ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.04.24 05:35
Втомилась ластівко? Лягай,
Зроблю масаж тобі й котові.
Опісля виборів розмай,
А настрій просто пречудовий.

Життя, неначе той квартал
Веселий, дев'яносто п'ятий.
Дебелі блохи є в кота,

Шон Маклех
2019.04.23 22:55
Хороші міцні двері,
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збігов

Шон Маклех
2019.04.23 22:09
Замуровую вікна
У моєму домі,
Що збудований з каменю
Жовтого, як помаранчеве сонце,
Білого, як вицвіле небо,
Сірого, як падолистові будні,
Темного, як глибини моєї свідомості.

Ніна Виноградська
2019.04.23 21:30
Розлетілись вітри по світах, ніби діти від неньки,
Понесли дух змагальний з собою і радість свобод.
Вже не втримають їх ні снігів, ні дощів походеньки,
Бо ведуть за собою мій зболений рідний народ.

Щоб устав із колін і сльозу пересолену витер,
На о

Вікторія Лимарівна
2019.04.23 20:36
Здійснює Ранок промову до Ночі:
Тільки думки її на шкереберть!
У пересерді, заплющивши очі,
Зникне так хутко, втікатиме геть:
Встигнути треба, часУ ж бо – ледь-ледь.

Нерви напружені, у єйфоріі!
Голос до вищих сягає октав!

Марія Дем'янюк
2019.04.23 18:03
Ой, куди ви біжете, мої черевички?
- На узліссі вже з'явилось листячко сунички!
Там ростуть духмяні трави і цвітуть кульбабки,
Дзвоники бринять привітно: дружньо й по порядку!
Там берези ніжні віти небо обіймають,
І усміхнені ялини весноньку вітають

Ігор Герасименко
2019.04.23 14:08
Яка ця зелень соковита,
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.

Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа

Світлана Майя Залізняк
2019.04.23 13:50
Є художник моторний - віхтем
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...

Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе

Тетяна Левицька
2019.04.23 12:20
Ти шукаєш в мені тихий шепіт дібров,
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
і картату краватку від Неї.

Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт серця, цілунку хмільного.
Птаха сильне крило в хмарнім небі, а ще

Ярослав Чорногуз
2019.04.23 11:42
Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,

Олександр Сушко
2019.04.23 10:47
Хто сказав, що любов - це дурман,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.

Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,

Любов Бенедишин
2019.04.23 08:59
Тулюсь до крила німоти:
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.

Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені

Юрій Сидорів
2019.04.23 07:39
гукаю небо на розмову
і шлю Творцю земний уклін
за цю красу життя казкову
доби покращення та змін
і в молитвах шаную знову
Його не в церкві а з колін
я попри виправку військову
природні лінощі та сплін

Олександр Сушко
2019.04.23 06:47
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжаки збіг

Віктор Кучерук
2019.04.23 06:29
Лоскоче ніздрі запах пряний
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.

Іван Потьомкін
2019.04.22 21:48
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Стендаль. Життя Моцарта
Зміст

Розділ І. Його дитинство; його надзвичайні здібності; його успіхи в шестирічному віці; поїздка до Відня; у віці семи років Моцарт приїжджає до Парижа, дає там концерти й пише музику; він вирушає до Лондона, де виконує симфонію власного написання; продовжуючи турне, відвідує Гааґу, Амстердам; повернення до Зальцбурґа; перебування Моцарта в Мілані, в Римі; «Miserere» у виконанні хору Сікстинської капели.

Розділ ІІ. Продовження оповіді про чудесні успіхи Моцарта-дитини.

Розділ ІІІ. Моцарт приїжджає до Парижа, маючи намір там оселитися; через вісімнадцять місяців він виїжджає звідти; «Ідоменей»; «Чарівна флейта»; перелік творів Моцарта»; його фізичний вигляд; його характер; випадок із Моцартом у берлінському театрі.

Розділ IV. Звички Моцарта; епізоди з його життя.

Розділ V. Безкорисливість Моцарта; його платня при віденському дворі.

Розділ VI. Дружина Моцарта; дивні передчуття цієї великої людини; його крайня старанність у роботі.

Розділ VII. Порівняння опер «Чарівна флейта» і «Таїнства Ізіди»; знаменитий «Реквієм»; смерть Моцарта.

Лист про Моцарта. Характер його музики.
























Життя Моцарта

Твір Шліхтеґролля

Лист

Венеція, 21 липня 1814 року

Ви хочете, мій дорогий друже, отримати стислі відомості про життя Моцарта. Я став розшукувати все найцінніше з того, що говорили про цю знамениту людину, а потім мені вистачило терпіння перекласти для вас біографію, котру склав Шліхтеґролль. Її, як на мене, написано щиро. Надсилаю її вам; вибачте, що вона виглядає так по-простому.

Розділ І

Про дитинство Моцарта

Батько Моцарта справив величезний вплив на незвичайну долю свого сина: він розвинув його здібності, а можливо, й дав їм напрям; тому передусім треба сказати декілька слів про нього. Леопольд Моцарт-старший був сином палітурника з Ауґсбурґа; він навчався в Зальцбурґу і 1743 року був зарахований до числа музикантів князя-архієпископа Зальцбурдзького. 1762 року він стає помічником князівського капельмейстера. Не весь його час забирали службові обов’язки, і тому він міг давати в місті уроки музичної композиції та гри на скрипці. Він навіть видав посібник, названий «Versuch einer gründlichen Violinschule…», або «Спроба ґрунтовного навчання гри на скрипці», який мав великий успіх. Він одружився з Анною-Марією Пертль, і зауважили як щось негідне уваги сумлінного спостерігача, що батьки, котрі дали життя талановитій дитині, так яскраво обдарованій вираженою музикальністю, були знані в Зальцбурґу як люди рідкісної вроди.
Із семи дітей, що народилися від цього шлюбу, вижили тільки двоє: дочка Марія-Анна та син, про якого ми й розповімо. Йоганн-Хризостом-Вольфґанґ-Теофіл Моцарт народився 27 січня 1756 року. Декілька років потому батько припинив давати уроки в місті, аби весь час, коли він був вільний од служби в князя, присвятити дітям і особисто зайнятися їх музичним вихованням. Дочка, що була набагато старша за Вольфґанґа, одержала велику користь від цих занять із батьком і надалі, під час спільних поїздок із родиною, викликала захват публіки поряд зі своїм братом. Пізніше вона вийшла заміж за радника князя-архієпископа Зальцбурдзького, віддавши перевагу домашньому щастю над славою обдарованої артистки.
Маленький Моцарт мав три роки, коли батько став навчати гри на клавесині його сестру, яка вже тоді була семилітня. Моцарт відразу ж виявив свої приголомшливі музикальні здібності. Він був щасливий, коли вишукував терції на піаніно, і ніщо не могло дорівнятися його радості, коли він знаходив це гармонічне співзвуччя. Зупинюся на декотрих дрібних деталях, які, мені здається, будуть цікаві читачеві.
Коли Вольфґанґ досяг чотирилітнього віку, батько почав давати йому, майже жартома, розучувати менуети й інші музичні п’єси; такі заняття бували однаково приємні як учителеві, так і учневі. Аби розучити менует, Моцарт потребував півгодини і якусь годину для значнішої п’єси. По цьому він одразу ж грав їх найчистіше і в докладному розмірі. Менш ніж за рік хлопчик робив такі успіхи, що в п’ятилітньому віці вже складав музичні п’єси і давав їх батькові, а той, бажаючи заохотити пробудження таланту в дитині, поблажливо їх записував. Перед тим як виявити схильність до музики, маленький Моцарт так любив усі дитячі ігри, котрі хоч скількись захоплювали його розум, що жертвував для них навіть часом обіду. У найрізноманітніших випадках можна було зауважити, що він мав чуйне серце і люблячу душу. Почасти траплялося, що він разів десять на день питав тих, хто з ним грав: «Ви мене любите?» І коли йому жартома відповідали: «Ні», – йому на очі відразу ж набігали сльози. Та щойно він пізнав музику, його любов до дитячих ігор і забав зникла, або ж, для того аби вони могли по-старому його захоплювати, до них неодмінно треба було додавати музику. Один друг родини часто розважався, граючи з ним; іноді вони врочисто переносили іграшки з однієї кімнати до іншої; тоді той, хто нічого не ніс, наспівував який-небудь марш або грав на скрипці.
Протягом декількох місяців захоплення Вольфґанґа навчальними заняттями, звичайними для його віку, було настільки сильним, що він закинув усю решту, включно з музикою. Доки він навчався лічбі, столи, стільці, стіни й навіть підлога день у день вкривалися цифрами, написаними крейдою. Вирізняючись жвавим розумом, він швидко захоплювався всім новим, що тільки йому не показували. Одначе музика поступово знову стала найулюбленішим предметом його занять; у ній він так швидко просувався вперед, що батько вважав це просто дивом, хоча постійно перебував біля хлопчика і цілком міг стежити за його розвитком.
Те, про що я говорю, підтверджує такий епізод, що його переказано зі слів очевидця. Одного дня Моцарт-батько повертається з церкви з одним зі своїх приятелів; хлопчик зайнятий: він щось пише. «Що це ти робиш, друже мій?» – питає батько. «Пишу концерт для клавесина». «А ну, покажи-но своє шкрябання!» «Не можу, вибачте: я ще не скінчив». Проте батько бере папір і показує своєму приятелеві сяк-так нашкрябані ноти, в яких насилу можна розібратися через чорнильні ляпки. Спершу обидва приятелі щиросердно сміються з цієї мазні; та невдовзі, уважно придивившись до неї, Моцарт-старший уже не здатний відвести погляду од цього аркуша паперу, і його очі наповнюються сльозами захвату й радощів. «Погляньте, мій друже, – говорить він приятелеві схвильованим голосом і всміхаючись, – як тут усе правильно написано; шкода, що з цієї п’єси не можна мати вжитку; вона занадто складна, і ніхто не зможе її зіграти». «Таж це концерт, – заперечує Моцарт-молодший, – його треба розучувати до того часу, поки не навчишся грати як належить. Погляньте, ось як це робиться». І він одразу починає награвати. Але йому вдається лише показати, який був його задум. У ту пору маленький Моцарт був переконаний, що написати концерт і створити диво – це одне й те саме; тому і твір, про який ми тут згадали, був, по суті, нагромадженням нот, розташованих цілком правильно, але вони становили такі труднощі, яких би не подужав здолати найдосвідченіший музикант.
Юний Вольфґанґ так подивовував свого батька, що той постановив вирушити в мандрівку й змусити чужоземні та німецькі двори пережити такий самий захват його сином, який хлопчик викликав у ньому самому. В Австрії таку думку не вважають чимось незвичайним. Отож, коли Вольфганґові сповнилося шість років, уся родина Моцартів – батько, мати, дочка і син – поїхали до Мюнхена. Курфюрст прослухав обох дітей, і вони отримали нескінченні похвали. Ця перша поїздка виявилася вдалою з усіх боків. Юні віртуози були зачаровані прийомом, який їм зробили, і після повернення до Зальцбурґа подвоїли старанність, невдовзі досягнувши такої майстерності у грі на фортепіано, яку, вже без потреби зазначення дитячого віку музикантів, можна було вважати видатною. Восени 1762 року вся родина вирушила до Відня, і діти виступили з концертом перед двором.
Цісар Франц І жартома сказав маленькому Вольфґанґові: «Не так вже й важко зіграти всіма пальцями, а от зіграти одним пальцем і на прихованих клавішах було б направду гідним захвату». Не висловлюючи ані найменшого подиву на таку дивну пропозицію, хлопчик відразу ж став грати одним пальцем, причому абсолютно чітко і точно. Потім він попросив, аби клавіші чимось накрили, і продовжував грати, як раніше, наче довго вправлявся перед цим у такому технічному прийомі.
Маючи від раннього дитинства достеменно артистичне самолюбство, Моцарт зовсім не пишався тими похвалами, які отримував від знатних осіб. Коли йому випадало мати справу з людьми, котрі нічого не розуміли в музиці, він виконував лише якісь незначні дрібнички. Навпаки, у присутності знавців він грав із таким захопленням і з такою увагою, на які тільки був здатний, і батько часто-густо мусив удаватися до хитрощів і видавати за знавців музики поважних вельмож, перед котрими Вольфґанґ повинен був виступати. Одного разу, маючи шість років, маленький Моцарт сів за клавесин, аби грати у присутності цісаря Франца, звернувся до державця і спитав його: «А пана Ваґензейля тут немає? Його треба б було покликати: він на цьому розуміється». Цісар велів запросити Ваґензейля і поступився йому місцем біля клавесина. «Пане, – мовив тоді Вольфґанґ композиторові, – я граю один із ваших концертів, вам треба буде перегортати мені сторінки».
До того часу Вольфґанґ грав тільки на клавесині, й надзвичайне мистецтво, яке він показував при цьому, здавалось, усувало всіляку думку про те, аби змусити його зайнятися грою на якомусь іншому інструменті. Але талант, закладений у хлопчикові, набагато випередив найбільш зухвалі мрії: Вольфґанґ не потребував навіть спеціальних уроків.
Повернувшись із Відня до Зальцбурґа разом із батьками, він привіз маленьку скрипку яку йому подарували у столиці; часом для розваги він грав на цьому інструменті. Невдовзі потому Венцль, майстерний скрипаль, який у ту пору сам починав складати музику, зайшов до Моцарта-старшого, аби довідатися його думку щодо шести тріо, котрі він написав за той час, що Моцарт був у Відні. Трубач архієпископського оркестру Шахтнер – один із тих людей, до яких Вольфґанґ був особливо прив’язаний – у ту мить перебував у його батька; саме йому ми й надамо слово. «Батько, – розповідає Шахтнер, – грав на контрабасі, Венцль – партію першої скрипки, а я мав виконувати партію другої скрипки. Маленький Моцарт попросив дозволу зіграти цю партію йому; та батько вилаяв його за це хлопчаче прохання, заявивши, що, систематично не вчившись грі на скрипці, він не може добре грати. На це син відказав, що для виконання партії другої скрипки, йому здається, зовсім не потрібно уроків. Батько, неабияк розсердившись, велів йому піти й більше нам не заважати. Це так подіяло на Вольфґанґа, що він одразу тяжко заплакав; коли хлопчик зі своєю маленькою скрипкою вже виходив із кімнати, я попросив, аби йому дозволили зіграти разом зі мною. Після великих труднощів батько нарешті погодився. «Гаразд, – сказав він Вольфґанґові, – ти можеш грати з паном Шахтнером, але тільки зовсім тихо, так, аби тебе не було чути; інакше я тобі зразу накажу піти». Ми починаємо тріо, і хлопчик грає разом зі мною; невдовзі, на мій великий подив, я помічаю, що моя участь зовсім не потрібна. Не кажучи ні слова, я відкладаю свою скрипку й дивлюся на батька: йому на очі виступили сльози замилування. Дитина зіграла всі шість тріо поспіль. Похвали, якими його ми нагородили, зробили його таким сміливим, що він став стверджувати, нібито зіграє так само добре й першу скрипку. Ми жартома дали йому спробувати і не могли стриматися від сміху, слухаючи, як він грає цю партію: виконання, звісно, було цілковито неправильним, але Вольфґанґ ані разу не спіткнувся».
Кожен день приносив нові докази блискучих вроджених здібностей Моцарта. Він умів розрізняти й визначати найменшу відмінність між звуками; будь-який фальшивий або навіть просто різкий звук, не пом’якшений яким-небудь акордом, був йому тортурою. Так, наприклад, від раннього дитинства і до десятирічного віку він відчував нездоланну відразу до труби, якщо тільки вона не виконувала в музичній п’єсі ролі просто акомпанементу; коли йому показували цей інструмент, то він справляв на нього майже таке саме враження, яке на інших дітей справляє пістолет, жартома скерований на них. Батько Моцарта вирішив, що зможе вилікувати хлопчика від цієї хвороби, і одного разу, незважаючи на прохання Вольфґанґа, який благав позбавити його такої муки, велів затрубити в його присутності. І при перших звуках дитина зблідла, впала на підлогу; ймовірно, почалися б судоми, якби відразу не припинили трубити.
Відтоді як виявили його вміння грати на скрипці, він іноді користувався інструментом Шахтнера, друга родини Моцартів, про якого ми щойно згадували. Вольфґанґ дуже хвалив цю скрипку, бо йому вдавалося добувати з неї надзвичайно ніжні звуки. Одного разу Шахтнер прийшов до маленького Моцарта, коли той грав на своїй скрипці. «Що діється з вашою скрипкою?» – відразу спитав хлопчик і тоді знову став награвати якісь фантазії. Нарешті, по нетривалому роздумі, він звернувся до Шахтнера зі словами: «Чи не могли б ви настроїти вашу скрипку так, як вона була настроєна останнього разу, коли я грав на ній? Вона звучить на восьму тону нижче за ту, що в моїх руках». Спочатку всі розсміялися на таку надзвичайну точність. Але Моцарт-старший, котрому вже не раз випадало спостерігати, як напрочуд докладно його син запам’ятовує звуки, велів принести скрипку; і, на великий подив усіх присутніх, вона виявилася настроєною на восьму тону нижче за ту, яка була в руках Вольфґанґа.
Хлопчикові доводилося щоденно переконуватись у тому, що його обдарованість викликає подив і захват, але від цього він не став ані впертим, ані самовпевненим; цілком дорослий за талантом, з усіх інших боків він завжди залишався вкрай милою і слухняною дитиною. Він жодного разу не висловив невдоволення тим, що йому наказував батько. Навіть коли йому траплялося виступати протягом цілого дня, він грав, не виявляючи ані найменшої досади, усе знову і знову, якщо цього хотів батько. Його послух доходив до того, що він відмовлявся од цукерок, якщо йому заздалегідь не давали дозволу їх узяти.
У липні 1763 року, – тобто коли Вольфґанґ мав сім років, – його родина зробила першу мандрівку за межі Німеччини; саме від цього часу ім’я Моцарта стає відомим у Європі. Турне розпочалося з Мюнхена, де у присутності курфюрста юний віртуоз зіграв скрипковий концерт, зробивши до нього вступ на вільну тему. В Авґсбурґу, Мангаймі, Франкфурті, Кобленці й Брюсселі брат і сестра давали відкриті публічні концерти або грали перед місцевими князями-володарями і всюди отримували найбільші похвали.
У листопад Моцарти приїхали до Парижа, де залишалися цілих п’ять місяців. Діти виступали у Версалі, й Вольфґанґ у присутності двору грав на органі в королівській капелі. У Парижі брат і сестра дали два великі публічні концерти, й усі присутні виказали їм винятково добрий прийом. Їм навіть випала честь позувати для портрета: за малюнком Кармонтеля було зроблено гравюру, що зображала батька з обома дітьми. Тут, у Парижі, юний Моцарт написав і видав два перші свої твори. Один із них він присвятив Вікторії, другій дочці Людовіка XV, а інший – графині де Тессе.
У квітні 1763 року Моцарти вирушили до Англії, де вони мешкали приблизно до середини наступного року. Діти концертували в присутності короля, і, як у Версалі, Вольфґанґ грав на органі в королівській капелі. У Лондоні його гру на органі оцінили більше, ніж гру на клавесині. Там він дав великий концерт, де виступав разом із сестрою, причому всі симфонії, що він виконував, були його власні твори.
Звісно, обидві дитини, а особливо Вольфґанґ, не вдовольнилися тим ступенем досконалості, який щодня забезпечував їм похвальні оплески. Вони напрочуд регулярно продовжували свої заняття музикою, попри те, що родина весь час переїжджала з місця на місце. У Лондоні вони вперше стали грати концерти на двох клавесинах. Вольфґанг також почав співати великі арії, виконуючи їх зі справжнім почуттям. У Парижі й Лондоні скептики не раз пропонували йому для виконання важкі п’єси Баха, Генделя та інших композиторів; усе це він грав відразу з листа, з граничною правильністю. Якось, у присутності англійського короля, за однією лише басовою партією він виконав надзвичайно мелодійну п’єсу. Іншого разу Хрістіан Бах, учитель музики королеви, посадив маленького Моцарта собі на коліна і зіграв декілька тактів. Моцарт відразу ж продовжив, і так, граючи почергово, вони виконали цілу сонату, причому настільки точно, що всі, хто не міг їх бачити, подумали, що сонату весь час грала одна й та сама людина. За час свого перебування в Англії, – тобто у восьмирічному віці, – Моцарт склав шість сонат; їх було видрукувано в Лондоні, й він присвятив їх королеві.
У липні 1765 року родина Моцарта повернулася на материк через Кале; звідти вона продовжила свою мандрівку Фландрією, де юний віртуоз часто грав на органі в монастирських церквах і соборах. У Гаадзі діти по черзі перенесли хворобу, яка навіть спричинила неспокій за їхнє життя. Минуло чотири місяці, перш ніж вони одужали. За той час, що Вольфґанґ став на ноги, він написав шість фортепіанних сонат, які присвятив принцесі Нассав-Вельбурдзькій. На початку 1766 року Моцарти провели місяць в Амстердамі, звідки вирушили до Гааґи для присутності на святкуваннях із нагоди вступу принца Оранського на посаду штатгальтера. До цієї врочистої події Вольфґанґ написав quodlibet для усіх інструментів, а також різні варіації та арії для принцеси.
Давши декілька концертів у присутності штатгальтера, Моцарти знову приїхали до Парижа, де вони провели два місяці. Нарешті вони повернулися до Німеччини через Ліон і Швейцарію. У Мюнхені курфюрст запропонував Вольфганґові якусь музичну тему і попросив відразу розробити її та записати. Хлопчик усе це виконав у присутності державця, не користуючись ані клавесином, ані скрипкою. Написавши п’єсу, він тут же зіграв її, на величезний подив курфюрста і всіх його придворних. Пробувши за кордоном понад три роки, родина повернулася до Зальцбурґа наприкінці листопада 1766 року і залишалася там до осені наступного року. У спокійнішій атмосфері обдарування Вольфґанґа, здавалось, подвоїлося. 1768 року брат і сестра грали в присутності цісаря Йосифа ІІ, який доручив юному Моцартові написати музику для комічної опери; вона звалася «La finta semplice» («Удавана простачка»); оперу схвалили капельмейстер Гассе і Метастазіо, але на сцену вона не потрапила. Неодноразово в капельмейстерів Боно і Гассе, у Метастазіо, у герцога Браґанцького, у князя Кавніца батько давав синові першу арію, що трапилася під руку, і той на очах зібраних людей розписував партії для всіх інструментів. З нагоди освячення церкви Сирітського притулку він склав месу, мотет і дует для труб; і, попри свій дванадцятирічний вік, він диригував цією врочистою музикою в присутності цісарського двору.
1769 рік хлопчик знову провів у Зальцбурґу. У грудні батько повіз його до Італії. Незадовго до цього Вольфґанґа було призначено концертмейстером архієпископа Зальцбурдзького. Неважко уявити, як прийняли в Італії цю дивовижну дитину, котра встигла викликати захват в інших європейських країнах.
Ареною його слави в Мілані був дім графа Фірміана, генерал-губернатора Ломбардії. Отримавши текст лібрето опери, яку збиралися ставити у дні карнавалу 1771 року й музику до якої він узявся написати, Вольфґанґ поїхав із Мілана в березні 1770 року. У Болоньї він знайшов собі вкрай захопленого шанувальника в особі падре Мартіні, того самого, до якого Йомеллі приходив брати уроки. Падре Мартіні та усі болонські любителі музики прийшли у захват від того, як тринадцятирічний хлопчик, котрий був дуже невеликий для свого віку і здавався десятирічним, розробляє всі теми фуг, що їх запропонував падре Мартіні, й тут же їх виконує на фортепіано без усілякої затримки й абсолютно точно. У Флоренції він викликав таке саме захоплення точністю, з якою він зіграв з листа найтяжчі фуги й теми, котрі йому запропонував знаменитий меломан маркіз де Ліньвіль. Від часу перебування Вольфґанґа в Болоньї до нас дійшов невеликий епізод, який не має прямого стосунку до музики. У цьому місті він познайомився з юним англійцем Томасом Лінлеєм, котрий на той час мав чотирнадцять років, тобто приблизно стільки ж, скільки Вольфґанґ. Лінлей виявився учнем Мартіні, знаменитого скрипаля, і грав на скрипці напрочуд вишукано й майстерно. Дружба обох хлопчиків перетворилася на пристрасну прив’язаність. У день розставання Лінлей подарував своєму другові Моцарту вірші, які він із цієї нагоди замовив відомій поетесі Коріллі. Він супроводжував Моцартову коляску до міської застави, і хлопчики розсталися, обливаючись слізьми.
До Рима Моцарт-старший і його син вирушили на Страсному тижні. Само собою зрозуміло, що в Страсну середу, під вечір, вони неодмінно пішли до Сікстинської капели послухати знамените «Miserere». Оскільки в ту пору, за чутками, співцям папи було заборонено роздавати нотні списки цього співу, Вольфґанґ вирішив його запам’ятати. І справді, повернувшись до готелю, він записав його. Це «Miserere» виконували вдруге у Страсну п’ятницю; він прослухав його ще раз, тримаючи рукопис у капелюсі, й зміг там сам внести до неї деякі поправки. Цей випадок викликав цілу сенсацію в місті. Мешканці Рима, дещо засумнівавшись у достовірності факту, запропонували хлопчикові заспівати цей «Miserere» в концерті, й той чудово впорався зі своїм завданням. Кастрат Крістофорі, який виконував цей спів у Сікстинській капелі й був присутній на концерті, висловив крайній захват, що довершило тріумф Вольфґанґа.
Тяжкість того, що здійснив Моцарт, набагато значніша, ніж це може здатися з першого погляду. Одначе я благаю дозволити мені навести деякі подробиці, що стосуються Сікстинської капели й «Miserere».
Зазвичай у цій капелі співають щонайменше тридцять два півчі, але немає ані органу, ані якогось іншого інструмента, який би супроводжував або підтримував їх. Цей заклад досягнув найвищої точки свого розквіту на початок вісімнадцятого століття. Пізніше платня півчих папської капели залишалася номінально тією самою і тому значно зменшилася, тоді як опера дедалі більше входила в моду й майстерним співакам пропонували раніше не чувані гонорари; отже, Сікстинська капела поступово позбулася першокласних вокалістів.
«Miserere», яке на Страсному тижні там виконують двічі і яке справляє настільки сильне враження на слухачів, написав приблизно двісті років тому дехто Ґреґоріо Аллеґрі, один із нащадків Антоніо Аллеґрі, так широко знаного під іменем Корреджо. При перших же звуках цього співу папа і кардинали падають додолу; полум’я свічок вириває з пітьми фреску «Страшний суд», що її написав Мікеланджело на тій стіні, до якої прилягає вівтар. Упродовж виконання «Miserere» свічки поступово гасять, обличчя у величезному натовпі засуджених, що їх Мікеланджело зобразив із такою приголомшливою силою, стають ще виразнішими від того, що на них падає слабкий відблиск останніх свічок, які догорають. Коли спів «Miserere» наближається до кінця, регент-диригент злегка сповільнює темп, півчі знижують голос, мелодія поступово завмирає, – і грішник, пригнічений величчю Бога, розпластаний біля підніжжя його трону, наче безмовно чекає голосу судді.
Сильний вплив, що цей спів справляє на тих, хто молиться, на мій погляд, залежить від того, як його виконують і де його виконують. Папські півчі відрізняються, за традицією, особливо виразною манерою співу, і цю манеру ніяк не перекажеш через нотні знаки. Їх спів щонайліпше відповідає тим умовам, за яких музика стає проникливою. Одна й та сама мелодія повторюється в усіх строфах псалма; але ця мелодія, незмінна в цілому, звучить по-різному в окремо взятих фрагментах. Таким чином, її неважко вловити, й заразом вона не надокучить. За звичаєм Сікстинської капели півчі, залежно від тексту, то прискорюють, то сповільнюють темп і, відповідно, посилюють або послаблюють звуки; деякі строфи співають більш енергійно від інших.
Уся складність того хитромудрого прийому, до якого вдався Моцарт, виконуючи «Miserere», буде ясна з такого епізоду. Розповідають, нібито цісар Леопольд І, не лише любитель музики, але й сам непоганий композитор, звернувся до папи через свого посла з проханням надіслати йому копію «Miserere», яку написав Аллеґрі для віденської придворної капели. Це прохання було задоволено. Регент Сікстинської капели розпорядився зробити таку копію, і її надіслали цісареві, на службі якого перебували найкращі півчі того часу.
Попри всі здібності цих хористів, «Miserere» Аллеґрі справило на віденський двір неприємне враження басового акомпанементу, з якого зробили основну вокальну партію; цісар і його придворні вирішили, що регент папської капели, ревниво оберігаючи справжнє «Miserere», ухилився від виконання наказу свого повелителя і надіслав усього лише якийсь пересічний твір. Цісар відразу ж надіслав до папи кур’єра, скаржачись на недостатню повагу до своєї особи; регента капели було звільнено, причому обурений первосвященик не побажав навіть вислухати його виправдань. Тим не менше бідолаха домігся того, що один із кардиналів узявся попросити за нього і пояснити папі, що манеру виконання «Miserere» не можна передати нотними знаками і що засвоїти її можна лише через довгий час і за умови безперервних занять із півчими капели, які володіють певними традиційними навичками. Його святість, котрий не надто багато розумів у музиці, заледве міг збагнути, яким чином одні й ті самі ноти в Римі означали одне, а у Відні – інше. Усе ж він велів злощасному регентові написати все, що той може, на своє виправдання і надіслати це пояснення цісареві; надалі регент знову ввійшов у папську милість.
Саме цим загальновідомим епізодом пояснюється, що мешканці Рима були надзвичайно вражені на вид того, як хлопчик співає їх «Miserere» по двох уроках; а збудити подив у Римі з приводу чогось, що стосується вишуканих мистецтв, – це, мабуть, найтяжча справа на світі. Будь-яке гучне ім’я тьмяніє, щойно воно з’являється в цьому славному місті, де звикли до найпрекраснішого в усіх царинах мистецтва.
Не подужаю сказати, чи було це наслідком успіху, викликаного виконанням «Miserere», але, як видно, врочиста й сумна мелодія цього псалма справила найглибше враження на Моцартову душу, в якої відтоді з’явилася явно виражена прихильність до Генделя і ніжного Боккеріні.

Розділ ІІ

Дитинство Моцарта
(продовження)

Із Рима Моцарти вирушили до Неаполя, де Вольфґанґ грав на фортепіано в Conservatorio alla Pietà. Коли він дійшов до середини сонати, слухачі уявили, що він має чарівну каблучку; не відразу можна було вловити, що означають їхні крики; але врешті Вольфґанґ мусив зняти свою буцімто магічну каблучку. Можна собі уявити збудження цих людей, коли ті побачили, що й без каблучки хлопчик грає так само чудово. Вольфґанґ дав другий великий концерт у графа Кавніца, цісарського посла, а тоді повернувся до Рима. Папа побажав його бачити й з нагоди аудієнції нагородив його хрестом і патентом на звання кавалера «Золотого війська» (Auratae Militiae Eques). У Болоньї Вольфґанґа одностайно обрали членом і магістром Філармонійної академії. За традицією його замкнули самого, і через якісь півгодини він написав чотириголосний антифон.
Моцарт-старший поспішив повернутися до Мілана, аби його син міг працювати над дорученою йому симфонією. Справа затримувалася. Вони приїхали тільки на кінець жовтня 1770 року. Якби Вольфґанґ не був зв’язаний обіцянкою, даною раніше, він міг би отримати те, що в Італії вважають за щастя для будь-якого композитора, – пропозицію написати оперу seria для Римського театру.
Опера «Мітрідат», яку Вольфґанґ написав у пору свого чотирнадцятиріччя, була вперше поставлена в Мілані 26 грудня і витримала понад двадцять вистав поспіль. Про її успіх можна судити лише з того, що антрепренер відразу ж уклав із композитором письмову угоду, за якою той брав зобов’язання створити оперу для першої вистави в сезоні 1773 року. Моцарт поїхав з Мілана, де гриміла його слава, маючи намір провести разом із батьком останні дні карнавалу в Венеції. У Вероні, де він побував лише проїздом, йому піднесли диплом члена місцевого Філармонійного товариства. В Італії, куди б він не приїжджав, йому робили найбільш вишуканий прийом, називаючи його не інакше, як il cavaliere filarmonico.
Коли в березні 1771 року Моцарт повернувся з батьком до Зальцбурґа, там його чекав лист із Мілана від графа Фірміана, який доручав йому від імені цісаревої Марії-Терезії написати сценічну кантату з нагоди шлюбу ерцгерцога Фердинанда. Для створення опери цісарева обрала знаменитого Гассе, найстарішого з капельмейстерів, і побажала, аби сам юний композитор узяв на себе створення кантати на тему «Ascanio in Alba» («Асканіо в Альбі»). Вольфґанґ обіцяв виконати цю роботу і в серпні-місяці вирушив до Мілана, де під час весільних урочистостей оперу і кантату виконували поперемінно.
1772 року, до дня обрання нового архієпископа Зальцбурдзького, він написав кантату, названу «Сон Сципіона»; зиму наступного року юнак провів у Мілані, де він створив оперу seria «Люцій Сулла» («Lucio Sulla»), яка витримала поспіль двадцять шість вистав. Навесні 1773 року Моцарт повернувся до Зальцбурґа. Деякі поїздки, що їх він здійснив разом із батьком цього і наступного року, дали йому змогу створити низку чудових творів у найрізноманітніших жанрах, зокрема комічну оперу під назвою «Удавана садівниця» («La finta giardiniera»), дві соборні меси для капели курфюрста Баварського тощо. 1775 року в Зальцбурґу ненадовго зупинився ерцгерцог Максиміліан, і з цієї нагоди Моцарт написав кантату, названу «Король-пастух» («Il re pastore»). Найбільш незвичайна пора в житті Моцарта – це дитинство; її окремі подробиці здатні принести насолоду філософові й художникові. Оповідаючи другу частину надто короткої життєвої ниви композитора, ми постараємося бути більш стислими.

Розділ ІІІ

До дев’ятнадцяти років Моцарт мав право вважати, що він досягнув межі у своєму мистецтві, бо від Лондона до Неаполя всі рішуче тільки про це йому й твердили. Він міг вибрати будь-яку з європейських столиць: всюди мав змогу створювати собі багатство й суспільне становище. Досвід показав йому, що скрізь він може розраховувати на захоплений прийом. Його батько вирішив, що з міст йому найбільше личить Париж, і у вересні 1777 року Вольфґанґ вирушив до цієї столиці, куди його супроводжувала лише мати.
Оселитися в Парижі було б Моцартові, безперечно, дуже вигідно; та, по-перше, тогочасна французька музика була йому не до смаку; рівень вокальної музики навряд чи дозволив би йому працювати над створенням інструментальних творів; крім того, наступного року його спостигло нещастя: померла мати. Відтоді життя в Парижі стало йому нестерпним. Написавши симфонію для «Духовного концерту» й декілька інших речей, на початку 1779 року він поспішив повернутися до батька.
У листопаді наступного року Моцарт поїхав до Відня, куди композитора прикликав його повелитель архієпископ Зальцбурдзький. У ту пору композитор мав двадцять чотири роки. Життя у Відні – а ще більше, мабуть, врода віденок – притягувало його. Хай там як, він оселився в цьому місті, й уже нічого більше не змогло змусити його з ним розстатися. Коли чуйної душі Моцарта торкнулися пристрасті, він, уже так досконало володіючи технікою музичного мистецтва, зробився найулюбленішим композитором свого віку і явив собою перший приклад уславленої дитини, яка стала великою людиною [1].
Було б задовго і, головне, надто тяжко проводити докладний аналіз кожного твору Моцарта; любителі мусять знати їх усіх. Більшість із його опер було створено у Відні, де вони мали величезний успіх; жодна з них не приносила такого задоволення, як «Чарівна флейта», що витримала сто вистав менш ніж за рік.
Подібно до Рафаеля, Моцарт зумів охопити мистецтво в усій його повноті. Рафаель, здається, пропустив лише одне: він не вмів писати на плафоні постаті в ракурсі. Він завжди створює хибне враження, буцімто полотно картини підвішене до склепіння або його підтримують якісь алегоричні постаті.
Для Моцарта, на мій погляд, не було такого жанру в музиці, в якому б він не досягнув повного успіху: в операх, у симфоніях, у піснях, у танцювальних мелодіях – він великий усюди. Барон Ван Світен, друг Гайдна, навіть говорив, що, якби Моцарт прожив довше, то відібрав би в Гайдна булаву першості в інструментальній музиці. У комічній опері йому бракує життєрадісності, й у цьому він поступається таким авторам, як Ґалуппі, Ґульєльмі, Сарті.
Серед разючих технічних особливостей, які властиві його музиці, – не згадуючи про її геніальність, – треба відзначити новий метод використання оркестру, і особливо духових інструментів. Він робить захопливою партію флейти – того інструмента, яким Чімароза послуговувався дуже рідко. Він переносить в акомпанемент усі чари мелодійного багатства симфоній.
Моцартові докоряли за те, що він виявляв інтерес тільки до своєї музики і знав самі лишень власні твори. У цьому докорі бринить дрібне вражене самолюбство. Моцартові, все життя зайнятому викладанням власних думок, справді бракувало часу на те, аби вникати в чужі. Утім, він щиро схвалював усе, що йому траплялося достеменно хороше, – аж до найпростішої пісеньки, – аби лиш це було дійсно оригінально; але, не вміючи так вправно прикидатись, як великі італійські майстри, він нещадно осуджував посередності.
Він цінував головно Порпору, Дуранте, Лео, Алессандро Скарлатті; але Генделя він ставив понад усіма. Найголовніші твори цього великого музиканта він знав напам’ять. «Із нас усіх, – казав він, – один Гендель знає, що є сильний ефект. Варто йому схотіти – і він вразить, наче блискавка».
Він говорив про Йомеллі: «Цей майстер має певні свої межі, де він блискучий і де він блищатиме завжди; але йому не слід було їх переступати й писати духовну музику в старовинному стилі». Він невисоко цінував Вінченцо Мартіні, чия опера «Рідкісна річ» («Cosa rara») мала тоді великий успіх: «У ній є дуже красиві місця, але через двадцять років на неї ніхто й уваги не зверне». Моцарт залишив нам дев’ять опер, написані на італійські тексти. Ось вони: «Удавана простачка» («La finta semplice»), комічна опера, його перша спроба в жанрі драматичної музики; «Мітрідат», опера seria; «Люцій Сулла», те саме. «Весілля Фігаро» («Le nozze di Figaro») і «Дон Жуан» («Don Giovanni»), написані 1787 року; «Так чинять усі жінки» («Così fan tutte»), комічна опера; «Титове милосердя» («La clemenza di Tito»), опера на текст Метастазіо, поставлена 1792 року.
Німецьких опер Моцарт написав лише три: «Викрадення з сералю», «Директор театру» і «Чарівна флейта», поставлена 1792 року.
Він залишив сімнадцять симфоній і різні інструментальні п’єси.
Як виконавець Моцарт був одним із перших піаністів Європи. Він грав напрочуд технічно, особливо вражала швидкість пальців його лівої руки.
Уже 1785 року уславлений Йозеф Гайдн сказав батькові Моцарта, який тоді перебував у Відні: «Заявляю вам чесно, як перед Богом, що я бачу у вашому синові найбільшого композитора, про якого мені коли-небудь випадало чути».
Ось ким був Моцарт як музикант. Ті, хто знає людей, не здивується, що людина, яка через свій талант була предметом загального захоплення, зовсім не становила чогось непересічного в усіх випадках життя. Моцарт не вирізнявся ані привабливими рисами обличчя, ані стрункою поставою, хоча його батько і мати славилися своєю вродою.
Кабаніс пише нам: «Здається, що з гостротою почуттів стан справ такий самий, як із рідиною, загальна кількість котрої точно визначена: щоразу, коли її притік в одному з каналів стає більшим, в інших він відповідно зменшується».
З роками Моцарт не досягнув нормального зросту; усе своє життя він мав слабке здоров’я, був худий і блідий; і хоча овал його обличчя виглядав незвичайним, його фізіономія не вражала нічим, окрім своєї сильної рухливості. Вираз його обличчя змінювався щохвилини, але виказував лише те співчуття чи ту насолоду, яку він відчував у цей момент. У ньому помічали певну манію, котра звичайно слугує ознакою розумової відсталості; усе його тіло перебувало в постійному русі; він невпинно грав руками або стукав ногою об підлогу. Проте у його звичках не було нічого дивного, крім палкого захоплення грою на більярді. Останній був також у нього вдома, і йому чи не щоразу доводилося грати на ньому самому, коли не було партнера. Руки Моцарта настільки були пристосовані до гри на клавесині, що в усьому іншому він був майже незграбний. За столом він ніколи не розрізав собі їжу сам, а якщо іноді й удавався до такого, то з великим зусиллям і доволі невміло. Зазвичай він просив дружину зробити йому цю послугу.
Та сама людина, художній талант якої уже з найбільш раннього віку досяг вищих ступенів розвитку, завжди залишалася дитиною в усьому іншому. Він так і не навчився керувати собою. Порядок у домашніх справах, ощадливе ставлення до грошей, певна помірність і розсудливий підхід до всіляких задоволень – усі ці чесноти було створено не для нього. Він завжди захоплювався тим, що давало йому насолоду в цю хвилину. Оскільки його розум постійно поглинали численні творчі задуми, то він був неспроможний зосередитися на тому, що ми звичайно називаємо серйозними питаннями, і протягом усього життя він потребував опікуна, який би дбав про його поточні справи. Батько добре знав цю його слабкість; ось чому 1777 року він відправив із ним до Парижа свою дружину, бо служба тоді йому не дозволяла покинути Зальцбурґ.
Але той самий чоловік, вічно розсіяний, звиклий лише грати й розважатися, ставав, здавалося, істотою вищого щабля, щойно сідав за фортепіано. Його душа летіла в вишину, і вся його увага віддавалася тому єдиному, для чого він був народжений, – гармонії звуків. Найбільший за складом оркестр не заважав йому помічати під час виконання найменший фальшивий звук, і він одразу вказував, який інструмент помилився і яку ноту той мав би взяти.
Одного разу, поїхавши до Берліна, Моцарт прибув туди дуже пізно. Щойно він вийшов із карети, то спитав у слуги в готелі, чи не ставлять сьогодні якоїсь опери. «Так, «Викрадення з сералю». – «Чарівно!» І він одразу ж вирушив до театру, зупинився біля входу в партер, бажаючи послухати виставу й заразом лишитися невпізнаним. Але, то захоплюючись гарним виконанням одних арій, то обурюючись манерою співу артистів інших, невірним темпом або довільними прикрасами, які ті допускали, він, почергово виражаючи захват і досаду, непомітно опинився біля оркестрового бар’єру. Директор театру дозволив собі зробити деякі зміни в одній з арій; коли дійшли до цього місця, Моцарт, неспроможний стриматися, крикнув майже на повний голос оркестрові, як саме тут треба грати. Усі озирнулися на людину в дорожньому сюртуку, яка здійняла такий галас. Дехто впізнав Моцарта, і відразу і музикантам і артистам стало відомо, що він перебуває в глядацькій залі. Декотрі учасники вистави, зокрема одна гарна співачка, були так вражені цією звісткою, що відмовилися грати. Директор повідомив Моцартові про своє скрутне становище через цю відмову. Той миттєво опинився за кулісами і, похваливши артистів за їхню старанність, урешті домігся того, що вони стали продовжувати оперу.
Музика було Моцартові справою всього життя і водночас найприємнішою розвагою. Жодного разу, навіть у пору найбільш раннього дитинства, не доводилося змушувати його сідати за фортепіано. Навпаки, треба було весь час стежити за тим, аби він не надто захоплювався музикою на шкоду власному здоров’ю. Від юних літ у нього з’явилася схильність музикувати ночами. Якщо він сідав за клавесин о дев’ятій годині вечора, то раніше дванадцятої не відходив од нього, причому й тут доводилося відривати його силою, інакше він просидів би всю ніч, розігруючи прелюдії та фантазії. У повсякденному житті це була найніжніша людина, але найменший шум під час музики викликав у ньому найсильніше обурення. Йому була цілковито невластива удавана чи недоречна скромність більшості віртуозів, які погоджуються щось виконати лише по тому, як їх нескінченно просять. Часто великі віденські вельможі докоряли йому, що він грав з однаковим інтересом перед усіма, хто діставав насолоду його слухати.

Розділ IV

В одному місті, куди якось Моцарт заїхав по дорозі, один любитель зібрав у себе численне товариство, аби дати своїм друзям задоволення послухати знаменитого музиканта, який обіцяв його відвідати. Моцарт приїжджає і без великих умовлянь сідає за фортепіано. Думаючи, що перебуває серед знавців, він розпочав у дуже повільному темпі награвати ніжну, але надзвичай просту мелодію, бажаючи таким чином підготувати слухачів до тих особливих почуттів, які він хотів передати. Товариство сприйняло його мелодію як занадто просту. Невдовзі Моцартова гра стала жвавішою; ця музика видалася публіці доволі красивою; та ось вона стає суворою, врочистою, напрочуд гармонійною і заразом складнішою; декотрі дами почали вважати її доволі нудною, і стали обмінюватися критичними заувагами; невдовзі половина салону вдається до балаканини. Господар дому був як на голках: нарешті Моцарт помічає, яке враження справляє його музика на слухачів. Він не відмовляється од свого основного задуму, котрий він уже почав виражати, але розвиває його з усією стрімкістю, на яку тільки здатний. Та й на це не звернули жодної уваги. Тоді Моцарт, продовжуючи грати, кидає своїм слухачам декілька гострих слів; але оскільки, на щастя, він лається італійською, то ніхто нічого не розуміє. Одначе поступово розмови припинилися. Коли гнів Моцарта згас, він сам мимоволі розсміявся зі своєї гарячковості. Він надав своєму задумові доступнішої музичної форми й насамкінець зіграв загальновідому мелодію в десяти-дванадцяти чарівних варіаціях. Весь салон був у захваті, й дуже небагато гостей помітили, щó саме тільки-но відбулося на їхніх очах. А Моцарт невдовзі пішов, запросивши господаря дому, який його супроводжував, і декількох знавців музики прийти того ж вечора до нього в готель. Він упросив їх залишитися повечеряти з ним; і заледве вони висловили бажання його послухати, як він сів за клавесин, став імпровізувати й, на великий подив своїх слухачів, остаточно забувшись, скінчив грати по опівночі.
Одного разу до Моцарта прийшов старий настроювач, аби натягнути декілька струн на його «дорожньому» фортепіано. «Ну, дідусю, – звернувся до нього композитор, – скільки вам належить? Адже завтра я від’їжджаю». Бідар, який взагалі вважав його чимось на кшталт божества, збентежившись і остаточно зніяковівши, пробуркотів у відповідь: «Ваша цісарська величносте!.. Пане капельмейстер його цісарської величності! Я не можу… Правда, я заходив до вас декілька разів… Коли вже так, заплатіть мені талер!» – «Талер?» – відказав Моцарт. – Годі! Такій поважній людині, як ви, через якийсь талер і перейматися нема чого». І він дав йому декілька дукатів. Старик, виходячи, все ще повторював, старанно кланяючись: «О ваша цісарська величносте!..»
«Ідоменея» і «Дон Жуана» з усіх своїх опер Моцарт цінував найбільше. Взагалі про свої твори він не любив говорити, а якщо й говорив, то в кількох словах. З приводу «Дон Жуана» він одного разу сказав: «Цю оперу було написано не для віденської публіки, вона більше пасує празькій. Та, по суті, я написав її лише для себе і для своїх друзів».
Найбільш охоче він присвячував роботі ранкові години – з шосто-сьомої до десятої. Зазвичай він вставав у цей час. Решту дня він уже не писав, якщо тільки не мав спішно скінчити яку-небудь п’єсу. Працював він завжди дуже нерівно. Коли ним оволодівала та чи інша творча думка, його не можна було відірвати од роботи. Якщо його відводили од фортепіано, він писав музику в колі своїх друзів і тоді проводив усю ніч із пером у руці. А часом його натура повставала проти всілякої старанності, що він, бувало, міг скінчити п’єсу лише в останні хвилини перед самою її постановкою. Навіть одного разу трапилося, що, відкладаючи до останнього моменту твір, замовлений йому для придворного концерту, він не встиг записати партію, котру мав виконати сам. Цісар Йосиф, який помічав усе, випадково кинувши погляд на нотний аркуш, по якому Моцарт буцімто стежив за музикою, був украй здивований, побачивши одні порожні лінійки без нот. «А де ваша партія?» – «Тут», – відповів Моцарт, підносячи руку до чола.
Подібний випадок ледве не стався з ним через увертюру до «Дон Жуана». Прийнято вважати, що це найкраща з його увертюр; між тим він працював над нею всього одну ніч, напередодні першої вистави, вже після того, як минула генеральна репетиція. Увечері, годині об одинадцятій, Моцарт попросив дружину приготувати йому пунш і посидіти з ним поруч, не даючи йому спати. Вона погодилася і стала розповідати йому чарівні казки та неймовірні пригоди, з яких він сміявся до сліз. Проте від пуншу його хилило на сон; він працював, лише коли дружина оповідала, і заплющував очі, щойно вона змовкала. Постійна боротьба з дрімотою, постійна зміна неспання і сну настільки втомили Моцарта, що дружина вмовила його трохи відпочити, давши слово розбудити його за годину. Він заснув таким глибоким сном, що вона дала йому проспати вдвічі більше і розбудила лише коло п’ятої години ранку. До сьомої години, за домовленістю, повинні були прийти переписувачі, й коли вони явилися, увертюру було закінчено. Їм ледве вистачило часу на те, аби підготувати копії, потрібні для оркестру, а музиканти мусили грати без усілякої репетиції. Дехто стверджує, що в цій увертюрі можна впізнати пасажі, де Моцарта поборював раптовий сон і такі, де він несподівано прокидався.
Спершу «Дон Жуана» прийняли у Відні не дуже добре. Невдовзі після першої вистави якось про нього заговорили в товаристві, де було багато народу, зокрема там перебувало багато музичних знавців столиці й серед них Гайдн. Моцарт був відсутній при цьому. Усі погоджувалися, що цей твір гідний будь-яких похвал, що він яскравий за творчою фантазією і надзвичайно талановитий, але й кожен знаходив привід для причіпок. Усі висловлювалися, за винятком скромного Гайдна. Його попросили висловити свою думку. «Я не здатний розсудити цю суперечку, – мовив він зі своєю звичною стриманістю, – знаю лише, що Моцарт – найбільший композитор серед нині живих». І – тему розмови змінили.
Моцарт, зі свого боку, дуже шанував Гайдна. Він присвятив йому збірку квартетів, яку треба віднести до числа найвидатніших творів цього жанру. Один віденський композитор, чоловік не без таланту, але якому було далеко до Гайдна, знаходив зловтішне задоволення в тому, що вишукував у творах цього майстра всі дрібні огріхи, які могли туди потрапити. Він часто заходив до Моцарта і радісно показував йому симфонії або квартети Гайдна, партитури яких він переписав і таким чином виявив у них деякі неохайності стилю. Завжди у подібних випадках Моцарт намагався змінити тему розмови; зрештою, більше не витримуючи, він одного разу заявив дещо різко: «Пане, якби нас двох злити разом, то й цього б виявилося не досить, аби зробити одного Гайдна».
Якийсь художник, бажаючи підлестити Чімарозі, одного разу сказав йому, що вважає його вищим за Моцарта. «Мене, пане? – жваво відказав той. – Що ви б мовили людині, яка стала б запевняти вас, що ви вищий за Рафаеля?»

Розділ V

Моцарт судив про свої власні твори безсторонньо, а часом із такою суворістю, яку не дуже-то стерпів би від чужих людей. Цісар Йосиф ІІ любив Моцарта і зробив його своїм придворним капельмейстером; але цей державець вважав себе любителем музичного мистецтва. Мандруючи Італією, він пристрасно захопився італійською музикою, і небагато італійців, які перебували в його придворній службі, робили все, аби в ньому збереглася ця пристрасть, котру, одначе, на мою думку, можна вважати цілком обґрунтованою.
Про перші успіхи Моцарта італійці давали такі відгуки, в яких було більше заздрощів, аніж справедливості, а цісар, котрий майже не мав власної думки, легко приєднувався до суджень цих дилетантів. Одного разу, щойно прослухавши репетицію комічної опери («Викрадення з сералю»), яку сам замовив Моцарту, він сказав композиторові: «Дорогий Моцарте, це занадто добре для наших вух: тут забагато нот». Вибачте, ваша величносте, – відповів Моцарт дуже сухо, – тут рівно стільки нот, скільки потрібно». Йосиф нічого на це не сказав і був нібито дещо спантеличений відповіддю; але після першої ж вистави він відгукнувся про оперу з найбільшою похвалою.
Згодом самому Моцартові цей твір трохи став не подобатися; він вніс багато виправлень і скорочень; по цьому, граючи на фортепіано одну з арій, що найбільше сподобалися публіці, він сказав: «Це добре для камерного виконання, але для сцени тут занадто багатослівно. У той час, коли я писав цю оперу, я знаходив задоволення в тому, що робив, і не помічав нічого задовгого».
Моцартові була чужа корисливість; навпаки, за своїм характером він був схильний до благодійності: він часто давав гроші будь-кому і ще частіше витрачав їх зовсім непродумано.
В один із приїздів Моцарта до Берліна король Фрідріх-Вільгельм ІІ запропонував йому три тисячі талерів (одинадцять тисяч франків) платні, якщо він побажає залишитися при дворі й узяти на себе керування королівським оркестром. Моцарт лише відповів: «Невже я мушу покинути мого доброго цісаря?» Тимчасом у Відні Моцарт тоді не мав визначеної платні. Згодом один із друзів докоряв композиторові за те, що він не погодився на пропозицію прусського короля. Але Моцарт відповів: «Мені подобається жити у Відні; цісар мене любить, а гроші мене мало хвилюють».
Інтриги, затіяні проти нього при дворі, призвели до того, що Моцарт подав Йосифові прохання про відставку; але одне лише слово цісаря, котрий любив композитора і особливо його музику, змусило Моцарта відразу змінити рішення. Він не зумів скористатися цією сприятливою хвилиною і попросити, аби йому дали постійну платню. Але врешті самому цісареві спало на думку забезпечити долю свого улюбленця; на жаль, він порадився про все необхідне для цього з одним із тих, хто не належав до числа друзів Моцарта; та особа запропонувала призначити йому платню у вісімсот флоринів (трохи менше двох тисяч франків). Вищого окладу Моцарт так ніколи й не домігся. Він одержував цю платню як придворний композитор, але за цією посадою, по суті, він нічого не мав робити. Якось, на підставі одного з урядових указів, таких частих у Відні, йому адресували запит про те, яке утримання він одержує від двору. В запечатаному листі Моцарт відповів: «Надто велике за те, що я зробив, надто мале за те, що я міг би зробити».
Торговці нотами, директори театрів та інші заможні люди постійно зловживали його добре відомою безкорисливістю. Саме тому значна частина його фортепіанних п’єс не дала йому жодного зиску. Він писав їх на догоду людям, із якими йому випадало спілкуватись і які хотіли особисто для себе отримати ту або іншу п’єсу, що вийшла з-під його пера; в таких випадках Моцарт мусив зважати на рівень музичної підготовки, яку здобули ті особи. Це пояснює, чому серед його п’єс для клавесина багато таких, які, нам здається, його не гідні. Віденський продавець нот Артаріа та інші його цехові побратими примудрялися діставати собі копії з фортепіанних творів Моцарта і друкувати їх без попередньої згоди автора, якому за це вони навіть не пропонували гонорару.

Розділ VI

Якось один директор театру, чиї справи йшли препогано і доводили його до відчаю, явився до Моцарта й розповів йому про своє становище, додавши: «Ви єдина людина на світі, яка б могла вивести мене зі скрути!» – «Я? – відказує Моцарт. – Яким чином?» – «Створивши для мене оперу цілковито на смак тої публіки, яка зазвичай ходить до мене в театр; звісно, при цьому ви зможете попрацювати, до певної міри, і заради знавців і заради вищої слави; але зважте передусім на верстви люду, які не дуже-то розуміють вишукану музику. Я подбаю про те, аби ви якнайшвидше отримали лібрето, а також про те, аби декорації були добрі, – словом, аби все було так, як нині заведено». Моцарта зворушило прохання цього невдахи, і він обіцяв його виручити. «Який же гонорар ви вимагаєте?» – спитав директор театру. «Таж ви нічого не маєте, – сказав Моцарт, – але послухайте, ось як ми влаштуємо, аби ви вийшли з біди й заразом аби й моя робота не пропала дарма: партитуру опери я дам лише вам одному; ви заплатите мені стільки, скільки вважатимете за потрібне, але з тією неодмінною умовою, що ви нікому не віддасте її на переписування: якщо опера матиме успіх, я продам її іншим театрам». Захоплений великодушністю Моцарта, директор щедро сипле обіцянками. Композитор поспішає написати музику і точно дотримується в ній усіх тих особливостей, на які йому було вказано. Оперу ставлять; глядацька зала постійно повна; про оперу говорять в усій Німеччині, а за декілька тижнів вона йде в п’яти-шести різних театрах, причому жоден із них нібито не отримував копії партитури від бідолашного директора.
Так само і в інших випадках Моцарт натрапляв лише на невдячність людей, яким він робив послуги; але нічого не могло вилікувати його від звички надавати дружню допомогу нещасним. Щоразу, як у Відні зупинялися проїздом які-небудь віртуози-невдахи і, не знаючи там нікого, зверталися до нього; він передусім пропонував їм свій стіл і дім, знайомив їх із людьми, які могли їм бути корисними, й рідко розставався з кимось із них, не написавши для нього спеціального концерту, причому не залишав собі навіть копії, з тим аби виконавець, як єдиний власник цих нот, міг при переписуванні дістати якнайбільше зиску.
Часто неділями Моцарт влаштовував концерти в себе вдома. Одного разу на такий концерт потрапив польський граф, котрий, як і всі присутні, був у захваті від музичної п’єси, написаної для п’яти інструментів і виконаної вперше. Він дав відчути Моцартові, яке величезне задоволення принесла йому ця п’єса, і просив написати для нього якось на дозвіллі тріо для флейт. Моцарт обіцяв за тієї умови, що його не квапитимуть. Повернувшись додому, граф надіслав композиторові сто золотих півсоверенів (трохи більше двох тисяч франків), приклавши до них вельми шанобливу записку, в якій дякував за те, що йому дано було відчути таку велику насолоду. Моцарт надіслав графові оригінал партитури твору для п’яти інструментів, що так йому сподобався. Граф поїхав. За рік він знову явився до Моцарта і спитав його про долю замовленого тріо. «Пане, – відповів композитор, – я все ще не можу прийти у відповідний настрій, аби написати щось таке, що відповідало б вашим смакам». «Отож, – відказав граф, – ви не матимете настрою, аби повернути мені сто золотих півсоверенів, які я заплатив вам авансом за цю музичну п’єсу». Обурений Моцарт тут же повернув співрозмовникові його соверени. Але граф і словом не обмовився про оригінал партитури п’єси для п’яти інструментів, і невдовзі та з’явилася в Артаріа як квартет для клавесина в супроводі скрипки, альта і віолончелі.
Помічали, що Моцарт дуже швидко засвоював нові звички. Здоров’я його дружини, яку він усе життя пристрасно кохав, було дуже слабке; коли одного разу вона злягла надовго, він вибігав назустріч тим, хто приходив її відвідати, і підносив пальця до губ на знак того, аби вони не шуміли. Дружина одужала, та ще протягом довгого часу він зустрічав прийшлих до нього, приклавши пальця до губ, і розмовляв із ними пошепки.
Під час хвороби дружини він іноді вирушав сам рано-вранці на кінну прогулянку; але перед від’їздом він дбайливо залишав коло ліжка хворої записку, подібну до лікарського рецепта. Ось один із таких рецептів: «Доброго ранку, мій дорогий друже; сподіваюся, що ти добре спала і тебе нічого не тривожило; будь обережна: не застудися і різко не нагинайся, аби не завдати собі болю; не сердься на прислугу; уникай всіляких неприємностей до мого повернення; побережи себе; я повернуся о дев’ятій годині».
Констанца Вебер була Моцартові чудовою супутницею життя і неодноразово давала йому корисні поради. Він мав від неї двох дітей, яких ніжно кохав. Моцарт одержував чимало грошей, але безлад у домашніх справах і невгамовна пристрасть до задоволень призвели до того, що він залишив родині лише гучне ім’я і прихильність віденської публіки. По смерті великого композитора мешканці Відня намагалися висловити його дітям вдячність за ту насолоду, яку він так часто їм давав.
В останні роки життя Моцарта його здоров’я, що завжди було кволе, стало швидко слабнути. Як і всі люди, обдаровані багатою уявою, він мав страх перед усілякими нещастями в майбутньому, і думка про те, що залишається жити недовго, постійно мучила його. Тоді він так швидко і з такою напруженою увагою брався до роботи, що інколи забував про все, окрім свого мистецтва. Часто у хвилини такого підйому сили покидали його, наставала повна знемога, і його доводилося відносити на ліжко. Усі бачили, що така шалена робота руйнує його здоров’я. Дружина і друзі композитора робили все можливе для того, аби зайняти його чимось іншим: на догоду їм він ходив із ними на прогулянки, відвідував знайомих, але його дух був далеко. Зі стану цієї звичної та мовчазної меланхолії час від часу його виводило лише передчуття близького кінця, про який він щоразу думав із дедалі більшим трепетом. Мимоволі згадуєш те своєрідне безумство, яке оволоділо Тассо і принесло таке щастя Руссо в долині Шарметт, змусивши його під впливом страху близької смерті звернутися до єдиної здорової філософії – забути про всі смутки й жити лише цією хвилиною. Можливо, якби не це крайнє загострення нервової збудливості, котра часом сягає безумства, не було б і вищої геніального обдарування в тих царинах мистецтва, які вимагають особливої душевної чуйності. Дружина Моцарта, занепокоєна цією дивною поведінкою чоловіка, дбайливо запрошувала до нього таких людей, яких йому приємно було бачити; вони вдавали, нібито застають його в ту хвилину, коли по довгих годинах роботи він, природно, мав подумати про спочинок. Він завжди бував радий таким відвідувачам, але заразом не випускав пера з рук; довкола жваво розмовляли, старалися втягнути його в розмову, але він не брав у ній жодної участі; коли до нього зверталися, відповідав кількома незв’язними словами і продовжував писати.
До речі, така крайня старанність іноді супроводжує талант, але зовсім не є його доказом. Погляньте хоч би на Томá: хто здатний читати характерний для нього пишномовний підбір слів у вищому ступені? І все ж він був настільки занурений у розуми про те, як йому стати красномовним, що одного разу в Монморансі, коли лакей підвів йому коня для звичної прогулянки верхи заради моціону, він запропонував коневі пучку тютюну. У нашому віці прикладом розсіяності був Рафаель Менґс, і тим не менше це всього лише третьорядний художник; тоді як Ґвідо, затятий гравець, котрий наприкінці життя писав по три картини на день для сплати боргів минулої ночі, залишив по собі такі твори, найслабші з яких дають непорівнянно більше задоволення, ніж найкращі полотна всі Менґсів і Карло Маратті, людей надзвичайно працьовитих. Одна дама якось мені сказала: «Пан N присягається мені, що я вічно пануватиму в його серці; він безнастанно твердить, що я буду єдиною володаркою його душі. Мій Боже! Я вірю йому, але навіщо все це, якщо його душа мені не подобається?» Навіщо старанність людині без генія. У вісімнадцятому столітті Моцарт, мабуть, найбільш разючий приклад поєднання цих двох рис. У житті Бенди, автора «Аріадни на острові Наксосі», також можна знайти випадки повного самозабуття в роботі.

Розділ VII

Саме в такому стані Моцарт написав «Чарівну флейту» [2], «Титове милосердя», «Реквієм» та інші, менш відомі твори. Коли він, зокрема, писав музику першої з двох названих опер, у нього починалися ті раптові зомлівання, про які йшлося раніше. Він дуже любив «Чарівну флейту», хоча й був не зовсім задоволений окремими уривками, які особливо припали до смаку публіці та яким вона невпинно плескала в долоні. Ця опера мала велике число вистав; але стан загальної слабкості, в якому опинявся Моцарт, дозволив йому диригувати оркестром лише на перших дев’яти-десяти прем’єрах. Коли вже був неспроможний ходити до театру, він клав перед собою годинника і, здавалося, подумки стежив за музикою. «Ось скінчився перший акт, – говорив він, – тепер співають таку-то арію» і т.д.; але потім його розум наново захоплювала думка, що скоро він муситиме розстатися з усім цим.
Доволі незвичайний випадок прискорив неминучу розв’зку – наслідок понурого настрою. Дозвольте мені оповісти цей епізод докладно, бо саме йому ми зобов’язані виникненням знаменитого «Реквієму», якого слушно вважають одним із шедеврів Моцарта.
Одного разу, коли композитор був занурений у глибоку задуму, він почув, що біля його під’їзду зупинилася карета. Йому доповідають, що якийсь незнайомець бажає порозмовляти з ним; відвідувача вводять. Моцарт бачить перед собою людину вже в певному віці, пристойно вдягнену, з надзвичайно благородними манерами, в постаті якої є навіть щось імпонуюче. «Я прийшов до вас, пане, за дорученням дуже поважної особи». – «Хто ж ця людина?» – перебиває Моцарт. «Він не хоче називати свого імені». – «Хай буде так. Чого він бажає?» – «Недавно він втратив дуже близьку йому людину, пам’ять про яку залишиться йому назавжди дорогою; він бажає, аби щороку в день її смерті здійснювали врочистий заупокійний обряд, і просить вас написати „Реквієм” для траурної меси». Моцарта до краю вражають і ці слова, і понурий тон, яким їх вимовлено, і та таємничість, яка, здавалося, огортала цей випадок. Незнайомець продовжує: «Вкладіть у цей твір весь ваш талант; ви маєте справу зі знавцем музики». – «Тим ліпше». – «Скільки часу вам потрібно?» – «Чотири тижні». – «Отже, я прийду за чотири тижні. Який гонорар ви призначаєте?» – «Сто дукатів». Незнайомець викладає їх на стіл і зникає.
На дві-три хвилини Моцарта охоплює глибока задума. Тоді він просить перо, чорнило, папір і, попри вмовляння дружини, береться до писання. Цей творчий шал тривав декілька діб, із запалом, який немовби зростав із кожною годиною; але тіло, і так уже слабке, не могло знести такої напруги; одного ранку Моцарт, нарешті, впав непритомний і був змушений перервати роботу. Коли за два-три дні дружина спробувала відволікти його від понурих думок, які ним оволоділи, він різко відповів їй: «Ясно: я пишу цей Реквієм самому собі; він прислужиться на моїй заупокійній месі». Ніщо не могло відвернути його від цієї думки.
У міру того, як він працював, він відчував, що його сили зменшуються день у день, а партитура просувалася повільно. Чотири тижні, які він призначив, сплинули, і одного ранку до нього знову ввійшов той самий незнайомець. «Мені було неможливо, – сказав Моцарт, – дотриматися свого слова». – «Не соромтеся, – відповів той. – Скільки ще часу вам потрібно?» – «Чотири тижні. Робота захопила мене більше, ніж я припускав, тож я вельми розширив початково розроблений план». – «У такому разі справедливо збільшити й гонорар. Ось ще п’ятдесят дукатів». – «Пане, – відповів Моцарт, – та хто ж ви, врешті?» – «Це тут ні до чого. Я повернуся за чотири тижні».
Моцарт відразу кличе одного зі слуг і велить йому простежити за цією дивним чоловіком, аби довідатися, хто він такий; але невмілий слуга доповідає, що не подужав відшукати його сліду.
Нещасний Моцарт узяв собі в голову, що незнайомець – істота незвичайна; що він, звісно, має зв’язки з потойбічним світом і був посланий, аби повідомити йому про близький кінець. Композитор зі ще більшим запалом береться за «Реквієм», який він вважав найбільш тривким пам’ятником своєму генієві. Упродовж цієї роботи він багато разів падав загрозливо непритомним. Нарешті, твір було викінчено до того, як спливло чотири тижні. Незнайомець прийшов у призначений час – Моцарта вже не будо серед живих.
Його життєвий шлях був так само короткий, як і блискучий. Він помер, маючи лише тридцять шість літ; але за ці нечисленні роки він створив собі ім’я, котре не згине, доки житимуть на світі чуйні душі.









Коментарі автора

1. Моцарт написав музику опери «Ідоменей» в часі найкращих своїх сподівань. Курфюрст Баварський, який постійно і щедро обдаровував його милостями й люб’язностями, замовив йому цю оперу для свого Мюнхенського театру, де склад оркестру вважався одним із найліпших у Німеччині. Моцарт був тоді в самому розквіті таланту: мав двадцять п’ять років, був шалено закоханий у юну Констанцу Вебер, співачку, яка славилася віртуозним виконанням і з якою пізніше він одружився. Беручи до уваги, що Вольфґанґ не займав певної посади, що він постійно мандрував і що його спосіб життя зовсім не вирізнявся взірцевою моральністю, родина його коханої противилася цьому шлюбу. Він поставив собі за мету довести цій родині, що, хоч без твердого становища в суспільстві, він усе ж має дещо таке, що викликає повагу до нього, – і його почуття до Констанци навіяли йому мелодії тих пристрасних арій, котрі були так потрібні для його твору. Кохання і самолюбство молодого композитора, що загострилися до крайніх меж, дозволили йому написати оперу, яку він завжди вважав найкращим з усього, що створив, і з якої часто черпав музичні думки для своїх наступних творінь.

2. У той час, коли в Паризькій опері ставили «Таїнства Ізіди», якась газета надрукувала листа однієї німецької дами, написаного з приводу цього твору; ось окремі уривки з нього:
«Я бачила „Таїнства Ізіди”; декорації, танці, костюми – усе це дуже добре. Але чи чула я твір Моцарта? Чи отримала я враження саме від його музики? Ані найменшою мірою.
„Чарівна флейта” в оригіналі – це те, що ви звичайно називаєте комічною оперою, тобто це комедія, в яку вставлено декілька веселих арій. Сюжет запозичений з роману «Сетос»; у діалогах поперемінно чергуються розмова і спів; ось та основа, на якій Моцарт створив свою прегарну музику, що так гармоніює з текстом.
Як можна було не зрозуміти того, що перетворити цю п’єсу на велику оперу – значить цілковито спотворити її? Передусім, аби заслужити належний відгук вашої музичної академії, знадобилося ввести в лібрето суціль чужі йому за духом речитативи; крім того, довелося вставити безліч арій та пісень, котрі, хоч їх написав той самий автор, не в’яжуться ані з власне п’єсою, ані з характерними для неї музичними прийомами; нарешті, виявилося необхідним додати чимало найбільш різнорідних уривків, потрібних для введення чудесних балетних сцен, якими її прикрашено. З усього цього вийшло дещо зовсім не моцартівське: музичну єдність порушено, від загального задуму немає й сліду, чари зникли.
Якби нам таки дали музику Моцарта в тому вигляді, як він її написав! Але, через пародійність нового тексту, численні найяскравіші уривки втратили характерність і початковий вигляд; повністю змінено її ритм, звучання, смисл.
Бохоріс у німецькій п’єсі – це молодий птахолов, веселий, наївний, злегка потішний, який усюди носить із собою, сам того не знаючи, чарівну флейту; він з’являється у вбранні з пташиного пір’я; за спиною він має клітку, куди саджає спійманих птахів, а в руці – флейту, якою він приманює їх. Його появі передує весела ритурнель, і він входить наспівуючи:

Der Vogelfänger bin ich ja
Stets lustig, heißa, hopsaßa!
Ich Vogelfänger bin bekannt
Bei Alt und Jung im ganzen Land.
Weiß mit dem Locken umzugehn
Und mich aufs Pfeifen zu verstehn.
(Пасаж на флейті)
Drum kann ich froh und lustig sein,
Denn alle Vögel sind ja mein.
(Пасаж на флейті) (А).

(А. Ось контекстуально точний переклад цього німецького куплета. Якщо хтось побажає підставити його замість слів французького тексту, він переконається, наскільки наш переклад ліпше пасує характерові цієї арії:

Так, птахолов я день при дні,
І завжди весело мені!
Старий і молодий мою
Особу знає в цім краю.
Я вмію птаха обступить,
В сильце свистінням заманить!
(Пасаж на флейті)
Тому такий веселий я:
Бо кожна пташка тут моя!
(Пасаж на флейті))

Саме такий текст Моцарт одержав від автора лібрето і творчо вбрав його у відповідну форму. Замість цих простих і веселих слів французький поет вкладає у вуста свого Бохоріса якісь сентиментальні куплети: там говориться про Матір-Природу, про вірних Грацій і про Амура, що пурхає довкола них… Усе це, можливо, дуже миле у Франції, але арія Моцарта звучить зовсім не так добре.
На мотив, що передає невідступне бажання німецького Бохоріса зустрітися з такою дівчиною, яка б відповідала йому взаємністю, француз впадає у повчальний тон, вельми далекий станові душі юного птахолова:

Життя наше – мандрівка,
Її ж бо оздобімо!
І т.д.

Це зовсім не те, що хотів сказати Моцарт.
І це знов-таки не відповідає його задумові, коли прекрасні куплети, що їх виконують птахолов і принцеса Паміна, перероблено на довільне тріо:

Я знов коханого побачу
І т.д.

У німецькому тексті це гімн коханню, який співають дві молоді істоти, принцеса і птахолов, зустрічаючись у лісових нетрях; ця мелодія прегарна, і звучить вона проникливо, надто якщо уявити собі наївність, простодушність і неясне хвилювання двох молодих акторів, які співають на сцені.
Те саме можна сказати й про нічних німф, що рятують принца від змія, готового напасти на нього, доки він спить; ці дівчата ніколи не бачили чоловіків; їх подив, їх боязливість відбиваються також у їх вигуках; нічого подібного ви не знайдете у тріо жінок Міррени.
Тож ми бачимо, що повсюди ту чи іншу цікаву ситуацію, яка повинна розвиватися зовсім природно, підмінили заяложеними й холодними побудовами, котрі живучі у французькому театрі.
Я вже не кажу про окремі мелодії, транспоновані – й вельми невдало – в інші тональності, а також про деякі інші спотворення; але висловлю свій жаль, що вилучено декотрі чудові уривки, особливо – наївний дует, який співають двоє дітей, а також – інший дует, що його виконують принц і принцеса, по тому як обидва вкупі пройшли випробування водою і вогнем. Переживання двох закоханих, що спільно зносять небезпеки, пов’язані з прилученням до таємниць, є однією з причин, котрі, мабуть, змушують мене віддати перевагу німецькому текстові, яким би недоладним іноді він не здавався.
Отже, до честі Моцарта, ми повинні сказати французам: ваша опера „Таїнства Ізіди” – прекрасний твір, сповнений благородства, і такий, що, можливо, стоїть набагато вище за нашу «Чарівну флейту», але це зовсім не твір Моцарта.
Вільґельміна.»

Ті, хто пригадує і оригінал і переробку, здається мені, виявлять у них боротьбу між класицизмом і романтизмом. Автор французьких віршів, якого я не знаю навіть на ім’я, певно, гордий з того, що створив дещо зовні споріднене з шедеврами Расіна і Кіно. Він навіть не помітив, що знищив усіляку подобу природності, вишуканості, самобутності й що заледве знайдеться ліпший снодійний засіб, аніж п’єса, де глядачі, які прослухали курс літератури в Атенеї, передбачать у будь-якій сцені дальший перебіг подій. Представник романтичного жанру, якби він був рівною мірою талановитий, мав би в наших очах уже ту заслугу, що здивував би нас хоч чимось. Чи хочете ви знати тут істинну причину, маючи на увазі суперечку, яка невдовзі прославить усі газети на цілі півстоліття? Річ у тім, що романтизм, справжня поезія, не зносить посередності. Романтична драма, хоч і написана так само талановито, як і ті вісім-дев’ять трагедій, що ви надіслали мені з Парижа, – так само талановито, повторюю, як усі ці «Ніни ІІ», «Артаксеркси», «Пірри» тощо, – не пішла б далі першої сцени. Тріскучий олександрійський вірш – це покров для дурості, але зовсім не протиотрута від нудьги. Та й що це за стиль, коли автор відмовляється повторити найбільш характерні слова найбільш справжнього француза з усіх наших великих людей.
Для примирення нас із Генріхом IV, який висловив побажання, аби найбідніший селянин міг, хоч би у неділю, покласти курку в суп, Леґуве змушує цю найбільш дотепну людину говорити:

Я хочу, щоб у день, як мир буде в пошані,
В хатинках найскромніших трударі старанні,
З моєї милості, заставили невбого
Свого стола усім, що їв багач до того;
Щоб кожного дбайливо я нагодував,
Щедроті ж Генріха благословення дав.


Лист про Моцарта

Монтічелло, 29 серпня 1814 року

Дорогий друже, з попереднього листа, в якому, на мій погляд, вельми правдиво викладено основні факти, випливає, що з усіх творів Моцарта в Парижі знані лише «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» і «Così fan tutte» («Так чинять усі жінки»), котрі виконували в театрі «Одеон».
Перше, що спадає на думку з приводу «Фігаро», – це те, що композитор під впливом великої душевної чуйності перетворив на достеменні пристрасті оті легкі захоплення, що становлять предмет розваг милих мешканців замку Аґвас-Фрескас. Граф Альмавіва попросту бажає володіти Сусанною і, звісно, далекий від тої пристрасті, якою дихає арія:

Vedrò mentr’io sospiro
Felice un servo mio?

і дует:

Crudel! Perchè finora..?

Безсумнівно, він зовсім не схожий на ту людину, яка в IV сцені III дії французької п’єси говорить:
«Що ж мене приковує до цієї примхи? Скільки вже разів я хотів од неї відмовитися… Дивний наслідок нерішучості! Якби не ця внутрішня боротьба, я відчував би до неї в тисячу разів менший потяг».
Яким же чином композиторові належало виразити цю, до речі, дуже вірну думку? Як зобразити гру слів музичним засобами? За комедією відчувається, що схильність Сусанни до маленького пажа могла б стати чимось серйознішим: її душевний стан, ніжний сум, роздуми про частинку щастя, котру нам приготувала доля, – словом, усе те сум’ятя, що передує зародженню великої пристрасті, непорівнянно ліпше переказано в Моцарта, ніж у автора французької комедії. Для переказу такого душевного стану слів, мабуть, часом і не знайти, і музика може зобразити його значно ліпше за слова. Арії графині виражають, отже, дещо цілковито нове; те саме можна сказати і про характер Бартоло, котрий так яскраво проступає у великій арії:

La vendetta! La vendetta!
(«Помста! Помста!»)

Ревнощі Фігаро в арії

Se vuol ballare signor Contino
(«Як пострибати Графчик захоче»)

вельми далекі від легковажності французького Фігаро. У цьому сенсі можна стверджувати, що Моцарт перекрутив п’єсу до краю. Боюся стверджувати, чи може музика зображати властиві французам галантні звичаї та легковажність протягом чотирьох дій і у вчинках будь-якого персонажа. Гадаю, це тяжко; музика потребує сильних пристрастей, відчуття радості або горя. Дотепна репліка нічого не дає для душі, не викликає її на роздуми. Говорячи про стрибок із вікна, Фігаро зауважує: «Можна піддатися шаленому бажанню стрибнути; згадайте хоч би овець Панурґа». Це звучить чудесно, але упродовж якихось трьох секунд. Варто нам якось наголосити ці слова чи вимовити їх повільно – уся краса зникає. Я б хотів, аби музику до «Весілля Фігаро» написав вишуканий Фіоранваті. Опера Моцарта докладно передає дух французької п’єси лише в дуеті Сусанни й Фігаро:

Se a caso madama.

Та й то Фігаро виказує надто великі ревнощі, вигукуючи:

Udir bramo il resto!
(«Почуть хочу решту!»)

Нарешті, викінчуючи повну переробку п’єси, Моцарт завершує «Шалений день» найпрекраснішим церковним наспівом, який навряд чи ще десь почуєш: маю на увазі мелодію заключного фіналу після слова

Perdono
(«Вибачаю»)

Цей епізод, який описав Бомарше, передано зовсім по-іншому: гострота задуму залишається тільки в окремих ситуаціях; характери всіх персонажів змінилися, ставши більш ніжними й пристрасними. У французькій п’єсі паж лише позначений; в опері вся його душа розкривається в аріях

Non so più cosa son…

і

Voi che sapete
che cosa è amor…

та у фінальному дуеті з графинею, коли вони зустрічаються в темних алеях саду, біля високих каштанів. Опера Моцарта – це взірець чудового поєднання дотепності й суму, і в цьому стосунку вона не має собі рівних. Зображення печальних і ніжних почуттів іноді може стати нудним; тут цю єдино можливу хибу усуває іскриста дотепність автора французької комедії, котра блищить у будь-якій ситуації на сцені.
Аби вірно передати дух п’єси Бомарше, музику мали б написати на рівних засадах Чімароза і Паїзієлло. Лише один Чімароза міг надати характерові Фігаро тої чудової життєрадісності й тої самовпевненості, яку ми знаємо в ньому. Ніщо так не відповідає його постаті, як арія

Mentr 'io era un fraschetone.
Sono stato il più felice…
(«Доки був я лиш гульвіса,
почувавсь найщасливішим…»)

І, треба признатися, характер цього персонажа доволі слабко передано єдиною веселою арією Моцарта:

Non più andrai, farfallone amoroso.

Мелодія цієї арії навіть порівняно банальна; її краса полягає лише у виразності, яка поступово зростає. Що ж до Паїзієлло, то достатньо згадати квартет із «Barbiere di Siviglia» («Севільського цирульника»), де донові Базіліо кажуть:

Ідіть спати.

На даному прикладі можна переконатися, що цей композитор прегарно вмів передавати суто комічні ситуації, без усілякого натяку на якусь сердечну теплоту.
За неперевершеним змалюванням справжньої ніжності й журби, цілковито позбавленої непотрібної домішки чогось величного й трагічного, ніщо у світі не можна поставити поряд із «Весіллям Фігаро». Я направду відчуваю задоволення, подумки уявляючи собі, що ця опера йде у такому складі: одна з Момбеллі співає арію графині, Бассі – партію Фігаро, Давіде або Нодзарі – графа Альмавіви, пані Ґафоріні – Сусанни, інша Момбеллі – маленького пажа і Пеллеґріні – Бартоло.
Якби ви коли-небудь чули ці чудові голоси, ви б розділили зі мною задоволення, котре мені дає таке припущення; але про музику можна говорити з людиною лише за тієї умови, що в неї попутно виникають певні спогади. Я міг би ще постаратися створити вам деяке уявлення про «Аврору» Ґвідо в палаццо Роспільйозі, хоча ви й ніколи її не бачили; але я надокучив би так само швидко. Як будь-який автор поетичної прози, намагаючись розповісти вам про «Ідоменея» чи про «Титове милосердя» з таким ж подробицями, з якими я говорив про «Весілля Фігаро».
Не впадаючи в оманливі перебільшення, що з ними стикаєшся на кожному кроці, коли мова йде про таку людину, як Моцарт, можна стверджувати, що «Ідоменей» рішуче ні з чим не порівнянний. Мушу признатися, що всупереч думці, панівній в усій Італії, на першому місці серед опер seria для мене стоять не «Горації», а «Ідоменей» чи «Титове милосердя». Піднесеність у музиці може швидко надокучити; їй не до снаги переказати слова Горація:

Albano tu sei, io non ti conosco più.
(«Ти з Альби, тебе я не знаю».)

і те безмежне почуття патріотизму, котрим пройнята ця роль, тоді як учинками будь-якого персонажа з опери «Титове милосердя» рухає сама лише душевна чуйність. Що може бути більш зворушливим за слова Тита, коли той звертається до свого друга:

Відкрий мені свою провину; імператор і не дізнається про неї; з тобою – тільки друг.

Фінальне прощення, коли Тит говорить співрозмовникові:

Друзями будьмо,

викликає сльози в очах найбільш бездушних урядників, чому я сам був свідком у Кеніґсберґу після страшного відступу з Москви. Знову долучившись до цивілізованого світу, в цьому місті ми почули «Титове милосердя» у дуже непоганому виконанні, причому росіяни надали нам дванадцятиденний відпочинок, якого, правду кажучи, ми дуже потребували.
Для того аби мати уявлення про «Чарівну флейту», необхідно обов’язково її прослухати. Сама п’єса, що нагадує плід нестримної фантазії якогось пристрасного мрійника, надзвичайно співзвучна талантові автора музики. Я переконаний, що якби Моцарт володів даром письменника, він миттєво зобразив би негра Моностатоса в момент, коли той скрадається в нічній тиші, при місячному світлі, аби крадькома зірвати поцілунок з вуст заснулої принцеси. За волею чистісінького випадку любителям музики довелося тут натрапити на те саме, на що вони досі натрапляли тільки одного разу в «Сільському чаклуні» Руссо. Можна подумати, що текст і музику «Чарівної флейти» написала одна й та сама людина.
Суто романтичний задум Мольєра в «Дон Жуані» – таке правдиве зображення безлічі захопливих моментів, починаючи від убивства батька донни Анни аж до розмови зі статуєю, запрошення її на вечерю і страшної відповіді цієї статуї, – усе це також приголомшливо гармоніює з талантом Моцарта.
Його справжнім тріумфом є моторошно понурий акомпанемент, який доповнює відповідь статуї, акомпанемент, цілковито позбавлений усілякої хибної величі й бундючності; на слух це створює враження жаху в суто шекспірівській манері. Страх Лепорелло, коли той відмовляється звернутись до Командора, зображений вельми комічними штрихами, що рідко трапляється в Моцарта; зате вразливі натури запам’ятовують безліч сумних мелодій із цієї опери; навіть у Парижі кому не прийде на пам’ять вигук:

Ah! Rimembranza amara!
Il padre mio dov’è?
(« О, спогаде гіркий!
Де ж батько мій?)

У Римі «Дон Жуан» не мав успіху; можливо, оркестр не впорався з такою тяжкою музикою; але можу закластися, що з часом вона сподобається мешканцям Рима.
Лібрето опери «Тaк чинять усі жінки» було написано для Чімарози і зовсім не відповідало талантові Моцарта, який не вмів жартувати з коханням. Для нього ця пристрасть завжди означала найбільшу радість або найбільше горе в житті. У цьому випадку він вдало переказав лише душевну м’якість у характерах персонажів, а кумедна партія старого й злостивого капітана корабля виявилася йому взагалі не до снаги. Не раз його рятувало безприкладне знання гармонії, зокрема у фінальному тріо:

Tutte fan così.
(«Усі [жінки] так чинять»)

З філософського погляду Моцарт видається ще більш дивовижним явищем, ніж ми уявляємо його як автора чудових музичних творів. Перед нами ще ніколи так стихійно не оголялася душа геніальної людини. Фізичне начало майже не береться до уваги в цій напрочуд різнобічній натурі, якій дано ім’я Моцарт і яку тепер італійці називають quel mostro d’ingegno («це диво геніальності»).

Примітки

Ваґензейль, Ґеорґ-Крістоф (1715–1777) – австрійський композитор, відомий у XVIII ст.
«Quodlibet» («quolibet») – популярний у XVI–XVIII ст. жанр жартівливих музичних творів на кшталт попурі, у яких із гумористичною метою почергово проводили різні мелодії, звуки, навіть шуми, або мотиви з різноманітних відомих творів (хоралів, пісень, мадригалів).
Ґреґоріо Аллеґрі (пом. 1652 року) – італійський релігійний композитор римської школи. Його Miserere (на 50-й Давидів псалом) – багатоголоса (наприкінці – дев’ятиголоса) партитура обсягом у 130 тактів.
«Удавана садівниця» – опера-буф Моцарта, написана 1774 р.
Одруження Моцарта з Констанцою Вебер відбулося пізніше – у серпні 1782 р. У 1777–1778 рр. Моцарт пережив невдалий роман із її сестрою Алоїзією.
Ґалуппі, Бальтассаре (1706–1785) і Ґульєльмі, П’єтро (1727–1804) – італійські оперні композитори. У жанрі комічної опери особливо успішно працював перший з них, який належав до венеційської школи. Зокрема зажила слави опера Ґалуппі «Сільський філософ» на лібрето Карло Ґольдоні (1754).
Вінченцо Мартіні (точніше – Вісенте Мартін-і-Солер, 1754–1806) – іспанський композитор, який переселився до Італії, а з 1789 року – до Петербурга. Його опера «Рідкісна річ» (1785) певний час мала тріумфальний успіх.
«Весілля Фігаро» написано 1786 року.
Він залишив сімнадцять симфоній… – У період написання цього життєпису відомості щодо числа творів, які написав Моцарт, ще були неоднозначними й суперечливими. Нині добре відомо, що Моцарт залишив не 17, а 41 симфонію, а також безліч інструментальних творів у інших жанрах.
Якось один директор театру… – Мова йде про віденського імпресаріо Емануеля Шиканедера (1751–1812), постановника пишних феєрій, доброго знайомого Моцарта і лібретиста його «Чарівної флейти». Одначе варто зауважити, що результати спільної з Шиканедером роботи для композитора в матеріальному плані були мізерні.
Погляньте хоч би на Томá – Стендаль має на увазі Антуана-Леонарда Тома (1732–1785), французького літератора, автора численних «похвальних слів» (Сюллі, Декартові, Маркові Аврелію та ін.) та інших риторичних творів.
«Таїнства Ізіди». – Під цією назвою в Парижі поставили «Чарівну флейту» (прем’єра 20 серпня 1801 р.). Лібрето переробив поет на прізвище Морель.
«Сетос». – Йдеться про історичний і дидактичний роман абата Террасона «Сетос, історія або життєпис, вийняті з анекдотичних пам’яток Давнього Єгипту» (1731), широковідомий у XVIII ст.
Бохоріс – у Моцарта: Папаґено.
Міррена – у Моцарта: Цариця ночі.
Для примирення нас із Генріхом IV… – Трагедію Леґуве «Смерть Генріха IV» було вперше показано в Парижі 1806 р. Це типовий зразок трагедії пізнього класицизму, написаної «благородним» стилем, із дотриманням усіх класичних правил.
Пане… та хто ж ви, врешті? – Таємниця незнайомого чоловіка, який замовив реквієм, розкрилася дуже просто: був то управляючий графа Вальзеґґа, знатного меломана, що вважав себе композитором і скуповував за гроші партитури бідних музикантів, а тоді видавав їх за свої твори. Звичайно, такі покупки він робив у атмосфері таємності.
«Ідіть спати». – Очевидно, мова про вихід Базиліо й квінтет із «Севільського цирульника» Паїзієлло, бо 1814 р. Стендаль не міг знати цієї опери Россіні, яку написано 1816 р.
«Сільський чаклун» – одноактова пасторальна опера Жан-Жака Руссо (1753).
«Можливо, оркестр не впорався з такою тяжкою музикою…» – У тогочасній Італії оркестрові частини оперних партитур Моцарта часто вважали неможливими для виконання внаслідок їх, як тоді здавалося, надмірної складності.




















Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2014-09-17 17:18:33
Переглядів сторінки твору 2064
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.763
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.03.28 01:08
Автор у цю хвилину відсутній