ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.04.24 05:35
Втомилась ластівко? Лягай,
Зроблю масаж тобі й котові.
Опісля виборів розмай,
А настрій просто пречудовий.

Життя, неначе той квартал
Веселий, дев'яносто п'ятий.
Дебелі блохи є в кота,

Шон Маклех
2019.04.23 22:55
Хороші міцні двері,
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збігов

Шон Маклех
2019.04.23 22:09
Замуровую вікна
У моєму домі,
Що збудований з каменю
Жовтого, як помаранчеве сонце,
Білого, як вицвіле небо,
Сірого, як падолистові будні,
Темного, як глибини моєї свідомості.

Ніна Виноградська
2019.04.23 21:30
Розлетілись вітри по світах, ніби діти від неньки,
Понесли дух змагальний з собою і радість свобод.
Вже не втримають їх ні снігів, ні дощів походеньки,
Бо ведуть за собою мій зболений рідний народ.

Щоб устав із колін і сльозу пересолену витер,
На о

Вікторія Лимарівна
2019.04.23 20:36
Здійснює Ранок промову до Ночі:
Тільки думки її на шкереберть!
У пересерді, заплющивши очі,
Зникне так хутко, втікатиме геть:
Встигнути треба, часУ ж бо – ледь-ледь.

Нерви напружені, у єйфоріі!
Голос до вищих сягає октав!

Марія Дем'янюк
2019.04.23 18:03
Ой, куди ви біжете, мої черевички?
- На узліссі вже з'явилось листячко сунички!
Там ростуть духмяні трави і цвітуть кульбабки,
Дзвоники бринять привітно: дружньо й по порядку!
Там берези ніжні віти небо обіймають,
І усміхнені ялини весноньку вітають

Ігор Герасименко
2019.04.23 14:08
Яка ця зелень соковита,
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.

Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа

Світлана Майя Залізняк
2019.04.23 13:50
Є художник моторний - віхтем
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...

Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе

Тетяна Левицька
2019.04.23 12:20
Ти шукаєш в мені тихий шепіт дібров,
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
і картату краватку від Неї.

Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт серця, цілунку хмільного.
Птаха сильне крило в хмарнім небі, а ще

Ярослав Чорногуз
2019.04.23 11:42
Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,

Олександр Сушко
2019.04.23 10:47
Хто сказав, що любов - це дурман,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.

Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,

Любов Бенедишин
2019.04.23 08:59
Тулюсь до крила німоти:
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.

Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені

Юрій Сидорів
2019.04.23 07:39
гукаю небо на розмову
і шлю Творцю земний уклін
за цю красу життя казкову
доби покращення та змін
і в молитвах шаную знову
Його не в церкві а з колін
я попри виправку військову
природні лінощі та сплін

Олександр Сушко
2019.04.23 06:47
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжаки збіг

Віктор Кучерук
2019.04.23 06:29
Лоскоче ніздрі запах пряний
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.

Іван Потьомкін
2019.04.22 21:48
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Публіцистика

 Володимир Стасов. Радість незмірна

(Про Федора Шаляпіна)

Як Сабінін в опері Глинки, я вигукую: «Радість незмірна!» Велике щастя на нас з неба впало. Новий великий талант народився.
Хто був у залі консерваторії вчора, 23 лютого, напевне ніколи, усе своє життя, не забуде цього вечора. Таке було приголомшливе враження.
Давали вперше, після довгого антракту вигнання і добровільного незнання, одну з найліпших і найталановитіших російських опер: «Псковитянку» Римського-Корсакова. Ця опера так сильно обдарована, така характерна і своєрідна, що, само собою зрозуміло, її давно вже немає на нашій сцені, і ми мусимо її глибоко ігнорувати, аби, замість неї, слухати всілякі дурниці, нерідко просто ганебні.
Тільки московська приватна опера, яка днями приїхала до нас із Москви в гості, дивиться на талановиті російські творіння інакше і дає нам поглянути на багато дивовижних речей, що їх від нас ретельно приховують. Але, внаслідок нав’язаних нам звичок, ми часто нерішуче дивимося на російські chefs d’oeuvre’и, і тому зала консерваторії була вчора наполовину порожня.
Та вчорашнього вечора мовби грім вдарив і всіх присутніх ошелешив. І несподівані гарноти опери, і несподіваний талант одного з виконавців вразили й піднесли всіх присутніх.
27 років тому, 1871-го, мені випало надрукувати в «С.-Петербурзьких відомостях» теж у лютому, як тепер (а саме 13 лютого): «Цієї хвилини – на один капітальний художній твір маємо більше. Це – статуя „Іван Грозний”, яку виліпив молодий скульптор Антокольський».
Минула чверть сторіччя, і от нині з такою ж довірою до того, що перед собою бачу, я знову кажу: «Цієї хвилини на одного великого митця маємо більше. Це – оперний співак Шаляпін, який створив щось незвичайне і разюче на російській сцені. Так само, як Антокольський, цей юнак, навіть на кілька років молодший за того, створив такого „Івана Грозного”, якого ми ще ніколи не бачили ані на драматичній, ані на оперній сцені…»
Усі 27 років, що минули від 1871-го, лише потвердили й зміцнили, серед усієї подальшої російської публіки, первинне враження, яке охопило тоді російських глядачів. Так само, мені здається, напевне буде і нині. У глибині й великості нового творця і нового митця – сумніватися не можна. Враження надто потрясне, надто рівне і воно неминуче на всіх діє.
Я бачив вчора цього нового митця Шаляпіна не вперше. Років чотири тому він виступив, ще зовсім юнаком, у ролі князя Володимира Галицького в опері Бородіна «Князь Ігор». Ніхто його доти не знав, але всі були нескінченно здивовані й захоплені талановитістю не баченого ще ніколи раніше юнака. Усе, чого вимагав автор виразити в цій ролі – свавілля, самодурство, силу, непохитність, розгульну натуру дикого середньовічного руського князя, – усе це Шаляпін виразив у таких рисах, з такою майстерністю і силою, які трапляються нескінченно рідко на оперній сцені. Зате і незвичайність своєрідного співака й оригінального актора всі усвідомили. Він одразу зробився тією людиною на сцені, яку всі враз полюбили й стали поважати.
Але невдовзі Шаляпін виявився непотрібним для Маріїнської сцени (видно, ми не знаємо, куди подітися від багатства величезних талантів!). Він мусив покинути Петербург і перебратися до Москви, на приватний театр. Його ніхто не затримував у Петербурзі. Для чого він! Навіщо!
Отож-бо дрібниці!
Але через нетривалий час стали долітати з Москви чутки, що Шаляпін дивовижно вдосконалюється, усе йдучи широкими кроками дедалі вперед. Вказували на багато його цілковито різноманітних ролей, одна на другу несхожих і завжди надзвичайно талановито і своєрідно виконаних. Московська публіка, очевидно, починала його любити й визнавати.
Та зі мною сталося цього року ось що. У січні я був присутній на одній з перших вистав опери Римського-Корсакова «Садко». Ця опера така високоталановита, така незвичайна, така своєрідна, вона має таке глибоке значення в історії російської музики (як на мене, вона в тому ж ряду творів Римського-Корсакова, що «Нібелунґи» в ряду творів Ріхарда Ваґнера), таке в ній все високе і глибоке, що її, звичайно, не прийняли в нас у Петербурзі на Маріїнську сцену. Там є для виконання десятки речей, значно важливіші й потрібніші. Адже це звичайна доля російських найважливіших опер. Згадайте лишень їхнє вічне злощастя. Навіщо нам російські опери, навіщо нам російська талановитість? Глинка, Даргомижський, Мусоргський, Кюї, Бородін, Римський-Корсаков, – хто з них не набідувався? Хіба вони щось інше чули, окрім: «Не треба! Не треба! І без вас тут маємо все, що слід!»
Отже, сидів я в Мамонтовський опері й роздумував про сумне становище російської оперної, та і взагалі музичної справи в нас, як раптом у третій картині «Садка» з’явився переді мною давній скандинавський богатир, що співає свою «варязьку пісню» новгородському людові, на березі Ільмень-озера. Ця «варязька пісня» – один із найбільших chefs d’oeuvre’ів Римського-Корсакова. У її могутніх суворих звуках постають перед нами грізні скандинавські гранітні скелі, об які з ревінням розбиваються хвилі, і серед цього давнього краєвиду раптом з’являється перед нами сам варяг, чиї кістки мовби викуті зі скель. Він стояв велетенський, спираючись на свою величезну сокиру, з крицевою шапочкою на голові, з оголеними по плече руками, могутнім обличчям із навислими вусами, усі груди в булаті, ноги перев’язані ременями. Гігантський голос, гігантський вираз його співу, велетенські рухи тіла і рук, мовби статуя ожила і рухається, визираючи з-під густих насуплених брів, – усе це було таке нове, таке сильне і глибоко правдиве в картині, що я мимоволі запитував себе, цілковито приголомшений: «Та хто ж це, хто це? Який актор? Де вони таких вишукують у Москві? Отже ж люди!» І раптом в антракті, у відповідь на мої жадібні розпитування, довідуюся, що це – не хто інший, як сам Шаляпін. На афіші стояло ім’я якогось зовсім незнаного актора, але його випадково, несподівано, через недуг, заступив Шаляпін. І я був надзвичай вражений і захоплений. Яке розмаїття таланту! Яка незвичайність у створенні діаметрально протилежних людських постатей!
Але обидві ролі, обидва художні втілення – і князь Галицький, і давній Норман – згасли в мені перед учорашнім враженням від Івана Грозного.
За останній час Шаляпін ще виріс незмірно. Він створює вже не окремі сцени, не окремі постаті й образи, а цілі ролі, цілу людину, – в усьому розмаїтті її різних моментів і становищ. Переді мною з’явився вчора Іван Грозний у цілому ряді різнобічних хвилин свого життя. Тут було яскраво змальовано то його лютість – головну рису, то глибоке, мертве безсилля і безпорадність тіла і духу (цей злий стариган навіть же ж і ходить, насилу хитаючись на слабких ногах, навіть свого меча витягає по-старечому, у хвилину смертельної небезпеки), то звірячі спалахи, то пригнічені падіння. Він дивився навколо себе злобним боягузом, який підозрює кожну людину, і потім відразу раптом запалювалася злість, хитрість, лукавство, ще мить, і раптом любов і співчуття сяяли, наче миттєва, яскрава, але відразу ж зникаюча зірочка; і потім знову каяття, виснажене зігнуте тіло, згаслий погляд, руки, що простягаються в безпорадному відчаї, хапаючи повітря; тіло розпластувалося в страху і жаху на столі. І після всіх хвилювань і мук, цар Іван підводився, повний святенництва, прикидання і вдаваної покори. Який це був безконечний ряд дивовижних картин! Як голос його вигинався, слухняно і талановито, для вираження дедалі нескінченно нових душевних мотивів! Яка достеменно скульптурна пластика з’являлася в усіх його рухах, можна би, здається, ліпити його щосекунди, і виходитимуть щораз нові незвичайні статуї! І як усе це з’являлося в ньому природно, просто і приголомшливо! Нічого надуманого, нічого театрального, нічого, що повторює сценічну рутину.
Боже, який великий талант!
І така-то людина має – всього 25 років!
Сам собі не віриш.
Я був вражений, як рідко траплялося за все життя.
Але ж чого треба ще чекати від Шаляпіна попереду?
Захват, ентузіазм, трепет, радість миттєво переможеної публіки – були величезні. Ще б пак!




Переклав Василь Буколик

Статтю вперше опубліковано 1898 року в щоденнику «Новости и биржевая газета» (25 лютого, № 55).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2017-12-07 19:21:29
Переглядів сторінки твору 273
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.772
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Загальномистецька тематика
Довкола відомих персон
Автор востаннє на сайті 2019.03.28 01:08
Автор у цю хвилину відсутній