ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2019.04.20 13:46
Ходять янголи по світу
білосніжні крила,
зазирають в кожну хату
чи добро вродило.

Чи достатньо на причілку
світлячків ласкавих,
запускають в тишу бджілку,

Володимир Бойко
2019.04.20 10:45
Знаю – кожної весни,
Наче поторочі,
Довгохвості нявкуни
Верещать щоночі.

Я на виклики оці
Вчасно реагую –
Сплю в зимові місяці,

Ярослав Чорногуз
2019.04.20 05:47
Кохана, серцем тихо завесній,
Чекає квітка на любові благо.
Розкрийся, мов пелюсточка, мені,
Сідає джмелик чарівний на пагін.

І вже тремтить суцвіття молоде,
Вібрує все, хмеліючи від ласки.
І струм єством окриленим іде,

Ніна Виноградська
2019.04.19 21:32
Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил

Любов Бенедишин
2019.04.19 18:27
Пригадаю - і світ мені світиться,
і бентежить душі тихе озеро.
Як же нам пощастило зустрітися
в цьому безмірі: Часу і Простору?

Впала зірка. Скотилася жеребом
у бажання моє незагадане...
Пахне спогад тюльпанами й березнем,

Адель Станіславська
2019.04.19 18:25
Кажуть, вибір до двох спростився...
Кажуть, вибору в нас нема.
Хоч би з Неба Христос спустився,
бо надворі така зима
серед цвіту весни,
аж страшно...
...Вербний хід і осанни спів...
Українонько горопашна,

Тетяна Левицька
2019.04.19 13:59
Сповіддю спокутувала гріх,
з молитвами протяг тихо хлипав.
Теплі сльози крапали до ніг,
- Я люблю чужого чоловіка!

Ніжності не пити із лиця -
чуйний, зорепадний, білий сокіл.
Не зривай горіха  до вінця

Віктор Кучерук
2019.04.19 10:42
Коли розвіються тумани
І зникнуть запахи весни, –
Про мене згадувати стане
Хтось несподівано сумний.
І не очікувано буде
Звучати чийсь далекий спів
Про щем посіяний у грудях
Весняним чудом почуттів.

Ніна Виноградська
2019.04.19 09:11
Впускаємо троянського коня
У дім наш, у світлицю, в серце й душу.
Щоб вже не знати спокою ні дня,
Розшукуючи в океані сушу.

Бо хтозна, що чекає нас тепер,
Тож балансуєм між війною й миром.
Живеш сьогодні, а назавтра – вмер,

Олександр Сушко
2019.04.19 08:14
Який же цей чудовий світ!
Достоєн полотна і вірша!
... Упав у грязь пахучий плід -
На тин дружок садок мій ріже.

Шляхами з товченого скла
Ступаю босою ногою.
А юнь безхмарною була,

Микола Дудар
2019.04.18 23:12
Я бачив Смерть. Вона була звичайна
Увічлива, спокійна… без емоцій
Відмовилась було від мого чаю
Мовляв, колись… але не в цьому році
Я задивлявсь в ЇЇ глибокі очі…
Крутилось коліщатко кінострічки
Було у Ній приємне і пророче…
І небо, океан… можливо

Світлана Ковальчук
2019.04.18 21:44
Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями

Сергій П'ятаченко
2019.04.18 21:13
Завдання птахів нагадати нам вкотре про вирій.
Завдання весни – це, як мінімум, вчасно прийти.
І взяти на облік зимові хвороби й зневіри,
Під звіт всім роздати по дрібці жаги й теплоти.

Стоїть березіль, мов лелека, в снігу по коліна.
Під снігом ще

Віктор Кучерук
2019.04.18 20:25
Тобі подобається світло...
Мене приваблює пітьма
Тим, що від яблуньок розквітлих
І тіні жодної нема.
Тебе завжди лякає вітер…
Мене гнітить одвічно штиль
Тим, що проросле зерня літер
В рядки кидаю без зусиль.

Ігор Герасименко
2019.04.18 17:49
І мечами, і свічками кличете:
"З криці й висі принципи візьми!"
Пізно, милі білопінні грицики,
білолиці лицарі весни!

Ви, напевно, зиму всю батрачили,
та зусилля не в пусту потрачені
на роботу й квітоінститут,

Юрій Лях
2019.04.18 13:44
Холодний Яре, ворог на порозі!
Скажи, у час, коли вогонь пала,
Як нам не вибрать в гетьмани пронозу,
Що приблукала в нашому обозі,
Та в битви час нам в зашпори зайшла?

Як нам не вибрать замість отамана,
Що супротив орди удар тримав,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Ернст-Теодор-Амадей Гофман. Кавалер Ґлюк

Пізньої осені в Берліні зазвичай випадають поодинокі ясні дні. Сонце ласкаво прозирає крізь хмари, і сирість умить випаровується з теплим вітерцем, який овіває вулиці. І от уже по Унтер-ден-Лінден, убрані на святковий лад, строкатою вервечкою тягнуться впереміж до Тірґартена джиґуни, бюргери зі всією родиною, з дружинами й дітками, духовні особи, єврейки, референдарії, гулящі дівиці, вчені, модистки, танцюристки, військові й так далі. Столики у Клауса і Вебера назахват; парує моркв’яна кава, ферти закурюють сигари, завсідники балакають, сперечаються про війну і мир, про те, які востаннє були на мадам Бетман черевички – сірі чи зелені, про «замкнену торгову державу» [1], про те, як скрутно з грошима, і так далі, доки все це не потоне в арії з «Фаншон» [2], якою починають мучити себе і слухачів розстроєна арфа, дві ненастроєні скрипки, сухотна флейта й астматичний фагот.
Коло балюстради, яка відділяє веберівські володіння од проїзної дороги, розставлені круглі столики й садові стільці; тут можна дихати свіжим повітрям, бачити, хто входить і виходить, і тут не чутно немилозвучного шуму, який виробляє шалений оркестр; саме тут я розмістися і віддався легкій грі уяви, яка скликає до мене дружні тіні, і я балакаю з ними про науку, про мистецтво – словом, про все, що повинно бути особливо дорогим людині. Дедалі більш строкатий потік гуляльників, який котиться повз мене, та ніщо не в змозі мені завадити, не в змозі сполохати моїх уявних співрозмовників, Але от кляте тріо вульгарного вальсу вирвало мене зі світу мрій. Тепер уже я чую лише верескливі верхні голоси скрипок і флейти й хриплий основний бас фагота; вони підвищуються і понижаються, неухильно дотримуючись рівнобіжних октав, які крають слух, і з мене мимоволі виривається мовби волання пекучого болю:
– От же ж дика музика! Нестерпні октави!
– Злощасна моя доля! Усюди гнобителі октав! – я чую негучний голос поруч.
Підводжу голову і лише зараз бачу, що за моїм столиком сидить незнайомий чоловік і пильно дивиться на мене; і я, раз поглянувши, вже не можу відвести очей од нього.
Ніколи в житті нічиє обличчя і весь вигляд не справляли на мене з першої хвилини такого глибокого враження. Ледве зігнута лінія носа плавно переходить у широке відкрите чоло з примітними випуклостями над кущастими сивіючими бровами, а з-під них блищать очі якимось буйним юнацьким вогнем (з виду йому було за п’ятдесят). М’які обриси підборіддя дивовижним чином суперечили щільно стиснутим губам, а уїдлива усмішка – наслідок чудної гри м’язів на запалих щоках, – здавалося, кидала виклик глибокій, тужливій задумі, закарбованій на його чолі. Рідкі сиві кучері вилися над великими випнутими вухами. Дуже широкий, скроєний за модою, редингот прикривав високу, сухорляву фігуру. Щойно я зустрівся поглядом із незнайомцем, він потупив очі й відновив те заняття, од якого його, очевидно, відірвав мій вигук. Із явним задоволенням він висипав табáку з дрібних паперових фунтиків у велику тютюнницю, що стояла перед ним, і змочував усе це червоним вином із невеликої пляшки. Коли музика змовкла, я відчув, що маю заговорити з ним:
– Добре, що скінчили грати, – сказав я, – це було нестерпно.
Старий окинув мене побіжним поглядом і висипав останній фунтик.
– Ліпше б і не починали, – знову заговорив я. – Гадаю, ви маєте таку ж думку?
– Я не маю жодної думки, – одрізав він. – Ви, певно, музикант і, отже, знавець…
– Помиляєтесь, я не музикант і не знавець. Колись я вчився грі на фортепіано і генерал-басові [3] як предмету, що входить до пристойного виховання; з-поміж іншого мені прищепили, що немає гіршого, аніж коли бас і верхній голос ідуть в октаву. Тоді я прийняв це твердження на віру і з того часу не раз переконувався в його правоті…
– Невже? – перебив він мене, підвівся і в задумі, не поспішаючи рушив до музикантів, безнастанно зводячи погляд догори й плескаючи себе долонею по чолу, мовби силкуючись щось пригадати.
Я бачив, як він владно, маючи вигляд, сповнений гідності, щось сказав музикантам. Потім повернувся на попереднє місце, і не встиг він сісти, як оркестр заграв увертюру до «Іфігенії [4] в Авліді».
Приплющивши очі й поклавши схрещені руки на стіл, він слухав анданте і ледве помітним рухом лівої ноги позначав вступ інструментів; та ось він підняв голову, озирнувся по сторонах, ліву руку з розчепіреними пальцями опустив на стіл, мовби на клавіатуру фортепіано, праву підняв угору – переді мною був капельмейстер, який вказує оркестрові перехід в інший темп, – права рука падає, і розпочинається алегро! На його блідих щоках спалахує полум’яний рум’янець, чоло насупилося, брови зсунулися, внутрішня несамовитість запалює буйний зір вогнем, що поволі-волі стирає усмішку, яка ще пробігала на прикритих губах. Хвилина – і він одкидається назад; чоло розгладилося, гра м’язів на щоках поновилася, очі знову сяють; глибоко зачаєну тугу вінчає радість, від якої судомно тріпоче кожна жилка; груди здіймаються глибокими віддихами, на чолі проступили краплини поту; він вказує вступ туті [5] та інші найважливіші місця; його права рука ненастанно відбиває такт, лівою він дістає носову хустку й обтирає чоло. Так обростав тілом і набував барв той остов увертюри, який тільки й могли дати дві вбогі скрипки. А я чув, як піднялася зворушливо-ніжна скарга флейти, коли відгомоніла буря скрипок і басів і стихнув дзвін литавр; я чув, як зазвучали тихі голоси віолончелей і фагота, викликаючи в серці непоясненну журбу; а от і знову туті, мовби велет, урочисто і потужно йде унісон, своєю нищівною ходою заглушаючи невиразну скаргу.
Увертюра скінчилася; незнайомець опустив обидві руки й сидів, заплющивши очі, певно, знесилений надмірною напругою. Його пляшка була порожня. Я наповнив його склянку бургундським, яке тим часом велів подати. Він глибоко зітхнув, наче збудившись від сну. Я запропонував йому підживитися; він без довгих церемоній залпом осушив повну склянку і вигукнув:
– Виконання хоч куди! Оркестр – молодчина!
– Тим не менше це була лише слабка подоба геніального творіння, написаного живими барвами, – укинув я.
– Я вірно вгадав? Ви не берлінець?
– Цілком вірно; я буваю тут лише наїздами.
– Бургундське надзвичайне… Одначе стає свіжо.
– То ходімо в залу і там доп’ємо пляшку.
– Розумна пропозиція. Я не знаю вас, але й ви не знаєте мене. Нема чого допитуватись, яке чиє ім’я; подеколи імена обтяжливі. Я п’ю дармове бургундське, ми один одному до душі – і чудово.
Усе це він говорив із добродушною щирістю. Ми ввійшли до зали; сідаючи, він розкрив редингот, і я був здивований, побачивши, що на ньому шитий довгополий камзол, чорні оксамитові панталони, а на боку мініатюрна срібна шпага. Він ретельно знову застебнув редингота.
– Чому ви запитали, чи я берлінець?
– Тому що в цьому разі я мусив би розстатися з вами.
– Ви говорите загадками.
– Аж ніяк. Попросту я… ну, словом, я композитор.
– Це нічого мені не прояснює.
– Ну то вибачте мені недавній вигук: я бачу, ви не маєте ані найменшого поняття про Берлін і берлінців.
Він підвівся й один-два рази швидким кроком пройшов залою, потім зупинився біля вікна й ледве чутно став наспівувати хор жриць з «Іфігенії в Тавриді», постукуючи по шибці щоразу, коли вступають туті. Я був спантеличений, помітивши, що в мелодичні ходи він вносить зміни, разючі за силою і новизною. Але не став переривати його. Скінчивши, він повернувся на попереднє місце. Я мовчав, ошелешений дивними манерами незнайомця і чудернацькими проявами його рідкісного музичного обдарування.
– Ви коли-небудь писали музику? – спитав він трохи згодом.
– Так. Я пробував свої сили на цій ниві; однак усе, що мовби писалося в запалі натхнення, потім я вважав в’ялим і нудним і зрештою кинув це заняття.
– І вчинили неправильно: вже одне те, що ви відкинули власні спроби, свідчить на користь вашого обдарування. У дитинстві навчаєшся музиці тому, що так хочеться татові й мамі, – бренькаєш і цигикаєш без тями, але непримітно робишся більш чутливим до мелодії. Інколи напівзабута тема пісеньки, наспівана по-своєму, стає першою самостійною думкою, і цей зародок, старанно вигодуваний коштом чужих сил, виростає у велетня і, поглинаючи все довкола, перетворює все на свій мозок, свою кров! Та ну-бо! Хіба можна перелічити ті шляхи, якими приходиш до створення музики? Це широка проїзна дорога, і всі, кому не ліньки, метушаться на ній і переможно волають: «Ми посвячені! Ми біля мети!» А проте у царство мрій проникають через браму зі слонової кістки; мало кому дано побачити цю браму, ще менше – увійти в неї! Химерне видовище відкривається тим, хто увійшов. Чудні видива проминають тут і там, одне своєрідніше за друге. На проїзній дорозі вони не показуються, тільки за брамою слонової кістки можна їх побачити. Тяжко вирватися з цього царства: немов до замку Альціни [6], шлях заступають чудовиська; усе тут кружляє, мелькає, обертається; багато людей так і промріють свою мрію в царстві мрій – вони розтікаються у мріях і перестають кидати тінь, інакше вони б за тінню побачили промінь, який пронизує все царство. Та лише небагато, прокинувшись від своєї мрії, підіймаються нагору і, пройшовши крізь царство мрій, досягають істини. Це і є вершина – зіткнення з передвічним, невимовним! Погляньте на сонце – воно тризвук, із нього, подібно до зірок, сиплються акорди й обплутують вас вогняними нитками. Ви лежите у вогняному коконі до тієї хвилини, коли Псіхея злетить до сонця.
З цими словами він скочив, звів очі до неба, підняв руку. Потім ізнову сів і враз осушив налиту йому склянку. Настало мовчання, я остерігся перервати його і тим порушити хід думок свого незвичайного співрозмовника.
Нарешті він заговорив знову, вже спокійніше:
– Коли я перебував у царстві мрій, мене мучили жалі й страхи без ліку. Це було в темряві ночі, і я лякався чудовиськ із вишкіреними мордяками, які то жбурляли мене на морське дно, то підносили високо над землею. Але раптом проміння світла протнуло нічну пітьму, і це проміння було звуками, які огорнули мене чарівливим сяйвом. Я прокинувся від своїх жалів і побачив величезне світле око, воно дивилося на оргáн, і цей погляд добував з органу звуки, що іскрилися і спліталися в такі чудесні акорди, які ніколи навіть не мріялися мені. Мелодія линула хвилями, і я гойдався на цих хвилях і жадав, аби вони затопили мене; та око повернулося до мене і піднесло над шумливим виром. Знову насунула ніч, і тут до мене підступили два велети у лискучих латах: основний тон і квінта! Вони спробували притягнути мене до себе, але око усміхнулося: «Я знаю, за чим сумує твоя душа; ласкава, ніжна діва – терція – стане між велетами, ти почуєш її солодкий голос, знову побачиш мене, і мої мелодії стануть твоїми».
Він замовк.
– І вам випало знову побачити око?
– Так, випало! Довгі роки я нудився в царстві мрій. Там, саме там! Я обертався в розкішній долині й слухав, про що співають одне одному квіти. Лише соняшник мовчав і сумовито хилився додолу закритим віночком. Невидимі хвилі тягнули мене до нього – віночок розкрився, а звідти мені назустріч засяяло око. І звуки, мов промені світла, потягнулися з моєї голови до квітів, а ті пожадливо всотували їх. Дедалі ширше і ширше розкривалися пелюстки соняшника; потоки полум’я полилися з них, охопили мене, – око зникло, а в чашечці квітки опинився я.
З цими словами він скочив і по-юнацькому стрімко вибіг із кімнати. Я марно прочекав на його повернення і врешті вирішив попрямувати до міста.
Лише поблизу Бранденбурзької брами я побачив довготелесу постать, яка крокувала попереду, і, попри темряву, відразу впізнав мого дивака. Я гукнув його:
– Чому ви так раптово покинули мене?
– Стало надто жарко, і до того ж зазвучав Евфон [7].
– Не розумію вас.
– Тим ліпше.
– Тим гірше! Я дуже хотів зрозуміти вас.
– Невже ви нічого не чуєте?
– Нічого.
– Вже все скінчилося! Ходімо разом. Взагалі-то я не полюбляю товариства, але… ви не пишете музики… і ви не берлінець.
– Не можу втямити, чим перед вами завинили берлінці. Здавалося б, у Берліні так шанують мистецтво і так старанно ним займаються, що вам, людині з душею артиста, повинно бути тут особливо добре!
– Помиляєтесь! Я приречений, собі на біду, блукати тут у порожнечі, як душа, відторгнута од тіла.
– Порожнеча тут, у Берліні?
– Так, навколо мене все порожнє, бо мені не суджено зустріти рідну душу. Я цілком самотній.
– Як же – а художники? Композитори?
– Хай їм грець! Вони тільки й знають, що дріб’язкувати. Вдаються у зайві тонкощі, все перекидають догори дриґом, аби лише відкопати хоч одненьку жалюгідну думку. За балаканиною про мистецтво, про любов до мистецтва і ще невідь про що не встигають дістатися до самого мистецтва, а якщо мимоволі народять дві-три думки, то від їхньої страви повіє крижаним холодом, який показує, наскільки вони далекі од сонця – воістину лапландська кухня.
– На мій погляд, ви судите надто суворо. А чудові театральні вистави!.. Хіба й вони не задовольняють вас?
– Одного разу я пересилив себе і зважився знову побувати в театрі. Хотів послухати оперу мого молодого друга; як же ж вона зветься? О, в цій опері цілий світ! Серед метушливої й строкатої юрми виряджених людей мелькають духи Орка [8] – тут усе має свій голос, своє всемогутнє звучання. От, дідько, ну звичайно ж. я маю на увазі «Дон Жуана» [9]. Та я не витримав навіть увертюри, яку відмахали престісімо, без усілякого глузду і сенсу; але ж я перед тим віддавався посту і молитві, бо знав, що Ефрон, вражений цим громаддям, зазвичай звучить не так, як треба.
– Так, зізнаюся, до геніальних творінь Моцарта тут, як це не дивно, ставляться без належної дбайливості, зате ж творіння Ґлюка, звісно, знаходять собі гідних виконавців.
– Ви так вважаєте? Одного разу мені схотілося послухати «Іфігенію в Тавриді». Входжу до театру і чую, що грають увертюру «Іфігенії в Авліді». «Гм, – думаю я, – мабуть, я помилився: сьогодні ставлять цю «Іфігенію». На мій подив, далі йде анданте, яким розпочинається «Іфіґенія в Тавриді», і відразу ж – буря! Проте ці твори розділяють цілі двадцять років. Весь ефект, уся строго продумана експозиція трагедії остаточно пропадають. Спокійне море – буря – греки, викинуті на берег, уся опера тут! Як? Значить, композитор усунув увертюру навмання, якщо її можна продудіти, наче порожню п’єску, де і як заманеться».
– Згоден, це досадний промах. І все-таки твори Ґлюка подають у найбільш вигідному світлі.
– Авжеж! – тільки й промовив він, потім гірко усміхнувся, і чим далі, тим більше гіркоти було в його усмішці.
Раптом він зірвався з місця, і жодними силами не можна було його утримати. За одну мить він наче згинув, і багато днів поспіль я марно шукав його в Тірґартені...
Декілька місяців потому холодного дощового вечора я затримався у віддаленій частині міста і тепер поспішав на Фрідріхштрасе, де квартирував. Мій шлях лежав повз театр; почувши грім труб і литавр, я загадав, що нині дають «Арміду» [10] Ґлюка, і вже збирався йти, коли мою увагу привернув дивний монолог біля самих вікон, де чутно майже кожну ноту оркестру.
– Зараз вихід короля – грають марш, – гучніше, гучніше, литаври! Так, так, жвавіше, сьогодні вони повинні вдарити одинадцять разів, інакше урочистий марш перетвориться на похоронний марш. Ого, маестозо, підтягуйтеся, дітки! Ну от, статист зачепився за щось бантом на черевику. Так і є, вдарили удванадцяте! І все на домінанті! Сили небесні, цьому не буде кінця! Ось він вітає Арміду. Вона смиренно дякує. Ще раз! Ну звичайно, не встигли добігти двоє солдатів! Що за дикий гуркіт? А-а, це так вони переходять до речитативу… Який злий дух прикував мене до цього місця?
– Чари зруйновано! Ходімо! – вигукнув я.
Підхопивши під руку мого тірґартенського дивака – бо монолог промовляв не хто інший, як він, – я потягнув його за собою. Він, видно, не встиг схаменутися і йшов за мною мовчки. Ми вже вийшли на Фрідріхштрасе, коли він зупинився.
– Я впізнав вас, – почав він, – ми зустрілися в Тірґартені й багато говорили, я випив вина, розпалився, по цьому Евфон звучав два дні без перерви… Я чимало настраждався, тепер це минуло!
– Дуже радий, що випадок звів нас знову. Познайоммося ж коротше одне з одним. Я живу тут поблизу; чому б…
– Мені не можна ні в кого бувати…
– Ні, ні, ви не вислизнете від мене. Я піду з вами.
– Тоді вам доведеться пробігтися зі мною ще трохи – одну-дві сотні кроків. Та ж ви збиралися до театру?
– Хотів послухати «Арміду», але тепер…
– То ви й почуєте «Арміду». Ходімо!
Мовчки пішли ми по Фрідріхштрасе; раптом він круто повернув у провулок, я ледве устигав за ним – так швидко він біг. Та ось він зупинився перед нічим не примітним будинком. Він доволі довго мусив стукати, доки врешті нам відчинили. Навпомацки, в темряві, ми дісталися спершу до сходів, а тоді до кімнати на другому поверсі, й мій поводир ретельно замкнув двері. Я почув, як відчиняються ще одні двері; невдовзі він увійшов із запаленою свічкою, і мене неабияк вразило дивне вбрання кімнати. Старомодні химерні стільці, стінний годинник у золоченому футлярі й широке незграбне дзеркало залишали на кімнаті понурий відбиток застарілої розкоші. Посередині стояло невелике фортепіано, на ньому величезна порцелянова чорнильниця, а поряд лежало декілька аркушів нотного паперу. Одначе, пильніше вдивившись у ці знаряддя композиторства, я переконався, що ними вже давно не користувалися: папір зовсім пожовк, а чорнильниця була густо затягнута павутинням. Незнайомець підійшов до шафи в кутку кімнати, яку спершу я не помітив, і, коли він одсунув фіранку, я побачив цілий ряд книжок у багатих палітурках; на корінцях було написано золотом: «Орфей», «Арміда», «Альцеста» [11], «Іфігенія» і так далі – словом, переді мною постало повне зібрання геніальних творінь Ґлюка.
– У вас зібрано всі твори Ґлюка? – скрикнув я.
Він не відповів, лише судомна посмішка скривила губи, а обличчя грою м’язів на запалих щоках миттєво перетворилося на страшну маску. Втупивши в мене похмурий погляд. Він вийняв один із фоліантів – це була «Арміда» – і урочисто поніс до фортепіано. Я поспішив відкрити інструмент і поставити складений пюпітр; незнайомець явно цього і бажав. Він розкрив фоліант. І – як описати мій подив! – я побачив нотний папір, але на ньому жодної ноти.
– Зараз я зіграю вам увертюру, – почав він. – Перегортайте сторінки, тільки, цур, вчасно!
Я пообіцяв, і він чудово, майстерно, повнозвучними акордами заграв величне Tempo di Marcia [12], яким розпочинається увертюра; тут він майже в усьому дотримувався оригіналу, зате алегро було лише скріплене основними думками Ґлюка. Він долучав від себе стільки нових геніальних варіантів, що мій подив неухильно зростав. Особливо яскравими, але без найменшої різкості, були його модуляції [13], а безліччю мелодичних мелізмів [14] він так вправно заповнював простоту основних думок, що з кожним повтором вони мовби оновлювалися і молоділи. Його обличчя палало; чоло подекуди хмурилося, і довго стримуваний гнів рвався назовні, а подекуди на очах виступали сльози глибокої журби. Коли обидві руки були зайняті вигадливими мелізмами, він наспівував тему приємним тенором; крім того, він дуже вміло наслідував голосом глухий звук литаври. Стежачи за його поглядом, я старанно перегортав сторінки. Увертюра скінчилася, і він без сил, заплющивши очі, відкинувся на спинку крісла, але майже відразу ж випростався знову і, гарячковито перегорнувши декілька порожніх сторінок, мовив тихим голосом:
– Усе це, мій добродію, я написав, коли вирвався з царства мрій. Але я відкрив священне непосвяченим, і в моє палаюче серце проникла крижана рука! Воно не розбилось, а я був приречений блукати серед непосвячених, як дух, відторгнутий од тіла, позбавлений образу, аби ніхто не впізнавав мене, поки соняшник не підніс мене знову до передвічного! Ну, а тепер заспіваймо сцену Арміди.
Він так виразно заспівав заключну сцену «Арміди», що я був вражений до глибини душі. Тут він теж помітно відхилявся од існуючого оригіналу, але тими змінами, які він робив у ґлюківській музиці, він ніби підносив її на вищий ступінь. Він владно охоплював звуками все, в чому з граничною силою виражається ненависть, любов, відчай, несамовитість. Він мав юнацький голос, який піднімався від глухого і низького до проникливої звучності. Коли він скінчив, я кинувся йому на шию і вигукнув стиснутим голосом:
– Що це? Хто ж ви є?
Він підвівся й окинув мене задумливим, зворушливим поглядом; та коли я збирався повторити питання, він зник за дверима, захопивши з собою свічку і залишивши мене в темряві. Минуло за малим не чверть години; я вже зневірився коли-небудь побачити його і спробував, орієнтуючись на фортепіано, дістатися до дверей, як раптом він з’явився в парадному вишитому каптані, багатому камзолі й при шпазі, тримаючи в руці запалену свічку.
Я остовпів; він урочисто наблизився до мене, ласкаво взяв мене за руку і з загадковою усмішкою вимовив:
– Я – кавалер Ґлюк!




Переклав Василь Білоцерківський




Коментарі

Оповідання «Кавалер Ґлюк» – перший художній твір Гофмана, вперше опубліковано 1809 року в ляйпцізькій «Загальній музичній газеті», а потім передруковано в першому томі «Фантазій у манері Калло».


1. «Замкнена торгова держава» (1800) – назва трактату філософа Й.-Ґ. Фіхте (1762–1814), який спричинив великі дискусії.
2. «Фаншон» – опера Ф.-Г. Гіммеля (1765–1814).
3. Генерал-бас – вчення про гармонію.
4. Іфігенія – у грецькій міфології дочка поводиря греків царя Агамемнона, який в Авліді склав її в жертву богині полювання Артеміді, а богиня перенесла її до Тавриди й зробила своєю жрицею.
5. Туті (з іт. tutti) – одночасна гра всіх музичних інструментів.
6. Замок Альціни. – Замок чаклунки Альціни в поемі Л. Аріосто (1474–1533) «Несамовитий Роланд» (1516) охороняла чудовиська.
7. Евфон (з грец. euphonium) – благозвуччя; тут: творча сила музиканта.
8. Духи Орка – у грецькому міфі про Орфея: духи підземного царства, куди спускається співак Орфей, аби вивести звідти свою померлу дружину Еврідіку.
9. «Дон Жуан» (1787) – опера В.-А. Моцарта (1756–1791).
10. Арміда – чаклунка з поеми Т. Тассо (1544–1595) «Визволений Єрусалим» (1580).
11. Альцеста – у грецькій міфології дружина героя Адмета, яка пожертвувала життям заради порятунку чоловіка; згодом її визволив із підземного світу Геракл.
12. Дослівно з іт. – темп маршу, тобто номер, який виконується в маршовому темпі.
13. Модуляції (з лат. modulatio) – зміни тональності, переходи з одного музичного строю в інший.
14. Мелізм (з іт. melismo) – мелодична прикраса в музиці.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2014-12-16 07:53:10
Переглядів сторінки твору 895
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.771
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.03.28 01:08
Автор у цю хвилину відсутній