ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Христина Букатчук (1989) /
Критика | Аналітика
Шаман епічної містики
2013. – 288 с.)
Найглибші ріки течуть з найменшим шумом…
Його постать сьогодні підтримує рівновагу полярності в українському літературному геопросторі – і разом з тим деполяризує звичний адміністративний. Це створює низку проблем у спробах визначити демаркаційну лінію між центром та периферією в літературній географії, адже якщо, на сучасному етапі, головний концептуальний містифікатор-дескриптор національної історії – Дмитро Білий, – то художня ядерна дислокація – volens nolens – базується у Південно-Східному літературному полюсі України. У таких умовах – NB! – донецький адміністративний фронтир стає українським національним центром.
* * *
Кубанське походження Дмитра Білого стало екзотичною деталлю в кожній біографічній довідці про нього. Хоча не менш цікавим фактом є те, що уже 26 років письменник займається східними бойовими мистецтвами (тайцзіцюань та карате-шотокан), а також володіє грою на кількох музичних інструментах. Якщо додати до загальної характеристики ще й ступінь доктора історичних наук, цього було б цілком достатньо для створення міфу непересічного Імені. Однак степова кубанська кров не може надовго затримуватися в кабінетних стінах – її рве у простір дикого поля, де бурлять воля, сила, пристрасть одвічних як світ архетипів. Так в українській літературі з’явилися сім романів, сім пригодницьких історій, сім окремих світів від шамана епічної містики – Дмитра Білого.
* * *
У прозову збірку «Волонтер» (2013 р.) увійшли уже відомий читачам роман «Чорне крило», перша частина роману «Поцілунок відьми», повісті «Вершниці Власти» та «Волонтер».
«Чорне крило» – зразок маскулінного письма, у якому художні суб’єкти перебувають у загрозливих для життя (воєнних та бандитських) ситуаціях. Двигуном метаквесту є демон. Навколо нього долі сплітаються в невипадкові зустрічі, пристрасті, ритуальні вбивства, війни.
У текстах Дмитра Білого демон є прообразом архетипного хтонічного страху. Він не має конкретного втілення, у романі його присутність передана через відчуття страху, паніки, тривоги художніх суб’єктів, а не візуально-аудіальні образи. Єдиним матеріальним увиразником предмета страху у творі є «чорне крило», вірніше його тінь. Далі цієї сегментної деталі опис відсутній. У такий спосіб романний інтелект відмовляється аналізувати й піднімати на поверхню свідомості осмислення підсвідомого страху, надавати йому цілісної структури, екстраполювати його в площину терапевтично-зображальної конкретики – натомість залишає його у володіннях Аїда.
У структурі романної самості «Чорного крила» демон – хтонічна частина маскулінного начала – агресивний Анімус. Саме тому йому не притаманний конкретний лик, навколо нього нема детальних (або хоч якихось) описів інтроектних характеристик. Натомість присутня активна агресивна екстравертна позиція, що є базовою глибинною ознакою маскулінності. Їй притаманне тяжіння до тотальної кровожерливості (масові ритуальні людські жертвопринесення), до психофізичної наруги (на обличчях мертвих застиг нелюдський жах), до деструкції (руйнування поселень), до ієрархії (підкоряється тільки своєму господареві). Демонічний Анімус «Чорного крила» є домінантним фрагментом хтонічної сизигії – чоловічо-жіночої пари. Рівновага між маскулінним і фемінним началами в тексті порушена. Адже маскулінна матриця письма не передбачає психологічних інтроекцій, які характерні для жіночого емпіричного досвіду, події в романі розвиваються виключно у площині зовнішнього світу.
Фемінний сегмент представлений через тяжіння до містики, з її ритуалами, східними божествами, легендами, амулетами-фетишами. У момент, коли в звичайний потік дійсності вривається магічна реалія, відбувається сплеск активності хтонічної сизигії.
* * *
Якщо в «Чорному крилі» демонічними рисами наділений Анімус, то у «Волонтері» їх переймає Аніма. Ім’я їй – Мора. «Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немов би в такт своєму тужливому голосінню [c. 255]». Її постать виведена в повість із сербської міфологічної традиції, Мора – красуня, яка поєднує в собі людські та демонічні риси: «Посередині галявини стояла оголена дівчина. Його дівчина… Вона стояла, огорнута пеленою місячного світла, яке прозорими хвилями струменіло навколо неї. Її чорне волосся, укрите срібними цятками, легко колихалось, підхоплене місячним подихом. Повільно, обома руками вона черпала срібне світло і вбирала у своє тіло. Вона засмагала й купалася водночас. Волонтер відчув, що божеволіє [с. 283]».
Аніма в текстах Дмитра Білого – ідеальна еротично-емоційна фемінна сутність, навколо якої витає енергія сексуального бажання і смертельної загрози. З погляду структурного аналізу художнього твору, закономірно, що в кожній історії письменника поруч з беззахисною жінкою-жертвою з’являється чоловік-коханець, чоловік-захисник: «На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера… [с. 261]»
Її зовнішня і внутрішня краса приховує архетипну таємницю життєвої жіночої мудрості – з одного боку, вона беззахисна й потребує чоловічої оборони, з іншого – володіє беззастережною владою, яка нерідко має гіпнотично-магічний вплив на Чоловіка. Аніма текстів Дмитра Білого – світлотіні фемінного начала, у яких жіноче втілення то янгол, то демон, то ніжна пристрасть – що несе спокій і ласку, то танатичний ураган – що створює загрозу і смерть. Укотрий раз письменник художньо демонструє, як чоловік, обоготворюючи жінку, здатен покидати увесь світ і екзальтовано розчинятись у – без перебільшення – незбагненному ідеалі: «Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою – не від сонця, але від сяйва повного місяця…», «Волонтер прагнув одного – добігти до неї, стати на коліна, обхопити стегна, примусити заклякнути на місці й не відпускати, аж поки цей світ не зникне. Наздогнати, схопити, тримати, забути про себе, знайти спокій і безпеку, міцно обійнявши свою наречену… [с. 285]».
* * *
Архетипи жінки-воїна й жінки-жертви представлені в повісті «Вершниці Власти». Воїтельки Ядвіга, Мела та Йоанна полюють за своєю посестрою Інгулою. За бажанням покарати її через військову зраду криється більш серйозна мета – «Інгула має стати жертвою Ритуалу…» Центральним сюжетним топосом є Поділля; млин, що з давніх давен вважався місцем магічної сили. Час подій – кінець літа 743 року.
Психотипові воїтельок притаманні садистичні імпульси, які запрограмовані в них на філогенетичному рівні. У Ядвіги домінанта садизму виявляється восновному в сексуальній поведінці щодо полонянки: «Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька уже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона гарячково зашепотіла їй на вухо: – Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…» Мела більш схильна до вишуканого фізичного садизму: «Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо?», «готова їжа для мурашок?» І тільки третя воїтелька Власти поєднує в собі нахили Ядвіги та Мели: «Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки», «Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами».
Як і у «Волонтері», у «Вершницях Власти» поруч з жінкою-жертвою з’являється сильний чоловік-рятівник – лицар Даміан. Так виникає ще одна любовна лінія, у якій заради неї він кине виклик потойбічному злу. А як інакше, коли до його мужності і благородства волає: «Даміане, Даміане, урятуй мене!»…
* * *
Влада Жінки над Чоловіком у прозі Дмитра Білого має містичні витоки – традиція літературного романтизму чи містичний світогляд (?). Магія для художнього текстового інтелекту – це один зі способів, яким можна пояснити загадку кохання. Однак така анімістична домінанта письменницького мислення навпаки поглиблює раціональні незнання навколо сили любовно-взаємного тяжіння, і разом з тим створює містичну енергосферу навколо вічної таємниці людських стосунків. У цих умовах фемінність стає трансцендентальною величиною, як у романі «Поцілунок відьми».
* * *
Демонізація жінки в художній літературі – неусвідомлений маскулінний ритуал, початок якого в підсвідомому страсі перед нею (не літературою – жінкою). Досвід страху закодований у найдавніших текстах (кохання Іштар коштує її обранцям великих страждань, а то й життя, чудовисько Сфінкс з жіночим обличчям вбиває тих, хто не розгадав його загадку, Калі здійснює танці на головах убитих, сирени заманюють мореплавців співом-красою і знищують, Киркея перетворює чоловіків на свиней і т. д.). Він генерує ряд містичних жіночих образів у мистецтві. Чоловік-митець, виводячи цей стан в поверхню тексту, веде діалог зі своєю первісною таємницею, яка втілює в життя спектр почуттів від заворожливого притягання, одержимості до небезпеки, страху. Для Дмитра, героя роману «Поцілунок відьми», такою темницею внутрішніх загадок стає Христина. Вона з’являється і зникає, як написаний водою ієрогліф, коли солодко не знати, чи була вона насправді чи це лише гра містичного Міста… І тільки несподівано знайдений згорток рукопису в наплічнику, зім’ята постіль і тужливий дим сигарети на балконі мовчки видають реальність її нічної присутності – «Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?»
Їхня зустріч відбулася під заголовком «Немає панцира від долі», «але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути – і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення, – висновує Дмитро. – Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене мов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…»
Образ Христини у Дмитра Білого сповнений жіночою магією, яка активізовується з перших хвилин зустрічі – «А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну… І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька…», «…погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню», «На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень». Романний інтелект наділяє дівчину тілесно-чуттєвою привабливістю: «І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом», «Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером».
Ключовим змістовим сегментом у тексті Дмитра Білого є момент зв’язування. Як свідчать містичні повір’я, відьма може повністю заволодіти чоловіком і зробити його зберігачем своєї сили тоді, коли зав’яже щось на його тілі. Відголоси цього явища резонують у народних традиція, коли дівчина зав’язує на нареченому хустку або рушник. Згодом письменник введе у твір рукопис з новою розповіддю про графиню Баторі, та обмануту жертву-наречену, на зв’язаному тілі якої японка Аюмі викладатиме мотузками ієрогліф під назвою «Початок великої подорожі»… Різновид цього відьомського ритуалу проводить головна героїня, однак в романному сюжеті він замаскований під елемент еротичної гри: «Христина легким рухом відкинула голову. Нарешті я зміг побачити її обличчя. Зелені очі уважно й зосереджено дивилися на мене. Я відчував її пальці, – тонкі, прохолодні й на диво сильні. Відчував залізну високу спинку ліжка і… як на моїх зап’ястях затягується тонкий шкіряний ремінець… Дівчина мовчала, замислено дивлячись на мене – і я теж не міг відвести від неї очей. Чарівне тіло, сповнене неосяжної жіночої звабливості і краси, струменіло під місячним сяйвом, крапельки поту, що рясно вкривали її плечі, високі груди й живіт, кришталево блищали. Мені здалося, що вона ось-ось перетвориться на веселковий потік, закрутиться срібними мерехтливими метеликами й розчиниться легким маревом».
Так починається таємнича й доволі небезпечна історія в житті героїв, промовлена нею: «Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…», і прийнята ним – «немає панцира від долі»…
«…її поцілунок знову відправив мене в забуття…» – мабуть, так цілують відьми (?)
Контекст : Буквоїд
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шаман епічної містики
Найглибші ріки течуть з найменшим шумом…
(Дмитро Білий. Волонтер. – Донецьк: ПП «КД «Проспект-Прес»,
2013. – 288 с.)
Найглибші ріки течуть з найменшим шумом…
Його постать сьогодні підтримує рівновагу полярності в українському літературному геопросторі – і разом з тим деполяризує звичний адміністративний. Це створює низку проблем у спробах визначити демаркаційну лінію між центром та периферією в літературній географії, адже якщо, на сучасному етапі, головний концептуальний містифікатор-дескриптор національної історії – Дмитро Білий, – то художня ядерна дислокація – volens nolens – базується у Південно-Східному літературному полюсі України. У таких умовах – NB! – донецький адміністративний фронтир стає українським національним центром.
* * *
Кубанське походження Дмитра Білого стало екзотичною деталлю в кожній біографічній довідці про нього. Хоча не менш цікавим фактом є те, що уже 26 років письменник займається східними бойовими мистецтвами (тайцзіцюань та карате-шотокан), а також володіє грою на кількох музичних інструментах. Якщо додати до загальної характеристики ще й ступінь доктора історичних наук, цього було б цілком достатньо для створення міфу непересічного Імені. Однак степова кубанська кров не може надовго затримуватися в кабінетних стінах – її рве у простір дикого поля, де бурлять воля, сила, пристрасть одвічних як світ архетипів. Так в українській літературі з’явилися сім романів, сім пригодницьких історій, сім окремих світів від шамана епічної містики – Дмитра Білого.
* * *
У прозову збірку «Волонтер» (2013 р.) увійшли уже відомий читачам роман «Чорне крило», перша частина роману «Поцілунок відьми», повісті «Вершниці Власти» та «Волонтер».
«Чорне крило» – зразок маскулінного письма, у якому художні суб’єкти перебувають у загрозливих для життя (воєнних та бандитських) ситуаціях. Двигуном метаквесту є демон. Навколо нього долі сплітаються в невипадкові зустрічі, пристрасті, ритуальні вбивства, війни.
У текстах Дмитра Білого демон є прообразом архетипного хтонічного страху. Він не має конкретного втілення, у романі його присутність передана через відчуття страху, паніки, тривоги художніх суб’єктів, а не візуально-аудіальні образи. Єдиним матеріальним увиразником предмета страху у творі є «чорне крило», вірніше його тінь. Далі цієї сегментної деталі опис відсутній. У такий спосіб романний інтелект відмовляється аналізувати й піднімати на поверхню свідомості осмислення підсвідомого страху, надавати йому цілісної структури, екстраполювати його в площину терапевтично-зображальної конкретики – натомість залишає його у володіннях Аїда.
У структурі романної самості «Чорного крила» демон – хтонічна частина маскулінного начала – агресивний Анімус. Саме тому йому не притаманний конкретний лик, навколо нього нема детальних (або хоч якихось) описів інтроектних характеристик. Натомість присутня активна агресивна екстравертна позиція, що є базовою глибинною ознакою маскулінності. Їй притаманне тяжіння до тотальної кровожерливості (масові ритуальні людські жертвопринесення), до психофізичної наруги (на обличчях мертвих застиг нелюдський жах), до деструкції (руйнування поселень), до ієрархії (підкоряється тільки своєму господареві). Демонічний Анімус «Чорного крила» є домінантним фрагментом хтонічної сизигії – чоловічо-жіночої пари. Рівновага між маскулінним і фемінним началами в тексті порушена. Адже маскулінна матриця письма не передбачає психологічних інтроекцій, які характерні для жіночого емпіричного досвіду, події в романі розвиваються виключно у площині зовнішнього світу.
Фемінний сегмент представлений через тяжіння до містики, з її ритуалами, східними божествами, легендами, амулетами-фетишами. У момент, коли в звичайний потік дійсності вривається магічна реалія, відбувається сплеск активності хтонічної сизигії.
* * *
Якщо в «Чорному крилі» демонічними рисами наділений Анімус, то у «Волонтері» їх переймає Аніма. Ім’я їй – Мора. «Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немов би в такт своєму тужливому голосінню [c. 255]». Її постать виведена в повість із сербської міфологічної традиції, Мора – красуня, яка поєднує в собі людські та демонічні риси: «Посередині галявини стояла оголена дівчина. Його дівчина… Вона стояла, огорнута пеленою місячного світла, яке прозорими хвилями струменіло навколо неї. Її чорне волосся, укрите срібними цятками, легко колихалось, підхоплене місячним подихом. Повільно, обома руками вона черпала срібне світло і вбирала у своє тіло. Вона засмагала й купалася водночас. Волонтер відчув, що божеволіє [с. 283]».
Аніма в текстах Дмитра Білого – ідеальна еротично-емоційна фемінна сутність, навколо якої витає енергія сексуального бажання і смертельної загрози. З погляду структурного аналізу художнього твору, закономірно, що в кожній історії письменника поруч з беззахисною жінкою-жертвою з’являється чоловік-коханець, чоловік-захисник: «На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера… [с. 261]»
Її зовнішня і внутрішня краса приховує архетипну таємницю життєвої жіночої мудрості – з одного боку, вона беззахисна й потребує чоловічої оборони, з іншого – володіє беззастережною владою, яка нерідко має гіпнотично-магічний вплив на Чоловіка. Аніма текстів Дмитра Білого – світлотіні фемінного начала, у яких жіноче втілення то янгол, то демон, то ніжна пристрасть – що несе спокій і ласку, то танатичний ураган – що створює загрозу і смерть. Укотрий раз письменник художньо демонструє, як чоловік, обоготворюючи жінку, здатен покидати увесь світ і екзальтовано розчинятись у – без перебільшення – незбагненному ідеалі: «Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою – не від сонця, але від сяйва повного місяця…», «Волонтер прагнув одного – добігти до неї, стати на коліна, обхопити стегна, примусити заклякнути на місці й не відпускати, аж поки цей світ не зникне. Наздогнати, схопити, тримати, забути про себе, знайти спокій і безпеку, міцно обійнявши свою наречену… [с. 285]».
* * *
Архетипи жінки-воїна й жінки-жертви представлені в повісті «Вершниці Власти». Воїтельки Ядвіга, Мела та Йоанна полюють за своєю посестрою Інгулою. За бажанням покарати її через військову зраду криється більш серйозна мета – «Інгула має стати жертвою Ритуалу…» Центральним сюжетним топосом є Поділля; млин, що з давніх давен вважався місцем магічної сили. Час подій – кінець літа 743 року.
Психотипові воїтельок притаманні садистичні імпульси, які запрограмовані в них на філогенетичному рівні. У Ядвіги домінанта садизму виявляється восновному в сексуальній поведінці щодо полонянки: «Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька уже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона гарячково зашепотіла їй на вухо: – Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…» Мела більш схильна до вишуканого фізичного садизму: «Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо?», «готова їжа для мурашок?» І тільки третя воїтелька Власти поєднує в собі нахили Ядвіги та Мели: «Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки», «Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами».
Як і у «Волонтері», у «Вершницях Власти» поруч з жінкою-жертвою з’являється сильний чоловік-рятівник – лицар Даміан. Так виникає ще одна любовна лінія, у якій заради неї він кине виклик потойбічному злу. А як інакше, коли до його мужності і благородства волає: «Даміане, Даміане, урятуй мене!»…
* * *
Влада Жінки над Чоловіком у прозі Дмитра Білого має містичні витоки – традиція літературного романтизму чи містичний світогляд (?). Магія для художнього текстового інтелекту – це один зі способів, яким можна пояснити загадку кохання. Однак така анімістична домінанта письменницького мислення навпаки поглиблює раціональні незнання навколо сили любовно-взаємного тяжіння, і разом з тим створює містичну енергосферу навколо вічної таємниці людських стосунків. У цих умовах фемінність стає трансцендентальною величиною, як у романі «Поцілунок відьми».
* * *
Демонізація жінки в художній літературі – неусвідомлений маскулінний ритуал, початок якого в підсвідомому страсі перед нею (не літературою – жінкою). Досвід страху закодований у найдавніших текстах (кохання Іштар коштує її обранцям великих страждань, а то й життя, чудовисько Сфінкс з жіночим обличчям вбиває тих, хто не розгадав його загадку, Калі здійснює танці на головах убитих, сирени заманюють мореплавців співом-красою і знищують, Киркея перетворює чоловіків на свиней і т. д.). Він генерує ряд містичних жіночих образів у мистецтві. Чоловік-митець, виводячи цей стан в поверхню тексту, веде діалог зі своєю первісною таємницею, яка втілює в життя спектр почуттів від заворожливого притягання, одержимості до небезпеки, страху. Для Дмитра, героя роману «Поцілунок відьми», такою темницею внутрішніх загадок стає Христина. Вона з’являється і зникає, як написаний водою ієрогліф, коли солодко не знати, чи була вона насправді чи це лише гра містичного Міста… І тільки несподівано знайдений згорток рукопису в наплічнику, зім’ята постіль і тужливий дим сигарети на балконі мовчки видають реальність її нічної присутності – «Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?»
Їхня зустріч відбулася під заголовком «Немає панцира від долі», «але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути – і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення, – висновує Дмитро. – Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене мов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…»
Образ Христини у Дмитра Білого сповнений жіночою магією, яка активізовується з перших хвилин зустрічі – «А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну… І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька…», «…погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню», «На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень». Романний інтелект наділяє дівчину тілесно-чуттєвою привабливістю: «І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом», «Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером».
Ключовим змістовим сегментом у тексті Дмитра Білого є момент зв’язування. Як свідчать містичні повір’я, відьма може повністю заволодіти чоловіком і зробити його зберігачем своєї сили тоді, коли зав’яже щось на його тілі. Відголоси цього явища резонують у народних традиція, коли дівчина зав’язує на нареченому хустку або рушник. Згодом письменник введе у твір рукопис з новою розповіддю про графиню Баторі, та обмануту жертву-наречену, на зв’язаному тілі якої японка Аюмі викладатиме мотузками ієрогліф під назвою «Початок великої подорожі»… Різновид цього відьомського ритуалу проводить головна героїня, однак в романному сюжеті він замаскований під елемент еротичної гри: «Христина легким рухом відкинула голову. Нарешті я зміг побачити її обличчя. Зелені очі уважно й зосереджено дивилися на мене. Я відчував її пальці, – тонкі, прохолодні й на диво сильні. Відчував залізну високу спинку ліжка і… як на моїх зап’ястях затягується тонкий шкіряний ремінець… Дівчина мовчала, замислено дивлячись на мене – і я теж не міг відвести від неї очей. Чарівне тіло, сповнене неосяжної жіночої звабливості і краси, струменіло під місячним сяйвом, крапельки поту, що рясно вкривали її плечі, високі груди й живіт, кришталево блищали. Мені здалося, що вона ось-ось перетвориться на веселковий потік, закрутиться срібними мерехтливими метеликами й розчиниться легким маревом».
Так починається таємнича й доволі небезпечна історія в житті героїв, промовлена нею: «Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…», і прийнята ним – «немає панцира від долі»…
«…її поцілунок знову відправив мене в забуття…» – мабуть, так цілують відьми (?)
Контекст : Буквоїд
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію