
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Рецензії
Поетичні ритми серця
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов Бенедишин,
член Національної спілки письменників України.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетичні ритми серця
Передмова
Для когось поезія – неконтрольований потік підсвідомості, для когось – політ фантазії, непередбачувані ігри розуму, ще для когось – гримуча суміш логіки і натхнення… Найчастіше чуємо, що поезія – це стан душі…
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов Бенедишин,
член Національної спілки письменників України.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію