало, які духи бродять у Всесвіті! І, що я з усіма повинна говорити? – волосся Гери розвівалося вітром, її погляд був холодний, здавалося, що небо ось-ось укриють блискавиці і громи. Богиня гнівалася.
–О, Найсвітліша! Ви спішите до Скіфських Богинь, будьте милостиві до нас, нехай відбудеться те, що повинно відбутися! Нехай буде так, як повинно бути! Нехай перетнеться Греція і Скіфія у Величі і Славі своїй, на благо Скіфії і на благо Греції! – дух-мандрівник був сміливий і говорив голосно, не боячись Гери. Але він знав, якщо він не догодить богині, він зникне в безодні світів навіки.
–Які дурниці говорить цей старий! Міріусе, жени його геть! Я сама знаю, що потрібно, а що ні! Як ти смієш, старий! Ти лише дух, а я Велична Гера!
Вогняний вже замахнувся на старця, та Гера зупинила свого слугу. Вона почула слова подяки.
–Спасибі! О, Велика Геро, тепер ви знаєте суть мого прохання. Згляньтеся! Я лише слуга тих, хто вершить велике і важливе, – старець говорив тихіше, не так голосно як раніше. Все ж він мав справу з самою небезпечною богинею Олімпу, – моя дорога давно вирішена, я слуга, а ваша – Непорушна і Вічна!
Раптом просідь неба розтанула і старий зник. На шляху вогняної колісниці Гери, більше не було перешкод.
Гера здивувалася собі, адже вона не зіштовхнула старого в темну прірву. Гері було дозволено все, на те вона і дружина Зевса. Не всякий міг, щонебудь просити у неї і не всякий міг її зупиняти в небесному просторі світів.
Мріус гнав що сили коней. Ще мить і незвичайний повітряний міст поряд.



4

–Ну нарешті… ось вона! – вимовила захоплено Апі, – я бачу її, виблискуючі небесні вітри оповіщають про її прибуття! – Апі вглядувалася в далечінь, – вона, майже, поруч! Вона от-от… і буде з нами!
– Як, не може бути? Її Висока Величність до нас мчать? – спитала Артимпаса. Хоча Артимпаса рідко бувала в поганому настрої, але навіть вона втомилася чекати Геру.
–Ну досить, досить, обурюватися! Гера з нами! Це головне. Вона прекрасна! Як і усі ми, безумовно! – вимовила дуже спокійно Табіти-веста.
Міст розгойдувався повільно. Його дивні поручні переливалися усіма барвами веселки. Неймовірний і величезний – завис в ранковому небі над Скіфією. І ніхто не сумнівався, що він Вічний і Непорушний.
Врешті-решт коні Гери зупинилися. Вогняна колісниця прибула вчасно, і більше не видавала звуків незрозумілих. Гера ступила на повітряні сходи, вони в секунду утворили спіраль, і миттєво перемістили Геру в самий центр моста, де і сиділи три богині Скіфії. Незвичайні особи обмінялися вітанням. Прозорі слуги були всюди, вони невидимі і недокучливі.
–Геро, як ти прекрасна! Ми зачекалися, у нас до тебе важлива справа, вона не терпить метушні і суєти! Він повинен народитися! І нам потрібна твоя допомога, – вимовила скоромовкою, швидко і кваплячись, богиня домівки – Табіті-веста, – він потрібний Скіфії, він син царя!
–І ви про те саме! Я все чула! Мені зустрівся дух вічного-мандрівника Скіфії, він розповів про вашу справу докладно. Але в мої плани не входило втручатися в життя скіфів. Тим паче, допомагати людям! Навіщо? Греки ще куди не йшло? Хоча… його мати еллінка. Як усе це недоречно, я хотіла слухати спів сфер і туманів, а не вирішувати чужі проблеми.
–Все вже вирішено наперед, але доля, може, бути різною. Те, що він син царя – це вже визначено, але хто він буде, і, що від нього залежить? Ось найголовніші питання, – вимовила загадково Апі.
Промайнули секунди… міст засяяв яскраво і незвично. Гера озирнулася. Їй здалося, що розмову чує Зевс. Вона підійшла до прозорих поручнів моста, заглянула у безодню неба, там нікого не було. Гера все зрозуміла, її розум, її мислення було не таким, як у всіх, на те вона і богиня, найголовніша богиня Олімпу! Вона відчула, що Зевс дав свою згоду.
–Будь по-вашому! – несподівано вимовила Гера. – Нехай народиться той, хто об'єднає нез’єднане! І нехай ім'я буде йому Анахарсіс! Я так вирішила! Я дарую йому мудрість і довголіття! Нехай Скіфія отримає Велич і Мудрість!
Не встигла Гера вимовити ці слова, як там, у земному світі, в світлицях цариці, почувся довгоочікуваний плач малюка.
–Анахарсіс! Син мій! – прокричав цар, піднімаючи немовля! – Плоть від плоті моєї! Мій спадкоємець! Анахарсіс! Його ім'я Анахарсіс! Так наказують боги!
Ніхто не може пояснити, чому все сталося так, а не по-іншому. Чому в вуста скіфського царя було вкладено – це ім'я. Але Гера і три Скіфські богині були поруч, вони покинули давно прозорий міст неба і в невидимому ранковому серпанку зависли над Анахарсісом, над малюком, який щойно народився.
Малюк був здоровий, міцний і кріпкий. Його долю шепотіли богині. Зевс теж був поруч, він схвалював все, що робили нині богині.
–Нехай буде він мудрий і вільний! Багатство і слава будуть йому не- цікаві! Нехай насичується його розум розсудливісттю і розумінням! Еллада і Скіфія напоять його теплом і любов'ю! – вимовив Великий Зевс.
По небу промиготіли яскраві радісні блискавиці. Вони оповіщали всіх, що родився той, хто принесе мудрість скіфам.
Гера і три Скіфські Богині повернулися в світлу прозорість думок і діянь, богині були невидимі для людей: вони були зайняті розмовою про вічне і важливе. Богині виконали те мале і велике, що могли, далі все належало не лише богам, а й самому Анахарсісу.
Міст розгойдувався і виблискував веселкою кольорових спектрів. Трави і квіти на землі, в долинах, замиготіли малиновим яскравим сяйвом.

5

Йшов час, Анахарсіс ріс. Все сталося так, як і хотіли богині. Він багато читав і багато знав. Його допитливий розум проникав в суть подій, в суть буття.
Скіфія – Північне Причорномор'я: батьківщина молодого царевича. Анахарсіс – скіф, син Гнура, скіфського царя, по матері – еллін, царевич володів різними мовами. Його учили різному і всякому. Ще в ранньому віці він замислювався над укладом життя. Він іноді ставив дивні питання своїм наставникам, яких при дворі царя Гнура, було багато. Тому цар, не замислюючись, вирішив відправити Анахарсіса до Еллади, в Афіни, щоб син осягнув все, що могло би бути необхідним і потрібним для Скіфії.
Богині допомагали царевичеві. Юнак був красивий і фізично здоровий. Він добре розвинув своє тіло і не знав, що таке хвороби і муки тілесні, він був витривалий і працелюбний. Усі муки його – духовні. Його турбували питання, на які у нього іноді не було відповідей.
Його манера формувати думки була не така, як у всіх. Його дотепні висловлювання, про світ і людей, збереглися і до нині. Мудреці в Афінах відразу помітили в Анахарсісові щось нове і яскраве.
Минали дні. Анахарсіс змужнів, він любив подорожувати, цим царевич відрізнявся від багатьох своїх співвітчизників. Влада його не цікавила. Він був царевичем тільки по крові. Анахарсіс багато разів бував в далеких країнах. Греція була близька його душі, там були ті, яких він любив і поважав.
Одного разу з царевичем сталася дуже незвичайна подія, яка принесла йому славу, яка долинула і до нашого часу.
Корабель, на якому знаходився Анахарсіс, плив довго. Шлях був неблизький. Ніхто не зміг би точно сказати, скільки днів пройшло з того часу, як моряки не бачили берег. Шторми і урагани виснажували, але гірше було те, що закінчилася прісна вода. Команду міг врятувати тільки острів, контури якого виднілися в сизому тумані далечини.
Незаселений острів був красивий і порожній. Анахарсіс погодився з капітаном, що прісна вода потрібна, і залишатися без неї ніяк неможна. Підпливши до берега, команда висадилася на берег і зайнялася пошуком води.
Анахарсіс же роздумував про морські стихії, про дивне пристосування, яке використовувалося для утримання кораблів у берегів. Безлюдний острів вабив, все вглиб і вглиб, але Анахарсіс знав, що йти далеко від берега украй небезпечно. Він вирішив спочатку вивчити берег навколо острова.
–Анахарсіс, ти з нами, чи у тебе, як завжди, є нові ідеї? – окликнув, мудреця Ортир, Ортир був помічником капітана.
–Даремно смієшся, Ортире, твої кепкування і іронія ні до чого! Спочатку треба обстежити берег! І, до речі, кошик з каменями, для утримання берега, погана поміч! Таке грузило – важке, недовговічне при штормі. Треба, щось інше. Коли-небудь, друже, ти зрозумієш мене, про що я. Ми витрачаємо багато часу, щоб опустити на дно – це страховисько з камінням, воно примітивне і безглузде! – Анахарсіс говорив впевнено і емоційно.
–Згоден, Анахарсісе, але зараз йдеться про прісну воду, її треба знайти в першу чергу! Можеш залишатися, якщо тобі так подобається тут тинятися, а ми підем далі, в середину острова. Біля берега води нема! Це точно! – Ортир продовжував жартувати над Анахарсісом.
Анахарсіс махнув рукою і неквапливо попрямував в ліву частину берега. Несподівано, його притягнув незрозумілий блиск. Підійшовши ближче, до дивного світіння, Анахарсіс був здивований тим, що це всього лише проста скеля. Вона переливалась, неначе її відполірували чарівним незрозумілим чином.
–Як же по ній підійматися? Має ж бути якийсь спосіб, щоб зверху побачити весь острів як на долоні?
Анахарсіс ходив коло скелі.
– І, як тут багато рослин! Дива! Які вони міцні! Є за що зачепитися, прекрасно! – Анахарсіс міркував вголос.
Скіф уважно досліджував невелике, досить довге підвищення, яке мало нагадувало камені, воно було більше схоже на гладке залізо або на іншу земну породу, досі невідому Анахарсісу.
Нарешті, зачепившись за величезну міцну гілку, товстої рослини, Анахарсіс почав потихеньку підніматися, дертися по ній, як по канату. Незвичайна легкість з'явилися в тілі, але раптом рослина напружилася і несподівано обірвалася. Скіф полетів на землю, поряд з Анахарсісом впало, щось важке і велике.
Твердий шматок, що відколовся, мав правильну форму. Здавалося, його розкреслили з геометричною математичною точністю, два гострі краї правий і лівий – однакові, а посередині – витягнуте вістря загострене, чітке і правильне.
(Анахарсіс, скажу я вам, навіть не підозрював, що поряд з ним ті, які про нього все знають і все можуть. Богині були невидимі!)

6


–Ну ось, шановні, нарешті його осяє нова думка! Зараз… от-от… врешті-решт… спалахне думка! Чи як? А то в його голові завжди одні тільки питання! – шепотіла скіфська богиня в зеленій, ледь прозорій сукні, – його осяє, що це те, що він шукає багато років, – Апі говорила тихо, майже беззвучно, вона зависла над Анахарсісом в повітрі.
Апі, плавала, як бульбочка, над головою скіфа. Богиня трохи нервувала. Здавалося, вона ось-ось матеріалізується в земну оболонку і, що учений і мудрець Анахарсіс її побачить, але Богиня Апі утрималася від такого чаклунства ( вона вдержала свої емоції і своє божественне тіло, в невидимих світах). Адже поруч були і інші богині!
Табіти-веста і Артімпаса їй би не пробачили людську матерію, людську цільність, Велична Гера теж би дорікала.
–Так і є! Ось-ось… нарешті він зробить відкриття і зрозуміє, що кошики з каменюками кораблям ні до чого, що біля берега можна кидати якір зі штоком, і що це добре і не небезпечно, – весело тараторила Табіті-веста. Вона дуже квапилася. Вона хотіла ще щось сказати, але її перебили.
–Так-так! Так і буде… якір! Говори, Анахарсісе! Якір! Якір! Він гладкий і красивий, і він буде з досконалого заліза, – вимовила пошепки Артимпаса.
–О! Як все просто! Самі боги мені дають підказку, – вигукнув Анахарсіс який, звичайно, нікого поруч не бачив, окрім дивного шматка, що відколовся від скелі.
–Так і є! Я удосконалю цю незвичайну річ, і в кінці кінців… це докучливе пристосування, яке всіх дратує – зникне. Навіщо ці кошики з каменюками? Ось! Це вістря врізатиметься в пісок, буде глибоко занурюватися всередину морського дна і не тільки морського! Так-так… занурюватися легко, найголовніше, беззвучно! О, спасибі, Небеса, за усі ваші підказки! – Анахарсіс кричав і радів, його крик почули моряки. Першим прибіг до нього помічник капітана – Ортир.
–Що це? І звідки ця штуковина у тебе, Анахарсісе. Я завжди знав, що ти дивак, але навіщо ти підіймався по цій скелі? Ти ж міг розбитися!
–Так… він міг розбитися! Але на те ми і богині, щоб допомагати обраним, – вимовила гордо Гера, вона теж була поруч. – Ох, як же клопітно допомагати людям, вони завжди відволікають нас від важливих справ, мені знову довелося мчатися сюди, на своїй вогняній колісниці, замість того, щоб слухати спів туманів на мосту: на Олімпі теж справ багато! – нарікала і не змовкала Яснолиця Гера.
–О, Велична Геро, але тепер у людей буде справжній якір, ці камені, цей їх гуркіт, так дратує Посейдона! Він нещодавно мені скаржився, що вже невзмозі терпіти цих телепнів-моряків, з їх величезними кошиками! І мене, чесно кажучи, цей гуркіт теж дістав! – сказала Артимпаса.
– Ти права, Артимпасо, – погодилася Гера, – гуркіт нікому непотрібний. Я теж люблю тишу!
Богині не зникали, а пурхали в повітрі, їх ніхто із смертних не бачив і не чув. Навіть Анахарсіс. Правді бути, учений і мудрець все ж відчував, що божественне і велике поруч, не дивлячись на науки, син царя Гнура, вірив, що світами правлять Боги!

7

Ортир уважно дивився на шматок скали і на самого скіфа-вченого. Анахарсіс мав хороший настрій, хоча його одяг був місцями пошкодженний.
–Чи знаешь, Ортире, що це? – запитав Анахарсіс, – радій, друже, бо це якір! Це те, що позбавить усіх моряків, від цих важких кошиків. Це диво утримуватиме кораблі біля берега. Я назвав це пристосування – якір! Боги зі мною згодні! Я це відчуваю!
Анахрсиса оточили моряки, вони чули його щасливі вигуки.
–Я удосконалю його! Він буде ще кращий! – вигукував учений Анахарсіс.
Моряки з цікавістю доторкалися до шматка, що відколовся від гладкого стрімчака, інші продовжували досліджувати скелю і все, що було навколо неї. Аж враз почувся крик одного із моряків:
–Вода, вода, там багато прісної води! За цією скелею джерело! І не потрібно по ній драпатися! Треба усього лише її обійти, ось... ось… дивіться тече… от з того краю! Скеля не неосяжна, вона просто висока, у неї гостра шпиця… і все!
–Слава Богам, ми наберемо багато прісної води! – кричав Ортир, – вода, вода! – скоріш, набирайте воду! Море піниться і хвилюється, нам потрібно забиратися звідси і чим швидше, тим краще! – заволав Ортир.
На безлюдному острові піднімався вітер. Усередині острова усе гуділо і ревіло. Здавалося, що якась невідома сила розсердилася, гнала мореплавців геть.
Моряки квапились, набирали воду у бочки, а щасливий Анахарсіс, навіть не підозрював, що поряд з ним і його друзями-моряками, в невидимому прозорому серпанку мигтіли ті, які мали найпряміше відношення до його долі, до його відкриттів і його мудрості. І ці хтось – прекрасні Богині, які по дивному проханню скіфського мандрівника-небес, опікали Анахарсіса. Богині погодилися з духом Скіфії неспроста.
Море не штормило, заспокоїлося. Ще днів декілька і мандрівники знову побачать берег! Вони побачать береги Еллади! Корабель прибуде в Афіни вчасно! Анахарсіс малюватиме усі дні безперервно. Багато ескізів зробить скіф і на усіх красуватимутьться якорі: великі і маленькі.
Аж ось і берег!
Анахарсіс квапився, він спішив до Солона. Політик і мудрець Афін – Солон вже давно чекав скіфа, але зустріч Анахарсіса з Солоном – це вже зовсім інша історія.


8

Незвичаний міст разкачувався. Спів туманів і сфер звучав красиво. Скіфські богині і Велична Гера насолоджувалися мелодіями і маревами небес.
–Який же він хороший і симпатичний, цей скіф! – мрійливо промовила Артимпаса. Вона любила зовнішні форми, більше за внутрішні, у всьому, що її оточувало.
–Ну при чому тут зовнішність! – зауважила Гера.
–Я теж згодна з Герою! Головне інше, він – філософ і мудрець! В цьому його сила! – стверджувала богиня Апі.
–І, до речі, дух Скіфії був правий, Анахарсіс – син царя, але цього замало! – богиня домівки Табіті-веста завжди думала про важливе.
–Нехай, будуть довгі його землі роки! – вигукнула Яснолиця Гера.
Міс захитався сильніше. Сизе чарівне небо, в яке заглядали богині, їм подобалося. Богині продовжували слухали спів сфер і туманів.
Доля Анахарсіса була визначена, як і все у всіх видимих і невидимих світах. Світів – безліч! Все визначено Богами і Долею!
–Так-так… мудрість і філософія – це саме важливе не лише у нашому світі, але й у світі земному! – слова, несподівано сказані Зевсом, покотилися луною по небу.
Зевс приєднався до богинь в їх спогляданні Всессвітів.
Дух Скіфії – скіфський мандрівник-старець був щасливий, адже Величні Богині вдихнули в Анахарсіса світлу душу, його країна Скіфія не буде забута нащадками.
Один із семи мудреців античного світу – Вічний! Його ім'я – Анахарсіс.

……………………………………………………………………………….

Довідка для найменших читачів.


Боги Греції:

Зевс – головний бог Олімпу. Бог неба.
Гера – дружина Зевса, покровителька браку.
Посейдон – бог морів.


Скіфські богині:

Апі – богиня землі.
Артимпаса – покровителька зоряного неба, сімейних стосунків.
Табіті-веста – богиня домівки.

………………………………………………………………………..

Анахарсіс – один з семи мудреців античного світу.

Казка

В одному дуже далекому царстві жив цар. Царство було дуже багате і красиве, в царя було все, що тільки заманеться. Палаців декілька, сади, в яких дивні павіани гуляли собі вільно, дерева різні – краси неземної. Фруктів райських багато-пребагато. Заводи та фабрики теж були в державі, всяка новомодна техніка купувалася по всьому світу. При дворі царя навіть факіри були, які розважали царя та втішали, коли йому було сумно. Та з кожним днем, цар сумував все більше та більше.
Була у цього царя єдина донечка. Гарна-прегарна, звали її Розалін. Та одна проблема – принцеса була дуже неслухняна. Що хотіла, то робила. Не слухала нікого, навіть свого татуся. Всі слуги вже втомилися від неї, а вчителі боялися її чомусь вчити.
Було таке, що разів зо два, вона з дому втікала, та цар вчасно віддавав вказівку розшукати неслухняну донечку. Дуже за неї батько трясся, бо вона ж принцеса. Така поведінка – це ж просто лихо якесь. Ніякої відповідальності. То в палаці бешкетувати, ще куди не йшло, якщо щось витворить, то все виправити можна, бо вдома. А, якщо десь за межами палацу, щось відчибучить? Не всі ж знають поза палацом, що вона принцеса. Покликав цар мудрих тлумачів дідусів старих-престарих, та вони нічого суттєвого не сказали. Цар якось подумав, може, хто зурочив дитину, або наврочив. Привели до царя відьму білу Феофеору, яка з силами добра говорити вміла. Стара довго мовчала, дивилася кудись в простір своїми дивними очима, а потім промовила:
–Здорова твоя доня, здорова, гарна, красива, недурна, розум має, то таке… вередує. Кажете, Ваше Величність, неслухняна, ну то… що поробиш? З часом все минеться, – тільки й сказала стара відьма Феофеора і враз зникла. Цар навіть подякувати не встиг. Не встиг розпитати, що бабця мала на увазі.
Після білої відьми в палаці днів декілька було спокійно, та потім все почалося з початку. То Розалін їсти не хоче, то не хоче рано вставати, щоб до школи іти,(бо принцеси теж навчаються).То сховалася від пана професора, прив’язала його папугу до лавиці в садовому парку. Правда, казали слуги, що папугові прогулянка з Розалін дуже сподобалась, що сидячи на лавиці, він повторював всього декілька фраз:
–Розалін хороша, прогулянка хороша, ще… ще… хочу, хочу втекти, втекти…
Всі свої плаття Розалін вкоротила, а одне пофарбувала, розмалювала так, що ніхто його не впізнав, а плаття було дуже дороге, рідкісної роботи. Навіть одного дня, татусеву корону пошкодила, зняла з неї дороге каміння і наліпила картонні різнокольорові зірочки. Цар дуже розсердився, кричав на весь палац, погрожував, а потім, як завжди, простив свою неслухнянку.
–Я вимушений тебе наказати, Розалін, заберу всі твої іграшки, всі, всі! І нікуди не пущу з палацу, ні на крок!
–Це, татусю, антипедагогічно! І зовсім негарно, бо ви, татусю, цар. У вас, татусю, теж погана поведінка, бо ви кричите, ще гірше за мене! У мене вже від вашого крику голова розболілася. Ой, ой, мені погано… – сказала хитренько вередуля. Вона закрила очі, пищала, казала, що їй паморочиться в голові.
–Ой, бідна моя дитинко, – налякався цар, – лікаря, скоріш… скоріш! Принцесі стало погано!
Враз прибіг придворний лікар. Але Розалін, коли батько відвернувся, щоб поговорити з доктором, хутко шмигнула у відкриті двері, заховалась в кімнатах палацу.
–Ой, горе мені, горе, знову ця малеча взяла наді мною верх, вже сил не має терпіти її вередування та хитрощі,–сказав засмучений цар, коли побачив, що Розалін знову втекла.
–Не така вже вона й мала. Перепрошую, Ваша Величність, принцесі скоро десять. Вона палац знає як свої п’ять пальців, не турбуйтеся ви так, Ваша Величність. Не рвіть собі серце, пограється… та й повернеться, – пан лікар не знав вже, як втішити царя, то говорив бідолашний, що перше приходило в голову. Та цар не заспокоювався, продовжував бідкатись:
–Ой, ой, пане лікарю, мовчіть, мовчіть, дайте краще ліків мені, – просив цар.
–Так-так… слухаю, Ваша Величність! Все буде добре! Ось ваші ліки, – пан лікар все ж трохи побоювався, бо від настрою царя залежала його робота. А настрій царю псувала доня.
–Це все тому, що я виховую її сам, бо її матуся ж померла, дуже давно. Бідна дитина, бідна дитина, – журився правитель великого царства.
Тим часом, Розалін, недовго думаючи, подалася до саду, залізла на саме високе дерево і стала оглядати все навколо. Її дуже забавляло, що вона так спритно втекла від батька і лікаря, і що її не піймали спритні придворні слуги. Густе дерево заховало принцесу.
–От би втекти… он туди… далеко-далеко! Як мені ці слуги надоїли, ця охорона, і татусь теж! А вчителі? – хмикнула тихенько принцеса, – чого тільки цей професор прискіпливий вартий. Вони всі мене так повчають, так повчають, просто дресирують, а мені б хоч трохи свободи. Пожити би, як всі навколо, на волі. Свободи хочу! – шепотіла собі під ніс принцеса. Видно, Розалін сама не розуміла, чого хотіла.
Враз… сталося диво, не встигла Розалін договорити останню фразу, як дерево затріщало, гілочки захиталися і Розалін стрімко полетіла донизу, вона падала довго-предовго. Та дивно, вона не впала додолу на землю, а вмить… опинилася в якомусь дивному, іншому світі. Дві величезні ворони підхопили її в свої кігті і розгойдували, що було сили. Розалін повисла у повітрі. Під ногами миготіла земля, гори, ліси, ріки, озера – дівчинці було дуже страшно.
–Відпустіть мене, негідні ворони! Ви знаєте, хто я? Вам влетить від мого татка! – кричала принцеса. Та чорні незграби летіли все далі і далі.
–Мовчи, мала, мовчи! Кар-кар-кар! Ми про тебе все знаємо, кар-кар-кар. Вередуєш так, що аж нам чути! У нашому світі з тобою панькатись ніхто не буде. А твій татко, так нам він не цар, він нам ніхто! – сказали дві ворони хором.
Розалін притихла, бо дуже налякалася. Летіли ці дві ворони дуже довго. Скала, куди вони прямували, була пуста і дуже гостра на вид. Нарешті, птахи-велетні приземлилися. Дивна навколишня тиша була незрозуміла для Розалін. Вітер гудів, але не так, як у світі, де жила принцеса, вітер то стихав, то знову починав сумно завивати. Здавалося, він грав на сопілочці.
–Ось, Ваша Величність, ми принесли вам те, про що ви нас просили. Це і є… ця мала, яка так багато вередує і нікого не слухає, і весь час кричить, –сказали знову хором дві величезні ворони.
Розалін спочатку не зрозуміла і навіть не побачила з ким говорять ворони; вона примружила свої очі, відкривала і закривала їх, озиралась у всі сторони, та нікого не бачила.
–З ким це говорять ці дивні птахи? Тут же нікого окрім них і мене не має, – подумала Розалін, та вголос принцеса нічого не сказала.
–Так-так! Бачу! То вона ж зовсім ще мала. І оце з нею так багато клопоту? – сказав хтось, кого Розалін тільки чула.
Аж, врешті-решт, дівчинка підняла голову до гори і побачила величезного, майже зовсім прозорого чоловіка. Враз… старий сильно подув в її сторону, вмить… Розалін опинилася в його величезних долонях.
–То ви хто, пане? Вибачаюсь, і чому мене сюди притягли ці дві ворони? –запитала все ж сміливо Розалін, вона не була труслива дівчинка, все ж таки її татусь правитель держави.
–Хто я? Ха-ха-ха, – сміявся дуже голосно старий, – без мене всім ніяк, Розалін.
Старий відкрив свого величезного рота і з усієї сили знову подув. Білі хмаринки потемніли і перетворилися в темні великі хмари. Старий Велетень подув ще зо три рази і все небо загойдалося.
–Хто я? хто я? – продовжував сміятися прозорий велетень. Він уважно розглядав дівчинку. Розалін трохи тремтіла.
–Я – Вітер! А от ти, мала, порушуєш гармонію! Ти показуєш поганий приклад всім навколо! А, що буде, Розалін, коли всі почнуть робити так, як ти?
–Ні-ні, Дядьку Вітре, я ж принцеса, що хочу, то й роблю! Мені все можна, –продовжувала капризувати Розалін, – і взагалі, віднесіть мне назад, де взяли! А… то… я покличу слуг і татусевих воїнів, – останні слова принцеси дуже розлютили пана Вітра.
–Та хіба ти нині головна, ти мале дитя, яке має слухати дорослих! –прокричав Вітер.
Велетень знову відкрив свого рота і подув сильніше. Тепер з неба полетіли сніжинки, стало дуже холодно. Розалін вся тремтіла. Вітер дмухав і дмухав, здавалося, що він ніколи не зупиниться; якби він не тримав Розалін в своїх долонях, то вона би зовсім пропала. Її би засипало снігом, або занесло кудись далеко-далеко в гори, або навіть вона би впала в море.
–Тепер запам’ятовуй, мала! Я люблю тишину і спокій, а якщо мене, хтось дратує, то йде сильний дощ, грози проносяться злі і холодні, або снігу мете сила-силенна, бушують снігові бурани, або… я можу розпочати цілу війну потоків холоду або суховіїв. Все залежить від мого настрою. І від того, як ведуть себе люди.
Розалін про таке ніколи не чула. На цей раз принцеса не промовила ні словечка. Нарешті, пан Вітер став зменшуватися в розмірах. Тепер мала Розалін могла його спокійно роздивитися.
Великий синій балахон був блискучий, борода сива і довжелезна, майже прозоре волосся, довге і хвилясте. Розалін хотіла щось спитати, та не знала можна зараз говорити чи ні? Вітер стукнув своєю палицею по сріблястому небу, вмить з’явився потаємний дивний вхід в печеру гострої скали. Вітер поклав малу додолу, потім взяв Розалін за руку і ввійшов з нею до свої домівки. Величезний камін горів весело, своїми яскравими спалахами вітав свого господаря.
–Сідай… он там, Розалін! – скомандував Вітер, – грійся, бо бачу змерзла!
Розалін оглядала приміщення. У її татуся було багато палаців, та дім пана-Вітра був кращий, ніж всі палаци її держави, краще всього того, що вона бачила раніше. Тут було всього так багато, що аж дивно, як воно все тут поміщалося. Все було прозоре, блискуче і дуже дивне. Недалеко біля каміна, у величезній відкритій скрині підскакували дивні іскри.
–Ні… ні… не руш, не можна! Це блискавиці! Вони можуть принести багато проблем, тільки я можу з ними впоратись… і то… не завжди, –погрозливо сказав Вітер.
–Я вибачаюсь! Хотіла спитати… не турбуйтесь, не доторкуюсь. Я вже все зрозуміла. Пане-Вітре, а чи не могли би ви мене відпустити. Мене вже мабуть всі шукають, – спитала досить тихо Розалін. Вітер уважно подивився на балувану дівчинку.
–Чому не можна, можна! Але мені здається, що ти хочеш, ще щось побачити, – не встиг Вітер сказати останні слова, як приміщення, в якому була Розалін з Вітром, зникло.
Розалін опинилася в дивній, великій, дзеркальній кімнаті, вона побачила своє відображення, але не одне, а багато. Здавалося, Розалін попала в калейдоскоп своїх криків і вередувань, вона чула, як вона постійно кричить і щось просить, або з кимось сперечається. Дзеркальця швидко крутилися, було враження, що вони ніколи не зупиняться. Та все… ж враз… ці дивні картинки, на яких була тільки вона Розалін – зникли, наступила тиша. Розалін побачила себе з боку, вона не могла повірити, що вона така вредна і така капризна. Їй на якісь хвилинки здалося, що це хтось інший, та це була вона.
– То вже бачу… бачу, яка я погана, все зрозуміла. Ну… вередую… то хіба я комусь мішаю? – спитала сором’язливо і дуже тихо Розалін.
Відповіді не було, дивна дзеркальна кімната зникла. Враз… знову… пан- Вітер повернув принцесу до своєї печери.
–Ти всім мішаєш! Кому до вподоби вередування? Свого татуся теж засмучуєш! – сказав гучно пан-Вітер. Вогонь в каміні мерехтів спокійно. Ворони кудись поділися. Їх ніде не було.
Розалін мовчала, вона на цей раз уважно слухала.
– Тебе чують хмаринки, небо, земля, трава, квіти, навіть птахи. Так багато твоїх “не хочу і хочу”, що всім це мішає, всіх відволікаєш від роботи, від важливих справ. Тому я вирішив ось так! Бачиш, два величезні міхи, там насіння дивних квітів, завтра я маю розвіяти їх по землі, але вони всі перемішані, то ж… хватить балачок, вперед до роботи! І більше ніяких питань!
–Так я ж принцеса! І нічого не вмію, – таки сказала здивована Розалін.
–Нічого страшного, всьому можна научитись! Трудова дисципліна – це тобі тільки на користь! – сказав строго Вітер.
Розалін не могла повірити, що все це відбувається з нею.
–Агов, мої вірні ворони! Карліто і Карінто, допоможіть малій пані розібратися, що до чого, а я полечу далеко, справ багато. Бувайте!
Вітер зник, а замість нього з’явилися ті самі дві ворони, які принесли Розалін на цю велику скалу. Правда, тепер ці чорні птахи не були такі великі, а такі собі… звичайні ворони.
–Давай, давай, мала! За діло! Часу зовсім мало, обмаль! Все треба зробити до вечора, бо вранці вже буде пізно.
–Так… я ж нічого не вмію, бо я є принцеса! Я головна! – знову капризно сказала Розалін.
–Ну… от… знову стару пластинку заладила! Забуть, про своє життя в палаці! До роботи, кар-кар! – каркали хором чорні птахи Вітра.
Ворони показали Розалін, що всі насіння треба перебрати і акуратно скласти в різнокольорові мішечки, щоб Вітер не переплутав, де і які квіти. Спочатку Розалін сердилася, та діватися було нікуди, потім… їй навіть сподобалося розкладати насіннячка в різнокольорові торбинки.
–Мені подобається ця робота! Цікаво! Хіба таке буває?! – радісно зауважила Розалін.
–Ми теж любимо розкладати квіти в кольорові мішечки, – хором сказали дві ворони.
Торбинок було дуже багато. І всі вони були різного кольору. Самі красиві були малинові і жовті.
–Ну… от… все готово, я перша впоралась! Ура! – сказала весело принцеса.
Не встигла вона закінчити цікаву справу, як знову з’явився Вітер, він уважно оглянув всю роботу. Вечір закінчувався, ніч була темна і досить холодна. Камін тріщав і виблискував яскравими вогниками.
–А тепер спати і не сперечайся, он там маленьке ліжечко. Покажіть їй, ворони, а… то… сама не впорається, вона ж принцеса, – сказав суворо хазяїн дивовижного простору.
Пан-Вітер все ж трохи кепкував з Розалін. Мала хотіла ще щось запитати, та вмить заснула, бо втомилася, принцеса все ж вперше в житті сама виконувала незвичайну і дуже важливу роботу.
Тим часом… у палаці зчинився такий галас та крик, всі шукали принцесу. Та її ніде не було. Одні слуги шукали її в палаці, другі – в місті, треті – в школі, а четверті – нишпорили по саду.
Аж… от… один із слуг закричав та так голосно, що аж в вухах у царя задзвеніло:
–Найшли, найшли!
Дивно! Але… чомусь… Розалін згорнулася калачиком під красивою молоденькою грушкою і солодко спала. Її татусь підійшов до неї, взяв її на руки, приніс до дому. Вечір вже давно розпочався. Розалін спала міцно і солодко. Вранці цар почув дивні крики з кімнати Розалін.
–Пан-Вітер, пане-Вітре, я все зробила, все-все! Всі насіннячка перебрала, відпустіть мене до дому, татусь переживає, я вже виспалась! – кричала спросонку принцеса.
–Ой! Що це? Я вдома? Диво! А де ж пан-Вітер? І дві величезні ворони?
–Ну… ну… доню, заспокойся! Все добре, мала! Ми найшли тебе в саду, під молоденькою гіллястою грушкою, ти солодко спала, я приніс тебе сюди, до твоїх покоїв.
–Ні, татусю, мене вкрали дві великі ворони, там я бачила себе… неслухняну і капризну! Я вже буду слухатись! Чесно, чесно! І ще… ті дві ворони… чомусь… завжди говорили все хором. Все так і було, як я кажу, –не переставала запевняти принцеса Розалін свого батька.
Цар не міг нічого зрозуміти, він подумав, що малій приснився страшний сон. Але на диво, з того часу, Розалін перестала безпричинно вередувати, стала дуже слухняна принцеса. Вона трохи підросла, бо діти ростуть швидко, змінилася. Цар вирішив, що причина такої переміни в білій відьмі Феофеорі, в її пророцтві, тому відправив білій відьмі невеличку скриньку з подарунками.
Одного дня, коли Розалін гуляла по саду, до неї підлетів прозорий велетень і тихенько запитав:
–То, як справи, мала? Я забув тобі сказати… спасибі, за мішечки квітів! І до побачення, неслухнянко! Прощавай, Розалін, ще якось по-ба-чи-мось! Надіюсь, ти на мене не сердишся?! – лунало дивно, тихенько по саду.
Розалін махала рукою невидимому велетню, вона була рада почути хороші слова подяки. Вона не боялася Вітра. Пан-Вітер дув лагідно, недовго: він хутко зник, у нього, як завжди, було багато справ.