Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)
Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
