Казка

В одному дуже далекому царстві жив цар. Царство було дуже багате і красиве, в царя було все, що тільки заманеться. Палаців декілька, сади, в яких дивні павіани гуляли собі вільно, дерева різні – краси неземної. Фруктів райських багато-пребагато. Заводи та фабрики теж були в державі, всяка новомодна техніка купувалася по всьому світу. При дворі царя навіть факіри були, які розважали царя та втішали, коли йому було сумно. Та з кожним днем, цар сумував все більше та більше.
Була у цього царя єдина донечка. Гарна-прегарна, звали її Розалін. Та одна проблема – принцеса була дуже неслухняна. Що хотіла, то робила. Не слухала нікого, навіть свого татуся. Всі слуги вже втомилися від неї, а вчителі боялися її чомусь вчити.
Було таке, що разів зо два, вона з дому втікала, та цар вчасно віддавав вказівку розшукати неслухняну донечку. Дуже за неї батько трясся, бо вона ж принцеса. Така поведінка – це ж просто лихо якесь. Ніякої відповідальності. То в палаці бешкетувати, ще куди не йшло, якщо щось витворить, то все виправити можна, бо вдома. А, якщо десь за межами палацу, щось відчибучить? Не всі ж знають поза палацом, що вона принцеса. Покликав цар мудрих тлумачів дідусів старих-престарих, та вони нічого суттєвого не сказали. Цар якось подумав, може, хто зурочив дитину, або наврочив. Привели до царя відьму білу Феофеору, яка з силами добра говорити вміла. Стара довго мовчала, дивилася кудись в простір своїми дивними очима, а потім промовила:
–Здорова твоя доня, здорова, гарна, красива, недурна, розум має, то таке… вередує. Кажете, Ваше Величність, неслухняна, ну то… що поробиш? З часом все минеться, – тільки й сказала стара відьма Феофеора і враз зникла. Цар навіть подякувати не встиг. Не встиг розпитати, що бабця мала на увазі.
Після білої відьми в палаці днів декілька було спокійно, та потім все почалося з початку. То Розалін їсти не хоче, то не хоче рано вставати, щоб до школи іти,(бо принцеси теж навчаються).То сховалася від пана професора, прив’язала його папугу до лавиці в садовому парку. Правда, казали слуги, що папугові прогулянка з Розалін дуже сподобалась, що сидячи на лавиці, він повторював всього декілька фраз:
–Розалін хороша, прогулянка хороша, ще… ще… хочу, хочу втекти, втекти…
Всі свої плаття Розалін вкоротила, а одне пофарбувала, розмалювала так, що ніхто його не впізнав, а плаття було дуже дороге, рідкісної роботи. Навіть одного дня, татусеву корону пошкодила, зняла з неї дороге каміння і наліпила картонні різнокольорові зірочки. Цар дуже розсердився, кричав на весь палац, погрожував, а потім, як завжди, простив свою неслухнянку.
–Я вимушений тебе наказати, Розалін, заберу всі твої іграшки, всі, всі! І нікуди не пущу з палацу, ні на крок!
–Це, татусю, антипедагогічно! І зовсім негарно, бо ви, татусю, цар. У вас, татусю, теж погана поведінка, бо ви кричите, ще гірше за мене! У мене вже від вашого крику голова розболілася. Ой, ой, мені погано… – сказала хитренько вередуля. Вона закрила очі, пищала, казала, що їй паморочиться в голові.
–Ой, бідна моя дитинко, – налякався цар, – лікаря, скоріш… скоріш! Принцесі стало погано!
Враз прибіг придворний лікар. Але Розалін, коли батько відвернувся, щоб поговорити з доктором, хутко шмигнула у відкриті двері, заховалась в кімнатах палацу.
–Ой, горе мені, горе, знову ця малеча взяла наді мною верх, вже сил не має терпіти її вередування та хитрощі,–сказав засмучений цар, коли побачив, що Розалін знову втекла.
–Не така вже вона й мала. Перепрошую, Ваша Величність, принцесі скоро десять. Вона палац знає як свої п’ять пальців, не турбуйтеся ви так, Ваша Величність. Не рвіть собі серце, пограється… та й повернеться, – пан лікар не знав вже, як втішити царя, то говорив бідолашний, що перше приходило в голову. Та цар не заспокоювався, продовжував бідкатись:
–Ой, ой, пане лікарю, мовчіть, мовчіть, дайте краще ліків мені, – просив цар.
–Так-так… слухаю, Ваша Величність! Все буде добре! Ось ваші ліки, – пан лікар все ж трохи побоювався, бо від настрою царя залежала його робота. А настрій царю псувала доня.
–Це все тому, що я виховую її сам, бо її матуся ж померла, дуже давно. Бідна дитина, бідна дитина, – журився правитель великого царства.
Тим часом, Розалін, недовго думаючи, подалася до саду, залізла на саме високе дерево і стала оглядати все навколо. Її дуже забавляло, що вона так спритно втекла від батька і лікаря, і що її не піймали спритні придворні слуги. Густе дерево заховало принцесу.
–От би втекти… он туди… далеко-далеко! Як мені ці слуги надоїли, ця охорона, і татусь теж! А вчителі? – хмикнула тихенько принцеса, – чого тільки цей професор прискіпливий вартий. Вони всі мене так повчають, так повчають, просто дресирують, а мені б хоч трохи свободи. Пожити би, як всі навколо, на волі. Свободи хочу! – шепотіла собі під ніс принцеса. Видно, Розалін сама не розуміла, чого хотіла.
Враз… сталося диво, не встигла Розалін договорити останню фразу, як дерево затріщало, гілочки захиталися і Розалін стрімко полетіла донизу, вона падала довго-предовго. Та дивно, вона не впала додолу на землю, а вмить… опинилася в якомусь дивному, іншому світі. Дві величезні ворони підхопили її в свої кігті і розгойдували, що було сили. Розалін повисла у повітрі. Під ногами миготіла земля, гори, ліси, ріки, озера – дівчинці було дуже страшно.
–Відпустіть мене, негідні ворони! Ви знаєте, хто я? Вам влетить від мого татка! – кричала принцеса. Та чорні незграби летіли все далі і далі.
–Мовчи, мала, мовчи! Кар-кар-кар! Ми про тебе все знаємо, кар-кар-кар. Вередуєш так, що аж нам чути! У нашому світі з тобою панькатись ніхто не буде. А твій татко, так нам він не цар, він нам ніхто! – сказали дві ворони хором.
Розалін притихла, бо дуже налякалася. Летіли ці дві ворони дуже довго. Скала, куди вони прямували, була пуста і дуже гостра на вид. Нарешті, птахи-велетні приземлилися. Дивна навколишня тиша була незрозуміла для Розалін. Вітер гудів, але не так, як у світі, де жила принцеса, вітер то стихав, то знову починав сумно завивати. Здавалося, він грав на сопілочці.
–Ось, Ваша Величність, ми принесли вам те, про що ви нас просили. Це і є… ця мала, яка так багато вередує і нікого не слухає, і весь час кричить, –сказали знову хором дві величезні ворони.
Розалін спочатку не зрозуміла і навіть не побачила з ким говорять ворони; вона примружила свої очі, відкривала і закривала їх, озиралась у всі сторони, та нікого не бачила.
–З ким це говорять ці дивні птахи? Тут же нікого окрім них і мене не має, – подумала Розалін, та вголос принцеса нічого не сказала.
–Так-так! Бачу! То вона ж зовсім ще мала. І оце з нею так багато клопоту? – сказав хтось, кого Розалін тільки чула.
Аж, врешті-решт, дівчинка підняла голову до гори і побачила величезного, майже зовсім прозорого чоловіка. Враз… старий сильно подув в її сторону, вмить… Розалін опинилася в його величезних долонях.
–То ви хто, пане? Вибачаюсь, і чому мене сюди притягли ці дві ворони? –запитала все ж сміливо Розалін, вона не була труслива дівчинка, все ж таки її татусь правитель держави.
–Хто я? Ха-ха-ха, – сміявся дуже голосно старий, – без мене всім ніяк, Розалін.
Старий відкрив свого величезного рота і з усієї сили знову подув. Білі хмаринки потемніли і перетворилися в темні великі хмари. Старий Велетень подув ще зо три рази і все небо загойдалося.
–Хто я? хто я? – продовжував сміятися прозорий велетень. Він уважно розглядав дівчинку. Розалін трохи тремтіла.
–Я – Вітер! А от ти, мала, порушуєш гармонію! Ти показуєш поганий приклад всім навколо! А, що буде, Розалін, коли всі почнуть робити так, як ти?
–Ні-ні, Дядьку Вітре, я ж принцеса, що хочу, то й роблю! Мені все можна, –продовжувала капризувати Розалін, – і взагалі, віднесіть мне назад, де взяли! А… то… я покличу слуг і татусевих воїнів, – останні слова принцеси дуже розлютили пана Вітра.
–Та хіба ти нині головна, ти мале дитя, яке має слухати дорослих! –прокричав Вітер.
Велетень знову відкрив свого рота і подув сильніше. Тепер з неба полетіли сніжинки, стало дуже холодно. Розалін вся тремтіла. Вітер дмухав і дмухав, здавалося, що він ніколи не зупиниться; якби він не тримав Розалін в своїх долонях, то вона би зовсім пропала. Її би засипало снігом, або занесло кудись далеко-далеко в гори, або навіть вона би впала в море.
–Тепер запам’ятовуй, мала! Я люблю тишину і спокій, а якщо мене, хтось дратує, то йде сильний дощ, грози проносяться злі і холодні, або снігу мете сила-силенна, бушують снігові бурани, або… я можу розпочати цілу війну потоків холоду або суховіїв. Все залежить від мого настрою. І від того, як ведуть себе люди.
Розалін про таке ніколи не чула. На цей раз принцеса не промовила ні словечка. Нарешті, пан Вітер став зменшуватися в розмірах. Тепер мала Розалін могла його спокійно роздивитися.
Великий синій балахон був блискучий, борода сива і довжелезна, майже прозоре волосся, довге і хвилясте. Розалін хотіла щось спитати, та не знала можна зараз говорити чи ні? Вітер стукнув своєю палицею по сріблястому небу, вмить з’явився потаємний дивний вхід в печеру гострої скали. Вітер поклав малу додолу, потім взяв Розалін за руку і ввійшов з нею до свої домівки. Величезний камін горів весело, своїми яскравими спалахами вітав свого господаря.
–Сідай… он там, Розалін! – скомандував Вітер, – грійся, бо бачу змерзла!
Розалін оглядала приміщення. У її татуся було багато палаців, та дім пана-Вітра був кращий, ніж всі палаци її держави, краще всього того, що вона бачила раніше. Тут було всього так багато, що аж дивно, як воно все тут поміщалося. Все було прозоре, блискуче і дуже дивне. Недалеко біля каміна, у величезній відкритій скрині підскакували дивні іскри.
–Ні… ні… не руш, не можна! Це блискавиці! Вони можуть принести багато проблем, тільки я можу з ними впоратись… і то… не завжди, –погрозливо сказав Вітер.
–Я вибачаюсь! Хотіла спитати… не турбуйтесь, не доторкуюсь. Я вже все зрозуміла. Пане-Вітре, а чи не могли би ви мене відпустити. Мене вже мабуть всі шукають, – спитала досить тихо Розалін. Вітер уважно подивився на балувану дівчинку.
–Чому не можна, можна! Але мені здається, що ти хочеш, ще щось побачити, – не встиг Вітер сказати останні слова, як приміщення, в якому була Розалін з Вітром, зникло.
Розалін опинилася в дивній, великій, дзеркальній кімнаті, вона побачила своє відображення, але не одне, а багато. Здавалося, Розалін попала в калейдоскоп своїх криків і вередувань, вона чула, як вона постійно кричить і щось просить, або з кимось сперечається. Дзеркальця швидко крутилися, було враження, що вони ніколи не зупиняться. Та все… ж враз… ці дивні картинки, на яких була тільки вона Розалін – зникли, наступила тиша. Розалін побачила себе з боку, вона не могла повірити, що вона така вредна і така капризна. Їй на якісь хвилинки здалося, що це хтось інший, та це була вона.
– То вже бачу… бачу, яка я погана, все зрозуміла. Ну… вередую… то хіба я комусь мішаю? – спитала сором’язливо і дуже тихо Розалін.
Відповіді не було, дивна дзеркальна кімната зникла. Враз… знову… пан- Вітер повернув принцесу до своєї печери.
–Ти всім мішаєш! Кому до вподоби вередування? Свого татуся теж засмучуєш! – сказав гучно пан-Вітер. Вогонь в каміні мерехтів спокійно. Ворони кудись поділися. Їх ніде не було.
Розалін мовчала, вона на цей раз уважно слухала.
– Тебе чують хмаринки, небо, земля, трава, квіти, навіть птахи. Так багато твоїх “не хочу і хочу”, що всім це мішає, всіх відволікаєш від роботи, від важливих справ. Тому я вирішив ось так! Бачиш, два величезні міхи, там насіння дивних квітів, завтра я маю розвіяти їх по землі, але вони всі перемішані, то ж… хватить балачок, вперед до роботи! І більше ніяких питань!
–Так я ж принцеса! І нічого не вмію, – таки сказала здивована Розалін.
–Нічого страшного, всьому можна научитись! Трудова дисципліна – це тобі тільки на користь! – сказав строго Вітер.
Розалін не могла повірити, що все це відбувається з нею.
–Агов, мої вірні ворони! Карліто і Карінто, допоможіть малій пані розібратися, що до чого, а я полечу далеко, справ багато. Бувайте!
Вітер зник, а замість нього з’явилися ті самі дві ворони, які принесли Розалін на цю велику скалу. Правда, тепер ці чорні птахи не були такі великі, а такі собі… звичайні ворони.
–Давай, давай, мала! За діло! Часу зовсім мало, обмаль! Все треба зробити до вечора, бо вранці вже буде пізно.
–Так… я ж нічого не вмію, бо я є принцеса! Я головна! – знову капризно сказала Розалін.
–Ну… от… знову стару пластинку заладила! Забуть, про своє життя в палаці! До роботи, кар-кар! – каркали хором чорні птахи Вітра.
Ворони показали Розалін, що всі насіння треба перебрати і акуратно скласти в різнокольорові мішечки, щоб Вітер не переплутав, де і які квіти. Спочатку Розалін сердилася, та діватися було нікуди, потім… їй навіть сподобалося розкладати насіннячка в різнокольорові торбинки.
–Мені подобається ця робота! Цікаво! Хіба таке буває?! – радісно зауважила Розалін.
–Ми теж любимо розкладати квіти в кольорові мішечки, – хором сказали дві ворони.
Торбинок було дуже багато. І всі вони були різного кольору. Самі красиві були малинові і жовті.
–Ну… от… все готово, я перша впоралась! Ура! – сказала весело принцеса.
Не встигла вона закінчити цікаву справу, як знову з’явився Вітер, він уважно оглянув всю роботу. Вечір закінчувався, ніч була темна і досить холодна. Камін тріщав і виблискував яскравими вогниками.
–А тепер спати і не сперечайся, он там маленьке ліжечко. Покажіть їй, ворони, а… то… сама не впорається, вона ж принцеса, – сказав суворо хазяїн дивовижного простору.
Пан-Вітер все ж трохи кепкував з Розалін. Мала хотіла ще щось запитати, та вмить заснула, бо втомилася, принцеса все ж вперше в житті сама виконувала незвичайну і дуже важливу роботу.
Тим часом… у палаці зчинився такий галас та крик, всі шукали принцесу. Та її ніде не було. Одні слуги шукали її в палаці, другі – в місті, треті – в школі, а четверті – нишпорили по саду.
Аж… от… один із слуг закричав та так голосно, що аж в вухах у царя задзвеніло:
–Найшли, найшли!
Дивно! Але… чомусь… Розалін згорнулася калачиком під красивою молоденькою грушкою і солодко спала. Її татусь підійшов до неї, взяв її на руки, приніс до дому. Вечір вже давно розпочався. Розалін спала міцно і солодко. Вранці цар почув дивні крики з кімнати Розалін.
–Пан-Вітер, пане-Вітре, я все зробила, все-все! Всі насіннячка перебрала, відпустіть мене до дому, татусь переживає, я вже виспалась! – кричала спросонку принцеса.
–Ой! Що це? Я вдома? Диво! А де ж пан-Вітер? І дві величезні ворони?
–Ну… ну… доню, заспокойся! Все добре, мала! Ми найшли тебе в саду, під молоденькою гіллястою грушкою, ти солодко спала, я приніс тебе сюди, до твоїх покоїв.
–Ні, татусю, мене вкрали дві великі ворони, там я бачила себе… неслухняну і капризну! Я вже буду слухатись! Чесно, чесно! І ще… ті дві ворони… чомусь… завжди говорили все хором. Все так і було, як я кажу, –не переставала запевняти принцеса Розалін свого батька.
Цар не міг нічого зрозуміти, він подумав, що малій приснився страшний сон. Але на диво, з того часу, Розалін перестала безпричинно вередувати, стала дуже слухняна принцеса. Вона трохи підросла, бо діти ростуть швидко, змінилася. Цар вирішив, що причина такої переміни в білій відьмі Феофеорі, в її пророцтві, тому відправив білій відьмі невеличку скриньку з подарунками.
Одного дня, коли Розалін гуляла по саду, до неї підлетів прозорий велетень і тихенько запитав:
–То, як справи, мала? Я забув тобі сказати… спасибі, за мішечки квітів! І до побачення, неслухнянко! Прощавай, Розалін, ще якось по-ба-чи-мось! Надіюсь, ти на мене не сердишся?! – лунало дивно, тихенько по саду.
Розалін махала рукою невидимому велетню, вона була рада почути хороші слова подяки. Вона не боялася Вітра. Пан-Вітер дув лагідно, недовго: він хутко зник, у нього, як завжди, було багато справ.