Казка

На одній самій високій горі та такій високій, що вище вже не буває, жило собі сімейство громовиць, жили собі поживали самі звичайні громи та їх дітки – маленькі блискавиці. Громів було багато і всі вони різні: великі і яскраві, тихі і стрімкі, швидкі і голосисті.
Були ці громи та громовиці особи незвичайні і дуже відповідальні. Вони мали жити під особливим законом і триматися особливих порядків! Тому що їх робота гриміти і трясти небо – відповідальна і серйозна.
Їх викликав вітер і небо. І тільки тоді, коли це було потрібно, коли потрібна була сильна злива, сильний дощ, потреба ця була не людська, а потрібно це різним стихіям, які жили в просторі великої гори, до якого люди не мають і не мали ніякого відношення. Громи підкорялися повітряному простору, вітрам, небу, кисню. Їх прозорі бубни – сильні, величезні і незвичайні. Бубни громів та громовиць не тільки прозорі, а ще й кольорові та кольори ці видно тільки в велику зливу, в велику грозу, коли небо розверзає свої таємні крила. І от тоді вже громовиці шмигають своїми спектрами і малюють узори незрозумілі і страхітливі для людей.
То зрозуміло, що на цій величезній горі жили з громами і громовицями їх діти – сріблясті блискавки. Вони теж до людей не мали ніякого відношення. Бо з’являлися ці малята на небі тільки іноді, належали вони дощам теплим та літнім.
Так от…
Ці блискавиці, ця малеча жила собі мирно і тихо на високій горі, жили ці маленькі дітки в величезній-превеличезній алмазній скрині. Скриня ця була така красива, що навіть словами не описати. Вся вкрита самими дорогими діамантами, які тільки бувають на Землі, які тільки можливі у земному і повітряному просторі.
Одного разу, коли батьків не було вдома, коли громи та громовиці подалися по своїм справам на землю, це мабуть було восени, коли більше випадає дощів, малі блискавиці ґаздували самі. Їх величезна алмазна скриня була не тільки прозора, вона ще була схожа з повітрям, з неї було легко вийти і легко в неї війти. Та це можливо було тільки блискавкам-дітям та їх родині.
Бо якби хтось із людей, проник на цю гору, або заліз у цю величезну скриню, то вмить перетворився би на краплину води і змерз би враз, став би прозорим кристалом і тоді ніхто не міг би його навіть впізнати. Тільки деякі люди на землі знають цю таємницю повітряного простору. А ті які не знають, вони ніколи не задумуються над питаннями глобальними, щодо утворення земних світил, не задумуються про різне повітряне і надзвичайне, і незрозуміле. Люди теж, скажу я вам, бувають різні: одні завжди копаються в питаннях про землю, небо, космос, їх цікавлять зірки і таємниці простору, а інші не мають час на балачки, вони зайняті важливими щоденними справами.
Так от…
Нещодавно у матусь-громовиць народилося троє маленьких блискавичок. Вони ще зовсім крихітні і майже мало що знають про повітря, про землю, людей, про велику гору, на котрій живуть. Вони мало знають про небо. Але вони вже встигли побачити чарівне дзеркало, в якому красувалися всі простори Землі.
Величезне дзеркало виблискувало яскравим синім спектром. Охороняла його вічна бабуся Сіміла. Вона, до речі, приглядала і за малечею теж. Малим блискавичкам батьки довірили величезний лист з правилами, які вони прочитали нещодавно з бабусею, і мали цим правилам слідувати. Але діти є діти, малі істоти мають дивний внутрішній світ, і з цим ніхто навіть і не сперечається.
Так от… про що це я там розказувала… а-а-а… згадала…
Три малі блискавиці, дивлячись в чарівне дзеркало, уважно розглядали Землю. В дзеркалі видно було все. Бабуся Сіміла – недалеко, майже поряд, її кришталеве плаття виблискувало темно-фіолетовиим кольором, спокійним і красивим.
–Агов, малеча, чого ви всі сюди припхалися? Хіба вам дозволили батьки довго сюди зазирати? Ви ще занадто малі. Дзеркало для дорослих блискавиць та громів. От непосиди малі!
– Ой! Ой-oй! Як тут гарно! А це що таке? Який колір красивий! – прокричала сама маленька блискавиця, вона була дуже неслухняна і цікавилась всім, просто всім-всім, що тільки бачила. Вже з перших днів вона завжди запитувала про все і всіх, і цим іноді трохи сердила татуся і матусю-громовицю, і навіть терпеливу бабусю бентежила теж своїми питаннями або дивними зауваженнями. Але Ося була сама красива і сама маленька блискавка, тому багато чого їй сходило з рук. Одягалася вона теж незвичайно. Ося любила не дорогі речі, а яскраві. Вона завжди сяяла перламутром, блідо-синім спектром і прозорістю. А ще вона любила одівати на свої гострі, трохи підняті вгору сині кучері, дивні, рожево-червоні краплинки свіжої криги, бо цього добра на холодній горі було достатньо. Дві інші сестри завжди носили тільки білі сукні, прошиті зеленими весняними квітами.
– Мала, відійди! Я найголовніша! Я народилася перша! Це, до речі, сама звичайна зелена трава! Ти ще про неї нічого не знаєш! – прикрикнула сама старша блискавичка Ріна.
–А он там що? Он, он там… справа! – не вгамовувалася маленька блискавичка Ося.
–Оце краса! Це майже ліси, вони теж зелені! Красиво! – крикнула знову сама старша блискавичка Ріна.
–О! А це що? Це майже зелене поле з травичкою? – питала маленька Ося, вона швидко всьому вчилася.
–Та… ось-ось, он там-там, дивіться! Ви тільки подивіться на цю красу! Це сади! І які там похощі! Ось від тих рожевих кущів, як пахне, аж сюди чути! – закричала і собі середня блискавичка Тілька. Середня блискавиця теж уважно розглядала красу дерев та кущів.
Вмить вся зелень зникла і блискавиці побачили себе в дзеркалі, вони були прозорі і виблискували біло-рожевим веселим спектром.
– Ну-ну… досить, малі! Досить, геть звідси! Я вам дозволила і так занадто багато! Мені перед батьками вашими про вас звітувати! – прикрикнула старенька. Вона махнула своїм прозорим посохом і блискавички враз відлетіли, вони пурхнули аж під саму стелю великої гори. Дивно і вправно приземлилися, коло своєї незвичайної алмазної скриньки, з якої щойно вибралися.
– Ану, спати, малеча! І хутчіш мені! Ви ще замалі, щоб в дзеркало так довго заглядати! Спочатку вивчіть все, що написано у великому папірці. Вивчіть правила… спочатку! І спати, малеча! І мене не турбувати! Я теж, може, трішечки подрімаю, втомилася з вами! Шебушухи малі!
Не встигла бабуся Сіміла сказати про сон, як малі солодко засопіли.
–Спіть! Поки моя сила над вами, поки не повернуться ваші батьки! А то, чого доброго, захочете ще самі на землю майнути, а тоді шукай вас по хащам, долинам та полям. От проблема, не догледіла, ну… хто міг би подумати, що ці троє рвонуть у секретне дзеркало заглядати, ще ж не підійшов їх час дорослими бути. Ой-ой, хоч би їх не розбудило всевидяще дзеркало і не відправило на поля шпурляти іскорками, всьому ж свій час. То добре, що під моїм контролем в дзеркальце заглядали. Тепер слідкуй за ними, і не подрімаєш! – забідкалась старенька Сіміла.
–Не переживай, старенька, я не таке дурне, як ти думаєш, – поважно сказало велике прозоре дзеркало.
Бабуся трохи заспокоїлася, та й сама чомусь теж захотіла подрімати, але спочатку вона уважно оглянула алмазну скриньку.
–Сплять, ну то добре! Тоді і сама подрімаю.
Старенька зручно вмостилася, коло величезного дзеркальця, на невеличкій прозорій софі і смішно засопіла.
Та все було не так, як побачила старенька. Сама менша блискавичка не спала, вона вилізла із скриньки, тихенько підійшла до прозорого чарівного дзеркальця. Слідом за сестричкою ще дві блискавички пробудилися, вони тихенько випурхнули зі скриньки, замиготіли в повітрі. Кожна блискавичка бачила щось своє у чарівному дзеркальці.
Мала Ося покрутилася навколо бабусі і радісно прошепотіла:
–Ура! Чесна компанія! Наша бабця спить! І навколо нікого! Тільки ми!
Не встигли їй сестрички, щось відповісти, як враз все навколо дуже затремтіло, і в простори житла громів та громовиць залетів дивний пан. Він був фіолетово-рожевий, невеличкий, некрасивий і до всього виблискував дивними червоними діамантами.
–Перепрошую, малі-пані, я до вас! І радий вашому народженню, я друг вашої бабці, друг ваших батьків. І до речі, шановні дітки, у мене до вас термінова справа. Мені потрібно всього шматочок від дзеркальця. Ой-ой, забув представитись. Мене звуть Озор, я повітряний провідник. Тому мені дуже потрібно дзеркальце, вірніше його шматочок! Ваші батьки заблудилися не можуть вернутися до дому, вони мене прислали до вас, щоб ви дали мені те, що я прошу. Та скорше, скорше! – дивний дядечко говорив дуже швидко.
–Я про такого, як ви – ніколи не чула, – сказала сама мала блискавиця Ося.
–Так-так, – підтвердила середня блискавичка Тілька, – і я не чула.
–А я щось наче чула. То вам шматок від дзеркальце? Так… от… беріть! – сказала старша блискавичка Ріна і сонно позіхнула.
–Ні! Ні! – покричала молодша Ося, – без бабусі це неможливо! Вона спить, треба розбудити і спитати! Я читала добре правила, віддавати нічого не можна!
–Пані-блискавичко, Ріно, ви тут старша! Так, чи не так?
–Так, пане-Озор, так! Я старша, – промовила сонно Ріна.
–Ну тоді для чого бабцю будити, вона спить. А ви, діти, ви нині тут самі головні! Дайте всього маленький шматочок дзеркальця! І все! Не ускладнюйте справу! Бо я дуже спішу!
Здавалося, що цей Невідомий Озор починав сердитися. Насправді він був ніякий не друг батьків-громів та громовиць. Це був страшний і небезпечний ворог всіх блискавиць – чародій Озор. Він мріяв украсти дзеркало, щоб зневолити всіх блискавичок, він хотів поневолити всі громи, він хотів правити небом, він хотів правити людьми. Він мав намір визивати громи і блискавиці по своєму бажанню, а ще його цікавили діаманти і алмази прозорої скрині.
–То, малі, давайте скорше те, що я прошу! Залиште бабцю! Робіть те, що я кажу, або я закрию вас у вашій скрині назавжди! – строго сказав Озор.
Озор і сам би міг відірвати шматок від дзеркальця, та тоді шматочок знову би відродився на тому місці звідки його відірвали, а в руках Озора виявився б всього на всього лише кусочок криги, яка б вмить перетворилася на воду. Тому Озор злився і поспішав.
–Негідні діти! Дайте шматок, один єдиний шматок і скорше! – покрикував Озор. Він синів від злості. Озор розумів, що криками, погрозами і страхами нічого не вдіє.
–Бабусю, бабцю! Просинайтеся! – закричала сама мала блискавичка Ося,
Та малу блискавичку ніхто не чув, бо Озор накликав міцний сон на стареньку. Озор знав, що шматок чарівного дзеркальця має дати хтось із блискавиць, які щойно народилися на світ повітряний.
–Вашим батькам погано, вони в біді, дайте шматочок! – причитав Озор, він вмить перетворився в маленьку страждаючу істоту, яку було дуже шкода і тоненьким голоском просив і скиглив.
–То от-от, візьміть, візьміть! – сказала старша блискавиця, і вже хотіла відірвати шматочок від дзеркальця, та мала блискавичка Ося замиготіла, пальнула в сестричку сильний прозорий електричний заряд. Старша блискавиця Ріна відлетіла в cторону. Тоді середня Тілька теж захотіла відірвати шматочок і дати нещасному Озору, але мала Ося знову шпульнула вже в середню сестричку сильним срібним спектром, який зашкоджував і не пускав нікого до дзеркала.
Якби хтось подивився на цю бійку з боку, то геть би налякався, бо поруч спала бабуся, дзеркало бриньчало і змінювало свій колір, а малі блискавиці блимали і сперечалися, билися і миготіли яскравими барвами розрядів, а Озор перетворювався на нещасного і кволого, сивого і старого, на небіжку, який просив жалісно по допомогу.
Аж от дві старші сестрички-блискавички все-таки підкралися близенько до дзеркальця і хотіли вже відірвати шматок, як в повітряному прозорому просторі дуже вчасно з’явився пан-Вітер.
–О! То бачу, Озоре, ти знову за своє! – прокричав пан-Вітер. Він подув і враз Озор прийняв свій вигляд. Його прозора одежина вже не була така гарна і не виблискувала красою, а стала мерзотна і сіра. Вітер подув сильніше і враз проснулася бабуся.
–Ой, лишенько, лишенько, то я ж намить задрімала! – запричитала старенька.
Бабуся вхопила свій прозорий посох і доторкнулася до Озора, він вмить піднявся в повітря, потім стрімголов полетів до низу.
–Ви все рівно зі мною не справитесь! Колись я таки вирву у вас це дзеркальце і ваші діти, ваша малеча все ж мені сама його віддасть! – кричав зло і сердито Озор.
–Геть з нашого простору, Озоре, геть! Згинь навіки, – прокричав гучно пан-Вітер.
Озор мерехтів в небі сірим негарним спектром.
Вітер дмухав ще довго, він розвівав всі розмови, він дмухнув на дзеркало, перепровірив чи ціле воно. Потім уважно подивився на малечу, дмухнув і на них, і навіть дмухнув і на стареньку, та вмить без жодного словечка зник.
На горі, яка аж під самим небом, стало тихо, наче нічого і не було, наче ще хвилин пару не велась тут бійка за чарівне дзеркальце.
– От так, малеча! А-ну, построїтись вряд! – прокричала бабця Сіміла.
–Тобі, мала, подяка! Ося, ти молодець! А от ви двоє, я вами незадоволена, ви довіряєте себе і все навколо, першому, що потрапив до вас. От вам правила! І читати їх, і вивчити всі! І не байдикувати! Перечитати всі наші закони! І знати назубок!
–Так, ми ж знаємо! – прокричали хором Ріна і Тілька.
–Щось я дуже сумніваюся, якби не Ося, ми би всі зараз десь блукали по полям та рікам, як бездомні-страждальці.
Дві старші блискавиці мовчали. Сперечатися з бабусею було нічого – винуваті!
–А ти, мала, зі мною тепер будеш! Мені у всьому ти тепер помічниця! Я подарую тобі ключі від дощових днів, ти перша полетиш з батьком на землю, твої спектри та сила будуть ніжні і добрі, вони нікому не завадять, ні на небі, ні на землі. Ти будеш сама красива і сама справедлива блискавиця. А сестричок ще треба вчити і вчити!
Не встигла це сказати старенька, як на величезну гору поверталися, летіли батьки-блискавиці та громи. Вітер дмухав сильно і схвильовано. Блискавиці приземлялися в свої велетенські поважні крісла тихо і м’яко.
–Шановні, дороге моє сімейство, доповідаю! – прокричала бабця до великих і поважних громовиць, – іспит пройшла тільки молодшенька, іншим ще в дзеркало зазирати не можна! І їх місце ще в скляній скриньці.
–То це було випробовування? Я цього не знала! І сестри теж, – запитала маленька блискавичка.
Але відповіді вона не отримала, батьки піднялися з своїх поважних крісел і стали пурхати в повітрі, навколо самої великої та таємної гори Усесвітів. Вітер їм в цьому допомагав – дмухав енергійно і голосно. Громовиці танцювали веселий щасливий танець: Озор знову вже в який раз потерпів поразку!