(Трагікомедія)

НАРАЦІЯ
Немає миру – буде тризна,
нема війни – моя Вітчизна
і є, і буде на віки.
               Все починається весною...
               Та кожне слово гіркотою
               наповнює мої рядки.
Яріють сльози калинові.
І туга силою любові
не урятує від біди.
               Заговорили зуби мові.
               Язик ворожої орди
               вилизує потоки крові.
І у окропленій ропі
самі себе не упізнають
філософи із хати скраю...
               ...німі, оглухлі і сліпі
               на завойованій тропі
               від Волго-Дону до Дунаю.

I

Улесливі брати по вірі
віками не вгамують лють,
з якою й найлютіші звірі
охлялу здобич не женуть.
               І нині ця нечиста сила
               руйнує ветхий отчий дім.
               То як же опустити крила
               і здатись ворогам своїм?
Дивитися на пожари́ще,
яке роздмухали гуртом
і думати, що це не ближче,
аніж Гоморра і Содом.
               Чекати, поки опа-опа
               зіграє ще собачий вальс,
               а коронована Європа
               продасться за дешевий газ.
І шаленіти од любові
до ненависних ворогів,
себе кусаючи до крові
в пекельнім скреготі зубів.
               ..............................................
               Забули Боже одкровення
               і віру у надійний тил.
О, Боже, дай душі натхнення
збудити гнів небесних сил
і до воскреслого знамення
уже не опускати крил.

II
Перший рік за Путіанським стилем
кожен відмічає, де прийшлось.
У окопах і біля могили
другий рік стрічає «новорос».
               Ну, а за статтею еСеСеРу
               у окремо взятої РеФе
               почалася азізійська ера
               єзуїтів аутодафе.
Яничари-фундаменталісти
і уся корида на Дону
уявили, що вони ґебісти
зібрані в Ічкерію одну.
               – Ги-ги-ги! – вони не терористи...
               – Ла-ла-ла! – прийме і їх земля...
               Я їх намагаюсь зрозуміти –
               укра, «казака» і москаля.
Що не їде, то таке й здибає:
зеки і злодії – на війні...,
юна снайпериха, що вбиває...,
«наші й німці» – у однім човні.
               І немає їх куди подіти.
               Оголтіло лізе сарана.
               На́що нам убивці і бандити?
               Нащо ця «єдыная страна»?
І на що́ вони пакують бомби?
Кум на кума... Зять на свояка...
Вся Росія – марсіанські зомбі?
Вся земля – пустеля дончака?
               Тиражує кримінальні клони
               ще «не убієнний» депутат.
               Яничари п’ятої колони
               рухають історію назад.
Патріоти ситого корита
уповають знову на совка.
І у кулуарах шито-крито
доїдають касу общака.
               Є ідея мудреців бездумних
               об’єднати турків і розумних...
Свастику і хижого орла...
               Витязів і коників приблудних...
Біснуватих і сугестій зла.
               Прихожан окурює кадило
               брехнями московського попа.
               І нема отрути на клопа.
І на шило поміняли мило,
і чергове прокурорське рило
пнеться до ганебного стовпа.

III
Але суспільне хочеться собі.
Затісується між людей лисиця.
Без неї і вода не освятиться,
але ґаздує на чужім горбі.
«Нове» обличчя і лукаві лиця
які «не переношує на дух».
І на словах у вічній боротьбі
готується до бою як годиться
і... хлопавкою убиває мух.
Феміда каже, – це герой. Дивіться,
малює журавля, а не синицю...
Шалена воля! Явно – не лопух.
І як годиться плюне у криницю,
і мужньо оприлюднює дурниці,
і наставляє лоба під обух...

IV
І паралель напрошується звісно.
У Раші, як один, усі такі –
завжди готові, тлусті, говіркі...
               А особливо Вовочка залізний,
               найперший лицар на такому тлі
               у всьому царстві, тобто – у Кремлі.
І не дарма богема умліває.
Воно – мале, а пнеться до висот,
і подивіться, на роялі грає.
               Байдуже, що в минулому – сексот.
               Байдуже, щo на вигляд – ідіот.
               Але зате імперія конає.
І скільки є ще звихнутих таких
на рівні п’ятикласників крутих!
Але керує армією Вошка.
               Воно ще не награлось у матрьошки.
               І як не раз було, усі віки
               Росія сходить з розуму потрошку.
У неї є і гої, і ізгої,
і інколи – герої параної,
і тільки геям нібито хана.
               Але немає Рашії такої,
               якою як скаженою юрбою,
               керує педофіл і сатана.
І роздувають щоки і пащеки,
наближені до тіла урки, й зеки,
і радіо, і теле, і попса.
               І відео, і захалявна преса
               і інші гіпнотичні чудеса,
               що захищають єйні інтереси.
А нація жирує!.. І живе!..
І дивлячись у дзеркало криве,
диявола вона не помічає.
               Росію непокоїть курултай.
               І їй уже не застує Китай.
На заході Бандера наступає.

V
Були аге́нти есесеру
під пильним поглядом Сосо,
які убили і Бандеру,
і нищили УНА-УНСО.

Нічого дивного у тому,
що нагноїлось за віки
у серпентарії німому
злодійним генам завдяки.

Погибель нації триває.
Орел лютує і скубе.
Якщо і партії немає,
то є агенти КГБ.

Немає злішого бандита,
як Ліліпутя у Кремлі.
Воно загроза всьому світу.
Куди піратам Сомалі?!

Немає на Хелло обуха.
І єйній нації – гаплик.
Воно усюди має вуха.
Воно освоїло язик.

Воно Єсеніна куплети
завчило, нібито свої.
...............................................
– Не наступай на тінь поета,
якого вішали твої.

І начувайся, супостате,
як у смертельному бою
в тобі не упізнають брата.
Ти шкуру не спасеш свою.

Тремти, лакований бандите,
і із короною, і без.
Тебе не зможуть захистити
Хазанов і Задорний пес.

У них так само як у тебе
по сім дірок у голові,
але ім’я твоє ганебне
потоне і у їх крові.

І будеш карлою і далі,
аж поки всохне куций ум.
Ні ордени, ані медалі
«не повышают» ні на дюйм.

І смерть тебе дістане, кате,
і кара Божої руки,
і оніміє на віки
єхидна фізія пихата.

VI
               Якби воно було таке одно...
               Якби не підлі генії науки,
               кіно, мистецтва і дрібної штуки –
               хіба воняло б на землі воно?
І класики були угодні владі,
яка і нині не угодна там,
де й біс не знає, що чекає далі,
але уже немає у астралі
покою феодалам і царям.
               І хоч ментальне трохи заважає,
               а ми таки досягнемо висот.
               І поки революція триває,
               у нас чудовий буде генофонд.
І поки завоюємо свободу,
ходитимемо на одній нозі,
а президентів – «обранців народу»
Росія складуватиме в тайзі.
               І знову Раша буде нам сестрою,
               і мавзолей накриється звіздою.
               І оживе совкове дежавю...
               І радіо німецьке у раю
               у Вови й Віті візьме інтерв’ю:
– А що воно за овоч – шуте й люте
у вигляді клопа і чудака
на букву еМ?
               І доведеться чути:
– О, йєс, «Хелло!»
               І «йолкой» довбануте
у ролі колорадського жука.
Уточнюємо:
                – Де ВеВе й ВеФе?
– У пеклі упираються рогами, –
відповідають,
                – за законом карми
іуді світить аутодафе.
Аж ось вони – оба у галіфе.
– Скажіть, яке «отлічіє» між вами?
– Э… Это што?
                – Звичайне інтерв’ю…
– Вован, чекай, я зараз їх осьвітю…– Нє надо.
               Я за русских постою.
Мы с Янычем – одно…
                ...и с Яныком, и с Витей...
Э... Э... да-да... так вот
                ...мерси – адью.
.............................................
Ой, що завгодно можна уявити
у тому світі, де ніщо не є.
І біса, уникаючого мита,
і ангела у злодія-бандита,
який мамоні руку подає.
               Буяють гени буйного народу
               і у астралі, наче наяву,
               їм вік уже не бачити свободи,
               але глаголить Яник:
                                               – я за Вову,
               за родіну і бабу чорноброву,
               за що угодно пасть її порву.
Невиліковні і сини, і дочки
у батюшок і матушок Русі.
І не поможе гамівна сорочка
цій бестії у всій її красі.

VII
А на Україні
поки-що дива –
милостиню злидні
подає Москва.
               Їдуть гумконвої
               на передову.
               Сипляться набої.
               Хочуть «Булаву»!
Кров не висихає.
Раша упила́сь.
Їдуть самураї
грабувати нас.
               Є тут і туземці,
               і свої братки.
               Скаляться чеченці
               і бойовики.
Падають снаряди
на жилий квартал.
Падають під «гради»
вбиті наповал.
               Є і протидія.
               Мало ще крові.
               І нема надії,
               поки ще живі.
«Кіборги» терплячі.
Це їм до снаги.
Тільки мати плаче.
Люди – не боги.
               І москалик хоче
               дози каяття.
               А за що ти, хлопче,
               продавав життя?
Виповзають гади
з кожної нори.
Боже, дай розраду,
Рашу забери.
               А вона у Мінську
               бає про ніщо.
               І упала низько.
               Путі – «хоч-би-що».
Миру захотіли?
Буде вам і мир.
Мало солі й мила?
То зате є тир.
               Накачали м’язи.
               Танки і КАМАЗи,
               і уся зараза
               завдає удар.
Не пройде проказа,
поки цього разу
не зламає вязи
Рашії «Айдар».

VIII
Осоловіли наші миротворці,
задовбані рашистом за добу.
Даремно воювали добровольці
і марно умирали наші хлопці.
І Путя закопилює губу́.

Усі усьому світу показали,
якого чорта нібито жили,
чого усього їм не вистачало,
коли і їли, і топили сало
у нації дебіли і осли.

Як осоружно руку потискати
у ворога, убивці, маніяка...
Та що поробиш? Місія така –
за Батьківщину нібито стояти.
Але така позиція ніяка,
якщо немає гетьмана Сірка.

ЕПІЛОГ
Нема кінця театрові абсурду
на сцені блуду, бруду і огуди
до клоунів арени епопей.

Любов до ненажерного народу
і до тиранів їхньої свободи
нічому не навчила ще людей.

                               02.2015