ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрій Ерметов
2017.04.23 16:30
А не лиш у Парижі квітнуть вікна,
І здіймає пгони власні душа;
Ах, яка вона студена – зима,
Не відпускає й хапає за лікті...

А терпиш іноді до прозріння,
До спадання завіс із плеч –
Зустрічаєш лагідно і спокійно

Світлана Майя Залізняк
2017.04.23 15:38
Бувають різні дні, букетики, невдачі.
Ось дівчинка-піранья зустрілася - дрібна...
Пильнуй, прокусить все: п`яту, долоню, м`ячик.
Пошлеш її - нещасну. Наступний вже пірна...

Насниться ще не раз маршрут глибоководний.
Читатимеш у зливу бульбисті смс.

Серго Сокольник
2017.04.22 23:44
маленька філософська поема***

Доля без дорікання
В камені... Жанна Дарк
Вкотре зі здивуванням
Переглядає, як
Муху прадавню гарно
Капсулював бурштин...

Олександр Жилко
2017.04.22 21:04
Я дебютую в двадцятих роках
маленькою книжкою віршів.
Двадцять шість коротких історій
поміж золотавих форзаців.
Бо двадцяті роки твердо стоять
на пустих сторінках антологій,
бо неминуча спрага для них
ці темні пробіли заповнити.

Юрій Ерметов
2017.04.22 17:45
Почему что-то мучает
и зовёт?
Кто же и где она –
иль ждёт?

Бьётся упрямо мечта,
кричит!..
Вьётся зигзагом судьба,

Олександр Сушко
2017.04.22 16:13
Оказія відбулась за столом ,
Сиджу похмурий, і прямий мов тичка.
У плоть устрягла й коле як жало
Маленька але дуже гостра шпичка.

Її руками витягнути зась -
Угрузла вглиб, вилазити не хоче.
І наче на пательні той карась

Сергій Сірий
2017.04.22 14:45
Із-за хмарки вийшло
Сонечко ласкаве:
Зашарілись вишні,
Розімліли трави...
Колоски пшениці
Сонечко зігріло,
На гніздо синиці
Променем присіло.

Юрій Ерметов
2017.04.22 12:41
Ты не хочешь слушать музыку –
ты хочешь слушать тишину...
Она живёт в тебе, кричит –
тянет и зовёт ко дну...

Все певцы и музыканты мира
не способны заглушить её звук!..
Ты так надеешься на кого-то,

Іван Потьомкін
2017.04.22 11:10
Сусідами були багатир і бідняк. У багатія було стільки овець, що й полічить не сила. А в бідняка – одна-однісінька вівця. Але ж яка! Їла з його руки, пила з його кухля. А ще -полюбляла тулитись до його щоки. Словом, була бідоласі, мов донька. Щоран

Нінель Новікова
2017.04.22 09:31
Білі лебеді
Сяють на темній воді.
Холодна весна…

2017

Микола Соболь
2017.04.22 05:25
Ченці то звісно не солдати,
Та і вони в лиху годину
Ставали землі захищати,
За вольну неньку – Україну.
А нині бачу їх в оскалі,
Лютують, що скажені звірі,
Ченці проти країни стали,
Вони московської бо віри.

Олександра Камінчанська
2017.04.21 21:52
Батько сіяв пшеницю озиму, вклонявся землі,
У Бога просив урожайного, щедрого року…
Ми, такі безпечальні, ще зовсім дітиська малі,
Раділи за таткове: «Дякую, Боже!...нівроку…».

Далі босими п’ятами йшли по колючій стерні,
Мама вслід нам кричала: «Бо

Юрій Ерметов
2017.04.21 15:35
І не відмовляйся,
будь-ласка!..
Ти ж бо – заслуговуєш...
Усе стає таким
однозначним –
наче когось й не
вмовиш!..

Олександр Сушко
2017.04.21 14:43
На самоті пишу свої пісні
Під супровід старенької гітари.
Дива тоді ввижаються мені,
І відчуваю я себе мольфаром.

У слові - крик. Або гаряча кров.
У ноті - спів, чи гуркоти металу.
Щемливий звук - це зраджена любов,

Лесь Українець
2017.04.21 14:20
Навчайтеся добре, діти,
На високий рівень,
Тоді підете робити
За три тищі гривень.

Бо програму написали
Щурі кабінетні,
І це все фінансувалось

Лариса Пугачук
2017.04.21 13:11
о як мало треба для зваби
зваблення
люблення

мить — i бринить мить
i тонке рве
i униз йде
млiсть
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Іолана Тимочко
2015.03.20

Олександра Камінчанська
2014.05.03

Василь Закарпатець
2014.04.27

Анатолій Власюк
2014.03.18

Любов СЕРДУНИЧ
2014.03.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Михайло Карасьов (1949) / Рецензії

 Вершини і провалля Тані Малярчук. Про роман Тані Малярчук «Забуття».

Таня Малярчук ще раніше звернула на себе увагу розкішною мовою своїх оповідань і розкутою, іронічною манерою самої оповіді. Роман «Забуття», який вийшов у видавництві Старого Лева, теж не залишився непоміченим серед книг 2016 року ‒ він став переможцем літературної премії «Книга року ВВС».
Є письменники, яким краще вдається відображати світ зовнішній ‒ чи то реальний, чи заселений авторськими фантазіями. А є інші, котрі виразно бачать лише те, що безпосередньо переломлене через психіку власного досвіду. До останніх, здається, належить і Таня Малярчук. Тому роман, котрий складається із двох різних у часі історій, написаний вкрай нерівнозначно. Розповідь сучасної героїні, в якій впізнається сама авторка, можна без сумніву зарахувати до здобутків письменниці. А от віддалена від Малярчук на ціле століття історична частина роману, де мова йде про маловідомого сьогодні борця за українську справу В’ячеслава Липинського, ‒ то далеко не найкращі сторінки талановитої авторки.
Почнемо з вершин. Дозволю собі кілька розлогих цитат, щоб передати стиль письма Малярчук, наповнений ледь вловимою іронією і несподіваними деталями: «Вони, чоловіки, хоча любила я не тільки чоловіків, чомусь дуже між собою схожі. Всі троє світловолосі, з округлою формою голови, хоча це теж звучить трохи дивно, адже заведено вважати, що голова завжди округла. Я так не вважаю. Бувають голови настільки гострі чи прямокутні, чи неправильної форми, що їх просто неможливо назвати округлими. Округла голова ‒ це голова, яка котитиметься, якщо її зняти з шиї і покотити. Так я могла би зробити з головами чоловіків, яких любила. Вони котилися б ідеально плавко і з однаковою швидкістю, їхнє золотисте волосся виблискувало б при цьому на сонці, якби сонце тієї миті світило».
Інтонації Тані Малярчук дуже щирі. Якась дитяча безпосереднісь струмить із її рядків. До того ж, вона пише про близьке читачеві. Про людську неприкаяність. Про домашнього кота, який своїм неприйняттям навколишнього світу доростає в тексті до символу. Про жах смерті, котрий, мабуть, переживав кожен з нас. Такий тон налаштовує на хвилю довіри до створеного нею світу.
Та найперше, про що нам каже письменниця, то це про психічну хворобу героїні. Детальний опис її страхів вартий підручників з психіатрії. Жах смерті стократ посилюється через болісне відчуття всевладності часу, через невблаганну і непереборну силу забуття, під товщею якого зникає все. Авторка намагається пояснити це забуття соціальними причинами: злочинними діями більшовиків, позицією предків, які ціною покори зберегли життя собі і своїм майбутнім внукам. Проте, якісь запобіжники рятують Таню Малярчук від перетворення її роману на соціально-викривальний, як то трапляється з більшістю наших письменників. В результаті загальнофілософський, людський бік проблеми стає домінуючим. Це віддаляє роман від соцреалізму, для якого ідея твору завжди була стократ важливішою за героя, ‒ і наближає до літератури світової, спрямованої на дослідження характеру персонажу.
Таня Малярчук ‒ неперевершений майстер спогаду. Епізоди в романі настільки колоритно написані, що руйнують і так примарну цілісність твору. Роман просто розпадається на окремі оповідання чи нариси ‒ про силачку Соню, про дідуся героїні, про її дитинство чи студентські роки, про презентацію першої книжки; або маємо прекрасний образок провінційної бібліотеки, котрий закінчується рядками: «Пам’ятаю, як одного разу прийшла до них із завданням від учительки біології написати реферат про око хруща. Бібліотекарки розгублено перезирнулися: «Око хруща?» ‒ і взялися переривати все, що мали про хрущів, аж до українських народних пісень, але про самі хрущеві очі так нічого й не знайшли. Навіть забули пообідати. Мені досі соромно перед ними, бо насправді я неправильно розчула завдання і мала написати реферат про око КЛІЩА, а не хруща. Вчителька біології натякала, що кліщі якісь дивовижні істоти: під час статевого дозрівання в них виростає додаткова, четверта, пара ніг, а очі рішуче відрізняються від очей всіх інших живих істот ‒ чим саме, я так досі й не дізналася».
Зібрати увесь цей фейєрверк спогадів докупи могла б наскрізна сюжетна інтрига. Тут справа гірша. Сучасна частина роману ще якось тримається на психологічному конфлікті між героїнею і життєвими обставинами. Зате в розповіді про Липинського напружених сюжетних ліній немає взагалі. Любовні пригоди його прочитуються наперед, а історична складова грамотному читачеві відома і без роману. До того ж, художні засоби збіднюються. Крах сподівань і мрій героя, хоча часом і перегукується з сьогоднішніми реаліями, не несе в собі нічого яскраво особистого. Читач не відчуває його трагедії емоційно. В значній мірі так відбувається через те, що авторка переказує нам почерпнуту в архівах інформацію як факт, стилем науково-популярної статті, а не художнього твору: «У Львові після швидкого перевороту утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, але наступ польських військ незабаром змусив її уряд здавати місто за містом, щоб врешті теж опинитися в екзилі у Відні. Амбасада ЗУНР орендувала кімнати (далі йде адреса тих кімнат, наче роман будуть використовувати туристи у якості путівника ‒ М. К.), а диктатор Петрушевич (знову адреса, на цей раз приватна ‒ М. К.), ще довго плекав наївні мрії і вів переговори з можновладцями сусідніх країн, сподіваючись виторгувати у них допомогу в боротьбі з поляками. Галицька армія, що раніше виступала єдиним фронтом з УНР, несподівано знайшла порозуміння з денікінцями, а Директорія УНР натомість ‒ можливо, з помсти ‒ спробувала виторгувати підтримку поляків ціною Галичини» і так далі.
Намагаючись скрасити академічний стиль викладу, Малярчук іноді пише фрази, які скидаються на пародію (чи, в кращому разі, здаються фальшивими). Не може неграмотний Зануда вимовити таку-ось тираду, пояснюючи селянам, чим займається Липинський: «То людина вчена. Таких треба шанувати. Якраз пише статтю про шістсотрічну боротьбу українського народу за свою свободу!».
Ще одна судомна спроба охудожнити текст ‒ це вставки про персонажів в стилі «17 мгновений весны», немов авторці раптом не вистачило часу на змалювання образу: «В одній із лож «Централки» Віктор Піснячевський (лікар-бактеріолог, журналіст, поганий зір, особиста характеристика: харизматичний холерик і скандаліст, приватна адреса: 6, бецірк, будинок з майолікою на Лінке Вінцайле, 40/38)». З такими вставками можна було б змиритися, аби вони вписувалися в стиль розповіді. Вони ж виникають в якійсь частинці роману, щоб так само безслідно зникнути, залишивши в душі почуття дисгармонії.
Знехтувана художність веде до банальщини: «Коли Липинський закінчив, зала заціпеніло мовчала. Пальці доповідача впивалися в зіжмакані і скроплені гарячим потом аркуші паперу, все тіло тремтіло». Цілком очевидно, що така вправна майстриня, як Таня Малярчук, могла б підібрати менш заяложені штампи, аніж «заціпеніло мовчала», чи «скроплені гарячим потом».
Не всиг читач прилаштуватися до науково-популярного викладу історичних подій, аж раптом у тексті зринає: «Тоді блідою щокою Липинського скотилася одна велика гаряча сльоза, назавжди вбираючи в себе залишки цієї нестерпної миті ...Липинський змахнув сльозу, і вона розпалася на мільйони сонячних зайчиків». Це вже якась люкодашварщина, а не проза Малярчук!
Трохи живіша любовна лінія в сюжеті роману. Психологічна чутливість авторки, вміння передавати порухи душі зіграли тут свою роль. Переконливими видаються почуття героя, коли він несподівано закохується у жінку, яка не сприймає його захоплення українською справою. Цікаво спостерігати, як змінюється відношення до Липинського Кароліни: від ненависті до нестримної симпатії ‒ і до презирства в останні роки життя. Такі речі роблять персонажів Тані Малярчук повнокровними і близькими читачу. Але коли для образу Кароліни цього достатньо, то для Липинського ні. Він, насамперед, громадський і політичний діяч, філософ, публіцист. І коли авторка пише про відмову його поцілувати Кароліну: «За ціле життя Липинський не зробив страшнішої помилки. Всі його наступні помилки були лише наслідком цієї першої», то це виглядає, м’яко кажучи, несерйозно.
В романі більше любовних перипетій, аніж власне суспільної діяльності Липинського. Тому майже до кінця роману не видно його ролі в національному русі, соціальної значимості його поглядів. І тільки незадовго до кінця, коли Малярчук починає цитувати твори самого Липинського, читач може уявити собі, ким же був для суспільно-політичної української думки цей діяч. Дві ідеї його ‒ ідея державності на противагу націоналізму Донцова, та ідея монархізму, як єдиного спасіння для України, ‒ коли б були донесені до читача в емоційно-художній формі, могли зробити цей образ справді великим. Однак, ці ідеї залишилися абсолютно не проробленими і відтиснулися на рівень статистичного факту. А одною «гарячою сльозою» характера не змалюєш. В результаті створений образ Липинського цілком може задовольнити інформаційну цікавість публіки, але любити його немає за що.
Щоправда, можна подивитися на твір Тані Малярчук і під іншим кутом зору. Для цього треба на градус змістити точку фокусування, щоб відділити героїню від авторки. Тоді «Забуття» перетворюється з роману про Липинського на роман про психологічні фобії героїні (до речі, так і не названої по імені). Самотність, страх перед нездоланною силою часу змушують її розпочати безнадійну, хворобливу, маніакальну боротьбу із забуттям. Ліки від цього жаху вона знаходить у відродженні пам’яті через архіви і старі газети. Коли поглянути на роман з цієї точки зору, то змінюється інтерпретація історичної частини твору. Попередні зауваження втрачають сенс, бо життя Липинського досліджує не авторка, а героїня. Липинський стає просто образом зниклої пам’яті. Більше того, на його місці міг опинитися будь-хто. Дві частини, на які ми раніше ділили твір, раптом складаються в єдину картину, а національні і соціальні мотиви втрачають самодостатність і стають тільки засобом для розкриття психологічної проблеми персонажа. В такому ракурсі роман Тані Малярчук дійсно вирізняється з решти і вартий уваги та перемог у літературних перегонах.
Тільки от навіть високочолий читач, котрий здатен побачити ці речі, все-таки хоче емоцій. Зміна масштабу в історичній розповіді із загальних панорам на конкретні психологічно вивірені епізоди змогла б наблизити героя до читача. Не були б зайвими і кілька конфліктів, які вимають дії, а гостра боротьба мотивів спроможна була скувати роман у моноліт. На жаль, цього не сталося у «Забутті». Але радує те, що перспективні українські письменники, до яких, безперечно, відноситься Таня Малярчук, шукають своїх шляхів до великої європейської прози.


Січень 2017.








Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-01-20 08:57:52
Переглядів сторінки твору 273
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.661 / 5.34)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.523 / 5.36)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2017.04.20 17:35
Автор у цю хвилину відсутній