ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Майя Залізняк
2018.05.22 09:49
чи винна вона, що привабило тіло,
а дзеркальце-свято "бери!" миготіло...
Ланцюг той підпиляний вітром по зливі.
Торочить у будень: "...сімейна... щаслива...
і кава у постіль... і срібла шкатула...".
Ті блискавки й зорі вогкі не забула!

Пустила

Олександр Сушко
2018.05.22 07:09
Молюсь за генія щодня,
Свічки стромляю у менори.
Хай муза клята не куня!
Пегас-лайдак глибоко оре!

Аби шісток ударив град!
Зірками сяяв на погонах!
Хвали солодкий лимонад

Сонце Місяць
2018.05.22 05:22
зовні старіючий вайлд
присвіши на лавці в парку
прикуривши безвісної марки
цигарку вдивляється вдаль

недалечко цвіте мигдаль
провокуючи розмисли марні
від кав’ярні до буцегарні

Тата Рівна
2018.05.21 23:33
слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ

Галина Михайлик
2018.05.21 23:31
Вони удвох самотні серед світу.
За тисячі парсеків поміж них
зеленим оком месенджер посвітить,
тихеньке «дзень» - і стрепенеться вдих...
- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Непогано )

Олена Музичук
2018.05.21 10:53
Ось мої веселі чорнобривці
У садочку, де знайшлася я.
Зріють огірочки у теплиці.
Кожному вигадую ім’я.

Це ось - маціпунє як дитина.
Лежні полягали у траву.
А найперший – може, і єдиний.

Ольга Паучек
2018.05.21 09:12
Злому назло:
Живу, сміюсь, радію,
Із ниточок
Вив"язую свій світ,
Господь дає:
І віру, і надію,
... й весни усмішку
....... для осінніх

Олександр Сушко
2018.05.21 09:07
Люди люблять тістечка із кавою,
Шаурмою змащують персти.
Ти прийшов у світ живих - за славою.
Я прийшов - померти на хресті.

Куля в грудях...біль...бажаю спокою,
А осколок ногу відрубав.
Виплітай рядочки в'яззю ловкою,

Ігор Деркач
2018.05.21 09:04
Мандрівочкою пахне уночі.
У серці оселилася тривога.
Веде у невідь бойова дорога.
І їй не салютують деркачі.

Про що дерчати далі, невідомо.
Потуга є, а тягне до землі.
Відчалюють у небо кораблі,

Ярослав Чорногуз
2018.05.20 23:43
Ці диво-пальці на роялі,
Чарівні рухи досконалі…
Прелюдії, ноктюрни, скерцо…
В них б`ється мов Шопена серце!

Мазурки, вальси і балади…
Їх зорелітні звукопади!
О як все витончено, містко.

Олександра Камінчанська
2018.05.20 22:41
хай буде так, як накричать громи,
як навіщує на гнізді лелека.
і добрий звук старезної сурми
озветься десь з-за обрію, здалека.
і будуть руки сповнені тепла
тебе чекати юну для обіймів.
ця дивна ніч віддала, що могла,
собі лишила зорі поруділі.

Олександр Сушко
2018.05.20 20:59
Шукаю вади у чужому оці,
Найменший гандж - як віхоть для бика.
Не втримати у гамівній сорочці
Сатирика дурного язика.

По маківці вистукувати дятлом
Умію вправно, люди кажуть "спец".
Стрічаю ранок віртуальним "батлом",

Ірина Вовк
2018.05.20 18:51
У 1918 році з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися УГА, і отець Іван Кипріян, залишивши свою парохію в містечку Немирові Рава-Руського пові

Ліна Масляна
2018.05.20 16:32
Місток дерев’яний. А як перейти? Не збагнути...
Рудою усмішкою блисне земля з-під трави.
Хлопчиська у пошуках: вигадати і утнути.
Сплелися дівчатам з кульбаби віночки нові.

І квапиться знову минуле рибалити: отже,
Захопленню вірне без ліку вже стіл

Сергій Гупало
2018.05.20 16:14
Грім покотиться і відлуниться…
Та одначе зійду з автобуса
Я на дуже знайомій вулиці.
Там, де школа… велична глобусом.

Загальмовано щось у Всесвіті.
Це нудьга непророслих зерен
В ріднім полі круги окреслити

Домінік Арфіст
2018.05.20 14:51
рятую радість… з хащі небуття…
виманюю своїм арфічним співом
схиляючись над родовим архівом –
сувоями життя і маяття…
протоптую стежини в чагарях
до світлої галявини з озерцем…
учитуюся спорожнілим серцем
у літери в далеких букварях…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юлія Фрайт
2018.05.20

Лія Олексієнко
2018.04.20

Володимир Дубровський
2018.03.23

Тамара Швець
2018.03.05

Человек Песок
2018.02.20

Афанасія Гудко
2018.02.19

Інеса Завялова
2018.02.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Серго Сокольник / Проза

 Горизонт подій. Маленька сюрреалістична філософська повість
Маленька сюрреалістична філософська повість
***оригінальний сюжет***

...зустрічні фари на мить засліпили, та так, що боляче різануло по очах. Біль був таким, що всі пасажири у волонтерському бусі відсахнулись на спинки сидінь і замружили очі. А втім... Невідомо, чи вони замружились, чи то їх настільки засліпило, що очі деякий час просто нічого не бачили. Одночасно чиєсь нервове "гальмуй!!!" мов гранатою розірвалось у вухах... Машину кинуло на узбіччя і на якусь мить в усіх, хто був у бусі, перехопило подих... Свідомість розчинилася в світлі і потроху повернулась у благодатйній напівтемряві...

...волонтерський бус, заповнений продуктами для війська "під зав"язку", виїхав до фронту ще засвітло. Командир, людина досвідчена, вже вкотре возив провізію бійцям, мав зв"язки з командуванням і був справжнім асом волонтерської справи. Окрім нього і водія Володі, в машині знаходилися ще троє. Петро, боєць, який після поранення і лікування повертався до своєї частини. Народна артистка Маргарита, славнозвісна виконавиця пісень світового репертуару і водночас авторських пісень авангардного напрямку. Відомий поет з трохи дивним псевдонімом Серджо, людина доволі популярна в літературних колах і не менш потріпана конкурентами-заздрісниками в тих таки літературних "баталіях". Ці двоє останні їхали з концертною програмою для бійців, а можливо й для місцевого населення. То як вийде...
Дорога була жахливою, як і всі дороги в цьому забутому Богом краї- самі ями, деякі з них розмірами нагадували мало не шахтарські "копанки"... Незадовго до того, як зустрічні фари засліпили напівсонних і втомлених дорогою волонтерів, ця доволі різнорідна, та попри все дружня компанія вже випила за всілякі можливі гаразди далеко не першу пляшку коньяку під різноманітні наїдки, які ім було дано в дорогу, відспівала веселі і сумні пісні, що так гарно пасують до дорожньої теми, вислухала розповіді з життя, і трохи притомлена, готувалась зустріти блокпост на дорозі, з якого попрямувала б уже далі до місця дислокації бійців.
Незадовго до події з фарами, кампанія підібрала на дорозі попутницю, струнку літню місцеву жінку в білій синтетичній шубці, що просила недалеко підвезти її до місця, яке вона сама по дорозі вкаже. Жінка була небалакуча, кампанія втомлена, тому ніхто навіть не спитав, як її звати... Та й єдиною фразою з вуст жінки були слова милування ледь-ледь світліючою лінією горизонту. З дивною посмішкою вона тихо прошепотіла- вже скоро... ось вже скоро і горизонт... Горизонт подій...
Мовчали. У втомлених напівхмільних головах все ще крутились уривки оповідок, пісень, віршів... Чи то таки ВІРША... Отого, "крайнього" (бо забобонна людина ніколи не скаже "останнього"), що його продекламував усім наостанок бесіди Серджо.

Темні стебла верби
Хтиво тягнуться з ночі до мене.
Клич лелечий луна
Над містичною гладдю води...
Осінь править розбіг
Своїх коней, барвисто-шалених,
І прийдешня весна
Через літо летить в холоди.
По вітрах шарудить очерет,
І вдивляються в тебе
Зорі неба ясні,
Цей Богів споконвічний шатер,
І летить, і летить
Через ніч, закликаючи в небо,
Клин лелек в вишині,
Наче душі померлих дітей.

Після цього вірша усі чомусь замислено замовкли і бесіда потроху припинилась сама собою...

...-Впорався!- Сказав, трохи приходячи до тями, водій.
-Ледь не розбилися... І де? Тут же і людей майже нема цивільних, всі звідси повиїжджали від війни подалі... Якісь діди та баби. А військові далеко ще... Хоча... Заправка має ось скоро бути, а там і до блокпосту недалеко... Та якби ми розбились- звідки б їм довідатись про це?
-Слухайте, а де ж ота наша попутниця у білій шубці? Вона біля дверцят сиділа... Чи не випала, бува? Втекла зі страху, мабуть... Не біда, вона місцева. Дорогу знайде...
Їхали у темряві далі, кожне здригання машини якимись дивними відчуттями відзивалось у тілі... Тобто- навпаки, не відзивалось неприємним подразненням, як раніше. Дивно, але жодної зустрічної машини більше не бачили. Лише попереду, десь далеко, весь час світила чомусь червона цятка, мабуть від машини попереду, яку не виходило наздогнати, і яка в свою чергу, не могла остаточно відірватись від них... Мов поводир...
...Нарешті з темряви виринула бензозаправна станція, освітлена дивним синювато-блакитним світлом.
-Мабуть, якісь економлампи хазяї використовують...- трохи здивовано сказав водій. Добре. Головне- доїхали. Перепочинемо, поїмо... Бензину теж треба залити.
-Кх-м!... О сонцесяйна Марго! Дозвольте мені пригостити вас коньячком-с- трохи хрипко, відкашлюючи дивний незвичайний хрип у горлі, звернувся до Маргарити Серджо.
-Серджо, ви завдалися метою мене споїти?- трохи грайливо, приводячи себе до тями після цього аварійно-нервового стресу, озвалась Маргарита.
-Марго. От маю честь доповісти- народ ніколи не пробачить мені, якщо я в цю жахливу холодну ніч не зігрію коньяком Народну артистку. Посидьте в машині, я зараз збігаю, куплю.
Серго виліз з машини і попрямував до зали прилеглого до заправки бутику. В дверях налетів на водія Володю.
-Чого ти всередину не заходиш? Мене штормить трохи з дороги...- чи то запитав, чи звернувся сам до себе.
Володя не рухався. Серджо теж стало трохи незвично не по собі. Наче якась тривога розлилась по наскрізь скляно-просвіченому дивним синім світлом будинку...
-А продавець де ж?- нарешті спитав Володя, скоріше звертаючись сам до себе.- Чи не "до вітру", бува, пішов?
-О, це таки слушна думка- Серджо повернувся і пішов надвір- заодно розшукаю...
-Нема- трохи згодом повернувшись, сказав, не приховуючи тривоги. Та й отої будівлі, що "до вітру"- нема. Як, доречі, немає й ніякого вітру...
-Так... Заправлятись нема в кого, спитати нема кого...
-Он хтось узбіччям дороги прямує! Іх кілька... Стійте!..
Узбіччям з протилежного краю дороги прошкандибали людські постаті і тут-таки розчинились у пітьмі.
-Тю... Зникли. Мабуть, місцеві з села до села йшли... Та що з них узяти... Вони ж не заправники...
-То що робитимем? Чекатимемо, чи їдемо? Хлопці на блокпості чекають, і шлях далі мають вказати. А то зміняться, пояснюй іншим потім... Дзвонив їм щойно, та тут, мабуть, зв"язок поганий, не ловить жодного оператора. Ми в магазинчику навіть не чіпатимемо нічого. Бо, як повернуться, скажуть- ще вкрали чогось... Ідемо!
Всі розсілись по місцях і бус рушив далі.

-Часу зовсім мало витратили. Я не засікав, та на годиннику досі десь біля першої ночі, як і було. Може годинник поламався?- якось невпевнено сказав командир підрозділу- я ото собі трохи спав... Тоді ці фари... Я крізь сон бачив їх... Прокинувся... Ну й добре. Де вже той блокпост?
Фари буса ловили все ту ж дорогу. Проте щось таки змінилось. Що саме? Невловимо шлях ставав рівнішим, машину вже не підкидало на кожній страшенній вибоїні, а лише приємно погойдувало, ніби заколисуючи. Тим, хто сидів позаду, одразу стало легше. Коробки і пакунки з харчами вже не сипались з грузового відсіку на голови при кожному гальмуванні, можна було не перейматись і за долю нещасного дорогоцінного музичного інструменту, за стан якого особливо піклувалась Марго.
-А мабуть таки залатали дорогу. Дива. Далі від фронту розбито все вщент, а тут ніхто не їздить, а таки ж залатали...
-Може, якусь витончену військову техніку завозять, то й дорога потрібна- шик. А от вказівників на дорозі не бачу. Це щоб ворога заплутати, чи себе? Охо-хо... Не було в країні гарної влади, ча й чи ж буде... А рятувати країну все одно треба... Нам.
-Дурня справді. Тим більше- місця, де воюєш котрий рік і наші і не наші як облуплені знають. А місцеві і поготів... Та нема місцевих, виїхали...
-Дивись! Нема кажеш. А оно хто на узбіччі?
Сірі тіні, що нагадували прочан, знову на мить виринули з темряви і зникли в ній...
-Швидше б доїхати. Тут треба бути обережними... Хлопці, яким веземо харчі, казали оце, що з "тої сторони" почали заходити розвідгрупи... Нещодавно двоє наших загинуло. Сиділи в дозорі, розслабились трохи... Людина не може бути в напрузі постійно... Можливо, краще зупинитись десь, перепочити до ранку? Хоча хто зна, де та що воно краще...
У темряві фари знову висвітлили непевні фігури сірого кольору.
-Може зупинитись? Спитаймо дорогу. Ми ж таки заблукали в цій пітьмі. Блокпост має бути поряд.
Бус здав назад, проте людей вже не було.
-Випарувались вони, чи що?
-Їх п"ятеро... І нас- п"ятеро... Беззбройні... Полохливі якісь... Може, місцеві цивільні.
-Заправка та ж сама... Проте гляньте, всі прилавки порожні... з дороги навіть видно. Може, їх хтось вже обікрав?
-Ми наче їдемо по колу. Жодної розвилки, жодного з"їзду. І ці засліплені пішоходи з узбіччя, що весь час зустрічаються нам- чи це не ми самі, бува?...
Сумнів від якоїсь ще непевної здогадки повільно розливався душами , мов придорожній морок холодними нічними полями...
-Ось знову... Та ні, хвала Богам, це інші якісь! Інші! Їх же шестеро! Дивіться! Попереду якась жінка в білому... О блін! Чи це не та сама- "наша", що втекла, поки ми до тями приходили, га?.. Проскочили знову... Вже вкотре... Що в тебе з гальмами?
-Гальмую, якось дивно несе, наче на ковзанці, та юзу нема... Може тому, що кермо тримаю рівно... Я ж профі все ж... Мабуть, замерза дорога, заледеніла... Іній чи що... Боже, холод який...
-Намагався з машини вийти, та так холодно... А весна ж наче... Та "до вітру" й не хочеться... -Хтось хоче "до вітру"?
Похмуре мовчання було відповіддю.
-Що у нас з часом? У когось хоч працює годинник?- спитав Командир, і відповіддю було те саме мовчання.
-Темрява... Лише горизонт , якийсь розділ між землею і небом наче трохи видно... Та це незмінне явище... Відтоді, як нас засліпили оті кляті зустрічні фари...
-І зв"язку мобільного нема. Наче з ефіру випали...

...Доля Командира- перш за все відповідальність. Вона накладає обов"язок, вона мобілізує. Командир прислуховувався до власного серця і розуму, шукаючи відповідь на питання, на яке вперше в житті жодної певної відповіді не мав. Та сказати цього він зараз не міг. Командир вже знав, що ЩОСЬ ПІШЛО НЕ ТАК, та шукав відповідь у раціональному, бо командувати ірраціонально неможливо. А зараз команда пошуку шляху виконувалась, та виконана бути не могла. Бо обставини змінились... Через оті ФАРИ... Це був саме той парадокс, осягнувши який, сам по собі перестаєш бути командиром. Виконання невиконуваної команди... Тому Командир мовчав. Та й що він міг зробити? Команда стала постійнодіючою і водночас недосяжною... І зв"язок перервано. І час зупинився...
...Водій Володя робив, що міг. Та міг він з миті отого клятого засліплення фарами небагато. Точніше- міг все менше і менше. Бо дорога все покращувалась і машину все більше саме тягло цією кривою дорогою до мети. От тільки мета була все більш недосяжною, як зниклий блокпост, все більш примарною, як раз по разу виринаюча нізвідки автозаправка, на якій не було жодної можливості заправитись, та й жодної потреби в заправці вже не було. Зі зникненням часу зникла і витрата пального... І гальмувалось все важче. Він і хотів би так- по життю легко, без гальм... Як ото якось в номері мотелю- з двома молоденькими дівчатками... Він був падишах, вони охоче здалися йому на милість і так гарно виконували ролі наложниць, наче все життя провели в гаремі... Легкість... Але то було ПО ЖИТТЮ... А зараз іхати було легко, а от гальмувати...
...Марго була мрійливою і водночас вольовою жінкою. Вона жила творчістю. Дехто не розуміє, як це- ЖИТИ ТВОРЧІСТЮ... А ви спробуйте. От як минулої поїздки на фронт з концертами- по три концерти на день, з перевдяганнями, бо артистка має бути зіркою, тобто СЯЯТИ за будь-яких обставин, зі сном на колесах по кілька ночей підряд і примарним відпочинком- будь-де. А потім, по поверненні, без відпочинку- запис на радіо, і знову- концерти, концерти... А ще- сім"я, де затишок створювала саме вона... А ще- ота безмежна любов до музики і співу, коли це настільки невід"ємно, як пташиний спів у небі... Це був її ТВОРЧИЙ ШЛЯХ. Тому вона дещо знала, як це- ТОРУВАТИ ШЛЯХ. Тому зараз чомусь гостро відчула смуток. ШЛЯХ У НІКУДИ не міг вивести НІКУДИ. Вона зрозуміла... Все. І тихо поклала руку на руку поета Серджо.
...Натура поетів тонка, хоча Серджо мав за плечима чимало. Колись, в афганській пустелі він з кількома такими ж, як і він солдатами, заблукав і мало не помер від спраги. Саме через оцю витонченість натури і тонке сприйняття реальності він тоді врятувався сам і врятував товаришів. Він просто ЗНАВ, де шукати воду. З вершини невеликої сопки визначив серед рябіючої цятками безмежної кам"янистої пустелі саме ту цятку, де мала бути вода. І впевнено пішов туди з останніх сил.
Якщо хтось здивується цій обставині- не дивуйтесь. Вода в пустелі є. Її лише треба знайти.
Це той самий джек-пот, що може випасти кожному. В даному випадку він випав Серджо... Яким чином? Все і складно і просто одночсно. Коли женуть отари баранів через пустелю, їх треба напувати. Як це робиться? Наприклад. Ставлять стару автоцистерну з коритом, яку інколи заїжджа водовозка, що її проплачують хазяї отар, наповнює водою. Саме на одну з таких цистерн з водою Серджо тоді і натрапив... Один шанс із мільйону... (ціла цистерна, наповнена нехай тухлою, нехай теплою, проте- водою!.. Повна цистерна ЖИТТЯ. Хто ніколи в пустелі не бував- той не знає що таке спрага, не знає життєдайної сили води. Дивина в іншому- ВІН ТОДІ ЗНАВ, ДЕ САМЕ ШУКАТИ ВОДУ. І ЗНАЙШОВ. Екзюпері "відпочиває", чи не так? Тема, тема... Потім в житті він знайшов ще чимало живильної води. Жінки омивали його тіло життєдайними джерелами... Він так любив у них купатись...
Зараз Серджо ЗНАВ дещо інше. І мовчав. Бо знав, що ШЛЯХ ЗНАЙТИ НЕ ВДАСТЬСЯ. Бо ДЖЕРЕЛА ВЖЕ ВИСОХЛИ. І флягу не наповнити. Бо цистерна порожня. Води нема.
...Боєць Петро був мужньою людиною. І впевненою. Навіть поранення на цій ось війні не вплинуло на цю впевненість. Воно не підкосило його віри в особисте безсмертя. Окрім того, він був людиною скоріше дії, аніж думки. Пасивний пошук шляху разом з усіма гнітив його все більше. До того ж Петро був родом з цих місць. Він для себе все вирішив.
-Як хочете, їдьте далі без мене. Або повертайтесь. А я якось вже сам, пішки. А я в холод. Я куди хоч. Хоч до ворога у гості, але ж це неможливо- їхати весь час без часу по колу на бензині, що мав давно скінчитись! Зупиніть! Зупини, кажу. Командире, я не в армії. Куди хочу, туди іду!
-Чому думаєш, що бензин мав скінчитись? А час? Ми просто його не відчуваємо. То може, його таки мало пройшло, часу того... А втім- іди. Не тримаю. Тим більше- ти ж з місцевих. Все тут знаєш. Гальмуй, Володю! Іди...- командир ніби махнув рукою на це непідкорення його авторитету.
-Все гірше гальмується, блін!!!- Володя чавив на педаль, мов наступав на бридку зміюку... Все, нарешті...
Петро не вийшов, а саме якось незграбно вивалився з машини і миттєво зник у холодному мороці...
-Може й на краще... Може пішки він вибереться з цього зашморгу дороги, що потроху все коротшає... Поможи йому доля!..- командир зітхнув...

...Петро ішов довго. Землею, якою ступати можна було і в суцільній темряві, не боячись спіткнутись. Вона була гладкою, мов скляна поверхня, і він боявся єдиного- не посковзнутись і не впасти. Бо знав- впасти в житті легко, піднятись важко. А спотикався він безліч разів. Колись у нього згорів бізнес, а далі все неначе покотилось у прірву. Кинула кохана... Запої... Нервовий зрив... Він підійнявся тоді... Війна стала справою. Він і зараз тікав на цю війну сам від себе. З пустої хати, від згубної звички... Життя наповнилось новим змістом...
-Господи, що ж так слизько?
-А ти поглянь, по чому ти ідеш- почув звідкілясь сказану фразу. Петро шарпнувся убік, та опанував себе. Глянув. Як він не помітив їх раніше? В темряві, ледь освітленій примарною лінією горизонту, просто собі на оцій ось гладкій поверхні сиділи двоє солдатів. Гарно екіпіровані. Зі зброєю, що лежала поряд. З пляшкою і чарками в руках. Вони пили задумливо, мовчки, без тостів, кроплячи оцю дивну поверхню недопитками з перевернутих чарок. Він пізнав... І зрозумів...
Нескінченно- безмежне поле було залите кров"ю, яка замерзла і застигла. Бо вічна холодна ніч, у якій не діють годинники і нема ЗВ"ЯЗКУ З МИНУЛИМ, назавжди покрила це темне сумне ПОЛЕ БОЮ. І на ньому саме справляли тризну по собі двоє хлопців-вояків, які оце нещодавно загинули в бою з ворожою розвідгрупою.
...ти сьогодні до болю губу закусив.
Ти не вийдеш із бою, не маючи сил.
Ти заслаб. Твоя кров витікає із ран.
І- ПОРА. Ти поранений. Так. Ти поран...
Ти акорду і ритму не взяте баре.
Автомат ненаситно патрони жере.
Розвідгрупа "нарвалась", бо видав туман.
А гітара в казармі сумує сама.
Хай засне, мов кохана. Її не буди.
Ти у гості до Хель назавжди відійди,
Бо Беркана пішла годувати ворон.
...автомат доїдає останній патрон...
Ти метелика кокон крилатих ідей.
...тепловізора око в тумані знайде...
То запрошуй у хату на званий обід.
На останню гранату. Усім. І- собі...

Петро був воїном, та він ще не вважав себе причетним до світу, який вже назавжди забрав хлопців під своє темне холодне крило. Петро ще надіявся ВИЙТИ З НЬОГО, знайшовши шлях. Хоча вже й здогадувався, що виходу не буде.
Тому він, ні слова не кажучи, попрямував від них. Нечемно. Та вони ж і не запросили його до себе на чарку. Значить, шанс вийти ще є... Ішов і спиною відчував їхній співчутливо-безапеляційний погляд.
-Пийте, хлопці...- мурмотів собі під ніс Петро- пийте... Життя пропити можна...
Він раптом здогадався, чому ніхто не наздоганяв його... На "нульовці", годинами лежачи нерухомо, можна й живому примерзнути... А вже неживому...

Раптом йому пригадався ще один вірш, який в дорозі читав Серджо

Подивись у холодні зіниці війни.
Що у них? Як побачиш- повік не забудеш.
Це безвиході сум, мов наліт сивини.
Це за рідними смуток, мов рана у грудях.
Це з товариша смертю відкритий секрет,
Що безсмертя скінчилось. Його вже не буде.
Шлях до Бога, позначений в зблисках ракет,
І стежина під ними... стежина в нікуди.
Що ти пишеш, коли ти цього не пізнав?
Не вдихав гнійних ран той тампоновий смуток.
Ти в медроті в палатці сирій не лежав,
Усіма, навіть Богом самим позабутий.
Ні. Війна- це не вірш про весільне пиття.
Хоч воно й не без того. І "чарз"... І горілка...
І наказ... За наказом ти втратиш життя.
Чи відкупишся іншим. Війна ж бо оскільки...
Це печаль. Бо не знаєш ти долю свою.
І не скоро вертатись на отчі пороги...
І з губи, що її закусив у бою,
Смак солоний стікає. Твій смак перемоги.

Петро ішов, і йому все більше здавалося, що він- ніби отой колобок, який багато від кого пішов, та таки не дістався мети. І- якою вона була, ця мета?.. Боротьба?.. Перемога?..

...Їхали мовчки, кожен думаючи про своє і усі про одне й те саме... Знову заправка... Світло ліхтарів слабшає... Чи це місяць вийшов з-за хмар і своїм примарним світлом освітив все навкруги, пригасивши собою ліхтарне світло? Ні... Місяця нема. Це все та сама трохи підсвічена якоюсь дивною нічною зірницею лінія горизонту.
Гальмувати вже не намагалися. Гальма наче зникли після відходу від них Петра. Марго довірливо притулилась до Серджо і їм обом на душі стало тепло і затишно. Їм було спокійніше, ніж іншим. Вони і здогадуватись про все почали РАНІШЕ, ніж інші. Артистка і поет, вони завжди були трохи ближчі до тонкого світу. Так буває за життя. Так сталось і по скону його... Що поробиш. Цей ВИТОНЧЕНИЙ ПЕРЕХІД теж треба пройти і відчути. І спробувати насолодитися ним, як усім, що дарує людині життя. Про нього багато пишуть і співають, називаючи це таїнство різноманітними епітетами, та хто знає, чим він є насправді?.. Зараз Маргарита і Серджо могли нарешті відчути, ЯК ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НАСПРАВДІ. От тільки ні розповісти, ні проспівати про це вони вже не мали змоги...
...Петро йшов, не розбираючи дороги. Місцевість не здавалась йому знайомою. Вона вже взагалі НІЧИМ НЕ ЗДАВАЛАСЬ. Проте й Петро не звик здаватися. Недаремно по-біблейськи ім"я Петро- КАМІНЬ ВІРИ... І він вірив. Вірніше, з якоїсь миті СХОТІВ ВІРИТИ в те, що ВІРИТЬ. Вірить, що він кудись таки вийде. Місця ж-бо рідні, знайомі... І в той же час розуміння того, що виходу нема, охоплювало його якоюсь глибокою апатією.
Тому, коли Петро таки вийшов на дорогу, то він просто механічно попрямував нею. Дороги ж мають кудись виводити. Або вести в нікуди... Тим більше, що попереду впевнено прямували вони ж, оті самі сірі постаті. Їх неможливо позбутись, ні ідучи бусом, ні йдучи дорогою... І останнім серед них ішов він, Петро. Він наче бачив себе самого зі спини. А сам вже, може, і не існував... Він ніби розчинився в цьому вічному холодному мороці. Це душа його прямувала кудись... За іншими услід... І привид буса, як незупинено-нездійсненої справи, періодично виринав з темряви, обганяв цю прямуючу кудись незвіданим шляхом вереницю душ і знову зникав у мороці одвічного шляху...

...Знову примари... Ось вони... Це саме ВОНИ... Бо ОДИН іде ОКРЕМО... Та іде він ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, що і інші... Він наздоганяє інших. Бідний Петро... Все, все було марно... Все ВЖЕ МАРНО.
...Знову заправка... Напівтемна... Єдиний орієнтир... Володя останнью силою волі рвонув кермо вбік... Ні... Все наче заклякло... Заправка... Вже вкотре та ж таки сама... Дивна круговерть дороги все скорочувалася, немов би підводячи до якогось логічного завершення... До якоїсь межі, після якої вже НЕ БУДЕ НІЧОГО... Або- буде щось ІНШЕ... Чи, можливо, щось НОВЕ...
Скоро все припиниться. Сірі фігури зупиняться закляклими сірими небагатими пам"ятниками самим собі. І самі ж будуть зі смутком довіку дивитись на цю останню мить, після якої ніякого плину вже не буде. Дивний парадокс- бачити себе і вже не мати можливості бачити щось інше. Бо цей останньо-вічний погляд надважливий. Він сконцентрований НА ГОЛОВНОМУ. Бо він- погляд на самого себе і в глибини самого себе.
Так круговерть місяців року урізноманітнює картину життя, а зміна року дає надію на щось нове. Яким був би плин життя без оцих відміток на його шляху? І з кожною відміткою цей плин все скорочується. Яким безмежно-великим ввижається життя в дитинстві? Яким коротким воно видається на сконі віку? А далі? Що далі?..
Вчені кажуть, що чорні діри у всесвіті, які затягують до своїх нетрів неймовірної сили гравітацією всю матерію навколо себе, мають свої "горизонти подій", пройшовши крізь які повернення назад нема, і той, хто пройшов їх, назавжди залишає своє відображення на поверхні цього горизонту... Чи це пам"ять залишається? Горизонт пройдено. ВІЧНА ПАМ"ЯТЬ...

Сонна жінка потяглась до столика біля ліжка.
-Знайшли час... Побудять ще дітей...
Телефонний дзвінок... Такий НЕБАЖАНИЙ у ранній час...
....-вони загинули. Вони не доїхали до блокпосту. У темряві зіштовхнулись з зустрічною вантажівкою. Від зустрічного удару злетіли у кювет. Довго були без допомоги. Один якось виліз з машини, намагався виповзти на дорогу, та помер від ран. Машину, яка збила їх, поки не знайшли... ЩОЙНО ПЕРЕДАЛИ У РАНКОВИХ НОВИНАХ. Така біда...
Все.
...Горизонтом вже палала ранкова зірниця...

Ні.
Це не все. Командир недаремно був Командиром. Він добре знав формулу- діяти за планом, будучи готовим діяти за ситуацією... Він теж розумів ситуацію. Але трохи інакше. Є НОВА ВВОДНА. Її слід відпрацювати.
-Серджо, Марго.- голос Командира був спокійно-втомлений- Слухайте мене. У нас з Володею вже не вигорить. Ми люди дії. Те саме Петро. Він хотів врятуватись. Хотів ВИЙТИ З КОЛА. І де він? Он він раз по разу виникає крайнім серед НАС на узбіччі. В тому ж самому колі. Зрозуміло?
-Так- погодився після деякого мовчання Серджо- це саме БЕЗВИХІДЬ. Шансу у нас нема. Ми загинули.
-Ні, не зовсім так, Серджо- Командир підійняв у пітьмі вказівний палець і в світлі горизонту чорний силует командирського пальця був схожий на дивовижний загрозливий монумент. Оті МИ, що ми їх бачимо на узбіччі, зараз є ніби підказка нам. МИ ЗАГИНУЛИ ТАМ. Але тут, на горизонті, ми живі. Це межа, розумієте? А межа саме і є ТОНКИЙ СВІТ. І ви з Марго як нараз і є людьми з тонкого світу. Ви творці. Ми з Володею- ні. Ми практики. Нажаль. А ви здатні вигадувати, творити, виконувати... ЗМІНЮВАТИ можете. В тому числі самих себе. Мов діти під час виховання.
-Не розумію, Командире...- Марго вся подалася тілом уперед, ніби в якомусь дивному передчутті...
-Дивіться- Командир вказав на дорогу- Бачите? Оно Смерть, наша попутниця, веде нас узбіччям. Ти теж там зараз, Марго. І тут, на горизонті,- теж ти. Ти ж там без інструменту, так?
-Навіщо він мені ТАМ?- Марго саркастично посміхнулась.
-Не скажи... Хай Серджо вигадає новий сценарій для вас обох. Нехай буде вірш. Вірш- це ж код. Код життя або код смерті. Він створить, ти виконаєш. Інструмент тобі не буде потрібен. Твій інструмент завжди при тобі. Ти виконаєш СЕРЦЕМ, Марго. Ти це вмієш. Ти так робила завжди. Інструмент був лише зовнішнім атрибутом.
-А ви чому не виконаєте з нами?- спитав, наче в напівсні Серджо. Він зрозумів усе, та все ж хотів дати усім якусь загальну надію.
-Смішно, Серджо. Смішно. Ти ж розумний. Ти ж про все давно здогадався. Ви з Марго з одного світу. А ми з Володею з іншого. Ми матеріальні. Ви трохи- ні... А на нематеріальне ніяка сила тяжіння не діє. Ти, Серджо, творець. Марго- виконавиця. А хто ми? Ми- публіка. Ми можемо дивитись, слухати, переспівувати, сприймати... Та нам ніколи не зрівнятись з вами в вашому тонкому світі творчості. Бо він- саме ваш. А наш світ вже створено раз і назавжди. Ви теж творили його для нас. Разом з іншими. Ми- споживаємо... Ми- руйнуємо... То не кажи дурниць. Вигадуй, твори... Не знаю, що... Душею вигадуй... І Марго передай, нехай виконає...
-Так. Командир правду каже- Володя за кермом сумно зітхнув- ми не змінні на горизонті. Ви змінні. Он, гляньте- ви двоє вже трохи далі від інших. На тому клятому УЗБІЧЧІ ЖИТТЯ... А ще не створили ж нічого.
-Про що ж? Про що?- Серджо питав чи то всіх, чи то самого себе.
-Про життя, Серджо. Про життя. Вірш перед засліпленням фарами про смерть був? Ото ж... Вона нас і привела сюди, на горизонт подій... То- створи вірш про життя... Ти ж знаєш, що таке насправді життя?- Командир зітхнув...- і ПРОЖИВІТЬ ЙОГО. І за нас- теж. Як ви це з Марго умієте...
Всі замовкли. І чи варто було порушувати тишу?..

Ти прости мені, Ніч,

Що волію кохання бажати...

Щиросердно прости,

Бо бажання- у звичці людській.

Звичайнісінька річ-

Все говорячи, щось приховати,

Як ховає мотив

Сутність пісні у мові чужій.

Зоресяйна, пробач,

Що в долонях не втримаю зорі,

Ті, які ти мені

Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,

Не губи їх даремно... I'm sorry...

Саме час по одній...

За любов... Із твого джерела...

Сонна жінка зі слухавкою в руках зітхнула.
...-і все ж-таки, яке щастя, що цього разу з волонтерами не було ні Марго, ні Серджо. У Марго саме був запис на радіо, а без співачки Серджо теж не поїхав, бо поезія гарно сприймається саме перемежуючись з музичними і пісенними номерами. Їм пощастило... Марго казала, що цієї ночі їй наснилася дорога на фронт... Може, і Серджо теж?.. Можливо, вони щось відчували?.. Все ж-таки вони люди з більш тонкого світу, ніж інші...
А волонтери загинули... Нещастя...
...над землею поволі ставав похмурий, немов похмільний, сірий ранок. Лінію горизонту було затягнуто туманом...
Ніби зашморгом, що повільно стискався на шиї світу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №218012400269

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-01-24 03:13:13
Переглядів сторінки твору 345
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.685 / 5.41)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.754 / 5.59)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.764
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Автор востаннє на сайті 2018.05.20 04:08
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2018-01-24 06:44:35 ]
Чиста правда. Де ж тут видумка? Всіх нас затягує під горизонт подій гравітація чужої нездорової волі. От тільки вийти з нього справді вдається не кожному.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Серго Сокольник (М.К./М.К.) [ 2018-01-24 17:10:04 ]
Ну так ХТО НЕ БУВ, ТОЙ БУДЕ, ХТО БУВ- НЕ ЗАБУДЕ...)