Двісті років тому в Англії було написано одну за другою дві книжки, які за дуже короткий час розповсюдилися по всьому світу у формі переказів, обробок і перекладів і відтоді входять до числа найбільш розповсюджених книжок. Це «Робінзон» Дефо і «Ґуллівер» Свіфта. Обидві вони – напівфантастичні романи про подорожі, написані для дорослих читачів, а не для дітей, і обидві з часом стали дитячими книжками, які зовсім не старіють і ні з чим не порівнянні за своїм впливом.
«Ґулліверові мандри» мають особливу, виняткову долю. Уперше їх було видано анонімно 1726 року, і, певне, вже перші англійські видання пістрявіли помилками, пропусками або внесеними чужою рукою виправленнями і вставками. Надалі цю книжку, що швидко стала відомою, перевидавали, перекладали й переробляли без ліку, отож скорочений і значно перероблений «Ґуллівер», з яким усі ми познайомилися дітьми, – це, звичайно, лише тінь, слабкий відблиск автентичного «Ґуллівера». Але оскільки ця незвичайна книжка підкорила світ таким дивним чином, то в первинному вигляді її дуже тяжко відшукати, а тому час від часу її знову виявляють і пізнають. Усім відоме ім’я Ґуллівера, усім знайомі назви Ліліпутія і Бробдінґнеґ, але автентичного, повного, первинного Ґуллівера знають лише дуже небагато людей. А справжній Ґуллівер зовсім не схожий на тисячі разів наново причесаного і пригладженого «Ґуллівера» нашого дитинства.
Його творець Джонатан Свіфт народився 1667 року в Дубліні. З юних літ його тягнуло до дослідження механізмів людської психіки й соціального життя, він думав і про політичну діяльність, однак бідність змусила його вивчити богослов’я, і Свіфт розпочав кар’єру як невідомий сільський священик. Мимоволі залежний від можновладців, часто він, ліпше пізнаючи своїх тимчасових покровителів, переживав гірке розчарування, і в його політичних творах, як і в наукових студіях та в літературних пробах дедалі виразніше проступала схильність на все дивитися критично, що так характерно для мислення гнобленої людини. Певний час він був ревним оборонцем консервативного напряму в англіканській церкві, потім виступив як найбільш відомий і полум’яний боєць у боротьбі ірландців супроти Волпола, а скінчив життя на самоті, уникаючи людей і глибоко озлобившись, у тому душевному стані, який давні біографи називали затьмаренням розуму; проте, вивчивши всі свідчення, ми не можемо погодитися з цим твердженням. Це була, навпаки, самота нервовохворої людини, яка глибоко страждала, але зберегла повну ясність розуму, людини, чиї життя і думка розвивалися в напрямі згубної ізоляції та врешті призвели до нестерпної загостреності почуттів.
Сповіддю цієї людини, цього геніального, дотепного, хворобливо чутливого і погано захищеного від життєвих ударів мислителя став нам «Ґуллівер», найзначніший і найчистіший його твір. Людство повелося з «Ґуллівером» без особливих церемоній. Спочатку йому зраділи як цікавому, захопливому, багатому на пригоди читанню, проте невдовзі виявилося, що воно кепсько засвоюється, у ньому траплялися жорсткі й повні їдкої гіркоти шматки, і тут публіка вийшла зі скрутного становища, повісивши на цю фантастично чудову, сповнену життя книжку, яка не збиралася помирати, ярлик потішної казки для дітей.
Осуджувати нещасного Свіфта за жорстокість в оцінці людини й людства було б так само невірно і марно, як осуджувати багато поколінь читачів, що з казкового багатства його книжки вибрали найбільш засвоювані, м’які, неотруйні шматки, а все ціле потроху забули. Полум’яна лють понурого відлюдника, озлобленого на людство і весь хід подій у світі, з одного боку, і безцеремонність, із якою юрба калічила творіння геніального самітника, дбаючи про своє травлення, – з другого, були рівною мірою глибоко обґрунтовані й необхідні. Але не менш необхідно, аби люди знову згадали колосальну засторогу, яку зробив нам автор «Ґуллівера», і знову їли гірку свіфтівську їжу, позаяк відкидати ці шматки або приправляти їх своєю брехнею, коли і вдасться, то недовго. Геніальна і страшна Свіфтова книжка приходить до нас, і вона знову і знову тривожитиме нас, порушуючи наш затишок, бо думки, якими вона ділиться з нами, надалі стосуються всіх нас, хай навіть вони народилися в мозку тяжко стражденного самітника і були відчуті й висловлені з хворобливою пристрастю. Звернімося хоч би до останніх сторінок його книжки, де мова йде про завоювання колоній та анексію чужих земель, – ця проблема, яка сьогодні найжахливішим чином ізнову стала актуальною та загрозливою, у Свіфта постає у стосунку до людини, і всі його звинувачення і критика через двісті років залишаються цілковито справедливими.
Знову і знову докоряли Джонатанові Свіфту, що різка критика політичних і суспільних пороків врешті зробила письменника мізантропом. Але осуджувати Свіфта за так звану мізантропію безглуздо. Не можна вимагати від мислителя, аби свої висновки він підкорював заповіді, за якою ідеальна любов до людини як такої мусить бути вищою від істини. Істина для мислителя – результат його життєвого досвіду і роздумів. Істина, яка відкрилася Свіфтові, на схилі днів, була гіркою: людина, по суті, – нерозумна тварина. Але ми не ставимо перед собою завдання висміяти й заперечити як прояв хвороби цю гірку істину самітника. Ліпше задумаймося про те, як могло статися, що людина такого велетенського розуму, людина з багатющим знанням життя дійшла настільки сумного висновку? Яких страждань вона зазнала? Чий справедливий суд вона здійснює? Який сенс того, що видається помстою однієї змученої людини всьому людству?
Якщо поглянути на Свіфтову книжку з цієї точки зору, ми можемо зауважити, що дуже-дуже багато звинувачень і вироків, висловлених у ній, сьогодні, через два сторіччя, справляють щонайсильніший вплив на нас, тоді як багато відомостей і сама обстановка у світі, які слугували письменникові джерелами прикладів, нам чужі й далекі. Король або міністр Ліліпутії чи Лапути, або якої завгодно іншої фантастичної країни, створювались як карикатури і в часи Свіфта натякали на того чи іншого англійського політика або державця. Але ж і ми, вже нічого не знаючи про тогочасних міністрів, політичні умови й проблеми, відчуваємо такий гарячий і живий інтерес до цих вигаданих міністрів і подій, неначе всі вони близькі й актуальні! Інакше кажучи, в цій книжці є дещо позачасове, дещо загальнолюдське, яке нині зачіпає всіх нас анітрохи не менше, ніж людей того часу.
І нарешті, якщо Джонатан Свіфт через чисту мізантропію вигадав країну, в якій влада належить благородним коням, що правлять розумно і доброчесно, якщо людей у цій казковій країні він зобразив гидкими, смердючими тварюками, виродками з жалюгідним розумом, котрого вистачає хіба що на злочини й цинічний егоїзм, якщо досягнення всіх цілей людського суспільства, людського порядку, розуму і братства він довірив коням і, немов ганебної плями, соромиться перед ними своєї належності до людського роду, то скільки ж любові до людини, палкої тривоги про майбутнє нашого біологічного виду, скільки потаємної й полум’яної любові й тривоги про людство, державу, мораль, суспільство в цій фантастичній ідеї! Ні, саме остання частина «Ґулліверових мандрів», цей уславлений і знеславлений документ небаченої, дикої ненависті до людини, є не що інше, як пристрасна, хай навіть збочена любов!
Людство наших днів, приголомшене і розгублене людство доби, що надійшла після жахливої війни, чудово підготовлене до «Ґуллівера»: воно дістане з нього більше і навчиться більшому, аніж у будь-яку іншу добу. Тому я всім серцем вітаю видання нового повного перекладу цієї прекрасної, моторошної, небезпечної книжки.

1945

Переклав Василь Білоцерківський