
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховає тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у ма
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховає тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у ма
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Сомерсет Моем. Чоловік зі шрамом
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сомерсет Моем. Чоловік зі шрамом
Уперше я звернув на нього увагу саме через цей шрам, широкий і червоний, який великим півмісяцем перетинав його обличчя від скроні до підборіддя. Очевидно, це був слід страшної рани – чи то від удару шаблею, чи то від уламка снаряда. У кожному разі, цей шрам виглядав дивно на його круглому, добродушному обличчі з дрібними, непримітними рисами й простуватим виразом. Та й саме обличчя якось не поєднувалося з таким велетенським тілом. Це був могутній чоловік, зросту вищого за середній. На ньому завжди був один і той самий зношений сірий костюм, сорочка кольору хакі й м’яте сомбреро. Мав не надто охайний вигляд. Щодня на час коктейлю він з’являвся у ґватемальському «Палац-готелі» й, неквапливо походжаючи баром, продавав лотерейні білети. Якщо це був його заробіток на прожиття, то жив він, за всією ймовірністю, дуже бідно, бо я ні разу не бачив, аби хтось купив у нього білет; одначе зрідка йому пропонували випити. Він ніколи не відмовлявся. Чоловік зі шрамом пробирався між столиками обережно і якось перевальцем, немовби звик ходити пішки на далекі відстані, зупинявся біля кожного столика, з легкою усмішкою називав номери своїх білетів і, якщо на нього не звертали уваги, з тією ж усмішкою рухався далі. Напевне, він майже завжди був підхмелений.
Якось увечері, коли я з одним знайомим стояв біля стійки в барі – у ґватемальському «Палац-готелі» готують чудовий сухий мартіні, – чоловік зі шрамом підійшов до нас і знову, вже вкотре, витягнув для мого огляду свої білети. Я похитав головою, але мій знайомий привітно кивнув йому.
– Qué tal, генерале? Як справи?
– Нічого. Справи йдуть не блискуче, але бувало гірше.
– Що питимете?
– Бренді.
Випивши залпом, він поставив чарку і кивнув моєму знайомому.
– Gracias. Hasta luego [1].
Потім він відійшов од нас і став пропонувати свої білети іншим.
– Хто він? – спитав я. – Який жахливий шрам на його обличчі.
– Так, він його не прикрашає. Цей чоловік – вигнанець із Нікарагуа. Звісно, зарізяка і бандит, але непоганий хлопець. Час від часу я даю йому кілька песо. Він був генералом, очолив там заколот, і якби не скінчилися боєприпаси, він би скинув уряд і був військовим міністром, а не продавав лотерейні білети у Ґватемалі. Його захопили вкупі з усім штабом і судили військовим судом. Такі справи там вирішуються швидко, і його засудили до розстрілу. У полоні, слід думати, йому відразу стало ясно, що його чекає. Ніч він провів у в’язниці й разом з іншими – усього їх було п’ятеро – проводив час, граючи в покер і використовуючи замість фішок сірники. Він говорив мені, що ані разу в житті не мав такої смуги невезіння. На світанку до камери ввійшли солдати, аби вести ув’язнених на страту. До цього часу він устиг програти більше сірників, ніж будь-яка людина може використати за ціле життя.
Їх вивели в тюремний двір і поставили до муру, усіх п’ятьох у ряд обличчям до солдатів. Але потому нічого не було, і наш друг запитав, якого дідька їх змушують чекати. Офіцер відповів, що чекають прибуття генерала – командувача урядовими військами, який побажав бути присутнім на страті.
– У такому разі я ще встигну викурити цигарку, – сказав наш друг. – Генерал ніколи не вирізнявся пунктуальністю.
Та ледве він закурив, як генерал – між іншим, це був Сан-Іґнасіо, ви з ним, можливо, зустрічалися – з’явився у дворі в супроводі свого ад’ютанта. Було виконано звичайні формальності, й Сан-Іґнасіо спитав засуджених, чи не має хтось із них останнього бажання. Четверо відповіли заперечно, але наш друг мовив:
– Так, я хотів би попрощатися з дружиною.
– Bueno [2], – сказав генерал, – я не заперечую. Де вона?
– Чекає біля брами в’язниці.
– Тоді це займе не більше п’яти хвилин.
– Навіть менше, сеньйоре генерал, – сказав наш друг.
– Відведіть його вбік.
Два солдати вийшли вперед і відвели засудженого у вказане місце. За кивком генерала офіцер дав команду, пролунав неузгоджений залп, і ті четверо впали. Вони впали дивно – не вкупі, а один за другим, безглуздо смикаючись, наче маріонетки в ляльковому театрі. Офіцер підійшов до них і розрядив обидва стволи револьвера в того, який ще був живий. Наш друг докурив цигарку і відкинув недопалок.
У цей час біля брами стався якийсь дивний рух. У двір швидкими кроками ввійшла молода жінка – і раптом зупинилася, схопившись рукою за серце. Потім вона скрикнула і, простягнувши руки, кинулася вперед.
– Carramba [3], – сказав генерал.
Жінка була вся в чорному, волосся вкрите вуаллю, обличчя мертвотно бліде. Майже дівчинка – тоненька, з правильними рисами обличчя і величезними очима. Зараз у цих очах застиг жах. Вона бігла, наполовину відкривши рота, і така була прекрасна у своєму горі, що навіть із цих байдужих солдатів вирвався вигук подиву.
Заколотник ступив їй назустріч. Вона кинулася до нього в обійми з хриплим пристрасним криком: «Alma de mi corazón!» – серце душі моєї.
Він пригорнувся до її губ. Тієї ж миті вихопив ножа з-під рваної сорочини – незбагненно, як його вдалося там сховати, – і вдарив її в шию. Кров хлинула з перерізаної вени, почервонивши його сорочку. Він ізнову обійняв дружину і притиснувся до її губ.
Багато людей не зрозуміли, що сталося – настільки швидко все відбулось, – а з інших вирвався крик жаху, вони кинулися до нього і схопили його за руки: жінка би впала, якби ад’ютант генерала не підхопив її. Вона була непритомна. Її поклали на землю й обступили, розгублено дивлячись на неї. Заколотник знав, куди завдати удару – зупинити кров було неможливо. За хвилину ад’ютант, постоявши біля неї на колінах, підвівся.
– Вона мертва, – прошепотів він.
Заколотник перехрестився.
– Чому ти зробив це? – спитав генерал.
– Я кохав її.
Ніби зітхання пробігло рядами; усі погляди були спрямовані на вбивцю. Генерал мовчав і теж дивився на нього.
– Це був благородний вчинок, – нарешті мовив генерал. – Я не можу стратити таку людину. Візьміть мою автівку і відвезіть його на кордон. Сеньйоре, засвідчую вам свою повагу як смілива людина сміливій людині.
Почувся схвальний шепіт. Ад’ютант торкнувся плеча вбивці й, не мовивши ані слова, закрокував між двома солдатами до автівки, яка чекала.
Мій знайомий замовк, і я деякий час теж мовчав. Мушу зауважити, що він був ґватемалець і говорив зі мною по-іспанському. Я постарався якомога ліпше перекласти те, що почув, зберігши навіть його дещо урочистий стиль. Чесно кажучи, я думаю, що він цілком відповідає оповіді.
– Але звідки ж цей шрам? – спитав я нарешті.
– А, це він якось відкупорював пляшку, і вона розірвалася в його руках. Пляшка шипучки.
– Ніколи мені шипучка не подобалась, – сказав я.
Якось увечері, коли я з одним знайомим стояв біля стійки в барі – у ґватемальському «Палац-готелі» готують чудовий сухий мартіні, – чоловік зі шрамом підійшов до нас і знову, вже вкотре, витягнув для мого огляду свої білети. Я похитав головою, але мій знайомий привітно кивнув йому.
– Qué tal, генерале? Як справи?
– Нічого. Справи йдуть не блискуче, але бувало гірше.
– Що питимете?
– Бренді.
Випивши залпом, він поставив чарку і кивнув моєму знайомому.
– Gracias. Hasta luego [1].
Потім він відійшов од нас і став пропонувати свої білети іншим.
– Хто він? – спитав я. – Який жахливий шрам на його обличчі.
– Так, він його не прикрашає. Цей чоловік – вигнанець із Нікарагуа. Звісно, зарізяка і бандит, але непоганий хлопець. Час від часу я даю йому кілька песо. Він був генералом, очолив там заколот, і якби не скінчилися боєприпаси, він би скинув уряд і був військовим міністром, а не продавав лотерейні білети у Ґватемалі. Його захопили вкупі з усім штабом і судили військовим судом. Такі справи там вирішуються швидко, і його засудили до розстрілу. У полоні, слід думати, йому відразу стало ясно, що його чекає. Ніч він провів у в’язниці й разом з іншими – усього їх було п’ятеро – проводив час, граючи в покер і використовуючи замість фішок сірники. Він говорив мені, що ані разу в житті не мав такої смуги невезіння. На світанку до камери ввійшли солдати, аби вести ув’язнених на страту. До цього часу він устиг програти більше сірників, ніж будь-яка людина може використати за ціле життя.
Їх вивели в тюремний двір і поставили до муру, усіх п’ятьох у ряд обличчям до солдатів. Але потому нічого не було, і наш друг запитав, якого дідька їх змушують чекати. Офіцер відповів, що чекають прибуття генерала – командувача урядовими військами, який побажав бути присутнім на страті.
– У такому разі я ще встигну викурити цигарку, – сказав наш друг. – Генерал ніколи не вирізнявся пунктуальністю.
Та ледве він закурив, як генерал – між іншим, це був Сан-Іґнасіо, ви з ним, можливо, зустрічалися – з’явився у дворі в супроводі свого ад’ютанта. Було виконано звичайні формальності, й Сан-Іґнасіо спитав засуджених, чи не має хтось із них останнього бажання. Четверо відповіли заперечно, але наш друг мовив:
– Так, я хотів би попрощатися з дружиною.
– Bueno [2], – сказав генерал, – я не заперечую. Де вона?
– Чекає біля брами в’язниці.
– Тоді це займе не більше п’яти хвилин.
– Навіть менше, сеньйоре генерал, – сказав наш друг.
– Відведіть його вбік.
Два солдати вийшли вперед і відвели засудженого у вказане місце. За кивком генерала офіцер дав команду, пролунав неузгоджений залп, і ті четверо впали. Вони впали дивно – не вкупі, а один за другим, безглуздо смикаючись, наче маріонетки в ляльковому театрі. Офіцер підійшов до них і розрядив обидва стволи револьвера в того, який ще був живий. Наш друг докурив цигарку і відкинув недопалок.
У цей час біля брами стався якийсь дивний рух. У двір швидкими кроками ввійшла молода жінка – і раптом зупинилася, схопившись рукою за серце. Потім вона скрикнула і, простягнувши руки, кинулася вперед.
– Carramba [3], – сказав генерал.
Жінка була вся в чорному, волосся вкрите вуаллю, обличчя мертвотно бліде. Майже дівчинка – тоненька, з правильними рисами обличчя і величезними очима. Зараз у цих очах застиг жах. Вона бігла, наполовину відкривши рота, і така була прекрасна у своєму горі, що навіть із цих байдужих солдатів вирвався вигук подиву.
Заколотник ступив їй назустріч. Вона кинулася до нього в обійми з хриплим пристрасним криком: «Alma de mi corazón!» – серце душі моєї.
Він пригорнувся до її губ. Тієї ж миті вихопив ножа з-під рваної сорочини – незбагненно, як його вдалося там сховати, – і вдарив її в шию. Кров хлинула з перерізаної вени, почервонивши його сорочку. Він ізнову обійняв дружину і притиснувся до її губ.
Багато людей не зрозуміли, що сталося – настільки швидко все відбулось, – а з інших вирвався крик жаху, вони кинулися до нього і схопили його за руки: жінка би впала, якби ад’ютант генерала не підхопив її. Вона була непритомна. Її поклали на землю й обступили, розгублено дивлячись на неї. Заколотник знав, куди завдати удару – зупинити кров було неможливо. За хвилину ад’ютант, постоявши біля неї на колінах, підвівся.
– Вона мертва, – прошепотів він.
Заколотник перехрестився.
– Чому ти зробив це? – спитав генерал.
– Я кохав її.
Ніби зітхання пробігло рядами; усі погляди були спрямовані на вбивцю. Генерал мовчав і теж дивився на нього.
– Це був благородний вчинок, – нарешті мовив генерал. – Я не можу стратити таку людину. Візьміть мою автівку і відвезіть його на кордон. Сеньйоре, засвідчую вам свою повагу як смілива людина сміливій людині.
Почувся схвальний шепіт. Ад’ютант торкнувся плеча вбивці й, не мовивши ані слова, закрокував між двома солдатами до автівки, яка чекала.
Мій знайомий замовк, і я деякий час теж мовчав. Мушу зауважити, що він був ґватемалець і говорив зі мною по-іспанському. Я постарався якомога ліпше перекласти те, що почув, зберігши навіть його дещо урочистий стиль. Чесно кажучи, я думаю, що він цілком відповідає оповіді.
– Але звідки ж цей шрам? – спитав я нарешті.
– А, це він якось відкупорював пляшку, і вона розірвалася в його руках. Пляшка шипучки.
– Ніколи мені шипучка не подобалась, – сказав я.
1. Дякую. До скорої зустрічі (ісп.).
2. Добре (ісп.).
3. Чорт забирай (ісп.).
Переклав Василь Буколик
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Bazyli Bukolik. Nie żegnam"
• Перейти на сторінку •
"Віра Павловська-Боровик. Спогади про Енріко Карузо"
• Перейти на сторінку •
"Віра Павловська-Боровик. Спогади про Енріко Карузо"
Про публікацію