Притча

Наташа

У давні-давні часи, коли Земля була благодатною, коли Небо було блакитним, коли Сонце було ласкавим із космосу на землю прилетіло насіння. Йому настільки сподобалося навколишнє середовище, що за лічені хвилини воно проросло. Земля давала їжу, Небо - вологу, Сонце ласку і тепло, а паросток у свою чергу радував усіх своїм міцним зеленим стеблом. Так вони всі разом стали щасливо жити, виконуючи кожен свої обов'язки. Минали дні, минали тижні, паросток виріс і перетворився на великий богряний безсмертник, радуючи опікунів своїм гарним виглядом. Жуки, бджоли, метелики прилітали до яскравого безсмертника, щоб втамувати голод і насолодитися смачним, солодким нектаром. Так пролетіло червоне літо, настала красуня осінь. Усі живі істоти почали готуватися до зими. Вони приповзали, прилітали до безсмертника, хто як міг, і попереджали про небезпеку, яка може підстерігати на нього холодною, лютою зимою. Безсмертник щиро всім дякував за добре ставлення до ного. Він не турбувався за своє життя, він був просто щасливий в теперішній момент від того, що може бути потрібним та корисним іншим.
І зима настала. Вона була холодна і люта. Раз у раз снігова завірюха заметала богряний безсмертник, колючий північний вітер, не щадить своїх сил тріпав яскраві пелюстки, а безсмертник сміливо стояв один в холодному засніженому полі, як запалений ліхтар, не піддаючись підступності Зими. Усі три місяці, Зима знищуючи терзала його, злившись і біснуючись від його непокорності. Але ніхто в цілому світі не міг допомогти йому. А він вистояв перед силою природи, перетворившись на безплідну пам'ятку безсмертя.
Прийшла весна. Травневий грім, веселі струмки, шалені вітри рознесли звістку про Безсмертника. Всі говорили про нього, що йому єдиному вдалося вистояти не підкорившись всемогутній силі Зими, згадували його смачний нектар, але ніхто більше з живих істот йому не радів, бо крім безплідної холодної краси у Безсмертника нічого не залишилося.