Нобелівська лекція

Я навчився читати у п’ять років – моїм наставником був брат Юстиніан із Школи де ла Сальє в Кочабамбі (Болівія). І це найважливіше, що сталося зі мною в житті. Сьогодні, майже через сімдесят років, я чудово пам’ятаю ті чари, з якими слова із книжкових сторінок перетворювалися на образи, збагачуючи моє життя і ламаючи перепони часу і простору. Вкупі з капітаном Немо я подолав двадцять тисяч льє під водою, пліч-о-пліч із Д’Артаньяном, Атосом, Портосом і Арамісом протистояв інтриганам, які затівали погане проти королеви в часи хитромудрого Ришельє, перевтілившись у Жана Вальжана, брів паризькими катакомбами з безживним тілом Маріуса на спині…
Читання перетворило мрії на життя, а життя на мрії: цілий літературний всесвіт опинився на відстані витягнутої руки від хлопчака, яким я тоді був. Мати розповідала, що мої перші написані речі являли собою продовження книжок, котрі я прочитав, бо мені було шкода розставатися з героями або не подобалася кінцівка. Мабуть, це ж, сам того не усвідомлюючи, я робив усе життя: продовжував у часі – в міру дорослішання і старіння – ті історії, що наповнювали моє дитинство захватом і пригодами.
Як би я хотів, аби тут, сьогодні, була присутня моя мати – жінка, котру зворушували до сліз вірші Амадо Нерво і Пабло Неруди, – і дідусь Педро з величезним носом і лискучою лисиною, що так хвалив мої вірші, й дядько Лучо, який так енергійно закликав мене віддатися тілом і душею письменницькому ремеслу, хоча в той час і в тому місці література вельми вбого винагороджувала своїх слуг. Усе життя поряд зі мною були такі люди – люди, що любили й підбадьорювали мене, а у хвилини сумніву заражали мене своєю вірою. Завдяки їм і, звичайно, власній упертості та часточці везіння я міг присвячувати майже весь свій час пристрасті, пороку, диву письменництва, створенню рівнобіжного життя, де ми можемо знайти пристанище від бід, життя, яке перетворює неймовірне у природне і природне в неймовірне, розвіює хаос, обертає потворність на красу, подовжує хвилину до вічності, яка долає саму смерть.
Писати – непроста справа. Коли уявні історії оберталися на слова, задум розсипався на папері, ідеї та образи тьмяніли. Як ізнову вдихнули в них життя? На щастя, поряд завше були майстри, наставники, приклади для наслідування. Флобер навчив мене того, що талант – це сувора дисципліна і довготерпіння. Фолкнер – того, що форма (стиль і структура) здатна піднести і збагатити сюжет. Марторель, Сервантес, Діккенс, Бальзак, Конрад, Томас Манн – того, що масштаб і розмах у романі не менш важливі, аніж відшліфованість стилю й чітка проробка сюжетних ліній. Сартр – тому, що слова – це діла, що роман, п’єса або оповідання в певні моменти й за сприятливих обставин здатні змінити хід історії. Камю й Орвел – того, що література, позбавлена моралі, нелюдяна, а Мальро – що героїзм і епос у наші дні можливі цілком так само, як у часи аргонавтів, «Одіссеї» та «Іліади».
Якби в цьому виступі мені було потрібно назвати всіх письменників, яким я чимось зобов’язаний – великим або малим, – їх тіні занурили б нас у пітьму. Їм немає ліку. Вони не лише поділилися зі мною секретами майстерності оповідача, але і спонукали мене досліджувати людину в усій її бездонній глибині, захоплюватися її подвигами й жахатися її жорстокості. Вони були моїми найкращими друзями, і з їхніх книжок я зрозумів, що і в найгірших ситуаціях завжди є надія, а жити варто хоч би тому, що, не живучи, ми не могли б читати й вигадувати історії.
Часом я задумувався: чи не є письменницьке ремесло соліпсистською розкішшю в таких країнах, як моя, де читачів не так вже й багато, де стільки людей бідні й неписьменні, де стільки несправедливості, де культура – привілей одиниць. Ці сумніви, одначе, не подужали звести мене на манівці: я продовжував писати навіть у часи, коли переважно час доводилося витрачати на те, аби заробити на життя. Гадаю, я вчинив правильно, адже якби для розквіту літератури суспільство мусило би спочатку досягти високого рівня культури, свободи, добробуту і справедливості, то її просто б не існувало. Та завдяки літературі, завдяки свідомості, яку вона породжує, прагненням і бажанням, які вона надихає, і розчаруванню в дійсності, яке ми відчуваємо, повертаючись із мандрівки в прекрасне царство фантазії, цивілізація сьогодні не настільки жорстока, як у ті часи, коли оповідачі щойно почали олюднювати життя своїми вигадками. Без хороших книжок, які ми прочитали, ми були б гіршими, аніж ми є, – більшими конформістами, менш неспокійними, більш слухняними, а дух сумніву – цей локомотив прогресу – не існував би взагалі. Читання, як і письменництво, – це протест проти неповноти життя. Коли у плодах уяви ми шукаємо те, чого бракує в житті, ми говоримо, не вимовляючи цього вголос і навіть не усвідомлюючи, що життя, як воно є, не втамовує нашої спраги абсолютного – основи людського існування – і воно повинно бути кращим. Ми даємо волю фантазії, аби якось прожити ті багато життів, які ми б хотіли мати, коли в нашому розпорядженні лише одне.
Без уяви ми б менше усвідомлювали значення свободи для того, аби існування було стерпним, і те, на яке пекло перетворюється життя, коли його топче ногами тиран, ідеологія або релігія. Нехай ті, хто сумнівається, що література не просто занурює нас у мрію про красу і щастя, але й попереджає нас про небезпеку будь-яких форм гноблення, поставлять собі питання: чому всі режими, які прагнуть контролювати поведінку громадян від колиски до могили, настільки бояться її, що запроваджують репресивну цензуру, і так насторожено стежать за незалежними письменниками? Вони роблять це тому, що усвідомлюють, як небезпечно дозволяти уяві вільно блукати сторінками книжок, розуміють, яким бунтом стають «вигадки», коли читач порівнює виражену в них свободу – яка зробила їх можливими – з обскурантизмом і страхом, що чекають його в реальному світі. Вигадуючи свої історії, письменник – хоче він цього чи ні, розуміє чи ні – поширює невдоволення: адже він показує, що світ недосконалий, а життя, народжене з фантазії, багатше від повсякденності. Якщо цей факт укорінюється у свідомості й сприйнятті громадян, ними стає тяжче маніпулювати, вони з меншою готовністю приймають брехню жандармів і тюремників, які запевняють, що за ґратами живеться ліпше і спокійніше.
Хороша література будує мости між народами і, змушуючи нас радіти, тужити або дивуватися, об’єднує нас, попри бар’єри мов, переконань, звичок, звичаїв і забобонів. Коли великий білий кит відносить із собою капітана Ахаба, в серцях читачів поселяється однаковий страх, незалежно від того, чи вони мешкають у Токіо, Лімі або Тімбукту. Коли Емма Боварі ковтає арсен, Анна Кареніна кидається під потяг, Жульєн Сорель сходить на ешафот, коли містянин Хуан Далман із борхесівського «Півдня» виходить із таверни в пампі на вулицю, де його чекає бандит із ножем, коли ми розуміємо, що всі мешканці Комали (рідного села Педро Парамо) мертві, читач – вірить він у Будду, Конфуція, Христа чи Аллаха, або вважає себе агностиком, чи носить він піджак із краваткою, бурнус, кімоно або пончо – здригається однаково. Література народжу братерство в розмаїтті, стирає міжлюдські межі, що їх створили невігластво, ідеології, релігії, мови й дурість.

Кожний час має свої жахи. Наш час – це доба фанатиків, терористів-смертників: породи, яка прийшла з далекої давнини, переконаної, що вбиваючи, вони потрапляють до раю, що кров невинних змиває образу, завдану племені, виправляє несправедливість і заступає хибну віру істинною. Щодня по всьому світу незліченне число людей стає жертвами тих, хто вважає себе володарями істини в останній інстанції. Коли впали тоталітарні імперії, ми вірили, що тепер у нашому житті запанують гармонійне співіснування, мир, плюралізм і права людини, що Голокост, геноцид, агресія і винищувальні війни залишилися в минулому. Але цього не сталося. Буйним цвітом розквітли нові форми варварства, натхненні фанатизмом, а розповсюдження зброї масового враження не дає нам забути того, що будь-яка купка шалених «покутників» може одного разу спровокувати ядерний катаклізм. Ми мусимо зірвати їхні плани, протистояти їм, перемогти їх. Їх небагато, хоча відлуння їхніх злочинів розлітається по всій планеті, а навіювані ними страхіття наповнюють нас жахом. Ми не повинні дозволити себе залякати тим, хто хоче відняти в нас свободу, яку ми здобували упродовж усієї історії цивілізації. Нам треба оборонити ліберальну демократію: при всій своїй недосконалості вона і надалі втілює в собі політичний плюралізм, співіснування, терпимість, права людини, повагу до критики, законність, вільні вибори, змінність влади – усе те, що виводить нас із дикунства і наближає до того прекрасного, ідеального життя, яке змальовує література, життя, якого нам не суджено досягти і якого ми можемо заслужити, лише вигадуючи його, переносячи на папір, читаючи про нього. Протистоячи вбивцям-фанатикам, ми боронимо наше право на мрію і втілення мрії в дійсність.
Замолоду, як і багато письменників мого покоління, я був марксистом і вірив, що соціалізм покінчив з експлуатацією і соціальною несправедливістю, що тоді посилювалася на моїй батьківщині, в Латинській Америці й в усьому «третьому світі». Для мене процес розчарування в етатизмі й колективізмі, перетворення в ліберала і демократа, яким я є – намагаюся бути, – був довгим і тяжким. Він проходив поступово під впливом таких епізодів, як перетворення революційної влади на Кубі – до якої я спочатку ставився з ентузіазмом – у копію вертикальної радянської моделі; розповіді дисидентів, яким вдалося уникнути колючого дроту таборів; вторгнення країн Варшавського договору до Чехословаччини; а також під впливом таких мислителів, як Раймон Арон, Жан-Франсуа Ревель, Ісая Берлін і Карл Поппер – завдяки їм я змінив ставлення до демократичної культури й відкритого суспільства. Ці майстри подавали приклад далекоглядності й громадянської мужності в ті часи, коли західна інтелігенція, в результаті легковажності або кон’юнктурності, здавалося, цілковито піддалася чарам радянського соціалізму або, що ще гірше, впливу кривавого шабашу китайської «культурної революції».
Дитиною я мріяв коли-небудь опинитися в Парижі, бо, зачарований французькою літературою, був переконаний: якщо я житиму там, дихатиму тим самим повітрям, що і Бальзак, Стендаль, Бодлер, Пруст, це допоможе мені стати справжнім письменником, а залишившись у Перу, так і буду «літератором по вихідних». І справді, Франції та французькій культурі я зобов’язаний неоціненними уроками: наприклад, що література – це не лише натхнення, але такою ж мірою дисципліна, праця, наполегливість. Я мешкав там, коли ще були живі й творили Сартр і Камю, у часи Йонеско, Бекета, Батая і Чорана, драматургії Брехта і фільмів Інґмара Берґмана, Національного народного театру Жана Віллара й «Одеона» Жан-Луї Барро, «нової хвилі» й «нового роману», блискучих виступів Андре Мальро і, мабуть, найбільш грандіозного видовища тодішньої Європи – прес-конференцій та промов «громовержця» генерала де Ґолля.
Але, певно, найбільше я вдячний Франції за те, що вона допомогла мені відкрити для себе Латинську Америку. Там я зрозумів, що Перу – це частина гігантського співтовариства, об’єднаного історією, географією, спільними соціально-політичними проблемами, певним способом життя і чудовою мовою, якою воно говорить і пише. У ті самі роки це співтовариство народжувало нову, потужну літературу. У Франції я прочитав Борхеса, Октавіо Паса, Кортасара, Ґарсію-Маркеса, Фуентеса, Кабреру-Інфанте, Рульфо, Онетті, Карпентьєра, Едвардса, Доносо і багатьох інших. Їхні твори оновили іспаномовну літературу, і завдяки їм багато інших регіонів світу дізналися, що Латинська Америка – це не лише перевороти, опереткові диктатори, бородаті партизани, маракаси, мамбо і ча-ча-ча, але й ідеї, художні форми, образи – не лише екзотичні, але й такі, що говорять загальнолюдською мовою.
Від тих часів і до сьогодні Латинська Америка – не без перебоїв і помилок – пройшла чималий шлях, хоча, як говориться в одному з віршів Сесара Вальєхо, «hay, hermanos, muchisimo que hacer» («браття, ще так багато треба зробити»). У нас стало значно менше диктаторських режимів – якщо не лічити блазенських популістських псевдодемократичних систем, як у Болівії та Нікарагуа, вони збереглися лише на Кубі й у Венесуелі, що оголосила себе її наступницею. Проте в решті країн континенту демократія дієздатна, має підтримку народу, і вперше в нашій історії в Бразилії, Чилі, Уругваї, Перу, Колумбії, Домініканській Республіці, Мексиці, практично в усій Центральній Америці й праві, й ліві віддані законності, свободі критики, виборності й змінності влади. Це вірний шлях, і якщо Латинська Америка не зверне з нього, боротиметься з повзучою заразою корупції та продовжить інтеграцію з зовнішнім світом, вона нарешті перетвориться з «континенту майбутнього» на континент сьогодення.
Я ніколи не почувався чужинцем у Європі – та й власне ніде. Усюди, де я мешкав – у Парижі, Лондоні, Барселоні, Мадриді, Берліні, Вашингтоні, Нью-Йорку, Бразилії, Домініканській Республіці, – я почувався наче вдома. Я завжди знаходив «лігво», аби спокійно жити, працювати, дізнаватися щось нове, знаходив друзів, книжки й сюжети. Мені не здається, що ненавмисне перетворення у «громадянина світу» якось послабило моє «коріння», мій зв’язок із батьківщиною – адже перуанські враження по-старому живлять мене як письменника і завжди з’являються у моїх книжках, навіть якщо їх дія відбувається далеко від Перу. Гадаю, навпаки, довге життя за межами країни, де я народився, лише зміцнило цей зв’язок, дозволяє ясніше його бачити й народжує ностальгію, здатну відділити головне од другорядного, ностальгію, яка підтримує живість спогадів. Батьківщину любиш не з обов’язку: як і всіляка інша любов, це спонтанний поклик серця на кшталт того, що об’єднує закоханих, батьків і дітей, або друзів.
Перу завжди в мені, бо там я народився, виріс, сформувався, пережив той досвід дитинства і юності, що визначив мою особистість, моє покликання; там я любив, ненавидів, радів, страждав і мріяв. Те, що відбувається там, хвилює, зворушує чи обурює мене більше за все, що відбувається ще будь-де. Тут немає моєї волі, мого бажання – це просто так і є. Декотрі співвітчизники звинувачували мене у зраді, і я ледве не позбувся громадянства, по тому як у період останньої диктатури закликав демократичні країни світу запровадити дипломатичні й економічні санкції проти режиму, за що я виступав стосовно будь-яких диктатур будь-якого штибу – Піночета, Кастро, талібів у Афганістані, імамів у Ірані, апартеїду в ЮАР або армійських сатрапів у Бірмі, яка тепер зветься М’янмою. І я знову вчиню так само завтра, якщо – хай не допустять цього доля і перуанці – моя країна знову стане жертвою перевороту, який погубить нашу крихку демократію. Це був поспішний, емоційний вчинок ображеної людини, як вважали декотрі писаки, що звикли міряти інших власною дріб’язковою міркою. Я виходив із переконання, що диктатура – це абсолютне зло для будь-якої країни, джерело жорстокості й корупції, що вона завдає глибоких ран, які дуже довго не заживають, отруює майбутнє нації, створює згубні звички, які зберігаються на цілі покоління вперед і гальмують відродження демократії. Тому з диктаторськими режимами треба без вагань провадити боротьбу всіма наявними в нас засобами, включаючи економічні санкції. Прикро, що уряди демократичних держав, замість подати приклад іншим, ставши пліч-о-пліч із тими, хто, як організація «Дами в білому» на Кубі, венесуельська опозиція, Аун Сан Су Чжи або Лю Сяобо, сміливо протистоять диктатурам у своїх країнах, часто починають запобігати перед їх мучителями. Ці мужні люди, борючись за свою свободу, борються і за нашу.
Мій співвітчизник Хосе-Марія Арґедас назвав Перу країною «змішання всіх кровей». Ліпшого визначення не знайдеш. Ми саме такі, й саме це живе всередині будь-якого перуанця, хоче він того чи ні: сукупність традицій, рас і вірувань, яка складається з чотирьох основних частин. Я з гордістю відчуваю себе спадкоємцем доіспанських культур із Наски й Паракаса, які створили тканини й вбрання з пір’я, кераміку мочіка та інків, яка зберігається в найкращих музеях світу, культур, що побудували Мачу-Пікчу, Чіму, Чан-Чан, Квелап, Сіпан, гробниці в Ель-Брухо, Ель-Моль і Ла-Луна, та іспанців, що вкупі з сідлами, шпагами й кіньми принесли до Перу Грецію, Рим, юдео-християнську традицію, Ренесанс, Сервантеса, Кеведо, Ґонґору і чеканну мову Кастилії, яку пом’якшили Анди. А разом з Іспанією до нас прийшла й Африка з її силою, її музикою та її бурхливою уявою, ще більш збагативши розмаїття Перу. Варто копнути трохи глибше, і ми зрозуміємо, що Перу, як «Алеф» Борхеса, – це весь світ у мініатюрі. Яка надзвичайна честь для країни – не мати ідентичності, бо в ній злилися всі ідентичності!

Звичайно, завоювання Америки – як і будь-яке завоювання – було жорстоким і кривавим, і ця жорстокість, безсумнівно, заслуговує на критику. Але при цьому ми часто забуваємо те, чого забувати не слід: люди, винні в цих грабунках і злочинах, – наші власні прадіди й прапрадіди, іспанці, які припливли до Америки й сприйняли американський спосіб життя, а не ті їхні співвітчизники, що залишилися на батьківщині. Аби така критика була справедливою, вона повинна бути самокритикою. Адже двісті років тому, коли ми здобули незалежність від Іспанії, ті, хто прийшов до влади в колишніх колоніях, не визволили індіанців, не виправили давньої несправедливості, а продовжували їх експлуатувати так само жадібно і жорстоко, як чужоземні завойовники, а в деяких країнах навіть повністю або частково винищили корінне населення. Скажімо з усією прямотою: протягом двохсот років визволення індіанців було нашим і тільки нашим обов’язком, і ми не виконали його. Це питання і надалі невирішене по всій Латинській Америці – сором і ганьба нам усім, без винятку.
Я люблю Іспанію не менше, ніж Перу, і мій борг їй так само великий, як і моя вдячність. Якби не Іспанія, то я ніколи б не стояв на цій трибуні, ніколи не став би знаним літератором і, можливо, як багато моїх менш везучих колег, залишався б у тій сутінковій зоні, де блукають письменники, яким не всміхнулася фортуна, які не одержують премій, чиїх книжок не видають і не читають і чий талант – слабка втіха! – можливо, коли-небудь відкриють для себе нащадки. Усі мої книжки було видано в Іспанії, там я отримав почасти незаслужене визнання, а друзі – Карлос Барраль, Кармен Бальсельс і багато, багато інших – дбали про те, аби мої історії знайшли своїх читачів. Крім того, Іспанія дала мені друге громадянство в той момент, коли я міг втратити перше. Я ніколи не вважав чимось неприродним те, що я, перуанець, маю іспанський паспорт, оскільки завжди розглядав Іспанію та Перу як дві сторони однієї монети, і не лише стосовно моєї скромної особи, але і в таких основоположних питаннях, як історія, мова і культура.
Із багатьох років, що я прожив на іспанській землі, мені найяскравіше запам’яталися ті п’ять, які я провів у палко любимій Барселоні на початку 70-х. Франкістська диктатура ще залишалася при владі, ще стріляла в людей, але до того часу це була мумія в зотлілому лахмітті – вона вже не могла, як раніше, контролювати суспільство, надто в царині культури. У мурі, який вона звела, з’являлися тріщини й пробоїни, котрі неспроможні були залатати цензори, і через них іспанське суспільство всотувало ідеї, книжки, філософські течії, художні цінності й форми, раніше заборонені як антидержавні. Жодне місто не користувалося цим початком лібералізації більше і ліпше за Барселону, і жодне не пережило такого ідейного і творчого піднесення. Барселона стала культурною столицею Іспанії: саме там треба було перебувати, аби вдихнути розлите в повітрі очікування свободи. У певному сенсі вона стала також культурною столицею Латинської Америки: багато художників, письменників, видавців і артистів із латиноамериканських країн або оселилися в Барселоні, або часто приїжджали туди: саме там у наші часи треба було мешкати, якщо ви хотіли бути письменником, поетом, художником або композитором. Для мене це були незабутні роки товаришування, дружби, нових сюжетів, плідної праці. Подібно до Парижа, Барселона була «Вавилонською вежею» – космополітичним, загальнолюдським містом, де життя і робота надихали і де, вперше з часів Громадянської війни, склалося братерство іспанських і латиноамериканських письменників, які, усвідомивши свою належність до однієї традиції, були об’єднані спільною справою та впевненістю: кінець диктатури наближається, і в демократичній Іспанії культура відіграватиме головну роль.
Хоча не всі очікування цілковито виправдалися, перехід Іспанії від диктатури до демократії – один із зразкових для нашої доби прикладів того, що, коли перемагають здоровий глузд і розум, а політичні супротивники полишають чвари заради спільного блага, результат може бути так само чудесним, як на сторінках роману в стилі «магічного реалізму». Шлях Іспанії від авторитаризму до свободи, од відсталості до процвітання, від економічних контрастів і нерівності, властивих «третьому світові», до «суспільства середнього класу», її інтеграція в Європу і швидке сприйняття демократичної культури вразили весь світ і прискорили модернізацію країни. Мені було вкрай бентежно і повчально спостерігати за всім цим зблизька, а часом і зсередини. Я гаряче сподіваюся, що націоналізм – грізна недуга сучасного світу, та й самої Іспанії – не зруйнує цієї прекрасної казки.
Я ненавиджу націоналізм в усіх його формах – провінційну ідеологію (радше навіть релігію), короткозору й вузьколобу. Націоналізм скорочує інтелектуальні овиди й приховує в собі етнічні й расові забобони, адже він проголошує як найвищу цінність, моральний і онтологічний привілей, таку цілком випадкову обставину, як місце народження. Поряд із релігією, націоналізм був причиною найстрашніших кровопролить в історії – як-от дві світові війни або нинішня бійня на Близькому Сході. Саме націоналізм найбільше сприяв «балканізації» Латинської Америки, яка, залита кров’ю в безглуздих битвах і суперечках, розтринькувала астрономічні кошти на закупівлю зброї замість будівництва шкіл, бібліотек і лікарень.
Не слід плутати зашорений націоналізм і несприйняття «чужинців», які сіють сім’я насильства, з патріотизмом – чудовим благородним почуттям любові до землі, де ми народилися, де жили наші пращури, де виникли наші перші мрії, до знайомого краєвиду, до коханих і подій, які перетворюються на вказівники пам’яті й захист від самотності. Вітчизна – це не прапори, гімни й незаперечні промови про бездоганних героїв, а жменька міст і людей, котрі населяють і забарвлюють меланхолією наші спогади, зігрівають нас теплим відчуттям того, що, де б ми не були, завжди маємо дім, куди можна повернутися.
Перу для мене – це Арекіпа, де я народився, але ніколи не мешкав, місто, яке я пізнав із ностальгійних спогадів матері, дідуся з бабусею, тіточок, адже весь мій родинний клан, як і належить справжнім аркіпеньйос, носив Біле місто з собою в своїх нескінченних поневіряннях. Це П’юра, місто посеред пустелі з мескітовими деревами й багатостраждальними віслючками, яких у часи моєї молодості п’юранці з сумовитою витонченістю називали «другі ноги», де я довідався, що дітей не приносять лелеки, а роблять парочки, займаючись жахливими речами, які церква вважає смертним гріхом. Це школа Сан-Міґель і театр «Вар’єте», де я вперше побачив на сцені свою власноруч написану коротеньку п’єсу. Це ріг вулиць Дієґо Ферре і Колумба в районі Мірафлорес у Лімі – ми називали його «щасливим кварталом», – де я змінив короткі штани на брюки, викурив першу цигарку, навчився танцювати, закохуватись і відкривати серце дівчатам. Це пилюжна редакція газети «La Crônica», що пульсує енергією, де в шістнадцятирічним я вперше заступив на посаду зі зброєю – професією журналіста, яка, поряд із літературою, стала моїм ремеслом на все життя, і, вкупі з книжками, дозволила мені жити повніше, ліпше пізнавати світ, зустрічатися з чоловіками й жінками з усіх країн і з усіх прошарків, чудовими, хорошими, поганими й жахливими людьми. Це Військова академія імені Леонсіо Прадо, де я дізнався, що Перу – не маленька «фортеця» середнього класу, де я жив досі на відлюдді й у безпеці, а велетенська, давня, озлоблена країна, де панує нерівність, країна, яку зусібіч потрясають соціальні бурі. Це підпільні осередки організації «Кахіде», в яких ми – жменька студентів Університету Сан-Маркос – готували світову революцію. І ще Перу – це мої друзі по Руху за свободу, з якими ми три роки, серед терактів, вимкнень електрики й політичних убивств, боронили демократію і культуру свободи.
Перу – це моя кузина Патрісія з кирпатим носиком і непогамовним норовом, із якою мені пощастило одружитися сорок п’ять років тому: вона досі терпить мої манії, неврози й спалахи роздратування, що допомагають мені писати. Без неї моє життя вже давно розпалося б у несамовитому вихорі, а Альваро, Ґонсало, Морґана і шестеро внуків, які подовжують наше життя і надають йому радості, не з’явилися б на світ. Вона робить усе і все робить добре. Вона вирішує проблеми, керує господарством, наводить лад серед хаосу, відганяє журналістів і надокучливих людей, захищає мій час, ухвалює рішення про зустрічі й поїздки, пакує і розпаковує валізи, вона така великодушна, що навіть докори перетворює в найбільший комплімент: «Маріо, ти лишень писати і вмієш!».
Та повернімося до літератури. Райське дитинство для мене не книжний міф, а дійсність, у якій я жив і якою насолоджувався у великому родинному будинку з трьома верандами в Кочабамбі, де вкупі з двоюрідними братами й шкільними друзями розігрував пригоди Тарзана і героїв Сальґарі, і в префектурі П’юра, де на горищах гніздилися кажани – безмовні тіні, які наповнювали зоряні ночі цієї спекотної землі відчуттям таємниці. У ті роки письменництво було грою, що нею захоплювалася моя родина, чарівливим заняттям, яке дарувало мені оплески, мені – онукові, небожу, безбатченкові, адже мій батько помер і пішов на небеса. Він був високим красивим чоловіком у військово-морській формі, і його світлини стояли в мене на нічному столику: перед сном я молився цим знімкам, а потім цілував їх. Якось уранці в П’юре – від цього я, здається, досі не отямився – мати призналася мені, що цей сеньйор насправді живий. І того самого дня ми мали вирушити до Ліми жити разом із ним. Мені було одинадцять, і з цього моменту все змінилося. Я втратив невинність і пізнав самоту, владу, доросле життя, страх. Моїм порятунком були книжки, хороші книжки, я переховувався у світах, де життя було прекрасне, насичене, де одна пригода йшла за іншою, де я знову здобував свободу і щастя. І ще я писав – потайки, мовби віддаючись певному неописаному порокові, забороненій пристрасті. Література перестала бути грою. Вона перетворилася на спосіб протистояти обставинам, протест, бунт, позбавлення від нестерпного, сенс життя. Відтоді й до сьогодні щоразу, вдаючись у тугу і пригніченість, опиняючись на грані відчаю, я по тім’я занурювався у свою працю оповідача, і вона давали мені світло в кінці тунелю, ставала тією дошкою, на якій потерпілий з корабельної аварії допливає до берега.
Хоча це найтяжча справа, яка доводить до кривавого поту і змушує часом – як будь-якого письменника – почуватися на межі паралічу, засухи уяви, ніщо не давало мені такої насолоди, як місяці й роки марудного «будівництва» історії з найбільш непевних джерел, із криниці образів із минулого, які перетворювалися на неспокій, ентузіазм, мрії наяву і проростали в проект, у рішення спробувати зробити зі збаламученої хмари фантомів зв’язну розповідь. «Письменництво – це спосіб життя», – сказав Флобер. Так, саме спосіб життя, життя з ілюзіями, радістю, вогнем, іскрами, що розсипаються на вашій голові, гонитвою за невловимими словами, які треба приручити, життя, в котрому ви скрадаєтеся по величезному світу, наче мисливець із бажаною здобиччю, аби наситити народжувану думку і приборкати невтоленний апетит кожної історії, яка, підростаючи, бажає пожерти всі інші. Коли ще тільки відчуваєш запаморочення, виношуючи роман, і потім, коли він набуває форми й умовно починає жити своїм життям: персонажі вже рухаються, діють, думають, почувають, вимагають уваги й поваги до себе, і більше неможливо нав’язувати їм учинки, або позбавляти свободи волі, не вбивши їх, не позбавивши історію переконливої сили, – ці відчуття і сьогодні продовжують зачаровувати мене, як уперше. Вони настільки яскраві й приголомшливі, немовби ти займаєшся коханням із прекрасною жінкою цілими днями, ночами, місяцями.
Говорячи про літературу, я дуже багато уваги приділив романові й дуже мало – драматургії, ще одній з її головних форм. Звичайно, це вкрай несправедливо. Драма – моя перша любов, саме відтоді, коли юним я побачив у Театрі Сеґури в Лімі «Смерть комівояжера» Артура Міллера, виставу, яка переповнила мене емоціями, після якої я почав писати п’єсу про інків. Якби в Лімі 50-х був театральний рух, я став би драматургом, а не романістом. Тим не менше моя любов до театру не згасла: вона дрімала, скрутившись бубликом у тіні романів, нагадуючи про себе спокусою і ностальгією щоразу, коли я бачив виставу, яка мене потрясла. Наприкінці 70-х мені не давала спокою пам’ять про столітню двоюрідну бабусю Мамае, яка в останні роки життя перервала будь-який зв’язок із навколишньою дійсністю, аби знайти пристанище у спогадах і фантазіях; ця пам’ять підштовхнула мене до написання історії. Я одразу ж відчув, що це повинна бути історія для театру, що тільки на сцені можна буде передати яскравість і блиск калейдоскопічних мрій. Я писав цю п’єсу з боязким хвилюванням новачка і відчув таку насолоду, побачивши її на сцені з Нормою Алеандро в головній ролі, що відтоді кілька разів повертався до цього жанру в перерві між романами й оповіданнями. Слід також додати: я ніколи не думав, що в сімдесят літ сам підіймуся (звичайно, спотикаючись) на сцену як актор. Ця шалена авантюра дозволила мені вперше на власній шкурі відчути те диво, яким стає для людини, котра все життя писала вигадані історії, змога втілити на декілька годин вигаданого персонажа, пожити вигаданим життям перед глядачами. Ніколи не зможу сповна висловити вдячність моїм друзям – режисерові Хуану Оллі й актрисі Айтані Санчес-Хіхон – за те, що вони переконали мене розділити з ними ці фантастичні враження (попри панічний страх, який я відчув при цьому).
Література – це хибне зображення життя, але, тим не менше, вона допомагає нам краще його зрозуміти, орієнтуватися в лабіринті, в якому ми народжуємося, блукаємо і помираємо. Вона допомагає долати ті невдачі й прикрощі, що приносить нам дійсність, завдяки літературі ми можемо хоч би частково розшифрувати тайнопис, яким уявляють наше існування більшість людей, – передусім ті, хто відчуває сумнів частіше, ніж упевненість, що такі речі, як трансцендентність, особисте і колективне призначення, душа, сенс або безглуздя історії, смикання раціонального знання з боку в бік, ставлять нас у глухий кут.
Мене завжди заворожувала думка про той стан невизначеності, в якому наші пращури – котрі ще мало відрізнялися од тварин, адже мова, що дозволяла їм спілкуватися одне з одним, тільки-но з’явилася – в печерах, біля вогнищ, ночами, які дихали загрозою в вигляді блискавок, розкотів грому, ричання тварин, почали вигадувати й розповідати історії. Це був вирішальний момент у нашій долі, оскільки з цих первісних істот, які, зачаровані голосом і фантазією оповідача, збиралися в кола, розпочалася цивілізація – довгий шлях, що поступово перетворив їх на людей і привів до ідеї про самостійність особистості, а потім відірвав індивіда од племені, породив науку, мистецтво, закон, свободу, спонукав нас дістатися самих глибин у дослідженні природи, людського тіла, космосу, полетіти до зірок. Ці казки, байки, міфи, легенди, які вперше прозвучали мовби нова музика перед слухачами, наляканими загадками й загрозами світу, де все було невідоме і небезпечне, напевне, подіяли як прохолодна вода, як тиха водойма на душі тих, хто завжди був насторожі, для кого існування складалося з їжі, пошуків сховку від стихії, убивства і сексу. Від того часу, як вони, натхненні оповідачами, почали колективно мріяти й ділитися своїми мріями, вони вже не були прив’язані до «білчиного колеса» простого виживання, вирвалися з виру клопотів, що призводять до отупіння. Їхнє життя стало мрією, задоволенням, фантазією і революційним доланням рамок, зміною, вдосконаленням, боротьбою за вдоволення бажань і амбіцій, які пробудили в них уявне життя і допитливість, прагнення розгадати навколишні загадки.
Цей безперервний процес збагатив появу писемності, коли оповіді стало можливим не лише почути, але і прочитати – вони перетворилися на літературу, а значить, здобули вічність. Тому необхідно повторювати знову і знову, доки не засвоять нові покоління: література – більше, ніж розвага, більше, ніж вправа для розуму, яка загострює чутливість і пробуджує критичний дух. Вона абсолютно необхідна для самого існування цивілізації, вона оновлює і зберігає в нас найкращі риси людини. Необхідна для того, аби ми знову не занурилися в дикість ізоляції, і життя не звелося до прагматизму фахівців, які здатні проникнути в глибину речей, але залишають без уваги те, що оточує ці речі, передує їм і продовжує їх. Аби ми, винаходячи машини, які повинні нам служити, самі не перетворилися на слуг і рабів машин. Вона необхідна тому, що світ без літератури був би світом без прагнень, ідеалів і непослуху, світом автоматів, позбавленим того, що робить людину людиною – здатності поставити себе на місце іншого, інших, виліпленої з глини наших мрій. Від печери до хмарочоса, від палиці до зброї масового враження від монотонності племінного життя до епохи глобалізації література – плід уяви – множила людський досвід, не дозволяючи нам піддатися летаргії, приреченості, піти в себе. Ніщо так не сіяло неспокою, не будило нашої уяви й бажання, як «брехливе» життя, котре ми, завдяки літературі, додаємо до того, що маємо, і можемо стати героями неймовірних пригод, великих пристрастей, яких ніколи не дасть нам дійсність. Література – брехня, але вона стає правдивою в нас, читачах, перетворених, заражених прагненнями, і завдяки уяві ми постійно піддаємо сумнівові сіру дійсність. Література обертається на чаклування, коли дає нам надію одержати те, чого не маємо, стати тим, ким ми не є, провадити те неможливе існування, в якому ми, ніби язичницькі боги, почуваємося смертними й безсмертними одночасно, коли вона закладає в нас дух нонконформізму і бунту, який лежить в основі всіх подвигів, що сприяли зниженню насильства у стосунках між людьми. Зниженню, але не повному усуненню, бо наша історія, на щастя, завжди залишатиметься незакінченою. Тому ми повинні продовжувати мріяти, читати й писати – адже це найефективніший із знайдених нами способів полегшити смертне існування, перемогти корозію часу і зробити неможливе можливим.

Публікація перекладу Нобелівської лекції Маріо Варґаса-Льйоси з нагоди його приїзду до нашої Неньки.

Промову виголошено 7 грудня 2010 року.



Переклав Василь Білоцерківський