ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сонце Місяць
2018.06.25 04:02
Бачу, на сході темний місяць
Навстріч нам біда йде
Бачу, трус землі й зірниці
Бачу, є & буде зле

Не ходи ніде
Загибель жде тебе
Місяць темний сходить ген

Ярослав Чорногуз
2018.06.25 00:25
Купальський вечір холодом війнув
І всю природу трохи запечалив…
Лише далеку хмару осяйну
Лишив світити усміхом опалу.

А буйнотрав`я обійма навкруг
В оцих місцях, красою осіянних.
І сонце вже завершує свій круг,

Анастасія Поліщук
2018.06.24 22:19
Не дивись, що небо непокоїться,
І не думай - не твої гріхи
Змушують і блискавки, і рокоти
Грозове полотнище прясти
Без перерви.
Ти не перший вигадав
Крок за грань, у простори без меж,
Де немає правил - там невидано,

Володимир Бойко
2018.06.24 19:08
Владарюють наддержави,
Світ провадять до могили,
Де немає сили права,
Домінує право сили.

Олександр Сушко
2018.06.24 16:33
Пегас над сажем описав криву
Й чкурнув зі мною в небо як ракета.
Вдягну смирення каптур на главу,
Відстану від "блискучого" поета.

Для тонусу зробив йому укол,
Але сатира сказ не поборола:
Із вим'я вже не крапле молоко,

Олена Лоза
2018.06.24 13:21
Ми були в селі у діда.
В літній полудень жаркий,
Чи то пак, перед обідом
Прилетів на липу рій...
В діда часто гостювали
І, коли не мали справ,
Завжди ми спостерігали,
Як дідусь наш працював.

Олена Лоза
2018.06.24 13:19
На Свят - вечір
У душах поселяться
Спокій і мир,
І любов переможе,
Загояться давні рани.
У будинках сільських
І мільйонах звичайних квартир
Однією надією світлою

Микола Дудар
2018.06.24 11:21
Коли я віз ЇЇ в лікарню
Посеред вимушеного страху
Мені нашіптували: - Марно…
Ні, вам не сюди, це - Божа птаха
І я повіз ЇЇ на цвинтар
Відносно дозволу релігії
Мені сказали: - Ось вам бритва
Пройдіться трохи понад віями…

Олександра Камінчанська
2018.06.24 00:45
шалений вік летовищ і торговища –
кудись летять, крамують, десь крадуть.
між молитов набожника і покруча,
немов гриби, святилища ростуть.
і невідомо Боже чи не Богове,
оте усе в золочених вбраннях.
то лиш до свят – поезіями, догмами,
а далі: хто ку

Ярослав Чорногуз
2018.06.24 00:31
Неначе в задницю оса,
Вкусила, мовби хмар омана.
Поблякли раптом небеса,
Немовби очі в графомана.

Йому неначе, мовби, мов
І наче стало - ніби мати...
Збагнув - дурницю він впоров -

Ігор Шоха
2018.06.23 21:28
Я уночі чатую площу.
А ти сльозу мою утри,
коли дощі мене полощуть
і не висушують вітри.
                                    Кого,
кого побачу на світанні,
коли твої розтанули сліди?
                                    Чого,

Володимир Бойко
2018.06.23 20:42
Хазяїн мій мене на шанував,
Не чув, не бачив, не хотів і знати,
Проте мене він, як вогню, боявсь,
Ненавидів похмуро і затято.

Як перед ним я голову схиляв,
Йому здавалось: посмішку ховаю,
Як плакати мене він спонукав,

Микола Дудар
2018.06.23 20:20
Не жури і пробач, що проліз крізь затвірок
Екскурсійний заплив на столичну красу
Хай загнали у стрій і водили як звіра
Хай крутили по колу наче літо осу…
Ти гнучкий як і батько, як мати, як Травень…
Свій окремий підручник… і свій Поводир
Ти злітаєш

Леся Геник
2018.06.23 16:55
Цей дощ затягнувся надовго.
Небесний розгойдано дзвін.
Втонула в калюжах дорога.
І річка набрала розгін.

Вдягнулися гори в корону
важких нерозчесаних хмар.
З горішнього стиглого лона

Олександр Сушко
2018.06.23 15:02
Кохану муха укусили,
Чи, гейби, зголоднілий гедзь.
Од гніву стала синя мила!
Вже думав, що ухопить грець.

Сказав: - Дружино, годі, пробі!
Не варто брать пера до рук!
Немовби, начебто і мовби

Світлана Майя Залізняк
2018.06.23 08:59
Приклади гінким подорожником,
шепочи: "Не для всіх... о ні"...
Тектонічними, надтривожними
проростають рядки в мені.

Ти - то птах з-понад Псла, то ящірка.
Рань циноброва... явори...
Як же сіро поміж путящими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 "Стоїть в селі Суботове..."

з циклу радіопрограм, озвучених на радіо "Воскресіння" у рік 200-ліття Тараса Шевченка.

У рік 200-ліття Великого Кобзаря маємо на меті пройтися стежками Тарасової «Живописної України» і дослідити історичні легенди довкола тих церков, соборів та монастирів, що їх замальовував Шевченко упродовж своїх кількох подорожей по Рідному Краю.

Стежками Шевченкової "Живописної України"

У 1826 році вийшла книга Дмитра Бантиша-Каменського «История Малой Росии», у якій був малюнок занедбаної святині часів козаччини Свято-Іллінської Суботівської церкви, родинної церкви Хмельницьких, де була захована домовина Великого гетьмана України Богдана Хмельницького.
У 1843-му та 1845-му роках під час першої і другої подорожей по Україні Тарас Шевченко відвідав Чигирин та хутір Суботів. Самим Чигирином цікавився тому, що історія міста безпосередньо пов’язана з життям і діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького.
«Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине…».
[Тарас Шевченко «Чигрине,Чигрине…», 19 лютого, 1844>

У Чигирині були намальовані Шевченком «Дари в Чигирині», сепія «Чигиринський дівочий монастир» і акварель «Мотрин монастир», тою ж технікою було створено малюнок «Чигирин з Суботівського шляху». На ньому ліворуч за високою горою в далечині та за двома вітряними млинами ледь можна запримітити споруду церкви з її дзвіницею.Під час другого приїзду до Суботова він намалював аквареллю «Богданові руїни в Суботові»,«Богданову церкву в Суботові» та козацькі «Кам’яні хрести» поруч неї. Малюнок «Будинку Хмельницького в Суботові» не зберігся. Під впливом побаченого у жовтні 1845 року написав вірша «Стоїть в селі Суботові» (у Шевченка-поета в топонімі «Суботів» авторський наголос падає на другий склад),*1 тут є такі гіркі рядки:
«Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!»…

…Та почнімо з історії самого Суботова, села неподалік Чигирина, що на Черкащині. Земля цябула заселена уже з періоду пізньої бронзи, археологічні знахідки підтверджують обжитість цієї території і в епоху раннього залізного віку, а також слов’яно-руського часу 9-10 століть. Розкинулося село Суботів на річці Суба (Суботь) і було засноване як хутір у володіннях магната Яна Даниловича. Свою назву «Суботів» село дістало, за одною версією, від невгасимого вогнища «суботки» з дубових дров, що палало на честь бога Перуна в часи старожитньої України, а за іншою – від слова «суботь», тобто місця, де стікаються води двох річок Суби та Тясмина. Тут, на правому березі річки Тясмин, правої притоки Дніпра, у 1616 році чигиринський сотник Михайло Хмельницький за службу по обороні рубежів від кримських набігів отримав у дар від Даниловича наділ землі «з пущею». Відомо, що перед тим Михайло Хмельницький служив на Львівщині у галицького шляхтича та військового діяча, згодом великого коронного гетьманаРечі Посполитої Станіслава Жолкевського (відомого на Львівських теренах засновника Жовкви), а пізніше у його зятя – Яна Даниловича. Коли Ян Данилович отримав посаду чигиринського старости, то переїхав на Черкащину, а разом із ним і Михайло Хмельницький. За часів Хмельницьких хутір Суботів обжився, почалося будівництво з деревародинного маєтку на горі Замчище, себто «Городище», розташованому на мисі, природно утвореному долинами Тясмина і Суби. З напільного боку Замчище було захищене дерево-земляними укріпленнями: валами, ровами, підкопами, чистоколом. Сотник Михайло Хмельницький створив у Суботові велике господарство зі ставками, млинами, пасіками, шинками, льохами та пивницями. А поруч Суботова заснував слободу Новоселиця.*2
Незабаром польський король призначив Михайла Хмельницького чигиринським старостою, а тим часом його син Богдан-Зиновій, який народився 1596 року, навчався – спочатку в Братській школі в Києві, потім – у єзуїтському колегіумі у Львові. Шкільна наука закінчилася в 1620 році: він отримав перше бойове хрещення під Цецорою і потрапив у турецький полон. У тій же битві загинув і його батько Михайло Хмельницький, і коронний гетьман Станіслав Жолкевський (до слова, у бою Жолкевському турки відрубали голову і як трофей повезли її з собою у Стамбул).
По турецькім полоні у 1624 році повернувся Богдан-Зиновій на рідні терени, спадкоємець роду Хмельницьких узявся відбудовувати та укріпляти маєток, оточувати його подвійним частоколом. Постала у Суботові в’їзна та оборонна вежі. На території маєтку було споруджено кам’яний будинок майбутнього гетьмана українського козацтва, господарські приміщення та склади, казарми для постійного гарнізону.22 липня 1646 року грамотою польського короля Владислава ІV було підтверджено права Богдана-Зиновія на родинні землі в Суботові. За даними історичних джерел, король Владислав ІV, який давно був знайомий з Хмельницьким і мав його за дипломатичний авторитет, того ж таки 1646 року залучив Богдана-Зиновія до таємних перемовин про участь козаків у війні з Туреччиною.
Проте довкола земельної спадщини Хмельницьких розгорілися гострі суперечки: на той час на Суботів претендував великий хорунжий коронний гетьман Станіслав Конецпольський та його урядник Чаплинський.По смерті Конецпольського у 1646 році, охота Чаплинського на Суботів лише зросла. Останній навіть здійснив напад на хутір Хмельницького у 1647 році, з цієї події власне і починаєтьсявідлік Національно-визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти 1648-1676 років.Після перетворення Чигирина на фактичну столицю війська Запорозького, Суботівський замок став заміською резиденцією гетьмана,де він відпочивав, приймав іноземних послів, проводив наради зі старшиною. Сам Суботів перетворився на місто і центр сотні Чигиринського полку (1654 рік).
На Суботівській землі,на так званому Козацькому майдані в центральній частині Суботова поблизу стародавнього цвинтаря стояла дерев’яна Свято-Михайлівська церква, збудована ще батьком Богдана сотником Михайлом Хмельницьким, у часі заново перебудована уже самим Богданом; згодом коштом Богдана-Зиновія Хмельницького у 1653 році (за іншими джерелами у 1656) була збудована в стилі раннього українського бароко мурована церква Іллі Пророка. Церква була складена з каміння і цегли, і мала риси оборонної споруди – товщину стін до 2 метрів та бійниці. Обидві церкви – і Свято-Михайлівська, і Свято-Іллінська нерозривно поєднані з родинною біографією Хмельницьких, в обох відспівували і заховували членів їх сім’ї. Свято-Іллінська церква стала придворною церквою гетьмана Богдана і, водночас, родовою церквою-усипальницею.

«Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали.
Бо так сказав Петрові Бог:
«Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох»»,
- писав Тарас Шевченко у жовтні 1845 року у містерії «Великий льох».

«У жовтні, - згадував Андрій Козачковський, - приїхав знову Шевченко і проживав у мене біля двох місяців». У свого приятеля та лікаря, знайомого ще з Петербурга, Шевченко мешкав і раніше, десь із середини серпня. Від маєтку Козачковськогоїздив Шевченко до хутора Суботова на малюнки. Про свої враження від родинного гнізда гетьмана Богдана та його велично-сумного історичного спадку багато чого записав у своїм «Щоденнику». З’явилися також і поетичні твори, окрім «Великого льоху» та «Стоїть в селі Суботові», такі як «Заступила чорна хмара», «Осії. Глава ХІV» та «За що ми любимо Богдана»…
«Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорізьких, скоритель фортець і антихриста…» - так починався лист англійського діяча Олівера Кромвеля, що вітав Хмельницького з першими днями державного народження України.*3
Йшов 1654 рік. Виснажена шестилітньою війною, досі ніким непоборна Польща знаходилася в потрясінні. Ледве й дихала Україна.З 5-тимільйонного українського народу мільйон загинув. Невідворотним роком для Польщі став 1648 рік, коли під гетьманською булавою Хмельницького рушили проти неї спершу численні сотні запорізьких козаків, а згодом українські селяни та міщани. Битви і перемоги Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями й Збаражем над наймогутнішою тогочасною країною приголомшили Європу – такого ще не бувало, щоб увесь народ, від молодого до старого, підвівся за свою гідність та незалежність. Рятуючи Річ Посполиту від українського козацтва король оголосив тотальну мобілізацію. Обидві армії – польська та українська – знову зійшлися у кривавім бою, цього разу під Берестечком. Перевага була на боці Хмельницького, проте зрада його непевного союзника – кримського хана–принесла успіх польському королю. По Берестечку козацька армія зуміла зберегти себе, ба навіть у наступні роки зупинила польські віська під Білою Церквою, Жванцем і розгромила під Батогом на Поділлі. Головна мета – здобуття незалежності України – була досягнута. Проте жодна з воюючих сторін не могла здобути остаточної перемоги.
За цих умов, аби закріпити незалежність Української держави, Богдан Хмельницький починає шукати союзівта спілок з Швецією, Молдовою, Валахією, Семигородом та Московським царством. У січні 1654 року Хмельницький заключив військовий союз з Московським царем Олексієм Михайловичем,у місті Переяславі на козацькій Раді була підписана історична угода. За цим документом, оригінальний текст якого не зберігся, цар погодився на те, щогетьмана України та козацьку старщину обиратимуть самі козаки на козацькій Раді; українська чинність і судова система залишатимуться незалежними від Москви; податки збиратимуть гетьманські посадовці; козацький реєстр становитиме 60 тисяч осіб; на теренах України залишатиметься давній поділ на стани (козацький, шляхетний, міщанський і духовний), кожен з яких збереже свої права; за Україною визначалося право вести переговори з іншими державами. Однак, за угодою у Києві мала розміститися московська залога під орудою воєводи, призначеного царем, а гетьман мав повідомляти московського царя про свої наміри та перемовини з державами, як і козаки мали сповіщати царя про вибори нового гетьмана. Ідучи на підписання Переяславської угоди, козацька верхівка на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким сподівалася, що новий сюзерен стане гарантом збереження виборених внутрішніх та зовнішніх свобод, культурних та релігійних потреб українського народу. Про характерні ментальні риси північного сусіда тоді ніхто не задумувався, а даремно – скажімо, у хроніках послів Османської імперії ХVІІ століття збереглися відомості, що вихідці із Московського царства на той час займали останнє місце у своєрідному рейтинговому списку народівза свою брехливість і легкодушність.Проте ці риси проявилися дуже швидко: у 1656 році під час перемовин Московії з Річчю Посполитою у Вільні українські делегати не були допущені до дебатів і навіть не поінформовані про їхній зміст.Це повідомлення привело гетьмана Хмельницького у ярість, він «…заволав, немов шалений, і мовив: «Уже, діти мої, про те не печальтеся! Я знаю, що зтим треба робити: треба відступати від руки Царської величі, а підемо туди, куди звелить Верховний Владика».*4 Гетьман поновив перемовини з Кримським ханством та турецьким султаном, а також поновив домовленості з Яном ІІ Казимиром, метою яких було визначення місця Козацької держави на геополітичній мапі Старої Європи та легалізація свого становища як зверхника українського народу.

«За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??»
[Тарас Шевченко «Чигрине,Чигрине…», 19 лютого, 1844>

Ще 1655 року під час перемовин у Львові Богдан Хмельницький оголосив польському послові: «Я уже став господарем усієї Русі і не віддам її нікому». На докори московського посла «… чому гетьман ніколи не приїде сампорозумі-тися з царем», генеральний писар і дипломат Хмельницького Іван Виговський відповів: «… як цар у своїй землі – цар, так гетьман у своїм краю князь або король, він свій край шаблею здобув і з ярма визволив». Наприкінці життя гетьман розмірковував над тим, аби владу і гетьманські клейноди передавати у спадок своїм нащадкам.
Гетьман Богдан Хмельницький сподівався передати владу та гетьманські клейноди старшому синові – Тимошу. Проте Тиміш мав буйну вдачу та норовливий характер. Так, запідозривши другу жінку батька Мотрону (Олену) у подружній зраді, він без зайвих роздумів наказав повісити її на воротах гетьманського замку в Суботові.
1652 року Тиміш взяв шлюб з молодшою донькою володаря Молдовії Васіле Лупула – Розандою (Руксандрою, Роксаною). Весілля було гучним і пишним. Проте одразу ж по весіллю 15 листопада 1652 року часопис «Gazette de France» сповістив сенсаційну новину: «… відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі побив свою молоду дружину, дочку молдовського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й за ласки візира сподівалася дістати волю».
Наступного 1653 року за дорученням гетьмана Тиміш на чолі дев’яти-тисячного козацького війська вирушив у Молдову на допомогу своєму тестю, якого хотіли позбавити престола. Під час оборони міста Сучава 12 вересня 1653 року Тимоша смертельно поранили уламком дерев’яного воза, і через три дні він помер від гангрени. На той час Тимошу йшов 21 рік.
Понад місяць траурний кортеж долав відстань від Сучави до Суботова. Детальний опис траурної церемонії подав Михайло Грушевський в «Історії України-Русі», опираючись на звіти російських послів, що прибули в Суботів на чергові перемовини з гетьманом Хмельницьким: «2 листопада привезли Тимоша до Чигирина під доглядом свояка Павла Яненка… Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла там того свояка і з ним приїхала до Чигирина. Там стріли Тимоша і дружина, і брат Юрій, і сестри, наказний полковник Василь Томиленко, і козаки кінні і піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, «на поле». Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його у церкві і до приїзду батька ховати не будуть».*5 Далі тіло Тимоша перевезли у Суботів.
Зі щоденника «Подорожей» Павла Алеппського (арапа Булос аль-Халябі Ібн аз-Заїма, сина Антіохійського Патріарха Макарія, майбутнього архідиякона і письменника, що на той час із батьком перебував в Україні)маємо такі спогади: «… ми прибули до поселення під назвою Суботів, де зазвичай жив небіжчик Тимофій, гетьманів старший син. Суботівці вийшли назустріч нам хресною ходою й провели до великої нової церкви в ім’я Святого Михайла. Тут зібрано скарби вірменських церков, зруйнованих і пограбованих небіжчиком Тимошем у Сучаві, молдовському місті. Тут, у Свято-Михайлівській церкві, Тимошева гробниця. Тимошева удова, донька молдавського господаря Васіле, декілька разів відвідувала нашого патріарха. За кілька днів до поховання Тимоша, Розанда народила йому двох хлопчиків-близнят… У неділю вранці ми учинили після надранньої в її присутності поминування Тимоша. Над його гробницею за їхнім звичаєм висить велика корогва, на якій написано вельми правдоподібний портрет гетьманича – верхи на коні, з мечем у правиці та булавою в лівиці, а на передньому плані – мапа Молдови, яку він пішов здобувати. Ці поминки зворушували присутніх до сліз».*6 Розанда Хмельницька – удова Тимошева ще кілька років до смерті гетьмана постійно жила у родинному маєтку в Суботові. Далі сліди її та синів Тимошевих – внуків Богданових тогочасні хроніки вислідковують двома «дорогами»: українськими та молдавськими. Деякі українські джерела сповіщають, що Роксолана домна Хмельницька зареєстрована як власниця Кам’янки Дністровської у подимному реєстрі Брацлавського воєводства Речі Посполитої 1664 року. За іншими джерелами, старший брат Тимоша - Юрій Хмельницький видав Розанду заміж за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі польського короля, але згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ’я і ставАндрієм Антоновським. Від шлюбу з Антоновським, імовірно, Розанда мала ще сина Петра. Жило подружжя над Дністром, у містечку Рашкові. За молдавськими джерелами, з 1666 року двадцять років Розанда прожила у Молдавії, допоки у 1686 (1687) році під час одного з польсько-молдовських конфліктів не була захоплена польськими вояками в полон біля фортеці Немц і страчена як невістка ненависного їм гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького.
Смерть сина Тимоша тяжко вдарила по здоров’ю батька. На початку 1657 року гетьман Богдан занедужав. Чуючи, що маліє на силі, Богдан Хмельницький «за радою полковників та всього війська запорозького по хворобі та старості передає гетьманство молодшому синові – Юрію. А нині йому 16 літ і булаву йому гетьманську дали, лише влади йому жодної не мати до тих пір, поки живим буде його батько. А володіти всім і гетьманом називатися і писатися батькові його Богданові Хмельницькому».*7
Однак жити гетьману Богдану лишалося не довго.

СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

«Гей, зажуриться Хмельницького сідая голова,
Що при ньому сотників ні полковників нема:
Час приходить умирати – нема кому раду дати,
Тільки був при ньому та й Іван Виговський,
Писар військовий, козак лейстровий.
«Іване Виговський, писарю військовий!
Та скоріш біжи та листа пиши,
щоб сотники та полковники мерщій прибували,
При смерті моїй малу раду давали», -
так розповідає історична дума про прощання з гетьманом Богданом Хмельницький.

6 серпня 1657 року Богдан Хмельницький, за текстом літопису Самійла Величка, «… докінчив у Чигрині, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне й великопечальне життя. лишивши махину війни своїм спадкоємцям, козацьким гетьманам, а всій осиротілій по собі Україні немалий жаль».У 1836-1837 роках Тарас Шевченко серед інших малюнків Чигиринської тематики намалював «Смерть Богдана Хмельницького».
Причиною смерті гетьмана, якому ледве перевалило за 60 років, стало постійне нервове напруження,пов’язане з тягарем особливої відповідальності за долю Рідного Краю та українського народу, що лежав на його плечах. Тіло Хмельницького «при великій публіці і церемоніями» на чолі з доглядачем митрополичого престолу Лазаря Барановича було перевезене з Чигирина до Суботова. У «Літописі» Самійла Величка наводиться текст Самійла Зорки, гетьманського секретаря, що виголосив перед труною велику промову:
«Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, завдяки справі якого могли сподіватися ніколи не вмирати оживлені старожитні права й вольності українські, всього славного Запорозького війська та цілої козацько-руської України… Промов до нас, братів своїх і навчи нас, як маємо жити без тебе і як поводитися з навколишніми нашими друзями і ворогами!... Дай нам пересторогу,щоб не були ми звойовані й переможені ворогами нашими».*8
Історичні джерела свідчать про те, що гетьмана поховали в родинній церкві Святого пророка Іллі. Як фундатора храму гетьмана Богдана було поховано біля південної стіни церкви, праворуч від вівтаря.Про Свято-Іллінську церкву залишив записи уже згадуваний раніше письменник – арап за походженням– відомий в Україні під ім’ям Павло Алеппський. У «Подорож-ньому щоденнику: Україна – земля козаків» він писав про те, що християнська церква Іллі-Пророка містить каміння зі стін мусульманської мечеті: «Ми помітили в підмурівку цієї церкви кілька валунів, величина яких викликала подив. Нам сказали, що ці камені привезено з міста, яке належало туркам, за п’ять миль ізвідси, там вони мали мечеть. З турецької мечеті наказав гетьман перевезти камені для спорудження цієї церкви».*9
А Грушевський в «Історії русів» описує чин похорону Хмельницького:
«… над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким надписом:
Сей образъ начертанъ Козацкого Героя,
Подобно грекам темъ, отъ коихъ пала Троя!
Помпей и Цесарь, что были у Рими,
У Руссов значилъ то Хмельницкій делами своими:
Польщу он низложил козацкими полками,
Татаръ и Турков усташилъ теми же войсками;
Наказавъ варварство, пресек вероломство,
Вечно не забудет то Польское потомство…».*10
Проте неспокійними стали для гетьмана Богдана та його сина Тимоша родинні церкви-усипальниці. У Чернігівському літописі є записи про те, що наказний гетьман польського війська Стефан Чарнецький, котрого козаки за жорстокість і химерний одяг із тигрової шкури прозвали «рябим собакою», 1664 року через сім років по смерті Хмельницького оволодів гетьманським гніздом – хутором Суботовим. За його наказом спалено замок і дерев’яну Михайлівську церкву й учинено наругу над могилами гетьмана та його сина: «И там в Суботові тіло старого Хмелницкого и Тимоша, cына его, которого під Сачавою забито, казал з гробов в рынку выкинути на попелище».*11
А етнограф Марко Грушевський, котрий з 1897 по 1910 роки був настоятелем Михайлівської церкви, а згодом – єпископом Української автокефальної церкви, зберіг запис переказу місцевого суботівського селянина Маркіяна Бердника: «Кажуть, що Хмельницького поховано у Мурованці («Мурованкою» тутешні називали муровану церкву святого Іллі), з правого боку в церкві під стіною, де мідна плянка з написом про це прибита; а другі говорять, що він похований на дворі під церквою коло стіни цієї самої і проти цього самого місця. Та тут горе: кажуть, що Хмельницького узяв Чарнецький-лях та й спалив на попіл і попіл той зарядив у пушку та й випалив на вітер в урочищі Греченім, що звемо «могилками», де саме нива Богуна».*12
Тривалий час Іллінська церква, що уціліла під ворожими гарматами, стояла пусткою. З 1674-го по 1676-ий рік зруйнований гетьманський Суботів займали московські війська, а в 1677-78 роках – османські. Суботів знелюднів і став відроджуватися після повернення під владу речі Посполитої 1714 року.
В 1793 році Суботів перейшов під владу Російської імперії, а 1808 офіційно статус Суботова було змінено з містечка на село.
Зубожілою пам’яткою старовини застав Суботів Тарас Шевченко під час своїх подорожей-експедицій «Мальовничою Україною». Козацьке минуле Чигирина, Богданові руїни у Суботові, занедбані родові храми, а над усім цим - тираніяяк визначальна характеристика імперської Росії, відгукнулася у серці Шевченка-поета тяжкою поезією «Осії.Глава ХІV. (Подражаніє)».
З аналогіями до теперішнього протистояння в Україні, у дворічному періоді вторгнення Росії на терени Української Землі, у відторгненні українського Криму – пророче сприймаються Тарасові рядки:

«…Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить… Покара,
Уб’є незримо і правдиво;
Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу.
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють,
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..
І плача, матернього плача
Ісполню гради і поля, -
Да зрить розтлєнная земля,
Що я держитель і все бачу».
Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони лихі,
Що їх безчестіє і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий,п’яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хреств усім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію собаки,
Собак напоять…».
[25 декабря 1859, Санкт-Петербург>
Тут доречно згадати, що мешканці Суботова у період 1919-22 років брали активну участь у бойовій організації, відомій як Холодноярська республіка.
В кінці 60-их, початку 70-их роках минулого століття у Свято-Іллінській церкві ішли розкопки. Домовини гетьмана Хмельницького так і не знайшли, проте поблизу фундаменту північної стіни й біля виходу з церкви виявили три добре збережені поховання – з залишками одягу і натільними хрестиками. Усі поховання датуються ХVІІ століттям, усі належать чоловікам – родичам і соратникам Богдана Хмельницького. Можливо, один з похованих – Данило Виговський, зять Хмельницького, рідний брат писаря Війська Запорозького Івана Виговського, замордований у таборі московського війська. За писемними джерелами, тіло Данила було видано родичам для поховання в Суботові.
Під час розкопок біля південної стіни поблизу вівтаря виявили також поховальну яму – місце останнього спочинку гетьмана Хмельницького, що була накрита великою масивною брилою, виготовленою із місцевого каменю- пісковика. Тут, на місці цієї ями, встановлений символічний саркофаг гетьману Богдану Хмельницькому, а Свято-Іллінська Суботівська церква перетворена у часі на музей славного сина української вільнолюбної людності. Одну з експозицій музею посвячено Шевченку.*13

«О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди,не собаки!»…

Уклін тобі, Тарасе, за твоє розуміння патріотизму, якому немає часових меж – прислухаймося, адже у Шевченкових рядках дороговказ у майбутнє вільної України:

«… Усім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли».
[Тарас Шевченко «Молитва»,1860 рік, Санкт-Петербург]

2014 рік

Література
1. Шевченківський словник. – К., 1977, с.247.
2.Сучасна Україна від А до Я. – Харків,2009,с.514.
3. Микола Вінграновський. Чотирнадцять столиць України. – К., 2002, с.84-87.
4. Сергій Сегеда. Невідома Україна. Гетьманські могили. – К.,2009,с. 91.
5.Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т.,12 кн. – Т.9. – Кн.2: Роки 1654-1657. – К.,1997, с. 599.
6. Халебський Павло. Україна – земля козаків: Подорожній щоденник/ Упорядник М. Рябий. – К., 2009, с. 248-249.
7. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 2003, с.384.
8. Величко Самійло. Літопис. Том другий/ Переклад з книжної укр. Мови В.Шевчука. – К.,1991, с.207-210.
9. Халебський Павло. Україна – земля козаків: Подорожній щоденник/ Упорядник М. Рябий. – К., 2009, с. 250.
10. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т.,12 кн. – Т.9. – Кн.2: Роки 1654-1657. – К.,1997, с. 605.
11. Чернігівський літопис / Підготовка до друку, передмова і коментарі Ю.Мицика // Сіверянський літопис. – 1996. - №4 (10), с.105-112.
12. Сергій Сегеда. Невідома Україна. Гетьманські могили. – К.,2009,с.101.
13. Шевченківський словник. – К., 1977, с.247.

*тут і всюди в статті поезії Тараса Шевченка цитуються за виданням: Тарас Шевченко.Кобзар. – К., 1974.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-03-09 22:51:51
Переглядів сторінки твору 240
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.941 / 5.5  (4.927 / 5.54)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.888 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО ПОЕЗІЮ
ПРО МИСТЕЦТВО
Автор востаннє на сайті 2018.06.20 19:21
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2018-03-10 23:26:45 ]
Була цього літа (2017) у всіх тих місцях, що Ви описуєте: Чигирині, Суботові, Холодному Яру, Мотрониному монастирі, а ще в Каневі, Моринцях, Керелівці, Будищі... Наче в іншій епосі, і в той же час - в сучасній реальності...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Вовк (М.К./М.К.) [ 2018-03-11 06:15:50 ]
Ці місця особливі, у них сконденсована етно-історична пам'ять.