ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.02.21 06:08
Усе життя - це коди і повтори,
До рота ложка носиться щодня.
Поезія рутинна апріорі -
Спитай свого крилатого коня.

Хай істина лежить без комбідреса,
А око тішить правдоньки шкелет:
За тезою крокує антитеза,

Ярослав Чорногуз
2019.02.21 00:19
Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -

Марія Дем'янюк
2019.02.20 21:47
Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.

Іван Потьомкін
2019.02.20 20:46
Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у

Сонце Місяць
2019.02.20 17:16
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом

вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж

Олександр Сушко
2019.02.20 06:26
І нащо моя дружина поперлася у районне управління за субсидією? Нащо псувала свої нерви, виклянчуючи у мертвонародженого викидня - міністерства соціальної політики - куцу матеріальну допомогу для закупівлі дрівцят на зиму та на електроенергію? Це минулог

Віктор Кучерук
2019.02.20 00:14
Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.

Віта Парфенович
2019.02.19 21:56
Я спізнювалася. На годину… Воно ніби-то і не набагато, але таки так. Збиралася прийти вчасно, але як завжди, в останню мить щось збивало. То виснажена готуванням смаколиків для свого коханого, бо він полюбляє різноманіття, а це все сили і час. То апатією

Володимир Бойко
2019.02.19 21:12
У відомому парку у Києві
Закладатимуть пам'ятник Вієві.
Чи то Вій, чи не Вій –
Ти піди, зрозумій,
Але щось замишляють у Києві.

Зіштовхнулися лижники в Рахові,
Довго з болю стогнали і ахали,

Юрій Сидорів
2019.02.19 16:51
Мистецтво -
Справжнє місце для пера,
А не куточок десь на кладовищі.
І навіть п'єдестал або гора -
Це все не те - нехай вони і вищі.

Так само і для шпателя, різця,
Багра, кувалди, лома чи сокири,

Лариса Пугачук
2019.02.19 12:14
рік. Бєлгород. Марину знаю вже з півтора року. Кілька років тому вона з 23-ти річною донькою перебралася в Бєлгород з Луганської області. Наодинці розмовляє зі мною українською мовою. З почутого від Марини: «В мене в Бєлгороді тітка рідна живе, одинока

Дмитро Куренівець
2019.02.19 11:11
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –

Олександр Сушко
2019.02.19 10:12
Я сьогодні піду і прощатися, мабуть, не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я

Віктор Кучерук
2019.02.19 06:31
Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.

Сонце Місяць
2019.02.19 03:53
Ця самота є дощовою.
Від моря, над відтінки вечорові,
понад рівнини дальні й ген за овид,
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста.

Дощить кругом у нечіткі години,
де всі провулки досвіту чекають,

Ярослав Чорногуз
2019.02.19 02:16
Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Вадим Василенко
2015.05.16

Іолана Тимочко
2015.03.20






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Добко (1959) / Рецензії

 Поезія Маргарити

Коли я йду Андріївським узвозом,
Мені хочеться купити жовті квіти.
У кожній жінці живе Маргарита.
Тетяна Добко


[Рецензія Марини Гримич на кн.:] Добко Т. Просто жити: лірика. – К.: Темпора, 2006; Добко Т. З Тобою і без Тебе: лірика. – К.:Темпора, 2011.

Жінки бувають трьох категорій. До першої належать ті, у яких живе булгаківська Маргарита. До другої – ті, у яких уже або ще не живе Маргарита. І третя – це ті, у яких Маргарита не жила і не житиме ніколи.
Важко писати жінці другої категорії, та ще й прозаїку, про жінку першої категорії, та ще й поетесу. Тішить єдине: жінці третьої категорії зробити це було б набагато важче.
Незважаючи на це, є величезне бажання розповісти про Тетяну Добко.
З нею ми зустрілися саме в той період життя, коли серце стискається від ностальгії. Наші з Тетяною ностальгії подібні. Це не ностальгія за батьківщиною, яку ми покинули. Це не ностальгія за дитинством і молодістю. Це ностальгія за єдиним маленьким клаптиком землі, якого вже немає, а точніше, який похований під водами Київського водосховища.
Моя мама і Танині батьки народилися в селі Тарасовичі, знесеному й затопленому під час будівництва Київської ГЕС. Розташоване воно було в окремішній етнографічній зоні, абсолютно не описаній етнологічною наукою. Це дві вузькі смуги вздовж Дніпра, його правий і лівий береги, причому життя на правому – високому – колись було інакшим, аніж на лівому – низькому. Тепер цієї смуги майже немає, оскільки на Дніпрі стоїть каскад гідроелектростанцій, які, напевне, свого часу добре послужили країні, однак віджили вік і перебувають на заслуженій пенсії.
Лівий берег Дніпра щовесни заливала повінь. А коли вода сходила, на тому місці зеленіли розкішні луги із соковитою травою. Влітку вони перетворювалися на пахучі сінокоси. Земля біля Дніпра, природно, була поганенькою: що з неї візьмеш – пісок та й годі. Лише картопля й жито там родили. З фруктових дерев – невибаглива шовковиця. Та ще обов'язково дика грушка, або просто «дичка». Саме на такій груші повісився сусід моєї мами після того, як повантажив свої речі на машину, готову перевезти його в інше село...
Людей годувала ріка і ліс, тому й раціон харчування містив багато риби, ягід, грибів. Такого делікатесу, як сушена риба, котру робила моя прабаба Варка в печі, ні з чим не можна порівняти. Головне, щоб на присушеній шкуринці лишилися соломинки, на яких сушилася риба.
Нам з Тетяною судилося опинилися поруч на березі Дніпра, недалеко від того місця, де колись були Тарасовичі. Я дивилася на поверхню води й намагалася уявити, що під водою село продовжує жити, як на тому світі. Власне, це відчуття я колись описала в романі «Мак червоний в росі». І в час моїх роздумів Тетяна розповіла, що на Каховському водосховищі (яке також затопило багато сіл) існує звичай: люди сідають на човни й випливають на те місце, де був їхній двір і стояла хата. Зупиняють човен і розкладають «поляну» – горілку, хліб, ковбасу, яйця... Як у поминальний день на Гробки. У мене від цієї розповіді по спині пробігли мурашки...
...Коли я розкрила збірочку лірики Тетяни Добко «Просто жити» – побачила старі фотографії Тарасовичів, її мешканців, дніпровські пейзажі. І зрозуміла, що у нас з нею одна ностальгія на двох.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє «прощай»
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

Ви помітили: вона пише не «вдягнути старе пальто», а «надіти»? І я так кажу, бо так казала моя прабаба Варка, бо так казали в Тарасовичах. І мене втомився критикувати мій чоловік – лінгвістичний пурист, бо нарешті зрозумів, що Я КАЖУ ТАК НАВМИСНЕ.
Тетяна Добко пише поезію легку, як кленовий листок, що кружляє в осінньому повітрі. Саме так треба писати про любов, щоб це зачепило навіть жінку, в якій уже давно не живе булгаківська Маргарита.

На гілці кохання
Сидять голуби.
Хитається гілка.

Правда, схоже на штрих пензля на японській акварелі? Цікаво, чи хтось повірить, що наведені нижче рядки написала людина, яка очолює один з найголовніших відділів у Національній бібліотеці імені В. Вернадського, кандидат історичних наук?

Я Вас шалено покохала.
Шаленість шаленіла навкруги,
Шуміли гай, річки,
Цвіли дерева...
У їх шаленстві
Ви мене знайшли.

Не «ми зустрілися», не «я Вас знайшла», а саме «Ви мене знайшли»... Як важливо знайти правильну граматичну форму, щоб поезія заграла...
А наступні рядки неначе про мене:

У самоті
Шукаю натхнення
На самоті...

Напевне, жінкам другої категорії треба заборонити писати про жінок першої категорії. Але як не написати?


Марина Гримич
2011

Джерело публікації: Гримич М. Поезія Маргарити / Марина Гримич // Літературна Україна. – 2011. – 1 груд. - С.4.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-12-24 17:54:34
Переглядів сторінки твору 1142
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.121 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.121 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.814
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
Дамський клуб, рецензії
Автор востаннє на сайті 2017.03.13 21:55
Автор у цю хвилину відсутній