ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ніна Виноградська
2017.12.18 22:03
Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники

Ніна Виноградська
2017.12.18 22:02
Посеред зради, підлості і бруду,
Продажності людців, нещирих сліз,
Я чорною вороною не буду,
Хоч упаду, так білою, униз.

Тому мені не солодко, а гірко,
Від болю за отруєний народ.
Бо я, його дитина, доня, гілка,

Сергій Гупало
2017.12.18 20:55
На гільзу гарячу метелик сідає, та сісти не може –
Попечені крильця і лапки. До крапочки звузився простір.
Метелик архіритуально торкається мушки і ложа,
Страждання-біду накликає даремно, приречено, просто.

А хто це стріляє? Метелик не знає і знати

Нінель Новікова
2017.12.18 20:03
ЗУСТРІЧ З КОХАННЯМ А зараз Михайло, вже дорослий хлопець, студент філологічного факультету Полтавського педагогічного інституту, замріяно дивився з вікна вагону на пропливаючі зелені краєвиди, що змінюються, наче кадри кольорової кінострічки. Приміськ

Олександр Сушко
2017.12.18 18:20
Буває, затинається актор,
Або поет встругне сонет-шкарубу.
Але від щастя вмерти - перебор:
Зізнався у коханні - врізав дуба.

Закрижанів життєвий океан,
Вдягнули трупа в похоронні шати.
Лежить сумирно сивий дідуган -

Ірина Вовк
2017.12.18 17:20
«НАДІЯ ВМИРАЄ ОСТАННЬОЮ…» Друга неврологія на Топольній. Реанімація. Одинадцята ранку. Мама після реанімаційної ночі при тямі, час від часу поринає у підсвідомість. Коли ми з Романом увійшли, сестра оптимістично показала нам пальцем «люкс» у напрямку м

Ігор Шоха
2017.12.18 13:01
У леплезорії – всі у безпеці.
Всі одинакові і не кусають.
І одноногому легко живеться –
ловко на чобота мешти міняють.

Гілля й гілля викорінює вітер.
Дрова самотньо збираєш у лісі.
Біля криниці ні впасти, ні сісти.

Світлана Майя Залізняк
2017.12.18 12:44
Обставини життя повільно роблять асом.
Протиснешся крізь дерен, кар'єрний турнікет...
А там віншує Гена напівтверезий Васю -
Запевнює: "...достойник, обстріляний поет".

У борошні жіноцтво, пече ньюпалянички.
Зупинишся - бо вітер, обіцяна гроза.

Лесь Українець
2017.12.18 11:47
Ой не хоче, любі друзі,
Душа моя много,
Для самого - хліба кусень
І більше нічого.

Для матусі - здоров'я
А решта прибуде;
Я вмію боротися

Ігор Шоха
2017.12.18 11:24
Наша пам'ять війну і горе
не вміщає у голові.
Негативу емоцій – море,
позитиву… А їх – аж дві:
у сусіди корова хвора
подихає і
...селяві.

Ірина Вовк
2017.12.18 10:38
Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомостами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родинон

Софія Кримовська
2017.12.18 10:14
Ти був моїм до кінчиків думок,
ти був моїм так довго, аж до серпня.
Спекотний час медовим був, аж терпнув.
Минулося... Лиш пам'яті пилок

розноситься чи протягом, чи вітром...
Ти був моїм. Як з цього літа вийти?

Олександр Сушко
2017.12.17 17:37
Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,

Олександр Сушко
2017.12.17 16:46
Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,

Світлана Майя Залізняк
2017.12.17 16:27
Пасіонарій - завжди в небезпеці.
Крутяться шавки, хапають за п'яти.
Ловко живеться повсюд солопеці.
Нащо звичайне-осідле міняти?

Тхняве нахабство гілки вкорінило,
Гідність розтопчуть - збираєш самотньо.
Де ті криниці: поповнити сили?

Іван Потьомкін
2017.12.17 10:56
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша горд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 "Квітучі миті В'янучих Троянд"

(Передмова до драми-феєрії з часів Османської імперії
"Епоха В'янучих Троянд")

Тему історичної драми-феєрії "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" мені підказала помилкова думка нашої української громадськості про Роксолану як єдину українську султану Османської імперії. Засоби масової інформації - преса, радіо, телебачення - раз-по-раз підігрівали цю думку свіжими публікаціями і виступами, акцентуючи факт винятковості її долі. Диктори проголошували на всю Україну, що день святої Трійці є, одночасно, імовірним днем народження видатної Насті Лісовської, єдиної, хто у мусульманському світі з висоти царського трону представляв і втілював національно-самобутню жіночу українську породу.
Утвердження української державності, пошуки історичного підгрунтя міжнародного авторитету України, вигідно пожвавили інтерес до теми Роксолани - написане лібретто до опери, знято телевізійний багатосерійний фільм …
Начитана з дитинства про Настю Повчанську, наречену гетьмана Петра Сагайдачного, з відомого роману З.Тулуб "Людолови",знаючи про її одруження з султаном (отже, хоч і коротке, але султанування), я з недовірою сприймала повідомлення з уживанням прикметників "єдина" і "виняткова". Зрештою недовіра переросла у зацікавлення …
Зовсім не маючи бажання применшити увагу до історичної особистості Роксолани, лишень подати її в ряду з іншими малознайомими (на перший погляд!) або затіненими нею ж постатями українських жінок, що виконали в мусульманському світі кожна – свою … виняткову історичну місію, призвело до розширення кордонів моїх пошуків під умовною проблемою "Українська жінка і мусульманський світ".
… "Квітучі миті В'янучих Троянд" … Тож - почнемо з неї, з РОКСОЛАНИ …
Агатангел Кримський у праці "Історія Туреччини" (Київ, 1924) присвячує їй окремий розділ. "В історії Сулеймана І Пишного величнього пана могутньої османської держави XVI в., не може не притягати до себе уваги факт, важливий своїми політичними наслідками, дуже цікавий і з психологічного боку, а саме - що над тим недосяжно-високим, мудрим володарем мала нечувано величенну силу його не так вродлива, як розумна й інтриганська жінка, яку європейці XVI в. звали Роксолана, або Росса, а турки титулували "Хуррем-султан" (="Радісна султанша").
Була вона родом українська попівна, з галицького горішньо-дністрянського Поділля, а саме з невеличкого міста Рогатина, що розіклалося вліворуч ріки, на південний схід од Ільвова, і звалася по хрещеному чи не Олександра (!). Та як захопили її татари в полон і привезли до Туреччини, вона побусурменилася та й забула і свою віру, і своє христіянське ім'я; нове її ймення "Хуррем" уже геть нічим не нагадувало про її православний український рід. Тодішні європейці звали її Роксолана, держачись класичної географічної номенклатури, бо "роксоланами" прозивали вони геть усеньку людність української території; "Русь" (="Україна") у тодішній латині звалася Roxolania, кожен русин-українець - "Roxolanus", кожна русинка-українка - "Roxolana".
В гарем до Сулеймана І Пишного дісталася Роксолана ще перед тим, як він запанував на султанському престолі (1520), у 1521 р. вона вже мала від Сулеймана сина Селіма, а померла 1558 р. (=965 мус.ери), - коли султанові було понад шість десятків літ. Зовнішнім своїм виглядом не належала Роксолана до звичайного типу тих азіяцьких красунь, у яких повинні бути жагучі очі наче чорні маслини, пожадливі уста, палючі високі груди, розкішна огрядненька постать: такі жінки часто вважаються в Туреччині за ідеал жіночої гаремної краси, хоч швиденько одцвітають та й стають для чоловіків нецікавими. Про Роксолану, навпаки, казано було венеціанському послові ще 1526 р., за молодих іще її літ, що вона й не гарна: "giovanne, ma non bella"; тільки-ж, - додавали, - у неї граціозна, елеґантно-невеличка постать, "aggraziata e menuetta", - і ота її делікатна, вкраїнська, не азіяцька, врода була з таких, що в'януть не так швидко, як азіяцькі.
А що найважливіше - це була дуже розумна жінка, яка тямила і весело розважити "Пишного" султана, і дати путню пораду, і, коли їй того було треба - підшептати панові світа болючі підозріння проти тих, хто обертавсь коло неї. "Як бачиться, в ній досить розвита була характеристична прикмета її нації - інтриґанство" (з зауваги історика турецької поезії Ґібба XVI в.).
Минали літа, а Хуррем-султан не переставала держати падішаха під своєю чарівливою силою, навіть що далі - то сильніш. Вже їй минуло над 50 літ - вік для жінки дуже поважний, - коли тодішній посол венецької республіки, в 1554 році, писав про неї з Царгороду: "Для його величности-султана це така кохана дружина, що, - переказують, - відколи він її пізнав, відтоді вже не захтів знати якоїсь иншої жінки: ну, а чогось такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай - міняти жінок". Про те саме свідчив і австрійський імператорський посол Бузбек того самого 1554 р. А рік перед тим попередній венецький баіло Наваджеро теж писав про Роксолану: "Його величність-султан такечки сильно кохає Роксолану, що в османській династії іще не бувало жінки, яка була б тішилася більшою повагою. Кажуть, що в неї милий, скромний вигляд, і вона дуже добре знає натуру Великого володаря". І таки справді, Хуррем-Роксолана "натуру Великого володаря" добре знала і вміла тонко ним орудувати, а що давав її словам більше віри й ваги, ніж словам досвідчених державних мужів, то тямила використовувати його для цілої низки надуманих нею гаремних та двірських злочинів.
Яничари та простий люд уважали султаншу-Хуррем за правдиву відьму-чарівницю, що заволоділа султаном через усякі любовні чари та дання. Про це згадують тодішні європейці, як от Бассано у всезбірці "Сансовіно" кінця XVI в.; австрійському дуже спостережливому послові Бузбекові 1554 р. називали двох бабів, що мали постачати для султанші передню кісточку з гієнячої морди, бо, мовляв, така кісточка - дуже добрий любовний талісман; називали навіть на ймення тую жидівку ("Trongilla venefica Judaca"), що вкупі з нею Роксолана причаровувала Сулеймана. Піддаючись її впливу (чи, як казали, чарам), Сулейман Пишний здатний бував посилати на смерть навіть таких вельмож, котрі добре прислужилися турецькій державі і мали за собою не аби-який державний досвід. Мабуть чи не на Роксоланиній душі повинна цілим тягарем лежати й смерть везіра-мецената Ібрагіма (1536).
З того Ібрагіма була дуже видатна людина й тямущий політичний діяч. Нехай собі зроду був він не більше, як простий грек (чи там албанець) матроської сім'ї, що жила в венеціанських володіннях, але виявив той матроський син натуру якнайблагороднішу й інтеліґентну - "Він людина вчена, читає філософські книжки і знає добре свій закон" - характеризував його венецький посол Пієтро Браґадіно (1526 р.). Між иншим під час свого довгого везірування (1523-1536) везір Ібрагім багацько зробив для того, щоб ізблизити Туреччину та Францію. Султан Сулейман любив був Ібрагіма як щирого приятеля, лагідно ставивсь до того, що Ібрагім удягається і їздить пишніш од самого султана, оддав за Ібрагіма заміж свою сестру (1524), мав Ібрагіма за свій "дух і серце", - а проте Ібрагім через Роксолану загинув кінець-кінцем ганебною смертю (1536): йому поставлено за провину надто приязнії зносини з франками, і його задушено чорним шовковим шнуром, так як наказав Сулейман. Треба, зрештою, зазначити, що інтриґанська закулісна роля Роксолани в цій справі не для всіх була в XVI в. фактом ясним, та й досі вся історія Ібрагімового скарання залишається справою ще доволі темною. Та будь-що-будь, а Роксоланині інтриґи маємо за найпершу причину Ібрагімової смерти.
Та хоч яка-там сила над Сулеймановою душею була в Роксолани, а дуже довго, понад 20 літ, мав Сулейман Пишний ще й иншу дружину, що формально сміла заявляти на султанову душу більше прав, ніж мала їх Роксолана. Тая дружина була гордовитая гірнячка-черкешенка, а переважала вона українку-Роксолану тим, що була не попросту гаремна жінка, а султанша, і вже породила султанові Сулейманові сина-первака, майбутнього наступника на султанському троні; звавсь він Мустафа. Батько сильно любив Мустафу, простий народ і яничари покладали на нього великі надії: і справді - був з царевича-Мустафи молодик талановитий і відважний, хоч, правда, з деякими жорстокими й своєвільними норовами. Ніколи, мабуть, не довелося Роксолані так міцно напружувати всенький свій інтриґанський хист, як тоді, коли вона нарешті наважилася зіпхнути із свого шляху оту султаншу- черкешенку, отую найпершу падішахову дружину, та й прочистити доріженьку до османського престолу своєму синові Селімові, зовсім не талановитій людині.
Черкешенка, як мати майбутнього султанового наступника, була свідома своєї законної сили. Та звичайно, що серцем вона страждала, чому падішах ніколи вже не заходить до неї, чому падішахове кохання перехилилося до нікчемної "купованої невільниці". І ото одного разу, через свою бурхливу азіяцьку заздрість, вона мало не скрутилася. - "Зраднице! Ти, якесь продане мнясо, бажаєш рівнятися зо мною!!" - накинулася вона на Роксолану та й вчепилася руками і нігтями: подряпала Роксолані вид, розкуйовдила й поскубала їй волосся, ладна була й за горло задушити. І от, коли отака пригода скоїлася, прийшов по Роксолану найстарший євнух "кизлар-ага-си", і сказав їй, що султан кличе свою дорогу Роксоланоньку до себе. Роксолана одмовила євнухові, нехай він перекаже падішахові- Сулейманові, що вона, "продане мнясо", має тепер аж надто непоказний вигляд: коли б вона зараз, така як є, з'явилася була на султанові очі, то це вийшла б недостойна образа для його величности.
Тільки ж Сулейман загадав, щоб вона негайно прийшла, а тоді, геть угніваний, він викликав до себе черкешенку на розправу. Тая, покладаючися на те, що вона ж цесаревича мати, дозволила собі балакати з володарем світу гнівливо та й через лад розпустила язика. Тоді Сулейман звелів одіслати її в Малу Азію, до її сина Мустафи, що намісникував у Магнесії. Царевич-Мустафа жив не вкупі з батьком, а на одшибі, бо в турецькому султанському побуті вже встановилася така звичка, щоб кожен дорослий султаненко жив не в столиці - Царгороді, а на провінції. До Магнесії з Царгорода треба було їхати п'ять-шість день.
Єдиною панією для дум і настроїв Сулеймана Пишного залишилася в султанових палатах Роксолана, Хуррем-султан отая. Сулейман зробив її законною султаншею, а що ніяких инших жінок, навіть підложниць, султан до свого гарему вже більше не брав (бо мав він натуру помірковану, не розпущену), то й не доводилося їй уже боятися, що може якась инша жінка, нова супротивниця, схоче одбивати султана од неї. І от честолюбива Хуррем-султан поклала дійти краю, довершити справу: добитися, щоб не Мустафі, а її рідному синові Селімові припав на спадщину османський престіл. Вкупі з нею вів задуману справу до бажаного кінця великий везір Рустем-паша (1544-1561), гордовита людина, але слухняна Хурремина креатура (за Рустем-пашею була Мигр-у-Маг, дочка Сулеймана Пишного та Роксолани), словянин-сербохорват зроду. Це був суворий, понурий людець, що й не осміхавсь ніколи. Пізніш уславилася дотепна епіграма поета Ях'ї-бея Дукаґіна (пом.1575), в якій автор прихильно догадувався, що Рустемові-паші, дасть Бог, призначать на тому світі такий куточок, де осміхатися й міняти свою звичку йому не доведеться. Сулейман Пишний щиро ввіряв на нього, на отого свого зятя, й охоче все чинив за везірськими порадами. Рустем-паша дуже допомагав Хурремі-Роксолані навівати Сулейманові недовіру проти майбутнього престолонаступника, цесаревича-Мустафи. Це була річ тим лекша, що Мустафа й справді не ховав од людей свого незадоволення, і серед народу давно вже кружляла навіть чутка, що Мустафа, коли б був міг, давно б скинув батька з трону. Навпаки, венеціанський баіло Наваджеро, ставлячись до Мустафи як до несправедливо покривдженого, запевняє в своїй доповіді (лютий 1553 р., себто перед катастрофою), що Мустафа ніколи не давав приводів батькові підозрівати його вірність. В Європі кінець-кінцем прищепилася думка, що всі обвинувачення проти царевича-Мустафи - то була тільки "falsa suspicio". Правдиві чи неправдиві були всі отакі поголоски, тільки ж Роксолані й Рустемові пощастило геть до краю напоїти Сулеймана Пишного тяжкою недовірою до сина: Мустафу переведено намісникувати з більше-менше недалекої Магнесії в значно дальшу Амасію, що туди їхати із столиці треба було тижнів 3 1/2, тим часом як до Магнесії їхалося якихсь днів п'ять-шість.
Восени 1553 р. султан Сулейман Пишний стояв табором у Малій Азії, бо з перським шахом-Тагмаспом вийшли в османів іще з минулого року всякі непорозуміння. Рустем-паша з Роксоланою вже встигли переконати Сулеймана, що царевич-Мустафа, покладаючись на яничарське прихилля та перебуваючи в потайних зносинах із шахом-Тагмаспом, готує повстання проти батька, - то тепер султан викликав царевича до себе в табір.
І тут одбулася одна з найстрашніших родинних драм. Про те, що сталося царевичеві-Мустафі, дуже докладно й драматично оповідають османські історики під 960=1553 р., як от прим. Алій-челебій XVI в., Печевій і Солакзаде XVII в. Оповідають вони доволі незалежно, вільно. Тільки ж іще незалежніші, ба навіть драматичніші - листи європейських послів з Царгороду. На першому місці треба поставити доповідь нового венеціанського баіла Доменіко Тревізано, що замінив собою Наваджера. Дуже не позбавлені інтересу й ті звістки, що написав французький тодішній посол у Венеції де-Сельв.
Царевич-Мустафа слухняно приїхав; мабуть сподівавсь полагодити свої відносини з батьком.
Він увійшов до султанського шатра, закритого для сторонніх людей, і хтів був поцілувати батька в руку. Та Сулейман гнівно не допустив Мустафу до своєї руки; натомість він подав знак - і на Мустафу накинулося скількись "німих", щоб його задушити шнурком.
"Німими", або точніш "без'язикими" (по тур. "дільсіз") звалися пажі, котрі стояли на варті коло дверей султанового покоя. Вони й поміж собою порозумівалися і од султана здобували накази не словами, а жестами, на мигах: той, хто хтів щось сказати, мовчки доторкавсь до певних частин тіла свого співрозмовника -- звідти такі пажі й звалися "без'язикими".
Царевич не дававсь їм, пручався в їхніх руках, та звичайно, що кінець-кінцем його цупко схопили, накинули таки петлю на шию та й задушили. Все це продіялося на очах у султана-батька, що грізно сам додивлявсь до тієї страшної сцени, нікуди не одходячи із шатра, чи, може, - як кажуть инші джерела (Бузбек) - одступивши за завішену перегорожу в шатрі.
Згубивши свого первака-Мустафу, Сулейман Пишний проголосив престолонаслідником собі Селіма, сина од українки Роксолани. Народові дуже жалько було Мустафи, тільки ж воскресити його було вже не можна, і за тринадцять літ після того, по батьковій смерті, турецьким султаном зробився не хто, як Селім ІІ Мест, себто "п'яний" (1566-1574), виродок алкоголік і лютий деспот.
Султанування його пішло, безперечно, на шкоду для Туреччини, головним чином на шкоду в відносинах внутрішніх, та й почасти у відносинах зовнішніх. Правда, зовнішні відносини за Селімового панування подекуди були аж блискучі: вже ж бо за Селіма ІІ Туреччина зробила собі дуже важливе територіальне надбання, одвоювавши од венеціянців острів Кіпр (1571). Тільки ж того самого року сполучений еспано-італійський флот (Пилипа ІІ Еспанського, папи та Венецької республіки) під проводом дон-Хуана Австрійського якнайтяжче розбив і розгромив турецького флота під Лепантом. Лепантський бій стався почином для політичного занепаду Туреччини, - і занепад таким побутом вперше звязується з іменням не чиїм, як Роксоланиного сина. Можна сказати, що Роксоланине злочинство супроти Мустафи лягло якнайтяжчим немезидиним прокльоном на османську державу".
До характеристики Селіма ІІ додамо дещо з дослідження Осипа Назарука та його "Роксоляни" (Львів: "Нова Зоря", 1930): "Син Сулеймана і Роксоляни, Селім ІІ царствував несповна 9 літ і помер з надмірного пиянства й уживання життя, оставивши 10 синів. По нім царствував 22 роки внук Роксоляни Мурад ІІІ (1574-1595), чоловік людський, але слабої волі, яку одідичив по батьку-алкоголіку. Бачучи се й побоюючись замішань у державі, рада улємів (учених в державних і церковних науках) постановила для забезпечення єдиновластя перевести безоглядно стару але жорстоку засаду Турків: вимордувати всіх братів султана. 18 годин опирався їй у диспуті султан Мурад ІІІ, вкінці уляг зі слезами в очах і начальникові німої сторожі подав своєю рукою 9 хусток, щоб удусила його 9 братів, що й сталося. По нім царствували дальші потомки: Магомет ІІІ (1595-1603), Ахмед І (1603-1617) і т.д. Ні оден не осягнув уже могутности Сулеймана, але сприт їх прабабки проявився ще нераз у її потомстві".
Взагалі, стосовно дітей Роксолани, перечислених поіменно відомим українським письменником Павлом Загребельним у його історичному романі про неї (Київ, "Дніпро", 1979) - маємо певний сумнів. Павло Загребельний стверджує, що їх було п'ятеро: четверо синів (Мехмед, Селім, Баязед, Джигангір) і доня Мигр-у-Маг. Маємо сумнів щодо особи Мехмеда, за версією письменника, первістка Роксолани і Сулеймана. Чом же тоді про нього мовчить "Історія Туреччини" і жодним словом не згадує Осип Назарук, адже тоді за звичаєм султанського роду саме Мехмед мав би оспорювати турецький престол з Мустафою?.. до чого ж тоді потуги Роксолани над сином Селімом і його майбутнім?.. яка нікчемна ціна тоді усій трагедії убивства Мустафи?! У "Роксолані" П.Загребельного доля Селіма ІІ нічим не прогнозується, навпаки, знаходимо репліку, що кожен з Роксоланиних синів міг вважатися ймовірним спадкоємцем трону. Далебі, історія усієї династії Османів свідчить про зворотнє. У романі вказується вікова різниця між синами Роксолани: коли Мехмедові було 9 років, Селімові було 5. Але за свідченням А.Кримського, Роксолана народила Селіма у 1521 р., Сулейман І Пишний запанував на султанському престолі у 1520 р., а в його гарем майбутня султана потрапила за кілька місяців перед тим (ймовірно, у 15-и літньому віці). Вона й до гарему не могла перебувати на землі Турків більше двох років (1518-1520), в такий час потрапила вона в "школу невольниць" у Каффі. Принаймні, так пише О.Назарук. Отож, 4 роки до народження Селіма - для Роксолани надто довгий термін! Імовірний 1517 р. - рік перших пологів (?!) … Іще Сулейман - не султан, і Роксолана - ще не бранка, вона ще зовсім юна і знаходиться тут - у Ріднім Краю, в Україні …
До речі,викрали Роксолану і привезли в Туреччину у 1518р.ще за часів султана Селіма І. Селім І "Грізний" або "Жорстокий" (батько Сулеймана Великого) панував на престолі Османської імперії з 1512 по 1520 р. Помер наглою смертю в подорожі 1520 року. Знаний в турецькій історії як блискучий завойовник і безжалісний поневолювач багатьох країн і народів. Уже його батько - Баязед (1481-1512) - пустошив українські землі аж поза Самбір і Перемишль. А Селім переміг Персію та загорнув Сірію і Єгипет, де за його наказом утопили турки у Нілі 20000 полонених. Кровожадність Селіма І Грізного виявлялася не тільки до чужовірців, але й до своїх підданців і навіть до найближчих родичів. "Ріясет -- сіясет" - "Панувати -- то суворо карати" - казав Селім І Грізний. А про нього в народі казали: "Султан-і Селіме везір ола-син" - "А бодай тобі везірувати в султана-Селіма!" Агатангел Кримський так описує норов Сулейманового батька: "Як посадовили Селіма яничари на престіл, скинувши його батька, султана Баєзіда ІІ Святого, то Селім, щоб далі вже не завдавати собі зайвих турбот, здається, попросту наказав отруїти скинутого батька. І племінників, і рідних братів теж не пожалував Селім: їх скарано на смерть. Європа знала од тодішнього історика-гуманіста Паоло Джовіо, що на думку султана Селіма Грізного, нема нічого солодшого, як панувати, не боючись і не підозрюючи своїх родаків, - і він пильно-таки дбав про такую насолоду. Щоб мати собі наступника, Селім живого залишив тільки свого молодого сина Сулеймана; а наплодити ще инших синів - такої небезпеки Селімові вже не було, бо він одкинувсь тоді од жіноцтва та й оддався самісінькій педерастії; ба й одинчик-Сулейман часто мусів тремтіти за своє життя".
Смутне припущення про те, що юна бранка з Королівської землі Россів могла ввійти в око султану-педерасту на схилі його літ, або комусь з його оточення, що повсякчас тремтіло від його люті - особливо до невірних "ґяурів"-християн - а більше того, щоби вона могла породити сина і зберегти його при собі (!) - категорично неможливе.
"Тільки ж цікаво, - зауважує далі А.Кримський, - що тодішня Європа XVI в. не надто осуджувала Селімову люту грізність,і вищезгаданий гуманіст-політик Паоло Джовіо дав у своїй турецькій історії загальну характеристику для султана Селіма І Грізного дуже й дуже підхвальну, зазначаючи, що Селімові смертні засуди здебільша ґрунтувалися на глибокій справедливости, і що,урядуючи над своїм народом,султан найпильніш дбав про те, щоб скрізь і скрізь панувала в його державі сама справедливість".Тому то велику надію покладала Роксолана-Хуррем на свого сина-первака, називаючи його іменем діда-султана. Імення "Селім ІІ" само по собі претендувало на престол,віддавало данину шани і пам'яті до померлого родака,і що очевидне,ішло у згоді з традицією спадкоємності імен Османського султанату.Згадаймо фрагмент пророцтва дервіша (монаха) з роману О.Назарука: "Коли одна з жінок Падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбулу, в день, що вертає щороку (29 травня),то син той матиме інакше значіння,ніж усі инші діти султанської крови, відколи править Царський Рід Османів".Смертю престолонаслідника Мустафи заплатила Роксолана за здійснення цього пророцтва,поклавши до ніг Аллахові криваву жертву. А проте... "вже ж бо й та сама Роксолана-українка спорудила просторий будинок задля бідних мусульман ("імарет") і не аби-який мечет. В Європі поширена була чутка, що Роксолана збудувала того імарета й мечета навмисне на те, щоб наперед забезпечити собі цими будовами царство небесне і спокійно підбити Сулеймана на синовбивство".
Сулейман І Пишний пережив свою кохану дружину аж на 8 років, у 72-ох літньому віці він помер тихою (як для його гучного прізвиська) смертю біля угорської фортеці Сигот, не дочекавшись жаданої перемоги. За багатолітню невтолену пристрасть до непересічної жінки, ґяурки із "племені" Россів, віддячився султан Сулейман І найкоштовнішим і найрозкішнішим дарунком - мечеттю на її честь,що височить і досі на Жіночому базарі у Стамбулі-Царгороді,і розповідає з покоління в покоління історичну легенду про дивну химерію Долі,яка поєднала в подружжі найсильнішого Мужа Османської імперії із напрочуд витривалою в боротьбі за життя невольницею з Галичини.
Овіяна легендою і друга жіноча постать, участь якої для української історії не менш приваблива, ніж доля Роксолани. Правда, вона й по сьогодні залишається для нас "дівчиною з легенди", оскільки немає конкретних дат її життя та короткої біографічної розвідки. І все ж, маючи історичну думу як неспростовний доказ її існування, враховуючи увагу до неї вчених-сходознавців та українських істориків, називаємо її у цьому переліку. Так, це МАРУСЯ БОГУСЛАВКА - та, котру увіковічнила поезія к. XVI ст. українських кобзарів у вимовній думі про "дівку-бранку, Марусю попівну Богуславку". Ось що пише про неї Михайло Литвин у "Мемуарах", що стосуються історії "Южной Руси": "Діставшися до гарему значного достойника, українська бранка, через свою українську вдачу, через тую силу волі і характеру, яку взагалі має українське жіноцтво, легко могла не тільки прихилити до себе душу свого пана-чоловіка, ба й взяти над ним певну силу. Могла вона здобути таким чином, і політичний вплив, а надто, коли вона відкинулася од християнської віри та й, кажучи словами козацької думи, "потурчилася, побусурменилася для розкоші турецької, для лакомства нещасного".Тип такої українки, що добилася в Туреччині високого становища і є Маруся Богуславка; се вона на Великдень визволила своїх земляків-козаків із турецької неволі".

" … Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці
Марусі, попівні-Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна-Богуславка
Добре дбає,-
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків, бідних невольників, на волю випускає.
І словами промовляє:
"Ой козаки, ви біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте!
Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Мойому батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Гуртів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збірає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни-Богуславки,
з неволі не викупає.
Бо вже я потурчилась, побусурменилась,
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!.."*1

Містечко Богуслав, звідки була родом епічна МАРУСЯ БОГУСЛАВКА - в середній Київщині, розкинулося на р.Росі, притоці Дніпра. У 14 ст. воно загарбане феодальною Литвою, з 1569 р. віддане у володіння шляхетської Польщі. Це місто знавало багатьох селянських та козацьких ватажків, серед них Северина Наливайка та Семена Палія, знавало і гетьмана Юрія Хмельницького, що зруйнував місто у 1678 р. як союзник Кримського ханства. До речі, останнє доволі настирно докучало місту Богуславу, і богуславці раз-по-раз змушені були оборонятися від набігів кримських татар та турків. У 1685 р. під час визвольної боротьби населення Правобережної України проти польсько-шляхетського панування під керівництвом С.Палія, Богуслав визволено, і він став полковим містом Богуславського полку. Козаки Богуславського полку брали участь у походах правобережних полків, очолюваних С.Палієм, на Кримське ханство, Білгородську орду, на Казі-кермен, Тягиню та інші турецькі фортеці. Вірогідно, що Марусю з Богуслава взяли у ясир для "багатого достойника саме у Кримське ханство", а що з думи читається про обшири його володіння, про темниці і численних невольників (по традиції епосу в 700 душ), то і висновки випливають про "достойника" значного політичного впливу, можливо, і одного з ("каймакамів" - перших вельмож) кримських ханів або когось з його найближчих вірнопідданих. На доказ цієї гіпотези враховуємо перелік Михайла Литвина, а за ним і Агатангела Кримського в "Історії Туреччини" імен українок, що здобули в Османській імперії неабиякої ваги - ім'я Марусі Богуславки стоїть поруч з іменем Роксолани (йдеться про один історичний період), а після згадки про Марусю додається: "Та й перекопський хан Сахиб-Гірей народивсь од християнки і сам тепер жонатий із нею". Отже, шлюби мусульманських володарів з іновірками з України не були винятком ані в "материковій" Туреччині, ані в Кримському ханстві, що входило у склад Османської імперії. Тільки ж навряд щасливицям-іновіркам, що ставали дружинами мусульманських можновладців, вдавалося в умовах тотального релігійного суспільства зберегти віру своїх батьків. На прикладі Роксолани бачимо, що навернення до ісламу було необхідною сходинкою її поступу, запорукою її політичного впливу і, що не маловажно, поширення на неї норм побутового звичаєвого права.Інша річ,що в 16 ст. навернення до ісламу не було строго регламентованим. Тому і Роксолана, і Маруся Богуславка самі виявляли до того свою добру волю. У записках відомого ученого-подорожнього Турнефора, якими скористався М.Литвин, а за ним і А.Кримський, зазначалося: "Пізніш, так у XVII ст. перехід гаремного жіноцтва на мусульманство - це була вже річ неминуча: їх до того силували". Оскільки ця примітка стосується історичної "легенди" Марусі Богуславки, то її беремо за основу, визначаючи час реального життя Марусі- XVI ст.
З цього приводу, принагідно, зауважимо, що в історії життя наступної "посестри" Роксолани - теж НАСТІ,але вже ПОВЧАНСЬКОЇ з хутора Дике Поле, що в степах Південної України - нареченої українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (жила в І пол. XVII ст.), описаній Зінаїдою Тулуб у знаменитому романі "Людолови", неправдоподібно розставлені авторські акценти саме довкола проблеми вибору бранкою "Гюль-Хуррем" (а згодом дружиною султана Османа ІІ) мусульманської віри, а з нею і "правовірного" чоловіка. " - Я - вільна жінка, - повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. - Воля для мене - над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею - ні. Краще - смерть.
Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула".
Мотивуючи "позу честі" своєї героїні, Зінаїда Тулуб зазначала у зносках: "Настя знала мусульманський закон, що навіть падишах не може силоміць одружитись з будь-якою жінкою, коли вона не дає на це згоди". Проте в такій "позі" у Насті Повчанської ("Гюль-Хуррем") не було жодної необхідності. У шлюбі з падишахом вона була зацікавлена, а непокора і зухвальство жінки до чоловіка в ісламському суспільстві могли дійсно коштувати їй смертної кари. Про це добре знала і Роксолана-Хуррем, тому б ніколи не йшла на необгрунтований ризик, наперед не передбачивши його наслідки...
Цитуємо далі: "Патріарх.
Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишалася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їхню дитину, і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір - кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням".
Думається, що такі привілеї та вольності навіть для жінки султана, цариці Стамбула, на той час в Османській імперії вже були неможливі. Думку цю підтверджує (і, водночас, спростовує авторську інтерпретацію Зінаїди Тулуб) коротка інформація А.Кримського: "Отакі, як Роксолана, українські бранки, що з невільниць ставали турецькими султаншами, відомі були в Царгороді й пізніш, от українкою була найлюбіша ЖІНКА ОСМАНА ІІ (1618-1622), (тут йдеться саме про Настю Повчанську), тільки що не такі вони були політично-славні, як Роксолана. Про свою давнішу батьківщину й віру вони не пам'ятали, і османські історики повідають про них, як про добрих, побожних мусульманок".
Та і орієнтація на постать Роксолани дає нам зрозуміти, що, раз прийнявши мусульманську віру, поборовши в собі природнє сум'яття почуттів про віровідступництво (від віри рідного краю), живучи в жорсткому звичаєвому праві ісламської країни, султани Стамбула вважали своїм першим обов'язком бути вірними Аллаху побожними мусульманками. Чи не тому в "Історії Туреччини" А.Кримського існує окремий розділ, який ставить і вирішує наболіле питання: "Чи справді Сулейман і Роксолана були мусульманськими фанатиками?" Така їх характеристика довго переслідувала істориків Європи за визискування християнських святинь, за "профанацію віри своїх зневажених подданців" (католик Бассано в усезбірці Сансовіно XVI ст.). Адже за султанським наказом од Сулеймана Пишного, грошові засоби на будову імарету і мечетей (до чого прикладалася Роксолана), було зібрано через податок на християнських прочан коло Гроба Господнього в Єрусалимі. Звичайно, що не тільки Гріб Господень, а й інші палестинські християнські святі місця повинні були чимось допомагати турецькій скарбниці. "От, щоб полагодити Омарів мечет в Єрусалимі, Сулейман Пишний загадав забрати туди поміст і колони з вифлеємського храма Різдва Христового" (з дисертації В.Ґірґаса "Права христіанъ на востокъ", Спб, 1865). Щоправда, А.Кримський стає на захист такої позиції Сулеймана та Роксолани: "Те, що вони діяли з христіянськими святими місцями, не вони ж надумалися перші діяти: то вже була давня палестинська традиція". Дійсно, за правом патронату церква, що стояла на чиємось грунті, належала землевласнику, і він міг робити з нею що завгодно: зруйнувати, перетворити на житло (в кращому випадку!), запросити до неї духовенство іншої віри, тощо. "Свідомої охоти утісняти православну церкву Сулейман, запевне, не мав, -- роз'яснює історик, -- хоч серед пересправ із західними володарями він грозивсь, що й зовсім зачинить церкву св.Гробу Господнього в Єрусалимі й оберне її на мечет, а на ділі він ствердив єрусалимському патріархові "агд-наме", тую охоронну грамоту, яку надав його батько, Селім Грізний". При цьому слід нагадати, що Сулейман І Пишний натуру мав лояльну і врівноважену, чим подальші володарі османського трону рідко коли відзначалися, і до них аж ніяк не належав Осман ІІ, чоловік "Гюль-Хуррем", молодий і завзято-запальний. Зрозуміло, що становище єрусалимського патріарха в період турецького патронату було вельми хистке, і де вже було йому втручатися і впливати на плани султанського двору! Та й жодній з новонавернених жінок-мусульманок аж ніяк би не хотілося потьмарити якимось непевним вчинком постать свого чоловіка, тим паче у випадку з Османом ІІ, проти якого назрівало невдоволення у лавах яничар, що вилилось у відкритий бунт і закінчилося трагічною смертю Османа ІІ (1622) в гущі озвірілого війська. Причиною до такого фіналу формально послужила поразка турецького війська під Хотином (1621) під час невдалого походу османів на Польщу (в тому числі і супроти війська Петра Сагайдачного), а насправді причина таїлася в тяжкій економічній кризі і непевному політичному оточенні, в якому перебувала тоді Османська держава. Цікаво, що бій під Хотином кардинально змінив долю не тільки Османа ІІ, але й гетьмана Петра Сагайдачного і Насті-"Гюль-Хуррем", тепер уже шанованої цариці Стамбула. Гетьман Петро був тяжко поранений у битві під Хотином, від тої рани він і помер 20 квітня 1622 р. Настю "Гюль-Хуррем" у згаданій битві відбили від турецького війська, і вона зустрілася зі своїм колишнім коханим гетьманом Петром, вже коли він був зовсім немічним і повністю прикутим до ліжка.
Не відходячи від ліжка смертельно хворого, Настя одружилася з ним. Тільки шлюб цей не приніс світлої радості ані Насті, ані гетьману Петру на заході його життя. Випещена царською улесливістю турецької столиці, сформована як жінка і матір в умовах іншої ментальності (у Туреччині жінку падишаха, що народить йому дитину іменують "хасекі" і дуже шанують), Настя "Гюль-Хуррем" сприйняла раптову втрату Османа ІІ і подальший шлюб з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним як фатальну "іронію долі". Набагато старший гетьман Петро став для неї чужою людиною, кволий і немічний як чоловік, він в усьому поступався перед Османом ІІ, його молодості і темпераменту. Та і участь вдови гетьмана, "економки" його маєтку у Києві прирікали її на повільне і безбарвне "вмирання", на життя позбавлене пристрастей, втіх і насолод - всього, що в достатній мірі оточувало її у стінах султанського палацу. Здається, що фортуна "Троянди Щастя", а саме так перекладалося з турецької її ім'я "Гюль-Хуррем", раптово зрадила її. Тільки ж якщо припустити, що повернення у Стамбул так чи інакше коштувало б Насті життя (по-перше, Настине обличчя "султани" побачили чоловіки, тим самим був порушений закон "адату", закон, який не дозволяв жінкам відкривати своє обличчя, і, за шаріатом, винну чекала ганебна страта - її зашивали у мішок і кидали у Босфор біля Дівочої вежі, цей закон вдалося обійти тільки одній Роксолані - так дійшов до нас її портрет; а, по-друге, трагічна смерть Османа ІІ від рук яничар покликала за собою такі ж трагічні смерті трьох його дружин, які мешкали у стамбульському Біюк-сараї - резиденції падишаха, і будь Настя на їх місці, смерть не проминула б і її) тож все-таки "Троянді Щастя" і на цей раз усміхнулося щастя.
Цікаво, що історична постать Насті Повчанської (і її літературний портрет) постійно перегукується з Роксоланою. Обидві - Насті, обидві в Туреччині іменувалися титулами "хасекі" та прикладками "Хуррем" (тільки відтінки цих імен мали різні: Роксолана-"Хуррем" - "Радісна русинка", "Гюль-Хуррем" - "Троянда Щастя". Тут маємо сумнів щодо літературного імені Насті Повчанської, можливо, Зінаїда Тулуб використала ім'я "Хуррем" по аналогії до імені Роксолани. За аргумент прислужила нам назва гарему в історичній повісті О.Назарука, а саме "Дері-Сеадеті", що перекладалася як "Брама Щастя". Чи ж можуть такі різні по звукопису слова ("хуррем" і "сеадеті") означати одне і те ж поняття?! Зупинимось на компромісному варіанті умовно утвореного синонімічного ряду означень "щасливий" і "радісний", таким чином розв'язавши проблему схожості літературних імен (та імен історичних) двох різних за долями жінок, які, всупереч різним епохам, обидві мали щастя бути султанами Османської імперії; а от непосвяченому читачеві доволі часто вдавалося їх переплутувати, або ж приймати за одне лице. Звідси і помилкова думка про Роксолану як про єдину українську султану Турецької держави...
У другій половині XVII століття жив у Парижі французький географ, видавець і книгар Дюваль, який випускав переважно мапи-карти і "летючі" листівки. Як стало відомо з публікації Ілька Борщака у львівському двотижневику "Назустріч" (1935, № 4), найбільший прибуток принесли Дювалю його "Географічні таблиці, зложені, щоби пізнати на мапах головні країни та міста". В одній з таких "Географічних таблиць" була вміщена "Історія турецького султана Ібрагіма", яка проливає світло на ще одну досі незнану в Україні особу - турецьку султану, третю за хронологією "посестру" Роксолани*2. Автор книги розповідає про султана Ібрагіма (дати султанування 1640-1648), в якого було двоє синів: старший - Осман - від дружини Зафіри, молодший (майбутній султан Мухаммед IV, д/с 1648-1687) - від іншої дружини падишаха. Разом з матір'ю Зафірою Осман поплив флотом до священного мусульманського міста Мекки. Та 28 вересня 1644 року біля о.Родос корабель захопила в полон мальтійська ескадра. Через певний час Зафіра померла на Мальті, з султаном Ібрагімом їй більше зустрітися не довелось. І автор книги, і чин міністерства закордонних справ Франції, закінчує І.Борщак, називає ЗАФІРУ "руською", себто українкою. А Османа охрестили, напевно, монахи, надавши йому нове ім'я - "брат Домінік". Братчик османо-руського роду теж завершив своє життя на Мальті в 1676 р., натомість султанський трон посів його молодший зведений брат Мухаммед IV. Він пережив Домініка-Османа на 11 років.
Доля четвертої за хронологією "посестри" Роксолани українському читачеві зовсім не відома. В "Історії Туреччини" А.Кримського є коротенька зноска про ще одну українському султану, ДРУЖИНУ МУСТАФИ ІІ (роки султанування 1695-1703), що народила йому наслідника престолу -- султана Османа ІІІ (р/с 1754-1757).
Її чоловік, Мустафа ІІ (роки життя 1664-1703), прямий потомок султана Ібрагіма, син султана Мухаммеда IV і наслідник дядька Ахмеда ІІ (р/с 1691-1695), вів війни з венеціанами та Росією, потім змушений був прийняти Карловицький мир (1699). Свою майбутню дружину (ані українське, ані турецьке її ім'я нам не знайоме), султан віднайшов серед наложниць власного гарему. Сім літ, за шаріатом, тримали жінок наложницями гарему, а на 8-ий відпускали додому, незалежно від того, чи родичі невольниці потурбувалися про її викуп... Закоханий султан Мустафа, аби не відпустити свою улюблену наложницю до Рідного Краю по 7-и роках її неволі, змушений був на ній оженитися, таким чином навіки прив'язавши нову українську кров до генеалогічного дерева османської династії (роду Османлів).
По викладі цих історичних фактів, цікаво підсумувати, що тої української крові в хронологічній шкалі османських султанів ох як багато!!! Наші споконвічні завойовники, найжорстокіші на полі бою і в методах насилля, не минули парадоксальної закономірності - примхи Долі ("Кисмет")*3 - чуттєвого потягу і пристрасного кохання до жіноцтва поневоленої ними України. Звідси цікаві етно-генетичні асиміляції, що проявляються в обох таборах і по нині. Скажімо, широкі вилиці і розкосі вирізи очей, або ж чорне курчаве волосся і виразний орлиний ніс свідчать про давнє "родичання" українців з тюркськими племенами (в широкому розумінні цього терміну, сягаючи корінням і періоду "Золотої Орди", тих русько-літописних "татар")*4, що в XIII ст. під проводом другого народу, монголів, звоювали Русь). Чи, навпаки, світлошкірі і ясноокі турчанки, в генах яких тече українська кров, чи не вони піднімалися на найвищі сходинки п'єдесталів на всесвітньо відомих конкурсах краси?.. О невмируща жіноча вродо! О лукава усмішко історичних потрясінь!
Отож, у хронологічній шкалі роду Османлів з Україною та її чарівливим жіноцтвом пов'язані:
чоловік Роксолани - Сулейман ІІ "ель-Кануні" (926 р. мус.ери - 1520 р. н.е.)
[син Роксолани Селім ІІ "Мест" (974 р. м.е. - 1566 р. н.е.)
внук Роксолани Мурад ІІІ (982 р. м.е. - 1574 р. н.е.)
дальші потомки Роксолани Муххамед ІІІ (1003 р. м.е. - 1595 р. н.е.)
Ахмед І (1012 р. м.е. - 1603 р. н.е.) - ні один з яких не осягнув могутності Сулеймана, але кожен, в кому вчувався химерний потяг до Роксоланиного інтриганства].
Чоловік Насті Повчанської "Гюль-Хуррем" - Осман ІІ (1027 р. м.е. - 1618 р. н.е. + 1622 р. н.е.)
Чоловік "Зафіри" - Ібрагім (1049 р. м.е. - 1640 р. н.е. + 1648 р. н.е.)
Мустафа ІІ (1106 р. мус.ери - 1695 р. н.е. + 1703 р. н.е.)
син Мустафи ІІ від української дружини - Осман ІІІ (1168 р. мус.ери - 1754 р. н.е. + 1757 р. н.е.).
Окремою гілкою цього хронологічного дерева слід розглядати Кримське ханство, що входило у склад Турецької держави. Сюди зачислюємо під XVI ст. історію епічної Марусі-Богуславки та історію двох перекопських ханів - Сахиб-Гірея та, вочевидь, його потомка Керім-Гірея. Перший - був і сином українки, і дружину мав українського походження. Другий - став відомим Україні як володар столиці Кримського ханства Гіреїв - Бахчисараю через трагічну історію його кохання до шляхтанки Марії Потоцької. Ми прихильні думати, що та МАРІЯ ПОТОЦЬКА (відома в історичній легенді Бахчисараю під іменем "Діляри-Бікеч") належала до знаменитого роду Потоцьких, що оселився саме в Галичині, а не до маєтних володарів Умані (як твердять деякі дослідники),бо саме з Галичини її могли викрасти татари- людолови в числі тих кількох нападів на Королівську Землю*5, які зафіксовані в документальних джерелах серединою XVIII ст. Тому ім'я Марії Потоцької - Бахчисарайської "Діляри-Бікеч" входить в хронологію нашого дослідження. Хоч в поетичному розумінні їй поталанило більше за інших (йдеться про "Бахчисарайський фонтан" Пушкіна та "Кримські сонети" А.Міцкевича), проте історичний фактаж про неї дуже скупий: загинула від руки суперниці, ставши жертвою гаремної інтриги в 1764 р. В тому ж 1764 р. поруч з мавзолеєм-"дюрбе" улюбленої жінки в південній частині "Хан-Сараю" хан Керім-Гірей звелів збудувати Фонтан Сліз як символ невимовної туги і жалю за втраченим коханням.
Сльози Фонтану постійно омивають дві нев'янучі троянди (пурпурову "кольору пристрасті" і жовту "кольору розлуки"), а нижній надпис Фонтану Сліз промовляє до прийдешніх поколінь словами корану - священної книги мусульман: "Там праведні будуть пити воду з джерела, що називається СЕНСЕБІЛЬ*6, ФОНТАН СЛІЗ".
Трагічним видається нам життя українських посестер, яких лукава Доля-"Кисмет" закинула на землю османських та кримських володарів, наділила їх більшою владою і пов'язала з чужинцями шлюбними вузами. І все ж … Даремно не проливаймо за ними сліз біля джерела "Сенсебіль"! Адже окрім пожиттєвої тяжби від чужої ментальності, докорів сумління від переходу у віру Аллаха і болісної ностальгії за Рідним Краєм, були в житті цих божих обраниць і світлі, і безмежно щасливі миті … Річ у тім, що в Османській імперії на жінку дивилися інакше, як у нас в Україні. Варто було султанові провести ніч з наложницею -- вона відразу ж оточувалась повагою, прислугою і різноманітними почестями; варто було народити наложниці дитину - вона відразу ж ставала вільною і вважалася жінкою володаря (ці норми шаріату поширювалися на всі станові касти мусульманського світу). Ці факти використали у своїх романах і О.Назарук, і С.Плачинда, і П.Загребельний, і З.Тулуб, аби показати не тільки складність умов гаремного життя, в яких боролися за право бути першими їх історичні героїні, але й ту щасливу можливість Долі досягати цієї першості в любові до своїх "коронованих" чужинців-чоловіків, в обов'язку подружньої жінки, у щасті материнства. Тим то Доля-"Кисмет" українських султанок є Долею непересічних особистостей із сильною волею, глибокою емоційною вдачею і загостреним почуттям жіночості.Вважаймо ці риси етногенетичною характеристикою жіночої української породи. На підтвердження цієї думки - дослідження з української "етнології та етнографії" у "Матеріалах" Хведора Вовка. А те, що українське жіноцтво, на відміну від безмовно покірних жінок Сходу, виявляло в умовах тотального рабства і жорстких законів мусульманського сімейного права відносну непокору і почуття власної гідності (ці риси утвердилися в наших жінках на грунті споконвічної боротьби України за свою незалежність, а також в умовах доволі самостійного її положення щодо чоловіка в українській сім'ї) - то це ще більше загострювало потяг до них мусульманських можновладців по принципу "приборкання непокірної" …

М е т о ю драматичної феєрії "ЕПОХИ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД. Країни гінекеїв" було прагнення зібрати цих непересічних українських жінок докупи (аби розвіяти міф про Роксолану як про єдину українську султану) і, використавши відомі та і невідомі факти їх історичних (чи то легендарних - щодо Марусі Богуславки) біографій, показати кожну з них у неповторному кольорі її "цвітіння", а в цьому розумінні і винятково значиму за своїм призначенням на Землі їхню "посестринську Долю-"Кисмет". Не обійшлося без вироблених літературою стереотипів: ідеться про імена Насті Лісовської та Насті Повчанської "Гюль-Хуррем", про певні сюжетні запозичення та функціональне навантаження відомих із романів другорядних дійових осіб. На тому акцентую свідомо як на факті позитивно засвоєної літературної традиції та письменницького досвіду попередніх поколінь.
… А поза тим кожна із Троянд дорога мені по-своєму, бо, зрозуміло, перш ніж доступитися до кожної із цих королівських квіток у неперевершені миті їх цвітіння, ними треба було дуже тяжко і довго відболіти …

Ірина Вовк

31.Х.96 р.

*1 У П.Куліша: "Записки о Южной Руси". т.І, Спб.1856, с.212-213.
*2 Про неї ми довідалися з публікації Романа Пастуха в газеті "За вільну Україну" (4.Х.94 р.). А що автор статті повністю підтверджує помилкову думку про Роксолану як про єдину українську султану, то стаття має назву "Роксолана-2?"
*3 Кисмет - (тур.) Фатум, Доля. Дуже глибоко обгрунтована в "Роксолані" Осипа Назарука.
*4 "Татарами спочатку звалося оте монгольське (не тюркське) плім'я, що до нього належав рід Джингіз-хана Темучіна. Тії кочові орди, котрі своєю густою масою звоювали Русь у ХІІІ ст. для монгольської верховної влади, вони були не справжні природні монголо-татари (ці являлися самими ватажками та головним зерном війська), - переважно то були коліна турецькі, які говорили мовою не монгольською, а турецькою (тюрською)", - за А.Кримським.
*5 Так в документах називали землю Західної України.
*6 "Сенсебіль" - за вірою мусульман, одне з райських джерел, з котрого п'ють воду душі праведників, що впали за віру Аллаха.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-08-22 10:08:30
Переглядів сторінки твору 186
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.909 / 5.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.746 / 5.67)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Соціум
Автор востаннє на сайті 2017.12.18 19:46
Автор у цю хвилину відсутній