У давні-давні часи, коли Земля була благодатною, коли Небо було блакитним, коли Сонце було ласкавим із космосу на землю прилетіло насіння. Йому настільки сподобалося навколишнє середовище, що за лічені хвилини воно проросло. Земля давала їжу, Небо - вологу, Сонце ласку і тепло, а паросток у свою чергу радував усіх своїм міцним зеленим стеблом. Так вони всі разом стали щасливо жити, виконуючи кожен свої обов'язки. Минали дні, минали тижні, паросток виріс і перетворився на великий богряний безсмертник, радуючи опікунів своїм гарним виглядом. Жуки, бджоли, метелики прилітали до яскравого безсмертника, щоб втамувати голод і насолодитися смачним, солодким нектаром. Так пролетіло червоне літо, настала красуня осінь. Усі живі істоти почали готуватися до зими. Вони приповзали, прилітали до безсмертника, хто як міг, і попереджали про небезпеку, яка може підстерігати на нього холодною, лютою зимою. Безсмертник щиро всім дякував за добре ставлення до ного. Він не турбувався за своє життя, він був просто щасливий в теперішній момент від того, що може бути потрібним та корисним іншим.
І зима настала. Вона була холодна і люта. Раз у раз снігова завірюха заметала богряний безсмертник, колючий північний вітер, не щадить своїх сил тріпав яскраві пелюстки, а безсмертник сміливо стояв один в холодному засніженому полі, як запалений ліхтар, не піддаючись підступності Зими. Усі три місяці, Зима знищуючи терзала його, злившись і біснуючись від його непокорності. Але ніхто в цілому світі не міг допомогти йому. А він вистояв перед силою природи, перетворившись на безплідну пам'ятку безсмертя.
Прийшла весна. Травневий грім, веселі струмки, шалені вітри рознесли звістку про Безсмертника. Всі говорили про нього, що йому єдиному вдалося вистояти не підкорившись всемогутній силі Зими, згадували його смачний нектар, але ніхто більше з живих істот йому не радів, бо крім безплідної холодної краси у Безсмертника нічого не залишилося.

йде Війна на Україні, принісши за собою стільки будинків зруйновано…стільки доль скалічено…гинуть невинні люди, вмирають діти…зникають цілі міста…Боже…стільки лиха, стільки горя... І в моїй душі лише одне запитання: за що? і чому так сталося?

«- мати Україна: ...Не кажи!
- Ангел: Добре. Зате я добрий, веселий і вмію піднімати настрій людям. А ти – жорстока красуня з крижаним серцем!
- мати Україна: Сам такий!
- Ангел: Господь попросив мене побути з тобою сьогодні, це для Ангела важливо, Господь тебе любить. А я – Ангел Миру, мене куди пошлють, там я і воюю. Ще мені видали необмежену ліцензію із правом на Любов. Тобто я можу розбити своє серце об когось завгодно».

«Є два роди співчуття. Одне — малодушне і сентиментальне, воно, по суті, не що інше, як нетерпіння серця, що поспішає якнайшвидше позбутися тяжкого відчуття, побачивши чуже нещастя; це не співчуття, а лише інстинктивне бажання захистити свій спокій від страждань ближнього. Але є й інше співчуття — істинне, яке потребує дій, а не сентиментів, воно знає, чого хоче, і повно рішучості, страждаючи та співчуваючи, зробити все, що в людських силах і навіть понад їх».
Штефан Цвайг. Серце нетерпіння.

...здається, я тримаю долю людства у своїй долоні.
Фрідріх Ніцше

***
І перетворилося Серце матері України від болю, горя та перенесених страждань на камінь, і наповнилося крижаними голками запеклості, і втратила мати Україна здатність до Любові та згас промінь надії. І послав Господь найсильнішого зі своїх Ангелів, щоб показати матері Україні, що любить Господь свою матір Україну і гідна мати Україна Любові та Прощення та світлий промінчик надії, і якщо навчиться мати Україна знову довіряти людям і любити заново, випромінюючи промінь надії, то стане щасливою знову, раз і назавжди.

І вийняв Ангел Серце своєї матері України кам'яне з грудей і дбайливо взяв у свої теплі руки-крила, і почав зігрівати своїм диханням. І розмерзло Серце, і розтопило гаряче дихання крижані голки, і ожив камінь, перетворився на гарячу плоть; і поставив Ангел Серце своєї матері України на місце, обійняв Ангел свою матір Україну, Жінку та Кохану, початок всіх початків, своїми м'якими та потужними крилами, і відчула мати Україна Захист та Спокій Господа.

І знову спалахнув Вогонь Любові у серці матері України. І став Ангел таким яскравим, що висвітлив усю Світобудову, до найдальших куточків. І побачив Господь, що недосконалий Світ, який він створив, і на землі накопичилося дуже багато зла, і що Злоба переповнює серця людей, що в кожному серці людському є камінь, у когось більше і важче, у когось менше і Легше, Ненависть один до одного переповнює людські душі, і брат йде війною на брата, і жадібність і прагнення володіти володіє людьми. тому хтось мусить зупинити орків. Ці діти в цілому не винні, бо вже народилися в поганих умовах. І при всій ситуації Ангел сказав: я бачу тут особливих людей. вони мають особливу силу, вселяючи промінь надії. І цих людей хоч хтось не зможе зламати.

І покликав до себе Господь Ангела, і сказав йому: Сину мій, ти найсильніший серед моїх Синів, ти зміг заново запалити Вогонь Любові і вселити промінь надії в серці матері та Жінки, яка зневірилася на шляху до свого Щастя і втратила віру, намагаючись вселити Промінь надії. Вирушай до людей і допоможи їм, у тобі найбільша Сила серед усіх моїх синів. Ми маємо їм допомогти стати щасливими.
І прийшов Ангел до Людей і сказав їм: Я Ангел Миру, я готовий віддати всю свою Силу Божественну всім Вам без залишку, я готовий навчити Вас бути щасливими, повернути віру та вселяти промінь надії у цьому світі.
У орків нічого не вийде... Вороги хотіли роз'єднати Україну, але Україна згуртувалася, як ніколи. Орки хотіли Україну стерти з лиця землі, щоб про цю Україну забули, але зараз про Україну говорить увесь світ. Вороги хотіли забруднити кров'ю Український мирний прапор, але Україні вдалося всю планету розфарбувати у кольори пшениці та неба.

І приступив Ангел до Роботи, і без сну та спокою розмовляв Ангел з кожним з Людей і навчав їх шляху до Щастя, повернув віру та вселив промінь надії.
Величезна була в Ангела Сила, і дарував він кожній людині стільки енергії, стільки світлих сил, скільки було потрібно для перетворення каменя в живе серце.

І після того, як навчив Ангел Щастю останню Людину, вичерпався запас його енергії, бо надто багато було каміння в людських серцях. Усього себе віддав Ангел без залишку Людям. І стали вони щасливі, маючи силу з вірою і випромінювали світло з променя надії.

І припинилися Війни у Всесвіті. Господь нагороджуючи за таку велику місію спитав у Ангела, який не міг уже літати і спостерігався у палацовій лікарні: Чим нагородити Ангел тебе, Сину мій, проси чого хочеш. І сказав Ангел: хочу стати я щасливою Людиною, при цьому я маю силу з вірою, поки зовсім не згасла моя віра і світлий промінь надії, поки ще можу вселяти, дуже вже це здорово.

І став Ангел Людиною, полюбив свою матір і Жінку-Кохану, і вони жили разом довго і щасливо, і допомагали Людям бути щасливішими, повертаючи силу з вірою і вселяючи промінь надії.

Ще й при хороших умов народжували купу дітлахів.

У силах кожного з нас перетворити свій Камінь на Живе Серце, кожен із нас може і має стати Ангелом Світу.
оскільки це важко, оскільки для цього доводиться приборкати в собі Звіра і стати Людиною, це вдається небагатьом. На мій глибокий жаль. Усіх здібних і бажаючих прошу допомогти мені, і таким як я, у цій найскладнішій і найархіважливішій справі. Ми повинні встигнути врятувати цей світ.

Давним-давно, у далекій Країні жила одна звичайна Дівчина та чоловік, яка чомусь вважала себе негарною. Щоб змінити свою зовнішність, за порадою проїжджої чужинки, вона почала робити різні маски. Від цього заняття, батьки Дівчини прийшли в невимовний жах. Вони просили і благали її зупинитися, погрожували та вимагали. Але Дівчина була непохитною.

Минули роки. І оскільки обличчя впертості завжди було приховано маскою, оточуючі забули, як вона виглядає насправді.

Усі подружки Дівчини вийшли заміж, народили дітей. А нещасна жила зі своїми, ще нещаснішими, батьками і ніхто не бачив її обличчя.

Ці історії дійшли до прекрасного Принца їхнього королівства. Вражений глибиною трагедії, він вирішив на власні очі побачити Дівчину та чоловіка.

Поглинаючись у роздумах принц вирішив запросити одну людину та заодно побачиться з дівчиною.
Якось людина отримала запрошення на бал-маскарад від принца.
Він з'явився на свято у яскравому костюмі та веселій масці арлекіна. Привернув до себе увагу танцями та жартами, витівками та розіграшами. І в його компанії всім іншим гостям бал виявився веселішим, ніж будь-яке інше свято.
Але на інший бал він пішов у масці нещасного П'єро, розповівши історію розбитого серця, нерозділеного кохання і страждань, викликаних жорстокою бурею пристрастей. І всі інші гості співчували йому і співчували.
Втретє він прийшов вирядився у пух і порох у масці Казанови - бауте, і зачаровував одну даму за іншою, обходжуючи їх компліментами, подарунками, і жодна коломбіна і моррета не могла встояти перед чарівністю білої маски під заздрісні погляди, що стоять осторонь Панталоне. , і зітхання на балконах Леліо.
Іншого разу прокрався він на бал у звичайному одязі в непоказній масці вольто і всі спілкувалися з ним, як із рядовим гостем, говорячи про повсякденні справи, обговорюючи насущні проблеми і ділячись житейськими плітками.
Вп'яте гість прийшов у таємничій масці лікаря. І заворожив людей секретами алхімії та таємними знаннями, показуючи їм чудеса, витягуючи з келиха шампанського діамант, показуючи в дзеркалі бачення стародавньої старовини та позамежних місць, заклинаючи духів стихій. І гостям здавалося, що не зустрічали вони у своєму житті таку мудру і незвичайну людину.

На цьому Бал - маскараді зустрілися принц і дівчина, на її обличчі, як завжди, була маска. Майбутнього короля вразили грація та голос Дівчата. Він одразу закохався. Вже за годину спадкоємець престолу схилив свою голову і, тремтячим від хвилювання голосом, попросив її руки, і серця. Він сказав Дівчині, що любитиме її вічно, незалежно від виду її обличчя.

Дівчині Принц також дуже сподобався. Вона навіть заплакала. Але не уявляючи свого життя без маски, йому відмовила.

Тоді батьки Дівчини, в повному розпачі, впали перед Принцем на коліна і попросили дати їм три дні.

Але одного разу, принц вирішив влаштувати новий маскарад, щоб перевірити дійсність, то ця людина прийшла на бал без маски. Ходив він по залах і балконах, а інші гості шарахалися від нього, йшли в інші кімнати, відверталися зі здивованими й обуреними поглядами. Так він і тинявся самотній, втрачений, не розуміючи – чому ніхто більше не хоче знатися з ним.
І коли свято закінчилося, підійшов до нього господар урочистостей і тихо запитав:
- Навіщо ж ви одягли цю маску?

Після побаченого майбутній король вирішів знову приїхати до дівчини додому, і батьки вивели свою доньку без маски, закоханий онімів від щастя. Красою нареченої були вражені всі присутні. Щастя не було меж...

Тільки батьки Дівчини виглядали стомленими. Три дні вони щосили боролися за щастя своєї дитини:
- перший день – до хрипоти, умовляли;
- другий – до упаду, ловили;
- весь третій день, тато з мамою насильно змивали з обличчя дочки, що засохли за стільки років маски: огіркову, гарбузову, бананову, яєчну, грязьову.

Давним-давно біля підніжжя гори Фуна жили добрі мирні люди. Вони займалися господарством, рибальством, збирали трави.
Але Одного разу на кримську землю хлинули орди кочовиків, де на півночі Алуштинської долини розташувалася одна з найкрасивіших гір Кримського узбережжя – гора Демерджі або Коваль-гора. Як вогненна лава, розтікалися вони по степу, спалюючи селища, вбиваючи жителів.
Все далі і далі просувалися кочівники в глиб півострова, поки не досягли гір. Біля високої гори, вершина якої була оповита димом, вони зупинилися. Місцеві жителі називали цю гору Фуною, тобто "Димна", що димить.
А форми скель гірського масиву Демерджі (Демерджі-яйла) нагадують силуети людей, тварин та таємничих казкових істот. Часом над цією групою природних скульптур нависає туман.
І тоді здається, що кам'яні привиди оживають і починають рухатися. Не дарма вже багато років цю місцевість називають Долиною привидів.
- Кращий горн де знайдеш? Тут будемо кувати зброю, - сказав старший воєначальник.
Він підкликав до себе одного зі своїх наближених. Був той високий, широкогрудий, мав довгу чорну бороду, очі великі, гарні, а погляд - страшний.
Сказав воєначальник кілька слів чорнобородому, той кивнув головою і з загоном спустився до села. Відібравши найсильніших чоловіків, він повів їх на вершину Фуни. Там на самій вершині чорнобородий влаштував гігантську кузню. Цілими днями і ночами виготовляв зброю та звідти Дим розвіювався на багато кілометрів навколо, із неї танцювало полум'я, чувся дзвін заліза та стук молотів.
З тієї пори у завойовників з'явилося багато зброї. І тому, що чорнобородий володів якоюсь таємною силою, сталь з гори Фуни була така міцна, що рубала будь-яку іншу.
Палає на горі полум'я сушило землю. Вичерпувалися джерела, міліли річки, Від нього вмирали рослини, тварини та птахи та чахли сади. Не витримали від непосильної праці та голоду люди.
Зібралися старійшини кількох сіл, щоб обміркувати, як загасити пекельну кузню.  Найшанованіших послали вони до коваля - пішли просити головного коваля припинити роботи хоча б на якийсь час, тобто піти з гори. Довго їх не було, і раптом доставили з Фуни ще гарячий глечик із попелом та залишками кісток.
Але жорстокий воїн убив тих, хто прибув до нього з благанням.
Добре зрозуміли в селищі, що хотів сказати їм коваль.
Тоді одна безстрашна сільська дівчина, яку розглядали як погруддя жінки вирушила піти до кочівників одна, точніше до володаря вогню, щоб умовити їх пощадити місцевих жителів. Звали її Марією. Трохи помітними стежками, ховаючись від варти, дісталася вона до кузні. Похмуру картину побачила Марія. Під навісом клекотіли вогнем десятки горнів, гули хутра, іскри розліталися яскравими снопами. У ковадел стояли напівголі люди, били молотами по розпеченому залізу.
Марія підійшла до чорнобородого.
- Слухай мене, чужинець, - сказала вона, - йди з гори, не губи наших людей.
Засміявся коваль.
- Ні, не піду я. І тебе тут залишу. Ти будеш моєю.
Вона довго розмовляла з ним. Але головний коваль і не слухав дівчину. Натомість одразу вирішив зробити її своєю наложницею. Дуже вже Марія йому сподобалася! Не хотіла молода жінка такого життя і спробувала вибратися з кузні.
Раптом він простягнув руки до дівчини. Відштовхнула вона його з шаленою силою. Упав він біля горна, обпалив волосся, одяг.
Заревів коваль, схопив щойно викуваний гострий кинджал із піхви і встромив дівчині в серце. І впала Марія мертвою до його ніг. Кажуть, не витримала стара сива гора не витримала такого злодійства. Здригнулася вона від основи до вершини і ще сильніше почала дихати вогнем. Розверзлася земля і впала важким тягарем на кузню, коваля та його народ.
Коли погасло полум'я, вляглися уламки скель, жителі навколишніх селищ побачили незвичайне видовище: На тому місці виникло химерне каміння, яке й назвали Долиною привидів. А
на схилі гори височіли вигадливі кам'яні статуї. А на самій вершині з'явилася скеля, обрисами своїми схожа на жіночу голову. Вона дуже нагадувала всім про дівчину Марію - останню жертву жорстокого коваля.
Тому незвичайні скелі виникли внаслідок впливу на кам'яні брили опадів, сонця, вітру та землетрусів. А коли гори огортає туман, кам'яна скульптура молодої жінки оживає. З тих пір заспокоїлася Фуна, не стало видно вогню над її вершиною, і люди назвали її іншим ім'ям - Демерджі, що значить коваль.

          У давні часи жила собі одна бідна музикантка. Звали її Лале. Єдиним скарбом Лале, що супроводжували її завжди, були лише пуп‘янок тюльпану і флейта. Ідучи містом з нею, вона нікого не залишала байдужим. Біля неї завжди збиралося безліч глядачів. Вона лише підносила флейту до губ – і в її звучанні чувся веселий сміх і тужливий плач, вона дзвеніла струмочком навесні й шелестіла вітром в очереті. Також біля неї лежав пуп’нок тюльпану і люди мими ного ніколи не проходили. При цьому надзвичайно грала молода музикантка! Своєю музикою вона змушувала людей мріяти й радіти, дарувала лише найкращі почуття та емоції. І всім навкруги хотілося її слухати і слухати. А квітка щастя радувало кожне око.

Коли вона грала на площі, ходили чутки, стверджуючи, що щастя перебувало у золотому, щільно стуленому пуп‘янку тюльпана.
Ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися: хто - силою, хто хитрощами, хто - заклинаннями. І йшли до тієї квітки і старі, і молоді, і здорові й малі. Йшли царі та цариці і жебраки з торбами, і бідні, йшли багатії і злидарі. Натовп біля квітки музикантки збирався і згодом розходився ні з чим. Щастя нікому не давалося до рук.
         Одного разу повз площу, де грала Лале, проїжджала багато убрана карета. Порівнявшись з музиканткою, карета зупинилась, і на чарівні звуки флейти з віконця визирнув надзвичайно гарний чоловік. Зустрівшись з ним поглядом, Лале знітилася, проте флейта – вірний друг, передала її почуття. «Ти найпрекрасніший!.. – співала флейта. – Ти – наче ранкова зірка! Ти – ніжність східного вітру! Ти – свіжість роси на світанку! Ти – кохання, кохання, кохання…». Кілька секунд, зачарований чоловік слухав, а потім, всміхнувшись, кинув на мостову золоту монету. За мить карета умчала, а флейта протяжно заплакала, змушуючи ридати всіх навкруги. Та раптом пуп‘янок тюльпану почав в’янути. Всі були шоковані та ніхто нічого зрозуміти не зміг навіть музикантка.
         Кохання до прекрасного незнайомця переповнило музикантку. Проте вона розуміла, що чоловік цей знатного роду, а вона лише жебрачка. Але ще ніколи вона не грала так гарно, як зараз. В кожному акорді жило її кохання, ніжне і палке водночас, піднесене та … невзаємне. А поруч пуп‘янок тюльпану в’янув і в’янув.
           Відомі титуловані музиканти, які чули гру Лале були вражені її талантом. І незабаром її запросили грати в театрі, а ще минуло трохи часу, стала Лале музиканткою королівської опери. Тепер вона була відома, всіма визнаним метром.
             Єдине, чого не схотіла вона змінювати, це свою стару флейту. «Мене люди пізнають за грою на флейті. І де б я не виступала: в королівській опері чи на площі в центрі міста, люди побачать мою флейту ще здалеку і прийдуть послухати мою музику». А флейта, як і завжди, була найкращим другом, який розумів її. Варто було лише торкнутися – вона розливалась в мелодійній симфонії почуттів. А пуп‘янок квітки продовжував в’янути.
Одного разу, де лежав млявий пуп‘янок квітки проходила натомлена тяжкою працею бідна жінка і вела за руку свого маленького сина. Їй хотілося бодай подивитися на пуп‘янок чарівної квітки щастя , якого вона так і не бачила за все своє життя, лише тяжко зітхала, згадуючи про нього.
           Наступного дня на одному з концертів, де перебувала бідна жінка із своїм хлопчиком, раптом у королівській ложі вона знову помітила його, того прекрасного незнайомця з карети. Вона не могла відірвати від нього очей, і грала в цю мить лише для нього. «Я так довго тебе шукала, - линули флейтовою мелодією почуття. – Ти став ще гарнішим! Ти як травневий світанок! Ти, наче Хорс під місячним світлом! Ти – сонячний промінь після дощу! Ти – кохання, кохання, кохання…». Їй аплодували стоячки, викликали на біс, на сцену летіли квіти, записки, проте вона бачила лише єдиний млявий пуп‘янок квітки щастя, що впала їй до ніг з королівської ложі. Поки вона нахилялася за пуп‘янком, незнайомець знову зник.
          Раптом бідна жінка зі своїм хлопчиком, якого тримала на руках тихесенько, із завмиранням серця наблизилася до квітки і її хлопчик, побачивши пуп‘янок чарівної квітки, раптом дзвінко і голосно розсміявся.
І сталося диво: тієї самої миті пуп‘янок розкрився. Те, що не вдавалося зробити ні силою, ні хитрощами, зробив веселий безтурботний дитячий сміх…
           За кілька днів Лале грала на весільному балу в королівському палаці. Це король одружував свого старшого сина, спадкоємця престолу.
Під веселі звуки флейти, заходили до святково убраної зали молодята.
Побачивши нареченого, Лале навіть не здригнулася, тільки флейта заспівала тужливіше: «Ти – кохання! Ти – метелик, підхоплений вітром! Ти – вогник в беззоряній ночі! Ти – перлина в глибині океану! Ти – кохання, далеке кохання…». Ще жодного разу його флейта не звучала так несамовито, пристрасно й натхненно.
             Весілля продовжувалося. Ніхто не помітив, як вийшла з зали музикантка з флейтою. А вона, зімкнувши зуби і міцно стиснувши в руці флейту, йшла вглиб ночі. У душі вирувало безліч почуттів, щоб випустити їх на волю, піднісла Лале до губ флейту, але… та від сильного стискання, вона тріснула й зламалась надвоє. З уламка найвірнішого друга роздався страшний звук, наче якийсь розлючений звір, намагався вирватись з флейти на волю. «Оце і в душі моїй так само…» - думала Лале, і вперше в житті заплакала без своєї флейти.
             У залі та в саду всі здригнулись, почувши той дикий звук. Проте скоро про це забули.
            З того часу ніхто вже не бачив музикантку Лале. Тільки раз на рік навесні починав розквітати пуп’янок тюльпану у місті і чарувати усіх своїм звуком, наче флейта грала.
Будь-якій людині важко збагнути, що не все модна купити за гроші, не все можна здобути силою чи хитрощами. По-справжньому щасливою може бути лише дитина. Лише їй так небагато для щастя треба.

— Що ти знаєш про стосунки? — спитав старий чоловіка. Втім, він не чекав на відповідь. Подивившись поглядом хижака в очі могутнього володаря, він сказав:
— Відносини це сутичка. Як би ви не любили, ви боротиметеся за владу один над одним. Найчастіше перемагає жінка. Їй легше перемогти. Вона Безодня. У Безодню легко впасти. Чоловікові перемогти складніше. Йому треба стати Небом. Для цього потрібно побудувати будинок на фундаменті, щоб над домом пролітала синя птаха.

На Місто опустилися сутінки. Синя птаха, як і завжди, тихо вислизнула із дому, не порушивши спокою своєї господарки.
Вона любила приходити до великого Будинку, збудованого її чоловіком на Липовій вулиці, щоб, забравшись на підвіконня, спостерігати за своїм Чоловіком.
Він був тим, хто зміг вкрасти її примарну душу у власному домі. Його очі кольору найтеплішого травня притягували, не даючи змоги врятуватися.

Синя птаха дивилася, запам'ятовуючи кожен рух, кожен вдих, кожну дрібницю. Коли її чоловік засинав, Синя птаха зісковзувала на його ліжко і довго дивилася на його обличчя, торкаючись напівпрозорими руками його вій, цілуючи усмішку і проливаючи невидимі сльози.
Але тільки-но за вікном починав прокидатися новий День, вона поспіхом тікала додому, щоб знову злитися зі своєю Господаркою.
Так і жила вона від ночі до ночі, тікаючи з останніми променями заходу сонця і повертаючись з першими вісниками сходу.

І лише одного разу Синя птаха по прикрому випадку виявила себе.
Ніяково повернувшись на підвіконні, вона зачепила штору, змусивши її сколихнутися, чим і привернула увагу чоловіка, що сидів за книгою біля свого столу. Щойно він відсмикнув штору, Синя птаха ковзнула йому за спину, сховавшись під ліжком. Хмикнувши і знизавши плечима, чоловік повернувся до читання книги. Цієї ночі він так і не заснув, а Синя птаха просиділа під його ліжком, не маючи можливості торкатися улюблених губ.

Одного особливо спекотного дня, коли Господарка, втомившись, вирішила прилягти, щоб подрімати пару годин, Синя птаха вислизнула з дому і, ховаючись за стовбурами дерев і стінами будинків, знову примчала до Будинку, збудованого її чоловіком на Липовій.
Зручніше влаштувавшись на широкій гілці вишні, вона підперла руками підборіддя і глибоко замислилася, чекаючи на повернення чоловіка.
Чоловік здивувався заглянувши в її очі дівочі та побачивши сльози Синьої птахи і вирішив допомогти їй.
Чоловік знову звернувся до старого, розповівши, що бачив Синю птаху, яка плакала, і той промовив:
- Так, це і є ті сльози, які живуть у безодні жінки і чоловік повинен зігріти і зрозуміти її, щоб стати Небом і навпаки. Але починається все з простого — не дорікай нікого. Це найпростіше. Особливо коли справді любиш. Ні, ти не станеш слабким, але побачиш усі свої сльози. Вони зашурхають своїми темними, дрібними мислішками, оцінюючими і себе, і її. Ось у цей момент і не дорікай. Небо стане ближчим.
Кохання безжальне. Якщо її впустити в себе, ти впізнаєш себе справжнього. Найчастіше ця правда приголомшує. Ти розумієш свою дріб'язковість. Якщо ти не засудиш себе і не дорікнеш, твоє Небо стане рівним Безодні і ти нарешті станеш рівним самому собі.

Тихої ночі український народ почув вибухи. З Цього моменту розпочалася війна.
Підчас другої світової війни всі вірили, що Гітлер не може заподіяти нам лиха, навіть коли він дуже цього хоче…
Так, тепер ми сумнівалися навіть у його бажанні винищити нас…
Він перетворив у ніщо цілий народ? Як це: викорінити населення, розсіяне у стількох країнах! Стільки мільйонів людей! Цікаво - якими засобами? Це у Двадцатому сторіччі!
Люди цікавились абсолютно всім, тільки не власною долею і історією країни.
Щодня ми зустрічаємося зі смертю віч-на-віч. Говорячи про смерть, як про ворога людства. Проходячи довгий шлях страждань.
Тому Путін в продовж всієї війни дотримується тих же принципів, що і під час другої світової війни Гітлер.
У двадцять першому столітті відбуваються тіж самі жахливі події.
Ми ніколи не забудемо цієї кривавої війни.
Ми ніколи не забудемо, як вбивали і катували дітей та жінок.
Ми ніколи не забудемо, як катували українських людей та полонених.
Ми ніколи не забудемо, якою ціною були звільнені українські міста та села.
Ми ніколи не забудемо наших героїв.
Ми стільки пережили. Ми думали, що немає нічого такого, що могло б нас налякати. Але ми здригнулись від цього жаху, який живе в ворогові до нас.
Тож, треба щось робити. Не можна просто так дозволити себе знищити у своєму домі. спокійно й гідно дивимося в обличчя смерті і під захистом ночі люди обєдналися. Бо ми тут боремося і захищаємо своїх людей. Ми боремося і захищаємо свою батьківщину. Ми знищемо агресора. Бо ми вільні і знаємо за що боремося.

Містична країна, яку не сплутаєш з жодним іншим… Місця, в які закохуєшся з першого погляду назавжди… Місця, до яких тягне постійно, незалежно від пори року і настрою…
Містичні місця під надійним захистом небесної покровительки, біля ніг якої не в’януть букети живих квітів і не затихають слова ревної молитви людських душ.

колись давно на ці землі напали вороги, які грабували й палили села, вбивали жителів, а красивих молодих дівчат брали в полон, щоб пізніше продати їх у рабство. Одного разу, переправляючись через Чорний ліс, вороги зупинилися біля Чорного ока, щоб відпочити. Полонені дівчата вирішили, що краще померти на своїй землі, аніж жити в неволі. Вони непомітно вибрались на гору Чорного ока та кинулися з неї вниз. З того часу зі скали почали капати краплі води, які з часом перетворилися на невеличкий водоспад як знак великого горя та неймовірної відданості рідній землі.

Мавка — Душа Лісу і його Берегиня, яка закохалася в парубка, який грав незвичайну мелодію. Та й вона закохалася в парубка і почала вірити в магічну силу кохання, яке об’єднує, рятує та дарує життя.
Коли вона пішла на магічний звук мелодії, то побачила звичайну людину з якою хотілося їй бути поруч. Вона мала надзвичайну магічну силу лісу і тільки воно здатне відкрити в людині дивовижні здібності й якості, за допомогою яких можна подолати зло й людські вади.

Ми – сучасні січові козаки.
Ми мали і маємо чародійні сили, могли довго перебувати під водою, а з води виходили сухими.
Соколи яснії, вільні птахи, іноді спішно козака забирали, на крильця собі саджали, за тихим вітром рушали, під високу висоту залітали, з неволі його виношали, в рідну Україну відбували.
Коли козаки зробили із дерева легку споруду у вигляді сокола, сіделко до неї прикріпив і обтягнув усе дивовижною тканиною.
Соколи дарували кожному козакові крила.

Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вдосконалення. Але не можна зупинятися на цьому щаблі, адже попереду ще цілі сходи більше складних щаблів, і щоб їх досягти, потрібно вдосконалювати те, що вже знаєш і осягати те, чого ще не вмієш.

Росія як історично послідовний ворог України.

Наступальними та штурмовими діями ворог намагався покращити тактичну ситуацію, але у ворога нічого не вийшло.

Також ворог намагається відновити втрачене положення, але знову промах.

Але Ворог лютує від власної слабкості на фронті, мститься безневинним мирним жителям.

Патріотизм судять не по словах, а по справах людини. Любов до Батьківщини є виявом гордості за свою рідну землю, за її матеріальні й духовні надбання. Це готовність захищати інтереси насамперед країни, а не власні.

Україна – це земля, де живуть сильні і сміливі чоловіки, віддані і сильні духом жінки, де прапор має два кольори світу – небесний та сонячний. І ми віримо, що з такою кількістю патріотів Україна переможе у цій страшній війні, бо ніхто ніколи не зламає цих людей. А якщо і встанемо на коліна – то лише перед Богом!

Ми будемо з вами на кожному етапі цього шляху, стільки, скільки знадобиться. Те, чого ви досягли, має значення не тільки для України, а й для всього світу. І разом ми доб'ємося, щоб полум'я свободи горіло яскраво, і світло перемогло пітьму.

Бо темрява спонукає до тиші, яка також промовляє. Стараймося вслухатися в неї. Тоді маємо шанс почути голос Бога. Адже ми до Нього маємо стільки питань. Рівно ж темрява дарує достатньо часу для сну, незважаючи на тривоги і переживання. Щоб побачити світло.

Ми готові докласти максимум зусиль для розвитку та процвітання нашої батьківщини. Ще попереду багато важких днів, болю і втрат, але ми впевнені у перемозі, в те, що країні потрібно жити, а нам робити те, що вмієш та любиш.

Ми переможемо, тому що з нами правда, з нами Бог, з нами Україна, і з нами наш Великий Тарас.

Десь у глибині душі мені школа, що вороги прийшли на нашу землю. Бо вороги не знають, що на них чекає. Наівні вороги приходять помирати в чужу країну — думаючи, як погано їм жити в своїй. Наша земля не пробачить ворогів.
Тож, їм легше вічно спати в чужій землі, ніж виживати на своїй землі.

Така ж доля чекає усіх, хто захоче загарбати нашу землю та відібрати незалежність.

Проект Ми з України!
створила, аби висловити підтримку та повагу незламності, згуртованості й бойовому духу нашого народу в цій жорстокій війні. Усі ми, як один, боремося за свободу та європейське майбутнє України. Ми не припинимо боротьбу за себе і свою землю.

Професор в університеті поставив своїм студентам таке запитання.
— Все, що існує, створено Богом?
Один студент сміливо відповів:
- Так, створено Богом.
- Бог створив все? — спитав професор.
- Так, сер - відповів студент.
Професор запитав:
— Якщо Бог створив усе, то Бог створив зло, якщо воно існує. І згідно з тим принципом, що наші справи визначають нас самих, отже, Бог є зло.
Студент притих, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він похвалився студентам, що ще раз довів, що віра в Бога це міф.

Ще один студент підняв руку і сказав:
— Можу я запитати вас, професоре?
- Звичайно, - відповів професор.
Студент підвівся і запитав:
- Професоре, холод існує?
- Що за питання? Звісно, існує. Тобі ніколи не було холодно?
Студенти засміялися з питання молодої людини. Молодий чоловік відповів:
— Насправді, сер, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, насправді є відсутністю тепла. Людину чи предмет можна вивчити щодо того, має він чи передає енергію. Абсолютний нуль (-273 градусів за Цельсієм) є повною відсутністю тепла. Вся матерія стає інертною та нездатною реагувати при цій температурі. Холоду немає. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо за відсутності тепла.
Студент продовжив:
— Професоре, темрява існує?
— Звісно, існує, при цьому згадавши про те, що що йому старий відкрив одну життєву істину:
«Жили в одному місті двоє людей.
Один - з ранку до ночі молився на сонці, дотримувався рамок пристойності, славив День і Світло і ненавидів грішників.
Інший з ночі до ранку сидів у шинках і корчмах, проводив час з дівчатами і славив Темряву, розпусту, хіть і зневажав праведників.

Якось зустрілися вони на світанку, один на роботу йшов, інший - з бенкету. Тихо слово образи пролунало, швидко встромився ніж грішника в серце праведника і так само швидко увійшла до буйної голови грішника мотика праведника. Швидко померли...

...Виявилися їхні душі у великій залі, перед тронами Великих. Посідали на тих тронах сам Государ Біле Світло та сама Пані Велика Темрява.
Здивувалися душі, поклонилися кожен своїм покровителям і слово казали:
- Славься, Батюшка Світло! - Рік праведник - Знав я, що тебе, доброго, побачу! Все життя тебе славив!
- Шануйся, Велика Темрява! - Рік грішник - І я знав, що після смерті до тебе потраплю в обійми!
Нахмурилися Господь і Пані, такі промови почувши...
Рік Господь Білий Світло праведникові:
- Не мене ти прославляв, не мені ти молився. Ненависть у моєму обличчі ти шанував, та так і помер, її силами засліплений... Діти Мої не так вмирають, а за Життя і за Любов, за сім'ї та за землю свою кістками лягають...
Мати-Тьма говорила грішникові:
- Не мене ти шанував, а сестру мою молодшу – Ненависть. Не так мої діти вмирають, немає в Смерті їх ні злості, ні ненависті, а бажання бути Вільними.
З'явилася перед Світлом і Темрявою раптом сіра тінь у синьому одязі, подивилася на людей, посміялася, та голосом зловісним мовила:
- Було все у вас, і Світло і Темрява, і День і Ніч, і Робота та Свобода. Все мені віддали, навіть душі...
Забрала вона душі людські з собою, просто в пекло потягла, та так і згинули "грішник" і "праведник" у Чорному Полум'ї, як і не було їх.

А Господь і Пані встали та й пішли на дві частини Миру. Світло Волею своєю піднімало трави зелені, зігрівало поля та ліси, топило льоди та сніги, давало Життя Миру. Мати-Темрява на місячній човні на іншу частину Світу попливла, несла сон та дрімання Світлим і час для Життя Темним, укутувала зимою поля та ліси, щоб відпочивали, спали вони до приходу Брата...
Так і йде Світом Світло і пливе над світом Темрява, та на сході та заході сонця зустрічаються, щоб знову вдвох подивитися в очі тих, хто помер з їхніми іменами на вустах, пильно в очі дивляться, гостро серця відчувають, адже так мало серед людей Їх Справжніх Нащадків...»
— Ви знову неправі, сер. Темряви також немає. Темрява насправді є відсутність світла. Ми можемо вивчити світло, але не темряву. Ми можемо використати призму Ньютона, щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темряву. Простий промінь світла може увірватися у світ темряви та висвітлити його. Як ви можете дізнатися, наскільки темним є якийсь простір? Ви вимірюєте, скільки світла представлено. Чи не так? Темрява це поняття, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається за відсутності світла.
Зрештою, юнак запитав професора:
- Сер, зло існує? При цьому загадавши про те, що йому старий відкрив одну життєву істину:
«— У кожній людині точиться боротьба, дуже схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк уявляє зло: заздрість, ревнощі, жаль, егоїзм, амбіції, брехня. Інший вовк представляє добро: мир, любов, надію, істину, доброту та вірність.
Онук, зворушений до глибини душі словами діда, задумався, а потім спитав:
— А який вовк у кінці перемагає?
Старий усміхнувся і відповів:
— Завжди перемагає вовк, якого ти годуєш.»
На цей раз невпевнено, професор відповів:
— Звісно, як я вже сказав. Ми бачимо його щодня. Жорстокість між людьми, безліч злочинів та насильства по всьому світу. Ці приклади є чимось іншим як проявом зла.
На це студент відповів:
— Зла не існує, сер, або принаймні його не існує для нього самого. Зло це просто відсутність Бога. Воно схоже на темряву та холод — слово, створене людиною, щоб описати відсутність Бога. Бог не творив зла. Зло це не віра чи любов, які існують як світло та тепло. Зло це результат відсутності у серці людини Божественної любові. Це начебто холод, який настає, коли немає тепла, або начебто темряви, яка настає, коли немає світла.
Професор замовк.

Посередині широкої річки на острові було село. Якось сталася паводка, річка розлилася і почала затоплювати все довкола. Люди бігли хтось на чому: на човнах, плотах, колодах.
У цьому селі жив самотній старий, який вірив у Бога, дотримувався постів і свят, молився, вів праведне життя. Залишився стоїк на острівці один. А вода все прибувала, вже весь острів покрився шаром води
і раптом вода викинула на берег сироту. Згодом він прокинувся і побачив старого, котрий відмовлявся від допомоги людей. Старий підійшов до сироти і вирішив допомогти, а сирота оговтавшись питає старого:
– Де моя мама? – питав сирота.

– Смерть забрала її, – відповіли люди. Вирішив тоді сирота Смерть знайти.

«Подивлюся, де Смерть маму ховає, і відведу її додому», – думав сирота і йшов без утоми через поля та ліси, долини та гори.

Багато земель виходив сирота і одного разу заблукав у чорному лісі. Довго продирався він крізь гущавину, всі руки поколов, весь одяг вирвав. Раптом скінчився чорний гущавина, і вибрався сирота на луг повний квітів.

Небо осяяло чудовим кольором, а назустріч йому вийшла дівчина невимовної краси. Ласкаво погладила дівчина сироту, і всі його подряпини зажили миттєво.

- Хто ти? Цариця тутешньої землі? – спитав сирота.

- У мене немає землі. Я живу між світами і проводжу людей із тутешнього світу, повного болю та страждань, у світ світла та любові.

- Я хотів би туди потрапити, але спочатку мені потрібно знайти маму. Її забрала зла стара Смерть, – зітхнув сирота.

- Як ти думаєш, я здатна завдавати людям зло? - Запитала прекрасна дівчина і глянула сироті прямо в очі. Від цього погляду потепліло в сироти на серці, і пройшли втома та голод.

- Ні, ти прекрасна, як неземна фея, - відповів сирота.

– Це я проводила твою маму з тутешнього світу у світ Небес, – зізналася дівчина. - Але твій час ще не настав.

Сирота заплакав, а дівчина лагідно сказала: - Запам'ятай: "Смерті немає, є тільки зміна світів". Твоя мама бачить тебе з висоти і посилає тобі своє кохання, - з цими словами дівчина вклала в руку сироті нев'янучу квітку. Потім вона дмухнула на його очі, і сирота солодко заснув на лузі.

Коли він прокинувся, дівчини вже не було, а в його руці лежала нев'януча квітка кохання.
Сирота запитав,
чому старий весь час відмовляється від допомоги людей
і старий відповів,
що його Бог врятує! Так і потонув.
Потрапив старий на небеса і постав перед Богом.
Його перше запитання:
— Господи, я так у тебе вірив, так тобі молився!
Чому ж ти мене не врятував?
А Господь відповів:
— А хто ж тобі, дурню, пліт, шлюпку та гелікоптер посилав?!

Обличчя одного разу задницю побачило.
І від побаченого тихо обімліло.
Подібної пухлості та кольору сідниць,
Давно не бачило обличчя в інших облич.
Від враження яскравого вся, будучи в образі,
Запитало лице: «Задниця, скажи,
І будь гранично чесною та правдивою:
Як вдалося тобі такою гарною
Залишитися, проходячи крізь це життя?
Ми віку з тобою одного,
Але ти з роками тільки гладше, тугіше,
А я ось приходжу все частіше в жах
Побачивши віддзеркалення свого!
Мною не сидять на стільцях та лавах
І в унітаз не намагаються засунути,
Але щоразу все нові зморшки
Я бачу у нещадних дзеркалах.
Не допомагає ні бальзам, ні крем,
Ні всякі французькі лосьйони,
Ти ж залишаєшся гладкою та лощеною,
На сором мені, на заздрість усім!"
- Задниця у відповідь.
«Треба знати
Один закон, щоб краще зберігатися:
Поменше перед дзеркалом кривлятися,
гримаса залишається назавжди
та сміятися на сцені.
Та розумієте, вже багато днів і років,
Як я працюю над якістю обличчя.
Масажам, кремам не було ні рахунку, ні кінця.
Підтяжки всякі, компреси, лущення.
Від процедур спокою немає і будь-якого терпіння!
Я жертвувало всім, а в результаті бридкі зморшки
І плями на обличчі ... і колір на зразок тину.
Намагаюся сховати минулі роки.
Все ж таки виглядаю неважливо - як завжди.
А ти себе косметикою не криєш.
Нудиться в задусі. Набагато рідше миєш.
Ховаючись у темряві, не любиш коли стежать.
Не пригощаєш нічим, плюс на тобі сидять!
А ти так виглядаєш, випещений і відмінно.
Зі мною поділися секретом неодмінно!
Ми тіла частина з тобою одного.
Що роблю негаразд? Ти така в кого?
Скажи мені таємниця у чому? У чому краса причина?
Помилка у чому моя? Здоров'я, де вершина?..»
Їй лице у відповідь: «Ти даремно подруга тужиш.
Секрет мій дивно простий - Найчастіше гадь на все і вся
І виглядатимеш як я! Повір, зовсім не гірше!..»

За однією відомою версією міфології саха, світ був створений Аар Айии Тойоном, за іншою – небо і землю створила тріада богів – Аар Тойон, Айии Тойон, Сюге Тойон, але родоначальник злих духів (абаасилар) Адьарай Бого створив метеори світ. За це тріада богів ввергла його в пекло. Так утворилося тривимірне світобудову.

Модель Всесвіту по вертикалі складалася із трьох світів: Верхнього – світу Земних Духів, та Нижнього – світу злих сил, негативної мертвої енергії – абааси – демонів.

У міфології народу саха перекази про походження богів майже не збереглися. За стародавніми віруваннями саха боги були спочатку, вони були до появи Всесвіту. Не було ні часу, ні простору, ні матерії, ні думки, ні слова, а початковий Бог Аар Айии Тойон був, він – творець всього сущого на Землі та Всесвіті.

Релігійні вірування саха відносяться до первісного єдинобожжя, що символізує Космос.

Перша версія бачення Всесвіту, яка відображена в Древньому Египті:

Хаос пов'язаний із водною стихією. Хаос втілюється у образ первородного океану Нуна. Нун – це небуття: немає неба, землі, створеного світу. Усередині Нуна знаходиться твоєрц (Атум, Хепрі).
Атум, невдоволений поведінкою богів, попереджає: "Я зруйную все, що я створив. Світ знову перетвориться на Хаос (Нун) та нескінченність (Хух), як було на початку".
"На початку часів не було у світі ні піску, ні моря, ні хвиль холодних; землі ще не було і небосхилу, безодня сяяла, трава не росла".

Античний Хаос всемогутній, безликий, безформний і вічний. Він – світове чудовисько, сутність якого – порожнеча і ніщо. Для греків Хаос - це нескінченність і нуль одночасно. Хаос - безформна, жахлива, всепоглинаюча безодня.
І після влаштування космосу Всесвіт найчастіше розуміється як центр, як видима поверхня; периферія ж (зовні і вниз) залишається не тільки менш космізованою, а й іноді тлумачиться як залишок Хаосу, іноді загрозливого світу, космосу. Міфопоетичні описи світових катастроф (Потоп) таки передбачають не повне вигнання Хаосу, лише його оттесненность.
З залишками Хаосу землі пов'язані жах, страх, породжувані пітьмою, вночі, безформність, відсутність надійних кордонів між людиною і царством Хаосу. Аякс в "Іліаді" молить Зевса: "Зевс, наш владико, позбав аргів'ян від жахливого мирка! / Денне світло поверни нам, дай нам бачити очима! / І при світлі губи нас, коли вже так захотів ти".
Цей страх архетиповий: "І безодня нам оголена зі своїми страхами і імлами, і немає перешкод між нею і нами - ось чому нам ніч страшна". Ніч позбавляє нас усіх підстав, ми вже не знаємо, де ми.
Мабуть - більше не межа, а незриме - в'язниця, однорідна, що безпосередньо стикається, байдужа, що зімкнулася.

Царство смерті, з яким теж пов'язаний страх, нерідко описується як свого роду Хаос (у двох варіантах: або безформність і роз'ятість, або протилежність до цього світу).
Згідно з давнім вченням Китаю і Японії, Небуття - не таємниця, що вселяє жах, не знак неминучої смерті і зникнення, а буття, що ще не стало. Небуття - зерно життя, що містить у собі потенцію паростка, дерева, плода. Недарма тайці (Велика Межа, абсолют) зображують у вигляді кола, дві вигнуті половини якого, світла - ян і темна - інь, що нагадує зародок, готові перейти одна в одну.

У китайській культурі Дао уособлює єдність буття та небуття. У найдавнішому трактаті "Дао де цзин": "Дао туманно і невизначено. Однак у його невизначеності та туманності містяться образи. Воно туманно і невизначено. Однак у його туманності та невизначеності приховані речі. Воно глибоко і темно. Однак у його глибині та темряві приховані найтонші частки.
Ці найтонші частки мають вищу діюкльністю і невизначеністю ".

Сучасна теорія вакууму, можна сказати, базується на ведійській картині того, що передувало твору: "Мрак був прихований мороком спочатку. Невиразна безодня все це. У цій безодні Хаос дихало, "не вагаючись повітря, Єдине щось, і не було нічого іншого, крім нього", - йдеться у "Рігведі". Сучасні дослідження підтверджують, що античні мудреці мали рацію:
вакуум - це нуль, але це одночасно найсильніше відоме на сьогоднішній день енергетичне джерело; нуль виходить саме тому, що у вакуумі протидіють один одному дві енергетично рівні сили – матерія та антиматерія. І мають рацію творці "Вед":
вакуум дихає, "не вагаючи повітря", а якщо бути зовсім точним, дослідники кажуть – вакуум "пульсує".

Ось ще одна з версій бачення Всесвіту та Світобудови, відображена в олонхо:

«На початку Часів була Пустота, була Безодня і Темрява…

Це був початковий Хаос, в якому спали Великі Творчі Сили. Створююча Тріада, що складається з трьох іпостасей – Грізної Найбільшої Великої Енергії, Величної Священної Найсвітлішої Енергії та Великої Білої Енергії, прокинулась від Безчасу та Вічного Сну, і почався кругообіг Могучих Енергій.

З моменту створення Всесвіту Всесвіт, в якому живуть земляни, складається з трьох вимірів:

Найвища Всесвітня Енергія – це Світ Аар Айи. Аар Айии – велика творча енергія Всесвіту, творець і творець всього, що є у людському Світі. Це найвищий ступінь Всесвіту складається з 9 або 12 ярусів.

Жива Космічна Позитивна Енергія - це і є Світ людей і Доброї Земної Енергії - богоподібних духів місцевості, гір, річок, озер, лісів, полів.

Світ людей – живий світ, все має початок і кінець, все народжується та вмирає, а саме життя нескінченне.

Енергія з нижчою вібрацією – це світ прихованої негативної енергетики, це світ чорного всепоглинаючого туману. Нижній Світ ближче, ніж Небеса.

Всі ці три світи об'єднує в єдине ціле Священне Древо – сакральний Символ, що сполучає протилежні Світи. Це Світове Древо тримає весь Всесвіт, упорядковує Мир. Це Великий Символ, Грань…

Він є і початок, і кінець. На гілках Священного Світового Древа зароджуються душі дітей, що ще не народилися. У коренях Світового Древа спочивають душі, що відійшли в інший світ людей.

Все в житті ніби повторюється, але в іншому плані життя тече по спіралі. На найвищих гілках висять металеві колиски, в яких народжуються душі шаманів. Поки міцно стоїть Світове Древо, Світ єдиний, міцний і впорядкований. Поки не стерта Грань, Хаос не настане ... », - Таке стародавнє бачення Всесвіту.

Всесвіт, світобудова складаються з найбільших енергій, що впливають на всі процеси, що відбуваються на Землі. Кожен ярус, можливо, символізував планети Сонячної системи. Вібрації та енергії цих планет шанувалися як Божества.

У міфах говориться: «…Ці Великі Енергії з плином багатьох тисячоліть матеріалізувалися і набули обрисів Небесних Світил, їхні земляни стали називати Великими Божествами…».

Але ці найбільші енергії також знаходяться в самій людині. Людина і є Велика Таємниця, Непізнаний Всесвіт… Його в олонхо називали «представником Сонячного роду-аймаху, із срібними вуздечками за спиною, що зв'язують із усім світобудовою».

Аар Айии – Творець і Творець всього сущого, у тому числі і Небесних Божеств. Це початкова Велика Енергія, що існувала і існує поза часом і простором, поза буттям і небуттям. Він був завжди і завжди буде. Він – початок Миру, Світобудови.

Аар Айии всередині кожного з нас. Це і є наші чисті помисли, добрий людський початок, потяг до світлого і прекрасного, мудре бачення життя.

У Всесвіті споконвіку є якась Сила, іменована Юрюнг Айии Тойон-Білий Творець Пан - це «Творець, який посилає дітей і надає особливий вплив на родючість Землі, розмноження всього сущого на Землі», - йдеться в олонхо. Він - уособлення чоловічого початку Миру, шанувався як Сонячне Божество.

Великі творчі енергії визначають небесне та земне походження людини. Вшанування цих Небесних Сил означає земне і небесне заступництво, людина живе відповідно до земних законів, підпорядковуючи ритм життя космічним ритмам Всесвіту. Знання цього робить людину сильнішою, мудрішою, чистішою, світлішою.
Таємнича енергія Одун Хаан – земне заступництво для людини. Велична небесна енергія Чинис Хаан – небесне визначення людини.

Всесвіт наперед визначає Долю людини. Ці небесні енергії шануються як Божества Долі та Року, це Тріада Всемогутніх Божеств: Дилга Хаан – це наше минуле, зв'язок із далекими предками. Танха Тойон – це знання свого сьогодення та визначення життєвого шляху відповідно до свого призначення.
Білге Хаан – це наше майбутнє, яке визначається нашими діями у минулому та теперішньому.
Все у житті взаємопов'язане, без минулого немає ні сьогодення, ні майбутнього.

Велика сила таїться в гуркотах Грома та сяйві блискавки. З цих електричних енергій складається Сюнг Дьаасин – це символ всеочищуючого Небесного Вогню, божественної іскорки в кожній людині, це і є усвідомлення людиною своєї внутрішньої сили – сюр, та визначення важливості кожної людини у цьому Світі.

Одним із таємничих Божественних Сил є Улуу Суорун – Великий Ворон. Це енергія мудрості, таємних знань. Кожній людині життя вчить мудрості різними випробуваннями. Щоб загартувати характер і зміцнити внутрішню силу, людині посилаються негаразди, подолавши їх, людина очищається від уявних цінностей і пізнає Велику Істину Життя.

Найбільша магічна енергія втілена в таємничому Божестві – Хоті Айии – Божественний Орел. Бажаєш Айии – покровитель Великих Жерців та Жриць Аар Айии. Ця містична Сила – символ відродження, одухотвореності, далекоглядності, вчить людину бути вище за буденність і дріб'язковість, цінувати і осягати справжні цінності, таємниці Світобудови.

Добра енергія Всесвіту, що називається Дьосогой Айии – Божественний Кінь – символ витривалості та просування вперед. Людина повинна прагнути світла і добра, попри все.

Особливе місце у Всесвіті належить прекрасній жіночій Енергії – Богині Іеїехсіт. Її символізувала ранкова Зірка – Чолбон – Венера. Вона – хранителька, невідступна супутниця людини, яка робить йому добро. Через неї земляни посилають у Всесвіт Священні Молитви та Сакральні Гімни. Іеїехсіт є ангелом – хранителем людства. Іеїехсіт – це зв'язок людини з Матір'ю Природою, з Всесвітом та з Її Силами.

Богиня Айиисит – її символ - Місяць – незмінна супутниця Землі, покровителька людей, що робить багато добра людям. Вона дає новонародженому триєдину душу, з'єднує наявні елементи, вкладені в землю, повітря та жінку, і утворює єдину Душу.

Айиисит – це творчий початок у людині, дане від народження. Айисит не належить до Небесних Божеств, хоча вона має величезний вплив на енергетичну суть людини.

Світ складається не тільки з доброго початку, для гармонії в ньому є й інші Сили. «Без знання зла, не спіткаєш і добра, адже все пізнається в порівнянні. Усі у світі щодо», - вважали мудрі старці.

У Всесвіті мешкає і Улуутуйар Улуу Тойон - Великий Великий Пан - грізна і велика небесна сила - Чорна Безодня нашого Всесвіту, здатна поглинути все, що існує. Вона набирає сили і зростає, коли в Світі стає надто багато зла, темряви в душах людських…

У пантеоні божеств саха існують небожителі, які уособлюють негативний початок Світобудови. До небожителів належить Ілбіс Хаан - дух війни. Дочкою Ілбіс – Хаана була Ілбіс Кииса - як богиня війни, а й насильницької смерті.

Ці споконвічні енергії Всесвіту визначають суть людини, народженої під впливом того чи іншого Небесного Білого Айии, і щодня Земля потрапляє під вплив цих енергій.

З початку Часів шамани-ойууни робили данину поклоніння Вищим Всесвітнім Енергіям та обряди єднання з Силами Синього Великого Космосу.

Білі ойууни вважали, що всі три світи Світу існують і в самій людській суті. Якщо пояснити по-сучасному, це звучить приблизно так:

Верхній світ – це надсвідомість у самій людській суті, пов'язана з салгін кут – «повітряною душею» людини, найвищий ступінь духовного зростання.

Серединний світ – це свідомість, що робить людину розумною, пов'язану з ійе кут – «материнською душею» людини, людина знаходить спільні людські цінності. Генний код-спадковість визначає, яким буде усвідомлене існування особистості.

Отже, поява Землі, Океану, Атмосфери, Життя на Землі, Гор та Джерел живої води «Сльози Алтаю».

Народилася ця Легенда в давнину-давні часи, коли Земля була ще неохолілою порошинкою Сонця, а Сонце - іскрою великого вогню.

Оселилися тоді Землі чотири Сили: - працьовитий Північ, шибеники-бігунці Захід зі Сходом і лінивий, заздрісний Південь. Північ з Півднем відразу характерами не зійшлися і відмежувалися - кудись подалі один від одного. А Захід кинувся Схід наздоганяти, і тоді закрутилася навколо осі Земля. Обертанням створило тонку поверхню води на Землі, що остигає куля почав тверднути.
Південь задрімав, а Північ, почав з'являтися воду на собі збирати, колупатися в тверді, химерні фігурки ліпити і у воду Океана, що виник, відправляти. Перед тим, як відправити своє творіння в океан, він топив на Сонці льоди і пожвавлював фігурки прісною, живою водою. Так з'явився підводний світ, кити, гігантські риби і всякі небачені водні істоти, котрі досі в безодні морської живуть.
Місце Півночі стало легшим і виявилося зверху Земної осі. Прокинувся Південь і здивувався, що він знизу. Розсердився не на жарт, побачивши, як Океан іде до Півночі, а він сидить уже на тверді. І прісного цілющого льоду - головного багатства Полюсів - навколо нього залишилося зовсім небагато. У Півночі ж, навпаки, льоду було хоч греблю гати.
Визнав Півд секрет Півночі, почав було фігурки ліпити, але швидко йому це набридло. Схопив він довкола себе тверди, скільки зміг, виліпив кілька велетнів і оживив їх прісною водою розплавленого льоду. Так з'явилися на світ брати – Тибет, Алтай та Саян.

Захід зі Сходом крутять, крутять Землю своєю біганею. Виступила вода по всій поверхні Землі і, випаровуючись на Сонці, створила вона атмосферу, тонку газову оболонку навколо себе, щоб захистити океан від Сонця. Дуже це Сонцю не сподобалося і вступило Сонце у дружбу з Півднем, і подарувало Півдні вогняні стріли.
Південь і радий був дружбі з Сонцем, але танули його нечисленні льоди швидше, ніж Півночі, та й велетні полюбили льоди пожирати. Це їх життям стало – лід та повітря. Швидко набридли Півдні брати велетні. Ходять, ходять століттями, дорогоцінний лід поїдаючи. І вирішив тоді Південь велетнів знову на твердь перетворити.

Дізналися про це брати Тибет, Алтай та Саян і втекли від підступного Півдня. Прихопивши із собою запаси льоду, вони попливли через океан на Північ. Звернувся Південь до Сонця, попросив розтопити лід, але скипів океан і закрив братів хмарами. Безсило стало Сонце. Атмосфера вітром братів підганяла, щоб вони швидше пройшли теплі води. Почав Південь тоді стріли вогняні кидати і примовляти: - «Перетвориться померлий велетень на твердь!»

Дуняшкін ключ Таяли сили братів у теплій солоній воді. Близька була їхня смерть. Тоді старший із них, Тибет, щоб урятувати молодших, розвернувся всій своїй громадиній поперек, прикрив братів від стріл і, вмираючи, затвердів, перетворившись на гори. А у Півночі на той час уже на суші життя кипіло. І тварини були, і людей виліпити та оживити встиг. Відправив Північ людей на допомогу братам, що гинули, і наповнив він їм відра з живою водою.
Побачив це Південь і розлютився. Зробив за допомогою Сонця гігантський вогняний спис. Алтай уже почав твердіти, коли на нього збігли люди і почали відливати живою водою. І кинув тоді Південь свою смертоносну Спис. Відчув Алтай небезпеку для людей, що люблять і рятують, і з останніх сил підняв праве плече. Захистив Алтай своїх людей, хоч і покидали вони відра та впадали від страху. Пролили люди воду, дали народження струмкам та річкам, але не врятували свого Алтаю.
Утвердився Горами велетень Алтай. Але, ось болю поранення і радості за врятованих людей, упустили він сльози між тілом своїм і утворилися тоді джерела з живою водою «Сльози Алтаю».

Нижній світ - це підсвідомість у людській суті, де зберігаються всі негативні моменти життя людини, завдаючи біль і мук. Підсвідомість, що ставить під сумнів всі помисли людини, це невіра у свої сили, у своїй винятковості та обраності, це неприйняття безмежної любові, дарованої Всесвіту.

Складено структуру світобудови з протиставлення: день - ніч, світло - пітьма, життя - смерть тощо.
Суфії поділяють ідею єдності макро- та мікрокосму. За вченням суфіїв, фізичний світ створюється божеством, духом, через низку еманацій, у яких дух зазнає поступового оплотнення. Таким чином, дух як би закріплений в матерії, недосконалої і минущої, і стогне про звільнення і повернення до свого вічного першоджерела. Людина є також духовна сутність, подібна до ангелів, навіть більш висока, і лише в силу земних умов відірвана від безпосереднього спілкування з духом.
Завдання людини - йдучи шляхом суфізму, розірвати цю роз'єднаність, знову злитися з вічним світом і, знищивши своє минуще "Я", потонути в морі божественного кохання. Кожен індивід – лише міраж і хмара, у ньому цінна лише частка "божественного духу", полягає в його тілі.
Суфій Фарід ад-Дін Аттар представляє космогенез так: Абсолют ("перлина", субстанція) - Світло Мухаммада - Першорозум - Світова душа - Чотири елементи (вогонь, повітря, вода, земля) - Сім сфер - Коні - Тварини - Людина - Мухаммад.

Бог створив скульптуру з глини за образом Своїм і попросив душу увійти до неї. Вільна душа хотіла літати і відмовилася увійти до в'язниці. Але, почувши ангельські співи, вона захотіла випробувати "музику життя" і увійшла до тіла.
Творчість створює інший світ, воно продовжує справу творіння.
В епоху буддійської давнини концепцій храмового будівництва – розуміння землі та каменю як об'єкта деміургічного акту: створення впорядкованого архітектурного космосу у безформній матерії. Будівельник вторгається у масу речовини, підпорядковуючи її гармонії. Храм складається з потужних кадрів каменю, на яких у строго відведених місцях розташовуються оповідальні міфологічні цикли та поклонні образи богів.
Завдання мислиться як величезна кам'яна скульптура, вкрита візерунком скультурних зображень.
"Вихід" божества з глибин каменю на його поверхню вимагав спостереження певних ритуалів.
при цьому вибирають підходящий камінь, встановлюють його під певним сузір'ям; під читання очисних мантр камінь ретельно шліфують, омиваючи його у своїй молоком священної корови.

Потім креслять коло палицею, з'єднаною кільцем і мотузкою з кілочком. Саме до цієї дії – пошуку сакрального центру – і готували так старанно робочу поверхню каменю. Усі ритуальні тексти, пов'язані з будівництвом, створенням, театром, згадують про гладке, очищене від будь-якої шкоди місце («васту»), на якому буде закладено будинок або храм, представлений спектакль, причому спочатку завжди вирівнюється майданчик, потім на ньому після відповідних обрядів визначається центр – місце Брахми – і проводиться циркулем або «будується» танцювальним обходом круг-мандала – межа світобудови.
З виконання креслення Всесвіту починає свою працю та скульптор.

«Коло – це всесвіт. У його формі – подих життя, як у людині – розум. Він, згідно з Вастуведом, є обертання часу. Центр з колом подібні до руху свідомості (читта-вритті). Опора кола – це безсмертя, її місце – центр (бінду), подібний до Атмана (Я-душі). Почавши з центральної точки і з'єднавши її з іншою точкою, шляхом обертання (отримаємо) коло (букв.: виникає коло). Той, хто знає, той найвища жертва, той всевидящий, той єднання, той розум, той істина».

Тут коло, основна форма сакрального креслення, розглядається у своїй двоєдиній природі: як діалог статичного і динамічного початків, світобудови та пізнаючого його інтелекту. У формі кола з'єднуються нескінченне (центр-бінду) і кінцеве (обмежує коло), потенція (центр, з якого можна провести скільки завгодно кіл) і даність (тільки одна з них), безсмертя (душа-Атман, що поміщаюча в бінді ) і час (вимірюване обертанням світил).
Процес побудови кола вимагає осмислення цих філософських понять, і природно, що «знаючий це» називається такими пишними титулами: таке знання перетворює його на деміурга – «вищу жертву», тобто. бога-першотворця Праджапаті, воно дає злиття з Абсолютом, з істиною.
Майстер обробляє поверхню каменю, як поле-ціліну («кхіла»), перетворюючи його на поле-ріллю («кшетра»). Робота скульптора уподібнюється до праці орача, який «запліднює» поле плугом, і в просторі поля-кшетри з кшетри-утроби кам'яної маси народжується кшетра-тіло скульптурного образу.
Але щоб народжене стало носієм "форми форм", потрібно співвіднести мікрокосм тіла з макрокосмом Творіння. Саме тому «опорою кшетри» названо сакральну діаграму – кругову янтру. Нерідко янтра виконує роль «необразотворчої ікони» і використовується для «опори» погляду медитації або для «залучення» божеств. Кшетра обмежується янтрою та «розподіляється» по її лініях. Поділ, розподіл та збирання простору – один із космогонічних актів, умова народження космосу в хаосі.
«Поле розділяється, щоб отримати частини зображення. Усі члени (його) мають бути розташовані по лініях. Прямі лінії подібні до променів світла. Такими лініями поділяють коло, як творці своїми діями ділили світ. Таким чином, всі частини зображення стають виявленими відповідно до місцевих переказів. Виникає гармонія».
Тіло сакральної статуї має бути розподілене, як на початку часів тіло першолюдини Пуруші або тіло жертовного коня, частини якого символізують схід і захід сонця, сонце і місяць, вітер, пори року...
Прямі лінії, якими треба розділити кругову янтру – це «лінії вогню» (вертикалі), «лінії води» (горизонталі) «косі лінії вітрів» (діагоналі квадратної кшетри) та сторони вписаного в коло ромба – символу землі. З поєднання цих першоелементів та найпростіших геометричних фігур і виникає план буття.

У квадрат кшетри, що символізує воду первинного океану, вписується коло – символ неба, обертання світил – часу, сяйва космічного жару. Води осяяні ним, і в їхньому сяйві зароджується земля: в коло, розділене хрестом вертикалі та горизонталі, вписується ромб із прямими кутами.
Картина всесвіту завершена. Так, за законом першотворця Праджапаті, слідуючи символіці ведійського жертвопринесення, світ створюється наново у полі кам'яного рельєфу. Сакральна діаграма таїть у собі основу гармонійної композиції. Якщо центр тяжкості зображення збігається з «біндом», а всі статуї розташовуються в межах кола і по головних його лініях, то зображення не лише символічно збігається з мікрокосмом, але й набуває рівноваги та шляхетних пропорцій. У істинно традиційної культурі всі твори єдині з першосуттю світу.
«Завдяки цьому знанню стхапаки стають знавцями форми. Майстри стають мудрецями і знавцями, опанувавши розуміння Брахми ».

Дуже давно жили два музиканта. Вони постійно змагалися між собою, хто з них кращий, а коли вони по одному і не завжди виходили на сцену і грали нову композицію та один із них запрошував один одного послухати нову створену композицію сварилися після виступу, бо одного з них директор театру хвалив та всі люди були захоплені, бо слухали музичний твір з задоволенням, неначе вся сцена з глядачами була підкорена, а у іншого композитора виходило, але гірше.
І так старався композитор, що прийшлося йти до відьми та просити в неї допомоги. Композитор звернувся до відьми сказавши, що в нього є мрія одна. Вона спитала, яка мрія? Він промовив: «я хочу бути схожим на свого товариша». Відьма спитала, що ви маєте на увазі? Він сказав, що мій товариш краще за мене у всьому. Відьма допомогла йому, промовив: «тобі треба піти в далекі гори. Ітимеш 7 днів та сім ночей поки не дойдешь до самої високої гори». Композитор спитав чому так ви кажете?А нова відповіла: «у тебе є мрія, я тобі сказала, що зробити, а ти, як знаєш и дала йому чарівний шарф». Спитавши навіщо мені чарівний шарф, а вона промовила, так треба. Бо ходит міф:
«Високо - високо на вершині гори в хмарах живуть Сильфи.
Сільфи діляться на світлих і темних. Світ світлих сильф – легкі створіння неймовірної краси. Вони чарівно танцюють, дарують поцілунки, проте, як повітря мінливі, норовливі і непостійні. Вони подвбні на людей, але, на відміну від людей безмертні, до того ж володіють магією.
Живуть сильфи неймовірно довго, майже вічно і ніколи не старіють - завжди виглядають молодими та напрочуд привабливими.
А світ темних сильф розташовуються під землею.
В надрах землі ховаються карлики — темні сильфи — вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.
Вважалося, що сильфи можуть набувати людського вигляду в зменшеному вигляді, щоправда, на дуже короткий час. До людей вони зазвичай ставляться з інтересом і нерідко беруть їх у своє суспільство. Казали, що деяким пощастило навіть пожити деякий час серед цих істот. Самі сильфи теж іноді спускаються на землю.
Їхній роботі ми зобов'язані появою і слабкого подиху, і найпотужніших ураганів. Сильфам стародавні приписували роботу з моделювання сніжинок та збирання хмар. Останнє вони робили за допомогою духів води – ундін, які постачали вологу.
Деяким сильфам доводиться часто займатися проблемами людей, полегшуючи їхній біль і страждання. Вони також відіграють роль тимчасових ангелів-хранителів. Згідно з давніми віруваннями, кожній людині передбачена певна сильфа.
Сильфи хороші помічники в охороні будинку та власності. Їхня енергія може бути такою сильною, що грабіжники побояться навіть з'явитися поблизу. Є у сильфів і найважливіше призначення. Справа в тому, що людині, що володіє астральним зором, земна атмосфера може здаватися наповненою згусками криваво-коричневого туману. Ці астральні згустки є нічим іншим, як скупчення негативної енергії, випромінюваної у простір свідомістю більшості представників людства.
Низький духовний рівень людей, їх жадібність, заздрість, ненависть один до одного наповнюють астральні та ефірні шари планети задушливим коричневим газом, надмірні скупчення якого порушують рівновагу природних стихій та провокують різні катаклізми – землетруси, повені, урагани тощо.
Невтомна праця стихій рятує планету та людство від багатьох невідомих нам небезпек.».
І додала тобі треба натрапити на світлу Сільфу. Композитор злякався та пішов від відьми при цьому подумавши, то тільки міф. Що це за відьма така? Що це за допомога така?.
Трохи згодом, коли товариши дуже сильно посварилися в театрі та директор сказав: йди та перероби все, що ти написав та зіграв. Час трохи пройде будуть тебе слухати люди та радіти за тебе та за твій талант. Тільки трохи попрацюй над собою, в тебе добре виходить, а треба краще, якщо хочеш з нами бути». Він ще більше розвалився та пішов до гори взявши собою чарівний шарф та нотний зошит з олівцем за порадою відьми. Пройшовши декілька кілометрів під кінець дня згадав пісню:
« Я піду в далекі гори
На широкі полонини,
І попрошу вітру зворів,
Аби він не спав до днини.» та почав записувати ноти під ці строки.
На третій день люди кудись тікали, він спитав одну жінку: ти куди? А вона йому тікай звідси там торнадо. А він не повіри та каже: я закохався в тебе. Виходь за мене, а вона мовчки побігла.
Він пішов далі та за декілька шагів він побачив торнадо і бігти було нікуди, бо рідко хто втікав від Торнадо.
Торнадо його захопило в свої сіті він там літав довго, поки Торнадо не вкинуло його на землю. Все що він взяв собою розліталося по різних місцях. Так він без пам’яті лежав ще 3 дні, аж десь рано зранку на сьомий день він проснувся, не повіривши своїм очам побачив гарну фею вона літала біля нього та потім його поцілувала та зникла.
Трохи згодом він повернувся до театру та з ним коїлися дивні дива. Композитор пішов виступати зігравши мелодію та заспівавши текст пісні. Люди мовчки слухали його та через 1 хвилину, коли він закінчив йому обладнували стоячі та кричали браво. Навіть директор подякував йому, промовивши: можеш, коли хочеш.
Після концерту люди підійшли до директора і сказали, що у вас талановитий композитор, хай ще щось нам зіграє. Директор так радів та побіг просити композитора зіграти та заспівати щось ще, бо люди просять. Композитор не відмовився. Всі були раді та задоволені.
Побачивши це його товариш теж за нього зрадів, сказавши: «нарешті ти повернувся». Товариши затоваришували та обмінювалися різними ідеями.
А коли промайнув деякий час, то товариш почав ревнувати, чому це він став краще за нього, подумавши про себе: «дивно все це».
Композитор так радів, що його люблять глядачі та хочуть його слухати, тай не дарма він пішов до гори. Та він згадав про кохану, яка тікала від Торнадо. Трохи згодом він зустрів її та запропонував вийти за нього заміж тай вона була не проти. Та перед весіллям знову до Композитора прийшла його фея, яка зачарувала його та мрія його здійснилася. На ранок віт так захопився всім що відбувалося з ним та навіть забув про власне весілля пішов за мрією покоряти гори. Та цією ніччю фея зникла назавжди, але він так все це повірив, що не міг жити без феї.
Йшли місяці всі були захоплені подіями і при цьому він чекав свою фею, коли вона прийде.
Через декілька днів фея прийшла, а він взяв чарівний шарф та накрив її цим чарівним шарфом. Миттєво померла її фея і всі мрії були нездійсненними. Тобто розбилися всі його мрії. Убитим горем композитор вже ніколи не зможе бути знаменитим.

Колись дуже давно багата сім’я віддала свою дитину бідній сім’ї, де жили моряки. З часом батьки зрозуміли, що дівчинка була дуже незадоволена всім і вона потайки ходила до річки. Дівчина мала здібності перетворюватися в водну діву. Ці водні діви виходять при світлі місяця на поверхні вод і берегів, грають на арфах, співают і водять хороводи. Одна водна діва розчісуючи золоте волосся, водна діва наспівувала чудову пісню. Почувши її, моряки, що пропливають повз, забувають про все, і гинуть, натикаючись на рифи або стають коханими у водному царстві. Водна діва схоплювала їх в обійми і разом з ними хилилася на дно озеро, річок, морів і джерело, де дарували своє кохання і де роки і століття проходили як мить.
Краса їхня зваблива, очі знеструмлять, як небесні зірки, а розсипаються по плечах кучері шелестить і дзвенить чарівною музикою, як тільки людина почує музику їхньої кучері, вона впадає в непробудний сон. Так діва мститься всім чоловікам. Ундіна могла керувати погодою, насилаючи дощі. Ундіна носиться над нивами та полями, і з одного боку, наповнюючи їх вологою дають багатий урожай, а з іншого, посилаючи несвоєчасні зливи та бурі, ушкоджують жнива. Батьки гадки не мали, чому вона туди ходила. Аж раптом сусід побачивши русалку та пізнавши дівчину сусідів злякалися та побігли дізнаватися правду у сусідів при цьому сусід поширив чутки по селу.
Довго ходили дивні чутки по селу. Так всі розбиралися, що посварилися між собою. Та батьки заборонили донці ходити до річки. Поки не стався поганий випадок з людьми.
Тим часом молодий парубок виїхав в річний похід взявши з собою друзів.
І от вчора був повінь, вода убувала і прибувала, в цей час мене занесло, а я погано орієнтуюсь на місцевості і заблукав. Оглянувши все навкруги я прокинувся один без друзів. Тільки по гарному голосу я зміг вийти на берег. Поки виходив знайшов чарівну квітку та побачив струну, яка лежала біля дерева. Молодому парубку було нічого не зрозуміло, але він не здогадуючись ні про що зірвав папороть на березі річки та одразу взяв обмотав талію одним кінцем струни, а іншим кінцем обв'язав навколо дерева.
Ундіна закохалася у молодого парубка – а той у неї. Знаючи про те, що народивши дитину, вона втратить безсмертя, водна діва все одно погодилася вийти заміж за коханого. На вінчальному вівтарі молодий парубок поклявся їй у вірності: "Дихання кожного мого ранкового пробудження буде запорукою любові та вірності тобі".
Через деякий час, Ундіна відкриває коханому після шлюбної ночі таємницю свого походження: «Знай же, мій коханий, що стихії населені істотами, на вигляд майже такими ж, як ви, але тільки рідко - рідко вони показуються вам на очі, у вогні іскриться і танцюють дивовижні саламандри, у надрах землі копошаться худі, підступні гноми, у дібровах пурхають лісові жителі - ельфи, їхнє царство - повітря, а в озерах, річках, струмках живе велике плем'я водних духів...».
Ундіна продовжила: «В одному ми гірше вас. Ми і подібні нам породження інших стихій безслідно розсипаємося в порох духом і тілом і, тим часом як ви коли-небудь воскреснете для нового, більш чистого життя, ми залишимося там, де залишаються пісок, і іскра, і вітер, і хвилі... Тому - то й немає у нас душі, стихія рухає нами, нерідко вона підкорює нам, поки ми живемо, і розвіює нас, коли ми помремо... І знайти душу ми, породжені стихією, можемо, тільки злившись у потаємному таїнстві кохання з ким - небудь з вашого племені. Ну ось - тепер у мене є душа, я зобов'язана нею тобі, мій невимовно любий...».
Через рік Ундіна народила йому сина. Минали роки. Вона старіла, і чоловік почав втрачати до неї інтерес. Одного прекрасного дня водна діва застала його в обіймах іншої, молодшої за неї дівчини. Убита горем, водна діва прокляла свого чоловіка: "Ти присягнув мені своїм ранковим диханням! Так знай - поки ти не спить, воно буде при тобі, але як тільки ти заснеш, дихання покине твоє тіло і ти помреш".

Далеко в краю лісовому, де безлюдне місце у горах, у печерах, під землею, там де збудовані підземні палаци жили – були гноми. Вони великі майстри знають таємниці гір. Перші гноми навчилися добувати руду і плавити метали. У місці з гномами жив одні гном – мудрець. Гном - мудрець володів давніми знаннями, і міг навчити людей майстерності, також гном - мудрець описував підземні міста: «Вгору тієї великої річки Оби люди ходять під землею інший рікою день і ніч, з вогнями і виходять на підземне озеро, і тому озері світло химерне і град великий».
Цей гном - мудрець передавав свої знання іншим гномам, як кажуть повчав, щоб уму- розуму набиралися. Так ось у надрах землі гноми зберігають скарби - дорогоцінне каміння та метали. Вони майстерні ремісники і можуть викувати чарівні предмети. Іноді гноми виходили на поверхню, так вони показували гному - мудрецю, чому вони навчилися в нього, і якщо гноми зустрінуть людину на поверхні земля, то лякали їх, тому що людина могла образити природу або допомагали людям у вигляді навчання. Навчали людей ковальській справі та ювелірній майстерності. Гноми зберігають і оберігають під землею незліченні скарби, але іноді вони можуть відкрити таємницю скарбу людині, якщо вона чимось заслужила на повагу гнома.
Тож гноми дбали про земні цикли протягом чотирьох пір року, очищаючи планету від отрут і забруднень, настільки небезпечні для фізичних тіл людини, тварин та рослинного життя. Вантаж карми людства, яку елементальні Духи Землі несуть за людину, настільки великий, що самі гноми переймають манери людини, стають дратівливими, буркотливими, доки не з'явиться гном - мудрець, який поведе їх правильним шляхом. Одного разу молодий гном так розлютився, що не міг вийти з цього стану і гномам довелося злого гнома виставити з міста, бо він нехтував всім що було зроблено гномами.
Трохи годом, коли промайнув час, виявляється, що цей злий гном міг так розлютилися на людину, що міг визвати землетрус.
Після землетрусу, в цих горах, печерах та під землею були виявлені нові родовища дорогоцінних каменів.
Коли це побачив гном - мудрець, то зрозумів, що вони даремно виставили злого гнома, тому що злий гном допомагав їм.
Але тільки гному - мудрецю було відомо, як побудувати зруйноване місто після землетрусу, і що робити, щоб незлити злого гнома, та де будувати підземні палаци, також міг передбачити меншу ймовірність землетрусу, тобто виникнення підземних поштовхів і коливаннь земної поверхні і не зруйнує велику частину палацу.

Колись дуже давно граф вигнав жінку з палацу за те що жінка розповідала історію про Саламандру. Трохи згодом, коли пройманув час граф заборонив розповідати та розповсюджувати чутки про Саламандру, бо вважав що це байка. Але в нього працювали люди, які робили з ниток тканини, тому він дав наказ тримати в таємниці історію про Саламандру особливо заборона була людям які шили одяг.
Одна молода жінка шила одяг при палаці. У неї було багато діток. Дуже вона їх любила, оберігала, як могла. Вона їх навчала та радила їм не підходити до вогню без дозволу дорослих, але молода жінка мала неслухняну доньку, яка всім цікавилась. Одного разу жінка пошила гарне плаття в палаці, принесла плаття до дому і сховала. Рано вранці жінка пішла в палац, а тим часом мала донька зайшла в кімнату матері і почала щось шукати, аж раптом знайшла гарненьке плаття. Вона так зраділа, що їй захотілося поміряти на собі. Дівчинка одягнула плаття і всі параметри плаття підійшли по фігурі. Вона так здивувалася, що плаття пошито доя неї, що почала танцювати в ньому по кімнаті. Раптом вона почула голос матері, яка її звала. Дівчинка почула голос матері і вигукнула матусю ти повернулася. Швидко спустилася вниз на кухню, а потім мама їй каже:
- витягни хліба з печі будемо їсти
Дівчинка прислухалася матір та забувши про рукавички голими руками полізла до печі взяти хліба, бо була така голодна і при цьому не обпіклась. Вогонь їй незвідав шкоди.
Мати спостерігала за діями доньки і здивувалася, чому вогонь не завдав шкоди. Мати побачила гарне плаття на донці. Вона почала сварити доньку і каже:
- чому ти не по слухалась мене?
- чому одягнула плаття?, я не для тебе шила
Донька надулася і відповідає:
- чому ти мене завжди свариш?
- Мені захотілося так, і промовила я ходжу до однієї старої жінки, вона мені розповідає різні історії.
Мати ще більше розлютилася і каже:
- я за тебе хвилююся, а ти мені таке кажиш
- яка ще стара жінка?
- чому ти мені про неї кажиш?
Та сказала мати донці не вигоди ти з дому поки не вияснить, що це за дива такі кояться в її домі.
Трохи згодом коли всі заспокоїлися молода жінка почала шукати цю стару жінку по чуткам, які гуляли в селі. Молода жінка знайшла стару жінку та побачила свою доньку яка сиділа на її руках та стара жінка розповідала історію, «що в палаці жили мисливці, які полювали на Саламандру. В ціх мисливців нічого не виходило, бо в них руки згоріли по самі локті. Молода жінка зацікавилася історією і почала слухати стару жінку обіймаючи свою доньку.
Знайшовся один мисливець, який одного разу запалив вогонь, минув час і вогонь почав гаснути, я розігнав залишки диму. І потім язик полум'я лише ледь здригнувся від руху повітря. А це означає, що в моє багаття залізла Саламандра. Я водою почав гасити вогонь, перевірити є щось чи ні. Так можна дізнатися, коли згорить дерево. Якщо згоріле дерево продовжує горіти, то це означає, що там у вогні у вас сидить Саламандра».
Після закінчення історії молода жінка промовила, вже пізно нам час додому, а стара жінка відповіла:
- почекайте Саламандра робить кокони, які слуги при дворі розмотували та ткали з ниток тканини та одягу.
Молода жінка про себе подумала, а ось в чому справа і відповіла:
- нам час вже йти додому
- до зустрічі.
Стара жінка сказала теж до зустрічі, але я вам де що скажу:
«“Фізіологус” має значення, як саламандра - холодний птах, що живе в вулкані і не згорає. Можливо це пов'язано з легендою про міфічного Фенікса. Це доводить, що Фенікс воскресіння в тілі, а тіло саламандри може існувати у вогні».
Молода жінка відповіла:
- треба йти у вас добре, а дома ще краще.