Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
2026.02.14
07:23
Не сидить незрушно в хаті
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
Невиправний мандрівник, -
По чужих світах блукати
З юних літ помалу звик.
Не зважаючи на пору,
Та не дивлячись на вік, -
Рюкзака збирає скоро
Невгамовний чоловік.
2026.02.13
22:12
Хто ще про людей цих напише?
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
Чиї душі плачуть від ран?
Касатий, Наглюк і не лише,
Нагорний. Тупіца, Таран…*
Колись на вокзалі у Мені –
для рук вантажі в ті літа,
а поруч і в’язи зелені,
2026.02.13
20:45
Не слухай інших - слухай тупіт степу
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
між веж курганів і хребтів валів,
що бє у груди перелунням склепу
й від крові вже звогнів, пополовів.
Вдихни на повні жар вільготи Яру
Холодного, як мерзла пектораль,
впусти його під шкіру барву яру,
наповни не
2026.02.13
18:42
Кілька місяців. Кілька життів
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
Я прожив, загубивши єдине,
Де в роси найчистіші краплини
Свято вірив. І дихав. І жив.
Мерехтіння вечірніх зірок,
Мов пронизана сумом соната,
Та, яку я не зможу зіграти,
2026.02.13
16:55
як тихо
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
я сплю
сонце ляга
на ріллю
небо
пошите з калюж
стежкою в’ється
2026.02.13
14:57
Столиця України знову під шквалом ракетних ударів.
Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тисячі киян у п‘ятнадцятиградусні морози лишилися без тепла, без електрики, без води.
У ХХI столітті варварськими методами чиниться справжній геноцид проти мирних людей - стариків, дітей, вагітних жінок
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)
Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
