Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.04
16:29
Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
2026.11.04
16:16
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
2026.11.04
07:19
Важка, велика та холодна
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
Роса на стеблах і листках
Культур баштанних і городніх,
І на утомлених руках.
Вона така, мабуть, до спеки,
Коли все гине, в'яне, схне, —
Ось-ось, вернувшись іздалека,
Нещадно сонце спалахне.
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
2026.11.02
23:38
щодо творів отих неумисних
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
2026.11.02
22:38
У москалеві присутній синдром вищості, але відсутній синдром вартості.
Найбільша небезпека для цивілізації – дикуни, які вважають себе цивілізованими.
Дідька чортом не настрашиш, а путіна Трампом.
Основні функції диявола нині виконує путін.
Об
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)
Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
