ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2021.10.20 17:54
Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,

Марія Дем'янюк
2021.10.20 10:21
А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці
Копирсатися на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,

Віктор Кучерук
2021.10.20 07:56
Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.

Дума Козак
2021.10.19 22:33
Мертвечуки, монатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
А те з Оману знову на Мальдіви!
Тож в Україні – Господи єси…

У той же час хапутік спить і мріє,
кого б іще наразі «захистить»,
а трут війни який уже рік тліє

Богдан Манюк
2021.10.19 22:25
Роман Частина перша Багнети і серця

Тетяна Левицька
2021.10.19 20:36
Я пила — мандариновий фреш,
Під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
На думки листопадовим блюзом.
Затужила троянда в душі
За теплом і грибними дощами.
На дорозі порожнє таксі
Перегукується з ліхтарями.

Сергій Гупало
2021.10.19 08:39
На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,

Олена Побийголод
2021.10.19 07:09
Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Віктор Кучерук
2021.10.19 05:44
Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Б

Ярослав Чорногуз
2021.10.18 23:20
Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже со

Володимир Бойко
2021.10.18 19:23
Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

Мирохович Андрій
2021.10.18 12:53
ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу

Іван Потьомкін
2021.10.18 11:38
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...

Ігор Герасименко
2021.10.18 10:10
Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

Олена Музичук
2021.10.18 09:30
Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,

Ігор Деркач
2021.10.18 09:25
Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Галина Гордасевич (1935 - 2001) / Проза

 СТЕПАН БАНДЕРА: ЛЮДИНА І МІФ. Документальна розвідка (ЗАКІНЧЕННЯ)
СТРИЙСЬКА ГІМНАЗІЯ

Уявіть собі десятилітнього хлопчика, малень-кого зростом, хворобливого, який з рідного села потрапляє в місто. Це ми зараз знаємо, що Стрий – таке собі невелике містечко, а малому Степанові воно мало видаватися величезним. Жити в чужих людей, правда, йому не довелося, бо в Стрию жив його дід, але все одно це не рідна сім’я, в якій ти виріс. А незабаром померла мати – отже, напівсирота. Найголовнішу ж зміну в життя, мабуть, внесло навчання в українській гімназії. Адже це вперше, у віці десяти років, Степан Бандера пішов до школи, опинився серед великої кількості своїх однолітків, з якими треба було налагоджу-вати стосунки, звикати до того, щоб кожного ранку йти в гімназію і кілька годин висиджувати на уроках, а потім ще вдома виконувати домашні завдання.
Як тоді взагалі було поставлене навчання? В архіві авторки є спогади чоловіка, який у тих же 1920-х роках навчався в Кременецькій духовній семінарії, побудованій на зразок класичних гімназій. Ось що він писав: «Утримання в цій школі було дороге. Тільки за навчання треба було щорічно платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати, щоб заплатити за один рік навчання. Харчування в місті також дорого коштувало – 40-50 злотих в місяць. Книжки також дуже дорого коштували. Такий словник латинський 10 злотих, а грецький 15. А якщо в родині треба було вчитись двом-трьом, тоді батьки виходили з себе, або діти впроголодь вчилися. А яка учоба, коли ти голодний та ще в холодній кімнаті? Отож вчитися було дуже тяжко і одиницям вдавалося скінчити школу без повтору на другий рік. Половина предметів викладалась на українській мові, а половина на польській».
Таким було навчання і Степана Бандери в Стрийській гімназії. За тим, хіба, винятком, що жив він, як уже зазначалося, не на квартирі у чужих людей і, слід думати, не сидів голодний. Зате тут були інші труднощі, про що він пише в автобіографії: «Матері-альну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання і утримування забезпечували батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої брати і сестри під час шкільної науки... Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі».
Які були успіхи в навчанні юного гімназиста? В автобіографії він зазначає, що, почавши з 4-го класу, давав лекції іншим учням і таким чином заробляв якісь гроші. В архівах збереглися шкільні документи Степана Бандери, які свідчать, що вчився він успішно.
Яка була атмосфера в гімназії?
У 1923р. Рада Послів, яка вирішувала справи в повоєнній Європі, визнала, що новостворена польська держава має право на західноукраїнські землі за умови надання культурної автономії українському населенню. Але польський уряд повів активну політику полонізації цих земель. Офіційно ще в березні 1920р. було заборонено вживати назву «Західна Україна», а вводилася назва «Малопольска Всхудня». Переселялися з центральних районів Польщі і наділялися на пільгових умовах землею осадники. На державну службу приймалися тільки поляки і католики. Масово закривалися українські школи, а ті, які наразі залишалися, ставали «утраквістичними»: тобто половина предметів викладалася ук-раїнською, а половина польською мовами. За українськими викладачами вівся пильний нагляд, щоб вони не відходили від затвердженої програми.
І все ж якраз ці переслідування викликали спротив національно свідомих учителів (гімназійні вчителі називалися професорами) і учнів. Тим більше, що гімназія в Стрию, яка розташовувалася в окремому будинку «Руська Бурса», залишалася за своїм національним складом майже виключно українською. Не лише поляки, а й ренегати-ук-раїнці сюди своїх дітей не посилали. Зате, як не дивно, ходили кілька учнів німецької і єврейської національності, батьки яких таким чином хотіти виразити свою солідар-ність з українським народом.
Про гімназистів, які фактично ще були дітьми, мабуть, не можна сказати, що вони цілком свідомо включалися в національну боротьбу. Тут було чимало юнацького потягу до романтики і чисто школярської пустотливості. Наприклад, проводить-ся якийсь урочистий державний захід, у залі збирається публіка, на трибуну виходить промовець, щоб прославляти польську державу, а в цей час вибухає бомба зі смердючим газом, і всім доводиться спішно полишати зал. Або зі сцени непомітно зникає польський герб «паньствови», і, коли присутніх закликають вставанням вшанувати державний символ, замість білого орла всі бачать золотий тризуб. Або під час параду урочистий марш перетворюється на топтання і метушню, бо хтось збився з кроку, хтось комусь підставив ногу і тому подібне.
Членами підпільних гімназійних гуртків звичайно були учні 7-го і 8-го класів, але Степан Бандера бере в них участь з 5-го класу. Цей маленький жвавий підліток, який ніби не був у дуже добрих стосунках зі своїми одно-класниками, виявився незамінним у тих випадках, коли треба було підкинути «смердючки», порушити лад у колоні чи передати кому потрібно таємну інформацію.
Володимир Бєляєв, згадуючи про цей період життя Степана Бандери, писав, що той, б’ючись об заклад, на очах у ровесників однією рукою душив котів «для зміцнення волі». Ці два останні слова в Бєляєва взято в «лапки», що, як відомо, робиться, коли слова вживаються в іронічному тоні або в протилежному значенні.
Що ж, Бєляєв перебував у Західній Україні в ті роки, коли були живими ще багато людей, які добре знали сім’ю Бандерів, і хтось із них міг розповісти таку історію радянському жур-налістові (бо якби розказав щось добре, то де він був би вже на другий день «за антісовєтскую агітацію»).
А ось збереглася розповідь про дещо інший випадок.
У 1924р. українському суспільству стало відомо про трагічну долю зв’язкової УВО Ольги Басараб. Її арештували поляки і протягом однієї ночі закатували до смерті. Одного разу сестра Бандери Володимира, зайшовши зненацька до кімнати, застала свого брата блідого, з міцно зціпленими зубами, а з кінців його пальців капала кров. Придивившись ближче, Володи-мира побачила, що під нігті Степана загнано голки. «Ти збожеволів!» – вигукнула вона. «Та ні, – з трудом розціплюючи зуби, відповів брат. – Просто я хотів перевірити, чи зміг би перенести, якби мене схопили вороги і почали заганяти голки під нігті».
Тож якщо епізод з котами справді мав місце, то не від вродженої схильності до садизму, а від хлоп’яцького, може, й нерозумного бажання перевірити себе: чи зможеш ти позбавити життя іншу істоту? Адже в революційній боротьбі, яку вже остаточно обрав для себе Степан Бандера, напевно, доведеться позбавляти ворогів і зрадників життя або й посилати на вірну смерть друзів. Що відчував при цьому в останньому випадку Степан Бандера, дізнаєтеся, коли прочитаєте його виступ на Львів-ському процесі 1936р.
Якщо вірити радянському публіцистові Полі-карпові Шафеті, вперше Степан Бандера був арештований у 13 років. Зауваження «якщо вірити» необхідне, бо хоч у своєму політичному детективі «Убивство міністра Перацького» автор зазначає, що був у Варшаві і знайомився з архівом цієї справи, а проте допускає ряд недомовок і неточностей. Так Полікарп Шафета ні словом не згадує про ту фатальну роль, яку відіграв у процесі так званий архів Сеника (детальніше про це буде далі). А коли цитує автобіографію Бандери, то робить це не за оригіналом, а перекладаючи з якоїсь іншої мови, тобто подає навіть не подвійний переклад, а приблизний переказ. Наприклад, Степан Бандера писав: «Цей період моєї діяльності закінчився моїм ув’язненням у червні 1934р. Передше я був кількакротно арештований польською поліцією у зв’язку з різними акціями УВО й ОУН, наприклад, при кінці 1928р. в Калуші й Станіславові за організування у Калуші листопадових свят – маніфестацій в честь 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР в 1918р.» А ось як подає це Шафета: «Під час цієї діяльності багато разів був ув’язнений і покараний: за підготовку маніфестації у десяту річницю виникнення Західно-Української ре-спубліки, за нелегальний перехід польсько-чехо-словацького кордону, а також з приводу замаху на польського комісара Чеховського, в участі в якому мене підозрівали».
Як бачимо, тут є одне-єдине спільне слово – «діяльності».
І все ж, якщо вірити Полікарпові Шафеті, серед документів процесу в справі вбивства Перацького є свідчення на суді агента поліції Кароля Сікори, котрий пред’явив протокол, складений на Бандеру ще 1922р. Ось як подає показання Кароля Сікори Полікарп Шафета: «Я тоді затримав цього, перепрошую високий суд, шмаркача за нелегальний перехід кордону. Бандера сказав мені, як зараз пам’ятаю, що він чех, живе в Цешині, а до нас приїхав подивитися Польщу і вертається назад. «Де ж твоя перепустка? – питаю. – Хто живе близько кордону, має постійний документ». Бандера одказує: «Я свій документ удома забув, якщо треба, покажу іншим разом». Взяли його на постерунок і при обшукові знайшли посвідчення учня стрийської гімназії. От який він чех. То, прошу високий суд, шпигун з малолітства».
Зараз, коли минуло вже стільки літ, неможливо з’ясувати, чи підліток мав завдання від дорослих перебратися через кордон і передати якісь відомості, чи це була просто хлоп’яцька витівка.
Минали рік за роком, хлопець переходив із класу в клас. І все ж уже в гімназії Степана Бандеру більше цікавила громадська і політична діяльність. Готуючи себе до подальшого життя професійного рево-люціонера, він дбав про свій фізичний стан і виховання сили характеру. В Стрию існували легальні юнацькі спортивні організації «Пласт» і «Сокіл». До «Пласту» Степана Бандеру прийняли лише в 3-му класі (Петро Мірчук знову допускає неточність, пишучи, що Бандера став пластуном відразу після вступу в Стрийську гімназію). Сучасному читачеві не дуже відомо, що це за організація – «Пласт», але тут немає можливості детальніше про неї розповідати. Досить лише сказати, що з цієї організації, зокрема з куреня «Червона калина», до якого вже в старших класах належав Степан Бандера, вийшло чимало видатних діячів ОУН, а пізніше УПА: Степан Охримович (помер в 1931р. після побоїв у польській тюрмі), Олекса Гасин (загинув у бою в 1949р.) та ряд інших (з них 18 осіб загинули за різних обставин).
Окрім легальних молодіжних організацій почали виникати нелегальні, в тому числі «Група Української Державницької Молоді», до якої належали Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Кравців; «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій», з якої вийшли такі відомі потім діячі, як Роман Шухевич, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Зенон Коссак, Степан Ленкавський. Після злиття деяких окремих організацій у 1926 р. виник «Союз Націоналістичної Української Молоді» (СНУМ), який очолив Осип Боднарович, а до Проводу входили Степан Охримович, Богдан Кравців, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич.
Однією з найвидатніших постатей молодіжного руху в 1920-х роках в Галичині був Степан Охримович, який, власне, і ввів у політичну діяльність свого молодшого колегу по Стрийській гімназії Степана Бандеру. Знайшовши в бібліотеці місцевої «Просвіти» праці Миколи Міхновського, зокрема його «Самостійну Ук-раїну», Охримович захопився ними, дав їх читати своїм друзям, зокрема й Степанові Бандері. В результаті виникла вже згадана «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій».
В 1927р. Степан Бандера закінчив навчання в гімназії, склав так звану матуру і хотів поступити в Українську Господарську Академію в Подебрадах, біля Праги, але у польської поліції цей невисокий юнак вже був «на замітці», і закордонного паспорта він не отримав. Степан їде в село до батька, допомагає йому по господарству (адже в сільського священика була земля, яку треба було обробляти, і помиляється той, хто вважає, що все це робилося винятково руками наймитів). У вільний час він проводить культурно-освітню роботу в «Просвіті», керує хором і само-діяльним театром, започатковує спортивне товариство «Луг». Був одним із засновників у селі кооперації. Разом з тим вів у довколишніх селах підпільну роботу по лінії УВО.
В наступному році Степан Бандера їде до Львова, щоб продовжити навчання в закладі, який популярно називався Львівська Політехніка.

СТУДЕНТСЬКІ ЛІТА

Цей розділ буде вимушено коротким, бо хоча життя Степана Бандери протягом шести років перебуван-ня у Львові насичене подіями, але про них залишилося дуже мало документальних даних. Тим більше, що його життя в цей період складається з двох цілком різних частин: перша, офіційна, – навчання в Політехніці; друга, утаємничена, – підпільна робота в ОУН, яку він почав рядовим членом, а вже через три роки став першою особою в ОУН на українських землях під владою Польщі (ЗУЗ). Про першу частину мало відомостей, бо що там може бути цікавого: звичайне життя звичайного студента, яких у Львові було дуже багато (ото лише українців серед них було не так уже й багато. Наприклад, такому Кирилові Коцюкові, який вже у зрілому віці став одним з найвидатніших українських поетів у повоєнній Румунії, щоб поступити в Політехніку, довелося поміняти прізвище на Кочинський. Мабуть, Бандері теж якоюсь мірою допомогло його польське прізвище).
Чому молодий Бандера вибрав для себе рільничу професію? Адже він уже включився в політичну діяльність і навіть, як значно пізніше докоряв йому визначний член ОУН, але не прихильник Бандери, Петро Балей, «на порозі двадцятого року життя він уголос мріяв стати «гетьманом». Але ж чи це так погано, що двадцятилітній юнак мріє про великі справи? З історії відомо, що один із творців так званого утопічного соціалізму Анрі Сен-Сімон велів слузі будити себе щодня словами: «Вставайте, графе, вас чекають великі справи!» А народне прислів’я говорить: поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Про те, яким солдатом був Степан Бандера, яким він став «генералом», поговоримо дещо далі, а спочатку спробуємо розгадати питання: чому ж усе-таки агрономія?
Відповідей може бути багато.
Найперша: робота на землі подобалася хлопцеві, він до неї звик з найменших років, адже працював у господарстві і діда, і батька і хотів, може, за прикладом одного з давньорим-ських імператорів Цінціната, коли Україна стане незалежною державою, жити в селі і вирощувати як не капусту, то інші овочі. Але, мабуть, більш вірогідною буде версія, що навчання на агрономічному факультеті давало Степанові Бандері більше вільного часу, щоб займатися тією другою, нікому, окрім дуже вузького кола довірених людей, не відомою частиною своєї діяльності: підпільною працею в ОУН.
Зрештою, надамо слово самому Степанові Бандері. Ось як він зображає цей період свого життя у вже згадуваній автобіографії: «У вересні 1928р. я переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої По-літехнічної Школи. Студії на цьому відділі тривали вісім семестрів, перші два роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябораторних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися агрономічні заклади Львівської Політехніки. Абсольвенти складали, крім поточних іспитів під час студій, дипломний іспит й отримували диплом інженера-агронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 семестрів 1928-29 – 1931-32, доповнивши останні два семестри в 1932-33 роках. Мої студії закінчилися абсолюторією приписних 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не встиг зробити через політичну діяльність і ув’язнення. Від осени 1928р. до половини 1930р. я мешкав у Львові, а потім ще два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.
У своїх студентських роках я брав активну участь в організованому українському націо-нальному житті. Був членом українського товариства студентів Політехніки «Основа» та членом управи кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товариства «Сільський господар», що займався піднесенням агрокультури на Західних Українських Землях. У ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства «Просвіта» я відбував у неділі й свята поїздки в доколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передовсім у «Пласті» як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Укра-їнському Студен-тському Спортивному Клюбі (УССК), а деякий час у товаристві «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. До моїх спортових занять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того, співав у хорі і грав на мандоліні. Не курив і не пив алькоголю».
Тут, мабуть, відразу слід пояснити кілька слів, які зараз вийшли з ужитку (і про деякі з них можна пожалкувати). Отже, абсольвент – випускник, абсолюторія – підтвердження, ферії – канікули, лещетарство – ходіння на лижах, кошиківка – український переклад англійського слова «баскетбол». Дивно, що Бандера захоплю-вався баскетболом, адже це, як відомо, спорт для високих юнаків. Можливо, тут йому сприяло те, що він був лівшею.
Чи залицявся молодий студент до дівчат? Ніде в літературі авторці не трапилося згадки про те, де і як Степан Бандера познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ото лише Роман Малащук у своїх мемуарах згадує, що він познайомився з Ярославою Опарівською в другій половині 1930-х рр., коли вона вчилася у Львівській Політехніці на тому ж агрономічному відділі, але Бандера в цей час перебував у тюрмі. Відомо також, що 20 березня 1939р. Ярослава Опарівська разом з великою групою студентів була арештована поляками. Після розпаду Польщі Опарівська опинилась у Кракові, там вона і познайомилась, очевидно, зі Степаном Бандерою, коли він прибув туди, і незабаром вони одружилися.
Слід зазначити, що такі подружжя – серед молоді «свого кола» – були дуже частими. Наприклад, Микола Лебедь і Дарія Гнатківська спочатку разом вислі-джували Перацького, потім разом були суджені і нарешті одружилися. В польській тюрмі позна-йомилися Михайло Сорока і Катерина Зарицька (всі, хто її знали особисто, називали лише пестливо – Катруся). Сорока і Зарицька, вийшовши в 1939р. з польської тюрми, лише встигли одружитися, як знову потрапили в іншу тюрму – радянську, де Катруся народила сина, тепер відомого художника Богдана Сороку. Михайло Сорока помер у Мордовії в таборі в 1972р., а Катерина Зарицька відбула повністю строк – 25 років. Коли помирав її чоловік, вона знаходилася поруч, в жіночій зоні, але бодай попрощатися їм перед смертю не дозволили.
Та повертаємося до свого головного героя – до Степана Бандери.
Як бачимо з його автобіографії, тих справ, якими він займався, вистачило б на кількох студентів. Але ж це була тільки «верхівка айсберга». А була ще «підводна частина», значно більша.
Про це ми поговоримо в наступному розділі.

АКЦІЇ І АТЕНТАТИ

Отже, як ми вже знаємо, займатися підпільною роботою Степан Бандера розпочав ще у Стрийській гімназії, але ця робота значно розгорнулася під час проживання у Львові. Тому було багато причин: і остаточне створення в 1929р. ОУН, і статус студента – людини вже дорослої, незалежної, яка не змушена звітувати перед батьком чи дідом, де вона буває в позалекційний час чи чому не ночувала вдома.
Першим серйозним і постійним завданням Степана Бандери, коли він став членом ОУН, було розповсюдження підпільної націоналістичної літе-ратури, і вже тут проявилися його видатні організаційні здібності. Частина преси видавалася за кордоном – місячники «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст» – і треба було налагодити нелегальну доставку її через кордон і таємне поширення серед населення (вже сам факт виявлення під час обшуку «Сурми» був достатньою причиною для арешту і віддачі під суд). Друга частина –«Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ» і «Юнак» – виходили нелегально в самій Польщі. Цей процес відбувався так: у Львові під наглядом редакційної колегії виготовлялися матриці, потім вони перевозилися до законспірованої криївки, де вже друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня містилася в с.Завадів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у с.Конюхові, під наглядом Олекси Гасина, а після її викриття друкування організував Петро Мірчук у с.Добрівляни.
Доставка літератури з-за кордону була орга-нізована наступним чином. Було три пункти на кордоні, через які переправлялися пачки з нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині й у Тешині на Шльонську. Були ще запасні лінії зв’язку: через морський порт Данціг, який мав статус вільного міста, і через Литву, в якої були свої територіальні рахунки з Польщею (зокрема, Польща захопила древню литовську столицю Вільнюс). В умовленому місці і часі з’являлися окружні кур’єри, які займалися винятково цією справою, забирали літературу і передавали її повітовим кур’єрам. Знаючи, який вплив має на людей слово, польська поліція збилася з ніг, щоб викрити мережу розповсюд-жувачів. Проводилися численні арешти «всліпу», зокрема кілька разів був арештований і Степан Бандера, але у невисокого худорлявого студен-тика був такий невинний вигляд, він не нервував, як це буває з людиною, що відчуває за собою «грішок», і його по кількох днях арешту відпускали.
У книгах радянського видання можна прочитати, що ОУН від самого свого створення була під протекторатом абверу (німецької розвідки) і навіть особисто Гітлера, і тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресивні санкції супроти членів ОУН. Облишимо для майбутніх істориків першу половину цього твердження, оскільки досі не були опубліковані якісь автентичні документи з цього питання. Та й Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. А от відносно польських репресій супроти ОУН існує дуже багато різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, збереглися газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із зали суду». Щоб не вдаватися в деталі, зазначимо лише, що перший провідник Крайової Екзекутиви Богдан Кравців був арештований уже через кілька місяців після обрання. Другий, Юліан Головінський, теж арештований через кілька місяців свого «провідництва» і 30 жовтня 1930р. застрелений польською поліцією начебто при спробі втечі. Через кілька місяців був арештований третій по черзі провідник, Степан Охримович, і так побитий у тюрмі, що помер 10 квітня 1931р. у батьківському домі через кілька днів після звільнення. Лише четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і був залишений Проводом там для праці, а п’ятому, Богдану Кордюку, через те, що його звільнили з цієї посади після невдалої акції в Городку, про що мова йтиме далі. Шостим, протягом чотирьох років, провідником став Степан Бандера, його арештували 14 червня 1934р. – отже, як бачимо, він протримався на цій «посаді» найдовше. А всього лише протягом 1929-1934рр. було арештовано більше тисячі членів ОУН, з них 4 засуджено до страти, 16 – на довічне ув’язнення і останні – на 2000 років ув’язнення в сумі.
Як уже згадувалося, в революційну діяль-ність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по Стрийській гімназії Степан Охримович. Але у Провід Крайової Екзекутиви Степан Бандера ввійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні преси, призначив його референ-том відділу пропаганди. Очолювати цей відділ зовсім молодому юнакові було почесно, але разом з тим нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов’язано багато освічених і здібних людей, які стали згодом видатними публіцистами: Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Отже, ця робота вимагала такту і вміння налагоджувати стосунки з людьми, які в певних відношеннях стоять вище тебе: за віком, життєвим та підпільним досвідом, навіть за інтелектом.
Степан Бандера добре заявив себе на цьому місці, і вже на початку 1933р. Євген Коновалець розглядав можливість призначити його на посаду провідника. Але Бандера в цей час знову був арештований, вийшов на волю лише влітку і тоді ж почав виконувати обов’язки провідника Крайової Екзекутиви на ЗУЗ, а у грудні того ж року був затверджений офіційно.
У деяких книгах прихильників Бандери зазна-чається, що саме за його провідництва ОУН у Галичині зміцніла, організувалася, а її активність досягла найвищої точки. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були значною перешкодою у створенні міцної організації, але вже за Габрусевича було закладено тривкі її основи.
А проте саме Степан Бандера зініціював про-ти-монопольну акцію, шкільну акцію, а також за його наказом відбулися два найголосніші замахи 1930-х рр.: убивство працівника радянського консульства у Львові А.Майлова і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Перш ніж детально розглянути ці акції, вернімося трохи назад і розглянемо так звану справу Біласа і Данилишина, щоб сучасний читач зрозумів, як вони сприймалися українським насе-ленням Галичини того часу.
Один із радянських публіцистів писав, що в 1930-х роках ОУН стала на шлях терору. Це не зовсім так, оскільки ОУН утворилася на базі об’єднання кількох націо-налістичних ор-ганізацій, головно УВО, про що ми вже говорили, а УВО замахи на тих, кого вважала ворогами України, мала за головний метод своєї діяльності. Вбивали поляків, які особливо переслідували українців, а також українців, які погоджувалися на співпрацю з поляками. Тепер ми можемо засуджувати ці вчинки з моральної точки зору, але так було, а історію не можна змінювати ні в кращий, ні в гірший бік. Український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам’янці-Струмиловій 1922р., після чого Євген Коновалець, який видав наказ про цей замах, змушений був виїхати з Галичини за кордон.
Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував своїми грішми мільйонер Савва Морозов (потім наклав на себе руки), а легендарний Камо і тоді ще нікому не відомий Коба (він же Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків пограбуванням банків. Не доводиться дивуватися, що тим же шляхом пішли націоналісти в Галичині, тільки вони переважно нападали на пошти чи поштові підводи, коли ті перевозили гроші. Кілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали гроші і зникали безслідно. Польська поліція збилася з ніг, але не змогла знайти жодних слідів. І от трапилась невдача в невеличкому містечку Городок, що переросла в національну трагедію.
Напад на пошту в Городку старанно готувався на протязі кількох місяців, займалися цим провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції підібрали 12 бойовиків, з них Дмитро Данилишин і Василь Білас повинні були зайти на пошту і забрати гроші, а інші мали забезпечити відступ. Стріляти дозволялось лише за крайньої необхідності.
Операція почалася з невдачі: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести добу у випадковій клуні, а був кінець листопада. Далі невдачі продовжувалися: судячи з усього, поліція була попереджена. Пізніше стало відомо, що в рядах ОУН діяв польський агент Роман Барановський, якого, зрештою, наступного року самі поляки запідозрили у «подвійній грі», і на суді виявилася його провокаційна роль. В усякому разі, всупереч відомостям, що на пошті немає озброєної охорони, тільки бойовики зайшли туди і наказали присутнім підвести руки вгору, як пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але коли бойовики вийшли з пошти, пролунали постріли з прилеглого будинку. Один з бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, май-бутнього головнокомандувача УПА, поранений застрелився, іншим вдалося втекти. Проте коли Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на поїзд, вони натрапили на поліціянтів, які вже знали про напад в Городку і перевіряли документи у всіх пасажирів. Замість документів, Данилишин вихопив з кишені револьвер, застрелив одного поліціянта, поранив іншого, і вони кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів самі ж українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох розбійників.
Зараз, мабуть, найдоцільніше буде навести свідчення на суді священика с.Розвадів о.Киндія: «Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними і почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я подумав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий! Забий!» На гостинці я почув постріли. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!» Зі зворушення я не міг бігти і пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, шоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому їх треба убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відібрати від людей дрючки, але люди були такі роз’юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один з лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів їм текла кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я ще в житті не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати». Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли стояли люди з дрючками, а вони на горбу, пригадала мені, що так мусіло бути, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови і не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».
22 грудня у Львові засуджено до страти Дмитра Данилишина, Василя Біласа і Маріяна Жураківського, причетність Зенона Коссака не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі змінив кару смерті на 15 років ув’язнення. Білас і Данилишин були повішені наступного дня о 6 годині 30 хвилин у дворі львівської тюрми «Бригідки». Перед смертю матері Біласа, яка була рідною сестрою Данилишина, дали дозвіл побачитися з кожним окремо по 5 хвилин (пригадаймо долю Сороки і Зарицької). Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну». Білас вигукнув: «Хай живе Укр...» – далі не встиг. Свідчення про таку їх поведінку зберегли адвокати, які були присутні на страті. В цей момент по всіх львівських церквах та й по всій Галичині задзвонили дзвони, правилися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючися спонтанних масових бунтів.
Автором задуму перетворити фактичний провал акції в високу національну трагедію був саме Степан Бандера, і, мабуть, саме це зупинило вибір Євгена Коновальця на ньому.
У такій ситуації до Проводу прийшов Степан Бандера, і слід визнати, що при ньому діяльність ОУН стала різноманітнішою і захопила ширші кола людей. Продовжувалися замахи на окремих осіб, поши-рювалась націоналістична література, але й розпо-чалися інші акції, які виходили за межі суто підпільної роботи.
Найперше слід назвати культ стрілецьких могил. Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, чим були для галичан того часу полеглі січові стрільці (їх чомусь називали «усусусами» – через три «с»), треба було б написати окрему книгу. Зрештою, такі книги вже написані, хто зацікавиться, може спробувати їх розшукати, а тут зазначимо лише, що для мешканців кожного населеного пункту на Західній Україні могили січових стрільців на місцевому кладовищі нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які полягли за незалежну Україну, а могили їх невідомі.
Отже, ті стрілецькі могили почали впорядко-вувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не було таких могил, насипали символічну і встановлювали на ній хреста.
Польська влада швидко зорієнтувалася, чим це їй загрожує, і повела боротьбу: поліція і шовіністичні елементи нищили могили, скидали пам’ятники, зрубувала хрести. Не раз це робилося вночі (згадайте, як у 1990р. в с. Старий Угринів «спеціалісти підривної справи» за наказом військового міністра СРСР Язова вночі двічі знищували пам’ятник Степанові Бандері).
Наступною за важливістю була антиалкоголь-на акція. Потребуючи грошей для зміцнення державності, польська влада оголосила державну монополію на тютюнові вироби й алкоголь. У відповідь ОУН закликала всіх свідомих українців кинути палити і не вживати алкоголю, щоб, по-перше, не руйнувати свого здоров’я, а по-друге, не підтримувати своїми грішми ворожу владу.
Третьою була шкільна акція, неоднозначно сприйнята навіть щирими патріотами-українцями.
Наново створеній після двохсотлітнього небуття польській державі, якщо дивитися з точки зору її інтересів, зовсім ні до чого були якісь українці, які пам’ятали, що колись Україна була незалежною державою. І в першу чергу треба було виховати молоде покоління в дусі відданості Польщі, її державним символам, її вождям. З цією метою скорочувалася кількість українських шкіл (чи ж не так було в повоєнні роки по всій Україні, понадто після того, як Микита Сергійович Хрущов сказав, що чим швидше ми всі перейдемо на російську мову, тим швидше збудуємо комунізм). В інших школах вводилося викладання двома мовами: українською і польською (знову таки дуже схоже на намагання деяких сучасних сил влаштовувати в одній школі російські й українські класи). А ще у школи присилалися вчителі-поляки, заборонялося учням спілкуватися межи собою українською мовою, влаштовувалися урочисті відзначення поль-ських державних свят.
Провід ОУН зрозумів небезпеку такої ситуації і влаштував шкільну акцію протесту, яка справила тим більше враження, що відбулася в один день у всіх українських землях під владою Польщі. Звичайно, це вимагало великої попередньої організаційної роботи, і слід сказати, що вона була проведена блискуче, польська поліція до останньої миті ні про що не знала. Акція була така: у школах понищено державні емблеми, діти з синьо-жовтими прапорцями марширували вулицями, скандуючи: «Ви-магаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» Одночасно поширювалась велика кількість раніше видрукуваних листівок і брошур. За даними «архіву Сеника», брошур було виготовлено 6 тисяч, а листівок – аж 92 тисячі. Польська газета «Ілюстровани Кур’єр Цодзєнни» визнала, що у шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.
Звичайно, діти з захопленням брали участь у цій акції, чого не можна сказати про деяких батьків і українських політиків поміркованого напряму, які вважали боротьбу за незалежну Україну безнадійною і бачили сенс своєї діяльності у захисті національно-культурних прав українців під владою Польщі. Все ж ця акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а потім і УПА.
Не маючи змоги детально розповідати про всі події 1933-1934 рр., зупинимося лише на двох так званих атентатах: убивстві радянського консула у Львові і вбивстві міністра Перацького, причому цю другу акцію буде винесено в окремий розділ.
Вже загальновідомо, що в Україні у 1932-1933 рр. панував жахливий, свідомо спланований Сталіним і його оточенням, голод. Доходило навіть до непо-одиноких випадків канібальства, від голоду померла велика кількість людей (орієнтовно називається цифра 8 мільйонів). Це не заперечують навіть комуністи. Більше того, поет-комуніст Борис Олійник став ініціатором спорудження пам’ятника жертвам великого голодомору. Але в той час радянська влада офіційно категорично заперечувала будь-який голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості.
Провід ОУН вирішив на знак протесту вбити радянського консула у Львові. Ця акція була дуже старанно і продумано організована. Спочатку дівчата з розвідувального відділу провели обстеження зовнішнього вигляду консульства, а один член ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом до консула під приводом, що хоче виїхати до Радянського Союзу. Він подав опис внутрішнього приміщення та зовнішності консула. Оголошений заклик до добровольців. З тих, що зголосилися, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика. Володимир Бєляєв назвав його куркульським сином, але дивний то був батько-куркуль, що рідного сина не хотів, – чи не міг? – належним чином одягнути. Лемикові зібрали грошей, щоб він міг належно одягнутися, йдучи в консульство. В парку на Личакові з Лемиком зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні посад, але розумів, що з ним ведуть розмову керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як він повинен діяти. Лемик мав піти на прийом до консула, застрелити його, а потім здатися польській поліції з тим, щоб було влаштовано суд, на якому він оголосить, що вчинив цей акт за завданням ОУН на знак протесту проти масового голодомору на Україні. Звичайно, Лемик міг чекати смертного вироку – перед ним був приклад Біласа і Данилишина, – але він не відмовився від завдання. Ярослав Галан у написаному в 1942р. памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «Парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов». Не зовсім звичайне прізвище призвело до ряду помилок у публікаціях. Так, у тижневику Українського фонду культури «Заповіт» у 1990р. воно подано як «Манайлов», а в журналі «Дзвін» у 1992р. як «Михайлов».
Далі автор розповідає, як переляканий жа-люгідний вбивця метався по консульству, нама-гаючись утекти, але не зміг цього зробити через грати на вікнах.
Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому описові, але чи напружені нерви юнака не витримали, чи він вирішив, – і небезпідставно, – що це не обов’язково мусить бути сам консул, досить якогось працівника консульства, бо ж головним у цій операції був подальший судовий процес. Отже, він швидко оголосив своєму співрозмовнику, що має його вбити за завданням ОУН, і тут же вистрелив. Дійсно, після того він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про грати на вікнах він не міг не знати, бо зіркі дівочі очі їх, напевно, помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.
На суді з’ясувалося, що Лемик вбив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який із інспекційною метою об’їжджав радянські посольства в Європі. Все той же Володимир Бєляєв у памфлеті «Останнє сальто «Сірого» прохопився, що Андрій Майлов був другом родини Дзержинських, отже, можна собі уявити, яка була його справжня місія.
Далі все пішло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що слід було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Лемику загрожувала кара смерті, але він за тодішніми мірками був не-повнолітній, – повноліття наступало з 21 року, – тому йото засудили на довічне ув’язнення. Багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий деякий час перебував разом з Миколою Лемиком у тюрмі і пізніше згадував, що Лемик був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» – відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі...» І дійсно, він вийшов на волю в неділю, лише в 1939р., коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. Подальша доля цього хлопця така: з початком війни в 1941. він вирушив у складі похідної групи ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний у Миргороді Полтавської області німцями.
Тут доречно навести такий документ в перекладі з німецької мови:

Наказ СД про страту членів ОУН Бандери

Місце постою, 25 листопада 1941р.
Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД
П.Н. в щоденнику Команди: 12432/41
До зовнішніх постів: Київ
Дніпропетровськ
Миколаїв
Рівне
Житомир
Вінниця
Справа: ОУН (Рух Бандери)
Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як грабіжники.
Протоколи допитів мають бути переслані айнзац-команді Ц/5. Цей лист має бути знищений коман-дофюрером негайно після прочи-тання.
Підпис (нечіткий) СС-оберштурмбанфюрер

Документ був використаний на Нюренберзькому процесі.

ВАРШАВСЬКИЙ І ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕСИ

Якщо вірити історикам, 14 червня 1934р. у двох різних містах відбулись дві начебто зовсім не пов’язані між собою події, ниточки від яких, проте, привели до одного клубка. Доводиться підкреслювати: якщо вірити історикам, оскільки трапляється, що навіть один історик у різних своїх книгах про одну і ту ж подію пише по-різному. Наприклад, Петро Мірчук подає, що Степана Бандеру з Богданом Підгайним арештували 14 червня 1934р., але одного разу твердить, що це відбулося в Академічному Домі у Львові, не вказуючи причин арешту, а в іншій своїй книзі пише, що це відбулося на польсько-чехословацькому кордоні, поблизу Тешина, де їх запідозрили в намаганні нелегально перейти кордон. За Мірчуком, у той же день у Кракові польська поліція зробила обшук у квартирі Миколи Климишина за підозрою, що він займається пересиланням нелегальних видань ОУН, і виявила лабораторію по виготовленню вибухових снарядів.
А наступного дня, 15 червня 1934р., весь світ облетіла сенсаційна звістка: у Варшаві, серед білого дня, при вході до кав’ярні, де він збирався пообідати, пострілом з револьвера був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. Вбивцю затримати не вдалося.
Дещо іншу версію подає вже згадуваний Полікарп Шафета. Він відносить зацікавлення поліції особою Миколи Климишина на кілька місяців назад, коли начебто Климишина спіймав контролер у поїзді з фальшивим посвідченням на пільговий квиток. От, мовляв, з того часу поліція почала стежити за Климишиним і помітила дещо підозріле в його поведінці та контактах. Тому, коли після вбивства Перацького був по всій Польщі відданий наказ перевіряти всіх підозрілих осіб, поліція прийшла до Климишина з обшуком і виявила таємну лабораторію. В цю версію можна було б повірити, якби... якби вона не була аж надто схожа на історію, яка відбудеться лише через півтора десятки років. Зрештою, про випадок зі студентом Богданом Сташинським, який їхав у Львові без квитка, і до чого він призвів, ми поговоримо в кінці книжки. Можливо, всі спецслужби у всі часи використовують однакові прийоми.
Отже, Перацького вбито, вбивця, молодий високий чоловік у зеленому плащі, втік, кинувши плащ у під’їзді одного з навколишніх будинків. А ще він загубив загорнутий у газету пакунок. Коли той пакунок з належною обережністю розгорнули, в ньому виявилася саморобна бомба. І ось від цієї бомби у Варшаві простягнулася ниточка до квартири Климишина в Кракові. Знайшлася навіть бляха, від якої був відрізаний шматок для виготовлення корпусу бомби. Не будемо в подробицях розповідати, як були арештовані 12 учасників замаху (точніше, 10, бо ж Бандера і Підгайний уже були арештовані).
Таким чином, перед судом постали:
1. Степан Бандера, 26 років, студент Львівської Політехніки;
2. Микола Лебедь, 25 років, абсольвент гімназії;
3. Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;
4. Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;
5. Микола Климишин, 26 років, студент Кра-ківського університету;
6. Богдан Підгайний, 31 рік, інженер;
7. Іван Малюца, 25 років, студент Львівської Політехніки;
8. Яків Чорній, 28 років, студент Люблинського університету;
9. Євген Качмарський, 25 років, незакінчена гімназична освіта;
10. Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;
11. Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської Політехніки;
12. Ярослав Рак, 27 років, юрист.
Але між арештом і судом пролягли півтора (!) роки слідства. Хочеться провести аналогію з відомим замахом народовольців на Олександра ІІ. Чи не правда, що Микола Климишин з його саморобними бомбами нагадує Миколу Кибальчича? А також напрошується паралель між арештами Андрія Желябова і Степана Бандери якраз напередодні замаху. В них начебто було стовідсоткове алібі – вони ніяк не могли брати участь у вбивстві. Як відомо, Андрій Желябов, дізнавшись про арешт своїх товаришів, сам зізнався в своїй участі і домігся, щоб його судили разом з безпосередніми учасниками замаху, і був повішений разом з ними.
Чи вчинив би так Степан Бандера? Мабуть, ні. І не тому, що боявся відповідальності. Коли дійшло до суду, він тримався там цілком мужньо і спокійно вислухав вирок смерті. Була ця мужність показною? Хто це міг би сказати з цілковитою певністю? Тільки той, хто це пережив, тобто сам Бандера. Але він уже не скаже. А чому б він не вчинив так, як свого часу Желябов? Справа в тому, що між становищем Желябова і Бандери була велика різниця. Желябов очолював невелике коло змовників, які ставили своєю метою вбивство царя. Вбили, сподіваного все-народного повстання не вийшло – і їхня подальша діяльність втрачала всякий зміст, лишалося лише героїчно померти. А Степан Бандера очолював велику організацію (за деякими даними, до початку Другої світової війни кількість членів ОУН досягла 20 тисяч осіб), яка своєю метою ставила побудову незалежної держави, отож убивство Перацького було лише одним невеликим епізодом у тій боротьбі, і накладати головою провідникові за такий епізод було б украй нерозумним, навіть якщо при цьому загинуть твої друзі. Як стало відомо в процесі слідства, атентат було сплановано так, що той, хто його виконував, – а був це Григорій Мацейко, – теж мав загинути. Він повинен був підійти якнайближче до Перацького і підірвати бомбу, яка мала убити їх обох. Але саморобна бомба не спрацювала, і тоді бойовик використав револьвер.
І тут виникає загадкова справа так званого «архіву Сеника».
Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольних змагань 1917-1920рр. спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів (згадаймо Георгія Плеханова і Володимира Ульянова). В 1935р. за наполяган-ням уряду Польщі уряд Швейцарії приймає постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство, але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїздові, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (вже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). Також керувати роботою організації звідти було б надто незручно. Отже, Євген Коновалець живе переважно в Італії, буває в Голландії і Франції (про що згадує у своїх мемуарах Павло Судоплатов). Але, так би мовити, штаб-квартира Проводу ОУН була у Празі. Там під наглядом Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів. І раптом чеська поліція робить обшук, конфіскує цей архів, а потім його фотокопії потрапляють до рук польської поліції. Радянський публіцист Полікарп Шафета чомусь про цей архів не згадує й словом. Можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, мовляв, налякалися, заплуталися в своїх показаннях і «сипали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Баранов-ського і Сеника в тому, що вони були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Так Ярослав Барановський був рідним братом вже відомого як польський агент Романа Бара-новського. Існує переказ, що під час побачення в тюрмі з братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі лише двом особам: самому Бандері і Ярославові Барановському. «Мель-никівці» захищалися аргу-ментом, що Сеник сам був арештований і просидів три місяці в тюрмі. Але лишається незрозумілим, чому про вилучення архіву не були відразу повідомлені всі загрожені особи і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Надіялися, що чеські органи не сконтактують з польськими? Надмірна наївність і безпечність! Тут, мабуть, буде доречно пригадати, що саме президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталінові документи, які начебто свідчили про зрадницькі зв’язки маршала Тухачевського та інших вищих командирів із військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно близько 40 тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.
Але повертаймося до Варшави, де у приміщенні на вулиці Медовій 18 листопада 1935р. почався суд над уже названими дванадцятьма учасниками замаху. Півтора роки ув’язнення, – і то не просто ув’язнення, а слідства, коли катують і фізично, і психічно, – це не так легко перенести. А до того ж слідчий показує протокол, з якого випливає, що твій товариш уже у всьому зізнався, слідству все відомо, і твої заперечення не мають ніякого сенсу. Не всі винесли такі провокації. Малюца, Підгайний, Качмарський, Мигаль дали свідчення, необхідні суду, хоч потім, з’ясував-ши, як їх обдурено, відмовились від сказаного.
Процес тривав майже два місяці і широко ви-світлювався не лише польською, а й світовою пресою. Ось кілька відгуків польських журналістів. Анонімний журналіст «Газети польськєй» дав не лише список усіх підсудних, а й опис їх зовнішності. Але обмежимося тим, що він написав про Банцеру: «Має вигляд досить непоказний: низького зросту, щуплий, мізерний, виглядає на 20-22 роки. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби, розмовляє зі своїм адвокатом із жвавою жестикуляцією». (Цитату подано за політичним детективом Полікарпа Шафети «Убивство міністра Перацького»). Журналіст Ксавери Грушинські в «Вядомосцях літерацкіх» пише дещо інакше: «...бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-літній провідник революційної екзекутиви і її трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирьома псевдонімами бойовика». (Цитату подано за книжкою Петра Мірчука «Степан Бандера – символ рево-люційної безкомпромісовости»). Варто ще навести вислів одного польського прокурора, який сказав, що поведінка підсудних нагадує йому, як у 1863р., після придушення чергового польського повстання, високий російський достойник запитав графа Вєльопольського, що має зробити Росія, щоб поляки були задоволені. На що граф відповів одним словом: «Відійдіть».
Сама постать міністра Перацького і його вбивство по-різному оцінювались різними силами. Наприклад, у виданій у 1983р., в Києві книжці В.Чередниченка «Анатомія зради» пишеться, що в 1934р. намітилося покращання стосунків між гітлерівською Німеччиною і Польщею, але мілітаристські кола Німеччини того собі не бажали і тому доручили «українським буржуазним націоналістам» вчинити замах на Геббельса під час його перебування у Варшаві. Але замах чомусь не вдався, було вбито лише міністра Перацького. Відкинемо цю версію, як абсолютно невірогідну, оскільки слідство було дуже грунтовне, суд широко висвітлювався, і було цілком ясно, що Перацький не був випадковою жертвою, а замах на нього було зарані сплановано і старанно підготовано.
Організація Українських Націоналістів у своєму зверненні заявила, що міністра Перацького було вбито як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930р., бо хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він теж був до того причетний.
Польські кола, навпаки, доводили, що Перацький був непричетним до пацифікації, що він дуже, – може, навіть занадто, – прихильно ставився до українців і прагнув налагодити українсько-польські стосунки. Все той же Шафета наводить одну з таких перших промов Перацького на посаді міністра: «Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи націо-нальної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідеї державності представників інших рас і націо-нальностей».
Що ж, цілком можливо, що Перацький був про-тивником насильницьких методів полонізації, бо добре розумів, що кожна дія викликає протидію. Але не доводиться сумніватися, що чинив він так не з особливої любові до українців, а винятково з точки зору державних і національних інтересів Польщі. І не виключено, що саме тому його і вбили українські націоналісти, що відчували з його боку особливу небезпеку, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращання стосунків між українцями і поляками. Їх метою було довести до того, що Ленін називав «революційною ситуацією», і до постання незалежної України. Наскільки реальні були їх плани і надії – це легше судити нам зараз, із відстані у півстоліття.
З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, пере-друкованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
Помірковані українські політичні діячі усві-домлювали, що головою муру не проб’єш, що реальної можливості відновити українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою ре-волюціонерів-радикалів це називається опор-тунізмом), треба зберегти в українців націо-нальну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики, – вони належали до так званого УНДО (Українське Національно-Демо-кратичне Об’єднання), – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояс-нювали це необхідністю «рятувати хлопців від шибениці». Польські урядові кола пішли назустріч – одного з провідних членів УНДО, Василя Мудрого, було обрано віце-маршалком польського сейму. Якраз під час процесу прийнято постанову про амністію, що потім була застосована до підсудних, завдяки їй Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець уникли шибениці.
Але «хлопці» не хотіли ніяких поступок у ставленні до себе і поводилися не просто відважно, а визивно. Відмовилися відповідати на суді польською мовою. Вітали один одного вигуком: «Слава Україні!» Їхній приклад наслідували деякі свідки, за що їх карано штрафом у 200 злотих або 10 днями тюрми. Оборонці підсудних, їх було чотири – Володимир Горбовий, Олександр Павенцький, Лев Ганкевич, Ярослав Шлапак, – постійно зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які судом незмінно відхилялися. Зрештою, запити були сформульовані так, що в них уже була готова відповідь. Зате всі газети повідомляли, що не було ще такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було б відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили з залу суду, коли судді приходили до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого. Польський журналіст вважав це комічним. Що ж, можливо, це справді комічно, коли непоказного юнака витягують за руки і за ноги кілька дебелих поліціянтів.
А от вирок прозвучав доволі трагічно: Бандера, Лебедь і Карпинець – до смертної кари, Климишин і Підгайний – довічне ув’язнення, Гнатківська – 15 років тюрми, Малюца, Мигаль, Качмарський – 12 років тюрми, Зарицька – вісім років тюрми, Рак і Чорній – 7 років тюрми. Але згідно з амністією смертну кару замінено на довічне ув’язнення, тюремні строки до 15 років зменшено наполовину, а більше 15 – на одну третину (от лише незрозуміло, як можна було визначити ту «одну третину» для тих, хто був засуджений довічно?). Підсудні вислухали вирок спокійно, а Бандера і Лебедь вигукнули: «Хай живе Україна!» З цього приводу Петро Балей пізніше напише: «...одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «велич-ної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині».
Що ж, про людину можна судити тільки по справах, бо їх видно. А ось про мотиви дуже рідко залишаються якісь беззаперечні свідчення. Бо так будь-яку людину, яка вчинила щось велике і прославилася, можна звинуватити, що вона це зробила винятково заради слави.
А тепер переходимо до Львівського процесу, який розпочався 25 травня 1936р.
Так от, поки у Варшаві йшло слідство над Степаном Бандерою і його спільниками, у Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це не було такою сенсацією, як убивство Перацького, сенсацією було інше: експертиза встановила, що їх убито з одного револьвера. А справа була так: Григорій Мацейко, щасливо вислизнувши з рук вар-шавської поліції, прибув до Львова, кілька днів переховувався на конспіративній квартирі, а потім так само щасливо перейшов кордон з Чехословаччиною. Револьвер же він віддав: у військової референтури ОУН не було надто багато зброї.
На цей раз перед судом постало аж 27 осіб: половина з тих, що були засуджені на Варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою, навіть деякі свідки Варшавського процесу (наприклад, Віра Свєнціцька) та нові люди. Власне, цей процес слід було б розділити на кілька, оскільки до різних підсудних пред’являлися різні звинувачення. Об’єднувало всіх лише одне: звинувачення у при-належності до ОУН. Сам хід процесу був спокійнішим, оскільки підсудним було дозволе-но відповідати укра-їнською мовою, не було вже ніякої несподіванки у вигляді ще якогось «архіву», не було такого ажіотажу преси. Зате достеменно відомо, що на суді був присутній працівник радянського консульства. Очевидно, саме з цього часу радянські «органи» почали приділяти особливу увагу Степанові Бандері.
На процесі виникло питання про вбивство Майлова. Бандера визнав, що це він надав наказ про атентат, але заперечив прокуророві на звинувачення, що цим убивством ОУН хотіла привести до зірвання стосунків між Польщею та СРСР. Бандера сказав, що такий мотив зовсім не брався до уваги, бо ОУН у своїй діяльності не орієнтується на треті сторони. Тут можна зробити зауваження, що це була помилка молодих діячів ОУН, бо робити велику політику, не враховуючи третіх, п’ятих, десятих і т.д. сторін, ніяк не можна: адже не на безлюдному острові вона робиться. Але сприймаймо минуле таким, яким воно було, а не таким, яким його нам хотілося б бачити.
Про нездійснений замах на підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького Степан Бандера пояснив, що підкомісар створив у тюрмі атмосферу знущання над в’язнями, і проти цього необхідно було якимсь чином протестувати. Спочатку розглядалася пропозиція, щоб політв’язні оголосили голодівку протесту, але потім прийшли до висновку, що захист повинен прийти зі сторони. Було вирішено вбити Кособудзького, і це мав зробити той самий Гриць Мацейко, якого потім відкликали до Варшави.
Про Бабія і Бачинського Степан Бандера сказав, що їх було вбито тому, що Бабій намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, а Бачинський, як це було беззаперечно доказано, був агентом поліції. На вимогу подати докази Бандера відповів відмовою, бо це могло б розконспірувати методи роботи ОУН.
У своєму останньому слові на суді Степан Бандера зазначив: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу, сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойової акції. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть – Лемика і того, хто вбив Перацького...»
Тут голова суду перебив Бандеру і не дав йому закінчити. У львівському процесі підсудних захищали аж 12 найкращих галицьких адвокатів, але, тим не менше, вирок був суворий: Степан Бандера і Роман Мигаль – довічне тюремне ув’язнення (тепер уже подвійне довічне), п’ять підсудних отримали по 15 років тюремного ув’язнення, двох було звільнено за недоказаністю звинувачення, останні 14 отримали вирок – у сумі 65 років ув’язнення.
Слід відразу зазначити, що якими болючими не були ці втрати: адже арештовано таких видатних діячів, як Роман Шухевич, Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Осип Мащак, Володимир Янів і сам крайовий провідник Степан Бандера, – але організація продовжувала працювати, хоча характер її діяльності дещо змінився, що, зрештою, виходить за межі цієї книги.
Обидва процеси привернули увагу всього світу до ситуації на українських землях під владою Польщі. А на самих українських землях значно виріс авторитет ОУН, зокрема через гідну поведінку на обох процесах її провідних членів.
Ще у 1933р. в польському журналі «Бунт млодих» писалося: «Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом, щоб втягнути маси в круговорот революції... Нині є вже зовсім ясне, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині може вичислити низку сіл, що ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали жаждучими боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це ж значить, що противник зріс у силах, а польська держава втратила». (Цитату наведено за книжкою Петра Мірчука «Степан Бандера – символ рево-люційної безкомпромісовости»).
Тут слід пояснити сучасному читачеві, що староста в міжвоєнній Польщі зовсім не відповідав старості в царській Росії. Скорше всього, його можна порівняти з обє’днаними в одній особі секретарем райкому і головою райвиконкому в СРСР, тобто повнота його влади була величезною.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Ми жили в країні, де все було не так, як у всьому світі: інша політична система, інша економічна система, навіть інше літочислення (у всьому світі рахувалось «до народження Христа» або «після народження Христа», а у нас «до нашої ери» і «нашої ери»). І ми вчили зовсім іншу історію. Не будемо вдаватися в ширше обговорення, зазначимо лише один факт. Ми вчили, що Римська імперія була зруйнована в результаті повстання Спартака, хоч вона існувала ще аж 500 років після придушення цього повстання. Але так сказав «найбільший історик усіх часів» товариш Сталін.
А коли перейти до нових часів, то увесь світ знає Другу світову війну, і лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну війну.
Загальноприйнято вважати початком Другої світової війни 1 вересня 1939р., коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Але фактично варт би до цього віднести й аншлюс Австрії у 1938р., і загарбання Німеччиною Судет, а далі і всієї Чехо-Словаччини, і війну в Іспанії, яка ніби вважається громадянською (принаймні, ми так вчили), але в якій так чи інакше брали участь інші європейські країни. І вийде якраз той 1936р., коли Степана Бандеру засудили на друге довічне ув’язнення.
Один із радянських публіцистів, пишучи про цей період життя Бандери, висловився так:«...він відпочивав у тюрмі «Свенти кшиж». Можна подумати, що це був курорт. Яким насправді було ув’язнення в польських тюрмах, залишили свідчення ті, хто в них перебував. З численних спогадів наведемо, що написав Тарас Боровець, який пізніше ввійде в історію під псевдом «Тарас Бульба», а у 1930-х рр. потрапив у лиховісний концтабір «Береза Картузька».
«Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні й неголені постаті, наче мух...
– Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро!.. Бах, бах, бах!... Гумою по толові... По спині... Чоботом у «хвостик».
...Усі приватні речі відбирають. Видають полотняну білизну і з того ж самого полотна «уніформу» з круглою шапочкою. Дерев’яні черевики з передками з білої сириці.
– Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!
Бах, бах, бах!.. Гумою... Чоботом... Поліном... Чим попало...
Суха сириця врізається аж до кісток на ногах. Кров... Пилюга... Грязюка...
– Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Стунко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Стій, ані мур-мур!.. Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам... ваша мать, покажу, як рухатись!..
Бах, бах, бах! Гумою... Гумою... Гумою... По головах... Через голови... По очах... По окулярах бородатих професорів та священиків... Усіх однаково...»
Оце таким був «польський курорт», де «від-почивали націоналісти». Правда, Степана Бандсру навіть у «Бере





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2007-03-15 19:50:21
Переглядів сторінки твору 4624
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (5.112 / 5.64)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.804 / 5.4)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2009.09.21 15:17
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2009-03-31 14:36:09 ]
Вшановуємо світлу пам'ять Галини Гордасевич.
У неї сьогодні День Народження.