
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (Х-й вінок )*
ЧАСТИНА ІІІ
ЛЮБОВ СПРАВДЕШНЯ
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Дмитро Павличко
Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —
Три роки вже тому, твій образ чарівливий,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
В душі я записав, зворушений, щасливий...
І хоч виводив час на ній своє писання,
Твій образ знов постав і з ним моє кохання!
Микола Вороний Палімпсест
І (Х)
Коли полуда очі закриває,
Немов кота в прозорому мішку,
Несе тебе зла сила чарівная
Як вітерець – пушиночку легку.
Сам ніби «під шафе» від кровограю
І березень навкруг й старий муркуй*
Кохання пісню шпарко завиває,
Аж сиплеться з вікон по матюку.
Це - Одіссей, прив`язаний до щогли,
Приборкує жадання всі свої,
Сирен почувши… Щоб вони замовкли!
Бо сліз лилися потім ручаї…
Засліплений, глянь – меч висить Дамоклів** –
Нічого ти не бачиш, лиш її.
*Муркуй (авторський неологізм) – муркотун.
**Дамоклів меч - постійна небезпека (з грецької міфології)
ІІ (Х)
Нічого ти не бачиш, лиш її,
Усотуєш оманливе те сяйво,
Яке тебе, неначе короїд,
Зсередини підточує, карає.
А потім тихі марення мої –
Хіба у світі зайвим щось буває?! –
Сонети з них постануть, рубаї.
Ще й образів сплететься ціле майво.
То чом же нарікаєш? Зло, добро
Як ніч і день взаємопроникають…
Невже красуня Мерилін Монро
Була немов Цірцея та лихая?
Хай справедливістю цвіте перо
В тім ореолі світлого розмаю.
ІІІ (Х)
В тім ореолі світлого розмаю,
До мене ти схвильована ідеш.
І сонце ніжним рухом розгортає
Хмарин легких замріяний кортеж.
Аж бризкають-сміються водограї,
Всі розкидають сяйво чарівне ж.
Озоном щастя ллється неокрає,
Прийшла любов окрилена без меж.
Лише тепер вона є у реалі,
Укрита оберегами сім`ї.
Хоч порухи душі недосконалі -
Минув той сон. Звільнилися гаї,
Виблискують, немов небесні далі,
Де радістю дзюркочуть ручаї.
ІV (Х)
Де радістю дзюркочуть ручаї
Й вода джерельна свіжістю холоне,
Я нею душу власну напоїв,
До кришталю* підставивши долоні.
Її немовби витяг із шлеї,
Яку тягла свідомість напівсонна.
Тепер ці володіння – нічиї,
В них повіває вітерець мусонно.
Неправда, що себе вже геть звільнив –
Лиш подих перевів – одпочиваю.
Так хочеться пожити без війни
І протиріч, бо ця стезя кривая
Щезає, оживає дух весни
У сонцем коронованому гаю…
*Кришталю – кришталево чистої води.
V (Х)
У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно додому повертаю,
Немов усе душі вікно протер.
Бо в ній – росток, та квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Де дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.
Але ще крук чигає десь на гілці,
Вже вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…
Отож пильнуй завжди, життю радій,
Як збореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.
VІ (Х)
Зникають раптом прикрощі твої,
Опісля стресів, мордувань душевних.
Як вітру прохолодного повів
У люту спеку пестить нас приємно.
Який солодкий спокій оповив,
Скоривши вмить чарункові своєму.
Відходимо поволі від боїв,
Рядки самі складаються в поему.
На зміну спеці так приходить дощ,
Коли здавалось, що нема їй краю,
Освіжуючи пройми вулиць, площ –
То спрацювала сила гальмівная.
Кажу собі - чола вже більш не морщ –
Вона омріяна – мов зустрічає!
VІІ (Х)
Вона омріяна – мов зустрічає
О скільки радості тобі несе,
Що тонеш сам у цьому дивограю…
Здається, неповторний Джо Дассен
Свою «Love story»* нам оповідає –
Чи не найкращу із його пісень?!
Кохана, як черешня наливная –
Бери, лише цінуй понад усе.
А ти так хащами блукав інету**,
Грибів немов отруєних поїв,
Потрапивши у світові тенета.
Тож мудрим будь, неначе Навої***,
Бо доля поруч ось твоя – поете!
І щастя гімн співають солов`ї!
*Історія одного кохання (англ..) – так називається композиція відомого французького шансоньє Джо Дассена.
**Інету – інтернету (скорочено)
***Навої Алішер – видатний тюркський поет.
VІІІ (Х)
І щастя гімн співають солов`ї
Ріка любові рве усі загати
Усесвіт весь би нею напоїв -
Оцю безмежну просторінь крилату.
Я зір її немеркнучі рої
В нічному небі висіяв багато,
Поставивши на варті коло їх
Атлантів сильних, щоб те все тримати.
Та цим ти дуже сторожко смакуй,
Бо заздрість чорнорота теж чатує -
Просвітить тебе наскрізь, як Пулюй*.
Тож бережи кохану й дорогую
Питання відпадає – метикуй –
А чи душа реалій потребує?
*Пулюй Іван – український винахідник рентгенівського проміння.
ІХ (Х)
А чи душа реалій потребує,
Бо жити тільки мріями – дарма.
Гнуздать життя, немов коня – у збрую,
І хай живе фантазія сама?
Побережу-но кожну мить оцюю,
Допоки не прийшла в літа зима.
Насправді милу, любу, золотую
Я пригорну руками обома.
Але тоді куди подіти мрії? –
Зненацька обрій думкою навис…
Ще й хмарами докірливо сивіє…
Та поміж них стріла раптово – блись! –
Навіщо вже ті видива блідії,
Де запаху немає любих кіс?!
Х (Х)
Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає вже світ немилий.
Неначе щастя й доля відреклись,
За крок ти опинився від могили.
Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, ніби камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла, оживила?!
Та гарні ліки є ось од зневір –
Тут рівновага, спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.
Поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, все життя це – всує.
ХІ (Х)
І порожнеча, все життя це – всує,
Страшенно необхідна самота,
Вона ж, нерідко, й пастку наготує –
Хоч вовком вий – стезя буття – не та.
Бо сам од себе як же утечу я?!
Така, здається, істина проста –
Нести одному ношу нелегкую –
То непосильний би вантаж узяв.
Але той стан буває неминучий
Тут – без питань - під тягарем зігнись –
Прозрінням ізольованість помучить…
Реалу потяг ще тримає вісь,
Даремно думати – зірвався з кручі,
Що котиться помалу під укіс…
ХІІ (Х)
Що котиться помалу під укіс…
Але завважмо – рух буває проти.
Зупиниться тоді на мент* якийсь
І рушить знов, зумівши страх збороти.
Усе ж таки ми разом спромоглись
Піднятися, хоч, може вже усоте.
Цей стукіт рівномірний у коліс –
Життя сім`ї йде рівно, як по нотах.
Нерідко заколисує воно,
Його уже неначе й не цінуєш –
В інету** залітаючи вікно,
Немов наліво… Пасію лихую
Знаходиш, а сп`янілому – одно –
Фантазії наркотик тут рятує.
*Мент – момент.
**Інету – інтернету.
ХІІІ (Х)
Фантазії наркотик тут рятує,
Буває також необхідним він.
Ту ношу дійсності – ох, нелегкую -
Послабить, уповільнить часоплин.
Бо рух отой, спрямований ошую* - .
Всолоджує, захмелює, мов джин.
А потім у реалі детонує
Інфарктами, побільшенням сивин.
Тож витримай оце випробування,
Додать до вроди трохи мужніх рис -
Потрібна річ. Ця битва – не остання…
На меч крицевий духом обернись
І проріди для справжнього кохання -
Омани серця непролазний ліс.
*Ошую – уліво.
ХІV (Х)
Омани серця непролазний ліс
Над ним я птахом піднімусь угору.
Щоб звідти дрібничковими здались
Химери, що уяву живлять хвору.
Нехай тоді пекельний підступ чийсь
Снагу прозрілу в небесах поборе.
Досади лиш осатанілий виск
Мою там супроводить непокору.
Та може, знаю, і стрілу пустить
Мари подоба люта вороная,
Туманом огорнувши хоч на мить…
Все ж силою світанку величайно
Проріжу темряву несамохіть,
Коли полуда очі закриває.
Х-й Магістрал
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
В тім ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс?!
І порожнеча, все життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик тут рятує,
Омани серця непролазний ліс.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (Х-й вінок )*

ЛЮБОВ СПРАВДЕШНЯ
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Дмитро Павличко
Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —
Три роки вже тому, твій образ чарівливий,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
В душі я записав, зворушений, щасливий...
І хоч виводив час на ній своє писання,
Твій образ знов постав і з ним моє кохання!
Микола Вороний Палімпсест
І (Х)
Коли полуда очі закриває,
Немов кота в прозорому мішку,
Несе тебе зла сила чарівная
Як вітерець – пушиночку легку.
Сам ніби «під шафе» від кровограю
І березень навкруг й старий муркуй*
Кохання пісню шпарко завиває,
Аж сиплеться з вікон по матюку.
Це - Одіссей, прив`язаний до щогли,
Приборкує жадання всі свої,
Сирен почувши… Щоб вони замовкли!
Бо сліз лилися потім ручаї…
Засліплений, глянь – меч висить Дамоклів** –
Нічого ти не бачиш, лиш її.
*Муркуй (авторський неологізм) – муркотун.
**Дамоклів меч - постійна небезпека (з грецької міфології)
ІІ (Х)
Нічого ти не бачиш, лиш її,
Усотуєш оманливе те сяйво,
Яке тебе, неначе короїд,
Зсередини підточує, карає.
А потім тихі марення мої –
Хіба у світі зайвим щось буває?! –
Сонети з них постануть, рубаї.
Ще й образів сплететься ціле майво.
То чом же нарікаєш? Зло, добро
Як ніч і день взаємопроникають…
Невже красуня Мерилін Монро
Була немов Цірцея та лихая?
Хай справедливістю цвіте перо
В тім ореолі світлого розмаю.
ІІІ (Х)
В тім ореолі світлого розмаю,
До мене ти схвильована ідеш.
І сонце ніжним рухом розгортає
Хмарин легких замріяний кортеж.
Аж бризкають-сміються водограї,
Всі розкидають сяйво чарівне ж.
Озоном щастя ллється неокрає,
Прийшла любов окрилена без меж.
Лише тепер вона є у реалі,
Укрита оберегами сім`ї.
Хоч порухи душі недосконалі -
Минув той сон. Звільнилися гаї,
Виблискують, немов небесні далі,
Де радістю дзюркочуть ручаї.
ІV (Х)
Де радістю дзюркочуть ручаї
Й вода джерельна свіжістю холоне,
Я нею душу власну напоїв,
До кришталю* підставивши долоні.
Її немовби витяг із шлеї,
Яку тягла свідомість напівсонна.
Тепер ці володіння – нічиї,
В них повіває вітерець мусонно.
Неправда, що себе вже геть звільнив –
Лиш подих перевів – одпочиваю.
Так хочеться пожити без війни
І протиріч, бо ця стезя кривая
Щезає, оживає дух весни
У сонцем коронованому гаю…
*Кришталю – кришталево чистої води.
V (Х)
У сонцем коронованому гаю
Поволеньки добро моє росте.
Так болісно додому повертаю,
Немов усе душі вікно протер.
Бо в ній – росток, та квітка польовая,
Своє лице відкриє золоте,
Де дощик її щедро поливає –
Вона сміється, пахне і цвіте.
Але ще крук чигає десь на гілці,
Вже вигнались осоти й пирії
Щоб придушити ніжні ті пагінці…
Отож пильнуй завжди, життю радій,
Як збореш зло гуртом, не поодинці –
Зникають раптом прикрощі твої.
VІ (Х)
Зникають раптом прикрощі твої,
Опісля стресів, мордувань душевних.
Як вітру прохолодного повів
У люту спеку пестить нас приємно.
Який солодкий спокій оповив,
Скоривши вмить чарункові своєму.
Відходимо поволі від боїв,
Рядки самі складаються в поему.
На зміну спеці так приходить дощ,
Коли здавалось, що нема їй краю,
Освіжуючи пройми вулиць, площ –
То спрацювала сила гальмівная.
Кажу собі - чола вже більш не морщ –
Вона омріяна – мов зустрічає!
VІІ (Х)
Вона омріяна – мов зустрічає
О скільки радості тобі несе,
Що тонеш сам у цьому дивограю…
Здається, неповторний Джо Дассен
Свою «Love story»* нам оповідає –
Чи не найкращу із його пісень?!
Кохана, як черешня наливная –
Бери, лише цінуй понад усе.
А ти так хащами блукав інету**,
Грибів немов отруєних поїв,
Потрапивши у світові тенета.
Тож мудрим будь, неначе Навої***,
Бо доля поруч ось твоя – поете!
І щастя гімн співають солов`ї!
*Історія одного кохання (англ..) – так називається композиція відомого французького шансоньє Джо Дассена.
**Інету – інтернету (скорочено)
***Навої Алішер – видатний тюркський поет.
VІІІ (Х)
І щастя гімн співають солов`ї
Ріка любові рве усі загати
Усесвіт весь би нею напоїв -
Оцю безмежну просторінь крилату.
Я зір її немеркнучі рої
В нічному небі висіяв багато,
Поставивши на варті коло їх
Атлантів сильних, щоб те все тримати.
Та цим ти дуже сторожко смакуй,
Бо заздрість чорнорота теж чатує -
Просвітить тебе наскрізь, як Пулюй*.
Тож бережи кохану й дорогую
Питання відпадає – метикуй –
А чи душа реалій потребує?
*Пулюй Іван – український винахідник рентгенівського проміння.
ІХ (Х)
А чи душа реалій потребує,
Бо жити тільки мріями – дарма.
Гнуздать життя, немов коня – у збрую,
І хай живе фантазія сама?
Побережу-но кожну мить оцюю,
Допоки не прийшла в літа зима.
Насправді милу, любу, золотую
Я пригорну руками обома.
Але тоді куди подіти мрії? –
Зненацька обрій думкою навис…
Ще й хмарами докірливо сивіє…
Та поміж них стріла раптово – блись! –
Навіщо вже ті видива блідії,
Де запаху немає любих кіс?!
Х (Х)
Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає вже світ немилий.
Неначе щастя й доля відреклись,
За крок ти опинився від могили.
Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, ніби камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла, оживила?!
Та гарні ліки є ось од зневір –
Тут рівновага, спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.
Поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, все життя це – всує.
ХІ (Х)
І порожнеча, все життя це – всує,
Страшенно необхідна самота,
Вона ж, нерідко, й пастку наготує –
Хоч вовком вий – стезя буття – не та.
Бо сам од себе як же утечу я?!
Така, здається, істина проста –
Нести одному ношу нелегкую –
То непосильний би вантаж узяв.
Але той стан буває неминучий
Тут – без питань - під тягарем зігнись –
Прозрінням ізольованість помучить…
Реалу потяг ще тримає вісь,
Даремно думати – зірвався з кручі,
Що котиться помалу під укіс…
ХІІ (Х)
Що котиться помалу під укіс…
Але завважмо – рух буває проти.
Зупиниться тоді на мент* якийсь
І рушить знов, зумівши страх збороти.
Усе ж таки ми разом спромоглись
Піднятися, хоч, може вже усоте.
Цей стукіт рівномірний у коліс –
Життя сім`ї йде рівно, як по нотах.
Нерідко заколисує воно,
Його уже неначе й не цінуєш –
В інету** залітаючи вікно,
Немов наліво… Пасію лихую
Знаходиш, а сп`янілому – одно –
Фантазії наркотик тут рятує.
*Мент – момент.
**Інету – інтернету.
ХІІІ (Х)
Фантазії наркотик тут рятує,
Буває також необхідним він.
Ту ношу дійсності – ох, нелегкую -
Послабить, уповільнить часоплин.
Бо рух отой, спрямований ошую* - .
Всолоджує, захмелює, мов джин.
А потім у реалі детонує
Інфарктами, побільшенням сивин.
Тож витримай оце випробування,
Додать до вроди трохи мужніх рис -
Потрібна річ. Ця битва – не остання…
На меч крицевий духом обернись
І проріди для справжнього кохання -
Омани серця непролазний ліс.
*Ошую – уліво.
ХІV (Х)
Омани серця непролазний ліс
Над ним я птахом піднімусь угору.
Щоб звідти дрібничковими здались
Химери, що уяву живлять хвору.
Нехай тоді пекельний підступ чийсь
Снагу прозрілу в небесах поборе.
Досади лиш осатанілий виск
Мою там супроводить непокору.
Та може, знаю, і стрілу пустить
Мари подоба люта вороная,
Туманом огорнувши хоч на мить…
Все ж силою світанку величайно
Проріжу темряву несамохіть,
Коли полуда очі закриває.
Х-й Магістрал
Коли полуда очі закриває,
Нічого ти не бачиш, лиш її
В тім ореолі світлого розмаю,
Де радістю дзюркочуть ручаї
У сонцем коронованому гаю…
Зникають раптом прикрощі твої,
Вона омріяна – мов зустрічає,
І щастя гімн співають солов`ї.
А чи душа реалій потребує,
Де запаху немає любих кіс?!
І порожнеча, все життя це – всує,
Що котиться помалу під укіс…
Фантазії наркотик тут рятує,
Омани серця непролазний ліс.
*Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
http://maysterni.com/publication.php?id=131101
http://maysterni.com/publication.php?id=131169
http://maysterni.com/publication.php?id=131204
http://maysterni.com/editpublication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131258
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію