Таня Малярчук ще раніше звернула на себе увагу розкішною мовою своїх оповідань і розкутою, іронічною манерою самої оповіді. Роман «Забуття», який вийшов у видавництві Старого Лева, теж не залишився непоміченим серед книг 2016 року ‒ він став переможцем літературної премії «Книга року ВВС».
Є письменники, яким краще вдається відображати світ зовнішній ‒ чи то реальний, чи заселений авторськими фантазіями. А є інші, котрі виразно бачать лише те, що безпосередньо переломлене через психіку власного досвіду. До останніх, здається, належить і Таня Малярчук. Тому роман, котрий складається із двох різних у часі історій, написаний вкрай нерівнозначно. Розповідь сучасної героїні, в якій впізнається сама авторка, можна без сумніву зарахувати до здобутків письменниці. А от віддалена від Малярчук на ціле століття історична частина роману, де мова йде про маловідомого сьогодні борця за українську справу В’ячеслава Липинського, ‒ то далеко не найкращі сторінки талановитої авторки.
Почнемо з вершин. Дозволю собі кілька розлогих цитат, щоб передати стиль письма Малярчук, наповнений ледь вловимою іронією і несподіваними деталями: «Вони, чоловіки, хоча любила я не тільки чоловіків, чомусь дуже між собою схожі. Всі троє світловолосі, з округлою формою голови, хоча це теж звучить трохи дивно, адже заведено вважати, що голова завжди округла. Я так не вважаю. Бувають голови настільки гострі чи прямокутні, чи неправильної форми, що їх просто неможливо назвати округлими. Округла голова ‒ це голова, яка котитиметься, якщо її зняти з шиї і покотити. Так я могла би зробити з головами чоловіків, яких любила. Вони котилися б ідеально плавко і з однаковою швидкістю, їхнє золотисте волосся виблискувало б при цьому на сонці, якби сонце тієї миті світило».
Інтонації Тані Малярчук дуже щирі. Якась дитяча безпосереднісь струмить із її рядків. До того ж, вона пише про близьке читачеві. Про людську неприкаяність. Про домашнього кота, який своїм неприйняттям навколишнього світу доростає в тексті до символу. Про жах смерті, котрий, мабуть, переживав кожен з нас. Такий тон налаштовує на хвилю довіри до створеного нею світу.
Та найперше, про що нам каже письменниця, то це про психічну хворобу героїні. Детальний опис її страхів вартий підручників з психіатрії. Жах смерті стократ посилюється через болісне відчуття всевладності часу, через невблаганну і непереборну силу забуття, під товщею якого зникає все. Авторка намагається пояснити це забуття соціальними причинами: злочинними діями більшовиків, позицією предків, які ціною покори зберегли життя собі і своїм майбутнім внукам. Проте, якісь запобіжники рятують Таню Малярчук від перетворення її роману на соціально-викривальний, як то трапляється з більшістю наших письменників. В результаті загальнофілософський, людський бік проблеми стає домінуючим. Це віддаляє роман від соцреалізму, для якого ідея твору завжди була стократ важливішою за героя, ‒ і наближає до літератури світової, спрямованої на дослідження характеру персонажу.
Таня Малярчук ‒ неперевершений майстер спогаду. Епізоди в романі настільки колоритно написані, що руйнують і так примарну цілісність твору. Роман просто розпадається на окремі оповідання чи нариси ‒ про силачку Соню, про дідуся героїні, про її дитинство чи студентські роки, про презентацію першої книжки; або маємо прекрасний образок провінційної бібліотеки, котрий закінчується рядками: «Пам’ятаю, як одного разу прийшла до них із завданням від учительки біології написати реферат про око хруща. Бібліотекарки розгублено перезирнулися: «Око хруща?» ‒ і взялися переривати все, що мали про хрущів, аж до українських народних пісень, але про самі хрущеві очі так нічого й не знайшли. Навіть забули пообідати. Мені досі соромно перед ними, бо насправді я неправильно розчула завдання і мала написати реферат про око КЛІЩА, а не хруща. Вчителька біології натякала, що кліщі якісь дивовижні істоти: під час статевого дозрівання в них виростає додаткова, четверта, пара ніг, а очі рішуче відрізняються від очей всіх інших живих істот ‒ чим саме, я так досі й не дізналася».
Зібрати увесь цей фейєрверк спогадів докупи могла б наскрізна сюжетна інтрига. Тут справа гірша. Сучасна частина роману ще якось тримається на психологічному конфлікті між героїнею і життєвими обставинами. Зате в розповіді про Липинського напружених сюжетних ліній немає взагалі. Любовні пригоди його прочитуються наперед, а історична складова грамотному читачеві відома і без роману. До того ж, художні засоби збіднюються. Крах сподівань і мрій героя, хоча часом і перегукується з сьогоднішніми реаліями, не несе в собі нічого яскраво особистого. Читач не відчуває його трагедії емоційно. В значній мірі так відбувається через те, що авторка переказує нам почерпнуту в архівах інформацію як факт, стилем науково-популярної статті, а не художнього твору: «У Львові після швидкого перевороту утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, але наступ польських військ незабаром змусив її уряд здавати місто за містом, щоб врешті теж опинитися в екзилі у Відні. Амбасада ЗУНР орендувала кімнати (далі йде адреса тих кімнат, наче роман будуть використовувати туристи у якості путівника ‒ М. К.), а диктатор Петрушевич (знову адреса, на цей раз приватна ‒ М. К.), ще довго плекав наївні мрії і вів переговори з можновладцями сусідніх країн, сподіваючись виторгувати у них допомогу в боротьбі з поляками. Галицька армія, що раніше виступала єдиним фронтом з УНР, несподівано знайшла порозуміння з денікінцями, а Директорія УНР натомість ‒ можливо, з помсти ‒ спробувала виторгувати підтримку поляків ціною Галичини» і так далі.
Намагаючись скрасити академічний стиль викладу, Малярчук іноді пише фрази, які скидаються на пародію (чи, в кращому разі, здаються фальшивими). Не може неграмотний Зануда вимовити таку-ось тираду, пояснюючи селянам, чим займається Липинський: «То людина вчена. Таких треба шанувати. Якраз пише статтю про шістсотрічну боротьбу українського народу за свою свободу!».
Ще одна судомна спроба охудожнити текст ‒ це вставки про персонажів в стилі «17 мгновений весны», немов авторці раптом не вистачило часу на змалювання образу: «В одній із лож «Централки» Віктор Піснячевський (лікар-бактеріолог, журналіст, поганий зір, особиста характеристика: харизматичний холерик і скандаліст, приватна адреса: 6, бецірк, будинок з майолікою на Лінке Вінцайле, 40/38)». З такими вставками можна було б змиритися, аби вони вписувалися в стиль розповіді. Вони ж виникають в якійсь частинці роману, щоб так само безслідно зникнути, залишивши в душі почуття дисгармонії.
Знехтувана художність веде до банальщини: «Коли Липинський закінчив, зала заціпеніло мовчала. Пальці доповідача впивалися в зіжмакані і скроплені гарячим потом аркуші паперу, все тіло тремтіло». Цілком очевидно, що така вправна майстриня, як Таня Малярчук, могла б підібрати менш заяложені штампи, аніж «заціпеніло мовчала», чи «скроплені гарячим потом».
Не всиг читач прилаштуватися до науково-популярного викладу історичних подій, аж раптом у тексті зринає: «Тоді блідою щокою Липинського скотилася одна велика гаряча сльоза, назавжди вбираючи в себе залишки цієї нестерпної миті ...Липинський змахнув сльозу, і вона розпалася на мільйони сонячних зайчиків». Це вже якась люкодашварщина, а не проза Малярчук!
Трохи живіша любовна лінія в сюжеті роману. Психологічна чутливість авторки, вміння передавати порухи душі зіграли тут свою роль. Переконливими видаються почуття героя, коли він несподівано закохується у жінку, яка не сприймає його захоплення українською справою. Цікаво спостерігати, як змінюється відношення до Липинського Кароліни: від ненависті до нестримної симпатії ‒ і до презирства в останні роки життя. Такі речі роблять персонажів Тані Малярчук повнокровними і близькими читачу. Але коли для образу Кароліни цього достатньо, то для Липинського ні. Він, насамперед, громадський і політичний діяч, філософ, публіцист. І коли авторка пише про відмову його поцілувати Кароліну: «За ціле життя Липинський не зробив страшнішої помилки. Всі його наступні помилки були лише наслідком цієї першої», то це виглядає, м’яко кажучи, несерйозно.
В романі більше любовних перипетій, аніж власне суспільної діяльності Липинського. Тому майже до кінця роману не видно його ролі в національному русі, соціальної значимості його поглядів. І тільки незадовго до кінця, коли Малярчук починає цитувати твори самого Липинського, читач може уявити собі, ким же був для суспільно-політичної української думки цей діяч. Дві ідеї його ‒ ідея державності на противагу націоналізму Донцова, та ідея монархізму, як єдиного спасіння для України, ‒ коли б були донесені до читача в емоційно-художній формі, могли зробити цей образ справді великим. Однак, ці ідеї залишилися абсолютно не проробленими і відтиснулися на рівень статистичного факту. А одною «гарячою сльозою» характера не змалюєш. В результаті створений образ Липинського цілком може задовольнити інформаційну цікавість публіки, але любити його немає за що.
Щоправда, можна подивитися на твір Тані Малярчук і під іншим кутом зору. Для цього треба на градус змістити точку фокусування, щоб відділити героїню від авторки. Тоді «Забуття» перетворюється з роману про Липинського на роман про психологічні фобії героїні (до речі, так і не названої по імені). Самотність, страх перед нездоланною силою часу змушують її розпочати безнадійну, хворобливу, маніакальну боротьбу із забуттям. Ліки від цього жаху вона знаходить у відродженні пам’яті через архіви і старі газети. Коли поглянути на роман з цієї точки зору, то змінюється інтерпретація історичної частини твору. Попередні зауваження втрачають сенс, бо життя Липинського досліджує не авторка, а героїня. Липинський стає просто образом зниклої пам’яті. Більше того, на його місці міг опинитися будь-хто. Дві частини, на які ми раніше ділили твір, раптом складаються в єдину картину, а національні і соціальні мотиви втрачають самодостатність і стають тільки засобом для розкриття психологічної проблеми персонажа. В такому ракурсі роман Тані Малярчук дійсно вирізняється з решти і вартий уваги та перемог у літературних перегонах.
Тільки от навіть високочолий читач, котрий здатен побачити ці речі, все-таки хоче емоцій. Зміна масштабу в історичній розповіді із загальних панорам на конкретні психологічно вивірені епізоди змогла б наблизити героя до читача. Не були б зайвими і кілька конфліктів, які вимають дії, а гостра боротьба мотивів спроможна була скувати роман у моноліт. На жаль, цього не сталося у «Забутті». Але радує те, що перспективні українські письменники, до яких, безперечно, відноситься Таня Малярчук, шукають своїх шляхів до великої європейської прози.


Січень 2017.