Казка

В невеличкому містечку жила одна дівчинка, що правда, вона трохи відрізнялась від інших дітей, тому що вона вміла розмовляти з комахами, птахами, небом, вітром і навіть з дощем.
Алінка розмовляла з різними істотами: і вони не тільки її слухали, але навіть відповідали дівчинці на своїй мові, і Алінка їх розуміла. Правді бути, про цю її здібність мало хто знав. Її внутрішній світ – цікавий та незвичайний. Якось Алінка розповіла про свою розмову з навколишнім своїй старенькій бабусі.
–То добре, онучко, добре, не лякайся цього. В нашій родині таке бувало, це дарунок тобі від тих, про кого ти ще зовсім мало знаєш, від наших предків подарунок. Прийде час, може, більше відкриється, – тільки і сказала старенька своїй онучці, чим її і заспокоїла.
–То ми що феї, бабусю? – спитала дівчинка, її тоненький голосок був приємний.
–Та, що ти, мила, ні-ні, ми не феї! Ми звичайнісінькі люди, і не тільки це! Ми навіть не відьми якісь, а просто ми з поважної, дуже стародавньої родини, от і все! І мабуть природа щедра до нас своєю любов’ю. Це для багатьох людей не зрозуміло, а для нас – звичайнісінькі речі. Розмова з навколишнім світом – хороша справа. Все буде добре, дитинко. Все потім, а зараз вже дуже пізно і краще тобі трохи поспатоньки, – втішливо сказала бабуся, ніжно чмокнула дівчинку в її пухкеньку щічку, тихенько вийшла з кімнати. Як тільки двері за старенькою закрилися, в кімнаті щось весело зашаруділо.
–Агов, мала! То твоя бабця права, не всі можуть з нами поговорити, – весело сказав той, який повз по дерев’яній окраїні ліжка, йому вже давно не терпілося побалакати з Алінкою, – і, до речі, привіт, мала, бо нині ми ще не бачились, і ось, що скажу тобі, все так і є, ми давненько живемо у вашому домі, і все про все знаємо! Хіба тобі погано, що ти нас чуєш? – жваво пропищав невеликий павучок і сів поряд.
–Так і є, чую! Так-так, привіт, Рамику! Бабуся каже про родину, то їй видніше, – відповіла сонно Алінка.
– Бабуся твоя вже дуже старенька і не завжди нас бачить, та й часу іноді немає з нами побалакати, а з тобою нам цікаво спілкуватися. І те, що ти нас чуєш і розмовляєш з нами – це дуже добре, навіть корисно і для тебе і для нас.
–Ну от, знову ти мене втішаєш, Рамику, яке все-таки в тебе дивне ім’я. І постійно повчаєш, даєш дивні поради. Ти мабуть павук-філософ!
–От так, як ти, Алінко, і мій батько каже моїй мамі, але мені моє ім’я подобається, я Рамик – от і все! Це ім’я моя мама мені придумала. А про філософію я нічого не знаю.
–Про філософію я теж, майже, мало знаю. Це щось таке… дуже розумне, роз-суд-ли-ве, – сонно протягнула останнє слово Алінка.
–Так і є розсудливе! – погоджувався маленький павучок.
–А тобі не здається, Рамику, що моя бубуся від мене, щось приховує? – спитала дівчинка і вже в який раз позіхнула.
–Можливо, мала! Світ дорослих і світ дітей – різний. Є речі про які дітям краще не знати. Наше діло – гратися, слухатись і насолоджуватися навколишнім світом.
Може, ці двоє ще довго би шепотіли, якби Рамика не покликала його мати-павучиха. Вона поважно повзала по величезному карнизу і дуже репетувала:
–Рамику, ти де? Знову лишні балачки. Скоріш до дому. Всі вже тебе зачекалися.
– Бувай, мала, бо мама людина строга і дуже відповідальна, а я ще зовсім малий, то сама розумієш, маю слухатися, якщо хочу, щоб все було добре. Тому що дім у вас великий, багато небезпеки, один пил, що тільки значить. Іноді на полицях його так багато, що я потім пчихаю цілісінький день.
–Пил? Ніколи не могла б знати, що пил вам шкодить?
–Так і є шкодить, він густий і іноді дуже приставучий, прилипучий, одним словом, ти мене зрозуміла, мала. Бувай!
–Так-так, то в нас багато пилу, хто би міг подумати? А так… наче не видно. Ми щодня прибираємо…
Оченята малої злипалися, якусь хвилинку вона ще розмірковувала над словами Рамика, а потім тихенько, солодко засопіла. Кольорові картинки хаотично мелькали в голові дівчинки, вони стали прозорі, бульбочки-снів заманювали сновидіннями. Але в якусь мить сновидіння промиготіли і сховалися по кутикам домівки. Сон для того і існує, щоб набратися сил, щоб організм наситився здоров’ям, хорошим настроєм на цілий день. Сон Алінки був спокійний.
Ніч була тиха і зоряна, ранок прийшов швидко і вчасно. Все ж як не як, а літо.
– Мала, мала, то ти мене чуєш, чи як? Ну ти і Сонька-сплюха! Вставай, уже сонечко давно визирнуло! То кого бужу? Піднімайся, годі спати! – пищав павучок Рамик.
–Привіт, привіт, вже чую, чую! Досить тут повзати! І чого так кричати коло мого вуха?
Мала вмить підхопилася, переодягла піжамку і вже готова була йти до столової, бабуся кожного ранку її там чекала. Та аж от Рамик і Алінка почули, як у віконце, хтось тривожно стукав дзьобом.
– Допоможіть, допоможіть, – молив невеличкий сірий горобчик.
Алінка підбігла до віконечка і побачила старого знайомого.
– О! Привіт, Солімку, то чого це ти сьогодні так рано прилетів? І чому це ти так цвірчиш не своїм голосом? Ти навіть умитися мені не дав. І, заради Бога, не стукай так своїм дзьобиком об моє віконце, бо як почує бабуся, то нам обом влетить.
– Так-так, розпирскався тут, – підтвердив Рамик.
– Пропали, пропали, всі мої дітки пропали! І навіть моя Лолочка пропала.
– Це як? – тільки і встигли хором запитати Алінка і Рамик, як Солім почав розказувати все докладно:
– Я вчора трохи забарився, збирав травичку дітворі. Прилітаю, а їх в гніздечкові немає. Я й по сусідам шукав і по всьому дворі. Літо ж на вулиці, ніхто нікуди не ховається і всі про всіх знають. А тут… на тобі! Навіть пір’ячка не залишилося.
– Хіба таке можливо? – питали Алінка і Рамик .
–Нещодавно у мене сутичка з Мурзиком була, він мені пообіцяв, що з’їсть всю мою сім’ю. Він мене шантажував, просив, щоб я для нього добув чогось смачненького. Та ти ж, Алінко, знаєш, він же не ваш кіт, він з чужого двора. Весь такий чорний, він злий і підступний, Хоч у нього і лапки білі, і на шиї велика біла гарна смужка, та він такий ненажера, всім погрожує, і всіх примушує на нього працювати, а праця на нього… це – злодієм стати! Заставляє нас птахів – погане робити. Та і взагалі, як я йому добуту ту ковбасу чи сальце, яке він просить! От, що діється, от які у мене кепські справи. Що робити? Друзі, прошу, допоможіть, бо сам не справлюсь!
– А… як таке буває? Хіба Мурзика не годують вдома? Він же наче у поважної пані живе, у хорошої ґаздині, в достатку і ситості, наче таке про нього чула, – дивувалася Алінка.
–Та я щось теж таке про Мурзика чув. Моя матуся казала, що він такий ненажера, що навіть комах різних, може, з’їсти. І уяви собі, Аліночко, недавно ганявся не за мишами, а за комариками та бджілками, і не грався з ними, а хотів їх знищити, просто так, без всякої на то причини. Його навіть деякі коти бояться. Правді бути, з ним кіт Матрос нещодавно бився, бійку з Матросом Мурзик програв. То трохи, всього на пару днів, чорнявий пропав! І тихо було, і спокійно у дворах. А от тепер… вже чую, що горобчикам погрожує, от зухвалий! – сказав Рамик. Він говорив швидко і тривожно, наче боявся, про щось забути.
–Твоя правда, Рамчику, ніяк цей Мурзик не вгамується. І хитрий такий і підступний, не те слово! Він мені не вперше погрожує, – сказав горобчик, трясучись.
–То, що ж ми тут базікаємо, Солімчику? Пішли шукати твоїх! Може, ще не все так погано, як ми думаємо? – скомандувала Алінка. І вмить помчала зі своєї кімнати.
Алінка стрімголов влетіла до кухні. Чмокнула бабусю в щоку, сказала добрий ранок, схватила пару оладків, майже проковтнула їх, бо так просто з дому без сніданку не підеш, а розповідати бабусі про ранкову розмову з горобчиком Солімочиком не хотілося, та і ніколи. Справа була її, бо за допомогою звернулися до неї. Мала пулею вилетіла із-за столу, вона була, мов швидкий вітер, тільки і встигла подякувати бабусі, як вже опинилася на вулиці.
Сонечко світило яскраво, сонячні ранкові промінці були теплі і ще не дуже гарячі. Рамик вже чекав її на лавиці в садочку. Горобчик Солім шурхотів в повітрі поряд. Він дуже нервував.
Аж враз, перед малою та її друзями, з’явився кіт Мурзик. Кого-кого, а його ніхто не очікував тут побачити, бо простір був не його, все ж чужий сад і все для нього було чуже.
–О, чесна компанія, то ви вже всі тут! Так-так! То невже, Соліме, ти своїх шукаєш таким дивним чином? Ця мала дівчинка і ось цей мізерний павук Рамик, якого постійно розшукує матуся, можуть тобі допомогти? Я ж тобі сказав, притягнеш мені той, невеличкий шматок сала, з коптильні моєї тітки Тамари, то не трону твоє сімейство. Що не зрозуміло? Ану, вперед, за салом! Та за ковбаскою для мене! – промуркотів, войовниче, Мурзик і підстрибнув зло в повітрі.
–Що ти таке верзеш? Ти що шантажуєш Солімка таким брудним чином? Та, як не ганьба? – суворо спитала Алінка.
–Так, мала, ану, мовчи! – шипів Мурзик. Кіт підстрибнув до дівчинки і страшено занявчав. – Мяу-мяу… якщо ви мені не будете підкорятися, то я всі квіти твоєї бабусі зруйную! Всі-всі… зруйную! Переверну тут все у дворі, щоб вона подумала не на мене, а на вас! Бо запах цього смачненького сальця, від тітки Тамариної коптильні мене дуже дратує. А коли я голодний, я дуже злий! То краще вам, смілива компанія, мене добре кормити!
–О, то ти справді погрожуєш, Мурзику? Як не ганьба! Яка зухвалість! То ти не Мурзик, а Мурзище! Геть з нашого садочку! – сміливо прокричала Алінка.
Та кіт Мурзик, наче не чув. Він роздратовано стрибнув на гарненьку бабусину клумбу, і вмить прим’яв всі тюльпани. Потім підскочив зухвало угору і опинився на високому паркані, муркотав так, що чути було по всій вулиці.
– У вас часу до вечора, солодка смішна компанія! Не добудете ковбасу з сальцем, я ваших горобчиків… ням-ням і все! Мяу-мяу! – Мурзик вигибався на паркані, крутив хвостом, бив себе в груди лапою, продовжував підступно муркотіти ще якісь хвили, а потім зник, наче його і не було.
Алінка присіла на невеличку лавицю в садочку, їй треба було трохи попоміркувати над подіями. Всі її думки були про сім’ю Солімчика. Рамик повзав по садовій лавочці туди-сюди нервово, а горобчик шурхотів безтямно в повітрі.
–Отакої! То це ми тепер будемо робити, що каже цей котяра? – запитала Алінка. – Ясно тільки одне, всі твої живі, Солімчику! Або вони самі заховалися від цього котища, або він їх десь заховав! Бо інакше, він би тут так не викручувався своїм шантажуванням!
– Так-так, мала, ти правильно кажеш! – сказав хтось дивним скрипучим голосом, і цей хтось був не хто інший, як пан-їжак Митко. Він зі своєю дружиною і дітками живе у садочку Алінки давненько.
–О, привіт, Митко! І ти в курсі цієї історії? – викрикнула схвильовано Алінка.
– Дивна річ, але я теж все чую! І, скажу вам чесно, цей бешкетний Мурзик і нас би допікав, якби не наші голочки. Вже якось і до мене чіплявся з тими своїми ковбасками! Та ми йому з моєю Толітою відповіли вже достойно! Ми йому учинили достойний опір! То десь недільку не з’являвся тут, а от зараз бачу, за сім’ю Солімчика взявся.
– О, добрий ранок, друзі! Мій чоловік правду каже, дуже ганебні вчинки робить цей Мурзик , – сказала пані-їжачиха Толіта. Вона була трохи меньша за свого Митка, але голочки в неї теж були гострі і небезпечні.
– Так-так, шановні, все це дуже добре! Та, правда, доброго майже немає нічого, бо мої пропали і базікати мені ніколи, – поцвірінькав Солімко і піднявся на якусь мить високо в повітря. Він дуже швидко махав крильцятами.
– То я ж до чого і веду, шановні, я майже знаю, де Мурзик держить твоїх, Солімчику! То краще не пурхай там в небі, а лети сюди і послухай мене! – сказала пані-їжачиха Толіта, скоромовкою.
Всі подивилися на поважну їжачиху з питанням.
–Так-так, тому я і тут з вами, друзі, покинула всі свої справи і от що скажу.
–То кажіть, вже скоріше! Скоріш, куди летіти? Як допомогти? Де вони? – прикрикнув Cолім, він не заспокоювався ні на мить, він ще більше пурхав і нервував.
–Так-так, і то правда, пані Толіто, чому ж ви з цього не почали, якщо в курсі справи? – питала здивована Алінка.
– Так, я хотіла, але ви так галдите, що слово вимовити неможливо.
– То де вони? Кажіть скоріш! – вже хором з нетерпінням прокричали всі.
Якби хтось побачив цю дивну компанію збоку, то йому би навіть в голову не прийшло, що горобчик, два їжака, павучок і мала дівчинка розмовляють про таку кепську справу, як пропажа сім’ї горобчика Солімчика. А чому справа кепська? Та тому, що ясно, що нічого не ясно! Бо цей Мурзик уже всіх дістав.
Але аж ось… до цієї компанії, тихенько прямували великі гусениці, вони повзли з старенької грушки і теж були вже в курсі всього, що коїлося. Та вони все ж не дуже ворухливі особи, вони трохи поприслухалися до такого розмовного клопоту і чомусь знову поповзли до свого високого старого дерева. Мабуть, вони або дуже ліниві, або дуже великі боягузи. Навіть словечка не вимовили і втекли геть. Нарешті, пані-їжачиха Толіта змовницьки прошепотіла:
–Я просто впевнена, що вони там!
–То де вже, заради Бога, кажи, люба, – запитав скрипучим їжачим голосом Митко.
–Де-де? В старому сараї тітки Тамари. Та от, як туди всім пробратися, бо вони всі, тобто двоє малих та пані-горобчиха, вони ой-ой, як то казати бранки, а ні-ні… слово забула, а от… заручники, того зухвалого Мурзика.
–В сараї тіточки Тамари? – спитали всі хором.
–Так і є! Я вчора там трошки нишпорила, коло старого сараю тітки Тамари, там такі яблучка гарні, ото я їх там збираю, для нашої малечі, а ти, Митко, тим часом, за грибочками шнипав. Туди от… в далечінь подався, в долину, а я коло сарайчика була.
–А, що там грибочки є? – запитав здивований Рамик.
–Є-є, малий, не до пояснень зараз! Помовч! – прикрикнула Алінка.
– Звісно, бо долина велика, запашна, там всякого добра хватає, там же далі ставки які! Красота! – протягнув скрипучим голосом свої пояснення пан-їжак Митко
–То я вас молю, досить базікати, гайда вже до того сараю! – махаючи крильцями над компанією, повторював вже в який раз горобчик Солім.
Дім тітки Тамари був недалечко, через одну невеличку садибку. Павук давав корисні поради, бо вже навчився у своєї мами всякого, і знав багато про життя людей, особливо, знав про небезпечне в дворах та в будівлях. Рамик зручно вмостився в кишеньці Алінчиного платтячка.
До цієї компанії, яка складалася з Алінки, двох їжаків і павука, приєдналися декілька бджілок, вони миготіли поряд, про все уважно слухали, та іноді виривалися вперед, показуючи коротку дорогу, не по вулиці, а городами. Дім тітки Тамари був коло самої долини. Сонце вже починало розпікати все навколо, та ще в повітрі відчувалося ледь приємне ранкове повітря.
Друзі минули старі пошкрябані ворота, які були щільно закриті. Оглянули весь паркан, найшли в ньому хибу, і тихенько пролізли через покремсану невелику дощечку, яка була вже давно зламана: ступили до садочку тітки Тамари, пройшли пару кроків і врешті-решт опинилася коло потрібного сараю.
Горобчик майнув наперед, він жваво шурхотів у повітрі і наче почув, як ледь-ледь десь цвіркотить його дружина і двоє малих горобчиків-дітей.
Бджілки летіли поряд з Солімом і дзижчали тоненькими голосочками:
–От сарай, от він! Сюди, сюди! І от вони… Ці бранці тут! Ми бачили, як кіт Мурзик змусив їх сюди потрапити.
–І що було далі, бджілки, кажіть, – молила Алінка.
–Як що? Він схопив спочатку молодшенького, а потім і старшенького, погрожував їх з’їсти! Він змусив пані-горобчиху летіти за ним в цей старий сарай тітки Тамари.
– Товариство, друзі, скоріш! Уже всі навколо знають, що Мурзик злодій і хитрюга, поганище кіт, якого світ не бачив! Вперед! – командувала Алінка і прямувала за бджілками.
– Так-так! Це правда! – проквакала невеличка садова жабка Каміта. Яка вискочила із-під ближнього куща, коло сараю, – я теж все це бачила!
– Ква-ква… він погрожував з’їсти малих горобчиків! І нам проходу не дає! – доповідали жабки.
Три жабки теж приєдналися до Алінки та її друзів. Літо було тепле. Ранок дарував гарні пахощі садів та городів.
Враз… вся компанія притаїлася, Алінка оглянула все навколо. Сарайчик був невеликий, але наглухо закритий. Дівчинка зазирала в великі щілини. Компанія ще більше притаїлася, бо неподалечку, на подвір’ї, коло свого будиночка, з’явилася тіточка Тамара.
Це була хороша і добра господиня. Вона жила сама, її синочок – у місті, а чоловіка в неї давно не було. Вона покликала дзвінким голосом:
–Мурзику, то кого кличу, Мурзику, ти знову бешкетував на горищі, то ти мені все там перевернув? Я вже в який раз тобі повторюю сало, ковбаса… то не по твою душу! В тебе є своя їда! І мишей, друже, ти розвів стільки, що пора тебе геть з дому гнати. Мурзику, от кого я зараз кличу!
Вмить з’явився Мурзик, він занявчав, заластився і здавалося, що він не такий, яким його всі знали, не злий, а навпаки лагідний і добрий.
–Ти мене почув, попробуєш пролізти до коптильні, або на горище, я тебе або вигоню, або так покараю, щоб запам’ятав назавжди… де твоє місце.
Поки тітка Тамара відчитувала Мурзика, в щілинку сараю просковзнули бджілки. Алінка слідом тихенько відкрила сарайчик, ключ висів на гвоздикові, коло сірої старої корзини. Дівчинка ввійшла неохоче, бо все ж чуже є чуже. У відкриту дверну широку щілину, проповзли їжаки, вони почали принюхуватися і все навколо провіряти.
–Тихо. Наче нема нікого. Агов, пані-горобчихо Лолочко, – шепотіла Алінка. Та ніхто не відповідав.
–Мої дітки! Малі! Лолочко, ви де? – цвіркотів горобчик.
Тишина всіх лякала. Пані-їжачиха шурхотіла по підлозі і уважно принюхувалася.
–То кажу ж… тут вони! Тут! Ну не, може, мене підвести мій зір і мій нюх! – промовляла впевнено пані-їжачиха.
Аж от… нарешті… всі побачили, як із-під старої зеленої ковдри, пробивалися, витягували свої кволі тільця двоє горобенят, вони ледь не задихнулися без повітря, поряд з малими була і горобчиха-мати, вона мало не знепритомніла, бо дихати їй вже було нічим, вона своїми крильцятами намагалася виштовхати малих на повітря.
–Ну, слава Богу, ми вас знайшли! – радісно хором прокричали всі.
Бджілки вмить вилетіли із сарайчика, вони вартували зовні, вони літали коло старих перекошених дверцят і попискували:
–То скорше, скорше, бо цей пронира Мурзик має намір сюди іти! Мурзик от-от сюди рване. Тітка Тамара на нього віник взяла! Так-так… От… вона йому вже вліпила разок… другий! От вліпила! А зараз тітка Тамара зайшла в дім, – коментували події бджілки, вони були схожі на коментаторів, на футбольному полі, бо говорили швидко і іноді невпопад.
Алінка вхопила на руки малих горобчиків, а пані-горобчиха Лола, яка вже прийшла до тями і пан-горобчик Солім, зашурхотіли поряд в повітрі. Павучок Рамик сильно вболівав і за всім споглядав з кишеньки Алінки. Він теж щось покрикував та його майже ніхто не чув.
Чотири великих дорослих бджілки прокричали голосно:
–Мурзик!
І враз перед Алінкою виріс як із-під землі чорний кіт Мурзик.
( Тітка Тамара, відчитавши свого кота, за всі його провини, вже пішла з двору і зайнялась своїми хатніми справами. То, безумовно, бачити нікого і нічого не могла).
–О, мала, то ти таки спасла цих нещасних. До речі, я все про тебе знаю! – протягнув кіт, пронирливо нявкаючи, підскочивши упритул до Алінки.
– Мені з тобою нема про що говорити. Ти поганий товариш, а не добрий кіт своєї господині! Шкода, що тітка Тамара, не знає, яке ти страхіття! В от цій… гарній котячій шкірі – і така зухвалість! Хоча ні, все-таки тітка Тамара щось знає, бо віником ти вже нині добряче отримав, – сказала впевнено дівчинка.
–Отаке, мала, то тебе вже проти мене накрутили ці нестерпні малі польові бджоли?
– І ніхто мене не накрутив! Ти сам нещодавно у нашому садочку бабусині квіти нищив, що вже забув? Та ще й мені погрожував!
–Та невже? То що… це твій Рамик тобі допоміг? Він у вас павук-філософ! Все про всіх знає! Він тебе вчить якою бути? І все про все розповідає?
–Та змовчи вже, негіднику! – прокричав Рамик, бо вже теж втомився слухати цього Мурзика.
Павучок Рамик хотів ще щось сказати та кіт провів в повітрі, коло Алінчиної кишеньки, своєю чорною лапою, він хотів скинути павука на землю, але Алінка встигла вчасно відхилитися.
–Або, може, ці тупі бджоли твої друзі?
Мурзик знову, вже не вперше, небезпечно провів величезною чорною лапою в повітрі. Чотири бджілки мало не впали наповал на землю, та все ж дивним чином встигли втекти! Щодуху замиготіти в сторону далекої долини. Роздратований Мурзик став на свої чорні лапи і почав бити себе гордо в груди: він не вгамовувався, крутив хвостом, продовжував залякувати.
–Я кіт Мурзик, гроза всіх котів і всіх, хто тут бовтається поряд. Віддай цих гороб’ят мені, мала! Або тягніть мені сало і ковбаску!
Мурзик вигибався, нявчав, дряпав дощечки сараю, погрожував, вихвалявся, підняв хвіст трубою, замуркотав зло вже в який раз і ледь знову не накинувся на Алінку і Рамика. Та вмить, зненацька, якось невдало прокружився, похитнувся, спіткнувся об невеликий камінець, і впав на голки пані-їжачихи, а потім підскочивши від болі разок другий, якось дивно сіпнувся, і з усієї сили впав прямісінько на голки пана-їжака. Від болі цей невдаха так занявчав, що почула тітка Тамара і не тільки вона. Падаючи, відлітаючи в бік, він розбив великий глиняний глечик. Це був хороший красивий глиняний посуд, яким дуже дорожила тітка Тамара.
Алінка та її друзі хутчій покинули кота, бо їм було не до нього, зникли з простору чужого двора, правді бути, вони все-таки, на якусь мить, затрималися неподалечку.
–А, так ти ще мені шкоду робиш, не втихомирюєшся? – кричала тітка Тамара, вона луснула Мурзика по його товстенній чорній спині невеликим полотенечком, кіт підскочив, але не нявкотів.
Мурзик озирався – навколо нікого. Його хазяйка була до нього налаштована дуже строго.
Алінка, горобчики, павучок і бджілки вже були далеченько, правді бути, вони все ж не тільки почули, як тітка Тамара сварила свого бешкетника-кота, а й побачили, як кіт Мурзик поплівся під стару лавку, скрутився там клубком і замовк. Кіт потерпів поразку.
–От біда з цим Мурзиком, від нього одні неприємності. Піду провірю коптильню, як там моє сальце і ковбаска? – бубоніла собі під ніс тітонька Тамара.
Старенька попрямувала до коптильні і довго звідти не виходила, а мала Алінка разом з друзями, отримавши перемогу над котом, запрямувала через долину до дому.
Попереду Алінки летіли горобчики зі своєю малечею, яка ожила від свіжого повітря: малі розпрямили пір’ячка і радувалися сонечку і літу. Бджілки давно відірвалися від дружної компанії і забулися на білих та червоних маках, яких на долині було багато. Їжаки чимчикували поряд з Алінкою, та теж недовго, бо пан-їжак Митко побачив величезні гриби, біля старого куща, то гріх, як то кажуть, було йому, коло грибочків не зупинитися зі своєю пані-їжачихою, бо Алінці і Рамику вже нічого не погрожувало.
От так майже і закінчилася ця незвичайна історія про Алінку та її друзів. Можу сказати остаточно, що Алінка повернувшись до дому, разом з всім сімейством Солімчика, привела до порядку зіпсовану клумбу бабусі, котом Мурзиком. Горобчики їй в цьому дружно допомагали, Рамик теж був поряд.
–От би дощичка! Щоб квітки росли гарно! – прокричали Алінка, закінчивши роботу біля великої клумби.
– Твоя правда, Алінко, дощик потрібний, але тоді мені прийдеться сховатися.
–Нічого, Рамику, свіжість в повітрі потрібна, бо дуже cпекотно, дощ покрапає і в домі буде хороше. І пилу менше.
– Так-так, дощика! Ми би помили свої крильцята, – прокричали хором малі горобчики. Їх мама-горобчиха і татусь-горобчик були поряд.
Алінка підставила свої маленькі долоньки, невеличкі хмаринки мабуть її почули, бо враз Алінка і Рамик, який визирав з Алінчиної кишеньки, побачили на листочках і пелюсточках квітів прозорі водянисті горошини.
–Дощик, дощик, кап-кап-кап. Полий наші квіточки! – весело просила дружна компанія. Дощик закапав по-літньому тихо і привітно. Всім навколо було радісно і хороше.
Про кота Мурзика стало відомо через днів декілька, що він знову був наказаний тіткою Тамарою, його навіть іноді пристьобували на шкіряну мотузочку, наче якусь собаку, бо тітка Тамара таки не дорахувалася двох колечок ковбаски і одного кусочка сала.
Казав хтось, що вкрали її добро, сусідські коти, та всі підозри пали на Мурзика.
Так кіт Мурзик був наказаний за свою злість та зухвалість, хоча і справді, не мав до пропажі сала і ковбаски ніякого відношення.