Моя мама завжди
казала, що Діва Марія дуже любила лілії, тому й не дивно що вони настільки
красиві, божественні і вільні. Святі не можуть любити погане і страшне.
Всі ми знаємо, що
ім'я більше аніж слово. Так от її звуть Лілія. Якось так солодко і приємно, як
небесний дзвіночок. Чомусь одразу уявляється посмішка якась не манірна, а щира.
Уявімо жінку, яка
сидить на ганку будинку зручно вмостившись, у кріслі і в'яже внучці жилетку. То
бабуня-солодуня, яку ніжно внучка Маринка називає Лілі.
А тепер років
двадцять назад.
Жінка у сірому
брючному костюмі з блакитним кейсом поспішає на роботу. -Це наша пані Лілія
прийшла, - промовляє секретар Петро ще одному клієнту.
А тепер ще трошки
назад. Мрійлива студентка-волонтерка Лілька у спортивних штанях намотує третє
коло. А завтра іспит і вона зовсім не готова. Байдуже наша дівчинка впорається.
Повертаємось зовсім
на початок.
Мама шукає свою
маленьку Лілюню, яка заховалась. Вони отак часто граються в хованки у
заміському будинку. От і визирнуло замурзане обличчя малої бешкетниці.

-Біжи сюди моє щастячко!
Вона знала як назве
доньку ще в школі. Бо те ім'я так мило звучало, хоча це не означає, що сина
вона не хотіла.
У щедрівці співаємо
про лелію і на іконах її бачимо на раз, бо квіти ті люблять святі. А чомусь у
наш час квіткове ім'я рідкісне, всюди тобі Олени, Марії, Оксани, Вікторії.
Лілія якось вибивається і майорить легкістю і чистотою.
Але то не запорука,
бо те що люблять святі не завжди святе.
Додаймо
загадковості.

Ксенька)