Казка

Жила була сова мудра-премудра, така стара, що навіть ніхто не знав скільки їй років.
Так от!
Ходили всі до тої сови за порадою. Дім у неї був простий, чистий, невеличкий. Та дуже незвичайний, коли хтось приходив маленький – дім зменшувався, а коли великий – збільшувався. В домівці cови – світло та просто.
Кого прийме сова, пояснить, що до чого, а кого і вижене. Та рідко, коли таке бувало, щоб виганяла, хіба якихось людей злих та зухвалих. І вже дуже сова п’яничок не любила. Бо зовсім вони пропащі. П’яних в дім геть ніколи не пускала.
От одного разу прийшов до тої сови один чоловік і каже:
–Як нам з жінкою бути? Наш маленький син щодня так сильно плаче, так плаче, що не знаємо, що з ним і вдіяти. Плаче вдень та й вночі сильно плаче. А йому вже третій рік, а що ж буде далі? Ми вже втомилися його крики слухати. Що не робимо, як не втішаємо – нічого не допомагає.
Послухала сова, помовчала, а далі і промовляє людською мовою:
–Візьми ніж, чоловіче, та поклади його дитяткові під подушку, бо навколо дитини зла сила ходить, тому і плаче, от ніж і буде його охороняти. Плакати перестане дитя, не турбуйся за нього. Тільки зроби, як кажу!
Хотів чоловік сові гроші дати, а сова грошей не бере.
–Коли виросте синок, тоді і заплатиш мені чоловіче, – тільки і сказала сова, помахала крилами і зникла.
Чоловік оглядається, наче була хатинка з совою, а наче і не була. Пішов до дому та зробив, як сова казала. Син плакати перестав і виріс гарний і здоровий.
Прийшла до сови одна жінка і каже:
–Допоможи мені добра, совонько, бо в мене дочечка така гарна-прегарна, а заміж вийти не може. В дівках засиділася, а всі женихи мимо проходять, хоч би один залицявся до доні, посватався.
–Та то пусте діло, та й не важке, через пару неділь доню твою засватають, та й заміж вийде, в дівках не засидиться! За порядного і хорошого парубка заміж піде. Тільки треба з вашого дому, жінко, весь часник, котрий пропав та протрухлявів по скриням, викинути. Бо ти ж його повсюди понатикувала. Порозводила трухлявість по всьому домі. От ця трухлявість і відганяє женихів.
Згадала жінка, що по кутикам часничок ховала, років так три, чотири тому назад, та й забула про нього. Від молі часник розпихувала по полицям.
Питає жінка сову чим їй віддячити. А сова каже:
–Іди собі, жінко, впорядкуй все, а час прийде заплатиш.
Пішла та жінка до дому та й понаходила трухлявий часник, весь дім прибрала, все зробила, як сова казала, та й дійсно, найшовся жених донці та ще й такий гарний, моторний, роботящий хлопець виявився, засватайся та й оженився.
Прийшов до сови старий дід та й каже:
– Пропала в мене корова з хліва. Увечері була, а на ранок пропала. Я як мені без корівки жити?
–Іди, чоловіче, на огород, в самий його кінець, там твою корову злодії до дерева прив’язали, день другий почекати хочуть, а потім на базар поведуть. То спіши, чоловіче, бо ще не встигнеш, не дай Бог, раніше поведуть на продаж.
Хотів дід віддячитись, а сова гроші не бере, каже так, як і всім казала:
– Потім віддячишся, спіши за корівкою, а то ще і не встигнеш.
Побіг дід бігцем, швидко-прешвидко, коли бачить його корову вже злодії на мотузку в’яжуть, як побачили злодії діда та давай тікати.
Прийшла до сови одна дівчина – гарна-прегарна та каже, що хлопець її в дальніх краях пропав, ніхто не знає куди дівся.
Допоможи, совочко, бо дуже по ньому сумую.
–Ти, красуне, прийди до дому та загляни в стару скриню, може, матуся твоя листи твого коханого і ховає, – тільки і сказала сова, як зникла, наче її і не було.
Старенька ставала сова, втомилася людям допомагати.
Дівчина хотіла віддячити сові та чомусь опинилася на вулиці, коло самого свого дому.
Прийшла дівчина до дому, відкрила скриню, а там листи від коханого і адреса є, написала йому листа та через пару недільок отримала відповідь.
Всі дивуються звідки ця сова про все і про всіх знає, але ніхто із людей і не знає, що сказати, не знає правди ніхто. Не людського розуму справа.
Йшов час, всі до сови ходять – всім допомагає, а за допомогу грошей совонька не бере.
Старенька стає, с кожним днем все більше і більше, вже ледве ходить. Держеться з останніх сил. Треба аби їй хтось допоміг, а в неї окрім неї самої, в хаті ніхто і не живе. Все своє життя сова людям допомагала. Та така стара стала, що ледь на ногах тримається. То думає cова:
– Мабуть, прийшов час, щоб і люди мені допомогли.
Зібралася потихеньку та й пішла з дому. Прийшла спочатку до того чоловіка у якого дитина плакала, та він сову на поріг не пустив, та ще й сказав, що його син і сам без сови плакати перестав, що нічого в його гарному і красивому домі старим подихом все псувати. Дуже розбагатів той чоловік. Ситий став.
Пішла старенька сова до жінки, котра дочку заміж не могла видати. Та жінка теж прикинулася дурною та нерозумною.
–Не знаю я тебе! Вперше бачу таку сову, щоб людською мовою говорила, та ще й людям допомагала. Вперше вас бачу і грошей в мене немає, геть з нашого двору! – прокричала невдячна.
Вже сова ледь на ногах стоїть. Пішла до старого, у якого корову мало не вкрали, та старого не знайшла, бо вже його на білому світі і не було, а син його сказав, що нічого про таку справу не знає. Але все-таки кинув сові, як отій жебрачці, стару-престару непотрібну монету. Бо все ж таки налякався, що батько його з раю небесного божого побачить і засмутиться, або ще чого доброго прокляне, бо і таке бувало. Бо ті, які в іншому світі божому, все про всіх знають і бачать.
Пішла нарешті сова до дівчини, яка коханого шукала. Дівчина та давно не дівчина, а заміжня пані, і вона не пустила сову до хати. Вигнала, навіть і ворота у двір і не відкрила.
Ходила бабуся-сова від одної хати та до другої, та люди чогось всі злі та жорстокі стали, не пускають стареньку до хати – допомогти не хочуть. Дуже люди сову злом змучили.
Сіла старенька, коло дерева та й чекає, може, хтось допоможе. Зжалилось дерево над старенькою, не просте деревце було, дало бабусі сили-силенні і омолодило її дерево, перетворило на дівчину красиву. Навколо дерева тільки пір’ячко сови в повітрі і літає.
–Дерево, дерево, нащо мені дівчиною бути? Одиноко мені буде жити, нікого я тут… в людському світі не знаю. Люди мене не люблять, користуються мною, за добро – злом платять. Як совою мене зробити не можеш, тоді перетвори мене краще на твої верхівця, на ті гілочки, котрі коло самого неба, буду все бачити, та тобе про вітер та про непогоду попереджати.
Виконало дерево прохання дівчини, (бо вже ж вона не сова була: на гарну дівчину деревом була перетворена). Не дівчина вона тепер і не сова, а верхівцятка, тоненькі гілочки дерева, все бачить, все чує, і з людьми більше не спілкується.
А дерево їй щодня дякую каже, та соки свої сильні та міцні на самий верх і посилає. Небо малює кольорами різними гарними, картини кольорові та щасливі вимальовує небо для сови, яка деревом в дівчину спочатку перетворена була, а потім з дівчини в верхівцятка гілочок створена.
Люди за своє зло, за черствість і безсердечність покарані: осталися без мудрої сови, без мудрості взагалі осталися. Бо якби пустили в свої домівки сову, то жила б сова вічно і допомагала б людям вічно, а так тільки дереву вірою та правдою служить.
Ходять тепер люди по світу і шукають відповіді на свої питання, шукають сову, щоб допомогла справитися з проблемами та ніде сови тої мудрої більше немає.