Васенко йшов так швидко – майже біг. Мокра тротуарна доріжка льопалася багном, яке проступило крізь дірки радянського асфальтованого минулого – щойно скінчився дощ. Власне, останніми роками ходити центром міста у негоду буває приємніше аніж гожої пори, бо центр міста N – давно не центр, а посмітюшний базар, де мертві одомашнені йодом кури смердять прямо на нові китайські шкарпетки усіх кольорів растаманської веселки, а фарба до паркану продається стіл-при-столі із фарбою до волосся. Гамірний люд свариться та пліткує, годує нічийних псів і паскудить політиків й чинуш, які ніяк не забезпечать наведення порядку у місті N. Тут можна вільно тицяти пальці в чужу сметану і потім купити її або зморщивши носа пхикнути: «Фее..» і пройти до іншої сметани. Фрукти саме тут повільно перетворюються у варення, проте на ціну це не впливає, а риба тут вічно жива, немов у риб’ячому раю.
Центр міста N буває тихим та врівноваженим тільки коли ллє як з відра. Тоді тітушки і дядечки, зчинивши ґвалт як у Содомі в останній день Помпеї біжать хто куди. Товар ховається й пакується у ящики, грузиться на «кравчучки», обв’язується мотузками за старовинними технологіями єгипетських обмотувальників мумій і навтьоки – перед тітушками і дядечками! Завтра буде день – буде і піща! Та сама, що й сьогодні, лише трошки більш антикварна, підсушена.
А дощ ллє. Сипле дрібним бісером перед носами торгового пролетаріату. Вулиці потроху безлюдніють, омиваються і виструнчуються деревами й будинками, набувають стриманої краси, притаманної інтелігентним дамам середнього віку. Центр міста N уміє розмовляти в такі години шаленої зливи – переповідає історії власної юні, відкриває таємниці – ділиться сокровенним. Мокрі вулиці нагадують стрункі руки спітнілої чорної танцівниці.
Та Васенку було не до того. Не до чорних танцівниць із їх принадами й не до міста з його тишею й байками. Васенко біг, блискаючи підошвами і дуже хотів добігти.
Кажуть же у народі - і так багато всякого лиха, а Бог ще жінок наплодив.
Оля, власне, не такий вже й чорт з рогами, як каже його мама, а цілком пристойна приваблива жінка. Звісно, обом уже давно не шістнадцять, проте й не шістдесят – і кожен має право на другий шанс без зайвих витребеньок. Згадував той листопадовий четвер і красиву повновиду чорнявку, яка так незграбно послизнулася на ранньому першому льоду. Якби не він – то й ноги переламала би, або і ребра. Але ж устиг – підхопив її, розгублену, і таки зумів втримати. І тримав уже більш як пів року у своїх міцних долонях молодшого економіста. Звісно, його мама воліла взяти її сильніше – за самісіньке горло, але Оля чомусь не давалася і весь час прирікалася із мамою і йому допікала дурницями про те, що чоловік його віку не може жити з мамою… Власне, яка різниця? Мама не людина, чи що? І до чого тут його, Васенкова амебність?
Новий рік святкували у Олиної подруги – Мирослави. Повернулися втомлені, бадьорі й веселі з цирковового новорічного шоу, де струнка бородата жінка пророчила майбутнє, ворожила на долю й недолю бажаючим із гладачів. Звісно, вони з Олею не наважилися спитати, але ж було так цікаво. Тоді після дивної циркової програми, вдома у Мирослави, у колі її родини, о третій ночі уперше осягнув, що все не просто так, а життя проминає швидко. Швидше, ніж вітер! І лишається по тобі, чоловіче, грудка пилу і ефемерна пам'ять, а більш нічого… І діти. Діти продовжують своїх батьків, земля тримається й твоїм корінням також, і взелениться крона твого живого саду дітьми. За першим шлюбом Бог дітей не дав – та і скільки того шлюбу – мама вигнала Люду ще до року їхнього подружнього життя. Вважала її недостойною Петра. А він, Петро Васенко, молодший економіст стояв, похнюпивши голову і гриз себе почуттям провини й цілковитої безпомічності. Ну не битися йому ж з мамою? Вже якось буде. Життя саме розставить усе по місцях.
І ось, новорічної ночі таки зрозумів, що Оля не просто, а другий шанс. Може й перший.
Коли попросив у Олі сина, вона не суперечила наче, проте виставила кілька умов. А як було йому з’їхати від мами? На що знімати житло? Хоча Васенко не байдикував ніколи – працював економістом відділу аналізу та контролінгу у фірмі з продажу канцтоварів. Вів сякий-такий план, формував управлінські звіти, аналізував отримані результати. Ну – платили мало. Та що там – копійки. Йому, спеціалісту з вищою освітою та з-понад п’ятнадцятирічним стажем платили менше ніж офіс-менеджеру Ксюші, яка ледве навчилася користуватися факсом і весь час плуталась у двох телефонах, не знаючи кого і куди переключати. А працювала вже понад рік. Але Ксюша приходилася Михайловичу (директору) двоюрідною небогою і тому він прикривав її перед власниками і всіляко вихваляв та проштовхував у кадри чи бухгалтерію – на тепліше крісло.
А Васенко ніким Михайловичу не приходився і тихо тягнув свою шарабайку. Звісно, можна й кращу роботу пошукати. Але ж тут колектив хороший, та й до дому недалеко. Власне, яка різниця де працювати. Мамі завжди подобалася ця його робота.
То Олі не йметься – хоче і того, і сього. Але як ото взяти і все змінити? До чого та різкість? Доля людини вирішена ще до народження. Що судилося – того не оминеш. Зайва гарячкуватість ще нікого до добра не довела – тут Васенко цілком погоджувався з мамою.

Тим часом, життя вносило свої корективи – розгорялася війна. Боротьба поступово запалювала все більше людей, були жертви, був дим і вогонь. Сотні полягли за свободу. Пани чубилися, а українці лягали під колеса їхньої політичної волі й брудних суперечок. Історії воєнного часу з пожовклих сторінок ожили й вистрибнули у будні. Дорожчали продукти і черги за гречкою та сіллю нагадували зміїні хвости 90-х. Оля все частіше плакала, переглядаючи новини чи вертаючи з роботи. І так не балакуча – зараз вона стала майже німою. Чорніла на очах, танула. Доля країни була у руках людей, тільки люди про те не знали. Оля ходила на Майдан, стояла, мерзла, носила чай в термосі та пиріжки. Все рідше Васенко її бачив – мама не пускала його на Майдан. Було холодно, був натовп незнайомців. Навіщо ці ризики? Кому це потрібно? Що може змінити Васенко? З чим виступити проти залізної машини влади та брудної політичної багнюки. Вважав Олю наївною й необережною.
А поза тим кожен жив своїм життям. Оля винаймала квартиру у знайомої, працювала, вечорами та у вихідні бігала на Майдан допомагати хворим, робити перев’язки, носила їжу й збирала теплі речі по друзях. Васенко ходив на роботу, мама бідкалася перспективою поганої невістки, ще й політично заангажованої. Ніяк не виходило освідчитися Олі. Все щось перешкоджало. Рідко бачилися тепер. У мами ж – серце. Її хвилювати не можна. Тому й не зробив ще досі Олі пропозицію і не покликав жити до себе. Мама була категорично проти, вбачаючи в Олі ліміту і пащекувату задирку. А Оля дійсно приїхала з райцентру, після розлучення з чоловіком-пияком, що гамселив її мов гамана. Дітей не мала. Втекла до міста шукати долі. Чекала принца, а потім уже нікого не чекала, а тоді зустріла його – Васенка, що спіймав її мов пташку, яка силувалася злетіти, відштовхнувшись від листопадового раннього льоду. А він спіймав – рішуче. Хто би міг подумати, що то був таки Васенко.
Хотіла жити вкупі і мати дітей – як жінка. Але ж характер Петра… пристосуванський, уникаючий Олю лякав. Неначе не дорослий чоловік, а мала дитина, що не здатна прийняти найпростіше рішення була перед нею. Ну як з таким жити? Ще й мама його, з якою Петро мешкав удвох має генеральські амбіції. І Васенко – її єдина армія.
Так і мешкали – удвох й нарізно. Оля чекала освідчення, рішучих кроків, розуміння та підтримки. Васенко теж щось чекав.
Єдиний раз кріпко посварилися. Оля спитала чи поможе донести ковдри на Майдан, що зібрала між колег та друзів і мала доправити замерзаючим романтикам плацу. А ковдр – більше двадцяти і важкі – вовняні. Удвох ще можна дотягти, а одній ніяк. Хіба бігати туди-сюди кілька разів. Боротьба наближається до розділового знаку. Петро не пішов. – Спина ж надірвана. Ще у 18 років як підняв колоду задля забавки – так і скляк з тою колодою – ні розігнутися, ні упасти. Довго їздив по санаторіях і зараз мама пильно слідкує щоб нічого не піднімав, ні мішка з картоплею, ні відра зі сміттям. А тут клунок у його зріст. Величенький! Ну і…І не прийдеш отак. Оля ж стоїть по півночі. У вихідні – цілий день. Треба з нею – як інакше. А мама? Вона ж інфаркт отримає, коли його півночі вдома не буде і вихідні десь там. Ні. Очі не бачать – серце не болить. Васенко розумівся добре на політиці, читав про політичні брудні ігри й тому постійно мав із Олею суперечки. Навіщо туди ходити? За кого? Що змінить людина на морозі, коли і так все давно вирішено. Ті замерзаючі постаті – бідацька декорація чужого спектаклю. Врешті, все вирішиться й так – якось воно буде. Можна просто пересидіти. Вдома все ж спокійніше, на роботі поки платять. Переконував не бути дурепою.
Оля уперто доводила своє. Тисла. Плакала. Казала про патріотизм і жертовність, про правила гри, які буцімто можна змінити. Про амебних чоловіків і багато дечого ще. Кричала, що все не як у людей у них, що Іван носить плахту, а Настя булаву. Тоді й посварилися. Уперше назвав її чортом у спідниці – і пішов. Мама була таки права – не пара йому ця жінка. Преться перед батьком в пекло, а можна й пересидіти тихо. І все буде добре. Життя ввійде в звичне русло.

Зима відійшла у минуле. Розквітло, зазеленілося місто. Асфальт проріс першою травою. Олю не зустрічав, не бачив її. Казали сусіди, що вона вже й на Майдан не приходила – не до того. Війна. Справжня, не така як у комп’ютерній грі. Та й Майдан розбігся. Лишилося кілька безробітних активістів і до десятка їхніх друзяк. Всі люди занурилися в тривожне чекання – війна підступала з кожним днем ближче й ближче. Новини із фронту видавалися ретроспективою – ворог брав усе більший шмат. Три області окуповані, Крим відірвано, відрізано. Кругом танки, ГРАДи, нікого уже не здивуєш калашем наперевіс, коктейлі Молотова навіть хлоп’ята уміють робити. На в’їздах до великих міст барикади й загони самооборони – охороняють, перевіряють. Хлопці з Майдану давно воюють добровольцями. Таких, що не пішли – немає. Дівчата – у медбригадах. У кожній хаті давно зібрана тривожна валізка. Але, зрештою, канцтовари продавалися непогано, зарплату платили справно і Васенко волів не занурюватися у паралельну реальність. Якось воно буде.

Олю поглинула робота. Аякже – воєнкомати ожили, завирували – мобілізація, збір коштів для армії. Оля якраз на прийомі сидить. І чаю попити немає часу – казала Мирослава як зустрілися випадково у маршрутці. Записалася добровольцем до медбригади. Чекає, коли візьмуть – хоче в Донецьк, у Слов’янськ, Маріуполь – в найгарячіші точки. Рятувати українців.
І нащо їй це?
До нього приходили тричі – з повісткою. Мама відчиняла і відказувала, що нема Васенка Петра Сергійовича, 1972 року народження, освіта вища, офіцер – поїхав на заробітки до Польщі півроку як, і вісточки нема. Не знає де й що. Васенко тим часом сидів зачинений у ванній кімнаті пітний й чекав. Перечікував.
Оля телефонувала попервах кілька разів – трубку не брав. Вона ж у воєнкоматі працює. Точно знає, що повістку йому носили і що він не на заробітках, а вдома. Точно знає, що повістку він не узяв. Дивно, що в офіс не принесли. Ходив тепер на роботу з острахом, закутками на кілька годин раніше, вертався додому поночі і минав воєнкомат сьомою дорогою. Знав точно – лише помітять – повістки не уникне. Місто не велике – це вам не Київ. Тут кожен пес знає один одного. Звісно, всі розуміли, що Васенко в ніяку Польщу не поїхав, а просто сцикун, амебний тип, як сказала би Оля. І як сказала. Але ж.. війна це не дитячі забавки. Хлопці на фронті ночують часто під відкритим небом, їдять баланду – чув не від одного. Гинуть. Броніків немає, обмундирування ніяке. Голодупа армія і бездарне командування лякало Васенка більше, ніж війна. Для нього війна була далеко. А занапастити можуть уже сьогодні. Куди? Чи вернешся? Він хоч і не служив, а лише відучився на військовій кафедрі, отримавши офіцерське звання, але добре розумів, що сміливці гинуть першими. А Васенко сміливцем ніколи не був – і зараз не прагнув до марної слави чи смерті. Добре – як уб’ють, а коли скалічать? Упасти на мамині плечі Васенку хотілося найменше. А країна переживе і без його допомоги. Країні – не звикати. Хіба один він, Васенко, у неї син, у цієї країни? Є кому воювати й без нього. Так і жив.

А поза тим все частіше згадував діда Петра на честь якого був названий. Розвідником дід війну пройшов – першим кидали його у тил ворога. Мав медаль «за Отвагу» й орден «Червоної зірки». Неабиякі здобутки – не одне врятоване життя, не однин загублений ворог. Дід до останньої години пив чарку «за мирне небо» 9 Травня і мало розповідав про війну. Казав лише, що чоловік пізнається у бою і той, хто виніс тебе на спині – то брат. А діда виніс товариш його – москалик Сидір з-під Костроми. Десь і його онуки зараз воюють на Україні, певно.
І коли малим Петрик бавився у войнушку дід завжди сварився, що то не гра, то не дитяча забавка. Повторював, що нема дорожчого за свободу, за мирне життя онуків.
Знав би дід Петро що робиться нині – повстав би з могили.

А якось минулого четверга зустрів Олю. Не те, що зустрів – побачив при вході у підземний перехід. Стояла сумна, втомлена і трохи схудла – чекала на когось, тривожно озиралася раз по разу – нерви, як видно, мала напружені. Оля займалася волонтерством поза роботою – збирала військовим допомогу. Очі червоні (невиспані чи від сліз), прим’ятий плащик, коси нашвидкуруч зібгані у гульку. Довго милувався – серце тріпотіло. Невимовно красива! Рідна Оля.
Ввечері, коли мама вже заснула, все ж не наважився зателефонувати – написав коротке смс: «Виходь за мене! Зараз або ніколи!».
Злякався своєї сміливості. Уперше в житті таке – звідки й взялося?
І чекав на відповідь. Довго. Нервово. Пив чай. Смажив яєчню. Дивився новини. Пив чай. Доїдав схололу яєшню. Дивився новини. Блудив інтернетом. Врешті, зморений, відключився. А вранці стрепенувся від пронизливого пискання телефону: «Я згодна. Приходь. Зараз або ніколи…».

Васенко йшов так швидко – майже біг. Мокра тротуарна доріжка льопалася багном, яке проступило крізь дірки радянського асфальтованого минулого – щойно скінчився дощ. Мокрі вулиці нагадують стрункі руки спітнілої чорної танцівниці.
Та Васенку було не до того. Не до чорних танцівниць із їх принадами і не до міста з його тишею й байками. Васенко летів, блискаючи підошвами і дуже хотів добігти. Побачити Олю до закінчення робочого дня. Устигнути.
Трохи заважав рюкзак на плечах. Мама, звісно ж, плакала, але зібрала йому таке-сяке з собою. Тричі перевірив чи взяв військового квитка, аптечку.
Головним зараз було встигнути. Встигнути. Оля не може ж піти раніше – не той час. Сьогодні або ніколи.
А потім вони одружаться. Немає сумніву – вона погодилася.
Можливо, це буде ще до осені чи восени серед золотого листя. Оля у файному білому платті, Петро у чорній трійці. Ідеальна пара, яка отримала другий перший шанс. І мама замириться з Олею – його жінки будуть жити у злагоді. І у злагоді виховувати його синів.
Васенко – не амеба. Петро Васенко з тих, що ретельно обдумує і довго наважується, проте ж це не гріх. Така особливість характеру – люди різні. Оля обов’язково це зрозуміє. Ще до осені зрозуміє.

Йому дали дві години зібратися. Проте все було у рюкзаку – мама нічого не забула покласти. Ці дві довгі та солодкі травневі години вони з Олею їли морозиво у кафе «Пломбір», пили швидку каву еспрессо і цілувалися. Ці двісті тисяч дві години вони говорили про майбутню осінь – де будуть жити, які поклеять шпалери і що він, Васенко, таки змінить роботу. Про синів, що народяться колись і про те, що восени робити весілля найкраще – продукти довше свіжі і нема палючої спеки, війна скінчиться до тої пори.
Дві години минули і він пішов.
А осінь того року так і не настала.

2014