Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Публіцистика
Володимир Стасов. Радість незмірна
Хто був у залі консерваторії вчора, 23 лютого, напевне ніколи, усе своє життя, не забуде цього вечора. Таке було приголомшливе враження.
Давали вперше, після довгого антракту вигнання і добровільного незнання, одну з найліпших і найталановитіших російських опер: «Псковитянку» Римського-Корсакова. Ця опера так сильно обдарована, така характерна і своєрідна, що, само собою зрозуміло, її давно вже немає на нашій сцені, і ми мусимо її глибоко ігнорувати, аби, замість неї, слухати всілякі дурниці, нерідко просто ганебні.
Тільки московська приватна опера, яка днями приїхала до нас із Москви в гості, дивиться на талановиті російські творіння інакше і дає нам поглянути на багато дивовижних речей, що їх від нас ретельно приховують. Але, внаслідок нав’язаних нам звичок, ми часто нерішуче дивимося на російські chefs d’oeuvre’и, і тому зала консерваторії була вчора наполовину порожня.
Та вчорашнього вечора мовби грім вдарив і всіх присутніх ошелешив. І несподівані гарноти опери, і несподіваний талант одного з виконавців вразили й піднесли всіх присутніх.
27 років тому, 1871-го, мені випало надрукувати в «С.-Петербурзьких відомостях» теж у лютому, як тепер (а саме 13 лютого): «Цієї хвилини – на один капітальний художній твір маємо більше. Це – статуя „Іван Грозний”, яку виліпив молодий скульптор Антокольський».
Минула чверть сторіччя, і от нині з такою ж довірою до того, що перед собою бачу, я знову кажу: «Цієї хвилини на одного великого митця маємо більше. Це – оперний співак Шаляпін, який створив щось незвичайне і разюче на російській сцені. Так само, як Антокольський, цей юнак, навіть на кілька років молодший за того, створив такого „Івана Грозного”, якого ми ще ніколи не бачили ані на драматичній, ані на оперній сцені…»
Усі 27 років, що минули від 1871-го, лише потвердили й зміцнили, серед усієї подальшої російської публіки, первинне враження, яке охопило тоді російських глядачів. Так само, мені здається, напевне буде і нині. У глибині й великості нового творця і нового митця – сумніватися не можна. Враження надто потрясне, надто рівне і воно неминуче на всіх діє.
Я бачив вчора цього нового митця Шаляпіна не вперше. Років чотири тому він виступив, ще зовсім юнаком, у ролі князя Володимира Галицького в опері Бородіна «Князь Ігор». Ніхто його доти не знав, але всі були нескінченно здивовані й захоплені талановитістю не баченого ще ніколи раніше юнака. Усе, чого вимагав автор виразити в цій ролі – свавілля, самодурство, силу, непохитність, розгульну натуру дикого середньовічного руського князя, – усе це Шаляпін виразив у таких рисах, з такою майстерністю і силою, які трапляються нескінченно рідко на оперній сцені. Зате і незвичайність своєрідного співака й оригінального актора всі усвідомили. Він одразу зробився тією людиною на сцені, яку всі враз полюбили й стали поважати.
Але невдовзі Шаляпін виявився непотрібним для Маріїнської сцени (видно, ми не знаємо, куди подітися від багатства величезних талантів!). Він мусив покинути Петербург і перебратися до Москви, на приватний театр. Його ніхто не затримував у Петербурзі. Для чого він! Навіщо!
Отож-бо дрібниці!
Але через нетривалий час стали долітати з Москви чутки, що Шаляпін дивовижно вдосконалюється, усе йдучи широкими кроками дедалі вперед. Вказували на багато його цілковито різноманітних ролей, одна на другу несхожих і завжди надзвичайно талановито і своєрідно виконаних. Московська публіка, очевидно, починала його любити й визнавати.
Та зі мною сталося цього року ось що. У січні я був присутній на одній з перших вистав опери Римського-Корсакова «Садко». Ця опера така високоталановита, така незвичайна, така своєрідна, вона має таке глибоке значення в історії російської музики (як на мене, вона в тому ж ряду творів Римського-Корсакова, що «Нібелунґи» в ряду творів Ріхарда Ваґнера), таке в ній все високе і глибоке, що її, звичайно, не прийняли в нас у Петербурзі на Маріїнську сцену. Там є для виконання десятки речей, значно важливіші й потрібніші. Адже це звичайна доля російських найважливіших опер. Згадайте лишень їхнє вічне злощастя. Навіщо нам російські опери, навіщо нам російська талановитість? Глинка, Даргомижський, Мусоргський, Кюї, Бородін, Римський-Корсаков, – хто з них не набідувався? Хіба вони щось інше чули, окрім: «Не треба! Не треба! І без вас тут маємо все, що слід!»
Отже, сидів я в Мамонтовський опері й роздумував про сумне становище російської оперної, та і взагалі музичної справи в нас, як раптом у третій картині «Садка» з’явився переді мною давній скандинавський богатир, що співає свою «варязьку пісню» новгородському людові, на березі Ільмень-озера. Ця «варязька пісня» – один із найбільших chefs d’oeuvre’ів Римського-Корсакова. У її могутніх суворих звуках постають перед нами грізні скандинавські гранітні скелі, об які з ревінням розбиваються хвилі, і серед цього давнього краєвиду раптом з’являється перед нами сам варяг, чиї кістки мовби викуті зі скель. Він стояв велетенський, спираючись на свою величезну сокиру, з крицевою шапочкою на голові, з оголеними по плече руками, могутнім обличчям із навислими вусами, усі груди в булаті, ноги перев’язані ременями. Гігантський голос, гігантський вираз його співу, велетенські рухи тіла і рук, мовби статуя ожила і рухається, визираючи з-під густих насуплених брів, – усе це було таке нове, таке сильне і глибоко правдиве в картині, що я мимоволі запитував себе, цілковито приголомшений: «Та хто ж це, хто це? Який актор? Де вони таких вишукують у Москві? Отже ж люди!» І раптом в антракті, у відповідь на мої жадібні розпитування, довідуюся, що це – не хто інший, як сам Шаляпін. На афіші стояло ім’я якогось зовсім незнаного актора, але його випадково, несподівано, через недуг, заступив Шаляпін. І я був надзвичай вражений і захоплений. Яке розмаїття таланту! Яка незвичайність у створенні діаметрально протилежних людських постатей!
Але обидві ролі, обидва художні втілення – і князь Галицький, і давній Норман – згасли в мені перед учорашнім враженням від Івана Грозного.
За останній час Шаляпін ще виріс незмірно. Він створює вже не окремі сцени, не окремі постаті й образи, а цілі ролі, цілу людину, – в усьому розмаїтті її різних моментів і становищ. Переді мною з’явився вчора Іван Грозний у цілому ряді різнобічних хвилин свого життя. Тут було яскраво змальовано то його лютість – головну рису, то глибоке, мертве безсилля і безпорадність тіла і духу (цей злий стариган навіть же ж і ходить, насилу хитаючись на слабких ногах, навіть свого меча витягає по-старечому, у хвилину смертельної небезпеки), то звірячі спалахи, то пригнічені падіння. Він дивився навколо себе злобним боягузом, який підозрює кожну людину, і потім відразу раптом запалювалася злість, хитрість, лукавство, ще мить, і раптом любов і співчуття сяяли, наче миттєва, яскрава, але відразу ж зникаюча зірочка; і потім знову каяття, виснажене зігнуте тіло, згаслий погляд, руки, що простягаються в безпорадному відчаї, хапаючи повітря; тіло розпластувалося в страху і жаху на столі. І після всіх хвилювань і мук, цар Іван підводився, повний святенництва, прикидання і вдаваної покори. Який це був безконечний ряд дивовижних картин! Як голос його вигинався, слухняно і талановито, для вираження дедалі нескінченно нових душевних мотивів! Яка достеменно скульптурна пластика з’являлася в усіх його рухах, можна би, здається, ліпити його щосекунди, і виходитимуть щораз нові незвичайні статуї! І як усе це з’являлося в ньому природно, просто і приголомшливо! Нічого надуманого, нічого театрального, нічого, що повторює сценічну рутину.
Боже, який великий талант!
І така-то людина має – всього 25 років!
Сам собі не віриш.
Я був вражений, як рідко траплялося за все життя.
Але ж чого треба ще чекати від Шаляпіна попереду?
Захват, ентузіазм, трепет, радість миттєво переможеної публіки – були величезні. Ще б пак!
Переклав Василь Буколик
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Володимир Стасов. Радість незмірна
(Про Федора Шаляпіна)
Як Сабінін в опері Глинки, я вигукую: «Радість незмірна!» Велике щастя на нас з неба впало. Новий великий талант народився.
Хто був у залі консерваторії вчора, 23 лютого, напевне ніколи, усе своє життя, не забуде цього вечора. Таке було приголомшливе враження.
Давали вперше, після довгого антракту вигнання і добровільного незнання, одну з найліпших і найталановитіших російських опер: «Псковитянку» Римського-Корсакова. Ця опера так сильно обдарована, така характерна і своєрідна, що, само собою зрозуміло, її давно вже немає на нашій сцені, і ми мусимо її глибоко ігнорувати, аби, замість неї, слухати всілякі дурниці, нерідко просто ганебні.
Тільки московська приватна опера, яка днями приїхала до нас із Москви в гості, дивиться на талановиті російські творіння інакше і дає нам поглянути на багато дивовижних речей, що їх від нас ретельно приховують. Але, внаслідок нав’язаних нам звичок, ми часто нерішуче дивимося на російські chefs d’oeuvre’и, і тому зала консерваторії була вчора наполовину порожня.
Та вчорашнього вечора мовби грім вдарив і всіх присутніх ошелешив. І несподівані гарноти опери, і несподіваний талант одного з виконавців вразили й піднесли всіх присутніх.
27 років тому, 1871-го, мені випало надрукувати в «С.-Петербурзьких відомостях» теж у лютому, як тепер (а саме 13 лютого): «Цієї хвилини – на один капітальний художній твір маємо більше. Це – статуя „Іван Грозний”, яку виліпив молодий скульптор Антокольський».
Минула чверть сторіччя, і от нині з такою ж довірою до того, що перед собою бачу, я знову кажу: «Цієї хвилини на одного великого митця маємо більше. Це – оперний співак Шаляпін, який створив щось незвичайне і разюче на російській сцені. Так само, як Антокольський, цей юнак, навіть на кілька років молодший за того, створив такого „Івана Грозного”, якого ми ще ніколи не бачили ані на драматичній, ані на оперній сцені…»
Усі 27 років, що минули від 1871-го, лише потвердили й зміцнили, серед усієї подальшої російської публіки, первинне враження, яке охопило тоді російських глядачів. Так само, мені здається, напевне буде і нині. У глибині й великості нового творця і нового митця – сумніватися не можна. Враження надто потрясне, надто рівне і воно неминуче на всіх діє.
Я бачив вчора цього нового митця Шаляпіна не вперше. Років чотири тому він виступив, ще зовсім юнаком, у ролі князя Володимира Галицького в опері Бородіна «Князь Ігор». Ніхто його доти не знав, але всі були нескінченно здивовані й захоплені талановитістю не баченого ще ніколи раніше юнака. Усе, чого вимагав автор виразити в цій ролі – свавілля, самодурство, силу, непохитність, розгульну натуру дикого середньовічного руського князя, – усе це Шаляпін виразив у таких рисах, з такою майстерністю і силою, які трапляються нескінченно рідко на оперній сцені. Зате і незвичайність своєрідного співака й оригінального актора всі усвідомили. Він одразу зробився тією людиною на сцені, яку всі враз полюбили й стали поважати.
Але невдовзі Шаляпін виявився непотрібним для Маріїнської сцени (видно, ми не знаємо, куди подітися від багатства величезних талантів!). Він мусив покинути Петербург і перебратися до Москви, на приватний театр. Його ніхто не затримував у Петербурзі. Для чого він! Навіщо!
Отож-бо дрібниці!
Але через нетривалий час стали долітати з Москви чутки, що Шаляпін дивовижно вдосконалюється, усе йдучи широкими кроками дедалі вперед. Вказували на багато його цілковито різноманітних ролей, одна на другу несхожих і завжди надзвичайно талановито і своєрідно виконаних. Московська публіка, очевидно, починала його любити й визнавати.
Та зі мною сталося цього року ось що. У січні я був присутній на одній з перших вистав опери Римського-Корсакова «Садко». Ця опера така високоталановита, така незвичайна, така своєрідна, вона має таке глибоке значення в історії російської музики (як на мене, вона в тому ж ряду творів Римського-Корсакова, що «Нібелунґи» в ряду творів Ріхарда Ваґнера), таке в ній все високе і глибоке, що її, звичайно, не прийняли в нас у Петербурзі на Маріїнську сцену. Там є для виконання десятки речей, значно важливіші й потрібніші. Адже це звичайна доля російських найважливіших опер. Згадайте лишень їхнє вічне злощастя. Навіщо нам російські опери, навіщо нам російська талановитість? Глинка, Даргомижський, Мусоргський, Кюї, Бородін, Римський-Корсаков, – хто з них не набідувався? Хіба вони щось інше чули, окрім: «Не треба! Не треба! І без вас тут маємо все, що слід!»
Отже, сидів я в Мамонтовський опері й роздумував про сумне становище російської оперної, та і взагалі музичної справи в нас, як раптом у третій картині «Садка» з’явився переді мною давній скандинавський богатир, що співає свою «варязьку пісню» новгородському людові, на березі Ільмень-озера. Ця «варязька пісня» – один із найбільших chefs d’oeuvre’ів Римського-Корсакова. У її могутніх суворих звуках постають перед нами грізні скандинавські гранітні скелі, об які з ревінням розбиваються хвилі, і серед цього давнього краєвиду раптом з’являється перед нами сам варяг, чиї кістки мовби викуті зі скель. Він стояв велетенський, спираючись на свою величезну сокиру, з крицевою шапочкою на голові, з оголеними по плече руками, могутнім обличчям із навислими вусами, усі груди в булаті, ноги перев’язані ременями. Гігантський голос, гігантський вираз його співу, велетенські рухи тіла і рук, мовби статуя ожила і рухається, визираючи з-під густих насуплених брів, – усе це було таке нове, таке сильне і глибоко правдиве в картині, що я мимоволі запитував себе, цілковито приголомшений: «Та хто ж це, хто це? Який актор? Де вони таких вишукують у Москві? Отже ж люди!» І раптом в антракті, у відповідь на мої жадібні розпитування, довідуюся, що це – не хто інший, як сам Шаляпін. На афіші стояло ім’я якогось зовсім незнаного актора, але його випадково, несподівано, через недуг, заступив Шаляпін. І я був надзвичай вражений і захоплений. Яке розмаїття таланту! Яка незвичайність у створенні діаметрально протилежних людських постатей!
Але обидві ролі, обидва художні втілення – і князь Галицький, і давній Норман – згасли в мені перед учорашнім враженням від Івана Грозного.
За останній час Шаляпін ще виріс незмірно. Він створює вже не окремі сцени, не окремі постаті й образи, а цілі ролі, цілу людину, – в усьому розмаїтті її різних моментів і становищ. Переді мною з’явився вчора Іван Грозний у цілому ряді різнобічних хвилин свого життя. Тут було яскраво змальовано то його лютість – головну рису, то глибоке, мертве безсилля і безпорадність тіла і духу (цей злий стариган навіть же ж і ходить, насилу хитаючись на слабких ногах, навіть свого меча витягає по-старечому, у хвилину смертельної небезпеки), то звірячі спалахи, то пригнічені падіння. Він дивився навколо себе злобним боягузом, який підозрює кожну людину, і потім відразу раптом запалювалася злість, хитрість, лукавство, ще мить, і раптом любов і співчуття сяяли, наче миттєва, яскрава, але відразу ж зникаюча зірочка; і потім знову каяття, виснажене зігнуте тіло, згаслий погляд, руки, що простягаються в безпорадному відчаї, хапаючи повітря; тіло розпластувалося в страху і жаху на столі. І після всіх хвилювань і мук, цар Іван підводився, повний святенництва, прикидання і вдаваної покори. Який це був безконечний ряд дивовижних картин! Як голос його вигинався, слухняно і талановито, для вираження дедалі нескінченно нових душевних мотивів! Яка достеменно скульптурна пластика з’являлася в усіх його рухах, можна би, здається, ліпити його щосекунди, і виходитимуть щораз нові незвичайні статуї! І як усе це з’являлося в ньому природно, просто і приголомшливо! Нічого надуманого, нічого театрального, нічого, що повторює сценічну рутину.
Боже, який великий талант!
І така-то людина має – всього 25 років!
Сам собі не віриш.
Я був вражений, як рідко траплялося за все життя.
Але ж чого треба ще чекати від Шаляпіна попереду?
Захват, ентузіазм, трепет, радість миттєво переможеної публіки – були величезні. Ще б пак!
Переклав Василь Буколик
Статтю вперше опубліковано 1898 року в щоденнику «Новости и биржевая газета» (25 лютого, № 55).
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
