
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Критика | Аналітика
Людина огненного міста
Були на світі поети (я сподіваюсь, що не тільки були, але і є, хоча марно сподіваюсь), яких треба перекладати майстерно, або взагалі не перекладати. Переважно ці поети є знаменнями епохи та віхами часу – явища, де віхи можна ставити тільки поетами, нехай і мертвими, інакше все, трясовина небуття засмоктує поглинає. До таких поетів безперечно належав Еміль Верхарн – той самий співець вогненного пекла міста, про якого Маяк сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна, він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буду писати вірші? Невже Бугаєв?» Місто, оце одвічне Urbi (з часів пихатого Риму, до того, не урбі, а поліс – може й пафосно, але не помпезно і не всепоглинаюче) породило Верхарна, було його світом, надихало його і, зрештою, вбило його. Хоча злі язики казали, що вбив його не трамвай – ця гільйотина бруківок, а поїзд, під який його штовхнула юрба, коли він намагався місто покинути, і то назавжди. Місто не відпустило його зі своїх залізних обіймів. Але це неправда. Верхарн не хотів та й не міг покинути місто – воно ввійшло в його плоть і кров. Стугонило в його венах та артеріях сірою оливою буднів. Місто просто поставило крапку в його творчості – велику і жирну як чорний макінтош. Хоча навіть я інколи думаю: «А може це був гнів юрби? Гнів юрби на поета?» Адже це відбулося в Руані – в місті двох смертей, двох знищень. Місто, в якому колись намагались спалити свободу Франції прилюдно і цим милувалась юрба, тепер вбило поезію Бельгії. Та ще й яку – поезію гуркоту машин і розпеченої сталі. Ах, двадцяте століття, яке воно залізне! Свобода – це теж поезія, теж пісня. Руан як місто, що двічі намагалося знищити поезію, писану мовою нащадків галів. Чому? Простий містичний фаталізм? Чи просто Руан побічне дитя вікінгів (бо в Нормандії) і є містом прози – суворої прози саг північних морських волоцюг.
У тих француватих совітах під трамвай-гільйотину потрапляли цензори й пропагандисти від літератури. У Франції – поети огненного міста. Я грішним ділом думаю, що трамвай спеціяльно винайшли для поетів: на трамваях вони катаються містами мрій, про трамваї і в трамваях пишуть вірші і, нарешті, під колесами трамваїв гинуть. Всі міста на земній кулі діляться насправді не на архаїчні і модернові, і навіть не на пролетарські і торгові, а на міста в яких є і в яких немає трамваїв. У містах яких є трамваї поети є громадянами полісу, трибунами і співцями металевих труб. У містах в яких немає трамваїв поети сентиментальні, пишуть буколістичні елегії і тікають у ліси і поля. Вергілій тут яскравий приклад, а Овідій – виняток, що підтверджує правило. Римська імперія загинула, тому що не встигла винайти трамвай. Якби встигла – в Римі правив би досі новий Нерон, а не Папа. І Рим би черговий раз би оновлювався пожежею під дзенькіт трамваю, а не слухав би заворожено чергове «Urbi et Orbi».
Еміля Верхарна перекладали поети найвищого ґатунку: Юрій Клен, Микола Терещенко, Микола Зеров, Ґео Шкурупій, Макс Волошин, Брюсов, Блок, Елліс. Його іменем називали вулиці і астероїди. Причому вулиці в місті, де досі їздять трамваї. І астероїди, що мають в утробі металеве осердя. Начебто астероїд теж місто, що має металеве серце. На превелике щастя іменем Верхарна не назвали місто, де стоїть Тадж Махал. Інакше поезія би померла, а муза Калліопа отруїлась би ціанідом.
Верхарн був людиною землі белгів – найбільш войовничого і гордого племені кельтів, що поклонялися богу вогню та блискавки Белу. І цей вогонь давніх белгів у душі Верхарна продовжував палахкотіти. Дарма, що він тепер запалював домни плавив залізо: Еміль лишився людиною вогню. Він співав про осінь – пору, коли хочеться розтопити пічку і назвати вогонь другом. І коли падолист, всі люди Прометею вдячні – всі, навіть скептики.
«На довгих нивах,
В дощах, у зливах,
Вітрами трубить Листопад…»*
Так, так – саме він. Цей предвісник вогню в п’єцах, грубках і селянських пічках. Для Верхарна падолист – стихія, епоха, деміург знищення, старість світу сього. Шарль Бодлер – цей творець штучного раю в свій час любив оспівувати і глуху осінь і брудну весну. Весна справді буває брудною – ми всі (люди епохи занепаду) в цьому вже переконалися. І то не раз. Але для Верхарна весна не просто не тема. Весни не буває. Чи то вже не буде – він в цьому свято переконаний. Існують тільки дві частини світу сього – осінь і місто. Осінь конче глуха, зловісна і сіра, де панує вічний вітер – цей провісник знищення:
«Чи зустрічались ви з вітрами
На роздоріжжі ста шляхів?
Чи зустрічались ви з вітрами,
Коли росте в їх душах гнів?»*
Тут вітер не може бути добрим чи носієм прохолоди. Вітер конче злий. Як для кожного жителя північних країв. А для жителя Гіпербореї тим паче. Геродот помилявся: жителі Гіпербореї не можуть бути блаженими – там сум і нудьга. Верхарн не тільки це зрозумів, але і зумів нам сказати:
«О шкапо з кістяка і нервів слабосила,
Що я навік загнав! — так у Полярних снах
На конях вершники ебенових летіли
І чули смерть свою у крижаних краях.»**
О, так! Там – в Гіпербореї смерть. Тут у Фландрії чи то в Галії в яку довелось тікати від божевілля людей вічний падолист. А там крижана смерть. Недарма Данте у найглибших колах пекла розмістив кригу і холод – крижане пекло Колими. Данте передчував ХХ століття.
Звісно, Верхарн спробував співати про лютий і про грудень. Але диво! І лютий і грудень вийшли в нього як продовження падолисту, його продовження, закономірне завершення. Таке відчуття, що це не зимові, а осінні місяці – саме так. І не треба тут говорити, мовляв, Фландрія, що ж тут дивуватися. Це світобачення – осіннє. Падолистове:
«Відкрийте, люди, відкрийте двері!
У вікна гримаю і в косяки.
Відкрийте, люди! Я – вітер зимовий,
З мертвого листя шати мої…»***
Крім осені у світі Верхарна існує ще Місто. Але він не співець міста – так говорити гріх. Ця фраза святотатство. Це все одно, що про Данте говорити, що він співець пекла. Світ жахливий і в цьому світі крім сумної осені є ще Місто. У місті не буває осені. У Місті Верхарна взагалі не буває сезонів чи пір року. Це місто без сезонів. Сюгаро Ямамото зобразив нам в своїх новелах «Вулицю без сезону», але в поезії Верхарна отака от вулиця розростається до розмірів Міста. Саме в цьому місті правлять криваві диктатори і не менш криваві юрби, що цих диктаторів скидають з тронів, але починають нищити всіх і вся:
«На чорний ешафот ти голову несеш
Під дзвонів крик і глянеш з п’єдесталу
І крикнуть м’язи і блисне ніж,
І це буде бенкет і крові і металу!»***
Дитя Фландрії – він не міг не писати про революцію Дантона та Робесп’єра, бо це була і його революція, революція, яка створила ЙОГО МІСТО. Не замкнений мурами світ готики, чи навіть романського собору чи пишного ренесансу, де є середмістя та передмістя. І між ними мури – як соціальна градація якщо хочете. Проте революція для Верхарна це заколот, бунт, що породжує Місто. Місто Верхарна не здатне на революцію, бо це місто без сезону, місто металу і машин-молохів. Тільки на заколот. Це обов’язковий атрибут цього міста:
«Туди – де над площею ніж гільйотини,
Де заколот кличе, набат по домам!
І мрії – і всі божевільні – отам!»***
Місто Верхарна – це місто чисел. Місто Духу Механіки. Точніше Демона Механіки. І цей «Демон глухонімий», як писав Макс Волошин (великий шанувальник Верхарна), править у цьому Місті. Звісно не вічному, бо це місто хворе на самознищення:
«Я – божевільний в лісі предковічних чисел,
З розбитим лобом в боротьбі фатальній…»***
У цьому місті навіть Смерть тільки гостя. Вона приходить в Місто щоднини (як же без неї? Як же без дорогих гостей?). Але навіть вона за свій візит має платити – бо це місто-шинок. І вогні в цьому шинку теж палають – у свічках:
«Смерть собі просила крові
Тут, у шинку «Три труни».
Смерть іде і на прилавку
Чорний залишає гріш.
Хто попросить в неї решти?
«Вам оце на свічку й траур!»
Вийшла, залишивши гріш…»***
І дарма потім Верхарн пише, що «Всесвіт складається з зірок і людей»***. Всесвіт складається з Міста і Осені. Бо зірки – це вогні всесвітнього міста, а люди – це люди осені. Так відбулося. Може було це і не так (в минулому), але ми цього не знаємо: ми там не жили. Ми живемо у Всесвіті сучасного. А сучасне – це Місто Верхарна. Звісно, в минулому була Еско. Прекрасна і дика. Бо все дике – прекрасне. А все цивілізоване потворне:
«Еско! Еско!
Прекрасна і дика Еско!
Ти юності моєї нестримна пожежо…»
Але це в минулому. Минуле пройшло назавжди. І ми грішним ділом сумніаємось, чи воно було взагалі… Бо нині – Місто. Огненне. Місто огненного Мінотавра. В якому «…поцілунки мертві років минулих…»***
І деміург – творець Міста – коваль. Цей сучасний Гефест. Сивий коваль, що кидає в своє горнило крик проклять. І кує ножі. Леза ножів. Навіть не мечі, бо мечі можна перекувати на рала. А от ножі – ні. Ножі це назавжди. І хліб ними ріжуть тільки сьогодні. Завтра не стане хліба, але ножі продовжать жадати плоті – і вже не хлібної плоті Христа – плоті людей. І навіть не нині, а:
«… з часів отих, сховавши гнів,
Лягла руда під молот спраглий…»***
Ні, він не співець міста. Навіть не хронограф. І не його літописець. Він бунтар проти ТАКОГО міста. І Маяковський не правий – Небо не гнівалось на Верхарна. На Еміля прогнівався і вбив його Дух Механіки. Він якщо і влаштовує бунти і революції, то не проти себе. А бунтарів проти себе він не просто карає – він їх вбиває. У тому числі і гільйотиною-трамваєм….
Примітки:
* - переклад Юрія Клена.
** - переклад Миколи Терещенка.
*** - переклад Шона Маклеха.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Людина огненного міста
«Я губився серед мертвих полів,
Йшов невідомо куди, прямо вперед,
З криком, що бив з дна божевільного серця.»
(Еміль Верхарн)

У тих француватих совітах під трамвай-гільйотину потрапляли цензори й пропагандисти від літератури. У Франції – поети огненного міста. Я грішним ділом думаю, що трамвай спеціяльно винайшли для поетів: на трамваях вони катаються містами мрій, про трамваї і в трамваях пишуть вірші і, нарешті, під колесами трамваїв гинуть. Всі міста на земній кулі діляться насправді не на архаїчні і модернові, і навіть не на пролетарські і торгові, а на міста в яких є і в яких немає трамваїв. У містах яких є трамваї поети є громадянами полісу, трибунами і співцями металевих труб. У містах в яких немає трамваїв поети сентиментальні, пишуть буколістичні елегії і тікають у ліси і поля. Вергілій тут яскравий приклад, а Овідій – виняток, що підтверджує правило. Римська імперія загинула, тому що не встигла винайти трамвай. Якби встигла – в Римі правив би досі новий Нерон, а не Папа. І Рим би черговий раз би оновлювався пожежею під дзенькіт трамваю, а не слухав би заворожено чергове «Urbi et Orbi».
Еміля Верхарна перекладали поети найвищого ґатунку: Юрій Клен, Микола Терещенко, Микола Зеров, Ґео Шкурупій, Макс Волошин, Брюсов, Блок, Елліс. Його іменем називали вулиці і астероїди. Причому вулиці в місті, де досі їздять трамваї. І астероїди, що мають в утробі металеве осердя. Начебто астероїд теж місто, що має металеве серце. На превелике щастя іменем Верхарна не назвали місто, де стоїть Тадж Махал. Інакше поезія би померла, а муза Калліопа отруїлась би ціанідом.
Верхарн був людиною землі белгів – найбільш войовничого і гордого племені кельтів, що поклонялися богу вогню та блискавки Белу. І цей вогонь давніх белгів у душі Верхарна продовжував палахкотіти. Дарма, що він тепер запалював домни плавив залізо: Еміль лишився людиною вогню. Він співав про осінь – пору, коли хочеться розтопити пічку і назвати вогонь другом. І коли падолист, всі люди Прометею вдячні – всі, навіть скептики.
«На довгих нивах,
В дощах, у зливах,
Вітрами трубить Листопад…»*
Так, так – саме він. Цей предвісник вогню в п’єцах, грубках і селянських пічках. Для Верхарна падолист – стихія, епоха, деміург знищення, старість світу сього. Шарль Бодлер – цей творець штучного раю в свій час любив оспівувати і глуху осінь і брудну весну. Весна справді буває брудною – ми всі (люди епохи занепаду) в цьому вже переконалися. І то не раз. Але для Верхарна весна не просто не тема. Весни не буває. Чи то вже не буде – він в цьому свято переконаний. Існують тільки дві частини світу сього – осінь і місто. Осінь конче глуха, зловісна і сіра, де панує вічний вітер – цей провісник знищення:
«Чи зустрічались ви з вітрами
На роздоріжжі ста шляхів?
Чи зустрічались ви з вітрами,
Коли росте в їх душах гнів?»*
Тут вітер не може бути добрим чи носієм прохолоди. Вітер конче злий. Як для кожного жителя північних країв. А для жителя Гіпербореї тим паче. Геродот помилявся: жителі Гіпербореї не можуть бути блаженими – там сум і нудьга. Верхарн не тільки це зрозумів, але і зумів нам сказати:
«О шкапо з кістяка і нервів слабосила,
Що я навік загнав! — так у Полярних снах
На конях вершники ебенових летіли
І чули смерть свою у крижаних краях.»**
О, так! Там – в Гіпербореї смерть. Тут у Фландрії чи то в Галії в яку довелось тікати від божевілля людей вічний падолист. А там крижана смерть. Недарма Данте у найглибших колах пекла розмістив кригу і холод – крижане пекло Колими. Данте передчував ХХ століття.
Звісно, Верхарн спробував співати про лютий і про грудень. Але диво! І лютий і грудень вийшли в нього як продовження падолисту, його продовження, закономірне завершення. Таке відчуття, що це не зимові, а осінні місяці – саме так. І не треба тут говорити, мовляв, Фландрія, що ж тут дивуватися. Це світобачення – осіннє. Падолистове:
«Відкрийте, люди, відкрийте двері!
У вікна гримаю і в косяки.
Відкрийте, люди! Я – вітер зимовий,
З мертвого листя шати мої…»***
Крім осені у світі Верхарна існує ще Місто. Але він не співець міста – так говорити гріх. Ця фраза святотатство. Це все одно, що про Данте говорити, що він співець пекла. Світ жахливий і в цьому світі крім сумної осені є ще Місто. У місті не буває осені. У Місті Верхарна взагалі не буває сезонів чи пір року. Це місто без сезонів. Сюгаро Ямамото зобразив нам в своїх новелах «Вулицю без сезону», але в поезії Верхарна отака от вулиця розростається до розмірів Міста. Саме в цьому місті правлять криваві диктатори і не менш криваві юрби, що цих диктаторів скидають з тронів, але починають нищити всіх і вся:
«На чорний ешафот ти голову несеш
Під дзвонів крик і глянеш з п’єдесталу
І крикнуть м’язи і блисне ніж,
І це буде бенкет і крові і металу!»***
Дитя Фландрії – він не міг не писати про революцію Дантона та Робесп’єра, бо це була і його революція, революція, яка створила ЙОГО МІСТО. Не замкнений мурами світ готики, чи навіть романського собору чи пишного ренесансу, де є середмістя та передмістя. І між ними мури – як соціальна градація якщо хочете. Проте революція для Верхарна це заколот, бунт, що породжує Місто. Місто Верхарна не здатне на революцію, бо це місто без сезону, місто металу і машин-молохів. Тільки на заколот. Це обов’язковий атрибут цього міста:
«Туди – де над площею ніж гільйотини,
Де заколот кличе, набат по домам!
І мрії – і всі божевільні – отам!»***
Місто Верхарна – це місто чисел. Місто Духу Механіки. Точніше Демона Механіки. І цей «Демон глухонімий», як писав Макс Волошин (великий шанувальник Верхарна), править у цьому Місті. Звісно не вічному, бо це місто хворе на самознищення:
«Я – божевільний в лісі предковічних чисел,
З розбитим лобом в боротьбі фатальній…»***
У цьому місті навіть Смерть тільки гостя. Вона приходить в Місто щоднини (як же без неї? Як же без дорогих гостей?). Але навіть вона за свій візит має платити – бо це місто-шинок. І вогні в цьому шинку теж палають – у свічках:
«Смерть собі просила крові
Тут, у шинку «Три труни».
Смерть іде і на прилавку
Чорний залишає гріш.
Хто попросить в неї решти?
«Вам оце на свічку й траур!»
Вийшла, залишивши гріш…»***
І дарма потім Верхарн пише, що «Всесвіт складається з зірок і людей»***. Всесвіт складається з Міста і Осені. Бо зірки – це вогні всесвітнього міста, а люди – це люди осені. Так відбулося. Може було це і не так (в минулому), але ми цього не знаємо: ми там не жили. Ми живемо у Всесвіті сучасного. А сучасне – це Місто Верхарна. Звісно, в минулому була Еско. Прекрасна і дика. Бо все дике – прекрасне. А все цивілізоване потворне:
«Еско! Еско!
Прекрасна і дика Еско!
Ти юності моєї нестримна пожежо…»
Але це в минулому. Минуле пройшло назавжди. І ми грішним ділом сумніаємось, чи воно було взагалі… Бо нині – Місто. Огненне. Місто огненного Мінотавра. В якому «…поцілунки мертві років минулих…»***
І деміург – творець Міста – коваль. Цей сучасний Гефест. Сивий коваль, що кидає в своє горнило крик проклять. І кує ножі. Леза ножів. Навіть не мечі, бо мечі можна перекувати на рала. А от ножі – ні. Ножі це назавжди. І хліб ними ріжуть тільки сьогодні. Завтра не стане хліба, але ножі продовжать жадати плоті – і вже не хлібної плоті Христа – плоті людей. І навіть не нині, а:
«… з часів отих, сховавши гнів,
Лягла руда під молот спраглий…»***
Ні, він не співець міста. Навіть не хронограф. І не його літописець. Він бунтар проти ТАКОГО міста. І Маяковський не правий – Небо не гнівалось на Верхарна. На Еміля прогнівався і вбив його Дух Механіки. Він якщо і влаштовує бунти і революції, то не проти себе. А бунтарів проти себе він не просто карає – він їх вбиває. У тому числі і гільйотиною-трамваєм….
Примітки:
* - переклад Юрія Клена.
** - переклад Миколи Терещенка.
*** - переклад Шона Маклеха.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію