Українській літературі властива двоїна. Вона полягає в колоніальному й постколоніальному синдромах ментального мислення. Художні тексти Степана Процюка формують третю складову в цій літературній структурі – український імперський елемент. Поступово він виводить художній дискурс за рамки мазохістського (колоніального) психотипу, з його традиційними національними пригнобленнями («Хіба ревуть воли…») і сентиментальними виправдовуваннями власних комплексів та пороків (оповідання Марко Вовчок), з його безвольнісним до опору характером (п’єси «корифеїв театру»), з депресивним світосприйняттям (новелістика Василя Стефаника), з істеричним деструктивізмом стосовно «свого» в інтересах агресора (Ігор Бондар-Терещенко), з логоцентричним самоприниженням (Юрій Андрухович), з девіантністю душевно-духовного світу (Олесь Ульяненко) і т. д.; і невротично-бунтівного (постколоніального) психотипу, де має місце екзгумація канонів логосу (Лу-Го-Сад), надмірна ідеалізація національних та висміювання тоталітарних категорій («Чорний ворон» Василя Шкляра), створення альтернативної національно-визвольної матриці (Василь Кожелянко, Дмитро Білий) та ін..
Натомість Степан Процюк є одним з небагатьох, хто еволюціонує за межі українського постколоніального незадоволеня та аргументаційно-ідеологічної бази про «неповторність і самобутність…»
Якщо в його романі «Інфекція» (2002) виразно простежується соціальні аспекти пристосування, непокори українця стосовно тоталітарного об’єкта руйнації національних інтересів, то в романі «Жертвопринесення» (2007) компроміси з агресором принципово нівелюються, більше того – переносяться у сферу душевно-духовних конфліктів – «ти зрадив, зрадив, – стукотіли колеса потяга…» Відкидання несвідомим національним об’єктом поетичного таланту Максима, героя твору, призводить до автоматичної втрати сенсу онтологічного існування, а відтак і фізичного. У цьому романі в українського суб’єкта визріває потреба в національно-українському визнанні, що переростає у смисл життя. Припинення поетом писати вірші зумовлене безпосереднім відторгненням несвідомим національним суб’єктом-індикатором інтелектуальної складової у мистецтві, а відповідно – абсолютне непоціновування, як у естетичному, так і в фінансовому вимірах.
Доповненням до соціально-культурного аспекту (у «Інфекції») та психологічно-креативного (у «Жертвопринесенні») є аспект душевно-духовної цілісності в романі «Тотем» (2005), де репрезентується патологічна, з елементами садизму, складова людської психіки. Умовно кажучи, «Тотем» є психоаналітичною історією хвороби як окремо взятого індивіда, Віктора, так і універсальної особи. Уже в цьому тексті Степан Процюк наполегливо виводить психографічні пасажі навколо історій своїх героїв-пацієнтів. Згодом Іван Андрусяк напише про «Тотем» – «Фройд би плакав», «Фройд подався б у двірники»… а за кілька років у масмедіа навколо трилогії романів про письменників «Троянда ритуального болю» (про Василя Стефаника, 2010), «Маски опадають повільно» (про Володимира Винниченка, 2011), «Чорне яблуко» (про Архипа Тесленка, 2013) з’явиться новий і досі не вживаний в історії української літератури термін на позначення жанру – психобіографія… який резюмуватиметься у статях Олега Солов’я, Богдана Пастуха, Василини Куюмурджи, Людмили Скорини, Ірини Славінської, Володимира Шелухіна, Василя Карп’юка та ін. про творчість Степан Процюка.
Епатажно крокуючи, роман «Тотем» приніс абсолютне й остаточне відречення від будь-яких масово-кон’юнктурних орієнтирів. Чим кинув виклик дешевій фоліолійно-клубній все-сі-бі-сівській коронованій популярності. І в той же час узяв курс на лавірування просторами вічних духовних траекторій людської душі. Інтелектуальний вибух синтезу психоаналіз-література-мистецтво у творах Степана Процюка зумовив роздратування окремої частини постколоніальної української культури. Наприклад, Сергій Жадан описував недоречність масиву наукової термінології в «Інфекції» – але якби не висмикувати слова з контексту, а ввести в цілісне семантичне поле логосу роману, було б зрозуміло, що проза Степана Процюка не пересипана подекуди термінами – а інтелектуальна. (Те, що в поетичних і прозових творах автора спочатку виокремлювали й клеймували, в окремих публічних резюме, аж до несприйняття на тлі сучасної романістики, згодом стало його візитною карткою – інтелектуальна психологічна проза. Колоніально-народницька свідмість не могла адекватно сприйняти і Процюковий «замах на письменників-ідолів», найменуючи роман «Жертвопринесення» «обпльовуванням класиків», хоча в світовій белетристиці й наукових дослідженнях, найбільше ж – у літературно-психологічних, уже давним-давно піднімались навколоособистісні теми приватно-інтимного життя, душевного світу митців і т. д.. А вже за кілька років – уперше в історії української літератури – той самий автор «Жертвопринесення» створюватиме психобіографічні романи-міфи навколо трьох Постатей національно-українського значення – Василя Стефаника, Володимира Винниченка та Архипа Тесленка. А вже за кілька років під час мистецької зустрічі у Кракові з польськими літераторами й читачами модератор представить Степана Процюка українським Достоєвським.) Такі зауваження природні, адже коли текст виходить за традиційні кон’юнктурні параметри, він не лише вливає свіжу кров у стомлене літературне тіло, але й наражається на симптоматичне тимчасове відторгнення себе як чужорідного тіла – тому думки, умовно кажучи, по ту сторону барикад стали першими сигналами на підтвердження «іншості» письменника Степана Процюка в сучасному українському літературному процесі. Ішості, яка повною мірою оприявилась у, безперечно, знаковому для української літератури романі «Руйнування ляльки».
Навряд чи найближчим часом з’явиться точніше осмислення цього тексту, ніж це зробив Олег Соловей у літературознавчому есеї, що зайняв позицію післямови у виданні книги за 2010 рік (Процюк Степан. Руйнування ляльки / Степан Процюк. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 280 с.). Одним із перших, літературний критик розкодував алегорію деструктивної ляльки та конструктивного архе, детально проілюстрував їхні ролі в художніх реаліях. Так детально, що інший літературний критик, В. Карп’юк, зізнався, що завдяки цій післямові зрозумів суть роману Степана Процюка. Натомість деякий Альбін Цирик цієї суті не вловив, змістивши у своєму тексті-рефлексії «Кентаври з Процюковим обличчям» смислові наголоси на епатажний для власної персони хід – психологічні перверзії у творі. Або вловив, але виходячи з добропорядних морально-етичних принципів…
Роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» – це перша – і поки що єдина – в українській літературі екзистенційна готика з елементами психологічного триллера.
Паралельно із зовнішнім світом письменник відкриває завісу у світ людської підсвідомості. Тривога, страх, небезпека, травми, муки героїв романучекають не так в соціальному житті, як у душевно-духовному. Степан Процюк переносить категорії екзистенції в готичне оточення підсвідомості. Навіть первинно найсвітліші почуття людини в «Руйнуванні ляльки» виглядатимуть тривожно, матимуть психо-травматичне забарвлення, привокуватимуть важкі втрати. Тільки цей автор в українській літературі сторінками й цілими розділами проводить психоаналітичні «сканування мозку й серця» своїх героїв, виводячи на поверхню їхні душевні таємниці (наприклад, страхи – Анна Сороченко в нічних кошмарах бачить, як їй відрубують частини тіла, адже вона панічно боїться скорочення з роботи). В українському національному контексті тема страху, та ще й у період соціально-економічної кризи, благодатно лягає в психологічну площину мільйонів людей. Адже робота, мінімальна зарплатня – єдиний спосіб вижити для самотньої матері з двома дітьми… Часто у відгуках читачів доводилось чути, що «Руйнування ляльки» – важкий роман, але хіба не в такій екзистенційній готиці живуть безліч людей по всьому світі? – Нічні кошмари, у яких під різними ликами оживають страхи, тривожність, хвилювання аж до паніки, як дотягнути до наступної зарплатні, чим нагодувати дітей і т. д.. «Я це пережив, а вам читати важко?!» (Василь Слапчук. Книга забуття).
Триллерна макабристика зав’язується у психологічних візіях усіх героїв роману, наприклад, у Івана Сороченка: «Твоє Архе – територія для гільйотини. Твоя земля завалена трупами. Ти йдеш не полем, а кістками й очима. Твоє Архе є морфіністом, що втілює у життя свої шизоїдні марення» (с. 191), «Іван ішов полем, заваленим трупами. Крематорій ріс до хмар. Дим і сморід, а не архетипи, підносилися до небес. Зойк і страх, а не гілочка калини стукали до його серця. Кров і зрада, а не пасторальні солов’ї звивали гнізда на цьому безконечному полі, куди так легко забрести і звідки неможливо вийти» (с.193), – що ж це, як не відверте визнання національно-мученицької правди, як не декларація кривавої історії, як не медіумне реанімування пережитого замурдованими в минулому.
«Ох, які безтямні очі… Бачиш шальки терезів? Вони безнадійно перехнябилися в бік втрат» (с. 236).
Після появи роману «Руйнування ляльки» варто бути дуже обережниму висловлюваннях, що в українській літературі немає адекватного переосмислення власного минулого …і сьогодення також – «а коли борешся проти тих, що прикриваються жовтоблакиттю і тризубом, коли перевертаютьсясвіти, тоді тобі мимовільно спадає думка про початок апокаліпсису» (с. 91).
Привиди моторошного буття в екзистенційній готиці «Руйнування ляльки» переслідують ще одного героя – Василя Величка (ВВ). Привид ревнощів та агресії руйнує його стосунки з жінкою: «Ти раптом почав кричати, дорікати ТВ, чому мовляв, зрадила мене, підстилко Ти задихнувся від люті і підніс руку – для удару? мимовільного захисту від витонченої жіночої помсти? рефлекторно?» Привид недовіри змушує Василя Величка очікувати від, навіть близьких, людей підступу та нещастя. Врешті, ключовим привидом є Лялька, яка руйнує, і яку руйнують.
Таким чином, у «Руйнуванні ляльки», як екзистенційній готиці зосереджено хронічне відчуття страху, тривоги, неспокою, втрати. У темних лабіринтах підсвідомого можна натрапити на сни з мертвими батьками, які лягають у різні домовини, на спогади про сестру, що наклала на себе руки, на труп матері, знайдений кілька днів після смерті т. д.. Над героями дамокловим мечем висить загроза смерті. Найважливіше завдання – вижити.
«Руйнування ляльки» відкриває в сучасній українській літературі нову сторінку позначену національно-імперським способом мислення, де в алегоріях ляльки криється класичний механізм деструкції, що використовується агресором з метою придушення тенденції до душевної цілісності окремої особистості і цілого суспільства. Натомість конструктивна сила національно-імперського організму полягає у витворенні алегорії власне українського начала – Архе, яке покликане зумовити зіткнення свідомості з надрами національного та позанаціонального (загальнолюдського). Український суб’єкт потрапляє в ситуацію національно-буттєвої ідентифікації, коли постає не проблема вибору між українським і неукраїнським, як це було в романах «Інфекція», «Жертвопринесення», а проблема – яким же повинно бути це українське: зламане чи змужніле під впливом національно-імперських інтересів. У фіналі «Руйнування ляльки» Степан Процюк наводить декілька можливих сценаріїв розвитку екзистенційної долі романних персонажів, та всі вони, як у класичному готичному романі, замикаються в коло втрат і безкінечних заплутаних шляхів. «Бачиш шальки терезів? Вони безнадійно перехнябилися в бік втрат».