Криловець Володимир. Волошкове небо: Поезії. – Луцьк: ПВД ”Твердиня”, 2013. – 124 с.

Якось так склалося, що рецензував я в рівненській ”Погорині” збірки Володиних тата (поезії) і мами (яскраві короткі новели). Та ніколи раніше я не рецензував книги шестирічного хлопчини.
У анотації підкреслюється, що ”дитяча безпосередність у поєднанні з неусвідомленою технікою звучить природно й органічно. Жодної силуваності, ніякої натягнутості”.
Збірка відкривається передмовою ”Пізнати світ за допомогою ліри” доктора філологічних наук, професора Житомирського державного університету імені Івана Франка, поета, прозаїка Петра Білоуса.
А далі ми попадаємо в казковий дивосвіт поезії Володі Криловця:

У світ прийшов я восени,
Коли співали ясени
І танцювали в падолисті
Стрункі берізки жовтолисті (с. 4)

Поезії ритмомелодики, тактильних відчуттів, дитячого світосприйняття.
Дитина помічає філософську тяглість і одночасно змінність традиційних пір року:

Поспішає поїзд в осінь,
За собою він не просить.
Гуркотить в далеку даль,
Тільки ж літа йому жаль
І ще тих, котрі не просять
Проводжать їх з літа в осінь (с. 8)

Доречною тут є неусвідомлена епідигматика (”далека даль”), що не дозволяє поету впасти в темряву тавтології або штампів.
Володимир Криловець – поет образу, поет порівняння, поет яскравого зорового (в чомусь навіть кінематографічного) ряду:

Я на листя в саду,
Ніби птах упаду (с. 9)

Неусвідомлена епідигматика (як я підкреслював раніше) зміцнює його поетичні рядки, надає їм легкості, польоту думки та фантазії:

Під вікном цвіркун цвіркоче,
В темну нічку спать не хоче (с. 11)

Але відки береться легка еротичність його поезії?

(Так кружляв її в таночку,
Що зірвав її сорочку ... - с. 14, це про вітер та берізку-наречену)

Простий начебто епідигматичний ряд (осінній, осінь – с. 16-17) створює неповторний образ, підкреслює унікальну обдарованість юного поетичного таланту. Поезія не має бути галасливою та багатослівною, поезія – це лаконізм, стислість, гармонія. Просто дорослі часто впадають в словоблуддя, нарочитий пафос та псевдопочуття.
Рядки, присвячені братикові, наповнені то любов’ю:

Очі в нього сині-сині,
Як волошки у долині ... (с. 18),


то легкою іронією (чи то пак дитячим сарказмом):

Лесик, сповнений образ,
Ходить, наче дикобраз ... (с. 19).

Дитина (часто на відміну від дорослих) вдячна:

Мій найкращий в світі тато
Вчив мене колись літати ... (с. 22)

І прикметник, звісно, тут в суперлятиві. Юний поет навіть задумується над нелегкою місією сучасної поезії:

Лиш поети-диваки
До польотів мастаки (с. 23)

Володя відчуває природу серцем. Він проникає в таємничий світ метеличка, соловейка, сонця, променя, ластівоньки (своїх друзів, що не дозволяють йому бути самотнім - с. 24-25).
Поет невимушено жонглює поетичними рядками, образами, словами:

мишоловка – мишка ... ловка (с. 27)

Та не завжди юному таланту весело і безтурботно:

Сніг – не гарячий –
Холодний, мов лід.
Смуток незрячий –
Друг юних літ (с. 31)

Його поезія може також кепкувати, по-сучасному – ”стьобатися”:

Хихотіла наша киця:
“Ви лиш, дітки, подивіться:
Хоче цуцик молока,
А стриба біля бика! (с. 43)

Двома останніми рядками навіть можна охарактеризувати деяких сучасних політиків першого ешелону України, які в спішному порядку перефарбовуються, перелицьовуються, ”бикують по-новому”.
У Володимира чітка фонетична довершеність, фонотакт і фоноритм:

Голосно гигоче ґава:
Гусям – горе, їй – забава (с. 49)

Знову ж зверніть увагу на мінімалізм, відсутність словесної надлишковості.
Дитяча душа завжди співчутлива (навіть до братів наших менших):

Повернулись шпаки
Із далеких доріг,
А підступна зима
Сипле сніг їм до ніг.
Та такий вже холодний
І палючий, лапатий,
А у них, бідолашних,
Нема ж теплої хати (с. 53)

Фонетичний звукоряд у Володимира не є випадковістю, оказіоналізмом:

Чемна чалапала чапля болотом ...
До черепахи на чай поспішала ... (с. 55)

У жовтому полі журився Журавлик (с. 56)

Жук до жаби поспішав ... (с. 57)

Дитина (через образи звірят) інтуїтивно тягнеться до певного комфорту, зручності, захисту:

Немає для білочки більшої втіхи,
Як в пору холодную їсти горіхи,
Під спів хуртовини дрімати в теплі
І мріять про літо в затишнім дуплі (с. 60)

Ласкава димінутивність в поезії Володимира доречна та оправдана (зайчик, зайчатко, вушка, татко – с. 62-63).
Їй (поезії) також властива кольорова насиченість та своєрідна кольорова гама світовиду:

А дерева-наречені
Всі кругом такі зелені.
Синій льон і жовте жито ...
Це прийшло кохане літо (с. 67)

Щемке і трепетне прощання з літом передане якнайпереконливіше, якось навіть по-дорослому тужливо і, мабуть, надривно:

Останній подих літа,
І листячком покрита
Іде красуня-осінь,
Квітчає травам коси ... (с. 75)

Фірмове Володине звуковідчуття зачаровує, заворожує, звучить зично та здорово:

Завтра синій-синій
Злине з неба іній,
Вкутає землицю ніжний морозець.
Завихріє вітер,
Загойдає віти,
Поведе красуню Осінь під вінець (с. 76)

А прихід зими Володя вітає по-особливому щиро, відкрито, з дитячим запалом та ентузіазмом. Читайте ці рядки. Завдання рецензента – зацікавити, долучити, а не тільки препарувати поетичні рядки під мікроскопом, роблячи своєрідну вівісекцію. Поезія ж – не жаба.
А на зміну зимі знову колись прийде літо:

Зітхає літо у зимову пору:
Тепла нема, а тільки снігу гори.
По засніжених доріжках
Не промчиш у босоніжках (с. 96)

А хтось зі старших писав про ”коханого клена” (с. 103)?
Завершують збірку аналітичні роздуми Ігоря Павлюка та Валентини Криловець про поетичний феномен Володимира Криловця.
Книжечка Володі принесла мені рідкісну естетичну насолоду, зачудування потугою та міццю Українського Слова. Надіюся, що і ви, шановні потенційні читачі, не лишитеся байдужими.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ

м. Сейнт-Альберт
Канада