Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
13:19
Холод ще повільно відступає,
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Сомерсет Моем. Чоловік зі шрамом
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сомерсет Моем. Чоловік зі шрамом
Уперше я звернув на нього увагу саме через цей шрам, широкий і червоний, який великим півмісяцем перетинав його обличчя від скроні до підборіддя. Очевидно, це був слід страшної рани – чи то від удару шаблею, чи то від уламка снаряда. У кожному разі, цей шрам виглядав дивно на його круглому, добродушному обличчі з дрібними, непримітними рисами й простуватим виразом. Та й саме обличчя якось не поєднувалося з таким велетенським тілом. Це був могутній чоловік, зросту вищого за середній. На ньому завжди був один і той самий зношений сірий костюм, сорочка кольору хакі й м’яте сомбреро. Мав не надто охайний вигляд. Щодня на час коктейлю він з’являвся у ґватемальському «Палац-готелі» й, неквапливо походжаючи баром, продавав лотерейні білети. Якщо це був його заробіток на прожиття, то жив він, за всією ймовірністю, дуже бідно, бо я ні разу не бачив, аби хтось купив у нього білет; одначе зрідка йому пропонували випити. Він ніколи не відмовлявся. Чоловік зі шрамом пробирався між столиками обережно і якось перевальцем, немовби звик ходити пішки на далекі відстані, зупинявся біля кожного столика, з легкою усмішкою називав номери своїх білетів і, якщо на нього не звертали уваги, з тією ж усмішкою рухався далі. Напевне, він майже завжди був підхмелений.
Якось увечері, коли я з одним знайомим стояв біля стійки в барі – у ґватемальському «Палац-готелі» готують чудовий сухий мартіні, – чоловік зі шрамом підійшов до нас і знову, вже вкотре, витягнув для мого огляду свої білети. Я похитав головою, але мій знайомий привітно кивнув йому.
– Qué tal, генерале? Як справи?
– Нічого. Справи йдуть не блискуче, але бувало гірше.
– Що питимете?
– Бренді.
Випивши залпом, він поставив чарку і кивнув моєму знайомому.
– Gracias. Hasta luego [1].
Потім він відійшов од нас і став пропонувати свої білети іншим.
– Хто він? – спитав я. – Який жахливий шрам на його обличчі.
– Так, він його не прикрашає. Цей чоловік – вигнанець із Нікарагуа. Звісно, зарізяка і бандит, але непоганий хлопець. Час від часу я даю йому кілька песо. Він був генералом, очолив там заколот, і якби не скінчилися боєприпаси, він би скинув уряд і був військовим міністром, а не продавав лотерейні білети у Ґватемалі. Його захопили вкупі з усім штабом і судили військовим судом. Такі справи там вирішуються швидко, і його засудили до розстрілу. У полоні, слід думати, йому відразу стало ясно, що його чекає. Ніч він провів у в’язниці й разом з іншими – усього їх було п’ятеро – проводив час, граючи в покер і використовуючи замість фішок сірники. Він говорив мені, що ані разу в житті не мав такої смуги невезіння. На світанку до камери ввійшли солдати, аби вести ув’язнених на страту. До цього часу він устиг програти більше сірників, ніж будь-яка людина може використати за ціле життя.
Їх вивели в тюремний двір і поставили до муру, усіх п’ятьох у ряд обличчям до солдатів. Але потому нічого не було, і наш друг запитав, якого дідька їх змушують чекати. Офіцер відповів, що чекають прибуття генерала – командувача урядовими військами, який побажав бути присутнім на страті.
– У такому разі я ще встигну викурити цигарку, – сказав наш друг. – Генерал ніколи не вирізнявся пунктуальністю.
Та ледве він закурив, як генерал – між іншим, це був Сан-Іґнасіо, ви з ним, можливо, зустрічалися – з’явився у дворі в супроводі свого ад’ютанта. Було виконано звичайні формальності, й Сан-Іґнасіо спитав засуджених, чи не має хтось із них останнього бажання. Четверо відповіли заперечно, але наш друг мовив:
– Так, я хотів би попрощатися з дружиною.
– Bueno [2], – сказав генерал, – я не заперечую. Де вона?
– Чекає біля брами в’язниці.
– Тоді це займе не більше п’яти хвилин.
– Навіть менше, сеньйоре генерал, – сказав наш друг.
– Відведіть його вбік.
Два солдати вийшли вперед і відвели засудженого у вказане місце. За кивком генерала офіцер дав команду, пролунав неузгоджений залп, і ті четверо впали. Вони впали дивно – не вкупі, а один за другим, безглуздо смикаючись, наче маріонетки в ляльковому театрі. Офіцер підійшов до них і розрядив обидва стволи револьвера в того, який ще був живий. Наш друг докурив цигарку і відкинув недопалок.
У цей час біля брами стався якийсь дивний рух. У двір швидкими кроками ввійшла молода жінка – і раптом зупинилася, схопившись рукою за серце. Потім вона скрикнула і, простягнувши руки, кинулася вперед.
– Carramba [3], – сказав генерал.
Жінка була вся в чорному, волосся вкрите вуаллю, обличчя мертвотно бліде. Майже дівчинка – тоненька, з правильними рисами обличчя і величезними очима. Зараз у цих очах застиг жах. Вона бігла, наполовину відкривши рота, і така була прекрасна у своєму горі, що навіть із цих байдужих солдатів вирвався вигук подиву.
Заколотник ступив їй назустріч. Вона кинулася до нього в обійми з хриплим пристрасним криком: «Alma de mi corazón!» – серце душі моєї.
Він пригорнувся до її губ. Тієї ж миті вихопив ножа з-під рваної сорочини – незбагненно, як його вдалося там сховати, – і вдарив її в шию. Кров хлинула з перерізаної вени, почервонивши його сорочку. Він ізнову обійняв дружину і притиснувся до її губ.
Багато людей не зрозуміли, що сталося – настільки швидко все відбулось, – а з інших вирвався крик жаху, вони кинулися до нього і схопили його за руки: жінка би впала, якби ад’ютант генерала не підхопив її. Вона була непритомна. Її поклали на землю й обступили, розгублено дивлячись на неї. Заколотник знав, куди завдати удару – зупинити кров було неможливо. За хвилину ад’ютант, постоявши біля неї на колінах, підвівся.
– Вона мертва, – прошепотів він.
Заколотник перехрестився.
– Чому ти зробив це? – спитав генерал.
– Я кохав її.
Ніби зітхання пробігло рядами; усі погляди були спрямовані на вбивцю. Генерал мовчав і теж дивився на нього.
– Це був благородний вчинок, – нарешті мовив генерал. – Я не можу стратити таку людину. Візьміть мою автівку і відвезіть його на кордон. Сеньйоре, засвідчую вам свою повагу як смілива людина сміливій людині.
Почувся схвальний шепіт. Ад’ютант торкнувся плеча вбивці й, не мовивши ані слова, закрокував між двома солдатами до автівки, яка чекала.
Мій знайомий замовк, і я деякий час теж мовчав. Мушу зауважити, що він був ґватемалець і говорив зі мною по-іспанському. Я постарався якомога ліпше перекласти те, що почув, зберігши навіть його дещо урочистий стиль. Чесно кажучи, я думаю, що він цілком відповідає оповіді.
– Але звідки ж цей шрам? – спитав я нарешті.
– А, це він якось відкупорював пляшку, і вона розірвалася в його руках. Пляшка шипучки.
– Ніколи мені шипучка не подобалась, – сказав я.
Якось увечері, коли я з одним знайомим стояв біля стійки в барі – у ґватемальському «Палац-готелі» готують чудовий сухий мартіні, – чоловік зі шрамом підійшов до нас і знову, вже вкотре, витягнув для мого огляду свої білети. Я похитав головою, але мій знайомий привітно кивнув йому.
– Qué tal, генерале? Як справи?
– Нічого. Справи йдуть не блискуче, але бувало гірше.
– Що питимете?
– Бренді.
Випивши залпом, він поставив чарку і кивнув моєму знайомому.
– Gracias. Hasta luego [1].
Потім він відійшов од нас і став пропонувати свої білети іншим.
– Хто він? – спитав я. – Який жахливий шрам на його обличчі.
– Так, він його не прикрашає. Цей чоловік – вигнанець із Нікарагуа. Звісно, зарізяка і бандит, але непоганий хлопець. Час від часу я даю йому кілька песо. Він був генералом, очолив там заколот, і якби не скінчилися боєприпаси, він би скинув уряд і був військовим міністром, а не продавав лотерейні білети у Ґватемалі. Його захопили вкупі з усім штабом і судили військовим судом. Такі справи там вирішуються швидко, і його засудили до розстрілу. У полоні, слід думати, йому відразу стало ясно, що його чекає. Ніч він провів у в’язниці й разом з іншими – усього їх було п’ятеро – проводив час, граючи в покер і використовуючи замість фішок сірники. Він говорив мені, що ані разу в житті не мав такої смуги невезіння. На світанку до камери ввійшли солдати, аби вести ув’язнених на страту. До цього часу він устиг програти більше сірників, ніж будь-яка людина може використати за ціле життя.
Їх вивели в тюремний двір і поставили до муру, усіх п’ятьох у ряд обличчям до солдатів. Але потому нічого не було, і наш друг запитав, якого дідька їх змушують чекати. Офіцер відповів, що чекають прибуття генерала – командувача урядовими військами, який побажав бути присутнім на страті.
– У такому разі я ще встигну викурити цигарку, – сказав наш друг. – Генерал ніколи не вирізнявся пунктуальністю.
Та ледве він закурив, як генерал – між іншим, це був Сан-Іґнасіо, ви з ним, можливо, зустрічалися – з’явився у дворі в супроводі свого ад’ютанта. Було виконано звичайні формальності, й Сан-Іґнасіо спитав засуджених, чи не має хтось із них останнього бажання. Четверо відповіли заперечно, але наш друг мовив:
– Так, я хотів би попрощатися з дружиною.
– Bueno [2], – сказав генерал, – я не заперечую. Де вона?
– Чекає біля брами в’язниці.
– Тоді це займе не більше п’яти хвилин.
– Навіть менше, сеньйоре генерал, – сказав наш друг.
– Відведіть його вбік.
Два солдати вийшли вперед і відвели засудженого у вказане місце. За кивком генерала офіцер дав команду, пролунав неузгоджений залп, і ті четверо впали. Вони впали дивно – не вкупі, а один за другим, безглуздо смикаючись, наче маріонетки в ляльковому театрі. Офіцер підійшов до них і розрядив обидва стволи револьвера в того, який ще був живий. Наш друг докурив цигарку і відкинув недопалок.
У цей час біля брами стався якийсь дивний рух. У двір швидкими кроками ввійшла молода жінка – і раптом зупинилася, схопившись рукою за серце. Потім вона скрикнула і, простягнувши руки, кинулася вперед.
– Carramba [3], – сказав генерал.
Жінка була вся в чорному, волосся вкрите вуаллю, обличчя мертвотно бліде. Майже дівчинка – тоненька, з правильними рисами обличчя і величезними очима. Зараз у цих очах застиг жах. Вона бігла, наполовину відкривши рота, і така була прекрасна у своєму горі, що навіть із цих байдужих солдатів вирвався вигук подиву.
Заколотник ступив їй назустріч. Вона кинулася до нього в обійми з хриплим пристрасним криком: «Alma de mi corazón!» – серце душі моєї.
Він пригорнувся до її губ. Тієї ж миті вихопив ножа з-під рваної сорочини – незбагненно, як його вдалося там сховати, – і вдарив її в шию. Кров хлинула з перерізаної вени, почервонивши його сорочку. Він ізнову обійняв дружину і притиснувся до її губ.
Багато людей не зрозуміли, що сталося – настільки швидко все відбулось, – а з інших вирвався крик жаху, вони кинулися до нього і схопили його за руки: жінка би впала, якби ад’ютант генерала не підхопив її. Вона була непритомна. Її поклали на землю й обступили, розгублено дивлячись на неї. Заколотник знав, куди завдати удару – зупинити кров було неможливо. За хвилину ад’ютант, постоявши біля неї на колінах, підвівся.
– Вона мертва, – прошепотів він.
Заколотник перехрестився.
– Чому ти зробив це? – спитав генерал.
– Я кохав її.
Ніби зітхання пробігло рядами; усі погляди були спрямовані на вбивцю. Генерал мовчав і теж дивився на нього.
– Це був благородний вчинок, – нарешті мовив генерал. – Я не можу стратити таку людину. Візьміть мою автівку і відвезіть його на кордон. Сеньйоре, засвідчую вам свою повагу як смілива людина сміливій людині.
Почувся схвальний шепіт. Ад’ютант торкнувся плеча вбивці й, не мовивши ані слова, закрокував між двома солдатами до автівки, яка чекала.
Мій знайомий замовк, і я деякий час теж мовчав. Мушу зауважити, що він був ґватемалець і говорив зі мною по-іспанському. Я постарався якомога ліпше перекласти те, що почув, зберігши навіть його дещо урочистий стиль. Чесно кажучи, я думаю, що він цілком відповідає оповіді.
– Але звідки ж цей шрам? – спитав я нарешті.
– А, це він якось відкупорював пляшку, і вона розірвалася в його руках. Пляшка шипучки.
– Ніколи мені шипучка не подобалась, – сказав я.
1. Дякую. До скорої зустрічі (ісп.).
2. Добре (ісп.).
3. Чорт забирай (ісп.).
Переклав Василь Буколик
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Bazyli Bukolik. Nie żegnam"
• Перейти на сторінку •
"Віра Павловська-Боровик. Спогади про Енріко Карузо"
• Перейти на сторінку •
"Віра Павловська-Боровик. Спогади про Енріко Карузо"
Про публікацію
