Казка



На окраїні одного великого-превеликого села жила зла-презла відьма, а через два городи від неї, жив злий-презлий відьмак. Правді бути, ніхто не знав, що ці двоє відьомством зайняті щодня. То, що вони чорні відьмаки – це одне діло, а от те, що вони завжди сперечалися чиє відьомство краще, – це вже діло було друге. Біди від них людям було багато!
Коли вони один на одного накидувалися, сперечалися, то піднімався такий порох навколо по дорогах, що навіть видно нічого не було – морок та сморід стояв страшезний.
Люди вже поливали дороги водичкою, поливали та поливали, земля все втягує і наче пороха на дорогах і немає, але на якісь хвилини і тільки! А як ці двоє вдруге чи втретє посваряться, то стоїть тоді такий чорний порох, що нічогісінько не видно: ні направо, ні наліво, тільки чорна-пречорна кіпоть стоїть, дим один та й годі. Але ж ніхто не знав в селі, що причина такого чорного клопоту – відьмаки.
Так от…
Якось один великий ґазда вирішив, що біда в тому, що немає асфальту в селі, то дав гроші великі в сільраду і всі дороги заасфальтували, та порохи все рівно збиралися над селом чорні-пречорні, бо оті двоє – відьма і відьмак, все рівно сварилися та вихвалялися один перед одним. І знову біда: порох стоїть після їх сварки аж до самого неба.
Вночі ці двоє літали на віниках, літали та заглядали у вікна людські: все про всіх знали. І любили ці двоє не тільки сваритися і силою мірятися, а любили вони ще красти в людей різні гарні вміння, крали вони у людей різні-прерізні здібності.
Уявіть собі, дорогі друзі!
На ранок, той чи інший житель села, виявляв, бачив, що в нього чогось не хватає: то слух музикальний пропадав у когось, то голос красивий та дзвінкий зникав, то ще якісь красиві людські якості пропадали, у людей різних та всяких зникало по дещо, і в молодих пропадало щось, і в старих, і навіть у діток маленьких щось крали ці двоє: злі-презлі, чорні-пречорні відьмаки. А, як вкрадуть у людей духовне добро, то вихваляються, один перед одним, що вкрали, та для чого вони це добро, та ці красоти духовні вкрали.
– А я нині у тої Марисі, що коло магазину, книжкового живе, голос музикальний вкрала, хоч послухати, Лупуку? – кричить своєму сусіду відьмаку відьма Тупука.
Висить відьма в повітрі над селом, а в руці у неї музикальний голос Марисі, в невеличкому мішечкові. Потрусила мішечком і голос почав співати гарну-прегарну пісню.
– Ну то й що? Кому потрібний той голос твоєї Марисі? От я у коваля Петра вкрав – так вкрав! Уміння мечі кувати, зрозуміла, Тупука! Мечі тепер у мене будуть такі гарні-прегарні, яких у тебе ніколи не було і не буде ніколи! Як на мене ще разок крикнеш, то я тобі мечем от цим, голову враз і відтяпаю, з твоєї чиї.
– А… от так, Лупуку! – зареготала відьма, – тоді в мене для тебя от який сюрприз! Я у самого сильного чоловіка, в нашому селі, силу вкрала! І на твої доброти, на твої мечі мені чихати!
Потрусила Тупука ще одним мішечком і подув вітер сильний та чорний, блимнула блискавиця та така сильна та чорна, що мало не вбила Лупука-відьмака. Затаївся відьмак Лупука, замовк, бо бачить, що сусідка-відьма хитра і все наперед пронюхала.
–От, відьма-чортова, видно побачила, що я в коваля мечі вхопив та його вміння ковальське вкрав, то майнула до сільського силача та вкрала силу в нього, бо сила в нього мов блискавиці, мов громовиці, мов вітер сильний-пресильний! – пробубонів знесилений відьмак Лупука.
Політав-політав ще трохи в повітрі відьмак, наче принишкнув, затаївся, але ненадовго, потім зненацька підлетів до Тупуки ззаду, хотів її з віника на землю кинути та знову не зумів з відьмою Тупукою справитись.
І знову... ще раз ці двоє посварилися. А вже, як посварилися, то так кричали, що знову в небі над селом, порохи темні-темні піднялися, всі які тільки є у світі позбиралися.
Вранці люди попросинались, бачать – тумани такі стоять над селом страшні, чорні-чорнісінькі. Всі дороги заасфальтовані, а пилу та пороху знову нанесло стільки, що аж страшно. І ніхто не знає звідки вже той порох,сморід береться, бо всі ж дороги впорядковані!
Так от…
Так розсердився на таку справу той пан-ґазда, який гроші на асфальт дав, вирішив він вияснити, хто таку біду до їх села накликає та притягує, бо у всьому на світі ж причина є!
Пішов пан-Іван до попа в церкву, бо куди ще іти? Попросив, щоб піп благословив на добру справу. Бо здавалося тому хазяїну, що якась нечиста сила, до села такі чорні тумани притягує. А без Божої допомоги з чорними силами не справитися однозначно.
– Справу добру ти затіяв, пане-господарю, благословляю, на таке добре діло! Господь тобі у поміч! – сказав піп отець-Федір та перехрестив віруючого пана-Івана тричі, на добру справу.
Пан Іван, звісно, що за село вболівав, та вболівав і за свою сім’ю та за своїх дітей. Розсудив пан так, якщо гроші має і має ситу долю, то чого би не допомогти собі та й всім в селі людям. Долю пан-Іван мав хорошу. Не мав на що і пожалуватися. Бізнес мав великий, жінку-красуню мав, діток гарних та розумних мав, грошей багато-пребагато теж мав: мав все, що тільки забажати міг.
Ото ж вийшов пан-Іван із церкви, перехрестився, розмірковує сам собі. Іде по дорозі, міркує і бачить: сидить, коло великого старого бука, лисичка-невеличка, скрутилася, трясеться та так сильно, що аж дивитися боляче.
–Пане-Іване, заговорила лисиця людською мовою, – допоможіть мені, бо відбилася я від своїх, поранена в мене лапа, ви мені допоможете, то, може, і я вам допоможу, бо всі мимо проходять, кого не попрошу ніхто допомогти не хоче.
Якусь хвилину пан-Іван роздумував, а потім вирішує, то чого ж не допомогти, якщо лисичка така хвора, знесилена, та ще й така худенька, і сама допомоги просить. Взяв на руки лисицю, приніс він її до дому. Перебинтував їй лапку, напоїв, накормив. І так він сім днів, коло лисички ходив, бо дуже знесилена звіринка була. Поїв, годував. Пішла лисиця на поправку, окріпла і знову заговорила людською мовою, бо сім днів мовчала.
–На от тобі, пане-Іване, за твою доброту чарівну гілочку. Що в неї не запитаєш про все тобі розкаже, що не попросиш у всьому допоможе, а мені пора до дому.
Тільки і промовила лисиця, як перетворилася на стару-престару бабцю-старицю. Про яку люди чули, знали, але бачити не бачили. Наче свята, а наче і стариця. Таємниця, хто та бабця є насправді, не відкривається нікому і панові-Іванові теж не відкривається. Але відчуває пан-Іван, що сили за цею бабцею добрі та милостиві – сили Божі, милосердні.
– Бачу, пане-Іване, зі злом хочеш справитись. То дивись, не використовуй чарівну гілочку в своїх цілях. Послухаєш мене, то все буде, як ти попросиш! –
тільки і промовила дивна старенька і враз пропала. Наче її і не було, тільки на полу гілочка і залишилася.
Взяв пан-Іван ту гілочку крутить її в руках та й думає, що ж йому в неї, в цієї гілочки чарівної попросити. Спочатку хотів попросити, щоб перенесла його та його сім’ю ця гілочка подалі від села, де така біда коїться, та згадав, про слова бабці сивої.
–Не для своєї користі даю тобі цю чарівну гілочку!
Налякався пан-Іван своїх думок, перехрестився. А вже діло до вечора іде. Ні сім’ї своїй, ні своїм дітям, ні жінці, ні друзям, ні сусідам пан-Іван ні про лисичку, ні про те, як він її спас, ні про те, як її виходжував не розкував нікому. То звісно і про гілочку чарівну нікому не розказав, бо має пан-Іван вияснити, чому в їх селі такі чорні порохи стоять, такий сморід понад ранками стоїть, коли навколо гарна природа мала би красуватися, бо край гарний-прегарний.
От нарешті пан-Іван тихенько промовив:
–Гілочко-чарівна, а покажи-но мені, що вночі в нашому селі діється. Чому у моїх односельчан ще й до всього пропадають всілякі вміння, гарні та корисні.
Не встиг пан-Іван доказати своє слово, як враз піднявся в повітря, наче в нього крила є, оглянув пан-Іван себе, а в нього і справді крильцята, мов у янголів, зверху ще і плащ прозорий накинутий, ніхто пана-Івана бачити не може. Піднявся пан-Іван над селом і літає невидимий.
Побачив пан-Іван як двоє поряд з ним на віниках літають, б’ються, сперечаються. Побачив пан-Іван відьмаків. А пана-Івана відьмаки не бачать і не чують. Літає пан, коло цих двох, літає час, других. Аж на третьому часі побачив, як ті двоє, в різні сторони порозліталися. Розгубився пан-Іван від такого і не знав, що й робити. Та не довго думаючи, спочатку за відьмою полетів, і побачив, як вона у дівчинки Оленки украла хист – малюнки гарні малювати.
Потім пан Іван майнув за відьмаком і побачив, як той у бабусі Ірини вкрав вміння килими ткати. А потім побачив пан-Іван як ці двоє відьмак та відьмачка хвалилися в кого що краще і чого в кого більше.
–Моя картина незвичайної краси! Кольорова, сама красива, в тебе, телепню-Лупуку, такої немає!
–Е… ні, мій килим з квітами та водограями кращий, Тупуко! – кричав відьмак.
–Ні, ні, мої картини кращі! – верещала відьма.
Всю красу ці двоє відьмаків створювали при допомозі того, що у людей крали. Зрозумів пан нарешті, що в селі діється та все ж не все ще скінчилося.
Як почали ці двоє вже в який раз вередувати, вже в який раз сперечатися… та вже й битися бралися. Відьма злилася та кривлялася, реготала гидко і мерзотно. Нарешті… вхопила килим відьмака та розірвала його на шматочки. А свою картину зі злістю на землю кинула, поки до землі картина летіла, вся геть і згоріла.
Аж ось… тричі півні по селу закукурікали.
Вмить відьмаки зникли. І все навколо знову в пилу та в кіпоті, в чорному тумані тане. Пан-Іван політав ще трохи в повітрі, що міг де пороздивлявся, та ледве через той чорний морок до дому і долетів.
Пан-Іван дуже зажурився, але згадав слова дивної бабусі, що чарівна гілочка, може, допомогти у всьому. Прожив день пан-Іван тривожно, аж от і вечір. Взяв пан Іван гілочку чарівну та знову просить:
–Прошу, чарівнице, гілочко, допоможи мені тих двох відьмаків піймати та назавжди наше село від чорної сили звільнити.
Не встиг доказати слово пан-Іван, як коло нього, на підлозі, мішок дивний, світлий, прозорий лежить.
–От тобі, пане-Іване, міх чарівний. Дочекайся, коли ці двоє на перехресті доріг стрітяться! Відкрий міх чарівний! Піймаєш цих двох у цей міх, то наступить у вашому селі спокій, всі здібності, всі вміння до всіх повернуться та порохи чорні всі враз і зникнуть, – тільки доказала чарівна гілочка і змовкла.
Сім днів і сім ночей пан-Іван ганявся за цими двома: за відьмою та відьмаком. Добре, що ці двоє не бачили пана-Івана, бо гілочку хазяїну доброму, не спроста стара милосердна провидиця дала. Прозорий пан-Іван був такий темний та невидимий, як сама ніч. Ніхто його не бачив.
Аж нарешті, на сьомий день, підлетіли ці двоє до перехрестя доріг, а пан-Іван на них чарівний міх раз… і вмить… і накинув. І як тільки ці нечисті, чорні відмаки, в міх попали, то всі здібності, вміння духовні, до людей хороших і талановитих і повернулися.
–І з’явилася знову перед паном-Іваном дивна стариця та каже:
–Ну… то що, пане-Іване, бачу, що любиш ти своє село, то забираю я цих відьмаків собі, разом з цим міхом чарівним. Бо все, що ти робив, робив не для себе, старався для людей та їх майбутнього. А ми вже там, в світах чарівних, вирішимо, що з цими двома робити, – тільки і сказала бабця-стариця як пропала, наче і не бувало навколо пана-Івана нікого.
–Перехрестився пан-Іван та бачить зоря займається. Півні радісно закукурікали.
Оглядається пан-Іван, а навколо краса дивна-предивна: поля чисті, долини золотом сонячним, малиновим вкриті. Огороди навколо – зелені, повітря – чисте, прозоре та таке свіже, що аж в грудях солодко. І порохів та чорного смороду, як і не бувало.
Попрямував пан-Іван до церкви знову. Постояв коло іконки одної, другої, помолився Богу за рідну землю, за край красивий, за поля чисті, та за народ свого села щедрий та талановитий. З отцем-Федором Богу помолився.
Іде пан-Іван по селу та чує, як співають птахи. Бачить як в кузні ковалі працюють, побачив які гарні бабуся Ірина килими витворює. Радується пан-Іван, бо живуть люди добре.
Попрямував пан-Іван до свого дому щасливий.
–Тепер і за свої справи прийнятись можна! – сказав пан-Іван, і побачив своїх діточок і жінку свою, які до нього стрімголов летіли, бо навколо краса, чистота стала. Квіти при дорогах росою ранковою вкрилися, свіжим повітрям дихають.
А з тими двома сталося так, як і мало статися!
Потрясла бабця-стариця міх сірий та прозорий, по закону святих світів потрясла, перетворилися ці двоє: відьмак-Лупука і відьма-Тупука на порох та на пил невидимий, розвіявся чорний сморід по горах далеких, чорних, де їм і місце!
По ріках чистих прозорих перетворився цей порох в ніщо! І ніде його більше не видно і ніде його більше не найти!