ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бенедишин (1964) /
Рецензії
Поетичні ритми серця
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов Бенедишин,
член Національної спілки письменників України.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поетичні ритми серця
Передмова
Для когось поезія – неконтрольований потік підсвідомості, для когось – політ фантазії, непередбачувані ігри розуму, ще для когось – гримуча суміш логіки і натхнення… Найчастіше чуємо, що поезія – це стан душі…
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов Бенедишин,
член Національної спілки письменників України.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію