Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
2025.12.16
06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
2025.12.15
21:19
Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
2025.12.15
20:55
Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
2025.12.15
20:27
Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
2025.12.15
19:55
Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
2025.12.15
19:00
Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
2025.12.15
14:41
цьогоріч ми всі гадали,
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
2025.12.15
11:12
Кришталики снігу вкривають подвір’я.
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.
Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
2025.12.15
08:16
Ви можете писати папірці,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.
Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
2025.12.15
07:40
Попри снігу і дощу,
Попри слюнь від всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
В мінус зоощадженням…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Попри слюнь від всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
В мінус зоощадженням…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Маріо Варґас-Льйоса. Дідусь
Ледве хруснула гілка, чи квакнула жабка, чи задрижали шибки в кухні, що потопала в зелені, – і старенький прудко зривався з плаского каменя, що слугував йому спостережним пунктом, і тривожно вдивлявся в листя. Хлопчик і далі не з’являвся. Зате крізь вікна вітальні, що виходила на перголу [1], було видно світло щойно запаленої люстри, і неясні тіні хиталися туди-сюди разом із фіранками, повільно-повільно. Старий змалку потерпав від короткозорості, отож було зовсім марно намагатися розібрати, чи то вечеряють у вітальні, чи то високі дерева кидають неспокійні тіні.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Він повернувся на своє місце й став чекати. Минулої ночі йшов дощ, і квіти досі видавали приємний вологий запах. А проте лютувала машкара, і скільки дон Евлохіо не махав руками біля обличчя, від комах не було порятунку: в підборіддя, що тремтіло, в лоб, навіть в опущені повіки щосекунди впивалися невидимі жала. Гарячковите збудження, котре так підтримувало його вдень, тепер минуло: напала втома і якась непоясненна жура. Йому було ніяково від велетенського темного саду, і заздалегідь мучив нав’язливий, принизливий образ: кухарка чи слуга – словом, хто-небудь – застає його тут: «Що це ви робите в саду в таку годину, доне Евлохіо?» І відразу з’являються син із невісткою, аби остаточно переконатися в тому, що він божевільний. Його сіпнуло. Повернувши голову, він радше вгадав, ніж розгледів, серед клумб із хризантемами й кущів тубероз ледве помітну стежку, що огинала голуб’ятню й провадила до потаємної хвіртки. Старий трохи заспокоївся, згадавши, що тричі перевірив: клямка на хвіртці не затискає, і він будь-якої хвильки може вислизнути на вулицю непоміченим.
«А раптом він уже пройшов?» – подумав старий і знову заклопотався. Тому що була мить, коли він перестав відчувати час і впав у забуття. Це сталося за декілька хвилин по тому, як він нишком прошмигнув до саду крізь давно всіма забуту хвіртку. Отямився він, упустивши маленьку річ, яку весь час машинально крутив у руці. Вона впала і вдарила його по стегну. Ні, хлопчик не міг проскочити непоміченим: його кроки збудили б старого, та й малий, побачивши, що його дідусь сидить біля стежки й спить, неодмінно скрикнув би від несподіванки.
Ця думка підбадьорила його. Зараз вітер дув несильно, старий потроху звикав до прохолоди і вже не так дрижав. У кишені куртки він намацав свічку, сьогодні вдень куплену в крамничці на розі. Старенький у темряві навіть усміхнувся від задоволення: він згадав зачудоване обличчя продавчині. У крамниці він тримався гордовито: походжав, недбало постукуючи довгою тростиною з металевим наконечником, доки жінка розкладала перед ним свічки всіх видів і розмірів. «Ось цю», – мовив він, зробивши швидкий жест, який мав означати досаду: бозна чим доводиться займатись. Продавчиня хотіла було загорнути свічку в папір, але він одмовився й квапливо вийшов з крамниці. Решту дня він провів у клубі «Насіональ», у маленькій кімнатці для гри в ломбер, де ніколи нікого не бувало. Проте на всякий випадок він замкнувся з середини, аби не турбували, й залишив ключ у замковій щілині. Тоді, потонувши у м’якому яскраво-багряному плюші крісла, відкрив саквояж, із яким ніколи не розлучався, і вийняв звідти коштовний згорток. Предмет був загорнутий гарним шарфом білого шовку.
* * *
…Того вечора, в попелястих сутінках, він узяв таксі й велів шоферові кружляти околицями міста; віяв приємний теплий вітерець, за містом червонувато-сіра барва неба надавала пейзажеві певної загадковості. Автомобіль м’яко плив по гладіні асфальту, а пильні вічі старого, – єдине, що залишилося живим на його в’ялому обличчі, яке обвисло безліччю мішечків, – розсіяно ковзали вздовж каналу, рівнобіжного шосе. І тут він побачив його.
– Зупиніться, – сказав він, але шофер не почув. – Стійте! Стоп!
Коли автівка загальмувала, а тоді, давши задній хід, уперлася в купу щебеню, дон Евлохіо переконався: це й справді – череп. Узявши його в руки, старий забув і про вітерець, і про сутінки, з дедалі більшим хвилюванням він роздивлявся цю тверду, міцну, ворожо неприступну оболонку, позбавлену плоті й крові, безносу, безоку, без’язику. Череп виявився маленьким (дон Евлохіо подумав: він належав дитині), запиленим, брудним, і в глáдкій поверхні зяяв отвір із зазубреними краями, розміром у монету. Рот од ідеального трикутника носа відділяв вишуканий перешийок, не такий жовтий, як, приміром, нижня щелепа. Старий задоволено досліджував пальцем очниці, охопивши череп рукою так, що виходило щось на кшталт чепчика; він надівав череп на свій кулак, а потім висовував один палець із носа, а другий – з рота, і виходило таке собі довге роздвоєне жало; він розважався, ворушачи пальцями й уявляючи, що все це – живе.
Два дні старий ховав його, загорнувши в шовковий шарф, у шухляді комоду, в пузатому шкіряному саквояжі, й нікому не розповідав про свою знахідку. Весь наступний день, по тому як він виявив череп, старий провів у себе в кімнаті, нервово походжаючи серед величезних меблів своїх пращурів. Він майже не підводив голови. З боку могло видатися, що людина сумлінно й навіть із певним страхом вивчає криваво-червоний магічний візерунок посеред килима. Насправді візерунку він не бачив. Спочатку його мучили сумніви. Він очікував: а раптом його засміють? Ця думка спершу викликала в ньому гнів, а тоді таку тугу, що він ледве не заплакав. І від цієї миті зухвалий план уже не виходив із його голови. Лише одного разу він забув про нього: коли, стоячи біля вікна, дивився на голуб’ятню, що темніла, всю в дірочках-лазівках, і згадував, що колись цей дерев’яний будиночок із незліченними дверцятами не був пустим і неживим, у ньому мешкали маленькі сірі й білі істоти; вони клювали, залишаючи вибоїнки в підлозі свого житла, а іноді раптом спурхували й літали серед дерев і квітів. Він журливо подумав про те, які вони були слабенькі, які ласкаві, як довірливо сідали йому на долоню, – у нього завжди знаходилася для них жменька зерняток. Варто було стиснути пальці сильніше – і вони приплющували очі й здригалися. Тому він перестав думати про це. Коли прийшли кликати до вечері, старий уже все вирішив. Тієї ночі дон Евлохіо спав міцно. Прокинувшись, він одразу ж забув, що бачив уві сні орду гігантських червоних мурах, які, заполонивши голуб’ятню, чинили паніку серед ніжних створінь, а він уві сні, в бінокль зі свого вікна, спостерігав за тим, що відбувалося.
Спочатку він думав, що відчистити череп не становитиме труду, але помилився. Бруд – вірніше те, що він спершу прийняв за бруд, і що насправді, судячи з їдкого запаху, найімовірніше було екскрементами – в’ївся у стінки, а на потилиці блищав металічним блиском. Білий шарф укривався щораз новими жирними сірими плямами, бруд не відтирався, і дон Евлохіо хвилювався чимдалі сильніше. Одного разу, не витримавши, він спересердя жбурнув череп на підлогу, той покотився по килиму, і старий пожалкував ще до того, як череп зупинився. Він припав до підлоги, поповз за збіглим черепом рачки, настиг його й обережно підняв. Треба спробувати якою-небудь олією… Телефоном замовив банку оливкової олії; хлопчика, який її доставив, зустрів у дверях і вихопив банку з його рук, не звернувши ані найменшої уваги на тривожний погляд, яким той окинув кімнату. Тремтячи від хвилювання, дон Евлохіо змочив шарф олією й став терти, спочатку дуже обережно, а потім усе швидше й енергійніше, до знемоги. Скоро він радісно виявив, що засіб діє: до його ніг випала мжичка пилюки й крупинок бруду. Старий і не помітив, що замазав оливковою олією манжети сорочки й обшлаги куртки. Скінчив, схопився на ноги, високо підняв череп над головою й замилувався ним, чистим, осяйним, нерухомим, з крапочками, подібними до крапельок поту, на округлій поверхні вилиць.
Він знову любовно впакував свій скарб, замкнув саквояж і вийшов з клубу. Таксі, яке він узяв на майдані Сан-Мартін [2], підвезло дона Евлохіо до тильної сторони його будинку в Оррантії [3]. Темніло. Він зволікав хвилину в прохолодній напівтемряві вулиці, побоюючись, що хвіртку замкнено. Знесилений переживаннями, простягнув до неї руку й навіть підстрибнув од радощів: хвіртка з коротким скрипом відчинилася.
У перголі розмовляли. А він так занурився в переживання, що навіть на якийсь час забув про мету своєї шаленої затії, й сприйняв ці голоси й шурхоти як цілковиту несподіванку. Йому здалося: його серце роздувається, наче кисневий мішок, під’єднаний до людини при смерті. Він вирішив пригнутись, але запнувся об камінь і впав долілиць. Відчув різкий біль у лобі, а в роті відчув неприємний смак вологої землі, одначе встати навіть не спробував – так і лежав, майже похований у квітах, тяжко дихаючи, час від час здригаючись. Та все ж, падаючи, він устиг підняти руку з черепом і зараз тримав його в повітрі над землею. Череп залишився чистим.
Від його сховища до перголи було метрів двадцять, і дон Евлохіо чув лише невиразний шум, у якому не міг розібрати ані слова. Насилу підвівся. Придивившись, він упізнав під склепінням гілля великих яблунь, коріння яких упиралося в ґанок будинку, світлу струнку постать і зрозумів, що то його син. Коло нього видніла фігурка дрібніша й більш витончена, що притиснулася до нього. То його невістка. Дон Евлохіо часто-часто моргав, тер очі, болісно намагався розгледіти коло них хлопчика – та дарма. І тут він почув його сміх: чистий дитячий сміх, раптовий, нестримний. Хлопчик промчав садом, наче дика тваринка. Більше не можна було чекати. Старий дістав свічку з кишені куртки, навпомацки згріб гілля на середину стежки, грудки землі, камінці й на вершині цієї купи, яку неминуче помітив би кожен, хто йде стежкою, – встановив свічку. Потім, украй застережливо, аби, не дай Бог свічка не впала, він надів на неї череп. Страшенно хвилюючись, нахилився так, що майже торкався віями змазаного олією черепа, і ледве не скрикнув од радості: розрахунок виявився точним – із дірки в склепінні черепа висовувався кінчик свічки й білів у темряві, наче тубероза. Та милуватися було нема коли. Батько хлопчика підвищив голос, і, хоча старий так само не розібрав слів, було ясно: той звертається до сина. Усі троє перемовлялися: густий голос батька гудів, наростаючи, жіночий голос мелодійно дзюрчав, раз по раз чулися дзвінкі вигуки дитини. Потім настало коротке мовчання, що вибухнуло вереском хлопчика: «Але знай: сьогодні карі вже кінець. Ти сказав: сім днів, і сьогодні вони кінчаються». По цих словах старий почув квапливі кроки.
Він що, біжить стежкою? Надходила вирішальна мить. Дон Евлохіо задихнувся від хвилювання, та впорався з собою й довів замислене до кінця. Перший сірник спалахнув слабким сіруватим полум’ям і тут же згас. Другий горів добре. Обпалюючи подушечки пальців, але не відчуваючи болю, старий тримав сірник біля черепа ще декілька секунд, по тому як уже загорілася свічка. Він було засумнівався в успіху замисленого, бо уявляв собі все трохи інакше: але тут раптом спалахнуло, здавалося, прямо в його руках, з гучним тріскотом, ніби хтось наступив на сухе гілля, – і весь череп освітлився зсередини, вивергаючи вогонь носом, ротом і очницями. «Весь зайнявся!» – вигукнув захоплений дон Евлохіо. Він стояв нерухомо й повторював, немов зіпсована платівка: «Це все олія, олія», заворожений чарівним черепом у полум’ї.
Тут-бо й пролунав крик. Зойк звіра, пронизаного безліччю стріл. Біля старого стояв онук. Його руки були витягнуті вподовж тіла, пальці судомно смикалися. Мертвотно блідий, тремтливий, рот і очі широко розкриті, з його горла самі собою виривалися дивні хрипи. «Він бачив мене, бачив!» – злякався дон Евлохіо. Але, поглянувши на хлопчика, відразу зрозумів, що ні, не бачив: його внук зараз не бачить нічого, крім голови в полум’ї. До неї був прикутий погляд хлопчика, в його очах відбивався глибокий, первісний жах. Усе це сталося одночасно: спалах, зойк, у яскравому світлі полум’я – хлопчик у коротких штанцях, охоплений диким страхом. Старий встиг задоволено подумати, що дійсність перевершила всі його очікування, і почув, що до них ідуть. Уже не боячись шуміти, він повернувся й кількома стрибками, безжально топчучи клумби троянд і хризантем, що їх освічували відблиски вогню, подолав відстань до хвіртки. Добігши до неї, він почув ще один крик, жіночий, теж гучний, та все ж не такий здивований, як зойк онука. Дон Евлохіо не зупинився, навіть голови не повернув.
На вулиці свіжий вітер остудив йому лоба і скуйовдив рідке волосся, та він цього не помітив. Він ішов і йшов, дуже повільно, раз по раз зачіпаючи плечем огорожу саду, щасливо всміхаючись, із кожним кроком дихаючи щораз легше й рівніше.
1. Пергола – веранда, вкрита виноградником.
2. Майдан Сан-Мартін – площа в Лімі, столиці Перу.
3. Оррантія – заможний район на півдні Ліми.
Переклав Василь Білоцерківський
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
